В.І.Косовський.

..невеличка інформаційна добірка по нашому земляку Володимиру Івановичу Косовському, сестра якого мешкала у нас в смт.Борова по вул.Тітова, і антураж музейних експонатів було забрано саме з однії з тих кімнат.

Володимир Іванович Косовський народився 28 липня 1923 року в селі Веприку на Фастівщині (Київська область).

По закінченню 7 класів вступив до Київського залізничного технікуму.

У роки німецької окупації під час Другої світової війни перебував у лавах ОУН. У 1943 році був засуджений військовим трибуналом до 20 років каторжних робіт як політичний в’язень. Відбувши 12 років у концтаборах, після смерті Сталіна повернувся на Фастівщину. Закінчив медичний технікум, працював у селі Пилипівці та рідному селі Веприк завідувачем медпункту.

Почав писати вірші в 1938 році.

Лише із незалежністю України (1991) Володимир Косовський став відомим як поет. Невільницька поезія автора опублікована в збірці «В терні колючому» (1993). У 1995 році побачила світ збірка для дітей «Я б сипав райські самоцвіти», 2001 року — збірка творів «Дума денна й нічна». Підготував збірку епістолярно-публіцистичних творів «Як рвалися струни на кобзі».

У 1991 році В. І. Косовський був обраний членом редакційної колегії громадсько-літературного часопису Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих «Зона».

Від 1996 року — член Національної Спілки письменників. Володимир Іванович Косовський — лауреат літературної премії імені Валерія Марченка за цикл табірних новел.

Багато сил і енергії віддав діяч збереженню культурних цінностей. Заснувавши музей композитора Кирила Стеценка в рідному Веприку, 8 років працював директором на громадських засадах, потім — старшим науковим співробітником.

Помер Косовський Володимир Іванович 29 травня 2000 року.

добірка по темі:
В.І.Косовський. Вечір пам’яті.
uk.wikipedia.org
fastiv.in.ua
Енциклопедія Сучасної України
culture-kievobl.com.ua
slideshare
uk.rodovid.org

Валентина Умрик

Володимир Косовський

Не ішов ніколи я дорогою чужою,
В брудному річищі проплив через гниття.
Лишитися до старості самим собою –
Була ідея й зміст мого життя.

ПРО СЕБЕ

Перш ніж розповісти про себе, хочеться коротко розповісти про свій родовід. Дід по батькові, Петро Купріянович Косовський, був глибоко віруючою людиною. В молоді роки працював робітником на залізниці. Пізніше купив собі десятину землі і побудувався в с.Волинці на Фастівщині. Був одружений на селянці Марії Ступенецькій. Мав дві дочки і два сини. Старший син Іван – мій батько. Закінчив чотирьохкласну Веприцьку земську школу, пізніше – агрономічну школу.
Під час Першої світової війни закінчив школу прапорщиків. Воював на румунському фронті. Був двічі контужений. Хворим повернувся додому. В 1918 р. під час гетьманування Павла Скоропадського був військовим комендантом міста Василькова.
В 1922 році був першим головою райземвідділу Фастівського району. Та невдовзі, зазнавши переслідувань більшовицькою владою, залишив Фастів і влаштувався працювати робітником чавуноливарного заводу «КООПМЕТ» в місті Бровари. В 1933 році переїхав на Полісся у місто Ємільчено, де працював головою колгоспу, оскільки мав агрономічну освіту.
З початком 1937 року він кинув Ємільчино і переїхав працювати головою колгоспу в с. Рутв’янка Базарського району Житомирської області.
Третього липня 1938 року був заарештований і відправлений в Житомирську тюрму. Додому не повернувся. Я дуже любив і розумів свого батька, гонимого більшовицькою владою. Розумів його нелегке становище, хоч відвертих розмов у мене з ним не було. Страх, посіяний більшовицьким терором, став на заваді відвертих розмов батька з сином. Боляче пережив його арешт.
Пізніше, замислюючись над долею батька, присвятив йому вірш:

Тату, голубчику, скажи:
Де ти останні дні прожив?
Де склав свої побиті крила?
Хто ходить на твою могилу?
Де ті кати тепер живуть,
Що обірвали твою путь?
Де слуги лютого тирана,
Що вбили серце полум’яне?
В якій землі, в яких краях
Спочив замучений твій прах?
Скажи, розкрий страшну загадку,
Скажи обдуреним нащадкам,
Може, колись дідівські муки
Розбудять гнів байдужих внуків.

Найбільший вплив на формування моєї особистості в дитячі та юнацькі роки мав дід по матері Корж Сак Олексійович. Він був козацького роду, фізично і духовно сильний, грав на скрипці; не будучи грамотним, складав чудові вірші про Богдана Хмельницького, козака Мамая, про Симона Петлюру… був українським патріотом. Більшовицьку владу називав бандитською, порівнював її із гусятиною, що об’їсть все до останнього листка і з голоду здохне.
Був принциповим. Якщо хтось із сільських хлопців мене бив, дід сердився, що я не дав здачі. А коли дізнавався, що я набив напасника, давав карбованця, щоб я пішов до магазину і купив собі цукерок.

Загадував загадки і задачі,
Та все хотів, щоб з мене був орач,
Наказував: «Як б’ють, то давай здачі,
Нікому не жалійся і не плач» .

Моя мати була хористкою Веприцького хору Стеценка, мала чудовий голос, співала багато українських пісень. Розповідала про життя композитора та його родини, про жертви голодомору та сталінських репресій у нашому селі.
Народився я 28 липня 1923 рок в селі Веприк Фастівського району. У своєму селі закінчив лише перший клас. Гонимий більшовицькою владою, батько часто міняв місця проживання. Був добрим сім’янином. При зміні місця проживання завжди брав нас до себе. Поки я закінчив сім класів, довелося вчитися в п’ятьох неповно-середніх школах . В 1938 році я і старший брат Віктор вступили до комсомолу. Батько не заперечував.
Після арешту батька ми переїхали до діда Сака в с. Веприк. Я поступив у Київський залізничний технікум. Поїхав у село Рутв’янівка знятись з комсомольського обліку. Мені запропонували, щоб я написав замітку в місцеву газету, що зрікаюся свого батька, заарештованого як ворога народу, і лише тоді мене знімуть з обліку і віддадуть на руки особову справу.
Цього я не зробив і поїхав у технікум без особової справи. Через кілька місяців мене викликав директор технікуму Бєляєв і сказав, що прийшла моя особова справа. Запитав, чому я сам не знявся з обліку. Я йому в усьому признався. Він, подумавши, сказав: «Хто відрікається від батька, той, при певних обставинах, може відректися і від своєї Батьківщини» . Попросив, щоб я про нашу розмову ніде не проговорився. Я став на комсомольський облік, заплатив членські внески і продовжував вчитися в технікумі.
Безпричинний арешт батька примусив мене замислитись. Я став шукати правду. Став писати скарги на ім’я Сталіна, Калініна. Відповіді не отримав. Та невдовзі мене викликали в Київську обласну прокуратуру. На столі в прокурора з бритою блискучою головою лежали мої заяви. Прокурор, єхидно посміхнувшись, сказав: «От ти який. Звернись краще по місцю арешту батька» .
Що я й зробив. Поїхав у місто Базар і звернувся до начальника КДБ Плотнікова з трьома запитаннями: «За що заарештували батька, скільки років ув’язнення йому дали і де він знаходиться тепер?»
Плотніков покликав ще трьох гебістів і в їх присутності виголосив: «Этот сопляк еще предъявляет к нам претензии, хочет, чтобы мы рассказали о его отце, махровом антисоветчике. Вон!»
Після цього я зрозумів, що правди при цій владі, яку дід Сак називає бандитською, не знайдеш. В 1941 році почалася Друга світова війна. Я вже був на четвертому курсі технікуму. Нас чомусь відправили на тиждень додому.
У Веприку всіх хлопців, що не досягли призивного віку, зібрали у сільському клубі (в тому числі і мене), запропонували взяти з собою на тиждень харчів, на другий день повели селами до Дніпра в напрямку Ржищева для переправи на лівий берег.
Я вночі втік і повернувся додому, бо відступати, а пізніше воювати за владу, яка знищила в моєму селі близько п’ятисот кращих людей (120 розстріляли і 380 померли від голоду) , не мав морального права.
На другий день після мого повернення в село прийшли німці. Злидні, більшовицький терор та голодомор 1933 року привели українців на Східній Україні до прилаштування та національної безликості. Дехто йшов у поліцію, щоб помститися за батьків та сестер, що стали жертвами голодомору та сталінських репресій. Дехто з старших людей, що уціліли, зустрічали німців, як визволителів, із хлібом і сіллю, думаючи, що німці повернуть землю і дадуть можливість жити заможніше.
Слідом за німецькими окупантами прийшли з заходу українські націоналісти. В селі вони виступали на зборах, закликали, щоб люди обирали свою владу, ділили між собою колгоспне майно і працювали на себе та для створення Української незалежної держави. Я, не вагаючись, вступив в ОУН, мене призначили на посаду станичного. Керівником районної підпільної організації став журналіст, родом із села Велика Снітинка Петро Родіонович Онищенко.
В моєму селі були дві підпільні криївки, де ми, за наказом районного керівника, друкували листівки, в яких роз’яснювали суть окупаційних режимів, використовуючи поетичне слово. При поверненні «червоних визволителів» у 1943 році почалася поголовна мобілізація в Червону армію хлопців та дівчат у віці від 18 до 20 років, що були під німецькою окупацією. Мобілізацію проводили польові військомати.
Відразу цих ненавчених, необстріляних, навіть не всіх одягнених у військову одежу (їх називали чорнорубашечниками) кидали в наступ під німецькі кулемети і танки, або посилали попереду танків на мінні поля. Як пізніше стало відомо, лише мізерна частина з них вижила в пеклі війни, заплативши кров’ю за злочини кремлівських компартійних вождів.
Я з крайовим провідником ОУН «Миколою», окружним військовим провідником «Кульбою» та друкаркою «Олею» хотіли перейти через обидва фронти на захід, щоб продовжувати боротьбу проти обох окупантів у лавах УПА. По дорозі в селі Кожанці я був заарештований. Мене випадково пізнав колишній німецький поліцай Петро Левіщенко, який тепер уже на шапці носив червону стрічку. Після дводенного сидіння в підвалі цукрозаводу мене повели на розстріл. З-під розстрілу я втік і повернувся додому. Пішов у Фастів на явочну квартиру. За кілька днів з господарем Анатолієм Яременком в його криниці викопали криївку, де перебували біля місяця. Та раптом знову почали наступати німці. Населення Фастова було евакуйоване. Дружина Яременка, що готувала нам їжу, змушена була нас покинути. Ми залишилися в криївці голодними. До нас прийшов досвідчений підпільник ОУН «Чорний», порадив мені йти до Києва в залізничний технікум, де я вчився до війни. По дорозі на Київ, під Васильковом, мене пізнав син веприцького фельдшера Селецький Іван, що їхав з гебістами на вантажній машині. Мене вдруге заарештували і передали в польову похідну тюрму «Смерш» та невдовзі перевезли в Київ у закриту тюрму, що містилася по вулиці Короленка, 33. Сидів в одиночній камері. По закінченню слідства мене судив військовий трибунал. Присудили 20 років каторжних робіт і п’ять років поразки в правах.
Покарання відбував у Воркуті. Спершу працював у шахті № 5 комбінату «Воркутавугілля» на різних роботах.
Випадково, на шляху з санчастини, зустрів земляка Євгена Чередниченка, який в той час працював фельдшером у табірній лікарні. Він мене, знесиленого, з сильними набряками ніг, поклав до себе у лікарню. Завдяки його старанням, я став працювати санітаром, а потім (до 1948 року), набувши знань, працював фельдшером у шахті № 5. Пізніше мене перевели до шахти № 2, де я був менше року; невдовзі я потрапив на шахту № 1 в режимний табір «Речлаг».
Одного дня, коли я був на шахті № 5, прибув жіночий етап. Жінок гнали до жіночого табору. Був сильний снігопад і завірюха, а до місця призначення було більше десяти кілометрів. Обморожених, знесилених жінок загнали в табір шахти № 5. З цим етапом пригнали мою сестру Олю, якій військовий трибунал присудив також 20 років каторжних робіт. Відбулася зустріч. Я зумів покласти сестру в лікарню. Та невдовзі дізналися, що ми родичі, і її терміново перевели на іншу шахту.

Від сліз розтав полярний сніг.
Та чутка миттю полетіла
У заполярні заметілі –
По димних тундрових краях,
По каторжанських таборах,
Промчалась крізь дроти стрілою:
У Воркуті, на шахті п’ять
Зустрілися: невільник-брат
Із каторжанкою-сестрою.

На шахті № 5 відбулася ще одна видатна подія в моєму невільницькому житті: мене познайомили друзі, шанувальники моєї невільницької поезії з довголітнім в’язнем сталінського ГУЛАГу Михайлом Сорокою, який відбув перший строк ув’язнення і працював по вільному найму. Він був у захоплені від моєї табірної поезії. Став мені допомагати матеріально і заохочував мене, щоб я писав. Пізніше передав частину моїх віршів на волю. З його слів я дізнався, що боротьба за незалежну Україну продовжується в умовах жорсткого більшовицького терору.

Коли надію губить тьма,
І шлях в очах тобі закриє,
Коли на небі зір нема,
А під душею вітер виє…
То думаєш, хоча б одна,
Одна десь зіронька горіла,
Надія б виринула з дна,
Душа б життям загомоніла.
Святая зіронько, займись,
Займись і виведи з калюжі.
В такому настрої колись
Тебе зустрів я, любий друже.
В пустелю тяжких мук і кар
Ти ясним променем прилинув,
Зорею виринув з-за хмар,
Святим вогнем із України.

Після смерті «батька народів», відбувши 12 років каторжних робіт, 18 листопада 1955 року я був звільнений з ув’язнення. Через місяць я повернувся в своє село до знедоленої, постарілої одинокої матері. Однак на роботу мене ніде не брали. Я був вимушений повернутися у Воркуту.
Відпрацювавши ще півроку у Воркуті по вільному найму, я знову повернувся на Фастівщину. Влаштувався на роботу в селі Пилипівці, де працював вісім років. Раз у тиждень, на вихідний день, приїжджав додому у Веприк.
Лише в 1964 році повернувся до своєї родини і став працювати завідуючим фельдшерсько-акушерським пунктом с. Веприк. Перебуваючи в Пилипівці, чотири роки вчився заочно і закінчив Київський медичний технікум.
Після мого повернення з каторги навіть мої колишні найближчі друзі старалися мене не помічати. Страх, посіяний більшовицьким терором, цупко тримав їх у своїх обіймах.
Кадебістська агентура розпустила провокаційні чутки, ніби я співпрацював з німцями – вночі пускав ракети, а німецькі літаки по них бомбили такі «засекречені об’єкти» як фастівський залізничний вокзал та веприцький клуб.

Усе не так тут, як було,
Усе не так тут, як хотілось:
Зруйноване моє село –
Нічого в душах не лишилось.
Безликі діти і батьки –
Байдужі голови на плечах.
Цвітуть без запаху квітки,
В серцях і душах – порожнеча.

Та, не розгубившись, у період хрущовської відлиги, я вступив в організацію Охорони пам’ятників історії та культури і з її допомогою створив у Веприку, на громадських засадах, меморіальну кімнату – музей українського композитора К.Г.Стеценка, де вісім років працював директором на громадських засадах. Став ініціатором створення пам’ятника на могилі композитора.
При допомозі чудової людини – голови колгоспу Володимира Івановича Литвинчука збудував новий фельдшерсько-акушерський пункт, який за естетичним оздобленням та постановкою роботи зайняв перше місце в колишньому Радянському Союзі. Посадив парк біля пам’ятника К.Г.Стеценка та медпункту. Був делегатом другого республіканського з’їзду «Охорони пам’ятників історії та культури» та делегатом восьмого всесоюзного з’їзду Червоного хреста.
Після хрущовської відлиги почалися переслідування, посилився таємний нагляд, часті візити непередбачених гостей з КДБ. Звинувачення в націоналістичному впливі на молодь, обшуки та вилучення з домашньої бібліотеки таких книг як «Собор» Олеся Гончара, «Неопалима купина» Сергія Плачинди, «Меч Арея» Івана Білика, «Чаша Амвріти» Олеся Бердника. При кожному виклику пропонують стати стукачем. Після неодноразової категоричної відмови – загрожують звільненням з роботи.
Під грубим тиском змушений був залишити роботу в музеї Стеценка. З настанням перебудови став знову працювати старшим науковим співробітником Садиби-музею К.Г.Стеценка.
В 1993 році видавництво «ІРІС» видало збірку моїх невільницьких поезій «В терні колючому». В 1995 році Всеукраїнське товариство «Просвіта» видало поетичну збірку для дітей «Я б сипав райські самоцвіти».
Книжки роздав в усі шкільні бібліотеки Фастівського району, міста Фастова та в деякі школи Києва. Майже в усіх школах Фастівщини робив відкриті уроки.
Брав участь у створенні чотирьох кінофільмів. За сценарієм кінорежисера Георгія Давиденка («Київнаукфільм») створено повнометражний документальний кінофільм «Невільник-брат, невільниця –сестра». В основу фільму покладено життя моєї родини. З 1991 року обраний членом редакційної колегії громадсько-літературного часопису Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих «Зона».
Підготував до друку збірку епістолярно-публіцистичних творів «Як рвалися струни на кобзі».
14 травня 1996 року прийнятий в Спілку письменників України.
Після родинних згуб – втрати донечки (поетеси Ольги Косовської-Рошкулець) та дружини Таїсії – я розгубився. Однак, отямившись, задав собі запитання: «Хто я , яке моє призначення в цьому світі?»
Проаналізувавши своє життя, зрозумів, що не варто збайдужіло опускати руки. На папір виплеснулись слова:

Тобі, тобі, моя Вкраїно,
Віддав найкращії літа.
І молодість, і злет орлиний,
За тебе в тундрі ніс хреста.
Тобі і сміх, тобі і сльози.
Тобі душі дощі і грози.
Тобі любов, надія й віра,
Тобі моя повстанська ліра.
Змагання в лютій боротьбі…
Усе, усе, усе тобі!..
Тобі натруджені долоні,
І чоло в зморшках й сиві скроні.
Усмішка й очі у журбі…
Усе, усе, усе тобі!..
Мої старі побиті крила,
Моя зажурена могила.
Все найдорожче і святе.
Для твоїх внуків і дітей.
Усе до краю і до тла,
Щоб ти щасливою була.

Хреста несучи, ти прославив свободу,
Тож прикладом стань і тепер для народу!

В.І.Косовський