Секція «Етнологія»

Міністерство освіти і науки України
Київське обласне територіальне відділення Малої академії наук України

Відділення «Історико-географічне»

Секція «Етнологія»

Родовід – духовний діалог поколінь
(етнологічний погляд)

Роботу виконала:
Горкуценко Дарина Сергіївна,
учениця 11 – А класу
Борівської ЗОШ І – ІІІ ст.
Фастівського району
Київської області

Науковий керівник:
Онищук Олена Віталіївна,
викладач української мови
і літератури, старший учитель
вищої категорії
Борівської ЗОШ І – ІІІ ст.

Рецензент:
Безкровна І.В.,
заввідділом науково-
дослідницької та краєзнавчої
роботи
Фастівського державного
краєзнавчого музею

2010

Зміст
Вступ ……………………………………………………………………………3
Розділ 1. Основи існування української родини………………………………7
Розділ 2. Мала батьківщина родини Горкуценків
2.1. Київщина…………………………………………………………9
2.2 Житомирщина……………………………………………………12
Розділ 3. Славному роду нема переводу
3.1. Хлібороби з діда-прадіда……………………………………….15
3.2 Звичаї і традиції – збереження генетичної пам’яті…………….20
Розділ 4. Основи родини мовою символів і знаків
4.1. Мистецтво геральдики………………………………………….25
4.2. Герб родини Горкуценків………………………………………27
Висновки…………………………………………………………………………30
Література………………………………………………………………………..32
Додатки…………………………………………………………………………..34

Вступ

Люди і покоління – се тільки кільця
в ланцюгу великім всесвітнього
життя, а той ланцюг порватися
не може…
Леся Українка

Одним із центральних понять національної культури є дім і світ, що існують реально й відображуються у семантико-символічній картині народного буття. Висока цінність дому формується серед найсвятіших понять українців: мати, родина, рідна земля, совість, серце.
Людина попри всі життєві дороги залишається біля свого дому в найширшому сенсі цього слова – як сакральним, родинним, генеалогічним зв’язком та побудованим часом простором життя, так і батьківським домом, у якому людина народилася і де назавжди щось залишила. Феномен дому породжений закоріненістю у власну землю, спорідненістю з рідною природою.
«Пов’язане з бурхливим розвитком наукового знання, над яким не витав «лик Божий», ХХ століття виявилося чи не найжорстокішим у світовій історії» [15,с.12]. Нагромадивши гори технічних засобів, опосередкувавши за їх допомогою своє ставлення до природи, тим самим часом втративши власне «я» у світовому розмаїтті, людина позбулася сприйняття світу як своєї домівки, втратила захист природи, відчуття себе як частини світу, дому, роду.
Позбавлення переживань світу як своєї домівки відтворюють і словники. Так у Словнику синонімів Дім, Домівка розглядаються лише у синонімічному ряду зі словами житло, будинок з домінантним словом будинок [4,с.496].
Дім (хата) у народній культурі – зосередження основних життєвих цінностей, щастя, достатку, єдності сім’ї та роду . У ній народжувалися і жили наші прадіди, діди і батьки (Додаток 1). Шкода, що часом у свідомості людей хата стає архаїзмом, що виконав свою благородну місію. Та варто було б пам’ятати, що дім, побудований господарем або його батьками, уособлював ідею сім’ї, родини і роду, зв’язку предків і нащадків.
Людина завжди хоче мати місце, де б вона відчувала себе комфортно, мати притулок, що захищає її особистість. Самоідентифікація людини відбувається насамперед у родині, де кожен з нас протягом життя виконує вироблені віками родинно-родові ролі. У народній культурі виокремлено всі найтонші, найглибші стосунки, взаємини між далекими і близькими родичами, всіма гілками свояцтва і родичівства. Проблема єдності, родинності, національного самоусвідомлення та етнічної приналежності була актуальною в Україні в усі часи.
Вивчення родоводу є однією з форм розпредмечення етно-соціо-культурного досвіду предків, пізнання історії і культурних здобутків роду. Цінний внесок у вивчення українських родів здійснив В. Модзалевський (1882-1920), видавши чотири томи «Малоросійського родослівника», де представлено 234 генеалогії (праця перевидана у Києві у 1996 р.). Генеалогічні схеми тридцятьох князівських родів дослідила також Н. Яковенко у книзі «Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІ ст.(Волинь і Центральна Україна)» ( Київ. 1993р.)
Родина – це основне мірило вартостей, середовище, котре формує характер і вдачу людини. Тому, намагаючись пізнати себе, кожен постає перед непростим питанням. Хто ми? Звідки ми? Де наше коріння? Недарма найдавніші писемні пам’ятки людства з перших сторінок намагаються пролити світло на проблему походження людства, етносу, родини…
Аналіз різних визначень слова Родина дає можливість з’ясувати його значення. Родина – це далекі і близькі родичі по батьковій і материній лінії, що об’єднані на основі шлюбних і кровних зв’язків і знаються впродовж багатьох поколінь [15,с.306-307]. Відмінність у значенні сім’ї та родини полягає ще й у тому, що сім’я зосереджується у трикутнику батько – мати – дитина, що символізує Трійцю, а родина охоплює сім’ї родичів і може означати Дім, наповнений родичами, ріднею, яка поруч або далеко, померлими і ще не народженими; у своїй домівці, в рідній стороні, на своїй землі.
Поняття «рід» філософсько-соціологічна література визначає як групу кревних родичів, котрі ведуть своє походження за однією ( батьківською чи материнською) лінією, усвідомлюють себе нащадками загального предка, мають загальне родове ім’я [25,с.205]. Досліджуючи родовід, з’ясували, що генеалогія ведеться за чоловічою лінією (зберігається прізвище). Культ роду творить внутрішню єдність людей, що має природну основу, бо саме з природної єдності виростає почуття духовно-соборного єднання.
Життєве призначення кожного – пізнати будову і форми свого роду , його завдання, закон росту, критичні точки, співвідношення окремих гілок і їх окремі завдання, а відтак – збагнути власну місію в історії роду і власне завдання , не індивідуальне, визначене для себе, а своє – як представника роду, власного етносу.
Дана робота є продовженням розпочатого дослідження 2009 – 2010 навчального року і доповнена розділом «Основи родини мовою символів і знаків».
Мета даного дослідженні ставиться така: з позиції комплексного підходу до оцінок історико-культурних процесів в Україні, з урахуванням сучасних досягнень у галузі історичної науки, археології, фольклору, краєзнавства, етнографії, геральдики вивчити особливості родоводу сім’ї Горкуценків на основі давніх уявлень українців про рід, родину, родовід. Тільки на основі такого родового самопізнання можливе свідоме ставлення до життя свого народу і загалом до історії людства.

Завдання дослідження:
• відновити бачення роду, дому як глибинних понять етнокультури, як предмету вивчення етнології;
• прослідкувати походження роду Горкуценків на основі відтворених понять про українську родину;
• дослідити зв’язки найбільш відомих представників роду;
• створити герб родини Горкуценків.
Методи наукового дослідження у процесі розв’язання поставлених завдань використовувались такі:
• теоретичні: вивчення та аналіз відповідної наукової літератури;
• практичні: опрацювання наукової літератури, інтерв’ювання представників досліджуваної родини.
Вшанування роду, процес ознайомлення з родичами, усвідомлення глибинної родової символіки є необхідним кожній сім’ї.
Новизна дослідження полягає у розкритті особливостей родоводу Горкуценків – давнього і відомого роду на території Київщини і Житомирщини та, на жаль, досі детально не вивченого, збереження народних традицій, звичаїв та обрядів у цій родині, створенні герба родини .
Актуальність дослідження: вписано нову сторінку в контекст національної історії нашого народу.

Розділ 1. Основи існування української родини
Рід наш український багатий на традиції, свята й обряди, прекрасний духовністю, оскільки з найдавніших часів наші пращури відбирали найцінніші надбання, збагачуючи їх, і бережливо передавали той келих мудрості і здоров’я нації з покоління до покоління. Українці вміли відчувати природу, черпати здоров’я, силу й красу з її лона. Всі творчі сили людини були спрямовані на зміцнення сім’ї, свого роду.
У процесі історичного розвитку сім’я як основна ланка суспільної і соціальної організації людей постійно набувала певного досвіду адаптації в природно-матеріальних умовах і у формуванні духовного світу. Останній значною мірою матеріалізувався в морально-етичній, фольклорній, господарській і побутовій культурі народу, що забезпечувало творення родинних виховних традицій, звичаїв, які є найстійкішими елементами виховних етнопедагогічних систем. Родинні традиції, звичаї і обряди найліпше відображали досвід виховання дітей кожного народу. Розвиненість тривких родинно-сімейних, побутових і культурних традицій свідчить про високий рівень формування етносу, національності.
«Усвідомлені й трансформовані в душу дитини національні витоки свого народу, – зазначає В. Струмський, – не є обтяжливим тягарем архаїчних знань. Національно-громадянська спрямованість юної особистості регулює темпи її всебічного розвитку й наближення до національного ідеалу. Вже є достатньо переконливих прикладів, що без пізнання й усвідомлення суті його ментальних ознак і характеристик, як і без активного збагачення культурно-історичної практики свого етносу, не можна претендувати на свою оцінку як вихованої, інтелігентної і цивілізованої, зрештою, людини» [22, с.15].
Слова святість, святий і свято – одного кореня. Свято для душі, радість в домі – це те, на чому тримається сім’я, особливо в наш час. Саме під час такого спілкування дітьми засвоюються основи моральності, духовності і милосердя. Так, на свято Колодія, перед Великим постом, всі, хто був у сварці, мирились і просили вибачення одне в одного. Особливо задушевно проходило взаємне прощення між батьками і дітьми.
Усе сімейне життя в минулому супроводжувалося різноманітними обрядами та ритуалами, котрі в образно-символічній формі означали певні етапи життя людини і окремі стадії розвитку сім’ї.
За результатами проведеного нами опитування у родинах, що проживають у смт Борова, понад 80% опитаних представників українських родин намагаються оберігати й передавати від покоління до покоління ікони, якими благословляли їх до шлюбу їхні батьки, рушники, що були своєрідними оберегами сімейного затишку ( Додатки 2 – 3), весільний одяг. Сьогодні до цього долучається сорочечка немовляти, волоссячко з перших пострижин тощо.
У родинному, родовому колі зберігається з покоління в покоління етнічна своєрідність нації ( мова, календарна обрядовість, архетипні структури, символи і міфи тощо ). Як бачимо, родинні традиції, звичаї та обряди – це та висока поезія, без якої душа людини не може повноцінно сформуватися, розкритися, дати багаті плоди доброти, людинолюбства, розуміння складних проблем людського суспільства.
У наш час ця проблема потребує уваги. Одначе, обстоюючи відродження національних традицій, легко впасти в крайність, обмежити себе й своїх дітей, освіту й виховання звуженим світом власних егоїстичних потреб та інтересів. І навпаки, нехтуючи національним, історією, культурою й традиціями рідного народу, прагнучи всесвітньої універсалізації людини під машкарою інтернаціоналізму чи так званих загальнолюдських цінностей, можна втратити і батьківщину, і себе як особистість. Бо, як писав видатний російський філософ М.Бердяєв, який народився і багато років жив в Україні, знав настрої, інтереси, звичаї і традиції українського народу: «Національність є позитивним збагаченням буття, і за неї треба боротися, як за цінність. Національна єдність глибша від єдності класів, партій і всіх родів. Кожна людина, кожен народ може найліпше самоствердитися в атмосфері національної кругової поруки. І великий самообман – бажати творити всупереч національності» [1, с. 77].
Розділ 2. Мала батьківщина родини Горкуценків
2.1. Київщина
Прозорі води озер, замріяні верби над ставками, стрункі явори обабіч шляхів, діброви і гаї, левади і зелені долини, високі могили в степу, голубе сяйво рік, оксамитові килими заквітчаних лугів, – якими барвами і чарами наділила цей край природа! Це Київщина (Додаток 4).
На території області здавна живе працьовитий, сердечний, поетичний і співучий люд. Чарівна душа нашого народу, його думи і пісні надихали на творчість видатних митців: Г. Сковороду, Т. Шевченка, М. Гоголя, І. Нечуя-Левицького, Шолом-Алейхема. М. Лисенка, К.Стеценка, О. Довженка…
Про давню історію краю свідчать археологічні пам`ятки трипільської, черняхівської, лебідівської та софіївської культур, назву яким дали населені пункти області. У першому тисячолітті нашої ери на території сучасної Київщини сформувалося ядро племені полян, що заселяло середню течію Дніпра між річками Россю та Ірпенем. Навколо нього єдналися інші слов`янські племена. Процес завершився утворенням держави Русь з центром у Києві, який літописець нарік “матір`ю городів руських”.
Київ упродовж усієї нашої історії, починаючи з Київської Русі й донині, навіть інколи втрачаючи свою столичність, ніколи не втрачав доцентрової сили нашої культури, економіки, політики. Силові вектори людської діяльності завжди спрямовувалися сюди. Тут головним чином творилися українська національна література, музика, живопис, тут розвивалася наука – незаперечний рушій прогресу, тут вироблялася і здійснювалася національна політика. І творили це все найяскравіші постаті українського народу. Київщина так чи інакше вписувалася в їхні біографії. Чи місцем народження, чи пропискою і проживанням, чи діяльністю.
Особливе місце в традиціях Київщини посідає хліборобство. Це благородне і вічне заняття наших предків єднає землі і покоління, дозволяє з прадавніх часів до сучасності пронести одвічну єдність людини з землею, на якій вона живе. Ця глибока єдність закріпилася і в родинах, що з діда-прадіда вирощували хліб і кращі свої традиції зуміли передати своїм нащадкам.
Так в основі суспільного устрою трипільських племен лежали матріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини. Основною ланкою трипільського суспільства була невелика сім’я. Сім’ї об’єднувалися в роди, кілька родів складали плем’я. Основним заняттям трипільців було землеробство. Сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували садово-городні культури (Додаток 5).
Дітей у родині привчали до праці змалечку. Ця думка знаходить своє підтвердження в іграшках, якими діти гралися під час дозвілля. Серед пам’яток трипільської культури є дитяча іграшка з кераміки – це візок на двох колесах із запряженими кіньми. Таким чином давні трипільці у формі родинного дозвілля привчали дітей до природного матеріального світу, розуміння призначення і візка, і тварин, а також до визначення їх ролі й місця у дорослому житті.
Ще з часів «Повчання дітям» Володимира Мономаха у процесі історичного розвитку сім’я як основна ланка суспільної і соціальної організації людей відігравала значущу роль у формуванні духовного світу. Останній значною мірою матеріалізувався в морально-етичній, фольклорній, господарській і побутовій культурі народу, що забезпечувало творення родинних виховних традицій, звичаїв. Родинні традиції, звичаї і обряди найліпше відображають досвід виховання українських дітей . Розвиненість тривких родинно-сімейних, побутових і культурних традицій свідчить про високий рівень формування нашого етносу.
Сьогодні при стрімкому розвитку промисловості, новітніх інформаційних технологій майже у всіх сферах нашого життя традиційно основою сільськогосподарського виробництва Київщини залишається землеробство. Благодатні землі – чорноземи, сприятливий клімат дозволяють вирощувати більшість сільгоспкультур Європи .
Життя не стоїть на місці. Еволюція колишніх гречкосіїв-трипільців сьогодні реалізована у глибокому науковому підґрунті сільськогосподарського виробництва Київщини. У селищі Борова знаходиться Київська дослідна станція Інституту овочівництва і баштанництва УААН (Додаток 6). Ця установа є прикладом надзвичайно цікавого поєднання хліборобства як процесу із надбаннями сучасної науки, зокрема селекції. Київська дослідна станція 2009 року відсвяткувала 70-ліття. А очолює її вже понад десять років Горкуценко Олександр Васильович, нащадок хліборобів, що проживали на території Житомирщини, представник давнього роду , у якому викристалізувалося дві династії: сіячів хліба і розумного, доброго, вічного – педагогів.
Мальовнича природа цього краю, трагічна і водночас героїчна історія, надбання прадавньої культури, приклад незабутніх талановитих попередників, безумовно, позначилися на формуванні світогляду наших сучасників та їх духовного світу, який відбито в багатих і різноманітних традиціях.

2.2 Житомирщина
У центрі України на межі лісостепу та полісся на крутих берегах річок Тетерів і Кам’янка вже одинадцять століть стоїть давнє українське місто з ім’ям дивним і неповторним, що увібрало два найдорожчих для нас поняття – «жито» і «мир». Це місто Житомир. Воно належить до найдавніших історичних і культурних осередків нашої держави і є центром Житомирської області.
Житомирщина має яскраву і славну історію, що є важливою складовою літопису України (Додаток 7). Ця земля є батьківщиною Лесі Українки та Святослава Ріхтера, Сергія Корольова та Бориса Лятошинського .
100 тисяч років тому на території Житомирської області вже мешкали первісні люди. Пам’ятки трипільської культури (Додаток 8 – 9) виявлені на території сіл Троянова Житомирського, Райки Бердичівського, Паволоч Попільнянського районів та в інших місцях. Пам’ятки епох міді і бронзи знайдено в Романівський і Житомирському районах, на околицях Житомира.
Згодом територія області була заселена древніми східнослов’янськими племенами: північ – древлянами, центральна частина і південь – полянами, які займались землеробством і скотарством. Древляни займались також мисливством, бджільництвом, виробництвом ювелірних прикрас, торгівлею. У 9 сторіччі з’являються міста, що стають центрами ремесел і торгівлі: Вручий (Овруч), Іскорость (Коростень). Волинь і Полісся, за твердженням відомого історика І.П.Крип’якевича, належали до слов’янської прабатьківщини, були колискою українського народу.
Тривала історична функціональність родинних традицій, звичаїв і обрядів нашого народу є свідченням його духовної та фізичної живучості, цивілізованості, культурної витривалості, доцільності існування у світовому просторі. Саме тому з-поміж найчисленніших давніх традицій, мабуть, однією з найбільш поцінованих різними народами є патріотизм – це благородне, синівське почуття до своєї Батьківщини, яка водночас є часткою світової спільноти. І той, хто втрачає відчуття своєї «малої вітчизни», не здатний осягнути надбання вселюдської культури.
Житомирщина у цьому плані унікальна. Синтез давнього і сучасного тут настільки глибокий, що часом важко осягнути, як сучасним українцям вдається генерувати надзвичайно нові ідеї, водночас яскраво втілені в життя їх попередниками.
Хоч би яким не було повсякдення, саме за допомогою народних і родинних свят народ самоочищався, возвеличувався і налаштовувався на оптимістичну хвилю. У святковій структурі якнайдовше зберігається етнічне коріння нації, від якого постійно відгалуджуються усе нові й нові пагінці самооновлення, а отже і самозбереження. Важливу роль у виробленні культури і духовного життя відігравали сімейні традиції. Вони підтримувалися не юридичними актами, а силою суспільної думки. Багато з них, удосконалюючись, стають правилами, нормами, важливими прискорювачами суспільного прогресу.
Щороку на Житомирщині, так само, як і на теренах Київщини, вшановують представників найвідоміших родин областей, уславлюють відомі династії у проекті “Славному роду нема переводу” у рамках Всеукраїнського фестивалю “Родинні скарби України”. Ці землі багаті родинами, в яких майстерність професії передається з покоління в покоління, примножуючи їхні здобутки і досягнення.
А в грудні 2008 року житомирянами був започаткований проект «Маленький українець». Найталановитіші діти Житомирщини були визнані переможцями в різних номінаціях. Всього в проекті “Маленький українець” взяли участь понад 15 тисяч дітей Житомирської області. Проект покликаний привернути увагу дітей до народних традицій та обрядів. Головною задумкою організаторів було зацікавити дітей у вивченні власного родоводу.
“Маленький українець” працює на майбутнє, закладає підвалини формування громадянського суспільства. Дуже важливо, що вдалося “сколихнути самосвідомість” найменших громадян нашої держави, які через кілька років будуть представляти Україну у світі. Він об’єднує молоде та зріле покоління у пошуковій роботі над деревом свого родоводу, виховує любов до своєї батьківщини, повагу до старшого покоління. Україна відроджується. За цими дітьми майбутнє, і воно буде в надійних руках. А житомирський досвід треба поширювати по всій Україні.
Тим більше, що робота по відродженню етнопедагогічних засад, родинної єдності не обмежується лише святами-віншуваннями. Процес самоідентифікації українців Житомирської області поширюється і в досить незвичний спосіб. Бути родиною у давньому сакральному значенні тут навчають у школі, у родинній школі села Новосілки.
Уроки у цiй дивовижнiй школi зовсiм не схожi на звичнi навчальнi заняття — родиннi заняття разом з… батьками учнiв. Педагоги зiзнаються, що спершу це далося нелегко: половина мiсцевих дiтей виховується у неблагонадійних сiм’ях.
Деякі батьки ранiше нiколи й не зазирали до школи, а тут їх запросили не на збори, а на якесь родинне заняття! Тож на перше спiльне заняття дехто прийшов скутим та пiдозрiливим. Однак вже за годину скутiсть змiнилася на радiсне пожвавлення: батьки разом з дiтьми та вчителями грали у веселi рольовi iгри, розповiдали про сiмейнi традицiї, про свiй родовiд, дiлилися нехитрими життєвими мудрощами. Наприкiнцi цього заняття у декого з батькiв в очах бринiли сльози. Вони потiм зiзналися, що нiби з новою силою полюбили рiдних дiтей.
Якщо такi школи з’являться по всiй Українi, то, можливо, й дiти виростатимуть добрiшими. Адже скiльки б знань не здобула дитина, головними для неї завжди залишаються сiмейнi цiнностi та родинне тепло.
У міфопоетичній картині світу людина живе у світі свого роду, де рід не абстрактне поняття, а є цілісністю « рід – рідні – сусіди – оточення», тобто люди і природа, які взаємоіснують. Цей найбільш давній рівень, що у ньому дух і природа становлять , за Гегелем, «непотьмарену єдність».
Поліський край і подніпровські землі Київщини мають одвічне своє призначення: збереження етнонаціональної спільноти через відродження забутих джерел народних і оновлення багатотисячолітньої української культури у світі глобалізації,стандартизованої інтернетної та масмедійної інформації, позбавленої ознак етнічності.
Розділ 3. Славному роду нема переводу
3.1. Хлібороби з діда-прадіда
На етнічній території України населення споконвіку займалося хліборобством. Це заняття з давніх часів називали по-різному. Вважаємо за потрібне акцентувати увагу на вживанні паралельних назв досліджуваного процесу. Орне поле у багатьох слов’янських народів називали ріллею – від первісного знаряддя – рала. В Україні, як похідний від «ріллі», виник термін «рільництво» і став збірним поняттям усього процесу вирощування культивованих злаків за участю орної техніки. Принагідно слід нагадати і відоме давньоруське слово «ратай», яке стосувалося людини, що здійснювало оранку, а згодом набуло ширшого значення. Цей термін був відомий на території Полісся .
Минали тисячоліття, відбувалися переміщення давніх хліборобських племен з місця на місце, і все ж, хто б не оселявся на цій землі – неодмінно відновлював традиції вирощування хлібних злаків. У результаті безперервної протягом століть хліборобської діяльності на сучасній території України утворилися багаті народні традиції у плеканні зернових культур.
Історія роду Горкуценків (Додаток 10) є справді типовою і разом з тим унікальною. На прикладі цієї сім’ї ми спостерігаємо еволюцію ратаїв від звичайного хлібороба до хлібороба-науковця, селекціонера, винахідника.
Родовід Горкуценка Олександра Васильовича вдалося прослідкувати з ХІХ століття. Горкуценко Матвій Кіндратович та Настя Митрофанівна походили із селянських родин (Додаток 11), що проживали у селі Харліївка Попільнянського району на Житомирщині. Ця сім’я була заснована на принципах соціальної ендогамії ( від грецького endon – усередині), тобто вибір супутника життя рівного за походженням і багатством [25, с. 207].
Все життя Матвій і Настя працювали на землі, шанували годувальницю понад усе, адже , як і їхні батьки, вели власне господарство. За свідченням дослідників – етнологів [23,с.47]. 94% населення в Україні у ХІХ столітті проживали у селах і вели власне господарство. Отже, родину Матвія і Насті можемо вважати типовою.
Ще за часів Київської Русі мешканці давньоруських сіл були самостійними виробниками і їх сім’ї налічували шість-сім осіб, про що свідчать розміри селянських жител (Додаток 12). Так і за даними Всеросійського перепису населення 1897 року, середні показники чисельності української сім’ї становили серед інших регіонів на Поліссі 5,7 особи [25, с.209]. У родині Матвія Горкуценка виросло п’ятеро дітей: Яків, Ганна, Аврам, Василь та Іван.
Доля не шкодувала випробувань. У тридцятирічному віці Настя втрачає чоловіка. Традиційно незалежна українська жінка бере на себе весь тягар головного у сім’ї , що є виявом егалітарності ( вуд французького egalite – рівність), рівноправ’я у патріархальній родині. Важлива роль жінки, особливо у простій сім’ї, відображена у приказці: «Чоловік за один кут хату тримає, а жінка – за три». Основним своїм завданням по смерті чоловіка Настя бачила гідне виховання дітей, отримання ними освіти. І попри усі незгоди і складності досягла мети – виростила справжніх синів своїх батьків, своєї землі, на якій звикли працювати.
Іван Матвійович Горкуценко (1920 – 2004 рр.) продовжив родове хліборобство і працював головою колгоспу в селі Романівка Попільнянського району, був нагороджений високими урядовими відзнаками.
Та більш відоме ім’я старшого брата Василя Матвійовича Горкуценка (1918 – 1994 рр.) і на Житомирщині, і на Київщині (Додаток 13). Закінчив Верховинський сільськогосподарський технікум і Горьківське артилерійське училище. Був учасником Великої Вітчизняної війни . Пізнав злигодні полону у 1941 році під Брянськом. На щастя, його матері Насті вдалося врятувати сина з табору для полонених, коли той розташовувався у Житомирі.
1942 року Василь Матвійович одружується з Ліщинською Ганною Василівною ( 1918 – 1997 рр.), підтвердивши і в наступному поколінні традиційні для цього роду принципи соціальної ендогамії. Молода дружина також мала селянське походження, але, отримавши педагогічну освіту, працювала учителькою початкових класів.
Після війни Василь Матвійович тривалий час очолював колгосп ім. Мічуріна у селі Харліївка на Житомирщині, вивів його в розряд передових. Під час опитування селян виявили, що вони згадують колишнього керівника дуже тепло, стверджують, що він був надзвичайно відповідальним та добрим, справедливим і працьовитим, міг особистим прикладом залучити людей до спільної праці, що приносила неабиякі результати. Передовий голова колгоспу мав високі державні нагороди: орден Леніна, Трудового Червоного прапора, Жовтневої революції, а також бойові ордени та медалі (Додаток 14).
Як і в усій Україні, у родині Горкуценків у кожному наступному поколінні простежується процес редукції сім’ї ( зменшення кількості її членів). Хоча функції природного відтворення українці завжди надавали неабиякого значення. Наш народ розцінював дітей як великий дар Божий. Про щастя мати дітей говориться і в народних приказках: «Діти – то Божа роса», «Малі діточки – що ясні зірочки: і світять, і радують у темну ніченьку». Василь та Ганна Горкуценки виростили трьох синів: Олександра, Володимира та Віктора.
Цій родині не були притаманні ознаки складної патріархальної сім’ї, коли дорослі одружені діти під керівництвом батька ведуть спільне господарство, проживають разом і разом споживають плоди своєї праці. Та міцний зв’язок родинних традицій, глибоке переконання у цінності хліборобської праці, закладена з молоком матері любов до землі зумовили вибір життєвого шляху синами Матвія і Ганни. Дітям передавався батьківський і дідівський досвід, що сприяв формуванню у них ціннісних орієнтацій у житті. Виховані працею, вони мислили себе не інакше як продовжувачами справи пращурів.
Віктор Васильович Горкуценко (1954 р.н.) отримав освіту у Київському інституті народного господарства. Два десятиліття працює у Фастівському дослідному господарстві Українського інституту садівництва УААН. Останні десять років очолює його. Має двох синів –Дмитра та Василя. Останній , закінчивши Сільськогосподарську академію, також продовжує родинну справу.
Володимир Васильович Горкуценко (1947-2000р.р.) – випускник Житомирського сільськогосподарського інституту. Понад двадцять років працював у радгоспі «Фастівський» спочатку головним агрономом, а потім директором. Родовід Володимира Васильовича продовжують доньки Оксана та Тетяна, яка отримує освіту за спеціальністю агрономія у Данії .
Старший з-поміж синів Олександр Васильович (1943 р.н.) у 1965 році з відзнакою закінчив Українську сільськогосподарську академію за спеціальністю агрономія та педагогіка. Працював агрономом радгоспу в Казахстані та агрономом-насіннєводом в одному з господарств на Вінниччині. 1968 року став аспірантом Академії сільськогосподарських наук України (Додаток 15), а роком пізніше починає працювати на Київській овоче-картопляній дослідній станції. На цьому підприємстві Олександр Васильович починав науковим співробітником (Додаток 16), а з 1993 року і донині директор Київської дослідної станції Інституту овочівництва і баштанництва УААН (Додаток 17).
Головним стержнем цього славного роду після батька був Василь Матвійович. Тепер ним став Олександр Васильович. Брати прислухаються до його думки, поважають його як людину високоавторитетну, мудру і розсудливу. У сім’ї Олександра Васильовича та Галини Костянтинівни виросло двоє прекрасних синів: Сергій та Костянтин. Як і в попередніх поколіннях родини, Олександр Васильович зберіг традицію одруження з рівною за походженням дружиною. Батько Галини Костянтинівни був агрономом, а дідусь Семен Околіта – головою колгоспу у Сквирському районі на Київщині.
Олександр Васильович Горкуценко разом зі своїми братами є не лише представниками хліборобської династії. Доброю традицією у цій родині став еволюційний поступ кожного наступного покоління у нерозривному зв’язку з роботою на землі. Василь Матвійович з братом Іваном продовжили справу батька і були успішними керівниками сільськогосподарських підприємств.
Його сини стали керівниками нового типу. Їх діяльність у сільському господарстві не обмежується традиційними етапами посіву, вирощування та збирання врожаю. Вони наполегливо працюють як науковці-аграрії, додаючи нові ідеї, впроваджуючи сучасні технології у процес, такий звичний і вічний – вирощування хліба (Додаток18).
Найвагомішим у аграрну науку є внесок Олександра Васильовича. Кандидат сільськогосподарських наук (Додаток 15), він є автором 85 наукових праць, 15 винаходів, заслужений винахідник СРСР, нагороджений орденом «Знак Пошани»(1986р.) (Додаток 19).
На посаді керівника Олександр Васильович вміло поєднує власну наукову роботу і розвиток наукової думки на ввіреному йому сільгосппідприємстві. Науковці станції зробили вагомий внесок в удосконалення технології вирощування злакових і овочевих культур у зоні Полісся і Лісостепу України. Наукові дані з кращих ланок сівозмін і системи удобрювання в них лягли в основу систем ведення сільського господарства Київщини (Додаток 20 – 21 ).
Народна агрономія, що з розвитком науки отримала нові шляхи розвитку, – унікальне історико-культурне і господарсько-виробниче явище, зміст якого охоплює сферу як матеріальної так і духовної культури. Їх взаємозв’язок і взаємовплив відбувалися і нині відбуваються у процесі тотожного пізнання природних явищ і ефективного застосування набутих раціональних знань. Діяльність колгоспів, сучасних сільськогосподарських підприємств можна порівняти з діяльністю селянських виробничих спілок, запровадженням традиції взаємодопомоги – супряги.
Створеннням колгоспів і радгоспів більшовицька система зробила спробу ліквідувати багатющу обрядово-звичаєву основу хліборобства. Та при мудрому керівництві, прикладом якого може бути праця представників досліджуваної родини Горкуценків, колгоспи перетворювалися з умисно насильно створеного колективного господарства на спільність людей, яких поєднувала у їхній роботі взаємна повага, довіра, справедливість, найкращі традиції праці на землі, які колись лежали в основі добровільних об’єднань наших далеких предків-орачів.

3.2. Звичаї і традиції – збереження генетичної пам’яті
Сім’я, як відомо, є природною основою суспільства. В сім’ї, через сім’ю, в умовах родинного побуту, праці, дозвілля формуються первинні цінності та соціальні настанови молодого покоління.
Тим часом сучасний глобалізований світ, кризові явища, посилена міграція населення, послаблення родинних зв’язків справляють негативний, руйнівний вплив на національні та родинні традиції, звичаї .
Саме тому виявлення і підтримка позитивних тенденцій у сімейно-родинних відносинах, формах родинного спілкування, інтеграція родиних традицій, свят і обрядів у форми культурного життя сучасної сім’ї набуває особливої гостроти.
Досліджуючи родовід сім’ї Горкуценків, можемо прослідкувати, як у цій родині зберігалися і передавалися з покоління в покоління одвічні українські традиції і родинні обряди. Адже проблема етнічного відтворення саме через родину потребує сьогодні підсиленої уваги.
Здавна елементами нормального культурного способу життя в українській родині були:
• розповіді про свою сім’ю, рід, село, регіон, минуле свого народу і його героїв;
• оповідання казок і легенд, співання народних пісень;
• святкування національних свят.
З розповідей молодого покоління Горкуценків стало відомо, що для них саме родина і є основним середовищем, яке сприяє розвитку національних традицій. Від бабусь вони не раз чули цікаві розповіді про місця так званої «ідентифікації» родини – Житомирщину. Більшість представників роду побачили світ саме на цій благодатній землі.
Пам’ять про представників роду хліборобів Горкуценків зберігає також книга «Хто є хто на Житомирщині» (Додаток 22). Олександр Васильович подарував це видання своїй онуці Дарині з дарчим написом: «Люби і шануй свій рід». У цій родині наступні покоління справді мають чим пишатися. Тут батьки і діди власною поведінкою подають дітям приклад взаємної любові, поваги і розуміння, чистоти відносин, як і було заведено здавна в українських родинах.
На основі аналізу літератури, присвяченої вивченню сімейного побуту українського народу та сімейної обрядовості (В. Борисенко, О. Воропай, В.Скуратівський) варто окреслити соціально-культурні аспекти становлення та розвитку сімейного дозвілля. Визначено зокрема, що еволюція форм дозвілля в українській сім’ї історично відбувалася шляхом запровадження родинних традицій, свят і обрядів; форми і методи сімейного дозвілля варіювалися відповідно до вікових особливостей членів родини і були спрямовані на соціалізацію представників нових поколінь; сімейне дозвілля базувалося на засадах цілеспрямованого виховання особистості у сім’ї, родині.
Тому і тепер існує в цій родині традиція святкувати спільно великі християнські свята – Святий Вечір, Різдво Христове, Великдень(Додатки 23 -24). Про обряди, пов’язані з тим чи іншим святом, нині можна легко прочитати в інтернеті чи спеціалізованих виданнях, та куди цікавіше, коли це дізнаєшся від рідних людей. Галина Костянтинівна любить розповідати онукам не лише про те, які звичаї існують у народі, а також , як саме у їхній сім’ї ці обряди виконувались, кому яка відводилася роль. Діти залюбки беруться до виготовлення святкового печива чи розфарбовування крашанок і писанок. А зібратися у дідуся та бабусі напередодні Різдва, як тут кажуть «на кутю», вважають почесним обов’язком не лише найменші члени родини, а й сини з невістками.
Народне мистецтво яскраво характеризує національні особливості нації. Сьогодні вишивку чи гаптування ми вважаємо «минулим у сучасному». І хоча з історичного погляду народне мистецтво передовсім розвивалося у вільний від хліборобства час, тепер рушники, серветки та інші предмети побутового призначення, виготовлені власноруч (Додатки 25 – 26), схильні вважати домашніми оберегами.
У наш атомний, урбанізований вік люди також не відмовляються від елементів містики та надання багатьом традиціям, обрядам і звичаям особливої святості, насамперед, від їх поцінування та додержання. У багатьох випадках важливого значення набувають родинні реліквії, мистецькі вироби, навіть суто побутові предмети. У родині Горкуценків вишивають, і роблять це з магічним задоволенням майже усі жінки. Не ставляться до цього процесу як до архаїчного, а навпаки поважають і саму творчість, і її результати. Галина Костянтинівна – визнаний майстер не лише на рівні родини, а й учасник селищних та районних виставок народної творчості (Додатки 27-28).
У сучасній етнографії виділяють шість функцій, що забезпечують повноцінне існування сім’ї як соціального інституту. Серед них і економічна, що забезпечувала матеріальні засади існування родини. В основі організації виробничої діяльності української сім’ї лежав статево-віковий розподіл праці. Цікаво, що і зараз цей розподіл існує у переважній більшості родин. Не є винятком і Горкуценки.
Якщо постійні чоловічі роботи спрямовані на забезпечення добробуту родини , то постійними жіночими видами діяльності, як і колись, залишилися догляд за дітьми, приготування їжі, прибирання оселі, догляд за домашніми тваринами. Збереглися також і сезонні роботи, зокрема на городі, а також догляд за прекрасними квітниками, які оздоблюють сучасне подвір’я кожної із простих сімей роду Горкуценків.
Найважливіші етапи життя людини і окремі стадії розвитку сім’ї завжди супроводжувалися різноманітними обрядами і звичаями. До традиційної сімейної обрядовості належать обряди, пов’язані з біологічним циклом існування людини – народженням, одруженням і смертю. Водночас з появою нових обрядових дій і символічних ритуалів старі й надалі зберігалися, однак їхній зміст поступово змінювався. Так склався багатошаровий і багатофункціональний обрядовий комплекс.
Цей вид родинної обрядовості , за винятком передпологових та пологових зберігається преставниками досліджуваної родини досить пильно. Усіх маленьких представників сім’ї охрещували згідно з давнім звичаєм, купель для новонароджених обов’язково готували з відварів цілющих трав, дотримувались й інших неписаних правил.
Серед українців інститут кумівства був особливо розвинений: куми шанувалися нарівні з близькими родичами. Для похресника вони були другими батьками, оскільки піклувалися його долею, виховували, допомагали у скрутну годину. Тому і сьогодні куми в домі Горкуцеків бажані гості і в свята , і в будні.
Важливою інтеграційною основою давньої української родинно-сімейної культури виступала релігія. До традиційних дійств української сім’ї, як уже зазначалося, долучалися християнські обряди хрещення дітей, вінчання тих, хто бере шлюб, поминання померлих рідних тощо.
Оберегом, що його свято зберігають у цій родині, є старовинна ікона (Додаток 29). Вона вже не одне покоління підтримує і освячує. Для кожного у сім’ї вона означає щось особливе. Для старших – спогади про батьків, їх тихе споглядання за нащадками, а для молодих – єдність усіх поколінь родини, самовизначення себе як частини цілісного родинного кола.
У скорботні дні, коли у вічність відходили батьки та, на жаль, і один з братів Олександра Васильовича, звичаїв дотримуються особливо ретельно. У традиційній поховальній обрядовості українців християнські звичаї тісно переплелися з пережитками давніх похоронних ритуалів, що сягають ще у дохристиянські часи. Не дивно, що і тепер цей процес не надто змінився, і представники цієї родини, як і багатьох інших, намагаються все зробити «як слід».
Під впливом сучасності найбільших змін зазнала весільна обрядовість. Весілля молодих Горкуценків відбувалися у скороченому вигляді, та вони зберегли, однак, основні традиційні обрядові дії: запросини гостей, зустріч молодих, гостина, ділення короваю, обдаровування наречених, символічна посвята дівчини у жіноцтво [2,с.12] .
Традиції кожної сім’ї мають свої особливості. Вони згуртовують сім’ю, дають змогу зберегти ті зерна розумного, доброго, вічного, завдяки яким життя стає цікавішим і кориснішим. За своєю структурою свята та обряди – це не тільки форма дозвілля. В них закодовано всі найосновніші етнопсихічні, психологічні й етнічні аспекти. Засвоюючи їх з раннього віку, людина формує не тільки основу своїх дій у дорослому житті, а й світогляд. Народний досвід виробив цілу систему таких кодових форм.
Інтеграція родинно-сімейних традицій, звичаїв і обрядів відбувається під впливом конкретних умов та потреб людей у забезпеченні спадкоємності поколінь, передачі соціального і духовного досвіду молодим . Традиції, звичаї і обряди – це та наша спільна історія, яка живить і єднає нас.

4. Основи родини мовою символів і знаків
4.1. Мистецтво геральдики
Геральдика ( лат. heraldus – глашатай ) – допоміжна історична дисципліна, що вивчає герби. Геральдика точно визначає, що і як може бути нанесене на державний чи родинний герб, пояснює значення символів. Коріння геральдики заглиблюється у Середні віки, коли потрібно було отримати інформацію про людину, навіть не бачачи її обличчя, схованого під шоломом. Саме тому геральдична символіка легко читається, не містить складних малюнків та написів, водночас доповнена великим кольоровим полем.
Мистецтво геральдики розвинулось у часи занепаду культури та економіки, що настали у Європі після зникнення Римської імперії. Одночасно з утвердженням християнства виникає феодалізм і складається система спадкової аристократії. Ці фактори і сприяли утворенню гербів. Дослідники вважають, що герби з’явилися у Х столітті, проте навести точнішу дату складно.
Герб – це умовне зображення, що є символом i вiдмiнним знаком держави, своєрiдним художньо-графiчним паспортом землi, мiста, роду чи окремої особи.
У творах Гомера, Вергілія та інших античних авторів бачимо свідчення використання символічних знаків. І легендарні герої, і реальні історичні постаті часто мали особисті емблеми.
На українських землях ще в давнину існувала традиція використовувати різні знаки. Походження гербiв губиться в плинi часу. Їх прототипами були зображення рiзноманiтних тотемiв , що в сиву давнину вiдiгравали роль родових символiв i знакiв. На теренах України гербоподiбнi символи зустрiчаються уже в останнi столiття до нашої ери. Пiзнiше на основi родових знакiв сформувалися геральдичнi символи Київської держави. Старовиннi герби українських мiст красномовно нагадують про їхнє багате минуле, традицiї, котрi пережили вiки.
Герби вiдносять до такого типу iсторичних пам’яток, у яких в символiчнiй формi, з використанням спецiальної знакової системи або стилiзованих елементiв розкриваються реальнi подiї та явища, що доносять до нас вiдомостi з минулого України.
В 1991р., пiсля вiдновлення незалежностi України українська геральдика вийшла на якiсно новий рiвень. Теперiшнiй її розвиток стало характеризують двi тенденцiї. Перша – це вiдновлення iсторичних гербiв, притаманних мiсту з давнiх часiв; друга – створення нових символiв, що вiдповiдають вимогам геральдики i не несуть в собi вiдбитка старої iдеологiї. Багато новостворених гербiв розробленi з урахуванням класичних правил.
Світові традиції геральдики не зникли, незважаючи на те, що феодалізм давно у минулому, а герби виконують часто лише декоративну функцію. Ця багатовікова історія стала доброю традицією і значно демократизувалася. Тепер нема необхідності мати дворянське походження аби створити герб власної родини. Цікавість до цієї теми значно зросла. Створюються клуби шанувальників геральдики, а також традиційними стають наукові заходи, присвячені вивченню давніх геральдичних символів і використанню їх сьогодні.
Вивчаючи родовід родини Горкуценків, нам вдалося довести, що цей давній рід є типовим для України. Протягом життя кількох поколінь сформувалися особливості сім’ї, утвердилися багаторічні традиції, які і сьогодні оберігаються і підтримуються молодшими членами родини. У геральдичній символіці безліч знаків, які найточніше відображають особливості роду Горкуценків. Це і дало поштовх до вивчення тонкощів і створення родинного герба (Додаток 30).
Історики переконані, що «лише первісні емблеми чи гербові знаки могли містити довільно обрані зображення, які не мали особливого змісту. А вже в епоху Середньовіччя, коли в найелементарніших речах намагалися розгледіти містичний підтекст чи божественне одкровення, геральдичним елементам отримали конкретне символічне значення» [5,с.43]. Проте й тепер існує багато різноманітних пояснень того чи іншого символу, які пропонуються різними історичними джерелами. Це дозволяє геральдистам в межах існуючих правил використовувати знаки і символи, а також кольори, надаючи їм особливого трактування.

4.1.Герб родини Горкуценків
Головним елементом герба є щит. У геральдиці зустрічаються щити найрізноманітніших форм: від простих до складних. «Існує дев’ять основних форм: «варязький», «іспанський», «італійський», «французький», «англійський», «візантійський», «німецький», ромбічний, квадратний» [21,с.27]. Однак ці «національні» назви є умовними, і їх вибір не несе у гербі смислового навантаження.
Описуваний герб має небесно-блакитний «німецький» щит. Саме такі щити широко використовувалися представниками давніх українських родів, що мешкали на Правобережжі, що й обумовило його вибір.
У верхній частині щита розташований знак «label», що у слов’янській геральдиці називається «титлом» або «турнірним коміром». Це дуже давній символ відзнаки Т-подібний за формою з трьома і більше зубцями. Його традиційно розміщував старший син у своєму гербі, який формувався на основі батьківського. У нашому гербі цей знак означає, що Олександр Васильович Горкуценко є найстаршим з трьох братів – продовжувачів славного роду.
У центральній частині щита розташований золотий сніп пшениці, що вказує на основне заняття родини – хліборобство у третьому поколінні.
«Завершення» займає приблизно 1/3 нижню частину щита. Воно може мати складні різноманітні форми. Часто, як і на нашому гербі, «завершення» має округлу форму. Таким чином воно означає землю. А колір «завершення» запозичено з герба Попільнянського району Житомирської області, оскільки саме звідти веде свій родовід досліджувана сім’я. Чорний колір – символ попелу, що дав назву району. Він також символ родючої землі , на якій з давнини і до сьогодні працюють Горкуценки.
У класичних середньовічних та гербах пізнішого періоду над щитом розташовувався шолом. Ця захисна деталь обладунків будь-якого воїна на гербі означала приналежність до певного стану. Відтак шоломи розрізнялися за формою і кольорами. Оскільки представники досліджуваної родини далекі від військового фаху, на місці шолому ми розмістили елемент, що символізує потужний оберіг – українську вишивку. Для представників українських родин символи-обереги, як-от ікони, рушники, різні обрядові предмети є не менш важливими, ніж шолом для середньовічного лицаря.
Нашоломник – прикріплена на вершині шолома прикраса. Спочатку він повторював нашоломні прикраси лицарів у бою, а тому збереглася традиція зображати його у вигляді рогів тварин або пір’їн. «Нашоломник закріпляється на шоломі разом із шоломовою короною і має відповідати кольоровому рішенню усього герба» [21,с.76]. У нашому гербі нашоломник має золоту корону і страусині пера, що виходять з неї. За геральдичними законами кольори чергуються : золото – лазур – золото – лазур. Ця деталь герба вказує на українське походження роду і повторює кольори національного прапора, а також зображеного на щиті неба і колосся.
«Намет герба (lambrequin, mantling) нагадував цілий або розірваний плащ і зображувався у вигляді прикріпленої до шолома матерії» [21,с.81]. Зовнішня поверхня намета має відповідати кольору щита. У нашому випадку це лазур – варіант синього кольору. Внутрішня поверхня (підбій) відповідає основному металу герба – золоту, представленому у снопі пшениці, короні і золотих перах нашоломника. Золото у гербах вказує на могутність роду, а також на християнські чесноти: віру, справедливість, милосердя. Ці риси притаманні представникам досліджуваної родини, а тому і позначені у гербі відповідним кольором.
Існує три типи наметів, що відповідають різним періодам розвитку геральдики: цілий з рівним або вирізаним краєм ( ХІV ст.), у вигляді вузьких довгих частин тканини ( ХV ст.), у вигляді рослинного орнамента ( ХVІ ст.) Для нашого герба ми обрали саме намет у вигляді рослинного орнамента, що дозволяє комплексно закріпити в гербі фахову однорідність членів сім’ї Горкуценків.
Щит підбитий двома дубовими гілками з зеленим листям та коричневими жолудями, з-під яких виглядають золоті соломинки від колосків пшениці. Цей елемент запозичений з герба Київської області, і позначає територію, на якій тепер проживають представники родини.
Таким чином бачимо, що герб сім’ї Горкуценків відображає основні тенденції створення гербів, поєднання елементів родового герба з елементами гербів тих місцевостей, які є визначальними для історії досліджуваного роду. Даний герб є спробою створити геральдичну відзнаку роду у межах представленого наукового дослідження і не має реєстраційних документів, а також не внесений до переліку сучасних гербів українських родин. Та водночас звернення до мистецтва геральдики дало змогу по-новому подивитися на родовід Горкуценків, узагальнити в знаках і символах їхню давню і цікаву історію.

Висновки
Наші часи позначені небувалим зростанням інтересу до проблем української історії, витоків національної культури, до непересічних досягнень минулого. Знання свого родоводу, історичних та культурних надбань предків необхідні не лише для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій у практиці сьогодення.
Чи можна повернути втрачене, а саме ту радість родинного або колективного співпереживання під час проведення обрядових дій, свят? Чи вони назавжди відійшли в минуле? На ці запитання дасть відповідь час, а позитивною чи негативною вона буде – залежить саме від нашого покоління.
Актуальним дане дослідження є як спроба самоідентифікації сучасної сім’ї на основі найдавніших уявлень наших пращурів про світ родини, як ствердження містичної сили відродження традицій, обрядів та звичаїв для сучасників .
Якщо представити ментальність нашого народу у вигляді піраміди (Додаток 31), де кожен наступний блок спирається на попередні, кожна наступна риса зумовлена попередніми, то в основі цієї піраміди буде особливий зв’язок із землею. Саме він міцно з’єднав усі покоління родини Горкуценків, став основою еволюції хлібороба від простого ратая до науковців- селекціонерів. Головне, що вдається наслідувати, – це бережне і шанобливе ставлення до навколишнього середовища, рослинності, а особливо землі, яку наші предки називали «годувальницею», «матінкою», «святою».
Усе сімейне життя в минулому супроводжувалося різноманітними обрядами та ритуалами, котрі в образно-символічній формі означали певні етапи життя людини і окремі стадії розвитку сім’ї. Це дає усвідомлення часу, його плинності. Людина напівсвідомо відчуває рух часу і своє місце в ньому. Він матеріалізується лише через збереження традиційних сімейних свят, родинних подій, обрядів та звичаїв, притаманних українському народові.
Виховання підростаючого покоління для кожної народу є найважливішим складником національної культури. Передача всіх культурно-історичних традицій батьків, дідів і прадідів завжди гарантувала вічність життя нації. В українських сім’ях дітей передусім учили любові. Митрополит Андрій Шептицький заповідав землякам: « Пам’ятайте, що Ваша хата є першою і найважливішою школою, в якій діти Ваші мають навчитися любити Бога і людей»[23, с.59].
Історія роду в Україні передбачала також існування відзнак, втілених в символах. Тому створення герба родини є завершальним етапом у дослідженні. Це дозволило узагальнити і символічно об’єднати усі етапи роботи по вивченню родоводу Горкуценків.
Саме завдяки міцній сім’ї український народ через віки лихоліть зумів зберегти свою національну свідомість, психологію і культуру. Її традиційні демократичні засади повинні бути основою побудови незалежної демократичної держави.

Література
1. Бердяєв М. Воля к жизни и воля к культуре. // На переломе. Философские дискуссии 20-х гг.- М., 1990.
2. Борисенко В. Весільні звичаї та обряди на Україні. – К., 1988.
3. Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. – К., 1993.
4. Бурячок А., Гнатюк Г. та ін. Словник синонімів української мови: у 4 т. – К., 2000. – Т.1.
5. Введенський Г. Азбука геральдики . – М., 2004.
6. Воропай О. Звичаї нашого народу. – К., 1993.
7. Данилюк А. Українська хата. – К., 1991.
8. Енциклопедія українознавства: у 3 т. – К., 1994. – Т. 1.
9. Життя етносу: Соціокультурні нариси / Б.Попов та ін. / – К., 1997.
10. Київська дослідна станція. – К., 2009.
11. Київська дослідна станція Інституту овочівництва і баштанництва Української академії аграрних наук // Вісник УАГ. – К., 2009.
12. Київщина. Із минулого в майбутнє. – К., 2002.
13. Крисаченко В. Природа в українській духовності // Феномен української культури: методологічні засади осмислення. – К., 1996.
14. Культура і побут населення України. – К., 1993.
15. Мазур Л. Наукова картина світу стосовно національної освіти і гуманізації соціуму// Мандрівець. – 2001. – № 1- 4 .
16. Маланюк Є. Нариси з історії національної культури. – К., 1992.
17. Модзалевський В. Малоросійський родослівник. – К., 1996.
18. Прислів’я та приказки. – К., 1989.
19. Скуратівський В. Берегиня. – К., 1987.
20. Словник української мови: у 11 т. – К., 1971 – Т.2.
21. Стародубцев М. Иллюстрированный словарь по геральдике. – Донецьк., 1996.
22. Струмський В. Інтеграція родинних традицій, свят і обрядів у форми культурогенної життєдіяльності сучасної сім’ї.// Народна творчість та етнографія. – 1991. – №5.
23. Українознавство. – К., 1994.
24. Українські народні звичаї в сучасному побуті. – К., 1993.
25. Українське народознавство. – Л., – 1994.
26. Хто є хто на Житомирщині. – К., 2004.
27. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІ ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1993.

Додатки
до науково-дослідницької роботи «Родовід – духовний діалог поколінь
( етнологічний погляд )»