Скорульський Михайло

Скорульський Михайло Адамович (19 вересня (6 вересня за ст. стиль) 1887, Київ, Російська імперія — †21 лютого 1950, Москва, СРСР) — композитор, піаніст, диригент, педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (1947) родом з Києва.

Біографія

В 1910 році закінчив Житомирські музичні класи Російського музичного товариства, в 1914 році — Петербурзьку Консерваторію (1914)як піаніст у А.Єсипової і композитор у М. О. Штейнберга . Викладав в музичних закладах Житомира (1908-10, 1915—1933), в Київській консерваторії (1933—1941, 1944—1950, с 1948 г. — професор), Алматі (1941—1944).

[ред.] Твориопера «Свіччине весілля» (за драмою І. Кочерги);
балети «Лісова пісня» (за драмою Л. Українки), «Бондарівна»;
твори для оркестру: дві симфонії, концерт для фортепіано з оркестром, симфонічні поеми «Турбаї», Степова поема(пам*яті Амангельди Іманова), Микита Кожум*яка) “Класична увертюра”,
камерна музика (два фортепіанні квінтети, струнний квартет, тріо), 2 фортепіанні сонати, пісні на слова Лесі Українки, Павла Григоровича Тичини, В. Сосюри та ін.

Зустріч із “Лісовою піснею”

Влітку 1936 року Дора Артемівна Олексенко гостювала з маленьким сином у сестри під Києвом – на хуторі між станціями Корчі і Мотовилівка. Гуляючи з сином у лісі, вона одного разу зустріла веселу компанію. Попереду йшли жінки: струнка, рухлива, з пишним волоссям блондинка з яскравими голубими очима і худенька дівчинка з довгою чорною косою, а також повна пані в красивій сукні і білому капелюшку. Двоє чоловіків трималися подалі.

Помітивши жінку з дитиною, незнайомці почали розпитувати, де тут можна зняти дачу для друзів-ленінградців. Дора Артемівна запропонувала звернутися до її сестри Фрузини. Фрузина почастувала несподіваних гостей молоком з льоху і запропонувала затриматись до вечірнього поїзда, а, можливо, й заночувати.

Була Трійця, повинна була зібратися на вечір уся велика сім’я Перехрестів.

– А співати будемо? – запитав один із гостей (Михайло Адамович

Скорульський).

– А як же без пісні? – засміялась у відповідь Фрузина.

Співати любили у Перехрестів, і в сім’ї Дори Артемівни.

Поки збиралась сім’я, відбулося знайомство із “дачниками”. Солідна похилого віку пара – відомий ленінградський диригент Володимир Олександрович Дранишников і його дружина, колишня балерина Марія Олександрівна, ледь розміняли п’ятий десяток. Їхні київські друзі – композитор Михайло Адамович Скорульський, його дружина Людмила Мефодіївна і дочка Наля (Наталія).

Через день Дранишникови влаштувались на дачі і проживали до початку вересня. У те літо Скорульські кілька разів приїздили до них погостювати на кілька днів. Тоді зранку всі дружньо підправлялися до лісу. Ввечері зголоднілі з задоволенням поїдали Фросині борщі, вареники, печеню. Особливо полюбляли кнедлики і струдель з яблуками. Михайло Адамович міг один з’їсти цілий струдель з молоком чи сметаною. А ввечері співали пісень. Послухати їх приходив і Фросин тесть – старий Перехрест “білий Федір”, як його всі називали. Він і насправді був увесь білий – і волосся, і борода, і одяг.

Хор був великий: Фрося, її чоловік Антон, його брат Євмен і сестра Олена, а також Фросині сестри – Минка, Ґандзя і Дора. З задоволенням співала і Людмила Мефодіївна. Вона, як і Михайло Адамович, знала багато народних пісень, тільки говорила українською мовою незвично. Пізніше всі дізналися, що народилася вона на півдні України на Поділлі. Тому до кінця днів говорила – “їден чоловік”, “єдна жінка” – на подільському діалекті.

Михайло Адамович дуже любив вечірні “співанки” і все просив Фросю згадати ще не співані пісні.

Дуже сильний і дзвінкий голос був у Дори Артемівни. Вона з юних літ любила співати, танцювати, але й працювала легко і якось весело. Рано вийшла заміж, замість навчання довелося зайнятися сім’єю і господарством. Овдовівши, вийшла заміж вдруге, і тепер справлялась з великим господарством Перехрестів і з великою родиною, в якій якось одразу стали своїми і Скорульський, і Дранишникови.

Наступного літа Дранишникови переїхали до Києва – Володимир Олександрович став головним диригентом оперного театру. Дачу вони зняли знову в Мотовилівці, але не в Перехрестів, а недалеко – біля лісового озера, в садибі лісництва. Там уже кілька років відпочивала влітку співачка Марія Іванівна Литвиненко-Вольгемут. А Скорульські з того часу почали постійно проводити літо у Фрузини.


Михайло Адамович щоденно ходив на озеро, любив прогулюватись один. Стежина стелилася краєм лісу і швидко заглиблювалась у полосу старовинних могутніх дубів. Помітивши композитора, Дора ніколи не підходила до нього – намагалась не потурбувати його усамітнення. Але й він, мабуть, у цей час нікого не помічав – так глибоко поринав у царство лісу, в його неголосну пісню. Далі шлях його проходив дещо вгору, крізь сосняк, зарослий кущами ліщини, де протікав прозорий струмок з ледь гіркуватою, настояною на травах холодною водою. Струмок – це все, що залишилось від річки Самарки, а далі відкривалось дивної краси озеро. Старі вільхи схилились над озером і віддзеркалювались в ньому. Біля лісового озера Михайло Адамович міг просидіти весь день, не згадуючи про їжу, не потребуючи співрозмовників. Сутінки спадали, а він все сидів і дивився, як стелиться над водою білий туман.

Вечорами, коли садиба затихала, довго горіла гасова лампа на маленькій веранді, спеціально збудованій Антоном, – Михайло Адамович працював. Часто можна було побачити, як він палить, сидячи на сходах веранди. До нього підсідали Антон і Євмен. І ось уже чулась тиха пісня, і бесіда не змовкала далеко за північ.

Одного разу до Скорульських приїхав гість, зустріч з яким для Дори була несподіваною і радісною. Тяжка хвіртка біля високої роздвоєної берези відчинилась і спочатку з’явилась огрядна весела жінка, а за нею чоловік у вишиванці і в окулярах. Дора не повірила своїм очам, це був її шкільний учитель хорового співу, відомий композитор Пилип Омелянович Козицький. На голос його дружини, Зої Михайлівни, вибігла Людмила Мефодіївна, за нею Наля, і, нарешті, відірвавшись від нотних листків, спустився з веранди Михайло Адамович.

Обидва композитори засіли на веранді, їх ледве діждалися на обід. Стіл накрили як завжди під яблунею біля старої хати. І ось тут Дора нерішуче підійшла і привіталася з Козицьким. Почалися спогади про першу українську трудову школу імені Т. Шевченка, яка знаходилась у Києві в колишньому Братському монастирі на Подолі. У цій школі особлива увага приділялась літературі і музиці. Серед викладачів були П.О. Козицький, М.М. Старицькі, на перших концертах бував Кирило Григорович Стеценко, дочки якого вчились разом із Дорою, а син – у другому класі.

У передвоєнні поки Дора рідше бувала у сестри – сім’я і дитина забирали багато часу. Скорульських вона зустрічала у Києві. Вони жили на вулиці Леніна, за оперним театром. Під час зустрічей розмова переходила на головне: очікувалась постановка “Лісової пісні” – балету, написаного на маленькій веранді в Мотовилівці влітку 1936 року.

Уже після війни Дора дізналась, що Скорульські виїхали з Києва в одному з останніх ешелонів разом з артистами, музикантами, художниками. У Києві залишилась мати Людмили Мефодіївни. Вона приїхала з Житомира за кілька годин до їхнього від’їзду. По дорозі Кароліна Антонівна потрапила під бомбардування, до Києва доїхала ледь жива, без речей і документів, і відмовилась їхати далі. Проводжала Скорульських Фрузина. Заставила, щоб Наля взяла з собою котикову шубку. І в останню хвилину сховала на височенній грубці рукописну партитуру “Лісової пісні”. Клавір балета Михайло Адамович поклав у портфель.

Коли Фрося весною 1942 року знову з’явилася в Києві, то застала Кароліну Антонівну зовсім безсилою: вона боялася вийти на вулицю, щоб не вивезли до Німеччини. Фрося забрала її з собою в Мотовилівку.

Весна 1944 року була початком нового життя. У квітні Скорульські повернулися до Києва. Влітку Михайло Адамович вже знову працював на маленькій веранді, зарослій диким виноградом. Тепер він писав оперу “Весілля Свічки”.

Коли всі повернулись до Києва, а потім зібралися в дружньому колі в Мотовилівці, то наче і не розлучалися. Засмучувало те, що загинув на очах Антона його брат Євмен Перехрест, що героїчно загинула прийомна донька Пилипа Омеляновича Козицького фронтова медсестра Гуля Корольова, яка підняла бійців в атаку. Усім їм, загиблим, присвятив Михайло Адамович свій новий твір. І його не обійшла війна – одну за одною довелось робить операції. Змучений за тяжкі роки евакуації його організм виснажився.

У 1947-1948 рр. Скорульський почувався краще. Морально підтримала його прем’єра “Лісової пісні” і її величезний успіх. Відзначивши своє 60-річчя, сповнений сил, він взявся за новий балет. Від’їжджаючи напередодні нового навчального року до Києва, де на нього чекали консерваторські лекції, зажурено кивав головою: “Треба було б залишитись, мені тут так добре працюється! Ось приїду на зимові канікули: необхідно у зимовому лісі пожити, тоді і “Снігова королева” напишеться…”

Але зима застала його у Москві – в клініці, звідки пізніше надійшла сумна звістка. Так і не довелося йому побачити зимовий світанок у лісі, занесене снігом улюблене озеро…

(За спогадами Олексенко Д.А.)

Я виросла з дідусевої казки

Що може зберегти пам’ять п’ятирічної дитини? Здається, не так уже й мало: образи, які відроджувались у пам’яті, надихали, допомагали рости, шукати себе, будувати своє життя. Ті, хто любив нас у дитинстві і кого любили в дитинстві ми, залишаються в нашій душі назавжди.

Я усвідомила це, коли у Львівській консерваторії, де була у відрядженні, побачила раптом невисокого похилого віку чоловіка у світлому довгому плащі, в широкополому м’якому капелюсі, з тяжким ціпком у руках. Він віддалявся довгим коридором, і я раптом до болю виразно відчула себе маленькою ображеною дитиною…

Усі, кому довелось знати Михайла Адамовича Скорульського і Миколу Філаретовича Колессу, говорили мені про їхню схожість фігурою, зростом, манерою поведінки. Раніше я ніколи не бачила Миколу Філаретовича. І ця раптова зустріч з ним повернула мені на мить образ мого діда.

Одразу згадались прохолодні сутінки ранньої осені. Дід у світлому довгому плащі, у м’якому капелюсі, з тяжким ціпком у руці віддаляється неспішно у тінь лісової просіки – до залізниці на Корчі потрібно йти лісом. А я з прабабусею Килиною ще залишаюсь на дачі в Мотовилівці. Мені дуже не хочеться залишатися в селі без діда, я наче відчуваю, що попереду довга-довга розлука… І я згодна з’їсти скільки завгодно манної каші, аби лиш повернути діда. Ох уже ця манна каша! Мене не могли заставити її їсти, я годинами рюмсала над тарілкою. Але ось на веранді з’являється дід – у білій сорочці з вишитим коміром, із ціпком. З докором він поглядає на мене і починає повільно спускатися по сходах у сад.

Мені соромно, що дідусеві доведеться самому йти на прогулянку. І я починаю їсти кашу. А він неквапливо йде до хвіртки, милується квітами, яблунями, височенною роздвоєною березою, за якою садибу подружжя Перехрестів знають усі сусіди. Тарілка швидко порожніє, і ось я уже з дідом іду до лісу!

В лісі у нас багато знайомих, і усіх їх потрібно навідати. Ближче всього – старі дуби. На могутніх стовбурах сидять великі жуки – носороги і рогачі, пухнасті метелики-шовкопряди ховаються тут від денного світла. Дід сідає на широкий пень і довго слухає розмову могутніх беріз із вітром. А потім потихеньку переказує мені їхню бесіду. Вони старовинні приятелі, ці дерева і мій дід.

Потім наша дорога пролягла до лісового озера. Тут живуть Водяний, Русалка, Куць і Потерчата. Я уже бачила їх у книжці і на сцені. Але які вони насправді? Ми підходимо до озера тихо-тихо, але наша поява завжди когось лякає в очереті. Я біжу по воді. Лише кола розходяться! “Мабуть Русалка пірнула?” Мені так хочеться зустріти її нарешті. На сцені Русалка – моя мама, а у лісі я ніяк не можу її побачити.

Дідусь пояснює: “Русалка пливе, як водичка з руки біжить – ніжно і швиденько. А тут як хлюпнуло? Сердито і голосно! Це грівся на тому корчі Водяний, а ми його потурбували”. Так я вчилась слухати і розуміти Ліс і Казку…

Слабенький струмочок губився в папороті. Колись тут протікала річка Самарка, притока славної Стугни. Тепер у цьому яру ховаються Куць і Потерчата. А Лісовик – хто знає, де він мандрує? Влітку у нього стільки справ!

Пізньої осені ми з прабабусею повернулись до міста. Дома тихо і сумно. Мовчить рояль – дідусь у лікарні. Кожного вечора він телефонував, поки його не відвезли на операцію до Москви. Я набридала усім домашнім запитанням, коли ж повернеться дідусь? Он уже й сніг іде, значить, прийшов час другої казки – про Снігову королеву. Адже потрібно, щоб Герда знайшла Кая! Тоді закінчиться зима. Бабуся давно уже в Москві. Тепер поїде мама, яку я так зрідка бачу. “Де вони всі?” – постійно запитую я у заплаканої прабабусі. Я вже знаю, що сталося, – дідуся забрала Снігова королева. А бабуся старенька і не може знайти її палац. Довго мені буде снитися ночами, як шукаю я діда в холодному засніженому лісі…

Ще одну казку залишив мені дід у спадок. Останній його подарунок – уже з Москви надіслана книга “Російські богатирі”. Читаючи її, я знову зустрічаюсь з Микитою Кожум’якою, про якого вперше дізналась з дідусевої музики, з його оповідань. У Києві діду ніколи було гуляти зі мною. Він повертався з консерваторії, коли я була вже в ліжку. Але я не засинала, поки він не сідав до роялю і не починав грати мені про героїв-богатирів, ремісників, воїнів. Музика розповідала мені, як боролись кияни, як перемогли грізного Змія. Я виросла з дідусевих музичних казок, і сьогодні я не можу від’їхати з Києва, щоб уже до кінця днів не сумувати за його ніжною і могутньою красою.

Боляче стискається моє серце, коли я дивлюсь на танець сніжинок за вікнами. (Мама не раз розповідала мені, що дід ніяк не міг дописати сцену появи Снігової королеви. Так і перервався рукопис на цьому місті.)

І коли я буваю в лісі, сподіваюсь розшукати сліди Мавки і Лісовика. …Скільки ще казок бачив навколо мій дід?

З роками висохло лісове озеро, падали один за одним старовинні дуби – дідусеві приятелі. Помирали люди, від яких він записував народні пісні.

Йшли роки. І нині на побачення з дідом я йду до театру, на спектакль його “Лісової пісні”. Тут на сцені був майже той же ліс, звучали мелодії тих же пісень, і всі могли побачити Мавку, яку я в дитинстві намагалась розшукати у потаємних куточках борівського лісу, про яку розпитувала кожну нову людину.

Тепер я шукала найменші спогади про життя дідуся, розпитувала про нього кого могла. З усього, що довелось знайти, що розповіли мені його друзі, учні, колеги, з’являвся образ величної і ніжної душі, яка жила в стрункому невисокого зросту чоловікові з задумливою посмішкою – по смерті тілесній – в акордах створеної ним музики, в його невмираючій пісні.

(За спогадами онуки М.А. Скорульського Роксани Микитівни Скорульської)


1936-1937 років

Надгробок Михайла Скорульського на Байковому цвинтарі в Києві