Біографія льотчика Соколова А.М.
Соколов Анатолій Михайлович народився 2 грудня 1911 року в м.Кишиневі. Батько був залізничником, його направили на роботу в Україну.
Сім’я поселилась в селищі Борова Київської області. У 1925 році Анатолій Михайлович закінчив Борівську семирічну трудову школу. У 1928 році навчався в Києві в залізничному училищі, потім працював слюсарем, електрозварником, а ввечері навчався у партшколі.
У 1933 році Соколов А.М. іде за спецнабором до Радянської Армії, де закінчує Харківську школу льотчиків. Працює інструктором в льотній школі м.Кача поблизу Севастополя. З 1938 року Соколов А.М. навчає льотній справі осіб іспанської національності в м. Кіровобаді, а в 1939 році бере участь у війні з білофіннами, отримує нагороди – ордени Червоного Прапора та Червоної Зірки.
Перед початком Великої Вітчизняної війни в 1940 році Соколова А.М. направляють до Білорусії (м.Орша, Бєлосток), призначають комісаром 129-го винищувального авіаполку. Тут він і зустрів війну.
Перші повітряні бої
21 червня 1941 року. Вечір.
Особовий склад полку дивився кінофільм „Волга-Волга”, насміялись до сліз. О 23.00 горніст подав сигнал „відбій”. Цієї ночі всі міцно спали. Відпочивала і природа, і люди.
Ніхто не міг подумати, що залишились години до початку війни, що на картах фашистських льотчиків прокладено маршрути для бомбардувань радянських аеродромів, портів, міст, сіл, що на численних ворожих аеродромах стоять готові до вильоту армади фашистських літаків з підвішеними бомбами, а гітлерівські наземні війська вже зайняли вихідні рубежі по всьому західному кордону СРСР.
Заправивши літаки пальним і боєприпасами, в повітря льотчики вивели 12 „мігів” на чолі з комісаром ескадрильї Анатолієм Соколовим. Набираючи висоту, ведучий групи побачив, що в бік аеродрому рухаються шість, а потім ще шість німецьких літаків. Соколов покачав крилами літака і повів льотчиків на ворога. Але раптом машини противника розвернулись і взяли напрям на схід до аеродрому сусіднього 124-го винищувального авіаполку. На повному газу „міги” кинулись наздоганяти ворожі бомбардувальники. І тут же зустрілись з новою ворожею групою винищувачів. Вона йшла нижче радянських літаків, намір був точно визначений – фашисти тримали курс до їхнього аеродрому.
Група Соколова, набравши швидкість, понелась назустріч „юнкерсам”. Зламали ворожий стрій і відкрили вогонь. „Мессершмітти” вступились за Ю-88. З землі було добре чутно, як ревіли на максимальних обертах мотори, як різали повітря швидкострільні гармати й кулемети. Бій був у розпалі. Якщо спочатку командир ескадрильї відчував деяку незлагодженість молодих льотчиків, (мабуть, нервували хлопці), то незабаром зрозумів, що діють вони впевнено і правильно.
Тон задавав комісар Анатолій Соколов. Він постигав скрізь: і допомагав товаришам, що потрапили в біду, і відсікав вогнем пару Ме-109, і зав’язав з ними бій.
Фашисти зрозуміли, що мають справу з досвідченим льотчиком. Наввипередки почали атакувати Міг-3 комісара з усіх боків. Але Анатолій не злякався атак. Вилучивши вдалий момент, він зайшов у хвіст Ме-109 і дав чергу бортової зброї. Через приціл побачив, як свинцеві струмені прошили „мессер”. За ворожим винищувачем потяглись смуги диму, спалахнуло полум’я. Вогненний хвіст ставав довгим. Літак зі свистом перевернувся і, опустивши носа, у клубах диму і полум’я пішов до землі, ледве не зачепивши крилом свій бомбардувальник.
Це був перший збитий літак ворога! Як же він був потрібен саме зараз!
Тридцятирічний льотчик, обстріляний у боях з білофіннами, радів. І мав на це всі підстави.
Командир ескадрильї Панов А.Г. оцінив професійні і бойові якості свого заступника. Ділові службові стосунки доповнювались міцною дружбою між ними. Соколов умів поєднувати вимогливість із чуйністю й увагою до людей, він по-справжньому був душею підрозділу. Прекрасна льотна підготовка, інструкторські навики допомагали йому поліпшувати процес льотного навчання. Ще в мирні дні під час польотів кликав до себе льотчика і говорив: ”Ну-мо, сідай у літак, я первірю, як ти виконаєш вправу”. А після польоту довго і терпляче вів бесіду з ним.
Коли складали планову таблицю, командир ескадрильї звертався до комісара: „ Анатолію Михайловичу, перевір техніку пілотування у льотчика Петрова, а з пілотом Гудком злітай у зону, подивись, як він будує маневри під час заходу на стрільбу по корпусу”.
Втрата винищувача подіяла на фашистів. Їхні бомбардувальники поспішно стали скидати бомби на околиці аеродрому, не завдаючи великої шкоди. З цією першою перемогою прийшла до радянських льотчиків упевненість у власних силах. У перший день війни це було дуже важливо.
Через деякий час у задушливий липневий вечір розвідка донесла, що на аеродромі Єльня німці зосередили велику кількість літаків. Незабаром передали наказ командування – здійснити наліт.
Сформували чотири групи льотчиків. В одній з них був Соколов А.М.
Від злагодженості груп залежав успіх операції. Зенітки ворога відкрили вогонь. У небі раз по раз лунали смертоносні вибухи. Ось уже вони ближчають, але ряд Іл-2 твердо витримує курс. Зав’язався бій. Атаки за атакою. Льотчики збивають три Ме-109 і повертаються без втрат до свого аеродрому. Коли минали лінію фронту, то зустріли згори атаку чотирьох винищувачів Хе-113, але Анатолій Соколов встиг спрямувати довгу чергу на кабіну ворожого літака. Перевернувшись через крило, той упав на землю. Останні втекли. Незабаром повітряна розвідка повідомила, що на аеродромі Єльня знищено дванадцять літаків ворога, підірвано склад пального, виведено з ладу льотну смугу.
За успішну бойову роботу на Західному фронті полк отримав звання „гвардійський”. Полковий поштар приніс в землянку газету „Известия”. На першій сторінці великим шрифтом надруковано повідомлення:
„В Народном Комиссариате Обороны СССР о преобразовании 29-го Краснознаменного и ордена Ленина, 526-го , 155-го, 31-го, 129-го, 215-го авиационных полков в гвардейские полки.
За проявленную отвагу в воздушных боях с немецкими захватчиками, за стойкость, мужество и героизм личного состава перечисленные выше авиационные полки Ставкой Верховного Главнокомандования преобразованы: … 129-й истребительный авиационный полк в 5-й гвардейский истребительный авиационный полк.
…Полком произведено 1793 боевых вылета с налетом 1980 часов. Уничтожено 82 самолета противника, из них 62 в воздушных боях и 20 на аэродромах. Штурмовыми действиями уничтожено 120 автомашин, до 1000 фашистов, подавлен огонь 12 батарей зенитной артиллерии…”
Зі штабу ВПС фронту повідомили про виліт представника Військово-Повітряних сил бригадного комісара П.Галичева для вручення полку Гвардійського прапора.
На злітній смузі вишикувався особовий склад полку. У морозній тиші пролунала команда „ Струнко!” Зачитали наказ Наркома Оборони. Галичев вручив прапор, на якому заклично сяяли слова „ За нашу Советскую Родину!”
Приймаючи прапор, командир полку Беркаль поцілував край червоного полотнища і звернувся до льотчиків: „Велика честь воювати під цим прапором і називати себе гвардійцями. В наступних боях ми неодмінно доведемо це.”
Прапор передали прапороносцю – одному з кращих льотчиків полку – Григорію Онуфрієнку. Пролунала команда: „Під прапор!” Григорій повільно поніс прапор перед строєм . А пілоти зустріли його багатоголосним „Ура!”. Багато передумали , багато згадали гвардійці того морозного дня. Не приховував радості і Соколов Анатолій Михайлович – це він відкрив у полку рахунок збитих фашистських літаків у перший день війни.
У 1939 році, пригадалось, він вперше зустрівся у Фінляндії з ворожими літаками. Збив декілька машин, був нагороджений орденами Червоної Зірки та Червоного Прапора. За вісім місяців війни в повітряних боях знищив вісім фашистських літаків. Сто п’ятдесят разів вилітав на бойові завдання. Його рятувала виняткова витримка, винахідливість. І, звичайно, відмінне знання льотної справи. Усі були закохані в Соколова Анатолія. Смаглявий, з живими циганськими очима, він умів знайти ключик до кожної, навіть потайної людини. Носив незмінний шкіряний реглан, зверху шоломофон, пристібнутий до поясного реміня. Карту складав гармошкою і закладав за голенище лівого чобота. Анатолій особистим прикладом захоплював у бою інших.
У мирний час і в перші дні війни комісари ескадрилей були льотчиками. Пізніше, мабуть, із-за нестачі командного складу на цю посаду почали призначати людей, які не володіли льотною справою.
Комісар Соколов говорив завжди так, що його хотілось слухати. Мова лаконічна, виразна, пристрасна. Такому промовцю міг позаздрити будь-який оратор. Анатолій читав льотчикам газети і журнали, знайомив зі станом речей на ділянках фронту, ділився бойовим досвідом. За яку б справу не брався, все йому вдавалось, все робив з вогником, від душі.
Самостійно вивчив німецьку та іспанську мови. Дуже любив музику, особливо класичну. Улюбленими композиторами були Чайковський і Рахманінов. Анатолій Михайлович грав на гітарі і мандоліні. Багато читав, увесь вільний час присвячував книгам. Захоплювався пригодницькою літературою і фантастикою. Знав напам’ять вірші Свєтлова, Єсеніна, особливо любив Маяковського. Добре малював. Спортсменом не був, але залюбки грав у волейбол. А ще дружив з піснею. Якось у хвилини перепочинку хтось затягнув хриплуватим басом: „ В далекий край товарищ улетает”. Соколов торкнув непокірний смоляний чуб, злегка примружився:
Так где же , приятель, песня твоя?
Гренада, Гренада, Гренада моя!
… І ось сталося те , чого ніхто не чекав, ескадрилья проводжає свого комісара в останню путь.
Під час штурму ворожими літаками фронтового аеродрому при злеті він загинув.
Шість льотчиків зняли з кузова грузової машини труну з нових соснових дощок і понесли до могили. Ховали Анатолія Михайловича на околиці села Луковніково Старицького району Калінінської області. Місце вибрали під сосною. Півколом стояли у німій скорботі однополчани.
Прапороносець Григорій Онуфрієнко взяв слово: „Прощай, друже! Беру на себе те, чого ти не встиг зробити. Буду бити ворога за двох. Обіцяю це тобі і товаришам.”
Останні хвилини. Морозне повітря прорізав збройний постріл. Другий… Третій… Прощальний салют гвардійцю. Це сталося 25 січня 1942 року.
А 12 квітня цього ж року надійшла до полку звістка, що Указом Президії Верховної Ради СРСР Соколову А.М. присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно).
В одному з листів дружині Олександрі Степанівні Анатолій Михайлович писав: „Якщо загину за Батьківщину, то тільки геройськи, щоб моїй матері і дітям не було соромно за мене”