Так складаються обставини, що досить часто я їжджу електропотягом, буваю у селах, Радах різного рівня. Після виборів, окрім цін, тема одна – нічого корисного не зробивши, наші керманичі придумали нову гру – перейменування сіл, вулиць та ще чогось.
Знаходяться «доброзичливці», які «допомагають» – як уже переіменовувать, то щоб уже не було імен… Цей народ було почуто, і від Чернігова до Одеси мені повідомляють: топонімічне поле України густо засівають вулицями Зеленими та Сонячними, ніби кукурудзою та соняшником.
Мені так хочеться, як у сні, вщипнуть себе: схаменіться, люде! То може знімемо з грошових купюр портрети, намалюємо зайчиків, квіточки, цілий гербарій… Здається, це вже десь є.
Чверть століття тому я прочитав геніальні слова: «А хто ми і що ми без отчих могил…», без своїх геніальних поетів, без одчайдушних героїв, які життя своє віддали за українську Україну, політиків, які триста літ бездержавності доказували світу, що ми окремішніший народ, вартий поваги.
Що зараз робиться, уже робилось. Ми розпускали майже мільйонну армію у 1917 році, здавали ядерну зброю в 1992-1993 рр., запоруку нашої недоторканності. Куди нам далі відступати? Як молоде покоління виховувати? На чому?
Мені досить важко уявить Поділля без Лесі Українки, Черкащину без Шевченка, Вінницю без Богуна, Попільнянщину без Дніпрової Чайки, Фастів без Палія. Я не можу собі уявить Триліси без вулиці імені хороброго сотника, який загинув героїчною смертю за Україну, Богдана Олександренка, Мотовилівку без видатного просвітянина Овсія Гончара – отамана Васильківщини і Фастівщини Бурлаки. Кажуть, що вже все без нас названо і переіменовано. Дарма. Українське державницьке життя тільки починається, і ми на цей світ прийшли не на один день.
Краєзнавець Андрій Мороз. Мотовилівка. День Соборності України