Без права на забуття

Книга під такою назвою незабаром вийде у світ. У ній розповідається про Голодомор 1932-1933 років на Фастівщині. Це – не історична минувшина, а незагоєна рана всенародної Пам’яті і Скорботи у наших серцях.

Україна тоді була моргом просто неба. Хрестів не ставили, бо не встигали. До реєстраційних книг імен не вносили, бо не було сили в живих. Однак мільйони тих людей не розчинились ані в часі, ні в просторі. Багато імен стають відомими. Стіна, що відділяла від поколінь правду про жахи Великого голоду, стає тоншою.
Кожне свідчення людей, які пережили Голодомор, кожен факт з архівних матеріалів дають право зробити висновок, що це була велика трагедія українського народу. Це – енциклопедія горя і смутку. Це – наш біль, це – наша пам’ять. Цей біль Голодомору болить не тільки тим, хто пережив страшні часи, а й молодшому поколінню.

Пам’ять невмируща. Хоч би як не нищилася вона впродовж багатьох років, ми не забули. Бо не маємо права на забуття. Від імені тисяч людей-мучеників сьогодні говорять вони – ті, хто вижив. Їхні розповіді омиті сльозами. Ці спогади важко читати. А ще важче через багато років уявити той жах.

Очевидці тих подій не пам’ятають, чи була того року весна, чи прилітали до людських осель лелеки, чи співали солов’ї… Туга огорнула їхні душі. Не забувається їм те пекло, коли тихо помирали старі і хворі. Трупи померлих залишалися лежати між живими, байдужими вже до всього.

За різними оцінками, від Голодомору в страшних муках відійшли з життя мільйони людей. Щодня помирало 25 тисяч, щогодини – 1000, щохвилини – 17. Тільки в нашому місті та районі протягом 1932-1933 років померли понад 4300 осіб.

Основні причини голоду – колективізація, ліквідація куркульства як класу, насильницька політика хлібозаготівель. Селяни не хотіли добровільно йти в колгоспи, і у них силоміць забирали все – і землю, і худобу, і реманент. Непокірних, більш-менш заможних, виселяли до Сибіру, по дорозі до якого багато з них гинули. Ціна такої колективізації виявилася жахливою: сотні тисяч депортованих людей, мільйони загублених життів.

На Фастівщині віддзеркалювалося все, що діялося в масштабах України.

Розкуркулили діда Степана Антоновича Півня із села Червона Мотовилівка та трьох братів із села Кищинці – Федора, Прокопа і Василя Грищенків за те, що їхні хати були вкриті залізом. У тих таки Кищинцях розкуркулили діда Лук’яна з бабою Федоскою (у них було восьмеро дітей), сім’ю Савки Дейнеги; Назара Басок, Полікарпа Грегуля, Мусія Нестеренка, які мали млина. Жінка останнього, звали її Одаркою, сама з дитям пішла на кладовище і там чекала на смерть. Її знайшли на трупах з малесеньким мертвим дитятком, яке тримало в ротику сосок груді.

У цьому селі побили Саву Мороза буцімто за те, що не здавав хліба, якого в нього давно вже не було. Закрили його в коморі, тільки через добу випустили, і він помер наступного дня. Талимона Кадькаленка, Ореста з п’ятьма дітьми, Полікарпа Грегуля вигнали із власних хат. Останній втік у Бучу, але його знайшли і посадили у в’язницю.

Таке страхіття творилося і в інших селах Фастівщини. Розкуркулили діда Ольги Миколаївни Філоненко і вигнали з дому (с. Борова); діда Івана Олексійовича Сапури із Томашівки вислали в Сибір, разом із ним забрали і Кузьму Гульоватого, батька Наталії Кузьмівни Беркун (с. Ярошівка); сусіда Михайла Павловича Чернухи (с. Мотслобідка) та батька Явдохи Танасівни Шарай (с. Королівка) вигнали з хат і вислали за межі України.

Скільки було їх, таких вигнанців? Важко сказати. А може, хто й підраховував, точно підраховував, бо це ж показники темпів колективізації! Це – показники роботи “активістів”! Чим більше розкуркулено, тим менше “ворогів народу” залишиться. Це все робили “активісти” тоталітарної системи, їм надавалося право робити з людьми що завгодно. Це вони складали списки, кого розкуркулити, кого вислати до Сибіру, в кого все забрати до зернини, винести з хати навіть варену їжу. Замість того, щоб рятувати селян від голоду, вони залишали їх віч-на-віч з голодною смертю.

Ще одним із надзвичайних методів “боротьби” за виконання хлібозаготівель стало занесення на “чорну дошку” тих колгоспів, які особливо відставали у виконанні планів. Селяни Фастівщини теж цього боялися, бо рішення про занесення на “чорну дошку” супроводжувалися припиненням постачання у село будь-яких товарів, навіть мила, солі, гасу. До того ж, на колгоспи накладалися грошові штрафи, у них забирали худобу, їхні трудівники позбавлялися навіть надії на якусь допомогу.
В газеті “Більшовицька будова” №16 за 24 січня 1932 року наводиться перелік сіл, які занесені на “чорну дошку”: Велика Офірна, Кадлубиця, Мала Офірна, Мала Снітинка, Дмитрівка, Веприк, Королівка, Велика Снітинка, Томашівка, Хвастівець, Червона, Волиця, Снігурівка, Заріччя, Півні, Пришивальня, Дорогинка, Оленівка, Дідовщина, Паляниченці, Ярошівка, Триліси, Бортники, Кищинці. Заносились на “чорну дошку” і голови сільрад, які “ганебно зривали хлібозаготівлі” в районі.
Селяни голодували. Катастрофічно не вистачало хліба. У Москві про це знали. Не могли не знати! Досить згадати хоча б лист (а їх було три) до Сталіна, який підписали 234 жителі фастівської Снігурівки. Люди благали про допомогу, бо їхні діти пухли від голоду. Ще один документ – анонімний лист із Фастова до ЦК ВКП(б): “Наши рабочие и колхозники не имеют ни куска хлеба и даже есть такие, что не имея ничего, с голода пухнут. Лошади в колхозах дохнут, а люди делят и едят, что и приводит к массовому заболеванию. Спрашивается, почему в Воронеже, Анновке, Москве, Кубани, Тифлисе, Крыму есть хлеб дешевый, сколько угодно и какой угодно, а на Украине нет? В настоящее время невозможно проводить на деревнях действительную политику Ленинской партии большевиков. Политическое настроение крестьян – невозможное, а это угрожает крепости сплоченности тыла в случае войны”.

“Я бачив, що в Росії пуд хліба 10 крб., а на Україні – 80 крб. – і немає, – згадується в іншому анонімному листі з Фастова, надісланому до ЦК ВКП(б) – і всі їдуть в Росію. У нас, коли в колгоспника буде 10 фунтів, так забирають. Зараз колгоспники мають поганий погляд на колгоспне будівництво. Я робив у колгоспі рік на тракторі і маю 250 трудоднів, а одержав 12 пудів хліба і більше нічого. Як можна прожити? Я обірваний, голодний, мені навіть соромно про це Вам писати, бо я – людина молода, маю 19 років”.

Навіть ці свідчення очевидців дають впевненість у тому, що Голодомор був штучно зорганізований. Бо чим інакше можна пояснити садистську і планомірну жорстокість, з якою діяла машина терору і нищення – тоталітарний режим Сталіна та його оточення?

Вимирали не тільки від фізичного виснаження, епідемій, канібалізму, а й гинули від смертних вироків. Тисячі людей було засуджено відповідно до закону, названого у народі “законом про п’ять колосків”. Хто їх підніме в полі, аби не померти з голоду, тому розстріл чи ув’язнення з конфіскацією всього майна. Ув’язнили Ольгу Ігнатенко з Дорогинки. Два роки концтаборів отримала і Марфа Красун, бо несла жменьку тих зловісних колосків для дітей. Їх у неї було четверо, і всі вони померли з голоду…

Трагічно закінчилася доля маленького зовсім хлопчика, до того ж німого, із села Волиця. Його сім’я дуже голодувала. Не маючи по кілька днів ані крихти в роті, він був змушений красти, аби хоч чимось закропити душу. Ходив він до сусідів – Ніни Яківни Островської (Сергієнко), вона була тоді маленькою дівчинкою – і хапав нишком із казанка дрібнюсіньку картоплю. І гарячу їв. Так один, другий раз… З’їв якось кілька картоплин, встиг тільки охнути – і помер.

Голод гнав селян у пошуках їжі в різні міста та за межі України. Очевидці тих подій повідомляють, що із Королівки виїхала майже половина людей, залишилися тільки немічні, які не могли рухатись. Їздили селяни й міняти одяг на харчі, але не завжди ті поїздки були успішними. Так, аби врятувати сім’ю від голоду, мама Явдохи Теофанівни Дейнеги (с. Кищинці) взяла із собою кілька хусток і батькового кожуха, щоб виміняти за них трохи зерна. А коли поверталася додому, міліціонери на станції пограбували її – забрали все борошно, залишили тільки висівки.

У Фастові теж був голод, але не такий страшний, як у селах. Продуктів майже не було. Люди харчувалися бідно. Не набагато краще жилося й робітникам. Проте вони отримували хоча б мізерні пайки хліба. Щомісячне постачання хлібом робітників Фастова 1933 року зменшилося порівняно з вереснем 1932 року із 442 до 161 тонн. Приїжджі, виснажені і знекровлені, поступово вимирали, хоч їх і годували в їдальнях якоюсь “баландою”. На вулицях траплялися моторошні сцени: люди поспішали у своїх справах, а на землі лежали знесилені голодом діти й дорослі. Часто на них майже не звертали уваги.

Голодні українці не мали змоги виїжджати не тільки за межі СРСР, а й до інших радянських республік, оскільки на всіх шляхах стояли так звані загороджувальні загони НКВС. Не дозволяли селянам їхати за хлібом навіть у Київ! Мешканців села немовби прив’язали до населених пунктів, позбавили будь-яких засобів існування. Виїзд із колгоспів під будь-яким приводом був суворо заборонений. А заклик до виходу з колгоспу прирівнювали до державного злочину.
Взимку й особливо навесні 1933 року у нашому районі, довідуємося із “Записки по прямому проводу Київського обласного відділу ДПУ голові ДПУ УРСР про кількість голодуючих районів та населених пунктів області й надання продовольчої допомоги населенню на 1 березня 1933 року”, голод охопив 21 населений пункт, 950 голодних сімей, голодувало 1391 чоловік дорослого населення, голодувало 2649 дітей, 103 хворих, було 22 опухлих, 60 померло, навіть зафіксований один випадок трупоїдства.

Сумні події 1933 року яскраво відтворено у листі дипломата з Харкова – консула С.Граденіго від 31 травня 1933 року. Він повідомив Королівську амбасаду Італії в Москві про жахливі факти голодомору в Україні. Ось про що він писав тоді: “На базарі вранці 21 травня мертвих поскидали, як купи шмаття, у болото з людського гною. Вранці 23-го я їх нарахував уже 51. Одна дитина ссала молоко з грудей мертвої матері, з посірілим обличчям. Перед консульством міститься міліційний відділ: кожної хвилини чуються розпачливі крики: “Не хочу йти до бараків смерті, залиште мене вмирати в мирі!” Опухлих перевозять товарним поїздом у поле і залишають їх за 50-60 кілометрів від міста, щоб там помирали, ніким не бачені. Коли приїздять на місце, де їх скидають, то викопують великі ями і витягають з вагонів усіх мертвих. Пильно не дбають, щоб не звертати завеликої уваги на дрібниці, і часто можна побачити, як кинутий у яму оживає й рухається в останньому прояві життя…”

Голодомор також відбувався в басейні річки Волга та на території Північного Кавказу, але такі наслідки і масштаби, як в Україні, він мав лише в місцевостях, де проживали етнічні українці.

Знаємо, що від голоду вимирали не тільки сім’ями, а й вулицями і цілими селами. А завезені в такі села російські селяни (читайте роман Василя Гроссмана “Все течет”), згрібши і спаливши рештки людей, не витримували цього рознесеного над чорноземом запаху смерті й поверталися додому, бо їм вчувався плач жінок, збожеволілих від голоду, змішаний з криком і сміхом стогін вимерлих сіл…

Дзвін пережитої трагедії долинув і до нашого покоління. І ми, почувши цей дзвін, не маємо права його забути.

Володимир Сухенко, старший науковий співробітник Фастівського державного краєзнавчого музею, член Національної спілки краєзнавців України

Зі спогадів очевидців

“1933 рік був страшнішим для мене, ніж роки воєнного лихоліття, – згадує Євдокія Анатолівна Миронко з Оленівки. – Мої батьки вступили до колгоспу в 1930 році. Той рік називали стовідсотковим. У 1932 році на нашу сім’ю було накладено, як тоді говорили, “тверде завдання” зі здачі хліба державі. Батько віддав хліба стільки, скільки вимагали. Після цього було вдруге накладено “тверде завдання”. Батько змушений був віддати весь хліб. На початку січня 1933 року знову послідувало “тверде завдання” – вже третє. Але віддавати не було чого. Настав чорний день. До нас прибула бригада так званих “активістів” із села та району. Вони забрали у нас буквально все: останні рештки хліба, навіть картоплю, буряки й квасолю. Забрали і корову. Сім’я наша – з дев’яти душ: батько, мати, дід і баба, п’ятеро дітей, і їсти нам буквально нічого не залишилося. “Активісти” очистили і перерили увесь наш двір і забрали батька з собою кудись на цілий місяць. Повернувся він постарілим, слабим. Якщо спочатку ще якось перебивалися з їжею, то пізніше мати почала запарювати просяну полову, і ми її їли, а потім кричали, бо дуже боліли животи. Навесні стало легше, бо почав рости бур’ян: кропива, лобода. Мати варила цей бур’ян. Їли ми і цвіт акації.
У травні помер батько. Слідом за ним – дід і баба. Ховали їх без домовини, кидали в яму по кілька тіл, бо не було кому ями копати…

Восени 1932 року на городі у нас було посіяно трошки жита. Це нас і врятувало: мати зрізала колосочки, коли вони почали наливатися, виминала зерно, розтирала камінцями, бо забрали в нас ступу, і варила куліш. Спасибі цьому кулішу…”

“Апогею зубожіння селян досягло в 1932-1933 роках. Кожен рятувався, як міг, – згадує очевидець Голодомору Ольга Опанасівна Онищенко. – Поїли худобу, птицю, собак, кішок, ворон і горобців. Зі ставків повитягали коріння, яке мололи чи товкли разом із просяною або гречаною половою, і пекли балабушки. Я, вже пухла з голоду, пробувала їх їсти, але не змогла… Але дехто їв і таке. Серед зими і ближче до весни люди стали масово “поправлятися”. В селі не було, крім активістів, жодної людини, в якої б не пухли ноги. У багатьох обличчя спочатку були, як у скелетів, а потім стали блищати від пухлини. А потім з’явилися перші мерці…
Моя сусідка Марія, молода матір, відчуваючи, що за день-два вона вже нічим не зможе допомогти двом своїм діткам, взяла маленьку Катрю на руки, а Павлика за руку і пішла, ледве посуваючи пухлими ногами, на залізничну станцію Фастів. У залі чекання ніхто милості не подавав, там дітей і пухлих голодуючих було повно. Голодні діти не плакали, а тихенько скиглили, і вона вирішила їх лишити: може, хтось змилується, забере. Прилаштувала малечу на пероні, а сама кілька разів відходила, спостерігала здалеку і знову в нестямі поверталася. Нарешті, переступаючи через колію, впала і втратила свідомість. Скільки пролежала в забутті – не пам’ятає. Коли надвечір її привела до тями якась єврейка, дітей на пероні вже не було. Усвідомивши це, Марія з радості чи жалю знову втратила свідомість… Потім та жінка допомогла їй дістатися до Києва і влаштувала в своїх знайомих служницею. Так вона вижила. А дітей своїх до самої смерті шукала і не знайшла”.

“Це був десь квітень-травень 1933 року, – пригадує свідок голодомору Надія Миколаївна Ночник з Фастова. – На залізничній станції зупинився ешелон, двері відкрили люди в червоних картузах. З відкритих вагонів виповзали люди – це були чоловіки і молоді хлопці, жінки і діти. Вони ледве йшли вулицею Фастівською (тепер Якубовського), але вони знали, куди йшли: в радгосп “Червоний Гвардієць”, бо їм сказали, що там дадуть роботу й їжу. Звідки були ці люди, ніхто не знав. Вони були голодні, їли все, що могли: листя, клей на деревах, навіть траву, яка тільки починала проростати. Підійшли до нашого двору два чоловіки. Один із них просив їсти. Я зайшла в хату, мати для нього насипала в тарілку супу, я взяла ложку і понесла. Я тільки наблизилась, як він схватив цю тарілку і за хвилину випив суп, йому навіть не потрібна була ложка. Але люди, які їли, і ті, що навіть не їли, всі померли через півгодини. Вони лежали, напевне, дня три мертві… Викопали яму і скидали туди трупи. Коли їх закопали, то земля ще ворушилася, бо не всі люди повмирали”.

джерело микрозаймы

Comments are closed.