Холодноярська республіка

Холодно́ярська Респýбліка (1919–1922) — невизнане державне утворення на території України (на той час УНР), у Чигиринському районі Черкаської області, в районі лісового урочища Холодний Яр, зі столицею в селі Мельники.

 

В 1918 — 1922 роках православний Мотронинський монастир став осередком українського повстанського руху проти загарбників (німецьких окупантів та російських«білих» і «червоних» інтервентів), який очолювали брати Чучупаки.

В зв’язку з революцією, жителями села Мельники, на прохання ігумені, щоб вберегти Монастир від пограбування, було створено загін самооборони Мотронинського монастиря під керівництвом Олекси Чучупака. До складу загону входило 22 особи.

Пізніше, в 1919 році, загін перетворився на полк, а Василя Чучупака було обрано командиром полка (до цього він був прапорщиком Російської Імператорської армії, а ще раніше — сільським вчителем). Його брат Петро Чучупак став начальником штабу полку. Під час окупації України денікінцями полк брав участь у вигнанні їх з Черкас. Полк увесь час поповнювався, його чисельність досягала 2000 чоловік.

Згодом утворилась Холодноярська республіка, територія якої охоплювала понад 25 навколишніх сіл та мала близько 15-тисячну селянську повстанську армію, бійці якої називали себе козаками, а своїх командирів — отаманами (на згадку про минувшину).

Василь Чучупак — головний отаман Холодного Яру

Козаки Холодного Яру з села Мельникиз медалями Російської Імперії на грудях.

У листопаді 1919 року до Холодного Яру прибув отаман Катеринославщини і Херсонщини Андрій Гулий-Гуленко. Тоді Головним Отаманом Холодного Яру був Василь Чучупак. Йому підпорядковувалися отамани Герасим Нестеренко-Орел, Трифон Гладченко, Михайло Мелашко, Сірко, Око, Чорний Ворон (Чорногузько), Мефодій Голик-Залізняк, Семен Вовк, Калюжний, Д. Канатенко, 1-й і 2-й Олександрійські полки.

У березні 1920 року Степова Дивізія армії УНР визволила Херсон від більшовиків та повела вдалий наступ на захід (через Білозерку) по лінії Кам’янка-Єградівка-Ружичів-Чигирин. Зупинилась дивізія в урочищі Холодний Яр, де з’єдналась з Холодноярськими збройними силами.

Після загибелі Василя Чучупаки Холодноярську республіку очолив його заступник Іван Деркач, член Холодноярського повстанкому. Він керував збройними силами регіону «Холодний Яр» під час антирадянського повстання весни — осені 1920 року.

24 вересня 1920 в Медведівці, де колись почалася Коліївщина, відбулася нарада холодноярських отаманів, в ній узяли участь командири Степової Дивізії, отамани інших регіонів. На цій нараді Костю Блакитного було обрано Головним отаманом усіх повстанських загонів Холодного Яру і околиць.

В жовтні 1920 року Кость Блакитний склав з себе повноваження Головного отамана Холодного Яру та вирушив в Катеринославську губернію на чолі Степової дивізії.

Вплив Холодного Яру не обмежувалися лише Черкащиною. Владу Холодноярської республіки визнавали й прибережні села (вгору по Дніпру до Черкас: Рацеве, Тіньки, Боровиця, Топилівка, Сагунівка, Худяки, Бужин, Леськи та інші), чигиринські села, що розкинулися на берегах Тясмина (Погорільці, Чорнявка, Трушівці, Худоліївка та інші). Підтримували тісні зв’язки з Холодним Яром й вереміївські отаманиПанас Келеберда та Іван Савченко-Нагірний (Золотоніський повіт Полтавської губернії, тепер Чорнобаївський район Черкаської області), отаман із с. Балаклії, що за м. Смілою у бік Києва, Іван Полтавець-Остряниця, смілянський отаман Яків Водяний, Голова Уманського повстанкому Петро Дерещук (відповідно і села Уманського повіту), отаман Петро Кучма з с. Аджамки, що неподалік м. Єлисаветграда (нині Кіровоград), Єлисаветградський повстанком на чолі з Тихоном Березняком, а отже і села Єлисаветградського повіту, значна частина Олександрійського і Звенигородського повітів, мліївський ватажок Трохим Голий-Бабенко, отамани з Криворіжжя Єлісей Лютий-Черевик, та багато інших.

Останнім з Головних отаманів Холодного Яру, обраним на загальному представницькому з’їзді всіх отаманів республіки був отаман Герасим Нестеренко-Орел.

Одним з етапів спецоперації ЧК по ліквідації Холодноярської республіки стала так звана «амністія», яку обіцяли тим повстанцям, які здадуться добровільно.

Перехід відбувся в с. Жаботин 4-го (в інших документах 7-го) серпня 1921 року. На «амністію» піддалися: голова Холодноярського окружного штабу Іван Петренко, отамани Деркач, Василенко, Олекса Чучупак, С. Чучупак, Товкаченко (Товкач), Темний, Литвиненко, Пинченко і ще більш 20 отаманів і 76 чоловік охорони, зокрема Пономаренко, Віслоух, Бих і Литвиненко. Після цього «амністовані» звернулися з листом до отаманів Хмари, Загороднього, Залізняка та інших із закликом до припинення боротьби та переходу на бік української Радянської влади.

Російські більшовики з самого початку планували ліквідацію амністованих отаманів, але не наважувались це зробити аж до листопаду, коли вже заходились ліквідовувати не тільки отаманів, а й увесь повстанський, «підозрілий» і співчуваючий елемент у районі Холодного Яру. Дуже скоро, репресії проти населення стали основним засобом боротьби з повстанством. Сім’ї повстанців і куркульських елементів, що допомагали повстанцям, виселялися. У них конфісковувалося майно, інвентар і запаси продовольства. Всіх працездатних направляли в трудові частини, непрацездатних розміщували у містах і селищах.

Холодноярська Республіка проіснувала до 1922 року, коли більшовики обманом заманили холодноярських отаманів в засідку. Проте, навіть у полоні, в стінах Київської в’язниці, ватажки повстанців перебили охорону, захопили зброю і спробували звільнитись. Під час нерівного бою, всі вони загинули смертю героїв.

Падіння Республіки[ред.ред. код]

Отамани Холодного Яру та Чорного Лісу мали сильний авторитет та значну підтримку у місцевого населення. В зв’язку з неможливістю перемогти бунтівних отаманів, в ЧК розробили спеціальну операцію з нейтралізації та захоплення холодноярських отаманів.

Вона відбувалася в три етапи: 1) Вихід на одного з отаманів «Холодного Яру», який мав вплив на інших, та переконати їх в існуванні, вигаданою в надрах ЧК, «Чорноморської повстанської групи»; 2) Користуючись досягнутим, нейтралізувати дії повстанців і, посилаючись на наказ Петлюри, змусити повстанців тимчасово відмовитися від активних дій; 3) Заманити отаманів у пастку й захопити основні командні кадри холодноярської повстанської групи військ.

Безпосереднім керівником операції був Є. Євдокимов, який після успішно проведеної операції проти рейду Юрія Тютюнника став начальником особливого відділу губернського(?) ВЧК. Наприкінці березня 1922 року розробку операції повністю завершили. Ідея була проста: під виглядом об’єднання повстанців створювалася «Чорноморська повстанська група» з командуванням і штабом для координації дій усіх повстанських загонів району. Чекісти перехопили полковника Петра Трохименка й сотника Юхима Терещенка, які йшли до Холодного Яру з Польщі. Трофименко був членом Військового комітету Центральної Ради. У 1918 році — військовим комендантом Єлисаветграда. Під час повстання проти гетьмана Скоропадського він очолював повстанський загін, а потім працював у штабі армії УНР. Його ім’я користувалось авторитетом в українців. Його і було вирішено зробити командувачем «Чорноморської повстанської групи» під псевдонімом «генштабу полковник Гамалія».

Начальником штабу групи чекісти призначили Юхима Терещенка, псевдонім — «сотник Завірюха». Слід відзначити, що в штабі Тютюнника було кілька українських офіцерів, котрі працювали на ЧК, зокрема Заярний, Снєгірьов, а можливо, і начальник особистої контррозвідки Петлюри полковник Чеботарьов. Можливо, Трофименка та Терещенка завербували не в квітні 1921 року, а набагато раніше. Реалізацію третього етапу операції чекісти розпочали в середині серпня 1922 року. Було повідомлено, що «Командувач» видав № 7 від 28 серпня, яким призначив:

Ларіона Завгороднього — командиром 1-ї кінної Холодноярської дивізії, Мефодія Голик-Залізняка — командиром 1-го кінного полку Холодноярської дивізії та начальником дивізіону бронепоїздів, Черноусова Івана («Чорний Ворон») — командиром 2-го полку Холодноярської дивізії, Дениса Гупала — командиром 3-го полку Холодноярської дивізії, отамана Вороного — командир 4-го полку Холодноярської дивізії.

На 30 вересня 1922 року було призначено «з’їзд для вирішення плану руху та інших справ» у м. Звенигородці. 26 вересня 1922 року Денис Гупало, Мефодій Голик-Залізняк, Олексій Добровольський, Василь Ткаченко прибули до отамана Ларіона Завгороднього. Чекіст «сотник Завірюха» обіцяв отаманам зустріч з генерал-хорунжим Андрієм Гулий-Гуленком, командуючим Південною повстанською групою військ, та полковником Гамалією. На той час Андрій Гулий-Гуленко вже був заарештований.

В Звенигородці усіх отаманів заарештували без жодного пострілу. За подібним планом операції ЧК проводились по всій Україні.

На початку 1923 року в Лук’янівській в’язниці в Києві, утримувалися 42 повстанських командирів та отаманів.

Чекіст-«сотник Завірюха» з фальшивим повстанським загоном продовжив «діяти», збираючи туди повстанців, котрі залишилися після арешту їхніх командирів. Протягом 1922–1923 року чекісти здійснили остаточну зачистку території Чорного лісу та Холодного Яру. 2 лютого 1923 року Ларіона Завгороднього, Дениса Гупала, Мефодія Голика-Залізняка, Трохима Компанійця, Василя Ткаченка, Костянтина Здобудь-Волю, Івана Ляшенка, Григорія Яковенка, Юрія Дробатковського засудили до розстрілу, а Леонід Мушкет одержав десять років позбавлення волі. Холодноярських отаманів, козаків та декілька січових стрільців утримували разом, у камері № 1 Лук’янівської в’язниці.

9 лютого вони (всього 38 діячів національного визвольного руху) підняли повстання у в’язниці. Хто не загинув під час повстання, був розстріляний катами ГПУ.

 

джерело деньги в долг

Comments are closed.