У нього було три культи: Батьківщина, Макаренко і діти

Опубліковано: П’ятниця, 18 жовтня 2013, 10:34
джерело

Після Жовтневої революції вітчизняне суспільство переживало складну ситуацію: війна, голод, розруха, бандитизм, дитяча бездоглядність . У 1918 році в Полтаві група ентузіастів організувала Лігу порятунку дітей під керівництвом письменника і публіциста В.Г.Короленка.

А невдовзі на Полтавщині вперше у світовій практиці створюють дитячі колонії. Організатором цієї справи став Антон Семенович Макаренко. Працюючи з колишніми правопорушниками, він дійшов висновку, що немає дітей морально дефективних, а є діти, які тимчасово потрапили в біду. Вони такі ж талановиті й здібні до життя, праці, творчості, до щастя, як і інші. Про життя колонії А.С.Макаренко розповів у чудовій книзі “Педагогічна поема”. Прототипом центрального героя твору Семена Карабанова став Семен Калабалін, який півстоліття працював директором колоній та дитбудинків у різних куточках Радянського Союзу. Не шкодуючи часу й сил, кував людські характери, творчо втілював у своїй практичній діяльності настанови й методи А.С.Макаренка. Вже в післявоєнний час доля закинула подружжя Калабаліних до Борової, в Мотовилівський дитячий будинок імені Кірова. І наразі пропонуємо розповідь про цю надзвичайно цікаву, талановиту людину, справжнього педагога, друга і подвижника справи А.С.Макаренка.

Початок та становлення
Народився С.О.Калабалін 21 серпня 1903 року в селі Сторожевому на Полтавщині. Вже з десяти років пастушив малий Семен у поміщиків Гольтвянських. У тринадцять закінчив церковно-парафіяльну школу у рідному селі. Хлопчина зростав допитливим: коли з’явилися перші потяги, втік до Полтави подивитись на них і більше додому не повернувся. Так почалося його “доросле” життя. Бродяжив, займався крадіжками, мандрував із циганським табором. Навчився танцювати й гарцювати на кволих шкапах.

У травні 1920 року був по-звірячому вбитий брат Семена Опанасовича. Зібравши групу з півсотні чоловік різної “шантрапи”, Семен-“Циган” почав мстити за брата. Командиру губернського кінного резерву міліції було віддано наказ ліквідувати банду, а отамана на прізвисько “Циган” доставити у Полтаву. Незабаром членів банди заарештували. Погано було б отаману, але суд не відбувся, врятував наказ ВЦВКу, в якому йшлося про створення Комісії у справах неповнолітніх.

З автобіографії Семена Опанасовича
“У грудні того ж 1920 року мене викликали до канцелярії начальника в’язниці. За столом сидів незнайомий мені чоловік. На ньому була пошарпана шинеля, на плечах – башлик. У картузі, на величезному носі – пенсне, за яким поблискували вогники очей.

– Так це ти – Семен? Давай знайомитися. Я – Антон, а мій батько тобі тезка.
– Виходить, Ви – Антон Семенович?
– Так. Полюю за такими хлопцями, як ти. Поїдеш зі мною?
– Поїду. Тільки хто мене відпустить із в’язниці?
– Це я беру на себе. Отже, домовились? Ти, будь ласка, Семене, вийди на хвилинку.

Я вийшов. Тільки через десять добрих років я дізнався, що Антон Семенович дав розписку за мене з печаткою. Він вважав, що цю процедуру я не повинен бачити, тому що це принизливо для людини. Брама в’язниці повільно закрилась, і я у супроводі Антона Семеновича Макаренка пішов на найбільш яскравий відрізок дороги мого життя.”

Тоді, у 1921-у, Семен Калабалін ще не зовсім вірив, що з ним могло таке трапитись, а вже через шість років Антон Макаренко благословив свого учня на важкий, але славний шлях вихователя. І йшов по ньому Калабалін, не зраджуючи, до останнього подиху. Перші роки потому він працював безпосередньо з Антоном Семеновичем, а незабаром захотілося самому випробувати власні сили. Семен Опанасович приїхав до Ленінграда. Тривожні думки роїлися в голові: “Чи виправдаю довіру й надії Антона Семеновича?”

“Пробу сил” Калабалін почав у 66-й школі-колонії для важковиховуваних дітей. А вже за рік, у травні 1932 року, на подвір’я колонії в’їхало п’ять легкових автомашин. Це була перша екскурсія іноземців. Приїхали педагоги з Англії. Залишаючи колонію, вони зробили такі записи в книзі: “Ми були надзвичайно зацікавлені бачити колонію. Вражає організація справи виховання дітей і атмосфера дружби та довіри між завідуючим і дітьми, яка там панує”.

У 1934 році Семен Опанасович чекав у гості Макаренка, чекав із хвилюванням. Ніби складав іспит улюбленому вчителю. Та раптом сталася страшна трагедія: трирічний син Семена Опанасовича став жертвою садиста-підлітка, присланого напередодні з притулку. Тамуючи біль утрати, Калабалін не кинув справу, не відступив, не зрадив педагогічному обов’язку. Антон Семенович підтримував молоде подружжя в листах: “Буває іноді в житті такий відчай, що, здається, виходу немає, хоч пропадай. Але ми не привчені відступати. Вірю тобі, Семене, знайди в собі сили пережити це страшне горе, допоможи Галі…”.

З початком війни педагог попросився до лав діючої Червоної Армії і… зник на довгих три роки. На цю сторінку життя Семена Опанасовича довгий час було накладено табу. Навіть родина дізналася про неї лише після його смерті. Калабалін-солдат не мав права розкривати свою справжню діяльність у роки війни. Він отримав завдання у ролі військовополоненого вкорінитися в Абвер і проводити розвідувальну та диверсійну роботу на своїй території. Семен Опанасович ходив буквально лезом бритви. Але сміливість, кмітливість, уміння зберігати спокій, приймати самостійні рішення в непередбачуваних ситуаціях допомогли вийти йому переможцем. Указом Президії Верховної Ради СРСР Семена Опанасовича Калабаліна нагороджено орденом Вітчизняної війни першого ступеня.

Калабалін у Боровій
Після перемоги Семена Опанасовича запросили до Грузії, а з часом на Київщину – у Мотовилівський дитячий будинок імені Кірова в селищі Борова.
Як і раніше, вірним помічником і другом була дружина – Галина Костянтинівна. Їхні діти жили і виховувалися разом із вихованцями дитбудинку. Це була дружна дитяча республіка. Місцеві дітлахи, як горобці, обліплювали паркан, із цікавістю спостерігали за лінійками, святами, спортивними змаганнями. Початкову освіту отримували вихованці в дитбудинку, а далі навчались у Борівській середній школі №17. Діти працювали в майстернях, садили сад і доглядали його, у лісі в руслі Білки викопали ставок і дружно там відпочивали.

Незважаючи на скрутний післявоєнний час, Семен Опанасович відправляв дітей на відпочинок до Одеси, ходив з ними у походи. Жителі Борової згадують, як діти на зимові свята приходили колядувати, щедрувати (тоді робити це відкрито не дозволялося). Як і в інших дитбудинках, Калабалін керувався наказом свого духовного батька А.С.Макаренка і в Мотовилівці: “Виховання дітей – важлива галузь нашого життя. Наші діти – це майбутні громадяни нашої країни й громадяни світу. Вони творитимуть історію. Наші діти – майбутні батьки й матері, вони теж будуть виховувати своїх дітей. Наші діти – це наша старість. Правильне виховання – щаслива старість, погане виховання – наше майбутнє горе, наші сльози, наша вина перед іншими людьми, перед усією країною”.
У 1988 році на приміщенні колишнього дитбудинку було відкрито меморіальну дошку, присвячену С.О.Калабаліну.

Останні роки
Останні двадцять років сім’я Калабаліних працювала в Московській області, у Клеменівському дитячому будинку. І тут вони в нових соціально-економічних умовах, по-своєму, по-калабалінськи, продовжували втілювати педагогічні принципи свого вчителя. По-різному складалися долі вихованців, та немає серед них жодного, за кого довелось би червоніти їхньому “батьку” і вчителю. Ступивши на самостійну життєву дорогу, діти не поривали зв’язків із Семеном Опанасовичем і Галиною Костянтинівною. А ті, в свою чергу, раділи кожному листу й звісткам чи зустрічам із ними. Довгий життєвий шлях і невтомна праця Калабаліних на ниві виховання підростаючого покоління неодноразово висвітлювалися колегами-педагогами, вченими-макаренкознавцями, журналістами й письменниками. Так, з нагоди 110-ї річниці з дня народження С.О.Калабаліна, 21 серпня цього року, у Москві вийшла друком книга “Колокола памяти. Записки детдомовца”. Її автор – вихованець Клеменівського дитбудинку Дмитро Барсков. Це хроніка життя закладу й данина глибокій повазі подружжю Калабаліних, які вклали в кожного вихованця часточку своєї душі.

Семен Калабалін прожив сповнене знегод, мінливості, дуже важке і водночас щасливе життя. Незадовго до смерті він зазначив у своєму записнику: “Треба по-новому вчити! – насамперед завжди виховувати по-новому… Якщо ти бачиш негідника і не показуєш на нього пальцем – ти сам негідник… Що головне? Берегти дитячі душі. Впливати на дітей не лише собою, а й дітьми своїми. Своїм особистим прикладом учитель повинен виховувати на кожному метрі землі нашої… Я глибоко переконаний у тому, що жити корисно, будувати – завжди краще, ніж руйнувати чи руйнуватися. Отож я бажаю вам: бережіть себе від руйнування і весь світ, що оточує вас. Вчіться будувати, берегти те, що збудували”.

Ці його заповіти залишаються актуальними і в ХХІ столітті. Берімо їх у спадок!

Зоя ЧЕРЕДНИЧЕНКО, вчитель Борівської ЗОШ І-ІІІ ст., член Національної спілки краєзнавців України

Comments are closed.