Зібрані з ініціативи українських діячів Галичини 18 березня 1913 р. збори проголосили створення українського військового товариства “Січові стрільці”. Головним отаманом “Січових стрільців” було обрано доктора Володимира Старосольського, його заступником — осавулом Дмитра Катамая. У перші місяці після зборів стрілецькі товариства швидко поширилися по усій Галичині. Найперше вони утворилися в Бориславі.
Українські політики закликали молодь стати під жовто-блакитний прапор Українських Січових Стрільців для боротьби проти Російської імперії.
Тоді до лав УСС могли вступати лише особи, які не підлягали мобілізації, тобто віком до 18 або ж після 50 років. На заклик зголосилося близько 28 тисяч добровольців, утім австрійське командування дало згоду на 2,5. Так виник легіон Українських Січових Стрільців — єдина українська військова формація в складі австро-угорської армії.
За короткий час було організовано стрілецькі чоти, сотні, курені, фахові офіцерські школи, близько 50 товариств “Січових стрільців”. Товариство придбало 100 карабінів і проводило навчання в передмістях Львова. Генеральна старшина визначила пріоритетними наступні статті витрат у січових осередках: придбання зброї (манліхерівський карабін з пристроєм до кімнатної стрільби та 2000 кімнатних набоїв), забезпечення інструкціями та підручниками з військової справи. Керівництво стрілецькими товариствами в Галичині здійснював К. Трильовський через “Стрілецьку секцію” “Українського січового союзу”, створену в квітні 1913 р.
У 1913—1914 рр. товариства “Січ”, що були осередками активної пропагандистської діяльності радикальної партії, стали базою для зародження передвоєнного січового стрілецтва. Для підготовки січовиків було організовано постійнодіючі курси теоретичного і практичного військового вишколу, якими керували старшини запасу австрійської армії М. Волошин та С.Рудницький. Основні заняття проводилися з польової та бойової служби, стрільби, технічних основ зброї.
При курсах діяла термінологічна комісія, до складу якої входили О. Квас, Б. Гнатович, В. Кучабський. Зусиллями комісії до війни було випущено 10 підручників з теорії військової підготовки.
Навесні 1914 р. спільними зусиллями О.Семенюка та О.Демчука було створено “Правильник піхотинців”, у якому переклали необхідні військові команди українською мовою. “Правильник” було введено в дію 20 червня 1914 р. Він містив 17 розділів, у яких регламентувалися правила внутрішньої служби, підготовки до бою, а також методика ведення бою всіма підрозділами піхоти.
Січові стрільці на Шевченківському святі.
Найбільшим і наймасовішим оглядом стрілецьких сокільсько-січових та пластових сил стало Шевченківське свято, яке відбулося 28 червня 1914 р. у Львові. Вперше відкрито виступило близько 500 стрільців в одностроях і частково озброєних гвинтівками Верндаля, Манліхера, Кропачка. Своєрідний військовий марш-парад відкривали старшини українських стрільців, за ними — кінний відділ “Січових стрільців І”, потім — чота “Січових стрільців І”, дві чоти “Січових стрільців ІІ”, дві чоти бориславців та одна чота з Яворова.
6 серпня 1914 р. у львівській газеті “Діло” з’явилося звернення Головної Української Ради “до всього українського народу”, в якому проголошувалась необхідність утворювати полки українських добровольців під назвою Українські Січові стрільці (УСС). На заклик Головної Української Ради відгукнулося 28 000 добровольців, але на збірку УСС у Стрию наприкінці серпня – на початку вересня 1914 зійшлося тільки 10 000, бо деякі повіти Галичини були вже захоплені російською армією. З них австрійська влада вибрала тільки 2 500 стрільців (на це вплинули й перешкоди з боку поляків), яких поділено на 10 сотен по 250 стрільців, що згодом вирушили на вистрій до Закарпатської України.
Узимку 1914 — 15 сотні УСС у складі 130 бригади боронили карпатські переходи: їм припала тоді розвідча й охоронна служба. У березні 1915 австрійська Начальна Команда підпорядкувала УСС командуванню корпусу генерала Гофмана, яке скасувало пост начальника команданта УСС та поділило легіон на два самостійні курені (команданти Григорій Коссак і сотник Сень Ґорук, згодом Василь Дідушок) і резервову сотню.
Першим успіхом Легіону УСС була перемога на горі Маківці 29 квітня — 3 травня 1915. Далі він визначався в боях під Болеховом, Галичем, Завадовом і Семиківцями. З літа 1915 УСС окопалися над р. Стрипою; там, у Соснові і на Веселій, перебували до серпня 1916. Далі у складі 55-ої дивізії обидва курені перетворено на полк УСС (командант отаман Г. Коссак, з листопада 1916 — підполковник Антін Варивода), у серпні 1916 Легіон переведено під Бережани, де він окопався на горбі Лисоня. На фронті під Кирлибабою була відокремлена Гуцульська сотня УСС під командуванням поручника Омеляна Левицького.
На початку липня 1917 в бою під Конюхами в полон потрапив майже весь Легіон УСС. Від полону врятувалося близько 400 старшин і стрільців. З них, з Гуцульської сотні і доповнень з Коша УСС сформовано новий курінь УСС, який здійснив похід до р. Збруч, а в лютому 1918 вирушив у похід на Україну з австрійською окупаційною владою, був розташований на Херсонщині і приділений окупаційною владою до групи архікнязя Вільгельма Габсбурґа (полковника Василя Вишиваного).
На початку жовтня 1918 формацію УСС переведено з Херсонщини на Буковину. Під час українсько-польських боїв за Львів Легіон УСС прибув до Львова лише 3 листопада і вже не зміг змінити бойової ситуації в місті. Далі Легіон УСС входив до складу групи “Схід” УГА і в січні 1919 був переформований на 1 бригаду УСС в складі одного, пізніше двох полків піхоти УСС, кінної сотні УСС, гарматного полку УСС і допоміжних відділів.
Поповнені українцями з російської армії, УСС сформували в Києві у листопаді 1917 Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців (СС), який згодом розгорнувся в полк СС, а далі в корпус і групу СС, що були однією з найкращих формацій української армії.
Мужньо виборювали своєму народові Українську державу українці у складі УСС і УГА. По-різному склалася їх доля. Більшість з них загинула на полі бою з різними ворогами, а інші стали жертвами сталінських репресій.
Слід відзначити, що серед УСС та УГА – учасників національно-визвольної боротьби, було чимало талановитих людей, які внесли вагомий вклад у розвиток української культури. Це письменники Василь Атаманюк (1897с.Яблунів-1937), Бабій Олесь (1897, с. Середня Калуського р-ну – 1945, Чікаго, США), Бобинський Василь (1898, с. Кристинопіль, Львівська обл. – 1938), Гаврилюк Ілько (1881, с. Іспас, Косівського р-ну – 1946, Австрія), Гадзінський Володимир (1888, Краків – 1932, Одеса), Голубець Микола (1891-1942), Гринюк Юрій (1892-1934, с. Воскресінці Коломийського р-ну), Ірчан Мирослав (1897, П’ядики – 1937, Кічура Мелетій (1897-1933), Купчинський Роман (1894, Розвадів, Бережанського р-ну – 1976, Нью-Йорк) Лотоцький Антін (1881-1949), Матіїв-Мельник Микола (1890,Яблунів, Косівського р-ну – 1947), Ткачук Іван (1891, П’ядики, Коломийського р-ну -1948, Львів), Угрин-Безгрішний (літ.псевдон. Венгжин Микола (1883), Шкрумеляк Юра (1895, Ланчин, Коломийського р-ну- 1965, Львів); публіцист і журналіст Володимир Бегей з Олешкова, літературознавці В.Дзіковський, брати Заклинські з Станіславова Богдан (1886-1946) і Ростислав (1887-1974), В. Кучабський, Назар Осип (1883-?), 0гоновський Володимир (1896, Нижнів – 1970, Львів), Рудик Дмитро (1893, Стрільче, Городенківського р-ну – 1955, Київ), Федорців Федір (1889-1930), Чупрей Іван (1882, Печеніжин, Коломийського р-ну – 1923, м. Умань), етнографи Онищук Антон (1883, м.Коломия – 1937), Шекерик-Доник Петро (1889, с. Голови Верховинського р-ну – 1969, Англія), вчені Демчук Петро з Городенки, Іваничук Михайло з Пилипів – професор Харківського університету, Сіяк Іван – директор Київського лінгвістичного інституту; художники Бринський Михайло (1883, с. Долина Тлумацького р-ну – 1957, Прага), Буцманюк Юліан, Гаврилко Михайло (1882 -1919, Гец Лев (1896, Львів – 1971, Краків), Іванець Іван (І893), Крайківський Юліан (1892, с.Різдв’яне Галицького р-ну -1975, Едмонтон, Канада), Курилас Осип (1870-1951), Сорохтей Осип (1890-1941, Станіслав), Струхманчук Яків (1884-1933), композитори Барнич Ярослав (1896, с.Балинці Коломийського р-ну – Вінніпег). Гайворонський Михайло 91892-1949) США, Купчинський Роман, Лепкий Левко (1889 у Поручині Бережанського повіту, брат Богдана), Лопатинський Ярослав 91871, м.Долина – 1936 в Голгорах), артисти: Бенцаль Микола 91891-1938, м.Коломия), Гірняк Йосип 1895, Л.Гриневич, Е. Кохан, Л.Новіна – Розлуцький, Рубчак Іван та інші.
Відзнаки “Українських Січових Стрільців”
Пісні січових стрільців
Пісні січових стрільців – різновид українських народних козацьких пісень патріотичного звучання, виникнення і розвиток яких пов’язані з історією січового стрілецтва. За жанровими ознаками і системою образів вони майже ідентичні козацьким пісням. відмінність зумовили лише часові межі появи цих творів. Відстань між ними – понад три століття, що внесло певні зміни і в тематику, і н ідейні мотиви, і в мелодику пісень.
Зародилися пісні січових стрільців ще напередодні Першої світової війни, коли створювалися перші січові організації в Галичині. Спочатку вони ставили перед собою просвітницько-пропагандистські цілі – вивчали і поширювали досвід життя демократичної держави Запорозька Січ (звідси й назва «січові стрільці»). Молоді гуртківці засвоювали побут запорозьких козаків, умови їхніх військових походів, культуру. Стрільці співали козацькі пісні, при-іаштовували їх до своїх умов. Наприклад, пісню «їхав козак на ііійноньку» співали як «їхав стрілець на війноньку», дещо змінюючи текст твору. Це був регіональний варіант української народної пісні. Згодом з’явилися власні оригінальні слова і мелодії, що й започаткувало новий жанровий різновид фольклорної творчості.
Особливо плідно почали працювати стрільці, коли війна втягнула їх у свою орбіту. Створювалися мистецькі гуртки в польових умовах, які називали себе Пресовою квартирою. До неї входили літератори, композитори, музиканти. Вони видавали газети, журнали, влаштовували вистави, співали пісні. У цій творчій атмосфері в перерві між боями було створено чимало пісенних творів – справжніх шедеврів народної творчості.
Січові стрільці слухають “Думу про Сагайдачного” 1918 рік
Тематично пісні січових стрільців можна розділити на соціально-побутові, героїко-патріотичні та жартівливі. За мелодикою – на ліричні та маршові пісні. У соціально-побутових піснях розповідається про нелегку долю січових стрільців, висловлюється туга за рідним краєм, за батьками, родиною. Твори героїко-патріотичного характеру пройняті ідеєю боротьби за незалежну Україну, вірою в неодмінну перемогу, хоч би ціною власного життя. Жартівливі пісні покликані привнести розвагу в нелегке стрілецьке буття, зняти психологічне напруження.
Стрілецькі пісні створювалися оперативно, їхній зміст і тональність часто залежали від характеру розвитку конкретних подій та настрою творців слів і музики. Коли Галицька армія змушена була відступити на територію Східної України для з’єднання з військом Петлюри, нокидаючи рідний край, стрільці співали пісню, щойно написану їхнім однополчанином:
Ой та зажурились
Стрільці січовії,
Як Збруч-річку переходили,
Що стільки народу
Впало за свободу,
Встояти не було сили.
Стрілецькі пісні, створені в останнє століття, значно поповнили фонд народних пісень. Вони змістовні, мелодійні, досконалі за ритмікою, їх з великим задоволенням співає сучасна молодь. Тепер іде процес реанімації та реставрації призабутих чи заборонених тоталітарним режимом пісень січових стрільців. Вони збагатять духовну скарбницю нашого народу.