Петлю́ра Си́мон Васи́льович – опис історичної осіб що причетні до події, яка відбулась 18.11.1918 року, і отримала назву Мотовилівський бій.

Петлю́ра Си́мон Васи́льович (10 (22) травня 1879, Полтава, Російська імперія — 25 травня 1926, Париж, Франція) — український державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний ітеатральний критик. Організатор українських збройних сил. Член Генерального секретаріату Української Центральної Ради (від 28 червня — 31 грудня 1917^[1]) на посаді Генерального секретаря з військових справ. Головний отаман військ УНР (з листопада 1918). Голова Директорії УНР (9 травня 1919 — 10 листопада 1920). Дядько по матері патріарха Мстислава.

Біографія[ред. • ред. код]

Див. також: Петлюри (рід полтавців)

Народився у передмісті Полтави, був третім сином у родині, мав трьох братів, п’ятьох сестер^[2], батько — Василь Павлович Петлюра, міщанин; маючи 3 екіпажі, займався візницькою справою^[3]. Мати — Ольга Олексіївна, з давнього полтавського роду Марченків^[4]. Її батько був співзасновником Київського Йонівського скиту, ієромонах.

Навчання. Початок націоналістичної діяльності[ред. • ред. код]

У віці 13-ти років розпочав навчання — спочатку в церковнопарафіяльній школі, згодом у Полтавській духовній семінарії (1895—1901). 1900 року, під враженням виступу, на організованій Петлюрою в Полтаві річниці Шевченка, Миколи Міхновського, вступає до лав Революційної української партії (РУП). 1901 року брав участь у Всеукраїнському студентському з’їзді, репрезентуючи громаду духовної семінарії, хоч на той час вже був виключений з навчального закладу за свою політичну діяльність.

Навесні 1902 року став одним із організаторів виступу семінаристів, які вимагали скасувати систему шпигунства, звільнити наглядачів, увести до програми українознавчі предмети. Їх домагання були сформульовані в спеціальній «петиції», під котрою було зібрано близько 200 підписів. За цей протест з закладу спершу було звільнено головних призвідців, а коли вся семінарія збунтувалася проти такого вчинку властей і учні почали чинну обструкцію викладів, то додатково ще коло пів сотні семінаристів були також виключені та закрито середні класи^[5]. Незабаром ці активісти взяли участь у селянських виступах 1902 року. Петлюра на чолі групи семінаристів, виключених із семінарії за заворушення, 17 квітня 1902 року прибув до Решетилівки Полтавського повіту, де влаштував мітинг. Після придушення рухужандармерія порушила кримінальну справу проти «підмовників». Рятуючись від неминучого арешту, Петлюра разом із приятелем та ідейним однодумцем Прокопом Понятенком восени 1902 року виїхав наКубань.

На Кубані[ред. • ред. код]

На новому місці взяв участь в організації у Катеринодарі осередку РУП — «Чорноморської вільної громади». Того ж року розпочав журналістську діяльність, дописував до періодичних видань. Перша його стаття була опублікована в 1902 році у львівському «Літературно-науковому віснику», котрий редагував Михайло Грушевський. Працював учителем у початковій школі в станиці Смоленській^[ru], згодом — у Катеринодарському початковому міському училищі. У 1903 році влаштувався в археографічну експедицію член-кореспондента РАН Федіра Щербини, котрий впорядковував архіви Кубанського козацтва за дорученням наказного отамана Кубані Якова Малами^[6]. Невдовзі царська охранка вийшла на слід «полтавських біженців». Симона Петлюру було ув’язнено в Катеринодарській в’язниці. Друзі добилися звільнення заарештованого під грошову заставу, котру за сина вніс батько.

Повернення в Україну[ред. • ред. код]

Звільнившись, Петлюра вирішив не випробовувати долю, а тікати за кордон. Восени 1904 року, змінивши ім’я та прізвище на Святослав Таґон^[7], разом з Понятенком перебували в районі Крем’янця, потім були нелегально переправлені через кордон^[7]. Згодом виїхав до Львова, де на той час розміщувався Закордонний комітет РУП. Із березня по жовтень 1905 року редагував партійний часопис «Селянин», співпрацював у «Літературно-науковому віснику», «Записках НТШ», «Волі». У грудні 1904 року на конференції РУП у Львові виступив проти об’єднання з Російською соціал-демократичною робітничою партією (РСДРП). Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства. Налагодив контакти з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком та провідниками місцевих українських партій.

Після оголошення в жовтні 1905 року політичної амністії в Російській імперії повернувся додому. Працював в «Громадській думці», після її заборони — в газеті «Рада». На II з’їзді РУП, на якому партія отримала нову назву — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), був обраний до її Центрального комітету. Тоді ж увійшов у конфлікт з одним із лідерів партії Володимиром Винниченком, переконавши з’їзд не обирати того на посаду редактора центрального друкованого органу через «нестійкість», «богемність» і «політичні хитання». Зрештою Винниченко не був обраний делегатами^[8]. Від цього моменту між ними починається тривала боротьба^[9].

В січні 1906 року Петлюра разом із Миколою Поршем та Прокопом Понятенком виїхав до Санкт-Петербурга редагувати центральний орган партії місячник «Вільна Україна». Після випуску шести чисел видання припинилося, а Симон влітку 1906 року повернувся до Києва. З липня 1906 року — секретар київського щоденника «Рада», від літа 1907 до 1908 року — співредактор легального соціал-демократичного часопису «Слово».

Російський період[ред. • ред. код]

У 1908—1910 роках проживав у Санкт-Петербурзі. Під час життя у місті брав активну участь в українському русі, зумів домовитись про запровадження в журналі «Мир» українського відділу. Виступав під час відзначення 50-річчя роковин смерті Тараса Шевченка в залі Дворянського зібрання на Михайлівській площі^[10].

На початку 1911 року переїхав до Москви, де його чекала Ольга Більська — полтавка, студентка Московського університету. Їхнє знайомство відбулося на вечірці українського земляцтва наприкінці 1908 року і переросло у роман, який закінчився шлюбом (цивільним з 1910 і зареєстрованим 1915 року). 1911 року в подружжя народилась донька — Леся Петлюра (1911—1941). 1910 року приїхав на похорони друга — авіатора Лева Мацієвича — до нової столиці, поклав вінок з україномовним написом на синьо-жовтій стрічці^[11]. Петлюра влаштувався бухгалтером у страховому товаристві «Россия». Незабаром на кошти українських громад заходився видавати журнал «Украинская Жизнь» (1912—1914). Поступово із пересічного бухгалтера і журналіста перетворився на відомого громадського діяча. Федір Корш передрікав йому світову славу:

«

Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра — видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра — безмірно вищий за те, що про нього думають. Він — з породи вождів, людина із того тіста, що колись, у старовину, закладали династії, а за нашого демократичного часу стають національними героями… Буде він вождем народу українського. Така його доля.

»

Під час Першої світової війни своє ставлення до війни виклав у статті-відозві «Війна і українці». У цій публікації доводив, що українці лояльно виконують свій обов’язок перед Російською державою і висловлював надію, що в майбутньому ставлення влади до українського питання зміниться.

На початку 1916 року, добровільно вступив на службу до Всеросійського Союзу Земств, перебуває на посаді Уповноваженого Головного Всеросійського Земського З’їзду, Голови Контрольної Колегії Земського Союзу на Західному фронті. Того ж року з сім’єю поселився у Мінську, де перебував штаб Західного фронту. Після падіння самодержавства Петлюра виступив ініціатором та організатором проведення в Мінську українського з’їзду фронту (квітень 1917 року), на якому він був обраний головою української фронтової ради, а та, в свою чергу, делегувала його на І Всеукраїнський військовий з’їзд (5–8 травня 1917 року) у Києві.

1917—1918 роки[ред. • ред. код]

На з’їзді Петлюра був обраний до складу Українського генерального військового комітету (ГВК), з 21 травня обраний головою цієї організації. Водночас увійшов до складу Центральної Ради. 28 червня обраний до складу Генерального секретаріату на посаду Генерального секретаря з військових справ. Головним завданням Петлюри як військового діяча була українізація армії. Працюючи над створенням української армії, зустрів спротив частини членів Центральної Ради, зокрема, вкрай пацифістську позицію займав Винниченко. Втім, рішенням Тимчасового уряду посада генсека з військових справ не була затверджена^[12]. Офіційно поновлений на посаді 13 листопада, в той же час віддав наказ українським військам зайняти всі найважливіші урядові об’єкти Києва. 15 листопада було розіслано відозву Петлюри до війська:

«

Я, яко генеральний секретар по військових справах в Українській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші й друзі, в теперішній час до загальної дружньої роботи. Будьте організовані та з’єдинені — всі за одного і один за всіх. Наше військо молоде, воно тільки становиться на ноги, і ви своєю дисциплінованістю доведете, що являєтесь славними потомками великих предків.

»

Під час революційних подій кінця 1917 — початку 1918 року, безжально припинивши спроби більшовицьких переворотів у Києві в листопаді, грудні 1917 та січні 1918 року, довів, що з усього керівництва республіки один лише він був здатен на рішучі дії. Натомість Володимир Винниченко назвав Симона Петлюру головним винуватцем конфлікту з Радою Народних Комісарів у Росії і добився його відставки за «перевищення повноважень». На знак протесту проти пробільшовицької орієнтації голови секретаріату 18 грудня 1917 року Петлюра подає у відставку.

Полишивши ГВК, на початку січня, очолив Гайдамацький кіш Слобідської України (ГКСУ). В Києві гайдамаки стали широковідомі ще після вбивства «головного більшовика міста» Леоніда Пятакова^[ru][13]. Бойове хрещення формації відбулося на Полтавщині в боях за Гребінку. Згодом ГКСУ взяв активну участь у придушенні січневого повстання проти Центральної Ради. Петлюра особисто керував штурмом «Арсеналу»та боями за Київ. Гайдамаки першими увійшли до міста, після звільнення столиці від більшовиків, влаштувавши 1 березня дефіляду на честь перемоги. Домінуючі в уряді соціалісти, зважаючи на зростаючий вплив та популярність отамана в армії, знову приписали Симонові Петлюрі «військову змову з метою встановлення правої диктатури». Як наслідок, 12 березня 1918 року його було усунуто від командування Гайдамацьким кошем.

Кіш став однією з найбоєздатніших українських частин, а вояки та організатори частини, з котрими Симон пліч-о-пліч в баталіях відстоював Україну — Олександр Удовиченко, Микола Чеботарів, Сергій Дельвіг таОмелян Волох надалі залишались сподвижниками та довіреними особами Петлюри, хоч як засвідчив приклад останнього не всі вони виправдали його довір’я.

Наприкінці березня 1918 року Петлюра очолив Київське губернське земство, а за місяць на його базі створив та очолив Всеукраїнську спілку земств.

За часів правління Скоропадського[ред. • ред. код]

Не позбавлений особистих амбіцій Петлюра після квітневого перевороту в період Гетьманату (29 квітня — 14 грудня 1918 року) посідав скромну, на перший погляд, посаду голови Союзу земств України, ставши не лише політичним суперником Павла Скоропадського, а і його ідеологічним та соціальним антагоністом. Відразу по зміні режиму почав працю задля повалення гетьманства, встиг створити й налагодити чітку діяльність широкої мережі радикального підпілля, виявив самовідданість та організаторський хист. Займався культурно-просвітницькими справами — організував упорядкування могили Тараса Шевченка іЧернечої гори у Каневі. Як згодом висловився його опонент Борис Стеллецький:

«

значно перевершив Скоропадського своїм організаторським талантом, і можна лише щиро пошкодувати, що не він у той час був Гетьманом[15].

»

Саме через земські установи Петлюра поширював свої ідеї на дрібне та середне селянство, користуючись своєю посадою забезпечив матеріальні та фінансові ресурси посередництвом спілок «Централ»,«Українбанк» та «Дніпросоюз» дії яких він координував через Союз земств. В цей час Скоропадський, попри гучні заяви, залишався в колі здебільшого русофільськи налаштованих великих землевласників такосмополітичного «ПРОТОФІСу».

27 липня, за антигетьманський маніфест з вимогою ліквідації поміщицького землеволодіння та повернення землі селянам, заарештований, разом з Миколою Поршем, Юрієм Капканом та іншими. Останніх незабаром випустили, Винниченка тримали на допиті лише добу, Петлюру утримували у Лук’янівській в’язниці майже чотири місяці (27 липня — 12 листопада 1918 року). Зрештою, за допомоги Микити Шаповала, було встановлено контакти з німецькими соціалістичними колами у Райхстазі, котрих вдалося переконати посприяти звільненню політв’язня. Відтак із Берліна було вчинено сильний тиск на німецьке військове командування в Україні. Колишній держсекретар Гетьманату Микола Могилянський свідчив, що в його розпорядженні був лист від Скоропадського, у котрому той писав, що

«

змушений був звільнити Петлюру за наполяганням німців, які загрожували в іншому разі звільнити його силою.

»

Цей факт погрози німців підтверджував і колишній міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко. 12 листопада 1918 року, напередодні антигетьманського виступу Директорії до складу котрої, через тиск на нараді представників війська, був обраний заочно, Петлюра був звільнений з-під арешту міністром юстиції Української Держави Андрієм В’язловим. Відразу по тому виїхав до Білої Церкви — місця дислокаціїзагону Січових Стрільців Євгена Коновальця.

Остаточним ідеологічним приводом до повстання стало підписання 14 листопада Скоропадським «Грамоти про федерацію з Росією». 15 листопада Петлюра, за своїм підписом як Головного Отамана Військ УНР та підписом начальника штабу республіканських військ Олександра Осецького, видав лист-Універсал до українського народу, в якому закликав до боротьби за волю України. За добу в складі Директорії переїхав із Білої Церкви до Фастова, де наступного дня приймав звіт Андрія Мельника про результати Мотовилівського бою. 11 грудня — на переговорах у Козятині з делегацією вищого німецького командування підписав домовленість про негайну евакуацію кайзерівських військ з території УНР. 14 грудня 1918 року Київ був узятий штурмом. Гетьман зрікся влади. 19 числа Директорія тріумфально прибула до столиці.

1919—1920 роки. Союз із ЗУНР[ред. • ред. код]

У Директораті Петлюра відповідав за міністерства військових та морських справ, а також мистецтва і народного здоров’я. З 28 січня, після проголошення Акту Злуки, п’ятірка її членів доповнилась представником від Наддністрянської України — Євгеном Петрушевичем. Від 11 лютого Головний отаман вийшов з лав УСДРП. Наприкінці лютого відвідав Бережани та Стрий. 27 лютого у Ходорові зустрівся з представниками дипломатичної місії, котра прибула на переговори про лінію розмежування Української Галицької Армії і польської армії. Під час зустрічі поставив умову визнання УНР та ЗУНР, надання підтримки в боротьбі проти більшовиків^[16]. 9 травня обраний Головою Директорії, отримавши практично диктаторські повноваження. На чолі об’єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 року здобувКиїв, однак вже наступного дня під тиском Збройних Сил Півдня Росії (ЗСПР) був змушений полишити місто^[17].

Щодо стосунків Симона Петлюри з Євгеном Петрушевичем, то вони визначались відмінностями менталітету та характерів — перший за своїми переконаннями був націонал-соціалістом, другий націонал-демократом. Обидва діячі мали частково різні тактичні бачення шляхів виходу зі складної ситуації, в якій опинилась молоді УНР та ЗУНР^[18]. Існував дуалізм армій та урядів^[19].

Головний отаман перебував у містах Чортків, Борщів, де 8 липня 1919 року проводив переговори з Президентом ЗУНР^[20] Історик Василь Іванис вказує на те, що Петлюра був відомим у Галичині серед мас, існував «1-й Тернопільський полк імени С. Петлюри»^[21]. На зустрічі, враховуючи безвихідність ситуації, було прийнято рішення про перехід УГА та уряду ЗУНР за річку Збруч^[22].

Восени ситуація погіршилась — тиф та недостатня забезпеченість армії породили внутрішні суперечки. 4 листопада в Жмеринці відбулася нарада за участі представників урядів Директорії УНР та Диктатури ЗУНР. За спогадами Олександра Доценка, Петлюра зазначав у ці дні зазначив:

«

Для мене тепер ясно, що галичане з їх симпатіями до Москви сами загинуть і нам дихнути не дадуть. Та годі їх переконати в противному, як нас у тому, що було б добре з Москвою…[23]

»

Зрештою командування УГА — Мирон Тарнавський, Альфред Шаманек та Альфонс Ерле — не ставши питати згоди чи радитися з Євгеном Петрушевичем, «через катастрофічний стан війська»^[24] самочинно підписали сепаратний Зятьківський договір з командуванням ЗСПР^[25]. Це саме в той час коли, згідно з передбаченням Петлюри, біла армія перебувала напередодні своєї остаточної ліквідації армією більшовиків^[26]. Ситуація погіршувалась тим, що відразу після його підписання сили генерала Антона Денікіна, користуючись нагодою, розпочали наступ на позиції військ УНР, змусивши їх відступити, адже раптово полишені галицькими вояками ділянки фронту залишились без прикриття^[27]. 9 листопада у Кам’янці-Подільському Петлюра скликав спільне засідання Директорії і уряду для обговорення питання про «зраду» частини галичан. 15 листопада тріумвірат розпався — Швець і Макаренко виїхали за кордон, Директорію одноосібно очолив Петлюра. Петрушевич видав наказ заарештувати Тарнавського. Договір з білогвардійцями після перегляду умов в Одесі 17 листопада був офіційно підписаний — УГА віднині було підпорядковано ЗСПР, вирішення політичної долі ЗУНР за договором не розглядалося, оскільки на той час то була «держава без території». Текст договору потрапив до штабу Петлюри 26 листопада, під впливом чуток про «галицьку зраду» та ще не знаючи, що група Січових Стрільців лишилась у складі Збройних сил УНР, гайдамаки Волоха роззброїли стрілецький полк Івана Андруха, але ситуацію вдалося владнати^[28].

2 грудня 1919 року за погодженням з Петлюрою дипломатичною місією УНР у Варшаві на чолі з Андрієм Лівицьким була підписана декларація щодо західних кордонів країни з польським урядом. Андрій Жук, на початок політичної діяльності котрого великий вплив мав Симон Петлюра, але згодом, зважаючи на власні кооператорські інтереси, перейшов на бік захисту позицій уряду ЗУНР, вважав її помилкою^[29]. 4 грудня 1919 року делегація ЗУНР, на чолі з Степаном Витвицьким, оголосила про розрив Акту Злуки в односторонньому порядку посольству УНР у Варшаві^[30]. 5 грудня Головний отаман віддає наказ про перехід армії у Зимовий похід.

6 грудня виїхав до Варшави для організації воєнно-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали у квітні 1920 року Варшавський договір, який однак не був ратифікований УНР та РП^[31].

Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський[ред. • ред. код]

У серпні 1919 року в Польщі перебувала дипломатична місія на чолі з Пилипом Пилипчуком, що було негативно розцінено частиною галицьких політиків. Власне їх обурили не так самі перемовини, як організована польськими урядовцями фальсифікація їх перебігу, котру уряд ЗУНР сприйняв за правду. До цього особливих зусиль приклав Ян Падеревський з використанням псевдодипломата «від УНР», полковника Б. Курдиновського, котрий, не маючи на те жодних прав та повноважень підписав ряд документів. Петлюра, дізнавшись про існування та діяльність останнього, наказав Андрієві Лівицькому негайно викликати його до Кам’янця, аби зупинити злочинну діяльність та вимагати пояснень. Курдиновський, дізнавшись про це, отримавши гроші від Падеревського, наступного дня втік до Парижа^[32]. Договір, підписаний ним, також заяви Пилипчука були визнані недійсними на спільному засіданні Директорії УНР та уряду ЗУНР 26 вересня 1919 року в Кам’янці-Подільському^[33]. Головний отаман у цей час переважно перебував безпосередньо на фронті, Андрій Макаренко та Федір Швець займалися кабінетними розбірками з Євгеном Петрушевичем. Зрештою вирішено було послати до Варшави спільну дипломатичну місію з представників Директорії та Диктатури задля встановлення перемир’я та протибільшовицького фронту. Місія за згодою Петрушевича^[19], на чолі з Лівицьким, відбула до Варшави 3 жовтня.

Наприкінці 1919 року Україна опинилась у вкрай тяжкому становищі — поразки на фронтах, окупація майже всієї її території та договір галичан з денікінцями — котре вимагало негайних рішень. Як зазначав Петлюра в листі до міністра закордонних справ Лівицького:

«

В цей час полагодження наших стосунків з Польщею могло би нас врятувати, — дати нам базу деяку, зносини зі світом і перспективи. Дуже жалко, що ми цих переговорів не почали раніше: може б, мали більш сприяючі для нас обставини для заключання договору з Польщею[34].

»

4 грудня 1919 року через свого ад’ютанта Юзеф Пілсудський запросив Симона Петлюру до Варшави. 9 грудня вони зустрілися в Бельведері^[pl] й обговорили питання про україно-польські стосунки та більшовицьку загрозу^[35].

Було підписано Варшавський договір — міждержавну угоду Польщі і УНР, за яким в обмін на визнання незалежності УНР і військову допомогу Петлюра погоджувався визнати українсько-польський кордон по річці Збруч і далі по Прип’яті до її гирла. За договором польський уряд Юзефа Пілсудського відмовився від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 року та визнав УНР.

В еміграції[ред. • ред. код]

З листопада 1920 року керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарнув, Ченстохова, Варшава).

31 грудня 1923 року виїхав до Австрії, згодом — до Угорщини, Швейцарії.

У жовтні 1924 року оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов’язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР.

Після еміграції Симона Петлюри, в Полтаві залишилися дві його рідні сестри і племінник. Особливим рішенням Полтавської міської ради в 1927 році їм надали у пожиттєву власність будинок брата. Навесні 1937 року їх усіх заарештували ніби-то за активну контреволюційну діяльність і засудили по 1-й категорії — до розстрілу^[36].

Вбивство[ред. • ред. код]

Симон Петлюра був убитий 25 травня 1926 року Самуїлом Шварцбардом, вважають^[37], що він був агентом НКВС, а помста є лише приводом. Сам Шварцбард у перших свідченнях французькій поліції розповідав, ніби лише чув про погроми від одновірців, коли в 1917 році їздив спільно з французькою військовою місією з Петрограду до Одеси. Про це, зокрема, свідчать публікації тогочасної французької преси: «Еко де Парі», «Парі-Міді» та інших.

Шварцбард розстріляв Петлюру на розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель. Була друга година дня. Отаман зупинився біля книгарні та роздивлявся книжки. Пересвідчившись, що перед ним саме Симон Петлюра, Шварцбард випустив у нього сім куль. Перехожі, які стали свідками вбивства, заходилися бити вбивцю, доки не втрутився поліцейський та не відвів нападника до дільниці. Петлюру ж якнайшвидше переправили до найближчої лікарні «Шаріте», але врятувати не змогли. Справа вбивства Петлюри була проблемною вже 1926 року. Про те, що знищення Петлюри було саме операцією радянських спецслужб, свідчив працівник КДБ Петро Дєрябін, який 1954 року перейшов на бік американців. Він казав про це під час виступу в Конгресі США^[38].

Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі. 40 польських генералів, в день похорону Симона Петлюри стали на коліна в костьолі у Варшаві^[39].

Процес Шварцбарда[ред. • ред. код]

Слідство та обвинувачення не висунули жодних переконливих доказів особистої причетності Петлюри до погромів чи організації погромів. Жоден факт не підтвердив антисемітських нахилів Петлюри.

На процесі було представлено понад 200 документів, які свідчили про намагання Петлюри та його уряду зупинити погроми. Однак вони не були взяті до уваги.

Про те, що Петлюра намагався припинити хвилю погромів, які в 1919 році забрали життя близько 120 тисяч євреїв свідчить і його звернення до населення України від 18 березня 1921 року:

«

Кати наші — большовики скрізь поширюють чутки, що буцімто українські повстанці нищать єврейське населення. Я Отаман Українського Війська, не вірю цьому, не вірю, бо знаю нарід український, який, утиснений грабіжниками-завойовниками, сам не може утисняти народу іншого, що так само страждає від більшовицького панування, як і він… Як головний Отаман Війська Українського, я наказує вам: більшовиків-комуністів і інших бандитів, що роблять єврейські погроми та нищать населення, карати безпощадно і, як один, стати в оборону бідного змученого населенняі через наші військові суди розправитися з бандитами негайно..

»

Не вплинуло на рішення суду і те, що на сесії суду 20 жовтня зачитувалась двадцятисторінкова заява Елії Добковського, який особисто знав убивцю Петлюри, до прокурора. У цій заяві пан Добковський твердив, що особою пана Петлюри активно цікавився певний Володін, який є агентом ГПУ, розпоряджався значними сумами грошей і що він сам признався Добковському, що безпосередньо допомагав цьому вбивству.

Українські джерела, і зокрема книга А. Яковліва «Паризька трагедія», надає чимало свідчень проти московського агента Михайла Володіна. Він приїхав до Парижа в 1925 році, багато спілкувався не лише з Шварцбардом, але й з опонентами Петлюри в колах української імміграції, збираючи інформацію про отамана.

Поза тим слідство, яке тривало понад 16 місяців, виправдало вбивцю. Адвокат Шварцбарда, комуніст у молоді роки Анрі Торес, зумів уникнути детального обговорення організації вбивства. Натомість, за попереднього слідства, він спільно з майбутнім засновником Ліги проти антисемітизму Бернаром Лекашем, подався до Москви (а не до України) шукати свідчень на підтвердження петлюрівських погромів.

З цього суперечливого процесу народилася впливова нині Ліга боротьби проти расизму та антисемітизму (LICRA). Симонові Петлюрі судилося стати жертвою не лише зухвалого вбивства, але й посмертної політичної дискредитації.

Вшанування пам’яті[ред. • ред. код]

Державні почесті[ред. • ред. код]

16 травня 2005 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ про увічнення пам’яті Симона Петлюри та встановлення йому пам’ятників в місті Києві та інших місцях, присвоєння окремим військовим частинам його імені^[40].

Вулиці[ред. • ред. код]

Див. також: Вулиця Симона Петлюри

На честь Симона Петлюри названі вулиці у Броварах, Дніпропетровську^[41], Львові^[42], Києві, Полтаві, Вінниці, Рівному^[43], Тернополі^[44], Млиновому^[45], Стрию, Івано-Франківську, Шепетівці та інших населених пунктах України.

Пам’ятники[ред. • ред. код]

Ювілейна монета «Симон Петлюра» (2009)

2001 року в Рівному на майдані поряд з Народним домом встановлено пам’ятник-погруддя Симону Петлюрі.

В центрі Києва на перетині Володимирської вулиці та бульвару Тараса Шевченка планувалося встановити пам’ятник Симону Петлюрі^[46].

23 травня 2007 року у Полтаві пройшла церемонія відкриття пам’ятного знака Симона Петлюри, також планувалося перейменувати на його честь вулицю Жовтневу. Захід супроводжувався бійкою представників «помаранчевих» і правих проти комуністів з «регіоналами»^[47]. В церемонії закладення пам’ятного знаку взяли участь голова Полтавської ОДА Валерій Асадчев, народний депутат Микола Кульчинський, перший заступник голови ОДА Іван Близнюк, заступник голови Полтавської облради Петро Ворона та заступник голови УНП Іван Заєць. У своєму виступі Валерій Асадчев заявив: «Коли на місці каменю буде споруджено перший в Україні пам’ятник Петлюрі, то його відкриття буде подією всеукраїнського масштабу»^[48]. В опозиції до встановлення пам’ятки виступили тодішній мер Андрій Матковський і Олександр Удовіченко. В ніч на 4 жовтня, у наслідок діяльності спілки депутата міськради Олексія Гаврікова, пам’ятний знак було демонтовано комунальниками.

У Парижі існує українська бібліотека імені Симона Петлюри та Музей Симона Петлюри.

Твори[ред. • ред. код]

• Петлюра С. В. Вибрані твори та документи / уклад. Л. В. Голота. — К. : Довіра, 1994. — 271 с. — ISBN 5-85154-100-8.
• Петлюра С. Московська воша. — Париж: Націоналістичне вид-во в Європі: Б-ка ім. С. Петлюри, 1966.
• Петлюра С. Народе український: вибрані статті, листи, документи. — Х. : Лівий берег, 1992. — 152 с. — ISBN 5-7707-244-7.
• Петлюра С. В. Статті / упоряд. та авт. передм. О. Климчук. — К. : Дніпро, 1993. — 341 с. — ISBN 5-308-01572-4.
• Петлюра С. Статті, листи, документи. — Нью Йорк, 1956. — 480 с.

Див. також[ред. • ред. код]

• Процес Шварцбарда
• Петлюрівка
• Хрест Симона Петлюри

джерело заём