..описуючи Малу Салтанівку. Продовження..

..продовження опису про Малу Солтанівку, від краєзнавця Стеценко Андрія Миколайовича, який опрацював матеріали з різних джерел, що є у вільному доступі, та консолідував їх. Друкується за згодою автора..

Село Мала Салтанівка розташоване у південно-західній частині Київської області, на кордоні Фастівського та Васильківського районів. Координати 50 30’ 18” північної широти та 30 08’ 31 східної довготи. Село займає площу 3,248 км. кв. Найвища точка 193 метри над рівнем моря. Поряд з селом проходить залізнична магістраль Київ-Фастів. Найближча зупинка на залізниці зупиночна платформа Корчі. З північної сторони села протікає річка Стугна. З цієї ж сторони Мала Салтанівка межує з селом Скрипки. На захід село межує з смт Борова Фастівського району, на сході на відстані 2 км лежить село Велика Салтанівка. На південному-заході лежать села Велика та Червона Мотовилівки, на південному сході села Парадівка та Руліків. По перепису 2001 року населення Малої Салтанівки складало 1346 чоловік. Сільська рада знаходиться за адресою вулиця Першотравнева 11.

З 1321 року під владою Литви
З 1471 року Київське князівство стало воєводством
З 1565 року приєднано до Польської корони
З1654 року приєднано до Росії
З 1711 року за наказом Петра 1 відійшло до Польської держави
З 1793 року належало Росії

ПОХОДЖЕНАЯ НАЗВИ СЕЛА
Похілевич в своїх «Сказаниях о населених местностях Киевской губернии» сказав, що назва села походить від дворянського призвіща Солтан, найвідоміший з яких Київський митрополит Йосип 2 Солтан. Вивчаючи різні книги та документи зустрів ряд неточностей які з цим пов’язані.
Григорій почав собою ряд Київських митрополитів які управляли тільки західно російськими єпархіями, які відділились від московської метрополії. Після нього Київську кафедру по черзі займали: Мисаїл (1474-1477), Симеон(1477-1478), Іона Глезна(1490-1495), Макарій 1(1495-1497).
Митрополити цього періоду, як і їхні попередники тільки носили титул Київських, а самі не жили в Києві. Місцем їхнього постійного перебування був Новгородок Литовський. Звідси вони інколи відвідували столичну Вільну( Вільнюс), Мінськ та деякі інші місця своєї безмежної єпархії. Але за весь період існування Київської метрополії до самого кінця 16-го століття жоден з Київських митрополитів не відвідав Київ. Спустіле та зруйноване давньоруське місто
У кожної людини є маленька батьківщина – місце де вона народилася, вперше пішла до школи, набралась сил і знань, виросла – земля, що дає людині путівку в життя. Для багатьох із нас це місце найдрожче і неповторне. Наша Мала Салтанівка село з багатовіковою історією. На мою думку, життя в нашій місцевості зародилося відразу після останнього льодовикового періоду. Русло річки Стугни – остання межа до якої дійшов льодовик. Про це свідчать багатометрові шари піску на лівому березі річки, Вони утворилися внаслідок танення льодовика, який мав висоту декілька кілометрів і ніс велику кількість ґрунту. Легші складові –наприклад глина спливали за водою, а важчі – скажімо пісок відкладалися. Про бурхливу поведінка льодовика також свідчить рельєф місцевості. Ліва сторона вся посічена ярками та балками, крім того має безліч високих піщаних горбів. Права, хоч теж пошматована ярами, має рельєф рівніший, а далі на південь, до Білої Церкви просто рівнина – відоме Перепетове поле. Також з лівого і правого берегів Стугни різні типи ґрунтів – з одного чорноземи , з іншого піщані, або просто пісок. Після відступу льодовика настало потепління. Величезні території, які раніше були льодяною пустелею, покрилися річками і озерами, швидко заросли лісами та з’явилась велика кількість різних звірів. У краєзнавчому музеї міста Василькова зберігається частина бивня мамонта, а також відомо ,що у Вишняках на глибині семи метрів знайдено кістку мамонта. Все це свідчить про те, що в нашій місцевості водилися мамонти. За дослідженнями вчених зустрічалися північні олені, шерстисті носороги, дикі коні, степові зубри. Велика кількість тварин та сприятливі кліматичні умови сприяли швидкому заселенню нашого краю людьми. Перші переселенці емігрували сюди з Кримського півострова та Близького сходу. Полювали вони за допомогою зброї, виготовленої з каменя та кісток тварин. У шкільному краєзнавчому музеї селища Борова колись зберігалися два молоти виготовлені з каменю, та кам’яна сокира. Сокиру знайшли місцеві жителі у цьому ж селі – на вулиці Васильківській . У пам’яті моїй залишився спогад про будівництво автотраси через село Борова. Тоді для будівництва
дороги навезли величезну купу каміння .Лежала вона між боровою і Малою Салтанівкою трохи вище того місця, де зараз ресторан «У коваля». Часто з друзями ми там гралися. Одного разу поряд з цією купою каміння ми знайшли кам’яну сокиру. Звідки вона там взялася?. Для мене це загадка до й цього часу. Згодом таку саму сокиру я побачив на стенді київського краєзнавчого музею. Археологічні розкопки: свідчать, уже 3-4 тисячі років до н.е. на території району вже були поселення трипільської культури. Після загадкового зникнення трипільської культури одні народи змінювали інші, приходили завойовники, але зв’язок культур не переривався. Вченим знайомі численні пам’ятники епохи бронзи другого тисячоліття до н.е., а також скіфські поселення. Одне з таких поселень знаходилося неподалік від нашого села – в лісі за селом Скрипки( до речі, хутір Скрипки раніше називався хутір Підсалтанівка). На берегах річок скіфи залишили чимало курганів – місця поховань своїх вождів. Багато курганів розкидано і навколо нашого села. Так у селі Велика Салтанівка є два кургани які за схожість форми називають Близнятами, поблизу села Порадівки дві могили – Двох братів і Змієва, а поблизу села Борова великий курган (200 саженів у окружності) під назвою Тарабанка. На превеликий жаль, безліч невеликих безіменних курганів знищив час і розорювання полів. У моїй пам’яті збереглося місце за назвою – Могилка. Розташована вона була в кінці села Борова на березі річки. Можливо, хтось зі старшого покоління пам’ятає цю назву, та мені видається, що через деякий час ця назва зовсім зітреться в пам’яті як і тисячі інших. У дитинстві, прогулюючись берегом річки, я часто видивлявся там могилу, але крім звалища і смітника нічого не бачив. Мене завжди цікавила ця назва , тому розпитував про це місцевих жителів. Нічого путнього ніхто розповісти не зміг. Аж ось випадково запитав в свого сусіда Анатолія Шевченка .що він знає про це місце? Він розповів, що раніше там був невеликий курган метрів10-12 в діаметрі і 3-4 у висоту. Молодь часто збиралась на
цьому місці погратися. Одного разу хтось з дорослих побачив, що курган насипано з чорнозему, а городи в жителів Борової лежать на піску – Отож місцеві жителі з огляду на бідність своєї землі, відрами й тачками розтягнули той курган по дворах. Його батько теж привозив землю на свій город. Так місцеві жителі, точніше їхні городи, самі того не відаючи, стали частиною історії. Не знаю чи виросли врожаї картоплі та огірків на місцевих городах, але на одну пам’ятку історії стало менше, то це точно.
В 1994 -1995 роках а нашій місцевості проводили археологічні розвідки, під час яких було виявлено велику кількість археологічних пам’яток доби неоліту ,міді, бронзи, раннього заліза. Поруч із селом Борова зафіксовано культурний шар і знайдено залишки посуду тишинецької культури. Біля села Велика Мотовилівка знайдено зруйнований могильник Білогрудівської культури, серед знахідок уламки посуду доби ранньої бронзи та пізнього заліза. Поблизу села Оленівка виявлено кургани доби бронзи та зафіксовано культурні шари з уламками посуду тишенецької та чорноліської культур.
Біля села Червона Мотовилівка на березі річки Стугни у 1840 році в невеликій могилі знайдено декілька людських голів без тіла. Археологи вбачають в тому доказ того, що в далекі часи в цих краях жили Антропофаги(людоїди), котрі поїдали, за оповіддю Страбона( давньогрецький історик і географ) тіла померлих і з почестями робили поховання тільки голів .
У 1887 році на околиці села було знайдено бронзовий енколпіон. Енколпіон – це хрест для мощів який складається із двох половинок з заглибленнями на внутрішній стороні. Як правило в таких хрестах знаходяться частинки тіла святих, їх волосся, або частинки одягу. В околицях Малої Салтанівки раніше находили багато пряслиць з червоного шиферу. В до монетний період пряслиця використовували як мілку розміну монету.
У 1860 році на полі Великої Салтанівки було знайдено орнаментований горщик із чорної глини під ним рештки спаленого тіла та вугілля.
Поміщик Руліківський розкопав у заплаві Куряче, біля Таманського, човен із шкіряними мішками із борошном, який потонув з певних невідомих обставин. Це свідчить, що Стугну використовували як транспортний шлях. Багато людей почувши колись краєм вуха таку звістку казали, що по Стугні плавали кораблі. Але навіть в «Слові о полку Игоревом» сказано про Стугну «струю худую имеет». Що ж казати про пізніші часи коли річку перегородили чисельними греблями. Часто на своїх городах люди знаходять старовині монети, наконечники стріл, залишки посуду різних культур це говорить про те,що життя навколо нашого села вирувало в усі часи.

Ймовірно наше село було засновано в кінці 10 століття Володимиром Великим як прикордонна фортеця. Тоді кордон між Київською Руссю і половецьким степом проходив по Стугні, а Київ знаходився всього в тридцяти кілометрах від кордону. Для захисту своєї держави князь Володимир наказав ставити фортеці по Десні, Вострі, Трубежу, Сулі та Стугні. І почав набирати кращих людей – від словен, кривичів, чюді і в’ятичів, і цими людьми населяти землі. Постугнянські міста Володимир Великий почав будувати у 988 році. Можливо наше село було засновано трохи пізніше-після того як Ярослав, син Володимира, в1031-1032 роках почав ставити міста по Росі і кордон змістився південніше. Крім фортець Володимир Великий захистив від набігів кочових племен весь кордон валами . Поряд з нашим селом у лісі проходять Змієві вали – це найдавніші дерево-земляні укріплення часів Київської Русі. В районі нашого села вал мав два відрізки: один починався в районі села Митниці пролягав полями між Малою і Великою Салтанівками і впирався в правий берег річки Стугни. З лівого боку від Стугни вал тянувся через село
Плисецьке, і доходив до берега річки Ірпеня. Вали в той час будували із дубових колод за допомогою лише сокири, оскільки у Київській Русі ще не знали , що таке поперечна пила. Стародавні майстри уміло поєднували рельєф місцевості, інші природні перешкоди щоб зробити вали ще неприступнішими. Зводячи вали використовували два методи: будували зруб – тобто збирали ніби будиночок 3 на 3 метри, а в середину засипали землю, поряд ставили ще один і так далі, або клали шар колод, зверху засипали землею, потім клали ще один шар поперек і знову засипали землею і досягали таким чином потрібної висоти. Зруб досягав приблизно чотири метри, крім цього зверху валу виставляли дерев’яний паркан із колод з прорізаними в ньому бійницями. На той час вал був майже неприступною перешкодою отож половецькі племена, не маючи засобів і техніки для зруйнування перешкоди, вимушені були її обходить. Оскільки вали тягнулися на значну відстань, то це давало змогу князю і його дружині виграти час і підготувати Київ до оборони . Загальна їхня протяжність сягала майже тисячу кілометрів. У1983 році археологи проводили розкопки валу біля хутора Хлебча. Радіо-вуглецевий аналіз засвідчив, що вал насипаний у 8-10 століттях. Під час розкопок знайдено сокиру забуту давньоруськими будівельниками та шматок заліза з отвором посередині, призначення якого не визначили. До нашого часу валів майже не залишилося. Їхнє розташування можна визначити тільки за вцілілими залишками. На жаль, всі вони були зруйновані пожежами та часом, багато було просто розорано. Під час розкопок знаходять велику кількість деревного вугілля. Із розповідей жителів хутора Хлебча відомо, що після війни деякі люди видобували деревне вугілля і використовували його в домашньому господарстві.
Існує документ 1008 року – це написаний архієпископом Мерзебурзьким Бруноном лист до германського імператора Генріха 2. У цьому листі він пише, що відправляючись проповідувати в державу печенігів, гостював деякий час у столиці київського князь, який має велику і багату державу, захищену від ворогів кочівників з усіх сторін високою і міцною огорожею. Погостювавши у князя, я з ним і його дружиною вирушили до кордону, пише у листі Брунон. Дорога до якого зайняла два дні. Зайшовши за огорожу, ми помолилися разом з князем і обнявшись на прощання -розійшлися. З наведеного свідоцтва Брунона зрозуміло, що йдеться про ту частину валу, яка починаючись біля Трипіля пролягає через Митницю і проходячи повз наше село впирається в Стугну – насипана Володимиром Великим. Чи мав якесь значення цей вал для жителів нашого села? Вважаю, що так. Адже в разі небезпеки люди мали змогу заховатися за валами. Навіть сьогодні в деяких місцях залишилися вали на які важко залізти людині, а вершнику неможливо. Крім того, згідно з трактатом 1686 року, вал від Митниці до Малої Салтанівки майже сто років був кордоном між Польщею та Росією.

У 12 столітті Київське князівство розпалося на декілька окремих князівств: Київське,Чернігівське,Переяславське,Тьмутараканське,Волинське,Турово-Пінське і Галицьке . Наприкінці 12-го століття разом з назвою Русь для позначення південних земель Київської держави почали використовувати назву Україна (вперше з’являється в Київському літописі в 1187 році. Згодом ця назва закріпиться за територією, на якій проживає український народ. Часи були дуже складні і повні протистоянь, оскільки точилася запекла боротьба за Київський престол. За сто років (1146-1246) змінилося 47 князів. Міжусобиці призвели до того, що на Русь знову почали нападати половці. Утім попри всі негаразди Київ зоставався центром торгівлі, мистецтва, культурного та церковного життя.

Існує документ від 1159 року – це жалувана грамота великого князя Андрія Юрійовича Боголюбського (Китая) Києво-Печерському монастирю на місто Васильєв (Васильків) . У ньому йдеться про те,що виконуючи волю свого батька Юрія Володимировича Ізяславля на спомин його душі та душі його дружини передає місто своє Васильєв на річці Стугні монастирю Пречистої Богородиці Печерському, архімандриту та всій братії які моляться, або будуть монахами . Васильєв передавали з усіма землями, полями , сіножатями пасіками та лісами. У цьому документі вперше згадуються наші села: Малу Салтанівку під назвою Соловіївка та Червону Мотовилівку під назвою – Гуляльники. Про нашу місцевість написано так : « … из Васильєва до грани Колбасина села и задозов и дороги которая идет из сел. и городов , иже по речке Уное от Івашкового села тисяцького Гуляльник и Соловьевич Колбасина ж села с церквою и млином на Стугне ж и со всем к монастырю с тем же Васильевым, а из тех. же Соловьевич и Гуляник десятина на монастирь от всех пашень, отоль же колбасинскою гранью через речку Стугну в речку Хлебчу горе, речкою Хлебчею в речку Бобрицу, а речкою Бобрицею в
речку Оленевку дубровкою и березняком и полями….». Що ж можна зрозуміти з цього тексту : по перше, наше село, мабуть було велике, оскільки, в ньому була церква та млин. По друге, відоме прізвище хазяїна села на ім’я Колбасін. Що це була за чоловік достеменно не відомо, але очевидно людина не бідна, можливо, боярського роду, можливо, він був посадником. Посадник – людина якій князь давав землі щоб він їх заселяв людьми. В історії залишилось чимало населених пунктів з назвою посад. По трете, вдалося знайти документ з якого зрозуміло, що тисяцький Івашко це Іван Войтишинич. Хто ж він такий.? Тисяцький у той час був найвпливовішим чиновником, за походженням чин військовий, адже під час походів він керував тисячею воїнів. Оскільки була посада постійна, то тисяцький, мабуть, в мирний час був також адміністративним правителем . Тисяча включала в себе не тільки місто, але й навколишню територію. Тисяцькі були в містах фортецях

На превеликий жаль протягом майже чотирьохсот літньої історії про наше село не залишилось жодних документів. Про те, що відбувалося в нашій місцевості можна судити лише з того, що відбувалося в Києві, або в державі загалом . Перше нашестя монголів сталося у 1240 році. Воно впало тяжким тягарем на всі верстви населення. Князі і їхні дружини гинули в січах, міста зруйновані, села спалені. Жителі перебиті, або взяті в полон, а ті, хто вцілів втекли в ліси та заховалися в таких місцях, де монголи не змогли їх знайти. Придніпров’я – особливо його права сторона, що колись складала центр духовного і культурного життя постраждала найбільше, оскільки розташована на шляху монголів – які прагнули пробитися на захід. Тому всі сильні і заможні люди залишають Придніпров’я і переселяються в більш віддалені держави, або з сильною централізованою владою. Князі південно руські, хоч по праву і володіли Києвом, утім вважали за краще жити у віддаленому Галичі, а бояри залишили свої розорені землі і переселилися в більш безпечні князівства. З часом люди, які вижили після монгольського погрому, виходили з нетрів і заселили свої понищені села. І якщо вони не відновлюють їх повністю, то хоча б зберігали їх вцілілі залишки.
Такий стан справ продовжується до початку 14 століття : в цей час майже вся південно західна Русь підкорилася новому чужому впливу Литви, яка принесла з собою зовсім інший адміністративний і державний устрій. У 1319 році литовський князь Гедимін зібравши всі свої сили пішов походом на Русь Волинську і після незначного опору покорив її .Після цього згуртувавши бояр, у 1320 році переміг на річці Ірпінь київських князів, оволодів Подніпров’ям, Києвом, Васильковом та землею Чернігівською. З покоренням його сином Ольгердом інших Чернігівських та Сіверських князівств вся південно-західна Русь перейшла під владу Литви. Весь цей час Гедимін зустрічав опір тільки з боку князів і їхніх дружин, населення вело себе покірно. Міста всюди здавалися добровільно ( Брест, Київ, Житомир, Канів, Черкаси). В цей час у придніпровській Русі зникає такий клас як бояри. Литовські князі, не довіряючи Руським боярам, виганяють їх, а на їх місце вводять свої гарнізони. Всі землі, згідно з литовськими законами, було роздано князям і литовським лицарям. Так Київ був відданий князю Міндовгу та князю Гольшанському. Князі, встановивши на Русі свою владу, задовольнилися даниною, яку отримували від населення, звільненого від данини татаро монгольської та захищали їх від набігів. Данина ця давала змогу литовським можновладцям наймати місцевих жителів у військо, оскільки вони дивились на підвладну державу тільки як на джерело військової сили, то і не вмішувались в її внутрішні справи . Остаточно Русь було роздано великими князями литовськими тільки за правління сина Гедиміна – Ольгерді. І тільки після нього ці роди утвердилися на Русі. Вони були такі: в північних частинах Волині, біля Ковеля,
отримав долю Федір Ольгердович –родоначальник князів Сангушкових. Нащадки Корибута-Дмитрія Ольгердовичів (родоначальники князів Вишневецьких, Заславських Корецьких, Ружинських) утвердилися в південній Волині, а також у землі Київській по обидва береги Дніпра південніше Києва. Вигунт-Василій і Андрій Ольгердович (родоначальник князів Олельковичів) отримав Київ і північну частину колишнього київського князівства.
У 1471 році помер народний улюбленець київський князь Семен Олелькович. Після смерті князя Семена польська партія в литовській державі поспішила зруйнувати останній залишок політичної винятковості Руської землі – київський княжий престол, що існував з доісторичних часів. Саме тоді київське князівство було перетворено в воєводство та роздроблено на повіти. Першим воєводою був Мартин Гарштольд. Який вплив на долю жителів правобережжя Дніпра мало з руйнування Київського князівства ? Очевидно благодатне у справі захисту населення і колонізації степів. Об’єднана держава – повинна була володіти більшими силами і більш централізованою владою ніж роздроблене князівство.

Наприкінці 15 століття на півдні України з’являється нова держава – Кримська орда, яка відділилася від Золотої, і в 1475 році стала васалом Туречини. В 1485 році кримський хан Менглі Гірей підкуплений великим московським царем Іваном 3 нападає на Київ і вбиває або забирає в неволю багатьох українців. З цього часу вони постійно плюндрують наш край. У 1505 -1507 роках татари ненаситно господарювали на Україні і зруйнували міста: Фастів, Старосельці, Кодню, Житомир та інші. У 1575 році навала татар на південну частину Русі мало чим поступається Менглі Гіреєвському погрому, яка залишила після себе сліди розорення на кілька десятиліть. Гетьман Жолковський за своє життя до 1618 року нарахував 30 великих нападів, а малі здійснювали по 4-5 разів на рік. Історія знає великі спустошення в 1612, 1615, 1517, 1618, 1626, 1639 і т. д. роках. Як ці всі події могли позначитись на жителях нашого краю і села? На мою думку дуже негативно, адже від
щорічних нападів потерпало передусім сільське населення, яке не мало змоги вчасно сховатися в фортеці або укріпленому місці.
Зазвичай татари виступали в похід рано навесні, коли їхніх невибагливих коней було легше харчувати в голодному степу. В похід нічого зайвого не брали. Кожен вершник мав з собою 2-3 запасних коня, щоб у разі потреби під час руху пересісти на свіжого. Також мали з собою невеликий запас їжі та вдосталь тонких смужок сиром’ятої шкіри, зв’язувати полонених. Ночували прямо на землі притулившись до теплого боку коня, щоб у разі потреби вскочити на нього і втекти в степ. До їжі татари були невибагливі і
часто нею був шматок покладеного під сідло сирого м’яса . Проскакавши на коні кілометрів 20-30 мали готову вечерю. Вогню під час стоянок не розводили, щоб заздалегідь не виказати себе. Кордон намагалися перетнути вночі іноді розділившись на маленькі групи. Це все робилося для того, щоб не бути поміченими сторожею і звістка про татарський напад не поширилась по всьому краю. Їхня тактика полягала в тому, щоб зненацька наскочивши на містечко, або село схопити якомога більше здобичі – полонених , худоби, а потім несподівано зникнути. Отож непомітно перетнувши кордон, людолови через деякий час розділялися на дві групи – одні вправо інші вліво. Через деякий час кожна знову розділялась на дві групи і т.д. Це робилося для того, щоб охопити якомога більшу територію і захопити якомога більше полонених. Через декілька днів всі ці загони збиралися в умовному місці і переобтяжені здобиччю відступали в степ. Татарські загони старалися уникати зустрічі з військами. Часто зустрівши сильнішого за себе противника кидали здобич, а всіх полонених вбивали.
Неподалік від нашого села проходив сумно відомий Чорний шлях. Це один із шляхів яким користувалися кримські татари для нападів на правобережну Україну і Польщу в 16-17 віка. Відомий випадок, коли Аксак в Гуляльніках, на самому чорному шляху збудував замок з чотирма кам’яними баштами, вісьма великими дерев’яними і 15 меншими. Переважно приватні замки були неефективні для захисту від татар, годилися(але не завжди) для відсічі сусідам панам – у разі постійних ворожих наїздах один на одного. Не рятували вони і від своїх неслухняних козаків-поселенців в решті решт зруйнували їх усіх до одного. За конституцією Речі Посполитої 1590 року, наказано тим, хто хоче зберегти свої замки – повинні постачати людей зброєю і провіантом в обсязі достатньому
для захисту від противника. Замки тих власників які не мали змоги їх укріпити настільки щоб ті змогли витримати несподіваний і сильний напад, повинні були зруйнувати і спалити. Коронному гетьманові надали право зносити і спалювати фортеці, які не могли чинити опір ворогу.
Загальний вигляд замку був вельми простий. Найчастіше замок був невеликий за розмірами і складався із дубових або соснових стін – розділених на частини, або городні; в різних місцях різні за висотою і довжиною. Стіни зовні обмазували глиною, інколи замок будували в дві стіни, між якими теж набивали глину. Кути замка складалися із веж, кількість яких залежала від ширини власне замку. Їх було 5-6, інколи більше. Вежі були шестикутні, або чотирьохкутні . «Стрельбу» в них, тобто амбразури влаштовували в три лінії: внизу, всередині і зверху башти. Всередині замку були приміщення для зберігання зброї і пороху. Біля стін прибудовувалось два три будинки для проживання постійних служилих людей. Також у замках будували погреби для зберігання майна людей які збиралися тут, щоб перечекати облогу. В фортеці обов’язково повинна була бути криниця, бо обложені могли розраховувати тільки на цю воду. Крім цього, в кожному замку був під’їзний підйомний міст, який вів через рів до воріт замку. Озброєння в фортеці складалося з гармат(гаківниць), різної легкої вогнепальної зброї та куль до неї. В складах зберігали запаси заліза, свинцю, селітри та сірки, камінців та колод для удару по ворогу. Та дуже часто ці замки не витримували татарських нападів. За розпорядженням тієї ж конституції 1590 року, було наказано в разі появі в краї чуток про татарський напад гармати і іншу зброю вивозити із приватних замків, щоб ними не зміг скористатися ворог на загибель держави. Ні один з приватних замків жодного разу не витримав осади, крім замка Київського біскупа (католицький епіскоп) Фастова, але і той спалили і взяли у 1606 році
Мабуть, немало наших односельців, а може й пращурів було викрадено степовиками, відірвано від родин. Багато з них своїми кістьми помітили той шлях, яким десятки тисяч бранців назавжди залишали рідну Україну. В період татарських навал вижити можна було тільки, перечекавши напад за міцними стінами фортеці. Тому сільське населення намагалося селитися якомога ближче до укріплених місць. Можливо, до періоду татарських нападів належить дата заснування села Великої Салтанівки і будівництва фортеці в ньому. На мою думку це село було засновано на початку 16-го століття коли королівському товмачу (перекладачу) з татарської Солтану Албеєву було дано землі по річці Стугні. Кожний господар, який мав намір збудувати в своєму маєтку фортецю для захисту від татар і для залучення переселенців просив і кожен без виключення діставав право збудувати свою власність, у значенні міста, або принаймні містечка. З даруванням цього права , держава передавала господарю право верховного суду, повинностей і податків (крім подимного і питейного, але з установкою для них довгострокових пільг). Виходячи з рук держави ці права в жодному разі не потрапляли до рук населення, а зосереджувалися в руках господарів. Тимчасові пільги могли спокусити переселенців, але потім вони і їхні права потрапляли у безумовну власність господаря землі. Чи досягла держава щедрою роздачею земель і прав приватним особам передбачуваної цілі? Мабуть, так. Через часте розорення татарами землі переважно приходили в запустіння, а державі було вигідно, щоб ці першокласні чорноземи оброблялися, щоб люди жили і працювали, а також платили податки. Приміром стародавні Гуляніки на початку 16-го століття були подаровані королем Олександром Пилипу Івашкевичу. Через деякий час вони прийшли в запустіння, у 1560 році були віддані київським воєводою князем Костянтином Острозьким на «осадство» Івану Мотовидлу. Заселені землі отримали сучасну назву Мотовилівка. Але через деякий час вона знову запустіла і її віддали в якості «пустелі» Яну Аксаку київському підвоєводі.

У 1590 році в місті Василькові згоріла вежа в якій зберігалося багато старовинних документів. Разом з ними в скрині спопеліли граничні листи монастирського маєтку Василькова з маєтком королівським Білою Церквою, а також селом Соловіївкою Івана Солтана.

У 1612 році Ян Аксак суддя Київський і дідич Мотовилівський, послав в урочище Красне, що належало до Солтанівки 60 плугів з людьми, які самоправно зорали поле і засіяли « ярим збіжжям». Ян Солтан у тому ж році подав скаргу в Київський суд. У 1614 році він скаржився, що суддя наслав своїх людей на соловіївську пущу (ліс) і в ній зробив опустошення і порубки. Хто ж це такий цей Ян Аксак, що за людина, яка так самоправно розпоряджалася чужим майном?
Ян Аксак київський підвоєвода, пізніше – суддя київський земський походить із занепалого земляньського роду, що володів лише невеличким селом Путіловщиною в Овруцькому повіті. Він все життя наполегливо,не розбираючи засобів збирав майно і залишив дітям у власність 4 містечка з замками і 15 сіл у Київському та Волинському воєводствах. Кар’єрою Аксак зобов’язаний своїми юридичними знаннями і здібностями. Про нього говорили як про найкращого знавця судочинства за Литовським статутом.
Набуті знання дозволяли йому будь який вирок обставити з юридичної точки так, що ні трибунал, ні королівський задворний суд не могли його апелювати, хоча б він явно суперечив справедливості. Виконуючи обов’язки київського підвоєводи і судді, Аксак, опираючись на свою репутацію першокласного юриста, завжди був готовий за відповідну винагороду покривити душею – виправдати винного і звинуватити правого. Тому сам став виявляти сумнівні справи і підставляти людей для вчинення позовів, якщо при цьому
чекав для себе будь-який зиск. Так, у 1602 році уклавши формальний договір з людиною на прізвище Рожновський, зобов’язався за свої кошти довести справу до кінця, а останній не маючи статків, щоб розрахуватися, уступає Аксаку половину відсудженого. За 4 роки Аксак виграє справи в усіх інстанціях і в 1606 році стає власником фортеці Рожинов із сусідніми селами, зарахувавши ці поселення на свою користь. Рожиновському він пообіцяв повернути інші маєтки і затіяв нову справу проти київського війта Василя Ходики. Зустрівши сильного і небезпечного противника в особі Яна Аксака , Василь Ходика використав усі свої зв’язки і сили, заручившись навіть підтримкою київського воєводи князя Костянтина Острозького. Князь не любив Аксака і мав його за словоблуда і лихоїмця. Зрозумівши стан справ і не потребуючи більше такого клієнта, як Рожновський, він порадив останньому замість тривалого і безплідного процесу задовольнитися невеликою, але вагомою винагородою, чим той і поспішив скористатися.

1631 рік «Тариф подимного податку Київського воєводства . Їх вельможність пани Богдан і Степан Солтани з містечка Солтанівки і присілка Соловіївки: з димів десяти осілих по три злотих, з п’яти огородників по півтора злотих, від шевця і коваля по злотих три, з млина Соловіївського з трьома жорнами по злотих три. Сума податку за все 55 злотих і шість грошів». З іншої частини тексту видно, що в той час за церкву і попа в любому з населених пунктів платили податок, як наприклад у Гуляльниках , шість злотих. Те, що в Соловіївці не платили такий податок є свідченням того, що церкви в селі на той час не було.

У 1636 році Солтани змушені були продати київському судді Стефану Аксаку (сину Яна Аксака) своє помістя в містечку Салтанівці «зо всім будованієм і стрільбою будучою» -так написано було в акті продаж. З Солтанівкою продали також Соловіївку, а також Данилівку на річці Бобриці. За все це було заплачено 9000 польських злотих у кожному по 30 грошів. Мабуть після цього продажу Соловіївка стала називатись Малою Салтанівкою, бо в пізніших актах ця назва не зустрічається.

У 1651 році брати Ян і Габрієль Аксаки подали скаргу на свою мачуху Катерину (Чолганську) Аксак про те, що вона у 1650 році виправивши універсал гетьмана війська Запорізького за допомогою козаків захопила їхні маєтності з обох сторін Дніпра. З лівої сторони Дніпра – Це містечка Гоголів, Світильнів, Рожовки та все до них належало: Богданівка, Красилівка, Бобрик, Рудня, Плоско і Русанів, з правої містечка: Княжичі, Солтанівка, Лисовка і все до них належаче, а також Данилівну та Забір’я.
В продовж тривалого часу – з 15 червня по 27 липня 1650 року козаки під керівництвом Петра та Івана Виговських, та допомогою слуг пані Аксакової грабували маєтності – вивозячи різні пожитки та гроші. Хліб та інші речі були відіслані на польську сторону до містечка Гуляльніки (Мотовилівка), завдавши Яну і Габрієлю Аксакам збитків на 100 тисяч злотих. У тому ж році 3 жовтня Аксаки направили своїх управляючих: Дмитра Воскобойнікова з Гоголіва та Ігната Клінчаніна з Княжичів для купівлі хутра та інших речей, давши їм дві тисячі злотих. Пан Петро Виговський староста Гуляльників з наказу пані Аксакової на дорозі під Києвом забрав у них гроші, речі та різні розписки кредиторів панів Аксаків та відправив їх до Гуляльнік де посадив їх в приватну в’язницю.

У книзі Л.І. Похілевича «Сказания о населених местностя Киевской губернии» розповідається, що «по приданиям старых жителей на горе была крепость, а в ней заперты зачумлене турки». В історії нашого села був такий період, коли по Стугні проходив кордон між Росією і Османською імперією. Це сталося внаслідок того, що під час війни 1672 року турецько-українська армія під командуванням Мехмеда 4-го і гетьмана Петра Дорошенка завдала низку поразок польським військам під командуванням Яна Собеського. В цих умовах польський уряд змушений був підписати Бучацький мирний договір (28 жовтня 1672 року). За ним:
1) Подольське воєводство перейшло до Туреччини;
2)визнавалася влада Петра Дорошенка на Брацлавщині та південній Київщині. З цих земель виводили всі польські гарнізони;
3)Польщу зобов’язали заплати контрибуцію за осаду Львова і щороку платити 22 тисячі злотих.
У січні 1673 року сейм відмовився затверджувати мирний договір і війна продовжилася до укладення в 1676 році Журавського мирного договору за яким повернули дві третини Правобережної України. Цей договір теж не було ухвалено польським сеймом, і в 1683 році знову почалася війна. 26 січня 1699 року підписали Карловицький мир між Османською імперією, з однієї сторони, і Річчю Посполитою з другої сторони. За умовами договору, Польща повернула собі землі Правобережної України.

За умовами Андрусівського договору 1667 року Україну розділили між Московським царством і Річчю Посполитою. У складі Польської держави залишилася Правобережна Україна (без Києва) і Білорусь, а Москві перейшла Лівобережна Україна і Київ на правому боці з околицями на милю навколо. За договором 1686 року Києву також передали Васильків, Трипілля і Стайки, а також землі між річками Стугною і Ірпінем. Таким чином, більша частина київської землі знову залишилася під воєводством і належала Польській державі. Залишена з 1654 року за Росією частина Київської землі з містом Києвом належала Гетьману, як головному начальнику всієї Малоросії. Від нього для управління Києвом назначали полковника, але при цьому і від царя назначалися воєвод. У 1686 році за розпорядженням київських воєвод провели опис земель між річками Стугною та Ірпенем. Про нашу місцевість написано так: « а вниз річкою Стугною від селища Снітинки до містечка Мотовилівки на березі Стугни 5 верст. Мотовилівка з польської сторони, пуста, жителів нікого нема. В Мотовилівці було дві городні (мається на увазі укріплення) , по земляному валу остроги і ті остроги вигоріли, біля Мотовилівки ліси та поля; під Мотовилі вкою на річці Стугні гребля для млина, а на тій греблі млина нема. Від Мотовилівки до селища Мала Салтанівка лісами і лугами п’ять верст. Селище Мала Салтанівка на березі Стугни з польської сторони, будівлі пусті, жителів нікого нема. Напроти селища через річку Стугну гребля для млина, млинів на ній нема. А от того селища до містечка Салтанівки Великої одна верста, містечко з польської сторони, жителів нікого нема, а від Великої Салтанівки вниз річкою Стугною, лісами і полями п’ять верст». Як бачимо в той час всі населені пункти упродовж кордону залишили мирні жителі, це могло статися, внаслідок воєнних дій, або внаслідок насильницького переселення населення вглиб польської території.

Карпо Часник, родом з Борзни, племінник Палія в 1702 році отримав від нього універсал на два млини й «послушенство посполитих людей Мотовиловських і низшої Малої Салтановки 14 жовтння 1709 року Палій, як білоцерківський полковник надав Жаботинському Онуфрієвському Спаському монастиреві млин на річці Стугні поблизу Малої Салтанівки

На початку 18-го століття у Василькові було збудовано форпост. Одне із найважливіших його завдань – зупиняти гайдамацькі напади на польські землі, які з другого десятиліття почастішали, часто на околицях міста. Так, у 1713 році під Васильковом діяв гайдамацький загін на чолі з шляхтичем Янковським. Участь у гайдамацьких наскоках беруть і васильківці, часто, навіть самотужки нападаючи на польські землі У 1742 році мешканці Василькова вночі нападають на купців-євреїв у селі Великій Салтанівці та грабують їх. Щоправда, частину грабіжників заарештували у Василькові, для компенсації втрат купців продали рухоме і нерухоме майно арештантів. Іноді до них приєднуються люди з форпостних команд. Наприклад, у 1747 році люди якогось майора Клементовича (очевидно, з команди прикордонного офіцера) на чолі з Мартином Сербином напали за польським кордоном на село Велику Салтанівку. Коли вони їхали через польський форпост, то розповідали, що їх направили захопити і повернути на васильківський форпост купців (напевно, перевізників контрабанди із снітинського тракту).. Той факт, що польська варта на форпості їх не затримала свідчить про, те що це були люди з форпостних команд у військовій формі.

У 1755, 1756 та 1757 роках Києво-братський монастир звертався в прикордонний суд Київського воєводства з позовами на підданих пана Аксака – жителів Великої та Малої салтанівки в зв’язку з самовільною вирубкою лісу і перевезенням його на польську сторону.

7 червня 1761 року в російську прикордонну комісію Малоросійського київського полку було представлено позов від жителя польського села Салтанівки Івана Осадченка. В ньому він доповів, що в минулому 1760 році під Києвом, в урочищі Либедському на нього і його брата напали розбійники. При цьому забрали пожитків на 61 рубель 25 копійок. Саме тоді в полковому суді проводили слідство над частиною пійманих розбійників. На слідстві вони зізналися, що частину вкраденого продали на польську сторону, частину грошей розтратили, а частина залишилась у розбійників яких іще не впіймали. На той час щоб зберегти добросусідські стосунки обидві держави намагалися відшкодувати одна одній заподіяну шкоду. Коли через деякий час російська сторона не змогла відшкодувати збитки потерпілим за браком коштів і майна у розбійників, то Мотовилівський староста Івашкевич прислав в суд листа. В ньому він заявив, що в помсту грабуватиме російських купців які займатимуться торгівлею на польській стороні. Переймаючись долею російських купців, прикордонний комісар Василь Дунін-Борковський із товаришами пише листа власнику Мотовилівки пану Руліковському, щоб він наказав своєму старості Івашкевичу до закінчення суду над розбійниками не заподіювати будь-яку шкоду купцям та не провокувати прикордонних конфліктів. Щоб це були не тільки слова комісар просить ще й оштрафувати Івашкевича, щоб він не давав приклад іншим.

У 1766 році Салтанівка входить до складу київської сотні. На той час, коли в якомусь селі траплялася пожежа, то сільський староста доповідав про це в сотенну канцелярію, сотенна канцелярія – полковій. За розпорядженням полкової канцелярії на місце пригоди направляли чиновну особу яка, збирала у потерпілих відомості про причину пожежі і заподіяну жителям шкоду. Ці відомості цікаві тим, що на їхній основі можна судити про рівень матеріального забезпечення тодішніх селян:
рублена хата з сінями і комірчиною – 10-25 карбованців;
хата плетена – 5 карбованців;
комора рублена—3 карбованці;
плетена клуня — 4-5 карбованців;
плетений хлів – 50 копійок
велике ліжко – 1 карбованець 50 копійок;
стіл – 35 копійок;
скриня – 10 копійок;
два дерев’янних відра—4 копійки
кінський віз – 40-50 копійок сани –50 копійок;
плуг 12 копійок, борона 10 копійок, волов’яче ярмо 6 копійок
чверть(8 пудів) жита – 2 карбованці, овсу – 80 копійок, гороху 2 карбованці, гречаної борошна – 1 карбованець 50 копійок
відгодована свиня – ! карбованець 50 копійок, овечка 27-50 копійок, гуска 10 копійок, качка – 3, курка – 2 копійки.
овечий кожух – 1 карбованець 20 копійок, чоловіча сорочка 10 копійок, жіноча 20, пара чобіт 24 або 40 копійок

У 1770 році в нашому краї сталася епідемія чуми.

У 1781 році був зроблений опис Київського намісництва по ревізії 1764 року. Що цікаво до 1793 року Мала та Велика Салтанівки входили до складу Польщі, так як кордон проходила по річці Стугні, а в Описі Київського намісництва находимо «деревню Салтановку» яка входила в київську сотню, київського полку. З початку було незрозуміло чому так, але вивчивши пізніші документи автор прийшов до висновку, що це було село Скрипки. По перше: всі населені пункти в опису були розташовані на лівому березі Стугни. Наприклад село Борова (яке з невідомих причин пізніше стане хутором, а потім знову селом), Плесецьке, Забір’я, Офірна, Білогородка та інші. По друге: в описі вказана кількість священиків та духовенства, що проживала в населених пунктах. Так в селі Мотовилівка(Червона Мотовилівка було два духівника і один священик, в селі Боровій, (церкву в селі офіційно збудували тільки у 1902 році) один духівник і один священик, а от в «деревне Салтановке не було жодного з них. Відомо, що церкву в Малій Салтанівці збудували у 1746 році і священиком був отець (……….). Отже мова йде про село Скрипки. Тим більше в актовій книзі Київської губернії за 1865 рік знаходимо: хутір Солтановка, село Солтановка-Малая, село Солтановка- Велікая. По ревізії 1764 року в селі Скрипки було всього 6 хат. На той час це було найменше село яке входило в Київський полк. На мою думку це село виникли після 1686 року, після того як землі, що лежали між Ірпенем і Стугною перейшли до Київського воєводства. В цей же час могло виникнути і село Борова. «Деревня Салтановка(Скрипки) могла виникнути через як прикордонний форпост. З опису 1686 року бачимо, що через Стугну йшла гребля по якій могли перевозитись товари на інший бік, тож комусь потрібно було збирати мито, крім того прикордонники могли затримувати селян які тікали на інший берег в пошуках кращої долі. Також село могли заснувати втікачі з Малої чи Великої Салтанівок (адже назва говорить сама за себе). В книзі Київського намісничества за 1787 рік бачимо, що на той час в Скрипках проживала 31 людина.

До 1793 року Мала Салтанівка перебувала в складі Польщі

На початку 19-го століття поміщик Руліковський переселивши частину жителів Малої Салтанівки та Мотовилівки та заснував нове село Руліків.

Наприкінці 1806 року після невдач у війні з Наполеоном і в зв’язку з загрозою вторгнення наполеонівських військ у межі Російської імперії в Київській губернії оголосили Височайший маніфест про скликання земського війська. З цієї причини київський губернатор запросив дворян на загальні збори, де склали списки як по губернії, так і по кожному повіту окремо про кількість людей придатних для служби в земській міліції. За розрахунками слід було взяти одну людину з 26. Набирали як із міщан так і з поміщицьких селян. Мабуть, міське населення не дуже охоче йшло в міліцію, оскільки були листи до губернатора з проханням про висилку людей, які переховуються від служби в міліції, а ось поміщицькі селяни йшли туди охоче. Про це свідчить рапорт васильківського земського комісара Хільчевського, де йдеться про те, що 2 січня 1807 року до нього звернулися піддані Руліковського Єфим і Марко Лисенки, а з ними ще 22 чоловіки. Прибувши до нього у Васильків, вони виявили бажання записатися в міліцію. Комісар Хільчевський пояснив їм, що в міліцію може направити тільки поміщик Руліковський. Після відповідних настанов відправив їх по домівках, найсуворіше наказавши там залишатися. Через деякий час до нього знову прийшли піддані Руліковського і знову виявили бажання служити в міліції. Поспілкувавшись з ними і відпустивши додому, він у цей же день дізнається, що від поміщика Руліковського незрозуміло куди поділися до 200 душ селян. За розмовами буцімто пішли в Київ записуватися в міліцію. У час розслідування цієї справи Хільчевський дізнається від шляхтича Дорошенка, управляючого Руліківського, що це все було зроблено за вказівкою протоієрея Заржевського, який проживає в Великій Салтанівці. Далі в своєму рапорті комісар просить губернатора розпорядитися про пошук і повернення на місце проживання селян. Стосовно протоієрея Заржевського Хільчевський пише лист у Васильківське духовне правління і просить назначити розслідування для вчинення законності. Губернатор за цим рапортом дає розпорядження київській поліції: розшукати зниклих селян і повернути власнику, якщо ж вони не слухатимуться поміщика, то вчинити з ними за законом. За указом 1736 року, поміщикам можна було самим назначати міру покарання для селян втікачів: це була, або висилка в Сибір, або зарахування їх у рекрути. З 1765 року їх віддавали на каторжні роботи.

У 1825 році в нашій місцевості

У 1854 році за програмою Російського географічного товариства професором де ля Флізом був проведений медико топографічний опис державного майна Київського округу. З нього відомо, що в той час Мала Салтанівка входила разом з Боровою, Мотовилі вкою, Перевозом, Великою Офірною до Плесецького товариства. В селі проживало дев’ять чоловіків та дев’ять жінок, всі вони були кріпаками. Селяни засаджували свої городи здебільшого картоплею, капустою, буряком та коноплею. В селі вісім хат, четверо з них брудні та тісні. Також в селі є казенний стражницький двір. Селяни одягнені бідно, носять чоботи. Їжі вдосталь. Вода в криницях доброї якості. Горілки селяни вживають мало.

Православну церкву у Малій Салтанівці побудували у 1746 році. Школу при храмі відкрили у 1860 році. Настоятелем став отець Дмитрій (Дмитро Олексійович
Грищинський) представник стародавньої духовної династії, що десятиліттями служила при місцевій парафії. Засновник школи був дбайливим пастирем. За його наставництва відкрили не тільки школу, а й капітально відбудували стародавній храм. Серед інших наставників Мало Салтанівської школи слід назвати отця Митрофана Михайловича Слюзьського. Священик почав трудовий шлях на освітянській ниві де був викладачем Київського Софіївського духовного училища. Очевидно в Малій Салтанівці священик не без успіху реалізував здобутий педагогічний досвід, у 1897 році наставника школи нагородили камилавкою (головний убір), маючи до того ж інші заслуги. Церква збудована у 1746 році потрапила в опис Київської археологічної комісії як пам’ятник архітектури На початку 20-го століття школою почав завідувати отець Іустим Романович, котрий, до прийняття сану, вчителював на Черкащині. Згодом, ставши дияконом у Василькові він тривалий час викладав у школі Васильківського передмістя Каплиці. Досвід роботи знадобився священику під час завідування школи в Малій Салтанівці. За його настоятельства миряни збудували новий Миколаївський храм, а при ньому приміщення парафіяльної школи. Наступним священиком у храмі був отець Дмитро (Дмитрій Олексійович Пєшковський). Він також значну увагу надавав школі. Обидві його доньки були вчителями, а сам він завідував навчально-виховним процесом: викладав богословські дисципліни – Закон Божий та священну історію. За заслуги у 1908 році нагороджений письмовим благословенням Священного синоду Російської православної церкви. У 1913 році священиком став отець Григорій Іларіонович Маркевич. Через чотири роки десятиліттями розбудовувана парафіяльна школа стала непотрібною новій владі. Протягом майже шести десятиліть існування приходська школа Малої Салтанівки неодноразово змінювала місце розташування. Спочатку не мала окремого приміщення і працювала у власних будинках священиків та псаломщиків. Далі розташувалася в найманому громадському будинку. На початку 20-го століття селяни спорудили для своїх дітей окрему школу. Кількість школярів з часом зростала, якщо в 1865 році до школи ходили лише 10 хлопчиків, то в 1897-му стало навчатись 50 хлопчиків та дівчаток. У 1914 році до школи ходило вже 59 учнів та 9 учениць

У 1897 році в Російській державі пройшов перший в історії перепис населення.

У 1900 році в Малій Салтанівці було 200 дворів, жителів 948 чоловік. З них чоловіків 470 та жінок 478. Головне заняття жителів було хліборобство, крім того селяни відправлялись на заробітки в місто Київ та на залізну дорогу. Відстань від повітового міста 12 верст, від найближчої залізничної 2 версти, телеграфної 2 версти. Почтової(казеної0 12 верст, почтової(земської) 6 верст. Залізнична станція носила назву Мотовилівка, телеграфна станція знаходилася в хуторі Борова. Почтова(казена) в місті Василькові, Почтова

(земська) в селі Велика Мотовилівка. За селом числилось землі 1149 десятин(десятина-1,45 га) із них належало поміщикам 513 десятин, церкві 33 десятини, селянам 603 десятини. Село належало поміщику Руліковському. Господарством в маєтку керує Віталій Домбровський. Господарство і у поміщика і у селян велось по трипільній системі. В селі була одна православна церква, одна церковно приходська школа, один водяний млин та одна кузня. Запасний продовольчий капітал на 1 січня 1900 року становив 2218 рублів 9 копійок. Пожежний обоз складається з однієї бочки.

У 1900 році помер власник Малої Салтанівки і Великої Мотовилівки Едвард Руліковський. Член антропологічної комісії Краковської академії наук, колишній повітовий-
З часом після смерті Руліківського землі в Малій Салтанівці та Великій Мотовилівці перейшли у власність Тарновського Якова Васильовича. Він належав до давнього дворянського роду, а також був одним з найбільших землевласників Васильківського повіту. В М.Салтанівці та В.Мотовилівці йому належало 1563 десятини землі.(2266 га). Також він був співзасновником Київського земельного банку. Його батько Тарновський Василь Васильович(1810-1866) приймав участь в підготовці селянської реформи (1861). На основі його колекції старожитностей в Чернігові у 1902 році було відкрито музей української старовини Батраки Кауфмана відмовилися працювати за низьку плату, вимагали скорочення робочого дня. Ватажком виступу був селянин на прізвище Вовк, який виступав під псевдонімом Степан Решетило.

Виконуючи рішення 2 з’їзду Рад, селянський комітет села прийняв рішення про конфіскацію землі орендаря Кауфмана, який орендував її у поміщика Тарновського, З усім реманентом і передати її у безплатне користування жителям села. Для здійснення цього рішення селянський комітет зібрав селян на сход. Було зачитано Ленінський Декрет про землю і рішення комітету про поділ майна та землі. Малосалтанівці одностайно проголосували за поділ економії Тарновського.
22 січня 1918 року Центральна Рада проголосила Україну незалежною суверенною республікою Однак 12 лютого харківський маріонетковий уряд увійшов до Києва слідом за Червоною армією, а Центральна Рада переїхала до Житомира. Радянський уряд будучи ставлеником російського революційного режиму заборонив українські школи та культурні заклади. В цей час в селі була створена Рада яку очолив Павло Кабанець, а також був створений комітет бідноти, до складу якого ввійшли бідняки Семен Вовк, Яків Канюка, Порфирій Пономаренко. Через деякий час під тиском німецьких та австрійських військ радянський уряд протримавшись лише декілька тижнів вимушений був відступити. У квітні 1918 року вони оголосили про свій розпуск. Центральна Рада відправила своїх делегатів до Бреста, де більшовики які вели переговори з німцями згідно з інструкціями Леніна, вимушені були відмовитись від своїх претензій на Україну й визнати її незалежність. Відтепер Україну експлуатували німецькі та австрійські війська (під виглядом союзників). Держави Центральної Осі прагнули використати її ресурси в війні проти Франції, Англії та Сполучених штатів. 29 квітня 1918 року ці держави організували в Україні державний переворот. Генерал Павло Скоропадський проголосив себе гетьманом. На фоні цих подій повертається у село Велика Мотовилівка поміщик Тарновський. У Травні місяці він наклав контрибуцію в розмірі один мільйон на селян Великої Мотовилівки, 400 тисяч на село Казенну Мотовилівку та Борову, а також на Малу Салтанівку в розмірі 500 карбованців на двір. Не сподіваючись, що влада довго протримається, Тарновський користуючись підтримкою Васильківської повітової і німецької жандармерії відбирав у селян хліб, корів, коней в рахунок неоплаченої контрибуції. Жорстоких катувань зазнали люди які приймали участь в поділі економії.

Після краху Німеччини у листопаді 1918 року повстання проти Скоропадського швидко відновили в Україні республіку. 18 листопада біля станції Мотовилівка відбувся відомий вирішальний бій між військами УНР і гетьманськими сердюками і білогвардійськими добровольцями П.Скоропадського. Український Національний Союз оголосив про створення Директорії на чолі з Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою.

У 1919 році місцевий Мотовилівський отаман Бурлака підняв гучне масове повстання проти нової радянської влади, яке розгромили згодом тільки за допомогою викликаних з фронту регулярних частин Червоної армії.

У 1920 році тут утворився комітет незаможних селян, до якого ввійшло 13 бідняків. Очолив новоутворений селянський осередок М.Хоменко. Комітет став організуючим ядром на селі. За його ініціативою створюється каса взаємодопомоги, сільська санітарна комісія, а також театральний та хоровий гуртки. Велику роль відіграли члени комітету у справі ліквідації не писемності на селі. Цими питаннями відав П.А. Мірошниченко. Він і був одним із організаторів сільської бібліотеки спочатку при школі, а згодом арендували селянську хату.
У 1922 році незаможники Петро Кабанець, М. Хоменко та інші створюють ТСОЗ.

У 1929 в СРСР почалася суцільна колективізація сільського господарства. Постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 року в ключових регіонах, що виробляли зерно (Поволжя, північний Кавказ) вона повинна була завершитись на протязі одного року. На Україні, в Чорноземних областях Росії, в Казахстані на протязі двох років, в інших районах за три роки. Разом з колективізацією йшла кампанія розкуркулення. Всіх куркулів поділили на три категорії: учасників антирадянських рухів, заможних господарів які мали вплив на сусідів та всіх інших. Перших належало заарештувати та передати до органів ОДПУ, других висилати в віддалені районі Уралу та Сибіру, третіх переселяти на гірші землі в цьому ж районі. По всім категоріям були установлені тверді норми для кожного регіону. Так в сусідньому селі Велика Солтанівка особливою нарадою при колегії ДПУ УРСР 8 травня 1930 року трьох селян одноосібників Зайця Тимофія Григоровича 1880 р.н., Корнієнко Василя Тимофійовича 1903 р.н. та Корнієнко Тиміша Кас’яновича 1880 р.н. було виселено на три роки за межі України. Часто утворення колгоспів відбувалося в умовах примусу через те з боку селян чинився опір, що подекуди ставав причиною підпалів сільських рад, вбивства агітаторів та парт активістів У 1930 в Малій Салтанівці було створено колгосп «Вільне життя». Першим його керівником став П.Кабанець. На початку квітня 57 сімей одноосібників, переважно з числа сільської бідноти, заявили про свою згоду вступити до колгоспу. Але не було досвіду ведення великого господарства, не вистачало реманенту, машин, а основне – не було досвідчених кадрів. В 1930-1931 роках державі було здано весь хліб вирощений колгоспниками. Все ж рішенням райвиконкому колгосп «Вільне життя» села Мала Салтанівка. що виконав річний план хлібозаготівлі на 100,3 відсотка, було занесено в «червоний список. В селі голод почався з 1931 року. Трудодні майже не виплачувались. Селяни існували лише за рахунок своїх присадибних ділянок та власних заощаджень. У 1932 році навіть зменшений план хлібозаготівлі вже був непосильний для селянства. В окремих місцях він перевищував валовий урожай. Колгоспного хліба не вистачало. Але власті не вірили не тільки селянам , а й місцевим керівникам , вважаючи їх саботажниками. Крім того на протязі року вийшов ряд постанов які погіршили і без того безправне життя колгоспників. У серпні 1932 року вийшла лиховісна Сталінська постанова «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної соціалістичної власності». У народі цей закон називався, законом про три(п’ять) колосків, указ 7-8, закон сім восьмих. За цим законом людей яких на колгоспних полях збирали колоски, або підморожену картоплю чи буряки могли засудити до розстрілу або багаторічного ув’язненя. Місцевим керівникам та активістам вона розв’язала для розправ, обшуків та насильницького відбору залишків зерна та продуктів. У 1932 році в колгоспі понизилась трудова дисципліна, почастішали випадки невиходу колгоспників на роботу, завдання в бригадах не виконувались. Колгоспники не хотіли працювати за пусті трудодні, відмовлялися виконувати хлібозаготівлю. Багато людей намагалося як завгодно виїхати в чужі краї, але на перешкоді їм була відсутність будь яких документів. Коли у 1932 році СРСР ввів паспортну систему, по закону громадяни без паспорту піддавались штрафу, а якщо вони прибули з інших регіонів, то виселенню з цього району в адміністративному порядку, також без прописки у відповідному районі не можна було влаштуватись на роботу. Колгоспникам паспорти ж зовсім не видавались, а з колгоспу дозволялось відлучитись тільки по одноразовій довідці яку видавав голова колгоспу(з вказівкою цілі та строку відпустки, але терміном не більше 30 діб). Активісти села рапортували по телефону в райком партії: «виконали 100% заготівлю продовжуємо –голова сільської ради Дерій, голова колгоспу Волошин, секретар ЛКСМ Хлоп’ячий. Але влада давила на людей не тільки хлібозаготівля ми. 1 грудня 1932 року вийшла постанова Раднаркому УССР яка забороняла торгівлю картоплею У великій кількості районів Чернігівської та київської областей. Цією постановою було віддано розпорядження місцевим виконкомам здійснити додаткові перевірки У листопаді 1933року наша районна газета «За більшовицькі темпи» писала: «Боротьба за хліб супроводжується загостренням класової боротьби. А тепер куркульня та її недобитки, корчучись в останній передсмертній агонії намагається ще підняти свою голову, чинити опір заходам диктатури пролетаріату. Куркуль, підкуркульник розбазарює свій хліб, спроваджує його на ринок, закопує в землю, замуровує під піччю, в коробках під стріху – класовий ворог використовує все, щоб зірвати хлібозаготівлі, не дати хліба робітничій масі та її вартовому – Червоній армії. Це вимагає від нас пильнувати класового ворога, викривати його махінації, завдавати йому нещадної відсічі. Для цього пролетарська держава використовує всю зброю пролетарської диктатури. Відомо, що пік голодомору прийшов на 1933 рік. Сьогодні про загальну кількість жертв можна тільки здогадуватись. Для того щоб приховати достеменну кількість жертв, в багатьох областях виконавчі комітети вимагали вилучити з сільських рад і передати в секретну частину райвиконкомів всі книги обліку смертей за 1933 рік та за 1932 рік починаючи з листопада місяця. На жаль архівних данних з цього приводу залишилось дуже мало, ще не вдалося знайти імена багатьох безневинних жертв, та у 1995 році вчителькою історії Малосалтанівської школи Феоклістовою П.Д. був укладений мартиролог жителів нашого села які загинули під час голодомору. Він був складений за свідченням очевидців Хитрого Г.К.(1926р.н.), Марушко В.М.(1924р.н.), Касьяненко Г.І.(1928р.н.)
Віцин Катерина
Віцин Кузьма Крупа……………..Федорович
Вовк Володимир Юхимович Крупа Леоніда
Вовк Іван Федорович Пархоменко Варвара Олександрівна
Вовк Карпо Юхимович Пархоменко Ганна Іванівна
Вовк Надія Юхимівна Пархоменко Григорій Іванович
Вовк Петро Федорович Пархоменко Михайло Іванович
Вовк Софія Корніївна Петруньок
Вовк Федір Аврамович Петруньок Ілля
Вовк Юхим Савчук Герасим Оксентійович
Вовченко Андрій Терентійович Симоненко Марія Сергіївна
Вовченко Данило Терентійович Симоненко Ніна Сергіївна
Волошин Андрій Іванович Степа Семен Аврамович
Волошин Ніна Петрівна Хоменко Василь Іванович
Гордина Марина Йосипівна Хоменко Лідія Іванівна
Гордина Олександр Чернуха Зінаїда Ісакіівна
Дубчак Лариса Олексіївна Чернуха Уляна Іванівна
Дубчак Микола Павлович Чернуха Федір Петрович
Дубчак Олена Миколаївна Швець Ганна
Коломієць Евелон Акимович Шевельов Ілля Пилипович
Крупа ……….Федорівна Шульга Василь Охтисович
Шевельова Варвара Іллівна Шульга Микола Охтисович
У 1990 році на нашому цвинтарі був установлений пам’ятний знак який нагадує про ці трагічні події в історії Малої Салтанівки.

У1936 році господарство було перейменовано у колгосп імені Куйбишева
За високі врожаї картоплі яких домоглися протягом 1938 -1940 року ланки М. Штурми, У. Вовк, Т.Білодуб, колектив колгоспу завоював право на участь у ВДНГ СССР.

Жителька Великої Салтанівки Мотрона Ничипорівна Штепа Віддала у фонд оборони дві золоті обручки і 500 карбованців грішми.

В серпні 1941 року в Малій та Великій Салтанівках членами ОУН Юліаном Заболоцьким та Олексієм Онисимовичем Ратищем було проведено мітинги – де велась відповідна пропаганда, вивчалась обстановка та настрої місцевого населення. Це були перші члени Київської похідної групи які агітували за Самостійну Україну
Струченко Олександр Васильович. !882 року народження. Село Бугаївка Васильківського р-ну Київської області, українець. Проживав на хуторі Скрипки( нині село Скрипки), робітник різноробочий на ст. Мотовилівка Фастівського району. 16 листопада 1943 року арештований співробітниками «СМЕРШ» і 25 жовтня 1944 року розстріляний за належність до Малосолтанівської низової організації ОУН. Реабілітований у 1995 році.

Портянко Тихон Іванович
Народився в 1898 році Київська область, Васильківський район, Мала Салтанівка , українець, освіта початкова, шляхообхідник. Карагандинська з. д. Проживав Акмолинська (Цілиноградська) область, 41 розїзд.
Арештований 24 січня 1951 року ОО МГБ Карагандинської з.д.
Засуджений: Військовий трибунал ТуркВО 12 травня 1951 року, обвинувачений ст.52 Ч.1 УК РСФСР.
Вирок: 10 років Виправно трудового табору. Реабілітований 10 листопада 1992 року. Генпрокуратура РК Указ президента СССР від 13.08.1990

Сава Микитович Білодуб Народився 12 січня 1888 року в сім’ї селян в селі Мала Салтанівка Васильківського повіту Київської губернії. Покликаний до армії в 1909 році служив рядовим Івангородської фортечної артилерії. У 1914 році закінчив школу прапорщиків при Іван Городській фортеці. Служив у 4-му Івангородському фортечному
осадному полку, 6 серпня 1915 року був підвищений до звання прапорщика. З 3 березня 1917 року служив у 38-му польовому гарматному дивізіоні. Останнє звання у російській армії – Поручик.
З 10 березня по 1 травня 1918 р. навчався в Інструкторській школі старшин. Служив у 7-й легкій гарматній бригаді Армії Української Держави.
З 18 листопада 1918 року – командир 1-ї батареї 1-го гарматного полку Окремого Чорноморського Коша військ Директорії. З 1 лютого 1919 року – командир 12-ї батареї січових стрільців (колишня 1-а Чорноморська батарея) Дієвої армії УНР. У квітні-травні 1919р. батарея входила до складу військ Східного фронту Дієвої армії УНР, відступила до Румунії, де була роззброєна. Після повернення з Румунії кадри батареї було влито до гарматної бригади Січових стрільців Дієвої армії УНР.
16 грудня 1919 -15 березня 1920 року був інтернований польською владою у Луцьку. Згодом служив у 1-му гарматному полку 6-ї стрілецької дивізії. З 26 березня 1920 року – командир 3-ї батареї Ви шкільного гарматного полку Дієвої армії УНР. З 3 квітня 1920 року – на посаді молодшого старшини 16-го гарматного куреня. З 23 вересня 1920 року – командир 3-ї батареї 17-го гарматного куреня 6-ї січової дивізії армії УНР. З 7-го листопада 1920р. командир 3-ї батареї 16-го гарматного куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР.
У 1929 році закінчив лісовий відділ Української господарської академії у Подєбрадах(Чехія)
Помер після 1942 року на еміграції в Польщі.

.

заём

Comments are closed.