Шановний читачу, чи доводилось  Вам щось робити на прохання? Землю копати? Дрова рубати? Не вгадали. Розповісти, написати оповідання про прапор. Ну і жарти. Це ж неможливо. Це ж все рівно, що описати, як сходить сонце, як переливається барвами веселка… Забракне слів-фарб, емоцій.

Спробую переповісти коротко кілька епі­зодів, пов’язаних з прапором, а там уже Бог суддя, чи вдалось мені це зробити, чи ні.

Дрогобич. Кінець березня 1990 року. Ще зимно. Холодний вітер з гір продуває до кісток. У центрі міста стоїть висока щогла, на ній майорить синьо-жовтий прапор. Поряд великий стенд, до якого приклеєні аркуші паперу із щирими любительськими віршами. На відстані до мене придивляється добровільний охоронець прапора, робіт­ник долотного заводу. Знайомимося. Він розповів історію, яка змушує його і ще кількох таких, як він, відданих громадській справі однодумців, мерзнути на майдані.

Піднімали тут прапор урочисто при великій кількості людей, а через кілька днів якась бабуся помітила, що підозріла постать вовтузиться на цьому місці. Поки дзвонила, кликала на допомогу, “диверсант” устиг обкопати флагшток і, побачивши, що прапор не падає, ножівкою для металу перерізав трубу-стойку. Конструкція впала, прапор забруднився. Порушника спокою затримали. Він виявився відставним ­полковником, який приїхав відпочивати в місця своєї буремної молодості. Чи то в Східницю, чи в Трускавець.

– Навіщо Ви це зробили?

– Ви пойміте мєня правільно, я етіх сінє-жолтих пачкамі расстрєлівал, а оні опять неізвесно откуда появілісь… Что мнє оставалось дєлать?

– То все було колись, а тепер читайте, діду, рішення міської ради відносно підняття національного прапора.

– Я всьо понял, я законопослушний гражданін, вот Вам 100 рублей (чималі гроші на той час), сделайте всьо, как било.

– Діду, це не розмова. “Как било”, ми вже робили, тепер Ваша черга.

Хтось пожалів незваного гостя, направив до ринку, а там за гроші знайшли йому зварника і помічників. Після цього в тих краях довго жодних інцидентів не було.

Можливо, це якось і забулося б. Та дзвонить давня знайома Наталя зі Львова. Пані розумниця, ерудит, музикант з непосидющим характером.

– Йой, пане Андрію, яка в нас новина! Знайшли в Городецькому районі законсервовану з 1956-го року криївку Повстан­ської Армії. Так ми оце тільки звідтіль. Що казати, не зовсім весело. Довго добирались, а там стоїть черга, в основному чоловіки. Спускаються в нору-лаз. Вибираються знов наверх і мовчки йдуть. Я побоялась туди спускатись. Був Володя. Ідемо й ідемо, а він мовчить. Я до нього:

– Що там? Чому мовчиш?

– Що казати? Це треба бачити, відчувати. Кімнатка-погреб два на три метри, холодно, сиро, горить свічка, на стіні портрет Тараса Шевченка, над ним синьо-жовтий прапор… Це ж що то за люди були? Це ж треба мати такий характер, мужність, щоб більше десяти років жити в таких умовах, боротись і вмирати за прапор, за Шевченка, а виживши, пройти катівні і концтабори, щоб якась заблудла істота з більш ніж розвиненим хапальним інстинктом з екрану назвала тебе розбійником, бандитом… Я не можу зрозуміти цю державу…

Пане Володимире, кожного небайдужого розбирає сумнів, коли він бачить зарослі бур’янами святині, жовто-сині пивниці, за­смічені громадські місця й дороги, і над всім цим бовваніє щось невиразне, вигоріле на сонці, яке чомусь називають прапором…

Та годі про негатив, згадаймо про хороше. Літо 1990-го року. Велика зала Будинку ­вчених Академії Наук. Засідає україно­знавчий клуб “Спадщина”. Знайомі по суботниках, мітингах, маніфестаціях обличчя. ­Заходить Олександр Мосіюк, наш “спадщанин”, заступник голови Київської міської Ради. Вітається.

– Сашо… Пане Олександре, голова міськради хворіє? Чи де він там? Ви в місті найголовніший, то коли ж, нарешті, Київ підніме національний прапор? Підняли ­прапори Рівне, Тернопіль, Львів, Івано-Франківськ, коли ж піднімемо ми? За нами піднімуть Біла Церква, Фастів, Васильків, вся Україна…

Мосіюк перекладає папку з руки в руку, поправляє окуляри, посміхається лагідно:

– Почекайте, ну почекайте трішки… ­Ортодокси-комуністи блокують. Є депу­тати невпевнені, ми їм пояснюємо… А ви ­працюйте… Працюйте.

Найкраще працював Володимир Яво­рівський. Кожної неділі в центрі Києва ­мітинги, мітинги. Як казали наші недобро­зичливці, “шабаші Яворівського”.

І нарешті 23 серпня. Прорвало. Від “ярма” (арка Дружби Народів) до Бесарабки ніде ­яблуку впасти.

– Несуть! Не-су-уть! – прокотилося Майданом, Хрещатиком.

Освячене в Святій Софії розвернуте велике знамено пливе вузькою вуличкою зверху вниз на майдан. Попереду великої процесії крокує козак Руслан Найда, несучи на плечах дівчинку років шести-семи. Вона почувається переможницею міста Жанною д’Арк, яка їде верхи з красивим прапором у руках. За ними депутати різних рівнів, шановані люди несуть безцінний прапор. Охороняє його почесна варта із січових стрільців та козаків у строях часів Богдана Хмельни­цького. На сходах міськради, біля щогли, стається заминка. Один із київських депутатів, який повинен був голосувати позитивно, враз захворів. Бракувало кворуму. ­Передбачливий Сергій Головатий, взявши когось із “молодої гвардії”, помчав на пошуки такого необхідного голосу. Знайшов. Привіз. Через двір провів у зал засідань. По дорозі міліціонери, омоновці, яких набилося повний двір, допитувалися, що їм робити.

– Не трястися. Все само собою зробиться.

Чекати було непросто. Спека немило­сердна. Моя дружина стояла під каштаном біля магазину “Тканини”. Поряд літній ­чоловік утратив свідомість. Небайдужі люди понесли його у двір…

Ураз одне з вікон міськради широко ­розчинилося.

– Єе-е-е! Є-е-е-е рішення-я-я-я!

Всі тиснуть один одному руки, ­обіймаються, радіють, як діти…

Почалися короткі промови, вітання з поверненням у столицю України національного стягу. Говорили пристрасно Патріарх Володимир Романюк, Олександр Мосіюк, Сергій Головатий… І довгождана мить – загримів Гімн, закріплений стяг поволеньки починає підніматися вгору. Разом із ним постає ліс рук із розпростертими трьома пальцями у вигляді володимирського тризуба. Все. Кожен із нас зрозумів: незалежній Україні бути.

Є речі в житті, які вже ніколи не повторяться. Аби відчути це, я кілька разів їздив у Київ 23-го серпня, щоб покласти квіти до щогли з прапором, пробував спілкуватися по теле­фону з чиновництвом, яке замкнулось у міськраді. Виручив депутат Верховної Ради Іван Заєць і той-таки Мосіюк. Вони популярно роз’яснили президенту Кучмі, радівцям, як можна різних людей, які проживають на єдиній території, об’єднати в державний ­народ, націю. Так було прийнято рішення про відзначення Дня Прапора.

Приємно вразила мене минулого року юнь Фастова, коли 24 серпня сюди привезли величезне знамено зі Львова. Бантики, розмальовані щічки в кольорах прапора, радісний гул: твориться чудо своїми руками! Еластична тканина розгортається на весь стадіон, гойдається, перетворюється в безмежне поле пшениці, яке хвилюється від вітру, і в синє море, яке от-от вийде з берегів.

Заради таких миттєвостей варто жити.

Шануймося, ми того варті!

Андрій МОРОЗ, ­краєзнавець, смт Борова

джерело взять займ онлайн