..опис історичної події, яка відбулась 18.11.1918 року, і отримала назву Мотовилівський бій.
Мотовилівський бій.
Мотовилівка. Пам`ятаємо.
Битва під Мотовилівкою. (вікіпедія)
Мотовилівський бій
Мотовилівський бій відбувся 18 листопада 1918 року. Мотовилівський бій 18.11.1918 року породила політика тодішнього керівника Української Держави гетьмана Павла Скоропадського–генерала царської армії з козацьким родоводом, яка восени 1918 року наближалася до своєї критичної точки. Менталітет багатьох раніше призначених урядовців і керівників гетьманської держави, на жаль, не дозволив їм позбутися старого пережиткового психологічного проросійського комплексу з ностальгією за колишньою «великою Росією», важко сприймав справжні національні прагнення українців, тому і призвів це державне утворення до краху. Найчисленішу опозицію до гетьмана складав Україн-ський Національний Союз — координаційне об‘єднання політичних партій (УПСФ, УСДРП, УПСР, УПСС) і громадських організацій (Селянська Спілка, Учительська Спілка, Правниче Товариство, Союз Залізничників, Поштово-Телеграфний Союз, Лікарська Спілка, Товариство «Просвіта», інші тощо), що постало на початку серпня 1918 року шляхом реорганізації з раніше утвореного у травні попереднього Українського Національного Державного Союзу. Ця опозиція постійно критикувала гетьмана за відхід від національної ідеї, за росій-ськомовність, вимагала відновлення УНР і повернення республіканських демократичних засад побудови держави. Своїх опонентів П.Скоропадський тоді представляв новітніми більшовиками і демагогами, наявність колишніх монархістів на державних посадах виправдовував потребою залучення фахівців, церковні симпатії виправдовував потребою дотримання канонічної єдності Російської Православної Церкви, тривалу німецько-австрійську присутність та факти самоуправства їх вояків– необхідністю виконувати міжнародні договори і забезпечити безпеку від більшовицької Росії, російськомовність своїх урядовців та повільне запровадження державної мови у навчальних закладах– потребою витримки часу, контакти з діячами білого руху та наявність в Україні багатьох білогвардійських добровольчих дружин– потребою допомогти Росії звільнитися від більшовизму. На закиди, що в «його Україні», крім назв посад немає нічого українського, заявляв про необхідність спочатку створити хоча б таку Україну, а вже потім її розбудовувати. Але час проходив, а «розбудова» гетьманської держави тривала без змін і все більше переконувала українців у неминучості того, що станеться 14.11.1918 року. Але антигетьманська опозиція виявилася добре підготовленою до подій 14.11.1918 року і відповіла Мотовилівськими подіями. Відомо, що успіх у Мотовилівському бою Директорії забезпечило білоцерківське січове стрілецтво. Це були, в основному, колишні полонені австро-угорські вояки-українці, яким у 1917-18рр. судилося стати основою війська УНР. Саме воякам Легіону Українських Січових Стрільців австро-угорської армії, що в 1914-1917рр. попали в російський полон у табори на Волзі, Сибіру, Туркестану, копалень донецько-криворізького басейну та інших місць колишньої широкої Російської імперії, призначено було стати творцями нової формації українського війська у непередбаченій ніким бурхливій новій історичній ситуації в Україні після лютневої революції 1917 року. Відомо, що основним чинником антигетьманського листопадового повстання і мотовилівського збройного протистояння стало оприлюднення 14.11.1918 року П.Скоропадським Грамоти до українського народу про згоду на федерацію у єдиній Всеросійській державі, визволеній від більшовиків.Як бачимо, на проголошення П.Скоропадським горезвісної грамоти від 14.11.1918р. великий вплив мало проросійське гетьманське оточення і тодішні київські проросійські кола.Занепокоєне керівництво УНС скликало таємну нараду, де за участю викликаних з Білої Церкви стрілецьких старшин було обговорено шляхи протидії намірам гетьмана і вироблено план повстання. Як згадує В.Вінниченко: «13-го листопада 1918 року в помешканню Міністерства Шляхів (Бібіковський Бульвар) одбулося те історичне таємне засідання (з участю всіх партій, навіть есефів), яке закінчило добу Гетьманщини на Україні. Одбулося воно в напруженій, грізній атмосфері міста, по якому в усіх напрямах ганяли на автомобілях озброєні відділи руських офіцерів, що розшукували те засідання. (Охранці й Урядові, розуміється, було про його відомо.) “Провалу” всього зібрання можна було чекати кожної хвилини, бо за більшістю членів Н. Союзу ходили гетьманські шпики. Через цю обставину, а також через те, що просто небезпечно вже було ходити по улицях, деякі з членів, яким забракло мужности, зовсім не прийшли. Між іншим не явився й С. Петлюра, але, як потім виявилось, зовсім з інших причин. Засідання підтвердило й ухвалило розроблений раніше план повстання, намітило соціальні, політичні й національні гасла, під якими мала проходити революція, й приступило до виборів Директорії». На нараді представниками УНС було прийнято рішення про створення Тимчасового повстанського уряду— Директорії, до складу якої ввійшли В. Винниченко (УСДРП)— голова, С. Петлюра (УСДРП, заочно), Ф. Швець (селянська «Спілка), П. Андрієвський (УПСС), А. Макаренко (УПСР).Заочне обрання Петлюри було пов’язано з тим, що він 13 листопада на другий день після свого звільнення виїхав у Білу Церкву до січових стрільців, аби бачити настрої стрілецтва після відвідин їх 12 листопада гетьманським посланцем та делегацією з Галичини на чолі з О.Назаруком, який прибув на Наддніпрянщину у пошуках допомоги українцям Львова у боях з поляками. Там 1 листопада 1918 року українцями було здійснено «листопадовий чин» з перебрання влади у свої руки та проголошення Української Держави на українських землях Австро-Угорщини (ЗУНР). Якщо у Самборі, Дрогобичі, Тернополі, Станіславові та інших західноукраїнських містах українську владу було встановлено досить швидко, то у Львові поляки вчинили українцям запеклий опір. УНС відразу після оприлюднення у пресі підписаної 14 листопада «федеративної грамоти» було оголошено про створення повстанської Директорії і по Києву розповсюджено її відозву до українського населення, де гетьман оголошувався поза законом.
Мотовилівка. Пам`ятаємо.
Ще рік, два – і наша слава Україна відзначатиме двадцятиріччя своєї незалежності. А поки що цей ювілей відзначає «Просвіта», легендарний «Рух», різні громадські організації. Усі вони зробили вагомий внесок у святу українську справу, є гідними похвали і нагород. Та, будь моя воля, я б згадав добрим словом тих, хто через 20 літ першим одягнув однострої Січових Стрільців і пройшов парадним маршем вулицями Львова, Тернополя, Києва, Запоріжжя, Дніпродзержинська… Нагадав українцям, що була і є міліарна сила, готова стати на їх захист.
Січові Стрільці – унікальне явище в українській історії, культурі, літературі і музиці. То були доблесні нащадки славних славних запорізьких козаків, ті, котрі першими штурмували ворога, аби своєю смертю в нерівнім бою розбудити Україну.
Зразковим прикладом їх поведінки є бої на горі Маківці в Карпатах і під Мотовилівкою на Київщині.
І от, я в Мотовилівці. За неповне століття тут мало що змінилося. Хіба що зникли паровози, а над залізничними коліями висять лінії електропередач і височіє пішохідний міст.
Звідси я бачу осінь 1918 року. Клекотить Україна. Після 3-го і 4-го Універсалів УНР до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. Наводив, наводив порядок в Українській Державі і як «сніг на голову» видав універсал про приєднання України до складу монархічної Росії на правах автономії. Ой, гетьмане, гетьмане, може, і Богдан хотів якоїсь там автономії, а що з того вийшло?
Симон Петлюра знай, що з того буде: московіт насміхатись буде: «Вас к нам два гетьмана присоединили, а вам всё какой-то свободы хочется…» На той час під орудою Петлюри була одна боєздатна одинця – Курінь Січових Стрільців. Тож і рушили з Білої Церкви до Києва 300 січових стрілців-спартанців, щоб зберегти Національну Державу.
У Фастові затримались не надовго. 18 листопада вночі перший потяг з гарматою і сотнею Федора Черника рушив на Київ і на світанку зіткнувся з офіцерами-добровольцями гетьмана. А їх було більше двох тисяч. Та не в кількості справа.
Там за два кілометри на нинішньому полустанку Корчі закипів запеклий бій. Уже біля хутора Хлібча загинув сотник Микола Загаєвич, смертельно пораненого Федора Черника привезли до приміщення вокзалу. На запасній колії біля пакгаузів мотовилівські залізничники вантажать на дрезину рейки і шпали, аби потім під вогнем противника замінити зруйноване полотно. Січовим стрільцям допомагають 16-літні коростишевські студенти – майбутні вчителі. Їх лише 30, але для сотні – велика підмога.
Нарешті з Фастова підходять ще два потяги з двома сотнями. Стрільці висипають з вагонів і ринуть у бій. Одну гармату ставлять на початку платформи, аби пригостити офіцерів-добровольців, якщо вони прорвуться через ліс. Другу гармату зразу ставлять до бою і вона шрапнеллю як мітлою розчищає ворожі лави.
Добре «попрацювали» гармати в цьому славному боєвищі. Та не тільки їхнім згубним вогнем здобуто перемогу, а, насамперед, мужністю, стійкістю та незламним духом січових стрільців.
Вони йшли на смерть за рідну землю, за вільну Україну «Від Сяну до Дону…» А за що билися офіцери-добровольці? За примарну імперію «Від Варшави до Куріл»? За нову «тюрму народів»?
Нині в селищі Борова, біля станції Мотовилівка постав красивий пам’ятник січовим стрільцям, на центральному службовому приміщенні станції встановлена дошка, присвячена стрільцям, залізничникам і студентам. На місці боєвища стоїть кам’яний хрест.
Бракує лиш пам’ятника на могилі січових стрільців у Києві. Туди, до Царського Саду, біля Маріїнського палацу в січні 1919 року перевезли тіла двох сотників і сімнадцять стрільців – героїв бою під Мотовилівкою. Везли з вокзалу вулицями Києва з великими почестями на гарматних лафетах і поховали, як годиться, під гарматні сальви.
Під Мотовилівкою з України звалився камінь федерації, – як сказав учасник бою, сотник, а пізніше командуючий артилерією, генерал-хорунжий УНР Роман Дашкевич.
Світло на ці події пролив син генерала Дашкевича, видатний український історик, доктор історичних наук, професор Ярослав Дашкевич.
Андрій Мороз, краєзнавець,
науковий відділ Київського Крайового Братства ОУН-УП
18.11.2009 Український погляд
Битва під Мотовилівкою. (вікіпедія)
Мотовилівський бій
Дата: 18 листопада 1918 року
Місце: станція Мотовилівка на Київщині, Україна
Результат: Перемога військ Директорії
Сторони
Директорія УНР
Українська Держава
Командувачі
сотник Федір Черник†
сотник Микола Загаєвич† Генерал-майор Олександр Святополк-Мірський
Військові сили
На початку бою 120-300 солдатів, 5 скорострілів, 1 гармата, бронепотяг
Підкріплення 1000 солдатів, 4 скоростріли, 3 бронепотяги, 2 гармати 700 сердюків, 600 офіцерів, 200 кіннотників, скоростріли, бронепотяг
Втрати
17 стрільців вбитими, 22 поранено. близько 600 чоловік вбитими.
Мотовилівський бій або Мотивилівський бій — бій, що відбувся 18 листопада 1918 року між військами Директорії УНР та Українською Державою гетьмана Скоропадського. Бій не був великим, однак мав величезне значення для всієї України — після перемоги у Мотовилівських лісах війська Директорії УНР розпочали наступ на Київ, і після запеклих вуличних боїв зайняли його. У день заняття Києва Директорією, 14 грудня, гетьман Павло Скоропадський зрікся своєї влади, таким чином поклавши кінець періоду влади Гетьманату.
Передумови
29 квітня 1918 року, відбувся Всеукраїнський з’їзд хліборобів у Києві, на якому одноголосно було проголошено Павла Скоропадського новим гетьманом. Центральна Рада була усунута від влади, а замість неї було утворено Українську Державу.
Павло Скоропадський у своїй політиці притримувався консервативних поглядів. Оскільки політичною опрою гетьмана були великі землевласники, Скоропадський провів деякі реформи, які не були популярними серед українських селян. Недовіра до Скоропадського з боку селян підбурювалась соціал-демократичними (есдеки) та соціал-революційними (есери) партіями, основними діячами яких були Володимир Винниченко та Симон Петлюра. Останнею краплею стало проголошення гетьманом «Федеративної Грамоти», в якій ішлося про майбутню федерацію України із Росією. Сам Скоропадський згадував, що він вбачав у майбутній федеративній державі союз, за якого Україна розквітла б, відродила культуру та мову та почала стрімко розвиватись.
13 листопада в Києві відбулось засідання соціалістичних партій України, і було прийняте рішення про утворення Директорії УНР. Розпочалось антигетьманське повстання. 14 листопада, члени Директорії прибули до Білої Церкви, яке і стало центром повстання. На той час у Білій Церкві стояв полк Січових Стрільців (Приблизно 1500 солдатів). Січові Стрільці були опорою всієї Директорії, і підтвердження цього можна знайти у словах її голови Володимира Винниченка:
… але головною нашою силою, на яку я принаймні найбільше рахував, був полк Січових Стрільців, галичан, що стояв у Білій Церкві. Він мав півтори тисячі баґнетів, був зразково дисциплінований і складався з національно свідомого елементу. Цей полк на думку орґанізації, мав би служити ядром повстання, круг якого гуртувались би инчі наші сили…
Однак, все ж таки відчувався брак добре дисциплінованих та озброєних солдатів. Учасники повстання боялись зустрітись із німецькою армією в Києві, частини якої нараховували 200 тисяч солдатів. Розглядався план про видачу зброї населенню Києва, для підтримки повсталих, однак цього всеодно було недостатньо, але, скориставшись тяжкою ситацією в Німеччині, представники Директорії уклали договір із німецькою армією про нейтралітет. За свідченнями Скоропадського, Директорія схилила на свій бік німців та деякі збільшовичені українські частини, пообіцявши їм землю та дозвіл на пограбування Києва.
15 листопада на стінах київських будинків з’явились листівки Директорії, які закликали до всенародного антигетьманського повстання. Перші військові дії між гетьманськими військами та Директорією розпочались 16 листопада, коли Січові Стрільці роззброїли сотню Державної Варти.
Сили і плани сторін
Становище на початку бою.
Почесна Варта Січових Стрільців. Листопад 1918 року.
Одразу після того, як в Києві стало відомо про події в Білій Церкві, Гетьман наказав організувати проти повсталих Січових Стрільців військову виправу. До складу гетьманського загону під начальством генерал-майора Святополка-Мірського, що був виставлений проти січовиків, входили:
1-а Офіцерська дружина Святополка-Мірського (600 багнетів)
1-й дивізіон Лубенського Сердюцького кінно-козачого полку (200 шабель)
4-й Сердюцький піший полк (700 багнетів)
Бронепотяг
Уночі з 17 на 18 листопада гетьманці прибули на станцію Васильків. Дізнавшись, що сусідня за дев’ять верств станція Мотовилівка зайнята стрільцями, Святополк-Мірський вранці 18 листопада вирішив здобути цю станцію. Свою ударну частину, російську дружину, Святополк-Мірський відправив у напрямку на Мотовилівку пішим маршем найкоротшим шляхом, по залізниці, супроводивши її бронепотягом. Флангами (ліворуч — лісом, напрямом на село Солтанівка і праворуч — полем, напрямом на село Плісецьке) йшли розділені на дві частини сердюки, до котрих було додано невеличкі офіцерські відділи. Дві сотні кінноти залишалися у резерві, біля хутора Хлібча.
Гетьманцям протистояли такі сили Січових Стрільців:
1-а сотня СС під командуваннм Івана Рогульського
2-а сотня СС під командуванням Осипа Думіна
3-а сотня СС під командуванням Миколи Загаєвича
4-а сотня СС під командуванням Мирона Мареніна
Разом 59 старшин і 1187 вояків. Більша їх частина зосереджувалася в Мотовилівці.
Поперед ними знаходився авангард військової сили Січових Стрільців під командою сотника Федя Черника, який складався з:
3-ї сотні СС Миколи Загаєвича.
Чоти Романа Харамбури 2-ї сотні СС Осипа Думіна.
Імпровізованого бронепотяга (4 кулемети і гармата Романа Дашкевича)
Загалом, маючи біля 300 багнетів, 5 кулеметів і 1 гармату, Черник вирішує здобути Васильків, не дочікуючись підкріплень. Стрільці мали наступний план: половина сотні, маючи два кулемети, під проводом Миколи Загаєвича повинна була наступати лісом через хутір Хлібча праворуч від залізниці. Інша частина, 45 стрільців з одним кулеметом, мала наступати полем ліворуч, а центром виправи було визначено імпровізований бронепотяг (скорочений до паротяга та двох вагонів) під командою самого Черника, з 15-тю стрільцями, двома скорострілами та гарматою Дашкевича. При кожному відділі було по кілька кіннотників для зв’язку, ще два кіннотника їхали дозором поперед потягу.
Хід бою
Біля восьмої ранку 18 листопада Січові Стрільці вирушили згідно з планом Черника, трохи раніше з Василькова їм назустріч вийшли гетьманці. Близько дев’ятої години, на гетьманському бронепотязі помітили наближення стрілецького потягу і випустили кілька шрапнелів. Тим часом добровольча дружина переформатувалася у три густі розстрільні і, сягаючи краєм лісу, рушила вперед, обстрілюючи стрілецький потяг. Черник вислав кінних зв’язкових до своїх частин з наказом повернутися до потяга, а свій невеличкий загін з двома кулеметами, десантував з потяга, і відкрив по офіцерах вогонь. Туди ж було спрямовано і вогонь єдиної гармати. Одразу зазнавши значних втрат у кількох спробах атакувати в лоба, офіцери визнали за краще залягти й окопатися, відкривши сильний кулеметний вогонь у відповідь, і розраховуючи на допомогу сердюків на обох флангах.
уточнена версія, з привязкою до місцевості і подій
Однак сердюки правого гетьманського флангу, не маючи польового досвіду, замість охоплювати збоку січовиків, пасивно залягли разом з росіянами. Але на лівому фланзі, який ішов через ліс на Солтанівку, сердюки, розтягнувшись численними шеренгами, наполегливо охоплювали січовиків. Проти них виділили лише 12 стрільців, котрі вогнем намагалися стримувати ворога. До того ж єдина стрілецька гармата Дашкевича, була змушена, замість безпосередньо допомагати піхоті, перестрілюватися з ворожим панцерником, стримуючи його на дистанції від позицій стрільців. Жодного зв’язку з півсотнею Загаєвича поки що не було.
Коли зв’язковий від Черника врешті натрапив на загублену в хащах півсотню, Загаєвич ділить півсотню на дві частини. Менша, з ним самим на чолі, завертає до потяга Черника, більша, під командою Степана Козака, продовжує рух на хутір Хлібчу. Невдовзі Загаєвич натрапляє у лісі на сердюцький загін, що йшов на фланг стрільців Черника і вступає у бій. Вся стрілецька стежа гине разом зі своїм командиром, тільки двом стрільцям вдається пробитися ручними гранатами.
Почувши стрілянину, Степан Козак розвертає свій відділ і скоро опиняється позаду гетьманців. Йдучи на допомогу відділу Черника, стрільці двічі зустрічають гетьманські відділи і двічи несподіваними атаками з тилу винищують їх, практично знищивши весь гетьманський лівий фланг.
Однак загальна ситуація стає для Січових Стрільців критичною. Їхні позиції обстрілювали численні офіцерські кулемети та панцерник, з яким билася майже нічим не захищена гармата Дашкевича і врешті відігнала прямим влученням. У стрільців закінчувалися набої, а від ворожої кулі загинув Федь Черник. Офіцерська дружина, як на параді, йде у наступ на багнети.
Один з учасників бою, старшина Січових Стрільців, а пізніше історик Армії УНР Василь Кучабський так змальовує цей момент:
Не зважаючи на благання своїх скорострільців, щоб положився на землю, Федь Черник увесь час стоїть біля своїх скорострілів, кермуючи вогнем останніх скорострільних лент. Нараз якийсь ворожий скоростріл відкриває його й повертає на нього свій вогонь. Смертельно ранений Федь Черник падає. Рівночасно і всій стрілецькій розстрільній бракує набоїв. Змовкають стрілецькі скоростріли. Тут дружина московських офіцерів зривається й рушає вперед на приступ. Наближається розгром.
Саме в цей критичний момент Стрільцям наспіла допомога з Мотовилівки у вигляді ще одного стрілецького потягу з четою другої сотні СС, чотирма скорострілами і гарматою, під командою Романа Сушка. Під вогнем шести кулеметів і шрапнелями російські добровольці були змушені знову залягти на полі, а тим часом ліве стрілецьке крило скріпилося півсотнею 2-ї сотні СС під командою Осипа Думіна, а центр — 1-ою сотнею Івана Рогульського. В якості резерви зайняла позиції 4-та сотня Мирона Мареніна[8].
Святополк-Мірський пробує атакувати сердюками свого правого флангу, але безуспішно — вони відступають, тоді як добровольці, лежать під стрілецьким вогнем на полі. Князь кидає у бій сердюцькі резерви, вони спішно йдуть з Василькова, підтримані бронепотягом. Проте Дашкевич ще одним влучним пострілом зі встановленої на потязі гармати змусив ворожий панцерник остаточно вийти з бою.
Далі потяг Дашкевича з гарматою і кулеметами врізається всередину сердюцького резерву, який пішки прямував обабіч залізничного шляху і практично винищив ворога вогнем. Водночас січовики по всьому фронту рушили у багнетну атаку. Сердюки на правому фланзі розбіглися, а офіцерська дружина майже повністю загинула від багнетів стрільців. Останній резерв гетьманців — дві сотні кінноти, що простояли весь час на хуторі Хлібчі залишив поле бою. Бій закінчився близько 15-ї години 18 листопада. На полі бою лишилося понад 600 вбитих гетьманців, втрати Січових Стрільців становили 17 чоловік вбитими та 22 важкопораненими. Під вечір стрільці зайняли Васильків. Розбитий сердюцький полк відступив до Дарниці.
Значення та наслідки
Після поразки військ гетьмана Скоропадського під Мотовилівкою, Січові стрільці розпочали наступ на Київ. Після вуличних боїв, Директорія УНР на чолі із Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою змусили Павла Скоропадського відректись від влади 14 грудня.Осадний корпус Січових Стрільців, що брав участь у бою, було розформовано у грудні 1919 року через значні втрати.
Вшанування пам’яті
18 листопада 2008 року, на місці боїв було вcтановлено пам’ятник загиблим Січовим стрільцям, та меморіальну плитку із написом «Борцям за свободу України».