Мотовилівська фортеця

..чергова науково-історична праця (джерело) про фортецю в с.В.Мотовилівка. Загалом опис про російський гарнізон у 17 столітті, але є постійні посилання на фортецю в с.Мотовилівка.
(повторно)
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА На правах рукопису НАЗАРЕНКО ВАДИМ МИКОЛАЙОВИЧ УДК 94(477):355.454 «16/17» РОСІЙСЬКИЙ ГАРНІЗОН м. КИЄВА (ДРУГА ПОЛОВИНА XVII – XVIII ст.): ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНИЙ ТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ АСПЕКТИ ДІЯЛЬНОСТІ 07.00.01 – історія України Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук Науковий керівник: Сокирко Олексій Григорович, кандидат історичних наук, доцент Київ – 2015 2 ЗМІСТ ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ………………………………………………3 ВСТУП………………………………………………………………………….…….4 Розділ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ…….…..8 1.1. Історіографія ……………………………………………………………………8 1.2. Джерельна база дослідження………………………………………………….24 Розділ 2. КИЇВСЬКИЙ ГАРНІЗОН У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII – XVIII ст…37 2.1. Київський гарнізон як військово-політичний та адміністративний інструмент інкорпорації……………………………………….37 2.2. Управління гарнізоном та його структура …………………………………..45 2.3. Чисельність та комплектування………………………………………………72 2.4. Забезпечення та озброєння ……………………………………………………83 Розділ 3. БОЙОВА ТА АДМІНІСТРАТИВНА ДІЯЛЬНІСТЬ ГАРНІЗОНУ….106 3.1. Бойова діяльність……………………………………………………………..108 3.2. Адміністративна діяльність…………………………………………………132 Розділ 4. КИЇВСЬКИЙ ГАРНІЗОН ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVІІ – XVIII ст. ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ТА ГОСПОДАРСЬКИЙ ОРГАНІЗМ……………….……..144 4.1. Демографічна характеристика……………………………………………….144 4.2. Побут та господарство гарнізону…………………………………………….148 4.3. Стосунки особового складу гарнізону з місцевим населенням……………158 4.4. Солдатські діти і гарнізонна школа…………………………………………170 4.5. Гарнізонні церкви…………………………………………………………….185 ВИСНОВКИ………………………………………………………………………..190 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ……………………199 ДОДАТКИ…………………………………………………………………………232 3 ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ Акты ЮЗР – Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией Записки НТШ – Записки Наукового товариства імені Шевченка ІР НБУВ – Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського КС – Киевская старина / Київська старовина ПСЗ – Полное собрание законов Российской империи. Собрание первое (1649 – 1825) УІЖ – Український історичний журнал ЦДІАК України – Центральний державний історичний архів України, м. Київ ЧИОНЛ – Чтения в историческом обществе Нестора-летописца 4 ВСТУП Актуальність теми дослідження. Українсько-російські угоди середини XVII ст. стали переломними моментами в історії української державності. Саме відтоді розпочалась інкорпорація земель Гетьманщини до складу Московської держави, яка тривала понад століття. Російським військам, що розмістилися у найважливіших регіонах Гетьманщини, відводилася роль дієвого інструменту інкорпорування. Відтак, з’ясування структурно-функціональних особливостей російської військової присутності на території гетьманату є ключовими у вивченні політики російського уряду щодо української державності. Російський гарнізон м. Києва другої половини XVII – XVIII ст. є найкращим прикладом, оскільки він став першим російським військовим контингентом на землях Гетьманщини і дислокувався у важливому місті не лише із військово-стратегічної та політичної точки зору, але й ідеологічної. Особливої актуальності дослідження набуває в контексті сучасних події, в першу чергу українсько-російських відносин, коли військовий чинник знов відіграє в них одну із вирішальних ролей. Актуальність теми також обумовлюється використанням значного масиву неопублікованих джерел, які раніше не залучалися науковцями. Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано у межах програми науково-дослідницьких робіт «Історія формування і розвитку Української держави», затвердженої вченою радою історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (державний реєстраційний номер № 01БФ046-01). Об’єктом дослідження є російський гарнізон м. Києва другої половини XVII – XVIII ст. як сукупність військових частин та підрозділів, що дислокувалися в місті, мали визначений склад і чисельність відповідно царських указів та штатів гарнізонних військ. 5 Предметом дослідження є гарнізон як інструмент інкорпорації земель Гетьманщини до складу Російської держави, його система управління, структура, чисельність, комплектування, участь гарнізону у військових операціях, адміністративному та соціально-економічному житті регіону. Мета дослідження – визначити характер та специфіку перебування російського гарнізону у Києві в другій половині XVII – XVIII ст. Це дає змогу дослідити феномен російської військової присутності в Гетьманщині в період її інкорпорування до складу Російської держави. Для відповідно до мети, визначено наступні завдання дослідження: – з’ясувати ступінь розробки теми в історіографії та охарактеризувати джерельну базу дослідження; – визначити роль і місце російського гарнізону м. Києва у процесі інкорпорації українських земель до складу Російської держави; – реконструювати систему управління гарнізоном та його структуру; – відстежити динаміку чисельність гарнізону, розглянути його комплектування; – розкрити особливості матеріального забезпечення та озброєння гарнізону м. Києва; – розглянути основні функції гарнізону та завдання бойового характеру; – визначити завдання адмністративного характеру, які виконували солдати та офіцери гарнізону; – розглянути гарнізон м. Києва як соціальний та господарський організм, його вплив на життя регіону. Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1654 р. до кінця XVIII ст. Нижня хронологічна межа – це рік введення до Києва гарнізону Московського царства. Верхня хронологічна межа зумовлена зміною військово-стратегічного становища Києва, який після 3-х поділів Польщі перестав бути прикордонним містом. 6 Географічні межі роботи охоплюють територію Києва та прилеглих регіонів Правобережжя та Лівобережжя, де у військових операціях проти польських, турецько-татарських і козацьких військ задіювалися гарнізонні частини (частина особового складу служила уздовж кордонів на форпостах; у XVIII ст. окремі підрозділи гарнізону несли службу в так званих «приписних» фортецях на території Гетьманщини). Методологічною основою дослідження стали загальнонаукові принципи історизму, наукової об’єктивності, комплексності і системності, які реалізуються через застосування як основних методів історичного дослідження (архівної евристики, історико-поріявняльного, історико-генетичного), так і загальнонаукових (аналізу та синтезу, індукції та дедукції). Наукова новизна полягає в розробці теми, яка не отримала всебічного висвітлення в історичній літературі. Вперше розкрито місце гарнізону м. Києва в інкорпорації українських земель до складу Російської держави і здійснено комплексний аналіз російської військової присутності на землях Гетьманщини у другій половині XVII – XVIII ст. Розширено джерельну базу і залучено до наукового обігу широке коло неопублікованих джерел. Переглянуто уявлення про управління та структуру гарнізонних військ, що несли службу на землях Гетьманщини. Уточнено відомості щодо чисельності гарнізону в другій половині XVII – XVIII ст. З нових позицій розкрито функції та завдання гарнізону м. Києва. Переглянуто уявлення про гарнізон як суто військовий організм і показано його соціальну та господарську складові. Практичне значення роботи. Матеріали та висновки дослідження можуть бути використані в подальшому вивченні історії України, зокрема процесу інкорпорації українських земель до складу Російської держави, військової історії Східної Європи ΧVII – XVIII ст., для написання праць та розробки курсів з історії війська, Києва та відповідних навчальних посібників. Апробація дослідження. Основні матеріали й положення дисертації представлено у формі доповідей і тез на краєзнавчих, всеукраїнських та міжнародних конференціях: історико-краєзнавча конференція «Магдебурзьке 7 право на Київщині: історія і люди» (Бишів, 16 грудня 2011 р.), міжнародні наукові конференції «Дні науки історичного факультету» (Київ, 2011, 2012, 2013, 2014 рр.), «Кордони культур і культура кордонів: козацька Україна XVIII ст. та її сусіди» (Дніпропетровськ, 5 – 6 липня 2013 р.), «Каразінські читання» (Харків, 21 квітня 2013 р.), «Шевченківська весна» (Київ, 22 березня 2014 р.), «Києвознавчі читання: історичні та етнокультурні аспекти» (Київ, 21січня 2014 р.), «Чотирнадцяті джерелознавчі читання» (присвячені170-річчю створення Київської археографічної комісії) (Київ, 17 грудня 2013 р.), науково- практичній конференції «Переяслав 1654 року в інтелектуальній традиції, політичній культурі й практиці раннього та нового часу» (Київ, Інститут історії України НАН України, 8 квітня 2014 р.). Публікації. Основні матеріали та положення дисертації викладено 12 публікаціях, 6 з яких – у наукових фахових виданнях, у тому числі дві статті – в зарубіжних наукових виданнях. Окремі положення та результати дослідження додатково відображені у 6 публікаціях тез та виступів на наукових конференціях. 8 РОЗДІЛ 1 ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ 1.1. Історіографія На сьогоднішній день відсутні узагальнюючі та конкретно-історичні праці з історії військових інструментів інкорпорації Гетьманщини до складу Російської держави. Більшість наукових розробок присвячено лише певним періодам та епізодам цього процесу. Дослідники розглядають окремі елементи інкорпорування: обмеження політичної автономії гетьманату, Церкви, економічної самостійності. Військовий фактор у процесі поглинання політичного тіла Гетьманщини Росією, зазвичай, залишається на рівні вивчення військових кампаній московського війська під час війн та повстань другої половини XVII – XVIII ст., розміщення полків регулярної армії на українських землях і т.п. Внаслідок цього, маловивченими залишаються ті військові контингенти російського війська, які, починаючи з 1654 р., постійно перебували в містах Гетьманщини та були дієвим інструментом втілення царської політики щодо до Української козацької держави. Одними з перших почали вивчати російські гарнізони в містах Гетьманщини дослідники історії тих міст, де дислокувалися російські військові контингенти, насамперед Києва: М. Берлинський, М. Закревський, В. Іконников, М. Оглоблін, О. Андрієвський та ін.1 1 Берлинський М. Ф. Історія міста Києва / Максим Федорович Берлинський. – К.: Наукова думка, 1991. – 318 с.; Закревский Н. В. Летопись и описание Киева / Николай Васильевич Закревский. – М.: Унив. тип., 1868. – Т. 1. – 951 с.; Иконников В. С. Киев в 1654 – 1855 гг. / Владимир Степанович Иконников. – К.: Тип. Импер. Унив. Св. Владимира Акцион. О-ва печ. изд. 9 Звернув увагу на прихід до Києва російського гарнізону в 1654 р. і М. Грушевський1 . В 1940 р. зявилася дисертаційна робота Ф. Шевченка про російських воєвод в Україні, де дослідник розглянув російські гарнізони в містах Гетьманщини2 . Окремі розділи своєї монографії про Малоросійський приказ присвятила російським військовим контигентам в Гетьманщині дослідниця К. Софроненко3 . У другій половині ХХ ст. російська військова пристуність досліджувалася також в концептуально-узагальнюючих роботах з дела М. Т. Корчакь-Новицкого, 1904. – 355 с.; Оглоблин Н. Н. «Расходная книга» Киевскай приказной избы / Николай Николаевич Оглоблин // Чтения в историческом обществе Нестора-летописца (далі – ЧИОНЛ). – 1895. – Кн. ХІ. – Отд. ІІ. – С. 1 – 26; Його ж: «Киевский стол» Разрядного приказа / Николай Николаевич Оглоблин // Киевская старина (далі – КС). – 1886. – № 11. – С. 536 – 552; Андриевский А. Утеснение киевских мещан военным постоем в 1763 – 1764 гг. / Алексей Андриевский // КС. – 1895. – № 5. – Отд. 2. – С. 65 – 70; Його ж: Киевские толмачи / Алексей Андриевский // КС. – 1889. – № 5/6. – С. 586 – 594; Його ж: Архивная справка о моровой язве в Киеве в 1770 – 1771 гг. / Алексей Андриевский // КС. – 1891. – № 8. – С. 304 – 314. 1 Грушевський М. С. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. / Михайло Сергійович Грушевський. – К.: Наукова думка, 1991. – Т. 9. – Кн. 2. – 776 с. 2 Шевченко Ф. П. Русские воеводы на Украине. Очерки взаимотношений Украины и Московского государства во второй половине XVII века / Ф. П. Шевченко // Історичні студії: Збірка вибраних праць та матеріалів (До 100-річчя народження) / [Редкол.: В. Смолій (голова); упоряд. і ком.: С. Батуріна та ін.]. – К.: НАН України. Ін-т історії України, 2014. – 700 с. 3 Софроненко К. А. Малороссийский приказ Русского государства второй половины ХVII – начала ХVIII вв. / К. А. Софроненко. – М.: Изд-во. Моск. ун- та, 1960. – 179 с. 10 історії Гетьманщини. Помітне місце зайняла тематика гарнізону в працях з історії Києва в останній чверті ХХ – на початку ХХ ст. Загалом, праці із зазначеної тематики можна поділити на три основні групи. До першої належать узагальнюючі праці з історії інкорпорування Гетьманщини до складу Російської імперії, насамперед, ті роботи, у яких згадуються військові чинники цього процесу (М. Грушевський, Ф. Шевченко, К. Софроненко, З. Когут, В. Горобець та ін.). Наступну групу складають дослідження, присвячені історії російського війська, в контексті яких розглядається і гарнізон м. Києва або його окремі структурні частини (Л. Бескровний, О. Апанович, М. Проскурякова та ін.). До цієї групи також можна віднести дослідження з історії управління російським військом, його структури, чисельності, комплектування, забезпечення та озброєння у XVII – XVIII ст. Останню групу складають роботи, в яких безепосередньо розглядається російський гарнізон м. Києва чи його окремі структурні елементи (О. Андрієвський, В. Щербина, Г. Алфьорова та В. Харламов, О. Мальченко та ін.) Також до цієї групи історіографії відносимо праці з історії м. Києва, в контексті яких аналізується російський гарнізон м. Києва у другій половині XVII – XVIII ст. (А. Перковський, О. Божко, Р. Делімарський та ін.). У радянський час входження українських земель до складу Росії трактувалося як відновлення історичної єдності «братніх народів». При цьому відзначалося, що гарнізони були факторами зміцнення українсько-російських зв’язків та виступали головною збройною силою в захисті земель Гетьманщини від польської та татарсько-турецької агресії. Російські залоги були запорукою швидкого розвитку міста, захищали його від свавілля козацької старшини і т.п. В сучасних дослідженнях українських істориків питання російської військової присутності розглядається більш обєктивно, акцентується увага на колоніальній політиці Російської держави по відношенню до земель Гетьманщини, використанні гарнізонів не стільки для захисту земель від нападів татар, як для тиску на населення Гетьманщини, зокрема її еліту. 11 Одним із перших, хто почали досліджувати процес втрати політичної автономії та інтеграції Гетьманщини до складу Росії в адміністративному та соціально-економічному аспектах, були такі дослідники як М. Драгоманов, Д. Бантиш-Каменський, О. Оглоблін, Б. Курпницький1 . М. Драгоманов взагалі охарактеризував входження Гетьманщини до складу Росії як «пропащий час». Проте в їхніх дослідженнях військовий чинник інкорпорування Гетьманщини до складу Росії розглядався досить побіжно. Не володіючи достатньо точними даними, вони робили лише широкі узагальнення, не наводячи конкретних фактів і почасти не повністю уявляючи самого механізму інкорпорування. Російські військові контингенти розглядалися лише в контексті військових кампаній, а погляд на них, як фактори інкорпорації, не робився. При цьому зверталася увага на взаємовідносини воєвод, губернаторів, комендантів із гетьманом та старшиною, а також стосунки особового складу російських контингентів із місцевим населенням. З часом з’явилися роботи, присвячені власне інкорпоруванню українських земель до складу Російської держави, питанням взаємовідносин Гетьманщини та Росії і т.п. 1 Драгоманів М. Пропащий час. Українці під Московським царством (1654 – 1876) / [передм. М. Павлика] // Пам’ять століть. – 2002. – № 5. – С. 3 – 19; Бантыш-Каменский Д. История Малой России / Дмитрий Бантыш-Каменский – СПб.; К.; Харьков: Южно-Русское Книгоиздательство Ф.А. Иогансона, 1903. – 609 с.; Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба / Олександр Оглоблін. – Нью-Йорк: Видання Організації Оборони Чотирьох Свобід України та Ліґи Визволення України, 1960. – 408 с.; Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба / Борис Крупницький. – Аусбург: Накладом Товариства Прихильників Української Вільної Академії Наук, 1948. – 192 с. 12 Насаперед це праці О. Путро, І. Джиджори, З. Когута, О. Гуржія, В. Смолія та В. Степанкова, В. Брехуненка, А. Бульвінського1 . Безпосередньо питання військового чинника в інкорпорації почали детально вивчатися лише із 1940-х рр. Першою роботою такого характеру було вже згадане дисертаційне дослідження Ф. Шевченка, присвячене російським воєводам в Гетьманщині у другій половині XVII ст. Значну увагу в роботі Ф. Шевченко присвятив російським гарнізонам, зокрема і гарнізону м. Києва, встановив його чисельність у різні роки, висвітлив участь у військових операціях. К. Софроненко у згаданій роботі про Малоросійський приказ детально проаналізувала компетенцію і діяльність цього органу управління і окремо розглянула російські військові контингенти в містах Гетьманщини. При цьому 1 Путро А. И. Левобережная Украина в составе Российского государства во второй половине XVIII века / Алексей Иванович Путро. – К.: Вища школа, 1988. – 142 с.; Джиджора І. М. Економічна політика російського правительства супроти України в 1710 – 1730 рр. / Іван Миколайович Джиджора // Записки наукового товариства ім. Шевченка (далі – Записки НТШ). – 1911. – Т. СІ. – Кн. І. – С. 63 – 100; Т. CV. – Кн.V. – С. 50 – 91; Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини (1760— 1830) / Зенон Когут— К.: Основи, 1996. — 317 с.; Гуржій О. І. Українська козацька держава в другій половині ХVII – ХVIII ст.: Кордони, населення, право / Олександр Іванович Гуржій. – К.: Основи, 1996. – 224 с.; Його ж: Про особливості українсько- російських взаємовідносин в середині ХVІІ ст. (1654 – 1657 рр.) / Олександр Іванович Гуржій // Український історичний журнал (далі – УІЖ). – 1992. – № 11. – С. 10 – 23; Смолій В. А., Степанков В. С. Українська національна революція XVII ст. (1648 – 1676 рр.) / В. А. Смолій, В. С. Степанков. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009. – 447 с.; Брехуненко В. Московська експансія і Переяславська Рада 1654 року / Віктор Брехуненко. – К.: НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського; Наукове товариство ім. Шевченка в Америці, 2005. – 368 с. 13 К. Софроненко дійшла висновку, що московські гарнізони «защищали земли й народ Украины от захватов, грабежей й розорений иноземных держав, а также изменческих действий отдельных групп казацкой старшини, содействуя тем самым закреплению обьединения Украины с Россией»1 . Подібні висновки можна зустріти у багатьох дослідженнях радянського періоду. Так, на думку В. Борисенка, російські контингенти в містах Гетьманщини виступали у ролі захисників «рішень Переяславської ради та народних мас України»2 . Колонізаторський аспект російської військової присутності в містах Гетьманщини заперечував і В. Дядиченко, на думку якого «розташування російських військ на Україні відігравало неабияку роль у захисті української території від іноземних вторгнень»3 . Інакше дивляться на дислокування в українських містах російських військових контингентів у XVII – XVIII ст. більшість сучасних вітчизняних дослідників. Вони вбачають у московських залогах інструменти колонізаторської політики Московської держави відносно українських земель, доводячи це тим, що воєводи та губернатори не рахувалися з думкою гетьмана та старшини, зловживали службовим становищем, втручалися у внутрішнє життя Гетьманщини, а особовий склад гарнізонів постійно грабував місцеве населення. Серед робіт, де обґрунтовується така думка, належать дослідження В. Горобця, А. Бульвінського та ін.4 . 1 Софроненко К. А. Малороссийский приказ… – С. 174. 2 Борисенко В. Й. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVII ст. / Володимир Йосипович Борисенко. – К.: Наукова думка, 1986. – С. 11. 3 Дядиченко В. А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII – початку XVIII ст. / Вадим Архипович Дядиченко. – К.: Вид-во АН УРСР, 1959. – С. 466 – 467. 4 Горобець В. М. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини в другій половині ХVII – першій чверті ХVIII ст. / Віктор Миколайович 14 Проте, зазвичай більшість сучасних дослідників, аналізуючи роль військового чинника у процесі інкорпорації Гетьманщини Росією, головну увагу продовжують зосереджувати на участі російських контингентів у військових операціях на українських землях та квартируванні полків польової армії у XVIII ст. До того ж, як правило, російська військова присутність розглядається в контексті загальних праць з історії українсько- російських взаємин, інкорпораційних процесів тощо. Тому, власне гарнізонним військам не присвячено жодної узагальнюючої роботи. У той час, як польова армія та ландміліція розглядаються в історіографії набагато детальніше1 . Так, окремий розділ своєї монографії про військо козацької держави історик О. Апанович присвятила регулярним полкам російської армії, що дислокувалися на українських землях у XVIII ст. На думку дослідниці, розквартирування російських полків в Україні з 1712 р. «відіграло не останню роль у здійсненні царизмом політики ліквідації автономії України та перетворення її на одну із загальноімперських провінцій»2 . О. Апанович підкреслює, що в мирний час на українських землях розташовувалося від 8 до 11 полків російської армії3 . В роки війн із Горобець. – К.: НАН України, Ін-т історії України, 1995. – 69 с.; Його ж: «Волимо царя східного». Український гетьманат та російська династія до і після Переяслава / Віктор Миколайович Горобець. – К.: Критика, 2007. – 464 с.; Бульвінський А. Г. Українсько-російські взаємини 1657 – 1659 рр. в умовах цивілізаційного розмежування на сході Європи / Андрій Григорович Бульвінський. – К.: Парламентське видавництво, 2008. – 680 с. 1 Шпитальов Г. Г. Українська ландміліція / Геннадій Георгійович Шпитальов. – К.: [б. в.], 2013. – 152 с. 2 Апанович О.М. Збройні сили України першої половини ΧVIII ст. / Олена Михайлівна Апанович.– К.: Наукова думка, 1969. – С. 181. 3 Там само. – С. 182. 15 Османською імперією на українських землях дислокувалося у кілька разів більше полків, ніж зазвичай. Крім української та російської історіографії, існують дослідження зарубіжних істориків, котрі присвячені російській експансії на захід (і схід) та інкорпорації нових територій, в т.ч. й України. Основною із робіт такого роду є дослідження австрійського історика Андреаса Каппелера (Andreas Kappeller) «Росія як поліетнічна імперія», у котрій автор детально розглядає методи російської експансії від пізнього Середньовіччя до ХІХ ст., аналізує політику московського уряду по відношенню до новоприєднаних територій1 . На думку А. Каппелера, на перших порах після приєднання нових земель росіяни намагалися зберігати статус-кво, а при втіленні уніфікаторської політики використовували метод «батога і пряника», тобто вдавалися з одного боку до репресій (за допомогою апарату насильства – армії та поліції), а з іншого – всіляко «купували» місцеві еліти різними привілеями. Кароль Б. Стевенс (Carol B. Stevens) детально розглянув російську військову експансію протягом 1460 – 1730 рр., присвятивши окремі розділи російсько- польській (1654 – 1667 рр.) та Північній (1720 – 1721 рр.) війнам, а також армії Петра І2 . До другої групи історіографії із зазначеної теми належать роботи, присвячені історії збройних сил Російської держави у другій половині XVII – XVIII ст., зокрема гарнізонним військам. Основними роботами з історії російського війська другої половини XVII ст. є дослідження О. Чернова та Ф. Калінічєва3 . У цих працях 1 Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія. Винекнення. Історія. Розпад / Андреас Каппелер, [переклад з нім. Х.Назаркевич]. – Львів, 2005. – ХІІ, 360 с. 2 Carol B. Stevens. Rosyjskie wojny (1460 – 1730). Narodziny mocarstwa. – Warszawa:Bellona, 2010. – 352 р. 3 Чернов А. В. Вооруженные силы Русского государства ХV–ХVII веков / А. В. Чернов. – М.: Воениздат, 1954. – 224 с.; Калинычев Ф. И. Правовые вопросы военной организации Русского государства второй половины 16 детально розглянуто систему управління російськими військми, їхню структуру, комплектування, забезпечення та озброєння. До сьогодні головною фундаментальною роботою з історії російського війська XVIII ст. залишається дослідження Л. Бескровного1 . У своїй праці автор приділив значну увагу формуванню та розбудові гарнізонних військ імперії, визначив їхні головні функції, розглянув особливості комплектування російської армії, її забезпечення. На думку Л. Бескровного, гарнізонні війська, котрі несли службу в Україні та Прибалтиці, регулярно виконували функції резервного та запасного війська, що було пов’язано, насамперед, із прикордонним розташуванням територій, які неодноразово ставали ареною війн чи використовувалися як тилова база російського війська. Крім цих узагальнюючих робіт існує пласт спеціалізованої літератури, присвяченої окремим родам військ, військовим реформам і т.п. Так, наприклад, з історії стрілецького війська головними роботами є праці Ю. Романова та М. Рабиновича, полків «нового строю» А. Малова, помісної кінноти М. Денисової2 . ХVII века / Федор Иванович Калинычев. – М.: Госюриздат, 1954. – 171 с. 1 Бескровный Л. Г. Русская армия и флот в XVIII в. / Любомир Григорьевич Бескровный. – М.: Воениздат, 1958. – 645 с. 2 Романов М. Ю. Стрельцы московские / М. Ю. Романов. – М.: Гос. публ. ист. библиотека России, 2004. – 352 с.; Рабинович М. Д. Стрельцы в первой четверти XVIII в. / М. Д. Рабинович // Исторические записки. – 1956. – Т. 58. – С. 273 – 305; Малов А. В. Русская пехота XVII века / Александр Витальевич Малов // Цейхгауз. – 2002. – № 17. – С. 10 – 16.; Його ж: Конница нового строя в русской армии в 1630 – 1680-е годы / Александр Витальевич Малов // Отечественная история. – 2006. – № 1. – С. 118 – 131.; Денисова М. М. Поместная конница и ее вооружение в XVI – XVII вв. / М. М. Денисова // Военно-исторический сборник Государственного Исторического музея. – 1948. – С. 29 – 46. 17 Цінною є робота довідникового характеру М. Рабиновича, присвячена полкам армії Петра І, у котрій автор детально відстежив історію кожної частини1 . Детально розглянув реформи російського війська та його організацію російський історик М. Петрухінцев у своїй монографії, присвяченій правлінню Анни Іоанаівни2 . Польська історіографія також розробляла проблематику історії російського війська. Насамперед, слід відзначити роботу Павела Крокоша (Pawel Krokosc), присвячену російським збройним силам за часів правління Петра І, де детально розглянуто кожен із родів військ російської армії, приділено увагу формуванню гарнізонних полків3 . В останні роки з’явлися дослідження роботи про окремі гарнізони в містах Російської імперії. Як правило, вони стосуються лише XVIII ст. Це, насамперед, дослідження М. Проскурякової, присвячене історії Виборгського і Кексгольмського гарнізонів; І. Плєшакова, котрий частину свого дисертаційного дослідження приділив гарнізонним військам Саратовської губернії, а також А. Дмітрієва щодо гарнізонних військ у Сибіру4 . Роботи М. Проскурякової, І. Плєшакова та А. Дмітрієва цікаві для 1 Рабиновч М. Д. Полки петровской армии (1698 – 1725 гг.). – М.: Советская Россия, 1977. – 110 с. 2 Петрухинцев А. Царствование Анны Иоановны. Формирование внутриполитического курса и судьба армии и флота / Николай Николаевич Петрухинцев. – М.: Алетейя, 2001. – 352 с. 3 Krokosc P. Rosyjskie sily zbrojne za panowania Piotra I / Pavel Krokosc. – Krakow: ARCANA, 2009. – 427 s. 4 Проскурякова М. Е. «Бежал ис полку…». Феномен дезертирства в контексте истории судебной практики первой половини ΧVIII в. / Мария Евгеньевна Проскурякова // Вестник Новосибирского государственного университета. Серия: История, филология. – 2014. – Т. 13. – № 8. – С. 82 – 92; Її ж: Военные госпитали Выборгской провинции в период русско-шведской войны 1741 – 1743 гг. / Мария Евгеньевна Проскурякова // Российская история. – 2009. – № 5. – С. 100 – 154; Її ж: Гарнизонные школы Выборга и Кексгольма в первой половине XVIII века (социальное происхождение учеников и педагогические 18 нас насамперед тим, що дозволяють здійснювати порівняльний аналіз російської військової присутності в різних регіонах Російської імперії. Тим паче, що досліджено гарнізони, котрі, як і гарнізон м. Києва, дислокувалися на прикордонні. Так, М. Проскурякова використовує термін «воєнізації» вищого керівництва тих областей Прибалтики, котрі вона розглядає у своїй роботі. Крім того, автор одна із перших детально розглянула повсякденні заняття російських вояків під час служби у гарнізонах та дослідила відносини із місцевим населенням, показавши, що вони не були вже такими антагоністичними, як вважалося раніше. Окремо слід розглянути дослідження із забезпечення та озброєння російського війська у другій половині XVII – XVIII ст. До них належать роботи С. Богоявленського, Є. Колосова, Л. Маковської, П. Мілюкова, М. Соловйова, С. Карпущенка1 . Досі актуальною залишається средства обучения) / М. Е. Проскурякова // Вестник Тюменского государственного университета. – 2009. – № 7. – С. 100 –107; Її ж: «Из определённых к Остзею»: гарнизоны крепостей Выборга и Кексгольма в первой половине XVIII века / М. Е. Проскурякова. – Петрозаводск: Издательство ПетрГУ, 2012. – 179 с.; ЇЇ ж:«От смертной казни освободить». Борьба с перступностью в Выборгском гарнизоне в начале XVIII в. / М. Е. Проскурякова // Военно-исторический журнал. – 2012. – № 10. – С. 68 – 71; Проскурякова М. Е. Российские крепости и гарнизоны в Выборгской Карелии в первой половине ХVIII века: дис. … кандидата ист. наук: 07.00.02 / М. Е. Проскурякова. – СПб, 286 с.; Плешаков И. Н. Воинские части и учреждения в российской провинции во второй половине XVIII – начала XIX века: дис. … кандидата ист.наук: 07.00.02 / Иван Николаевич Плешаков. – Саратов, 2006. – 196 с. 1 Богоявленский С. К. Вооружение русских войск в XVI – XVII вв. / Сергей Константинович Богоявленский // Исторические записки. – 1938. – Т. 4. – С. 269 – 289; Колосов Е. Е. Развитие артиллерийского вооружения в России во второй половине XVII в. / Евгений Евгениевич Колосов // Исторические записки. – 1962. – Т. 71. – С. 259 – 269; Маковская Л. К. Ручное огнестрельное оружие русской армии конца XIV – XVIII веков. / Лила Константиновна 19 дослідження О. Вісковатова, присвячене уніформі російської армії, в т. ч. – гарнізонним полкам1 . Третю групу робіт складають дослідження щодо самого Київського гарнізону, насамперед, його ролі та місця в системі російського військово-адміністративного управління, статусу і компетенції київських воєвод та обер-комендатів, структурі, чисельності, комплектуванню, відносинам із місцевим населення. Так, А. Іваненко розглянув у своїй розвідці причини введення до Києва російського гарнізону і що це означало для гетьмана Б. Хмельницького і російської сторони2 . Загалом, дослідники сходяться на тому, що Київський гарнізон займав головне місце серед аналогічних російських контингентів на землях Гетьманщини, і одне із провідних на російських землях загалом. Такі висновки було зроблено М. Оглобліним та В. Щербиною, які відзначали не лише значну чисельність гарнізону Києва, але і наявність посиленого складу воєводського правління та приказної ізби3 . Згадані дослідники при цьому Маковская. – М.: Воениздат, 1992. – 222 с.; Милюков П. Н. Государственное хозяйство России в первой четверти XVIII столетия / Павел Николаевич Милюков. – СПб.: Тип. М. М.Стасюлевича. – 742 с.; Соловев Н. И. Исторические очерки устройства и довольствия русских регулярных войск в первой половине XVIII столетия: 1700 – 1761 / Николай Иванович Соловев. – СПб. – Вып. 1. – 223 с.; Карпущенко С. Быт русской армии XVIII – начала XX вв. / Сергей Карпущенко. – М.: Воениздат, 1999. – 366 с. 1 Висковатов А. В. Историческое описание одежди и вооружения российских войск / Александр Васильевич Висковатов. – СПб.: Типогафия «В.С. Балашев и К», 1899. – Ч. 2. – 273 с. 2 Іваненко А. До питання про розміщення московського військового гарнізону в Києві в 1654 році / А. Іваненко // Гілея: науковий вісник. – К., 2013. – Вип. 71. – С. 41 – 46. 3 Оглоблин Н. Н. «Расходная книга» Киевской приказной избы… – С. 5; Щербина В. И. Киевские воеводы, губернаторы, генрал-губернаторы (1654 – 20 підкреслювали особливий статус воєвод Києва, порівнюючи їх із воєводами найбільш важливих міст Російської держави – Казані, Новгорода, Тобольська. Підтвердження особливого статусу київських воєвод можна знайти, проаналізувавши роботу Г. Таліной, де розглянуто статуси двох груп воєвод – розрядних та повітових1 . Однак, роль і місце Київського гарнізону у XVIII ст. в системі російського військового управління вивчена досить слабко. Дослідники тільки відзначають, що гарнізон Києва був одним із найбільших в імперії. Більше зацікавили дослідників особи київських воєвод, генерал-губернаторів та обер-комендантів2 . Тема структури Київського гарнізону протягом XVIII ст. розглядалося як у працях власне з історії російського війська, так і дотичних дослідженнях, зокрема з історії міста Києва і т.п. Так, багато уваги приділено Київському 1775 гг.) / Владимир Иванович Щербина // Чтения в историческом обществе Нестора летописца. – 1892. – Кн. 4. – Отд. II. – С.123 – 148.; Його ж: Несколько слов к истории воеводского управления в Киеве / Владимир Иванович Щербина // Киевская старина. – 1893. – № 8. – С. 303 – 306. 1 Талина Г.В. Государственная власть и системы регулирования социально- служебного положения представителей высшего общества в начальный период становления абсолютизма в России (1645 – 1682 гг.) / Галина Валерьевна Талина – М.: Прометей, 2001. – 449 с. 2 Барсуков А. П. Списки городовых воевод и других лиц воеводского управления Московского государства XVII столетия по напечатанным правительственным актам / Александр Платонович Барсуков. – СПб.: Альфаред, 2011. – 632 с.; Щербина В. І. Два київські генерал-губернатори першої половини XVIII ст. (Д. Голіцин та М. Леонтьєв) / Володимир Іванович Щербина // Записки історичної секції Всеукраїнської Академії наук. – 1925. – Т. 19. – С. 79 – 87; Макидонов А. В. Персональный состав административного аппарата Новороссии XVIII века. – Запорожье: Просвіта, 2011. – 336 с. 21 гарнізону в дослідженні Г. Алфьорової та В. Хараламова, що присвячене Києву другої половини XVII ст.1 . Ф. Шевченко у своїй розвідці про перший рік перебування в Києві російського контингенту навів склад гарнізону Києва2 . Російський дослідник І. Бабулін, встановлюючи склад російського війська у Чуднівській кампанії 1660 р., визначив структуру та чисельність Київського гарнізону у 1658 – 1660 рр.3 Досить ґрунтовно розглянув структуру гарнізону М. Оглоблін, котрий виокремив командування гарнізону, діловодно-розпорядчий орган (близький аналог канцелярії) – приказну ізбу, і власне бойовий склад гарнізону – солдатські полки, стрілецькі прикази і т.п.4 . Структура гарнізону у XVIII ст. розглядалася лише в контексті праць з історії російського війська чи історії Києва. Відомості про структуру гарнізону у зазначений період можна знайти у праці О. Мишлаєвського5 . Загалом, можна зробити висновок, що дослідники, які розглядали структуру гарнізону, задовольнялися лише констатацією наявності тих чи інших структурних елементів, не аналізуючи її складність/спрощеність, особливості і т.п. 1 Алферова Г. В., Харламов В. А. Киев во второй половине XVII века / Г. В. Алферова., В. А. Харламов. – К.: Наукова думка, 1982. – 159 с. 2 Шевченко Ф. П. Київ у перший piк після возз’єднання України з Росiєю / Федір Павлович Шевченко // УІЖ. – 1980. – № 2. – С. 54 – 64.; Його ж: Російські воєводи в Києві у другій половині XVII ст. / Федір Павлович Шевченко // Географічний фактор в історичному процесі – К.: Наукова думка, 1990 – С. 110 – 119. 3 Бабулин И. Б. Состав армии Шереметьева в Чудновской кампании / Игорь Борисович Бабулин // Рейтар. – №4 (28) – 2006. – С. 22 – 40. 4 Оглоблин Н. «Расходная книга» Киевской приказной избы… – С. 3 – 21. 5 Мышлаевский А. Крепости и гарнизоны южной России 1718 года. Извлечение из современного отчета Киевской губернии / А. Мышлаевский. – СПб.: Воен. тип., 1897. – 62 с. 22 Важливим є питання чисельності гарнізону. Окрім раніше згаданих робіт Ф. Шевченка та І. Бабуліна, чисельність гарнізону також розглядалася в дослідженнях наслення Києва другої половини XVII – XVIII ст. Це, насамперед, роботи А. Перковського та О. Божка1 . Решта дослідників констатують наявність значного за чисельністю російського контингенту в Києві, послуговуються даними офіційних штатів і наводячи заокруглені цифри. Тому якщо для другої половини XVII ст. маємо конкретні цифри чисельності гарнізону, то для XVIII ст. тільки наближені заокруглені дані. Тема матеріального забезпечення та озброєння російського гарнізону м. Києва, як правило, розглядалася в контексті вже згаданих робіт з історії російського війська в дослідженнях С. Карпущенка, А. Дмітрієва, а також роботах К. Софроненко, О. Апанович, В. Дядиченка та ін. Загалом, дослідники відзначають, що у другій половині ΧVII ст. забезпечення особового складу гарнізону здійснювалося за рахунок надсилання коштів, продовольства та амуніції із російських земель. На території Гетьманщини в місцевого населення неодноразово купували продовольство та одяг. Озброєння Київського гарнізону, за винятком кількох робіт, залишилися поза увагою дослідників. Єдині праці з цієї тематики – це дослідження укріплень, де дислокувався гарнізон. В контексті цих робіт і розглянуто 1 Перковський А. Л. Про чисельність населення м. Києва на початку ХVІІІ ст. Джерела до історичної демографії України / Арнольд Леонідович Перковський // Український археографічний щорічник. Нова серія. – 1992. – Т. 4. – Вип. 1. – С. 144 – 156; Його ж: Новые данные о населении Киева в середине ХVIІІ в. / Арнольд Леонидович Перковский // Вопросы истории. – 1982. – № 6. – С. 176 – 179; Божко О. І. Населення Києва у другій половині XVII ст. / Олег Іванович Божко // УІЖ. – 1983. – № 9. – С. 27 – 32. 23 озброєння гарнізону, насамперед його артилерійський парк. До таких робіт належать дослідження О. Сіткарьової та О. Мальченка1 . Питання діяльності гарнізону чи найбільше привернуло увагу дослідників, адже саме через розкриття цієї теми можна найкраще простежити військові інкорпораційні практики Російської держави по відношенню до земель Гетьманщини. Чи не найкраще розробленою є проблема участі частин та підрозділів гарнізону у військових операціях проти військ Речі Посполитої, Османської імперії та, власне, Гетьманщини. Не розробленою залишається проблема вивчення гарнізону не лише, як військового організму, але й соціального. Питання побуту російських солдатів та офіцерів розглядалося лише через призму конфліктів із місцевим населенням. До робіт такого характеру можна віднести праці В.Щербини, О. Делімарського, Н. Павлової2 . Питання «сімейності» особового складу гарнізону взагалі до сьогодні залишається практично не висвітленим. Навіть роботи із демографії Києва лише констатують наявність сімей у особового складу гарнізонних частин. Окремо слід відзначити невеликі розвідки та сюжети, де так чи інакше «випливають» гарнізонні частини й підрозділичи просто солдати та офіцери. До 1 Ситкарева О. В. Киевская крепость XVIII – XIX векав / Ольга Всеволодовна Ситкарева. – К.: Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, 1997. – 196 с.; Мальченко О. Є. Вплив артилерійської практики на реконструкцію Київської фортеці в останній третині XVII століття / Олег Євгенович Мальченко // КС. – 2012. – № 4. – С. 16 – 40. 2 Делімарський Р. Є. Магдебурзьке право в Києві / Ростислав Євгенович Делімарський – К.: Видавничий дім «Соборна Україна», 1996. – 144 с.; Павлова Н. А. Київська магдебургія: між московською так козацькою адміністраціями (друга половина XVII – початок XVIII ст.) / Н. А. Павлова // Наукові записки. Історичні науки / Національний університет Києво- Могилянська академія. – 2008. – Т. 78. – С. 4 – 9. 24 такого роду досліджень, у першу чергу, варто віднести ряд праць з історії Києва другої половини XVII – XVIII ст. Це, насамперед, вже згадані роботи М. Закревського, М. Берлинського, В. Щербини та О. Андрієвського, а також дослідження І. Лучицького, С. Шамрая, О. Попельницької та ін.1 . У більшості з цих робіт містяться окремі «гарнізонні» сюжети, які дають переважно фактологічний матеріал, як, наприклад, чисельність гарнізону, функції та завдання окремих структурних частин, конфлікти місцевого населення із прийшлим російським контингентом. 1.2. Джерельна база дослідження При дослідженні Київського гарнізону неможливо виокремити лише на одне чи кілька джерел, де б містилася вся повнота відомостей про російський контингент у Києві. Лише інтеграція широкого кола різних за походженням і видами джерел, які доповнюють одне одного, дозволяє оптимально дослідити тему. 1 Щербина В. Боротьба Києва за автономію / Володимир Щербина // Київ та його околиця в історії і пам’ятках (Записки Історичної секції Української академії наук.). – 1926. – Т. 22. – С. 168 – 216; Андриевский А. Архивная справка о моровой язве в г. Киеве в 1770 – 1771 гг. / Алексей Андриевсикй // КС. – 1891. – № 8. – С. 304 – 314; Лучицкий И. В. Киев в 1766 году / Иван Васильевич Лучицкий // КС. – 1888. – Т. 20. – № 1 – 3. – Отд. 1. – С. 1 – 74; Шамрай С. В. Київська сотня Гетьманщини в XVII – XVIII ст.: історично- географічна та економічна характеристика / Сергій Вікторович Шамрай // Історико-географічний збірник. – 1931. – Т. 1. – С. 159 – 283; Попельницька О. О. Десятинна церква та її довкілля у XV – XVIII ст. за писемними, картографічними та археологічними джерелами (історико- топографічний нарис) / Олена Олексіївна Попельницька // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики – 2006. – № 13. – С. 3 – 21 25 В основі поділу джерельної бази цієї дисертації лежить принцип походження матеріалів. Це зумовлено особливостями історичної епохи, в якій ці матеріали були закономірними елементами, а також предметом нашого дослідження. Відповідно до типології джерел за хронологічно-географічною ознакою використовуємо пам’ятки, які охоплюють другу половину XVII – XVIII ст. та були створені на території України і почасти Росії. За ступенем актуалізації виокремлюємо опубліковані та неопубліковані джерела. Характерно, що остання група є значно інформативнішою для висвітлення мети та розв’язання завдань дисертації. Опубліковані джерела також поділено на відповідні групи: актові, наративні та джерела особового походження. Серед документів актового походження, в першу чергу, слід відзначити багатотомне корпусне видання «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России», насамперед, томи 3 – 11 та 15. Саме в цих збірниках опубілковано величезний масив документів з історії Київського гарнізону другої половини XVII ст. Це, насамперед, відписки воєвод про стан справ у місті та регіоні. Також там вміщено багато статистичних матеріалів про гарнізон. У збірниках опубліковано справи, що стосуються усіх сфер життя російського військового контигенту і проливають світло на питання структури та чисельності залоги, матеріального забезпечення, відносин із місцевим населенням. Документи, пов’язані із переговорами щодо введення до Києва російського гарнізону, опубліковано в 3-му томі видання «Воссоединение Украины и Россией»1 . Там вміщено листи Б. Хмельницького щодо необхідності введення до Києва російського контингенту. Частина документів з історії Київського гарнізону за 1673 – 1674 рр. видано у «Синбирскому сборнику»2 . Там вміщено 1 Воссоединение Украины и Россией. Документы и материалы: в 3-х т. – М.: Издательство Академии Наук СССР, 1953. – Т. 3. – 562 с. 2 Синбирский сборник. Часть историческая. – М.: В типографи А.Семина, 1844. – Т. 1. – 686 с. 26 «відписки» та листи воєвод, що містять цінні відомості про структуру та чисельність гарнізону, його побут. Джерело також цінне тим, що дає інформацію про відкриття гарнізонних церков у 1673 – 1674 рр. Крім того, в окремих документах цього збірника містяться рідкісні дані про побут російських вояків, їхнє забезпечення, зокрема продовольче. В збірнику вміщено ряд справ стосовно організації розвідки при гарнізоні та карульної служби. Завдяки договірним статтям, котрі укладалися між гетьманським та російським урядами у другій половині XVII – початку XVIII ст., можна простежити еволюцію повноважень російських воєвод, дізнатися міста, де стояли російські залоги та їхню чисельність. Такими статтями є Березневі (1654 р.), Переяславські (1659 р.), Батуринські (1663 р.), Московські (1665 р.), Глухівські (1669 р.) і т.д. Штати гарнізону м. Києва за 1711, 1720, 1731, 1764, 1796 рр. опубліковано в «Полном собрании законов Российской империи» (далі – ПСЗ). Крім того, в ПСЗ є документи, що стосуються функціонування гарнізонних шкіл (в т.ч. їхні штати), закони що регулювали рекрутську повинність і т.д. Багато інформації про матеріальне забезпечення Київського гарнізону є роботі М. Оглобліна «Расходная книга Киевской приказной избы» за 1675 – 1676рр.1 . Ця «книга», по суті, є кошторисом гарнізону середини 1670-х рр. Інформація, вміщена у «книзі», проливає світло не лише на матеріальне забезпечення залоги, але дає можливість реконструювати структуру та чисельність гарнізону і т.п. Ряд документів стосовно гарнізону опубліковано в інших збірниках документів, насамперед, «Актах Московского государства». Цінним джерелом, для порівняння з іншими російськими гарнізонами, котрі несли службу в Гетьманщині, є опубліковане листування ніжинського воєводи І. Ржевського з московським урядом. Частину документів до історії Київського гарнізону опубліковано в додатках до роботи «Киев во второй половине XVII в.» Г. Алфьорової та 1 Оглоблин Н. «Расходная книга» Киевской приказной избы… – С. 3 – 21. 27 В. Харламова. Це не лише переписи гарнізону за 1674 та 1695 рр., але й різна документація стосовно комплектування, чисельності, озброєння, проведення фортифікаційних робіт. Крім вказаної праці, є ще ряд досліджень та збірників документів з історії України та Києва, котрі містять опубліковані документи, що стосуються Київського гарнізону1 . Особливе місце серед актових документів займають так звані «розписні» і «смєтні» списки (їх прийнято вважати актовими джерелами облікового характеру). «Розписні» і «смєтні» списки складалися з метою обліку особового складу гарнізону, його озброєння, продовольства і т.п. для того, щоб мати повну картину боєздатності військового контингенту. Загалом, «розписні» списки являли собою опис всіх і всього, що перебувало в місті з метою оцінки бойової готовності гарнізону на випадок нападу ворога. У джерелі вказувалася кількість фортифікаційних споруд, гармат і боєприпасів, а також описи наявних прибутково-витратних книг, чолобитних, судових справ, переписувався весь особовий склад гарнізону. «Смєтні» списки, на відміну від розписних, спочатку являли собою бюджетні розписи, у яких фіксувалася дохідно-витратна частина поточного фінансового року в гарнізоні. «Смєтні» списки початку XVIII ст. являють собою поєднання елементів «розписного» і «смєтного» списків. Вони містять дані про міські укріплення і артилерію, витрати боєприпасів, грошей, солі і т.п. «Розписні» списки, як документи, були ознакою наявності воєводської системи управління на тих чи інших землях, оскільки, як правило, 1Військові кампанії доби гетьмана Івана Мазепи в документах / [упоряд. С. Павленко]. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2009. – 1054 с.; Доба Гетьмана Івана Мазепи в документах / [упоряд. С. Павленко]. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – Т. 1. – 1144 с.; Закревсий Н. В. Летопись и описание Киева / Николай Васильевич Закревский. – М.: Унив. тип., 1868. – Т. 1. – 951 с.; Каталог документів з історії Києва XV – XIX ст. / [упоряд.: Г. В. Боряк, Н. М. Яковенко; відп. ред. Ф. П. Шевченко]. – К.: Наукова думка, 1982. – 203 с. 28 складалися, при передачі одним воєводою іншому міста. Зазвичай, «розписний» список складався у двох екземплярах: один залишався у Приказній ізбі, інший надсилався до Розрядного приказу. Більшість відомих «розписних» списків Київського гарнізону зберігається саме у фонді Розрядного приказу (ф. 210) Російського державного історичного архіву. Як джерела з історії Києва, «розписні» списки міста вивчали (і опублікували) М. Закревський, П. Лебединцев, Г. Алфьорова та В. Харламов. На сьогоднішній день відомо 27 «розписних», «сметних» і «счетних» списків Київського гарнізону, що охоплюють період від 1658 р. до 1706 р. «Розписні» списки, як правило, складалися при прибутті до міста нового воєводи чи просто з метою обліку особового складу гарнізону, продовольства, озброєння і т.п. На відміну від «сметних», вони фіксують інформацію про гарнізон у «застиглому» вигляді. Тобто в джерелі наводяться дані про гарнізон на момент проведення перепису. «Сметні» списки ж фіксують зміни, що відбувалися протягом одного-кількох років. Наприклад, містять інформацію про ротацію особового складу, підвищення в званнях, дані при смерть російських ратників (є навіть дані про кількість російських ратників, що втопилися за рік у Дніпрі). Розписні списки складалися за певним формуляром 1) опис ікон, що мали оберігати місто та царського прапора; 2) відомості про особовий склад гарнізону; 3) відомості про грошову казну; 4) відомості про наявність продовольчих запасів (хліб, сіль і крупа) і місця їх зберігання; 5) опис артилерії, зброї і боєприпасів.; 6) опис наявних будівельних матеріалів, човнів і т.п.; 7) відомості про кількість будинків особового складу гарнізону. Цінність «розписних» і «смєтних» списків м. Києва полягає в тому, що вони є являють собою деталізований облік особового російського військового контингенту і адміністрації в Києві, інформацію про артилерію гарнізону, забезпеченість залоги боєприпасами та продовольством і т.п. У списках міститься інформація про командний склад гарнізону (воєвод, генералів, полковників та інших офіцерів), піддячих приказної ізби. В документах іноді наводяться обов’язки деяких офіцерів, найчастіше невійськового характеру 29 (наглядачі за складами, збирачі мит і т.п.). «Росписні» списки дають детальну інформацію про структуру та чисельність Київського гарнізону у другій половині XVII – на початку XVIII ст. Так, «розписні» списки містять цінну інформацію про структурний склад Київського гарнізону (солдатські і рейтарські полки, стрілецькі приказ і полки, гармаші, інженери) і детальну інформацію про чисельність кожної структурної частини чи підрозділу. Ці переписи дають детальну інформацію про озброєння гарнізону, в першу чергу – артилерію. Більшість «росписних» списків включає не просто інформацію про кількість гармат, а містить детальний опис кожної з гармат (час лиття, ім’я майстра-зброяра, що відливав, калібр, довжина і вага гармати, місце її розміщення), що перебували на озброєнні гарнізону. Додаткові інформаційні можливості списків: відомості про проживання офіцерів та солдатів, кримінальні справи, інформацію про ротацію частин, відомості про смертність серед вояків, перелік караулів та постів і т.п. Серед інших подібних джерел цінними є «смети» збройних сил Росії, опубліковані С. Веселовським, де вміщено дані про чисельність російських гарнізонів, що дислокувалися в містах Гетьманщини на початку 60-х років XVII ст.1 . Окреме місце поміж актовими та наративними джерелами займають так звані статистично-описові джерела. Наприкалад, таким джерелом є «Цветущеее состояние Российского государства» І. Кірілова, де зазначені статистичні дані про гарнізон Києва станом на 1727 р.2 . В описі містяться штати губернської та гарнізонної канцелярій, вказано чисельність гарнізонних полків та артилерійської команди, здійснено опис артилерійського парку. Крім того, 1 Веселовский С. Сметы военных сил Московского государства 1661 – 1663 гг. / С. Веселовский // Чтения в мператорском обществе истории древностей Российских. – 1911. – Кн. 3. – С. 231 – 245. 2 Кирилов И. Цветущее состояние Всероссийского государства / Иван Кирилов. – М.: Наука, 1977. – 443 с. 30 джерело містить відомості про джерела фінансування гарнізонних полків Київської губернії. До статистично-описових джерел належать також описи Києва, вміщені в «Описах Київського намісництва 70 – 80-х рр. XVIII ст.»1 . Саме в цих джерелах опубліковано відомості про розташування інфраструктурних об’єктів гарнізону, зокрема арсеналу, будинків генералітету, гарнізонної школи. Також джерело містить описи церков, прихожанами котрих були солдати та офіцери Київського гарнізону. До опублікованих наративних джерел належать так звані козацькі літописи (Григорія Граб’янки, Самійла Величка, Літопис Самовидця). Серед джерел особового походження є важливими, насамперед, щоденник Патріка Гордона, спогади І. Лук’янова, та Ф. Вігеля. Щоденник офіцера російської армії, шотландця за походженням, П. Гордона містить надзвичайно інформацію про структуру та чисельність Київського гарнізону в 70 – 80-х роках XVII ст., завдання особового складу, а також багато цінних матеріалів щодо побуту офіцерів та солдатів гарнізону2 . Завдяки відомостям із щоденника було встановлено тяглість командного складу у Київському рейтарському полку. Гордон загадує багатьох офіцерів частин та підрозділів, котрі служили в Києві. Спогади паломника І. Лук’янова містять відомості про гарнізон на початку XVIII ст., але значно поступаються інформативними можливостями перед 1 Описи Київського намісництва 70 – 80-х рр. XVIII ст. Описово-статистичні джерела / [упоряд. Г. В. Болотова та ін.; редкол.: П. С.Сохань (відп.ред.) та ін.]. – К.: Наукова думка, 1989. – 392 с. 2 Гордон П. Дневник (1677 – 1678) / Патрик Гордон; [пер., ст., примеч. Д. Г. Федосова; отв. ред. М. Р. Рыженков]. – М.: Наука, 2005. – 235 с.; Його ж: Дневник (1684 – 1689) / Патрик Гордон; [пер., ст., примеч. Д. Г. Федосова; отв. ред. М. Р. Рыженков]. – М.: Наука, 2009. – 339 с. 31 щоденником Гордона1 . Однак вони проливають світло на таку проблему як господарська діяльність російських вояків, зокрема заняття торгівлею. Лук’янов також описує караульну службу російських вояків та наводить відомості пре те, що росіни скоювали багато крадіжок. Спогади Ф. Ф. Вігеля – сина останнього київського обер-коменданта, доповнюють наші уявлення про Київ кінця XVIII ст. 2 Вігель наводить цінні дані проте, як його батька призначили київським обер-комендантом, описує, як здобували освіту в Києві діти офіцерів Київського гарнізону Основу для написання дисертації склали матеріали фондів Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (далі – ІР НБУВ), Центрального державного історичного архіву України в м. Києві (далі – ЦДІАК України) та Державного архіву м. Києва (далі – ДАК). Документальну базу дослідження складають комплекси джерел, що виникли та відкладалися у канцеляріях військово-адміністративних, цивільних і, почасти, церковних установ, які функціонували на землях Гетьманщини та Російської держави у вказаний період. Насамперед, йдеться про документацію приказів Московської держави (Розрядного, Малоросійського, Посольського і т.п.) другої половини XVII – початку XVIII ст., Київської губернської (Ф. 59.) та гарнізонної канцелярій (Ф. 1104) XVIII ст., похідної канцелярії фельдмаршала П. Рум’янцева- Задунайського (Ф. 246). Специфіка джерельної бази із фондів цих установ відтворює чимало бюрократичних моментів, притаманних суспільно-політичній ситуації другої 1 Лукьянов И. Путишествие в святую землю старообрядца московсого священника Иоана Лукьянова – в царствование Петра Великого / Иоан Лукьянов // Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окресностей. – К.: Типограяфия Е.Я. Федерова, 1874. – С. 116 – 125. 2 Вигель Ф. Ф. Записки / Филлип Филлипович Виель; [ред. и вступ. статья С.Я. Штрайха]. – М.: Артель писателей «Круг», 1928. – Т. 1. – 378 с. 32 половини XVII – XVIII ст. Йдеться про інкорпорацію з боку російської влади Гетьманщини, насамперед, у політичному, економічному, військовому аспектах. Основним видом джерел, що відклалися у фондах вказаних установ, переважно актові. Основними архівними фондами, що були використані при вивченні проблеми, стали фонди Розрядного приказу (КМФ – 40), київської губернської (Ф. 59) та гарнізонної канцелярій (Ф. 1104), що містяться у Центральному державному історичному архіві України в м. Києві, а також фонді ІІ («Історичні матеріали») ІР НБУВ. Фонд КМФ – 40 містить колекцію фотокопій документів Розрядного приказу Московської держави, що безпосередньо стосується історії Київського гарнізону другої половини ΧVII – початку XVIII ст. Зокрема, у фонді вміщено 23 «росписних» та «сметних» списки м. Києва другої половини XVII – початку XVIII ст. Суттєво доповнюють попередній кілька архівних фондів, що зберігаються у ІР НБУВ. Там вміщено виписки із архівних справ, що стосуються історії перебування російського війська на території Гетьманщини у другій половині ΧVII ст., зокрема відомості про чисельність гарнізонів, їхнє забезпечення, участь особового складу у військових операціях і т.п. Насамперед, це копії документів із різних приказів Московської держави, зокрема Малоросійського, Білгородського, Розрядного і т.д. Основні документи – це відписки воєвод про стан справ у гарнізоні. Більшість документів датуються 1660-ми роками. Саме в ІІ фонді ІР НБУВ є копії відписок перших київських воєвод у перший рік їхнього перебування в Києві. При вивченні Київського гарнізону у ΧVIII ст., головним є фонд Київської губернської канцелярії (Ф. 59). Оскільки гарнізон перебував в підпорядкуванні губернатора, значна частина документації проходила через його канцелярію. Справи, що стосуються Київського гарнізону, розпорошені в межах усього фонду і чергуються із справами іншого характеру. Основна частина справ фонду у відношенні гарнізону стосуються питань матеріального забезпечення та комплектування гарнізонних полків, Київської рейтарської та артилерійської 33 команд, Київської гарнізонної школи, гарнізонного суду і т.п. У фонді відклалося багато справ про виконання особовим складом гарнізону тих чи інших завдань. У фонді міститься присяга особового складу гарнізону імператриці Катерині ІІ в 1762 р., рапорт обер-коменданта про чисельність гарнізону в 1772 р. Фонд вміщує ряд справ, де записані формулярні списки офіцерів та особового складу рейтарської команди. Частина справ – це документи про виплату жалування різним частинам та підрозділам гарнізону, що дає можливість дізнатися на лише про рівень матеріального забезпечення вояків, але й порахувати фактичну чисельність тих чи інших підрозділів. Багато документів проливають світло на службову діяльність солдатів та офіцерів у XVIII ст. Зокрема, значна частина справ стосується служби на форпостах солдатів та офіцерів гарнізонних полків, відряджень рейтарів і т.п. Деякі справи дають можливість дізнатися про побут і матеріальний стан російських вояків. Це описи майна померлих солдатів та офіцерів, кримінальні справи про крадіжки особистого майна в солдатів і навіть, інформація про збитки, завдані пожежами. Частина документів присвячена діяльності гарнізонної школи. Саме завдяки документам цього фонду стало можливим встановлення чисельності учнів школи, їхнього соціального походження. Фактично фонд губернської канцелярії охоплює всі аспекти життя гарнізону, починаючи від військово- адміністративних питань і закінчуючи соціально-економічними. Порівняно мало збереглося/відклалося у фонді документів, що стосуються питань озброєння. На відміну від губернської, фонд гарнізонної канцелярії менш інформативний. Значна частина документів фонду стосується власне справ канцелярії (виплата жалування, прийом на службу і т.п.). Серед цінних документів, що відклалися у фонді, слід звернути увагу на книги, в яких записувалася в скороченому варіанті суть більшості справ, що проходили через канцелярію протягом року. Це дає можливість вивчення питань комплектування гарнізону, службової діяльності особового складу, 34 матеріального забезпечення. Кілька справ фонду гарнізонної канцелярії стосуються служби на форпостах солдатів та офіцерів гарнізону. При дослідженні історії Київського гарнізону другої половини XVIII ст., є важливим фонд похідної канцелярії фельдмаршала П. Рум’янцева- Задунайського, де вміщено рапорти командирів гарнізонних батальйонів про чисельність особового складу своїх частин та завдання, котрі виконували солдати та офіцери гарнізону на момент складання документа. Завдяки таким рапортам можна не лише встановити чисельність гарнізону, але й визначити основні види занять солдатів та офіцерів гарнізонних батальйонів. Крім того, у таких рапортах вміщено відомості про кількість хворих солдатів у складі гарнізону, що дає можливість порахувати загальний відсоток некондиційних вояків та на основі цього аналізувати рівень медичного забезпечення. Документи із цього фонду мають переважно статистичний характер (різного роду переписи і т.п.) Частину справ, що стосуються Київського гарнізону, відклалася в інших фондах Центрального державного архіву України в місті Києві та в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. Ці справи містяться у фондах різних установ, що функціонували на українських землях у XVIII ст. Це, насамперед, фонди ІІ Малоросійської колегії (Ф.54), Києво- Печерської Лаври (Ф. 128). Особливу цінність являє фонд Києво-Печерської лаври, у якому відклалися справи, що стосуються історії Київського гарнізону. Насамперед, це сповідні розписи церков, прихожанами яких були солдати та офіцери гарнізонних полків. Наявні сповідні розписи дали нам можливість дослідити Київський гарнізон з точки зору історичної демографії, вивчити питання умов проживання російських вояків і т.п. Крім того, у фонді Київської Духовної академії (Ф. 160 ІР НБУВ) зберігається метрична книга Володимирської церкви за 1776 – 1796 рр., основу приходу якої складали солдати та офіцери київських гарнізонних батальйонів. Вивчення цього джерела дає можливість дослідити питання шлюбності серед солдатів та офіцерів. 35 Крім того, при розгляді теми було залучено специфічні джерела – картографічні, іконографічні та археологічні матеріали, що суттєво доповнили джерельну базу нашого дослідження. Так, серед картографічних матеріалів чільне місце займають карти та плани м. Києва кінця XVII – XVIII ст., на яких позначено укріплення Старокиївської та Печерської фортець, будівлі, що належали гарнізону1 . Картографічні джерела дають можливість проаналізувати топографію гарнізону, розташування інфраструктурних об’єктів і т.п. Іконографічні джерела – це, насамперед, тогочасні зображення вояків російської армії, що наочно ілюструють уніформу та озброєння тих часів. Крім того, публікації речових і зброярських колекцій, здійснених, насамперед, в Росії дають нам змогу дослідити озброєння, спорядження та одяг у російських вояків. Матеріали археологічних досліджень стосуються, насамперед, розкопок на території Старокиївської та Києво-Печерської фортець, де було знайдено залишки матеріальної культури російських ратників, що несли службу в Києві у другій половині XVII – ΧVIII ст. Дані таких досліджень доповнюють наші уявлення не лише про озброєння російських вояків, умови їхнього проживання, але й відкривають солдатів для нас як фальшивомонетників2 . Таким чином, проблематика російської військової присутності на українських землях у вигляді гарнізонів залишається маловивченою, особливо 1 Ленченко В. Генеральний пан Києва 1745 р. / В. Ленченко // Вісник геодезії та картографії. – 2006. – № 3. – С. 41 – 45; Вортман Д. Я., Нікітіна В.І. Маловідомий план околиць Києва 1753 року / Д. Я. Вортман, В. І. Нікітіна // Вісник геодезії та картографії. – 2008. – № 1. – С. 37 – 40; Пономаренко Л. А. Плани міста Києва XVII – XIX ст. як історичне джерело / Л. А. Пономаренко // Київська старовина. – 1972. – С. 62 – 69. 2 Климовський С. Реформа 1654 – 1663 рр. і стрільці-фальшивомонетники в Києві / Сергій Климовський // Вісник українського товариства охорони пам’яток історії та культури. – 1999. – №1. – С. 61 – 63. 36 це стосується XVIII ст. Лише окремі сюжети (воєводське правління та відносини російських вояків із місцевим населенням) стали предметом окремих досліджень та розвідок. Решта ж тем побіжно розглядається у дослідженнях україно-російських відносин, історії російського війська, м. Києва. При вивченні теми було залучено широке коло джерел XVII – XVIII ст., насамперед, документи органів російського військово-адміністративного управління. Вони доповнюються іншими видами і групами джерел. Коло джерел є досить репрезентативним і дозволяє нам вирішити поставлені завдання. 37 РОЗДІЛ 2 КИЇВСЬКИЙ ГАРНІЗОН У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII – XVIII ст. 2.1. Київський гарнізон як військово-політичний та адміністративний інструмент інкорпорації Феномен російської військової присутності на території Гетьманщини у другій половині XVII – XVIII ст. являє собою явище складне та багатопланове. З’явившись у вигляді обмеженого контингенту в 1654 р., на другу половину XVIII ст. російська військова присутність поступово стала всеохоплюючою і всюдисущою. Якщо у другій половині XVII ст. російські військові контингенти зосереджувалися у найбільш важливих містах Гетьманщини, то вже на початку XVIII ст. на території козацької держави розквартировувались полки польової армії та несла службу ландміліція1 . Перший російський військовий контингент після укладення Переяславського договору увели саме до Києва унаслідок попередніх домовленостей московського уряду із гетьманом та старшиною2 . В переговорах йшлося не стільки про захист дніпровського кордону, а власне Києва, що сильно постраждав під час подій 1651 р.3 Крім Києва, російський уряд прагнув 1 Грушевський О. По катастрофі 1708 року: Розквартирування російських полків на Україні / Олександр Грушевський // Записки НТШ. – 1907. – Т. 78. – С. 5 – 25; Шпитальов Г. Г. Українська ландміліція / Геннадій Георгійович Шпитальов. – К.: [б.в.], 2013. – 150 с. 2 Документи Богдана Хмельницького (1647 – 1657) / [упоряд. І. Крип’якевич, І. Бутич] – К.: Видавництво АН УРСР, 1961. – С. 318. 3 Воссоединение Украины и Россией: Документы и материалы: в 3-х т. – М., 1953. – Т. 3. – С. 563. 38 ввести гарнізон до Чернігова, але на перших порах після Переяслава цей задум не вдалося втілити в життя. Обидві сторони вкладали свій зміст у дислокацію російського військового контингенту на території Гетьманщини. Для Б. Хмельницького 3-тисячний контингент російських військ «на дніпровському рубежі» був тимчасовою мірою, військовим резервом у випадку наступу армії Речі Посполитої. Для російської сторони введення до Києва гарнізону стало важливим політичним успіхом, адже своя залога в цьому місті дала можливість закріпитися на українських землях, а її командири (воєводи) – впливати на політичне життя Гетьманщини. Саме воєводи були головними представниками царя на в Гетьманщині після 1654 р. і виконували завдання політичного нагляду за гетьманом і старшиною1 . На думку російського уряду гарнізон у Києві мав стати і став опорним пунктом для подальшої експансії на землі Гетьманщини, Речі Посполитої та Османської імперії. Крім того, здобуття контролю над територією колишніх воєводств Речі Посполитої під час російсько-польської війни 1654 – 1667 рр. стало для Москви своєрідним реваншем за програну Смоленську війну 1632 – 1634 рр. На думку А. Іваненка, для Б. Хмельницького розміщення російського харнізону в місті мало символічний характер: продемонструвати володарям сусідніх держав остаточний вихід України з-під влади польського короля2 . Тобто, для гетьмана російський гарнізон мав виконувати в першу чергу репрезантивну функцію,зокрема показати полякам, зо козацька держава отримала такого могутнього союзника як Московське царство. Для російської 1 На думку радянських дослідників, гарнізони захищали населення України від «изменческих действий отдельных групп казацкой старшини, содействуя тем самым закреплению обьединения Украины с Россией». – Див.: Софроненко К. А. Малороссийский приказ… – С. 174. 2 Іваненко А. До питання про розміщення московського військового гарнізону в Києві… – С. 43. 39 сторони введення гарнізону до Києва вирішувало кілька завдань. Так, Російська держава продемонструвала, що взяла під протекторат колишні землі Речі Посполитої, і отримала змогу контролювати нові території за допомогою військових контингентів. Протягом другої половини XVII ст. російські гарнізони в містах Гетьманщини, насамперед Києві, стали одним із основних питань у відносинах між Російською державою та старшиною. У договірних статтях, що укладалися в другій половині XVII ст. багато уваги зосереджено саме на російських військових контингентах, що дислокувалися в найбільших містах Української козацької держави. Гарнізони стали однією із головних складових російської політики щодо України. Поява російських військових контигентів в містах Гетьманщини означала створення анклавів російської присутності, непідконтрольних гетьманському уряду. Ці контингенти утворювали окремі локації із відмінним адміністративним і соціально-економічним устроєм. Протягом другої половини ΧVII – XVIII ст. анклави поступово розширювалася, посилюючи свій вплив на навколишні землі гетьманату, що стало однією зі складових інкорпорації Гетьманщини до складу Російської держави. Головним серед цих військових контингентів був гарнізон м. Києва. На 1654 р. місто мало статус релігійної столиці східних слов’ян, було одним із найбільших міст на українських землях, займало важливе стратегічне становище. Поступового російський уряд намагався збільшити кількість міст, де б дислокувалися російські військові контингенти. Незважаючи на відсутність домовленостей, 3 квітня 1658 р. цар призначив воєвод до Білої Церкви, Корсуня, Ніжина, Полтави, Чернігова та Миргорода1 . В 1659 р. російський уряд домігся офіційного збільшення числа воєвод на території козацької держави. Саме в 1659 р. затвердили міста, де дислокувалися російські гарнізони. Так, згідно Переяславських статей 1659 р., російські 1 Шевченко Ф. Історичні студії: Збірка вибраних праць та матеріалів… – С. 175. 40 воєводи із військовими контингентами увійшли до Переяслава, Ніжина, Чернігова, Брацлава та Умані (після невдалої Чуднівської кампанії Брацлав та Умань відійшли до Речі Посполитої)1 . Максимальне збільшення кількості російських контингентів (та їхньої чисельності) відбулося після укладання Московських статей у жовтні 1665 р. Російські залоги розмістилися не тільки у найбільших містах козацької держави, але й в усіх полкових та багатьох сотенних центрах. До переліку міст, де з 1665 р. дислокувалися російські гарнізони, увійшли Київ, Переяслав, Чернігів, Ніжин, Новгород-Сіверський, Полтава, Канів, Остер, Мотовилівка, Батурин та ін2 . Чисельність російських військових контигентів була такою: «…у Києві – 5000, у Переяславлі – 2000, а з тої двотисячки до Канева – 500 з переміною ходити, в Чернігові – 1200, в Ніжині – 1200, в Новгородку – 300, в Полтаві – 1500, а з них на Запорожжя 1000 піде, в Кременчук – 300, на Кодак – 300, в Острі – 300; з Києва також до Мотовилівки – 300; із Києва також мають ходити при гетьмані 100 чоловік» 3 .Зі складу більших залог надіслали невеликі загони в деякі полкові та сотенні міста, такі, наприклад, як Лубни, Лохвиця, Миргород, Сосниця і т.п. Загальна чисельність військ, що стояли в Україні, оцінювалася в понад 12 тис. чол. Таким чином, російський уряд поширив свій вплив на більшість полкових та найважливіші сотенні центри. Гарнізони стали запорукою політичного впливу (точніше – тиску) Російської держави на еліту Гетьманщину. Значне збільшення російських військ викликало незадоволення козацтва. Так, російські воєводи, згідно Московських статей, отримали значні фіскальні повноваження і часто зловживали ними. Антимосковське повстання 1668 р. змусило російський уряд переглянути свою політику щодо утримання в 1 Источники малороссийской истории / [собр. Д.Н. Бантыш-Каменским, изд. О. Бодянским]. – М.: В Унив. тип., 1858. – Ч. І. (1649 – 1687). – С. 110. 2 Источники Малороссийской истории… – Ч. І. – С. 147. 3 Статті Івана Брюховецького // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/suspil/sus110.htm – Назва з екрану. 41 Гетьманщині російських військ. Згідно Глухівських статей 1669 р., гарнізони залишилися лиш в 5 містах – Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині та Острі1 . Подальші статті (Конотопські та Коломацькі) суттєво не змінили кількість міст, де стояли російські залоги та їхню чисельність. Гарнізони столяи в 5 містах, а також вводилися до інших населених пунктів під час загрози ворожого вторгнення, як наприклад, в роки російсько-турецької війни 1676 – 1681 рр. Суттєво змінилася геополітична ситуація із початком Північної війни (1700 – 1721 рр.), одним із фронтів якої стали українські землі. Після перемоги під Полтавою у 1709 р. російський уряд розбудовує в Україні величезний репресивний апарат, основу якого складали російські військові контингенти. Крім гарнізонів у містах, польові частини російської армії стали на постій по селах і містечках Гетьманщини. На початку XVIII ст. в російській армії сформували гарнізонні полки, як окремий рід військ, які нести службу у містах та фортецях. Після 1711 р. в Гетьманщині дислокувалося 5 гарнізонних полків, з них у Києві – 4. У 1720 р. їхню кількість було збільшено до семи, в Києві відповідно – 5 2 . Що стосується польової армії, то в часи війн на території Гетьманщини розміщувалися не лише, передбачені за штатом гарнізонні, але і багато армійських полків3 . Крім того, у XVIII ст. для охорони кордонів створили ландміліцію4 . Як наслідок, у XVIII ст. кількість російських полків на теренах козацької держави значно збільшується. Це відбувалося при поступовому занепаді 1 Источники Малороссийской истории… – Ч. І. – С. 218. 2 ПСЗ. –Т. 43. – Ч. І. – Кн. Шт. – Отд. І. – № 3511. – С. 37. 3 Апанович О.М. Збройні сили України першої половини ΧVIII ст…. – С. 180 – 183; Байов А. К. Русская армия в царствование императрицы Анны Ионановны. Война России с Турцией (1736 – 1739 гг.): в 2 т. / Алексей Константинович Байов. – СПб.: Электро-тип. Н.Я. Стойковой, 1906. – Т. 1. – С. 184 – 185, 303 – 307. 4 Шпитальов Г. Г. Українська ландміліція… – С. 38 – 60. 42 козацького війська, що все більше ослаблювало мілітарний потенціал гетьманату, посилювало його залежність від Росії. Контингети російського війська стали в Україні у XVIII ст. дамокловим мечем над козацькою державою, в населення якої жили спогади про російські репресії часів мазепинського виступу. Саме із XVIII ст. дослідники фіксують заляканість місцевого населення перебуванням на українських землях значного числа російських військ, страх перед великим і розгалуженим репресивним апаратом. Українські землі стали для російських вояків «изменническим краем», підкореною країною, а тому місцеве населення повинно було слухатися російську військову та цивільну адміністрацію1 . Очевидно, що із XVIII ст. у російській свідомості формується уявлення про Україну як завойовану і колонізовану країну. За підрахунками дослідника С. Величенка після 1709 р. в Гетьманщині дислокувалося 13 % російської армії (25 000 чол.), один російський солдат припадав на кожних 80 жителів гетьманату2 . Київський гарнізон протягом другої половини ΧVII – XVIII ст. залишався найбільшим постійним російським військовим контингентом, котрий дислокувався в Гетьманщині. У другій половині XVII ст. його чисельність складала від 35 до 50% від усіх російських військ, що постійно дислокувалися в містах Гетьманщини. Наприклад, згідно Московських статей 1665 р., із 11800 1 Миллер Д. П. Хозяева и постояльцы / Д. П. Миллер // Сборник Харьковского историко-филологического общества. – Харьков. – 1909. – Т. 18. – С. 428 – 435. 2 Величенко С. «Мы вас хахлов пабеділі». Мазепа і трагедія України // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://historians.in.ua/index.php/en/postmazepa/615-stepan-velychenko-my-vas-khakhlov-pabiedili-mazepa-i-trahediiaukrainy. – Назва з екрану. 43 російських ратників, 5000 служили в Києві1 . Проте загальне співвідношення Київ/інші міста було меншим2 . У XVIII ст. штатні гарнізони розміщувалися лише в Києві та Глухові. На Київ у 1711 – 1720 рр. припадало 80% від усіх гарнізонних військ російської армії на території Гетьманщини, а в 1720 – 1764 рр. – 71 %. У XVIII ст. гарнізонні війська Російської імперії поділили на дві основні групи – «остзейські» та внутрішні. До «остзейських» належали ті полки та батальйони, що несли службу у фортецях на території Прибалтійських провінцій. Із 1764 р внутрішні поділили на дві групи – «прикордонні на внутрішніх окладах» та власне «внутрішні»3 . Різниця у статусах цих військ полягала в тому, що особовий склад «остзейських» частин та підрозділів отримував жалування на третину більше, ніж відповідні чини у внутрішніх. Київський гарнізон, хоча і був прикордонним, мав статус внутрішнього, а з 1764 р. – «прикордонного на внутрішньому окладі»4 . Це слід пов’язувати з тим, що військово-політична ситуація в регіоні протягом XVIII ст. не створювала безпосередньої небезпеки для Києва* . У військово-адміністративному плані територія Російської імперії в XVIII ст. поділялася на систему департаментів – округів, що включали в себе 1 Источники малороссийской истории… – Т. 1. – С. 146 – 147. 2 Наприклад, у 1664 р. Київський гарнізон давав менше 40 % чисельності ратників від усіх російських гарнізонів Гетьманщини. – ІР НБУВ, ф. ІІ, спр. 15402, акр. 47. 3 Назаренко В. Н. Реформы гарнизонных войск Российской империи XVIII в. (на примере Киевского гарнизона) / Вадим Николаевич Назаренко // Веснік Гродзенскага дзяржаўнага ўніверсітэта імя Янкі Купалы. Серыя 1. Гісторыя і археалогія. Філасофія. Паліталогія. – 2015. – № 2 (197). – С. 50. 4 Там само. *Річ Посполита перебувала в занепаді, а турецька загроза хоча і мала місце, була малоймовірною. 44 групи фортець. Спершу, у 1724 р. Київ включили до 2-го департаменту. Тоді фортеці розділили на «остзейські» (прибалтійські), «російські» (до яких віднесли Старокиївську та Печерську фортеці) та «персидські», тобто укріплення, здобуті під час Персидських походів. У 1731 р.: Київ увійшов до 3- го департаменту, що отримав назву «по польской и кримской границам»1 . Із 1742 р. центром цього округу став Київ. Департаменти об’єднували не стільки гарнізонні полки та батальйони, а фортеці, артилерійські та інженерні команди, особовий склад яких підпорядковувався як губернаторам і комендантам, так і командуванню департаменту. Київський гарнізон був одним із найчисельніших у системі гарнізонних військ російської армії. Наприклад, у Києві в першій половині XVIII ст. служило від 8 до 10% від усіх гарнізонних полків імперії2 . Згідно штату 1764 р., гарнізон Києва став найбільшим за кількістю батальйонів в імперії. Навіть у столиці – Санкт-Петербурзі, дислокувалося 5 гарнізонних батальйонів, тоді як в Києві – 6 3 . Пояснення цьому факту полягає в тому, що із XVIII ст. Київський гарнізон фактично стає «гарнізоном Гетьманщини». Відповідно до тогочасних штатів на землях гетьманату було дише два гарнізони – Київський та Глухівський4 . Проте гарнізонні війська дислокувалися не лише у цих двох містах. У найбільших фортецях служили, сформовані із особового складу київських та глухівських полків, так звані «гарнізонні команди». За Київським 1 Назаренко В. Н. Реформы гарнизонных войск Российской империи XVIII в. (на примере Киевского гарнизона)… – С. 49. 2 Наприклад, у 1720 р. в російській армії було 52 гарнізонних полки, окремий батальйон та два ескадрони. З них на Київ припадало 5 полків. – Див.: ПСЗ. – Т. 43. – Ч. І. – Кн. Шт. – Отд. І. – № 3511. – С. 36 – 37. 3 Назаренко В. Н. Реформы гарнизонных войск Российской империи XVIII в. (на примере Киевского гарнизона)… – С. 50. 4 ПСЗ. –Т. 43. – Ч. І. – Кн. Шт. – Отд. І. – № 3511. – С. 37; 5803. – С. 64; 12135. – С. 133 – 134. 45 та Глухівським гарнізонами був закріплений свій перелік фортець та міст, де мали нести службу солдати та офіцери. Оскільки Київський гарнізон у XVIII ст. мав більшу чисельність, ніж Глухівський, тому саме він став донором залог у головних містах Гетьманщини – Чернігові, Переяславі, Переволочній, Полтаві, Ніжині1 . Тобто, якщо у другій половині XVII ст. у кожному місті стояла окрема залога, то у XVIII ст. Київський гарнізон своїми контингентами («гарнізонними командами») охоплював більшу частину Гетьманщини. Не варто також вважати гарнізон лише як військову силу, на котру спиралася російська військо-цивільна адміністрація. Як правило, ця адміністрація являла собою командний склад того ж гарнізону: воєводи, обер- коменданти та коменданти, командири полків і т.д. Так, воєводи стежили здійснювали політичний нагляд за гетьманом та старшиною, втручалися у внутрішнє життя Гетьманщини. Київський обер-комендант також виконував завдання політичного нагляду. Відомо, що шість офіцерів Київського гарнізону входили до складу І Малоросійської колегії2 . Таким чином, гарнізон м. Києва виступав вагомим інструментом у втіленні політки Російської держави щодо українських земель, відіграючи роль головної опорної сили російської адміністрації. Питання дислокації в Києві гарнізону завжди було для російського уряду одним із головних під час переговорів із козацькою старшиною. Російський контингент у цьому місті контролював не лише територію Старокиївської та Печерської фортець, але відігравав роль інструментом впливу на політичне життя всієї Гетьманщини. 2.2. Управління гарнізоном та його структура Система управління Київським гарнізоном протягом другої половини ΧVII ст. і XVIII ст. мали певні відмінності, адже вона була 1 ПСЗ. –Т. 43. – Ч. І. – Кн. Шт. – Отд. І. – № 5803. – С. 66; № 12135. – С. 135. 2 Горобець В. Присмерк Гетьманщини (Україна в роки реформ Петра І) / Віктор Горобець. – К.: Ін-т історії України НАН України, 1998. – С. 91. 46 елементом різних сфер державного управління. У другій половині XVII ст. командування російських гарнізонів було чи не єдиним владним інститутом російського царя на землях Гетьманщини. У ΧVIII ст. з’явилася розгалужена цивільна адміністрація у вигляді генерал-губернаторів, губернаторів і широкого штату чиновників, представлених службовцями губернської канцелярії та інших установ. Як наслідок, відбулося часткове розмежування цивільної і військової сфер. Реформи російського війська кінця XVII – початку XVIII ст. також суттєво змінили характер управління гарнізоном, зокрема його окремими структурними частинами. На момент приходу до Києва російського контингенту у лютому 1654 р. в Московській державі діяла воєводсько-приказна система управління1 . Центральними органами державного управління були прикази, які відповідали за ту чи іншу сферу державного життя – військо, зносини з іноземними державами, збір податків і т.п. На місцях представниками влади царя виступали воєводи, що спиралися на військові контингенти і здійснювали управління ввіреним йому регіоном за допомогою апарату чиновників – піддячих, які складали приказну ізбу. Центральними державними органами, що здійснювали управління російськими військовоми контингентами на землях Гетьманщини, були Розрядний та Малоросійський прикази. Розрядний приказ опікувався практично всіма сторонами життя армії, починаючи від комплектування і закінчуючи забезпеченням продовольством та одягом. Малоросійський приказ створили 31 грудня 1662 р. (9 січня 1663 р. н. ст.)2 . В його компетенції перебували усі справи, що стосувалися Гетьманщини, в т.ч. російських гарнізонів в українських містах. Крім того, функції багатьох інших приказів Московської держави так чи інакше були пов’язані із забезпеченням 1 Калинычев Ф. И. Правовые вопросы военной организации Русского государства… – С. 34 – 37. 2 Софроненко К. А. Малороссийский приказ… – С. 39. 47 функціонування російських військових контингентів у містах Гетьманщини. Так, наприклад, у віданні Пушкарського приказу перебували пушкарі та кріпосна артилерія, через Іноземний приказ забезпечувалося комплектування і забезпечення російських полків іноземними офіцерами, зокрема спеціалістами з інженерної справи. У компетенції Рейтарського приказу перебували рейтарські полки, які також несли службу в Києві. Із створенням Малоросійського приказу, усі інші прикази, діяльність яких тим чи інакшим аспектом стосувалася російських гарнізонів в містах Гетьманщини, співпрацювали з ним за принципом: до входження на землі козацької держави військові частини перебували у компетенції тих центральних органів, які й мали ними опікуватися; після перетину кордону російські військові контингенти потрапляли у відання Малоросійського приказу. У XVIII ст. центральними органами управління Російською імперією стали колегії. Головним органом управління військом протягом XVIII ст. була Військова колегія1 . Головним органом управління артилерією та інженерними військами була Канцелярія Головної артилерії та фортифікації, що підпорядковувалася Військовій колегії2 . В управлінні Київською рейтарською командою була також задіяна Колегія іноземних справ (це пояснюється специфікою справ, що покладалися на київських рейтар)3 . Крім того, гарнізонні війська російської армії на українських землях почасти потрапляли у орбіту діяльності І-ї та ІІ-ї Малоросійських колегій. Наприклад, полки Глухівського гарнізону підпорядковувалися президенту І-ї Малоросійської колегії бригадиру С. Вельямінову4 . Відомо, що шість офіцерів Київського гарнізону входили до складу колегії5 . Малоросійська колегія 1 Бескровный Л. Г. Русская армия и флот в XVIII в…. – С. 69. 2 Там само. – С. 69 – 71. 3 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 2160, арк. 1. 4 Горобець В. Присмерк Гетьманщини… – С. 83. 5 Там само. – С. 91. 48 вирішувала, зокрема, справи щодо компетенції комендантів фортець на землях Гетьманщини. Вона забороняла комендантам втручатися у полкові справи1 . Так, відомо, що гарнізонні канцелярії втручалися у судочинство Гетьманщини2 . За часів існування І Малоросійської колегії коменданти із гарнізонами підпорядковувалися їй в політико-адмністративному плані, а генерал- губернатору – у військовому3 . Враховуючи той факт, що ІІ-у Малоросійську колегію очолював П. Румянцев-Задунайський, котрому підпорядковувалися і гарнізонні війська, стає зрозумілим, що гарнізон м. Києва також втягувався орбіту цього органу управління. Обидві колегії розглядали суперечки між командуванням гарнізонів і гарнізонних команд та місцевими козацькими політичними і судовими інститутами. ІІ-а Малоросійська колегія навіть вирішували побутові справи, наприклад, конфлікти щодо незаконної вирубку монастирських лісів російськими вояками та справи стосовно успадкування і продажу майна, де одночасно перетиналися інтереси особового складу гарнізону та місцевого населення. Наприклад, у 1727 р. підполковник Київського гарнізону Ф. Кошелєв намагався через І Малоросійсску колегію та Генеральну військову канцелярію повернути борг в 150 руб., які якому був винен бунчуковий твоариш Василь Рославець4 . Після губернської реформи 1708 р. київські губернатори стали головними командирами військових та частин, що перебували в межах губернії у мирний час. При цьому, територія Російської імперії, окрім адміністративно- територіального поділу, мала також військово-адміністративний – на вже загадані департаменти5 . За кожним департаментом було закріплено відповідну 1 Горобець В. Присмерк Гетьманщини… – С. 144. 2 Там само. – С. 206. 3 Там само. – С. 217. 4 ЦДІАК України, ф. 51, оп. 3, спр. 1626, арк. 17 – 17 зв. 5 ПСЗ. –Т. 43. – Ч. І. – Кн. Шт. – Отд. І. – № 5803. – С. 64 – 65. 49 кількість артилеристів та інженерів, котрих очолював керівник департаменту. Київ, як головне місто на південно-західних кордонах імперії, також став центром одного із департаментів. У результаті цього виникла ситуація, що артилерійські та інженерні формування у складі гарнізону одночасно підпорядковувалися як губернському керівництву, так і командуванню департаменту, яке також перебувало в Києві. Безпосередніми командирами гарнізону Києва у другій половині XVII ст. були воєводи, а у XVIII ст. – київські обер-коменданти. На час укладення Переяславського договору 1654 р. в Московській державі воєводи виступали на місцях представниками царської влади і мали військові, адміністративні та судові повноваження1 . У містах, що мали важливе геополітичне значення, було кілька воєвод. Найбільшою повнотою влади наділявся головний воєвода, а інші підпорядковувалися йому. За характером функціональних обов’язків воєводи поділялися на ІІІ класи: головних, облогових, «сходних». Облоговий воєвода був комендантом фортеці, а «сходний» займався організацією «сходу» (розвідки). Після Переяславської угоди 1654 р. московський уряд зіткнувся з проблемою визначення правового положення та повноважень московських воєвод в містах Гетьманщини. На час їхнього приходу в козацькій державі оформлювалася своя система управління. Крім того, більшість українських міст мали магдебурзьке право, надане ще польськими королями й підтверджене російським царем Олексієм Михайловичем. Тому потрібно було визначити правове поле, в рамках якого мали діяти воєводи, що перебували в містах Гетьманщини на чолі гарнізонів. Функції українських воєвод мали свою специфіку, пов’язану із політичним статусом «воз’єднаної землі» та її геополітичним розташуванням і т.п. Всі ці чинники значно обмежували 1 Калинычев Ф. И. Правовые вопросы военной организации Русского государства… – С. 35 – 37, 95 – 96. 50 компетенцію воєвод на українських землях: вони займалися переважно військовими питаннями. Протягом другої половини XVII ст. царський уряд намагався розширити повноваження воєвод (не без допомоги козацької старшини) або ж вони з власної ініціативи добивалися розширення свого правового положення. Іноді їм це вдавалося, іноді це викликало антимосковські виступи, як сталося в 1668 р. Повноваження, що надавалися, і функції, які покладалися на воєводу, багато в чому залежали від значення міста, до якого він призначався. Перелік функцій та повноважень визначався в інструкції, яка надавалася воєводі царським урядом. Призначеним 30 січня 1654 р. київським воєводам Ф. Куракіну та Ф. Волконському (список київських воєвод див.: Додаток А) поставили такі завдання: організувати захист Києва від польських, литовських й татарських військ; збирати відомості про плани командування польських, литовських та татарських військ; давати відсіч вторгненню ворожих загонів на територію України; силами гарнізону та киян збудувати в Києві фортецю; організувати сторожову службу навколо Києва; підтримувати постійний зв’язок з Б. Хмельницьким; направляти в Москву листи польських й литовських урядовців; вирішувати справи переселенців з Правобережжя; затримувати вихідців з Росії до з’ясування мотивів їхнього прибуття в Київ; не приймати втікачів-кріпаків з російських земель та повертати їх власникам; забезпечити постачання ратних людей харчами, порохом та свинцем; передавати на розгляд місцевої влади справи про вчинки українського населення, які зачіпали інтереси ратних людей; унеможливлювати конфлікти між ратними людьми та українцями1 . Проте поступово царський уряд намагався de facto і de jure розширити повноваження російських воєвод, і в першу чергу – київських (перелік російських воєвод у Києві див. Додаток А). Зокрема, вже згадані Ф. С. Куракін та Ф. Ф. Волконський, втрутилися у справи церкви, примушуючи київське 1 Акты ЮЗР. – Т. 10. – С. 360 – 372. 51 духовенство присягнути на вірність царю, а потім заарештували посланця київського митрополита Сильвестра Косова – ченця Макарія Криницького, який вніс скаргу на дії воєвод у Луцькі гродські книги1 . У правовому полі компетенція російських воєвод Києва розширювалася у договірних статтях між гетьманським і царським урядами2 . У Переяславських статтях 1659 р. закріпили збільшення числа російських воєвод у містах Гетьманщини. Крім Києва, гарнізони росіяни ввели гарнізони до Переяслава, Чернігова, Ніжина, Умані та Брацлава3 . Батуринські статті 1663 р. хоча не внесли значних змін у правовому статусі воєвод і гарнізонів, проте в них був пункт (щодо забезпечення російських військ на землях Гетьманщини за рахунок місцевого населення), що створював прецедент, який Москва використала при укладанні наступних статей4 . Згідно Московських статей 1665 р. до рук царських воєвод перейшло безпосереднє управління військово- адміністративним і фінансово-господарським життям України за винятком козацького стану (російські воєводи отримали право збирати податки з місцевого населення, здійснювати поліцейський контроль і т.д.)5 . Крім того, російська військова присутність розширювалася ще більше: гарнізони мали 1 Плохій С. «Наливайкова віра»: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні / Сергій Плохій. – К.: Критика, 2006. – С. 331, 417. 2 Яковлів А.І. Українсько-московські договори XVII – XVIII століть. Договори гетьмана І. Брюховецького 1663 і 1665 рр. / Андрій Іванович Яковлів // УІЖ. – 1994. – № 1. – С.129 – 138. 3 Источники малороссийской истории… – Ч. І. – С. 110. 4 Там само. – С. 131. 5 Там само. – С. 143 – 149. * Насправді ж російський контингенти розмістилися у більшій кількості міст, зокрема основних полкових і навіть сотенних центрах. Наприклад, російські контингенти прибули до Лубен, Лохвиці, Миргорода, Гадяча та інших міст. 52 стояти також у Каневі, Новгород-Сіверському, Кременчуці, Кодаку, Острі, Полтаві та ін.* Після антимосковського повстання 1668 р., компетенцію воєвод, що перебували в містах Гетьманщини, обмежили до функцій командирів ввірених їм військових контингентів та представників царя на місцях. У наступних договірних статтях (Конотопські 1672 р., Переяславські 1674 р., Коломацькі 1689 р.) правовий статус воєвод суттєво не змінився. Загалом, можна виокремити такі військові та дипломатичні повноваження київських воєвод та функції:  Оборона міста. Кожен воєвода мав дбати про обороноздатність міста Києва, проводити реконструкцію укріплень фортеці і т.п.  Управління гарнізоном. Воєвода мав здійснювати керівництво всіма військовими частинами, що перебували під його управлінням, контролювати дії особового складу гарнізонів й не допускати суперечностей між київськими міщанами й ратними людьми, дбати про забезпечення російських вояків харчами та боєприпасами.  Воєводи на чолі гарнізонів мали спільно діяти з козаками під час військових дій.  Розвідка. В Києві, поряд із головним воєводою, був також «сходний» воєвода, який займався організацією «сходу» – розвідки. Київська приказна ізба мала своїх розвідників із числа київських міщан, які систематично відвідували Річ Посполиту, Османську імперію та інші країни1 . Крім свідчень шпигунів, інформація здобувалася за рахунок отримання свідчень від купців, священників, вихідців з полону.  Дипломатичні функції. Враховуючи прикордонне положення міста та його геополітичне положення, київський воєвода наділявся певними дипломатичними повноваженнями. Зокрема, київські воєводи приймали послів 1 Софроненко К. А. Малороссийский приказ… – С. 142 – 143; ЦДІАК України, ф. КМФ – 40, оп. 1, спр. 18, арк. 8 зв. 53 від українських гетьманів, польського короля та коронних гетьманів і обговорювали з ними питання спільних дій проти турків, умови укладення мирних договорів і т.п. Воєвода також наділявся повноваженнями вести переговори з татарами щодо обміну полоненими чи їх викупу.  Контроль за діяльністю інших воєвод в Ніжині, Острі, Переяславі та Чернігові. На території Московської держави за системою зв’язків з центральними органами управління воєводи поділялися на розрядних та повітових1 . Різницю положення розрядних і повітових воєвод чітко відобразила практика надання ним «наказів». «Наказ» розрядним воєводам давали в Розрядному приказі на підставі «Уложеной книги». Наказ повітовим давали розрядні воєводи і лише в деяких випадках в Розрядному приказі2 . При отримання наказу підлеглі воєводи були зобов’язані прибути до головного воєводи, пред’явити йому государевий наказ або грамоту і лише після його дозволу їхати на місце служби. В оформленні поточної документації, що виходила від розрядних і повітових воєвод, також існували відмінності. В своїй повсякденній службовій діяльності повітові воєводи керувалися вказівками з головного міста, посилати туди відписки про свої городові справи3 . Про непередбачувані ситуації повітовий воєвода був зобов’язаний відписувати розрядному. На відміну від повітового воєводи, розрядний мав право безпосередньо контактувати з вищою владою. Він посилав відписки до Москви з усіх питань, що виходили за рамки компетенції місцевої влади. На землях Гетьманщини київський воєвода мав статус, подібний до розрядного воєводи на російських землях. Про це свідчить інструкція, надана 1 Талина Г. В. Государственная власть и системы регулирования социально- служебного положения представителей высшего общества… – С. 154 – 155. 2 Там само. 3 Там само. 54 новопризначеному ніжинському воєводі І. Ржевському: надсилати розписи гарнізону до Малоросійського приказу й Києва; всі отримані листи пересилати до київського воєводи; повідомляти в Київ про рух ворога; отриману інформацію від вихідців з полону надсилати київському воєводі; також йому писати про всі військові та міські справи; повідомляти про осіб, що виявили бажання перейти на царську службу; тільки у випадку, коли через воєнні дії не буде змоги відписувати київському воєводі, лише тоді слати листи до Малоросійського приказу1 . Відомо, що в 1675 р. київський воєвода розслідував зловживання остерського колеги Норова, дії якого ледь не викликали антимосковський виступ в місті2 . Деякі воєводи в містах Гетьманщини не бажали підкорюватися київському командиру і добивалися права напряму контактувати з московським урядом. Більшість цих спроб були невдалими. Функції гарнізонної канцелярії у другій половині XVII ст. виконувала приказна ізба. Вона виступала як канцелярія при воєводі і водночас орган, що обмежував його владу. Зважаючи на те, що в реаліях Гетьманщини адміністративні можливості російських урядовців були незначними, приказна ізба в Києві протягом періоду свого існування радше нагадувала гарнізонну канцелярію. В коло її обов’язків в основному входили саме «гарнізонні» питання. Чисельність службовців цього органу була досить значною як для подібного роду установ. У Київській приказній ізбі постійно працювало 12 – 14 піддячих3 . Така кількість була характерною лише для Новгорода, Тобольська і 1 Акты ЮЗР. – Т. 5. – С. 294 – 299; підтвердження тому, що Ржевський виконував «наказ» можна знайти у його листуванні – Див.: Переписка нежинского воеводы И. И. Ржевского с Московским правительством (1665 – 1667гг.). – Чернигов: Черниговская Земская типография, 1901. – 62 с. 2 Софроненко К.А. Малороссийский приказ… – С. 149. 3 Оглоблин Н. «Расходная книга» Киевской приказной избы… – С. 5; ЦДІАК України, ф. КМФ – 40, оп. 1, спр. 18, арк. 8 – 8 зв.; спр. 20, арк. 119 – 119 зв. 55 Казані, тобто для найбільш важливих міст Московської держави. Керував роботою канцелярії приказний дяк, що признався на службу до фортеці чи міста разом із воєводою. До складу піддячих Київської приказної ізби входили представники різних приказів Московської держави, які відали відповідним спектром питань. Так, у 1660 р. в Києві в приказній ізбі служило двоє піддячих приказу Великого Палацу, по одному піддячому з приказів Нової Черти, Розбійного, Ямського, Казенного і Холопського1 . При приказній ізбі діяв відділ розвідки, також несли службу різні пристави, переписувачі, гінці. Вони виконували доручення воєводи та піддячих. У XVIII ст. російський уряд зробив спробу розмежувати цивільну та військову адміністрацію. Інститут воєводського правління замінили губернаторами та обер-комендантами*. На губернаторів покладалися як цивільні, так і військові справи. Хоча першу губернську реформу провели в 1708 р., однак перший «губернатор» у Києві з’явився ще в 1700 р.(список київських губернаторів та генерал-губернаторів див.: Додаток Б). Ним призначили генерал-майора Юрія Андрійовича Фамендіна (фон Менгедена)2 . На думку В. Щербини, звання «київського губернатора» носило суто номінальним характер. Тому навіть перші губернатори, як згаданий Ю. Фамендін, а також А. Гуліц, радше нагадували воєвод XVII ст., ніж «класичних» губернаторів3 . При цьому слово «воєвода» ще довго залишалося в титулатурі керівників губернії. Так, в документах магістрату 1716 р. київського губернатора Д. Голіцина називали «воєводою і губернатором Київським» 4 . 1 Акты Московского государства. – СПб.: Тип. Императорской академии наук, 1901. – Т. 3 – С. 70. * На східній периферії Російської держави, насамперед в областях Сибіру, інститут воєвод проіснував до 1775 р. 2 Щербина В. Киевские воеводы, губернаторы… – С. 144. 3 Там само. – С. 130. 4 ДАК, ф. 1, спр. 9, арк. 51, 54 – 55. 56 Про повноцінних губернаторів варто починати говорити лише після проведення першої губернської реформи 1708 р., коли створили Київську губернію у складі 4 провінцій1 . На місцях губернатори стали головними командирами гарнізонних військ. До їхньої компетенції входили також рекрутські набори та забезпечення військ2 . У 1725 р. провели ще одну губернську реформу. На чолі Київської губернії стояв генерал-губернатор, що відтоді посів вершину владної вертикалі (список київських генерал-губернаторів та губернаторів у XVIII ст. див. Додаток Б). Здійснювати управління губернією йому допомагали віце-губернатори, коменданти і т.д. Отже, на початку XVIII ст. на землях Гетьманщини формується московська цивільна адміністрація, тоді як в другій половині XVII ст. присутність Москви обмежувалася насамперед військовою адміністрацією та контингентами війська. Воєвода був представником військової адміністрації, хоча й наділявся деякими цивільними повноваженнями. Інститут генерал-губернаторства – це вже інший, вищий щабель в процесі інкорпорації земель Гетьманщини до складу Російської імперії. 1 До складу Київської губернії увійшли Бєлгородська, Севська, Орловська та власне Київська провінції. В історіографії склалися досить суперечливі погляди щодо тих територій, котрі включали в себе «Київську провінцію». Найбільш імовірно, під нею слід розуміти ті російські військово-адміністративні анклави у Києві та найбільших містах Лівобережжя, де стояли російські гарнізонні команди, а також територія на півночі Гетьманщини, де проживали старообрядці. Див.: Лазарев Я. Проблема соотношения Киевской губернии и Гетманской Украины в годы петровских реформ в российской историографии // Научные ведомости Белгородского государственного университета. История. Политология. Экономика. Информатика. – 2012. – № 13 (132). – С. 89 – 99. 2 Бескровный Л. Г. Русская армия и флот в ΧVIII в… – С. 71. 57 Наступним після генерал-губернатора у сфері управління гарнізонними військами в губернії, йшов київський обер-комендант (список київських обер- комендантів див.: Додаток В). На нього покладалося безпосереднє командування гарнізоном: питання бойової підготовки, забезпечення частин та підрозділів і, взагалі, безперебійне функціонування «гарнізонного механізму». На думку дослідників, посада обер-коменданта мала частково символічний характер: він призначався лише у найбільш важливі міста1 . Однак, на прикладі Києва стає чітко зрозуміло, що не лише статус міста був основним чинником появи обер-коменданта в місті. У «київському» випадку обер-комендант був не лише особою, що очолювала гарнізон, але й тим, хто при потребі виконував губернаторські обов’язки. Протягом XVIII ст. київським обер-комендантам неодноразово доводилося виконувати функції губернаторів. Так, із 1752 р. обов’язки київського губернатора виконував місцевий обер-комендант І. Костюрін, якого в 1758 р. замінив (на посаді виконуючого обов’язки губернатора) знову ж таки обер-комендат В. Лопухін2 . Київський обер-комендант вважався головним у межах губернії і коменданти інших фортець йому підпорядковувалися. Це і не дивно, адже в більшості фортець Гетьманщини стояли гарнізонні команди, сформовані із особового складу власне Київського гарнізону. Комендантами у Чернігові, Переяславі, Ніжині, Полтаві були офіцери (у чині від капітана до полковника) із особового складу полків Київського гарнізону. Отже, функції київського обер- коменданта зводилися не лише до управління Київським гарнізоном, але й наглядом за Черніговом, Полтавою, Переволочною та ін. Тобто, на відміну від звичайного коменданта фортеці, обер-коменданту підпорядковувалися всі фортеці та гарнізони в межах певного округу. У випадку Київської губернії – 1 Проскурякова М. Е. «Из определенных к Остзею»… – С. 25. 2 Щербина В. Киевские воеводы, губернаторы… – С. 140; Макидонов А.В. Персональный состав административного аппарата Новороссии XVIII века / Макидонов А. В. – Запорожье: Просвіта, 2011. – С. 8. 58 фортеці, де стояли російські гарнізонні команди. Посада київського обер- київським мала високий статус і давала хороші прибутки (за київський обер- комендантом було закріплено дохід із 1000 душ кріпосних) 1 . На губернатора та обер-коменданта, зокрема, покладалася таке важливе завдання, як нагляд за політичної благонадійністю козацької старшини. Оскільки у XVIII ст. центром політичного життя Гетьманщини був Глухів, то не стільки київський, як глухівський комендант обов’язково мав стежити і звітувати про можливі політичні «бродіння» у старшинському середовищі. Наприклад, на призначеного в 1711 р. глухівського коменданта в таємній інструкції було покладено функції таємного політичного нагляду за гетьманом та старшиною2 . Найяскравішим прикладом виступає Глухівська рада у грудні 1763 р. Тоді, дізнавшись про висловлення бажання старшини закріпити гетьманську булаву за родом Розумовських, місцевий комендант де Латур негайно сповістив про це київського обер-коменданата В. Чичеріна та київського генерал-губернатора Ф. Воєйкова, котрі в свою чергу повідомили центральний уряд3 . Існувала також окрема посада коменданта Старокиївської фортеці, котрий, як правило, призначався із офіцерів Київського гарнізонного полку і підпорядковувався київському обер-коменданту (список комендантів Старокиївської фортеці див.: Додаток Д) 4 . 1 Вигель. Ф. Ф. Записки… – С. 49 – 50. Як згадував Ф. Вігель, його батько мав вибір: бути Олонецьким губернаторм чи київським обер-комендантом: «…он предпочель последнее их этих двух мест, в хорошем климате, почетное, спокойное и законноприбыльное ибо доходы с тисячи душ давались на содержавние оное». 2 Горобець В. Присмерк Гетьманщини… – С. 212. 3 Бантыш-Каменский Д. История Малой России… – С. 209. 4 Макидонов А. В. Персональный состав административного аппарата Новороссии XVIII века… – С. 18. 59 У XVIII ст. функції приказної ізби перебрали на себе губернська та гарнізонні канцелярії. Губернська, хоч на перший погляд була «заточеною» під цивільні справи, також обслуговувала і гарнізон. Гарнізонна канцелярія мала менший штат, і, судячи із документації, займалася лише гарнізонними полками та батальйонами. Справи рейтарської команди проходили через документацію губернської канцелярії. Інженерна та артилерійська команди мали власні невеликі канцелярії. На чолі кожної із канцелярій стояв секретар, якому підпорядковувалися різні канцеляристи, писарі, копіїсти. За штатом в губернській канцелярії працювало 16 службовців: 12 (секретар, 3 канцеляристи і 8 копіїстів) безпосередньо в канцелярії і 4 в австеріях (казенних кабаках)1 . При губернській канцелярії також діяв перекладацький відділ, куди входили перекладачі і товмачі* . Київська гарнізонна канцелярія складалася з одного секретаря, двох канцеляристів, 4-х писарів та двох сторожів2 . Крім того, в канцеляріях в якості практикантів-помічників, зазвичай копіїстів, працювали найкращі учні гарнізонної школи3 . У XVIII ст. існувало звання плац-майора, що стояв у владній вертикалі гарнізонного управління після обер-коменданта та коменданта. Плац-майор був заступником коменданта і відповідав за стройову частину. На перших порах 1 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 441, арк. 41; ф. 1104, спр. 2, арк 1 – 6. * Різниця між ними полягала у більш кращому знанні мов. Товмач, як правило, міг перекласти з іноземної на побутовому рівні, тоді як «перекладач» міг перевести офіційний документ. Відповідно, оклади жалування, «перекладачів» та «товмачів» суттєво відрізнялися на користь перших. 2 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр 441, арк. 45; ПСЗ. – Т. 43. – Ч. І. – Кн. Шт. – Отд. І. – № 4764. – С. 44. 3 Назаренко В. Київська гарнізонна школа у XVIII ст. / Вадим Назаренко // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя. – Вип. 41. – С. 39. 60 існування цього інституту (перша згадка – 1716 р.1 ) плац-майори призначалися як виконувачі обов’язків коменданта у фортеці. Згодом їхні функції визначили більш детально. Зокрема, плац-майори відповідали за утримання арештантів та рекрутів, призначали караули. Як правило, плац-майори призначалися із штаб- офіцерів, котрі після поранень чи внаслідок старості не могли нести польову службу. До 1764 р. плац-майори призначалися зі складу офіцерів гарнізонних полків. Після гарнізонної реформи 1764 р. плац-майор призначався окремо, при цьому, лише в ті гарнізони, що нараховували не менше двох батальйонів2 . Одним із органів управління гарнізоном виступав гарнізонний суд. За часів воєводського правління суд над російськими ратниками чинив місцевий воєвода. Якщо ж злочини були серйозними, то нерідко злочинців направляли до Москви. У XVIII ст. гарнізонний суд підпорядковувався губернатору і коменданту. Згідно Воїнського уставу 1716 р., головував на суді «яко президент» полковник, підполковник чи майор. Також до складу суду входили по два «асесори»: капітани, поручики, прапорщики, сержанти, капрали, а також двоє або четверо рядових. До ради суду обов’язково входив гарнізонний аудитор. Судочинство провадилося згідно § 50 Уставу 1716 р.3 . Вироки виносилися у відповідності із положеннями Воїнського артикула 1716 р.4 . На прикладі Києва відомо, що до складу гарнізонного суду входило 8 чоловік. Головуючим на суді виступав «презус», як правило, зі званням секунд- або прем’єр-майора, 1 ДАК, ф. 1, оп. 1, спр. 9, арк. 93. 2 ПСЗ. – СПб., 1830. – Т. 43. – Ч. 1. – Кн. Шт. – № 12135. – С. 69. 3Воинский устав 1716 года / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://adjudant.ru/regulations/1716-01.htm. – Назва з екрану. 4 Воинский артикул 1716 года / [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті: http://adjudant.ru/regulations/1716-02.htm. – Назва з екрану. 61 «асесори» (офіцери у званнях від капітана до прапорщика) і вже згаданий аудитор1 . У гарнізонній в’язниці, що стояла на території Києво-Печерської фортеці, утримувалися солдати гарнізону, військовополонені і т.п. Невелика в’язниця була при обер-комендантській канцелярії. Наприклад, у 1772 р. там утримувалося 20 солдатів та унтер-офіцерів гарнізонних полків2 . Частинами і підрозділами Київського гарнізону протягом другої половини XVII –XVIII ст. командували офіцери у відповідності до статусу військового формування. На чолі стрілецьких приказів стояли стрілецькі голови, а з 1680 р. – полковники. Власне, командири стрілецьких частин і давали назви своїм приказам, наприклад «приказ Уварова», «приказ Єдногурова» і т.п.3 Командиру приказу допомагали командувати частиною сотники, п’ятидесятники та десятники, що командували відповідними підрозділами та відділеннями. Формування пушкарів очолював пушкарський голова. Командирами полків «нового строю» були офіцери в званні генерала, полковника або майора. До штабу полку входили також інші офіцери. Наприклад, у солдатському полку до штабу належали: полковник чи генерал, підполковник, майор, 7 капітанів, 1 капітан-поручик, квартирмейстер, 10 прапорщиків та полковий обозний. Гарнізонними полками командували полковники або підполковники (список командирів гарнізонних полків див.: Додаток Е). Після того, як гарнізонні полки переформували на окремі батальйони, нові військово- адміністративні одиниці очолили офіцери у званні прем’єр-майора. Чисельність 1 ЦДІАК України, ф. 246, оп. 3, спр. 150, арк.7. – Наприклад, у 1784 р. в Глухывському гарнізонному суді головував прем’єр-майор, «асесорами» були два капітани, поручик, підпоручик та два прапорщики, і обов’язкового – гарнізонний аудитор. 2 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 6977, арк. 1 – 7. 3 Синбирский сборник… – С. 79. 62 штабу гарнізонного полку протягом XVIII ст. неодноразово змінювався. У 1711 р. він складав 40 чол., у 1720 р. – вже 32 чол., а після 1731 р. – усього 27 чол.1 . Крім командира полку – полковника, до нього входили підполковник, майор, капітани (спочатку 8, а після 1731 р. – 6)2 . Саме штаб здійснював управління гарнізонними полками, а після 1764 р. – батальйонами. На чолі Київської артилерійської команди, сформованої у XVIII ст., в різні роки були офіцери-артилеристи у званні від прапорщика до майора (список командирів підрозділу див.: Додаток Ж) 3 . Офіційно за штатом це мав бути майор артилерії4 . Проте через постійний некомплект офіцерських кадрів, як правило, підрозділи очолювали офіцери із нижчими званнями5 . До штабу команди також входили поручики, прапорщики. Згідно штату 1765 р., штаб підрозділу складався із майора, капітана, поручика, двох підпоручиків та штик- юнкера. Інженерів гарнізону очолював інженер-офіцер у званні від капітана до полковника (список командирів інженерної команди див.: Додаток З). За штатами 1724 р., це мав бути майор, однак некомплект спеціалістів вносив свої корективи6 . В «Табелі про ранги 1722 р.» офіцерські чини в артилерії та інженерних військах були на ранг вище ніж відповідні чини в армійських та 1 Бескровный Л. Г. Русская армия и флот в XVIII в… – С. 44, 61. 2 ПСЗ. – Т. 43. – Ч. 1. – Кн. Шт. – № 5803. – С. 58 – 63. 3 Назаренко В. Артилерійські формування київського гарнізону (друга половник XVII – XVIII ст.): управління, організація, особовий склад / Вадим Назаренко // Гілея: науковий вісник – 2014. – Вип. 82. – С. 10. 4 Там само. 5 Там само. 6 Назаренко В. Інженерні формування Київського гарнізону у другій половині XVII – XVIII ст. / Вадим Назаренко // Гілея: науковий вісник. – 2015. – Вип. 92. – С. 8. 63 гарнізонних полках. Тому, артилерист чи інженер-підполковник за рангом відповідав полковнику піхотного гарнізонного полку. Звання командирів рейтарської команди визначалися не стільки статусом самого підрозділу, скільки власне кар’єрою офіцера, що призначався її командиром (список командирів підрозділу див.: Додаток Г.4.). Тому чітко зафіксованого звання, котре мав носити командир рейтарів, не було. Як правило, все визначалося кар’єрою офіцера що командував підрозділом. Наприклад, перший командир рейтарів Ф. Наковальнин, протягом 1725 – 1738 рр. пройшов шлях від прапорщика до майора, залишаючись при цьому очільником підрозділу1 . У 1772 – 1781 рр. рейтарів очолював прем’єр-майор С. Мельников. Гарнізон складався з органів управління, бойових частин і підрозділів (піхота, артилерія, інженерні підрозділи) та та формувань, що забезпечували його функціонування (провіантські та фурштатські служби і т.п.). Кожен із цих структурних елементів мав свої органи управління, які, як правило, на місцевому рівні зводилися до інституту губернатора. У артилеристів та інженерів у XVIII ст. вертикаль управління була дещо відмінною (підпорядкування комендиру департамента). Головна відмінність між другою половиною XVII ст. та XVIII ст. полягала в тому, що в перші півстоліття перебування в Києві російського військового контингенту він не мав затвердженої структури. Офіційних штатів, що визначали структурний склад частин та підрозділів Київського гарнізону, не існувало. Основу гарнізону складали частини та підрозділи російської армії, що несли службу в Києві. У другій половині XVII ст. до них належали стрілецькі прикази (з 1680 р. – полки), драгунські, рейтарські та солдатські полки, 1 Андриевский А. Исторические материалы из архива Киевского губернського правления. – К., 1885. – Вып. 8. – С. 123; ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 1844, арк. 6 зв. – 7. 64 підрозділи помісної кінноти. Протягом другої половини XVII ст. не було визначено сталої кількості частин і підрозділів, що мали перебувати на службі в Києві. Так, у різні роки в складі Київського гарнізону нараховувалося від одного до семи стрілецьких приказів. Кількість солдатських і рейтарських полків в структурі гарнізону коливалася в межах одного-трьох. В 1660-ті рр. на службі в Києві перебували драгунські полки. Кількість підрозділів помісної кінноти коливалася в межах однієї-трьох сотень. Мозаїчність Київського гарнізону у другій половині XVII ст. унаочнюють дані таблиці, складеної на основі даних відписки воєводи Ю. Трубєцького з Києва у березні 1674 р. Таблиця № 1 Частини та підрозділи Київського гарнізону станом на березень 1674 р.1 . Назва частин та підрозділів Чисельність особового складу Кіннота Київський рейтарський полк 68 чол. Драгунський полк М. фон Залена 50 чол. Помісна кіннота понад 100 чол. Солдатські полки полк Ю. Фамендіна 315 чол. полк Ф. Мейєра 242 чол. Стрілецькі прикази приказ Зубова 673 чол. приказ Уварова 675 чол. приказ Ізедінова 607 чол. приказ Єндогурова 310 чол. 1 Синбирский сборник… – С. 78 – 79. 65 приказ Остаф’єва 300 чол. приказ Вешнякова 449 чол. приказ Писарєва 295 чол. Пушкарі 38 чол. У 1696 р. гарнізон м. Києва складався із рейтарського, 5-ти стрілецьких та одного солдатського полків, а також відділу пушкарів1 . Основною структурною одиницею стрілецького війська був приказ, до складу якого спочатку входило 500 чол., а потім – 10002 . Прикази поділялися на сотні, сотні на – на п’ятидесятки, ті свою чергу – на десятки. Кожен приказ чи сотня селилися окремими слободами (так у Києві виникла Стрілецька слобода, що дала назви однойменній вулиці)3 . Після 1680 р. стрілецькі прикази переформували в полки і збільшили їхню штатну чисельність до 1000 чол. У останні два десятиліття XVII ст. та на початку XVIII ст. виникли так звані «солдатські полки, сформовані зі стрільців». Називалися вони також по імені командира частини. У Києві такими були полки М. Сухарєва, І. Скріпіцина та І. Ушакова, сформовані із московських стрільців, яких вислали на землі Гетьманщини після придушення стрілецького бунту 1682 р.4 . У рейтарів, драгунів та солдатів основною структурною одиницею був полк (рейтарський – 700 – 1000 чоловік, солдатський – 1000 – 2000 чол.). Структурно полк складався з рот, а останні, в свою чергу, поділялись на плутонги (взводи), а ті – на капральства. Першим солдатським полком, що ніс 1 ЦДІАК України, ф. КМФ – 40, оп. 1, спр. 21, арк. 5 зв. – 8 зв. 2 Калинычев Ф. И. Правовые вопросы военной организации Русского государства… – С. 121 – 123. 3 Щербина В.Стрілецька та Рейтарська вулиці у Києві / Володимир Щребина // Нові студії з історії Києва. – К., 1926. – С. 62 – 64. 4 Рабинович М.Д. Полки петровской армии… – С. 15. 66 службу в Києві, став полк Ю. Гутцина, що увійшов до міста в складі першого гарнізону навесні 1654 р.1 У перші десятиліття після приходу до Києва московського контингенту, гарнізонну службу в Києві несли підрозділи помісної кінноти, сформовані з дворян і дітей боярських. Такі підрозділи згадуються на службі в Києві в 1654 – 1670-х рр. Так, у складі першого російського військового контингенту, що прибув до Києва в лютому 1654 р., нараховувалося 100 дітей боярських «черниговцев»2 . Станом на 1658 р. у складі Київського гарнізону служило дві сотні помісної кінноти, а в 1660 р. – три3 . Зазвичай, у переписах помісна кіннота зазначалася із географічним означенням походженням кіннотників, але не завжди вказувалася чисельність дворян і дітей боярських. Так, 1673 р. в Києві служили «брянчане…стародубци, почепци, рославци, трубчане»4 . У тому ж році в складі Київського гарнізону значилося 149 чол. «брянчан, почепцев, рославцев»5 . У пізніших переписах формування з помісної кінноти зникли зі складу гарнізону, а єдиною кавалерійською частиною був Київський рейтарський полк* . Крім того, в Києві несло службу формування із пушкарів. Спочатку воно було невеликим, адже в складі першого гарнізону нараховувалося усього 5 пушкарів6 . До 1660-х рр. їхня чисельність збільшилася до 50 чол.7 1 Акты ЮЗР. – Т. 11. – С. 354. 2 Там само. 3 Бабулин И. Б. Состав армии Шереметьева в Чудновской кампании… – С. 22 – 40 4 Синбирский сборник… – С. 9. 5 Там само. – С. 14. * У деяких документах за 1680-ті рр. рейтарську частину часто називали «шквадроном». – ЦДІАК України, ф. КМФ – 40, оп. 1, спр. 1, арк. 6. 6 Назаренко В. Артилерійські формування… – С. 11. 7 Там само. 67 Реформи державного устрою та збройних сил, що проводилися за часів правління Петра І, суттєво позначилися на структурі Київського гарнізону. Вона отримує чіткі обриси і ускладнюється. Зокрема, в 1711, 1720 та 1731 рр. затвердили штати гарнізонних військ російської армії1 . Так, у 1711 – 1720 рр. в Києві перебувало 4 піхотних гарнізонних полки, а 1720 – 1764 рр. – 5 . Після 1764 р. в Києві несло службу 6 піхотних батальйонів. Саме ці частини і прийнято називати в історіографії гарнізонними військами XVIII ст.2 . Оскільки саме вони складали абсолютну більшість бойового складу Київського гарнізону. Структурно кожен з піхотних полків поділявся на 2 батальйони, які в свою чергу поділялися на 8 рот (1 батальйон – 4 роти), одна з яких була гренадерською, решта 7 – фузилерними. Кожна рота поділялася на 4 плутонги (взводи), а останні ділилися на капральства (1 взвод – 2 капральства). Київські гарнізонні полки проіснували більш, ніж півстоліття, а точніше із 1711 до 1764 р. Кожен із них мав свою історію та символіку. Так, Київський гарнізонний полк сформували у 1711 р. із особового складу стрілецьких частин, що несли службу в Києві на початку XVIII ст.3 . Спочатку в документах він іменувався як обер-комендантський, а з 1727 р. як Київський гарнізонний полк. У 1730 р. частина отримала полковий герб, на якому було зображено в золотому щиті на голубому полі ангела з мечем і щитом4 . Одним із командирів частини був полковник Петро Роде (не пізніше 1727 – 1732). Він став донатором будівництва у 1731 р. Троїцької церкви на території Верхнього міста (Старокиївської фортеці)5 . 1 ПСЗ.– Т. 43. – Ч. І. – Кн .шт. – Отд. І. – № 2319, 3511, 5803. 2 Бескровный Л. Г. Русская армия и флот в XVIII в… – С. 44 – 46. 3 Рабинович М. Д. Полки петровской армии… – С. 68. 4Висковатов А. Историческое описание одежды и вооружения … – С. 106. 5 Описи Київського намісництва 70-80-х років XVIII ст….– С. 39. 68 Чернігівський гарнізонний полк починав свою історію зі стрілецької частини під командуванням полковника Григорія Анєнкова1 . З 1707 р. він ніс гарнізонну службу на українських землях. З 1711 р. частина носила назву комендантського гарнізонного полку в Києві2 . Після перейменування в 1727 р. за частиною закріпилася назва Чернігівського гарнізонного полку3 . Полковий герб, затверджений у 1730 р., мав наступний вигляд: в золотому щиті на білому полі чорний одноголовий орел з жовтим дзьобом, лапами та короною, який тримає в лапі довгий жовтий хрест4 . Із командирів полку відомі полковник Геренк Микола та підполковник Христофор Нейман (бл. 1750 – 1761 рр.)5 . Полтавський гарнізонний полк спочатку називався солдатським полком Василя Кошелєва, сформованим на основі однойменної стрілецької частини в 1708 р.6 . У 1727 р. він отримав назву Полтавського гарнізонного полку. У 1730 р. частина отримала свій герб: в золотому щиті поле, поділене на 4 частини, з них на верхній червоній – дві хрестоподібно покладені шпаги, на нижній блакитній – золота піраміда, лівій білій – на зеленій землі червоний прапор з державним гербом, на правій білій – на зеленій землі пальмове дерево7 . Із командирів полку відомі вже згаданий Василь Кошелєв та полковник Макар Сомов (бл. 1735 – після 1750 рр.). Стародубський гарнізонний полк можна вважати найстарішою частиною в складі Київського гарнізону у XVIII ст. Першопочатково він називався полком 1 Рабинович М. Д. Полки петровской армии… – С. 56. 2 Там само. 3 Висковатов А. Историческое описание одежды и вооружения… – С. 88. 4 Там само. – С. 108. 5 Рабинович М. Д. Полки петровской армии… – С. 56; ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 1844, арк. 7 зв. – 8. 6 Рабинович М. Д. Полки петровской армии… – С. 65. 7 Висковатов А. Историческое описание одежды и вооружения… – С. 111. 69 Івана Ушакова. Частина перебувала в Києві ще з кінця XVII ст.1 В 1700 р. полк нараховував 5 офіцерів та 586 стрільців2 . До 1727 р. називався за іменем командира – «Ушаковським» полком3 . З 1727 р. частину перейменували на Стародубський гарнізонний полк. У 1730 р. уряд затвердив герб частини: в золотому щиті, на білому полі, на зеленій землі старий дуб4 . Після Івана Ушакова (1690-ті – 1725 рр.), наступним командиром частини став його син Яків Ушаков (1725 – 1734 рр.). Одним із відомих полковників Стародубського гарнізонного полку був вже згаданий Федір Наковальнин (бл. 1742 – після 1756 рр.)5 . У 1725 – 1738 рр. він був командиром Київської рейтарської команди, пройшовши шлях від прапорщика до майора. Близько 1740 – 1742 рр. він став полковником гарнізонного полку. Ніжинський гарнізонний полк протягом 1720 – 1727 рр. називався полком Рудакова. Частину сформували в 1720 р.6 У 1730 р. вона отримала власний герб: в золотому щиті подвійне поле, де у верхній червоній частині дві з’єднані руки, а на нижній блакитній – жезл Меркурія7 . Першим командиром був полковник Рудаков (1720 – після 1729 рр.)8 . Довгий час частиною командував А. Миронов (бл. 1739 – 1758 рр.)9 . Крім того, що полковник А. Миронов 1 Рабинович М. Д. Полки петровской армии… – С. 15. 2 «Росписной список» г. Киева 1700 г…. – С. 32. 3 ЦДІАК України, ф. 59, спр. 156, арк. 1-6. 4 Висковатов А. Историческое описание одежды и вооружения… – С. 111. 5 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 987, арк. 1; спр. 1844, арк. 6 зв. – 7 6 Рабинович М. Д. Полки петровской армии… – С. 74. 7 Висковатов А. Историческое описание одежды и вооружения… – С. 111 – 112. 8 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 176, арк. 4 зв. 9 Там само, спр. 1844, арк. 6 зв. – 7. * Київська прикордонна комісія з Польщею була створена у 1735 р. з метою здійснення контактів із Київським воєводством Речі Посполитої. Комісія разом з польською стороною розглядала такі питання: справи про напади польських 70 командував своїм полком, йому довелося виконувати обов’язки обер- коменданата та комісара Київської прикордонної комісії з Польщею*. Крім гарнізонних полків та батальйонів, у XVIII ст. в складі Київського гарнізону у XVIII ст. з’явилися спеціалізовані підрозділи – Київська артилерійська та інженерна команди. Першу сформували між 1706 та 1718 рр.1 , а другу – в 1730 – 1731 рр.2 Якщо інженерна команда була формуванням без чіткої структури, то артилерійська являла собою окремий підрозділ із чіткою внутрішньою організацією. Відповідно до штату 1765 р., Київська артилерійська команда складалася із двох окремих рот, відділення майстрових чинів, також частково інтегрованої до її складу, так званої, «арсенальної команди» 3 . Специфічним структурним підрозділом у складі Київського гарнізону стала Київська рейтарська команда. Історія цього підрозділу бере свій початок від рейтарського полку, що ніс службу в Києві від початку 1670-х рр. У 1725 р. рейтарський полк, який на той час був останнім у своєму роді, розформували 4 . Більшість рейтар перевели до польових драгунських полків. Уряд залишив або російських підданих на закордонні маєтки, вбивства, порушення торгових угод, повернення втікачів і т.п. До складу комісії входили представники козацької старшини та офіцери російських полків, що служили на землях Гетьманщини. Комісія засідала у містечку Мотовилівка. 1 У наявному розписному списку Києва за 1706 р. артилерійської команди ще не було. В 1718 р. вона же існувала та нараховувала 126 чол. Див.: Мышлаевский А. Крепости и гарнизоны южной России 1718 года… – С. 16 – 17. 2 Столетие военного министерства (1802 – 1902). – СПб., 1902. – Т. VII: Главное инженерное управление. Исторический очерк. – Ч. І. – С. ХХХ. 3 Назаренко В. Артилерійські формування… – С. 10 – 11. 4 Андриевский А. Исторические материалы из архива Киевского губернского правления – К., 1885. – Вып. 8. – С. 123. 71 лише невеликий підрозділ чисельністю 50 чол.1 . Рейтарську команду у складі Київського гарнізону можна вважати не тільки військовим феноменом, але й соціальним. Протягом XVIII ст. вони витворили своєрідну військову корпорацію, яка суттєво вирізняла їх на фоні інших частин та підрозділів гарнізону. Крім постійних частин і підрозділів, у складі гарнізону створювалися тимчасові формування для виконання певних інших завдань. До таких формувань належала «команда» П. Гордона2 . До неї входили підрозділи стрільців та солдат, рейтарський полк та пушкарі гарнізону. Загальна чисельність такого з’єднання нараховувала близько 600 чол.3 Також існували тимчасові формування для проведення інженерних робіт, які очолювали спеціалісти-інженери, що були офіцерами Київського гарнізону4 . Як правило, це були командири солдатських чи драгунських полків, які мали інженерну освіту. Так, у 1680 р. в Києві на службі значилися два підполковники («інженерної» та «підкопної справи»), у підпорядкуванні яких перебувало 126 чол.5 . Таким чином, у ΧVIII ст. структура бойового складу Київського гарнізону мала такий вигляд:  гарнізонні полки/батальйони – у 1711 – 1720 рр. – 4 полки, 1720 – 1764 рр. – 5 полків, 1764 – поч. 1790-х рр. – 6 батальйонів;  Київська артилерійська команда;  Київська інженерна команда;  Київська рейтарська команда. 1 Там само. 2 Гордон П. Дневник (1684 – 1685)…– С. 28, 31. 3 Там само. 4 Оглоблин Н. «Расходная книга» Киевской приказной избы… – С.11. 5 ЦДІАК України, ф. КМФ – 40, оп. 1, спр. 1, арк. 7 зв. 72 Органи, що займалися забезпеченням гарнізону не завжди перебували у підпорядкуванні гарнізонного командування. «Комісарські» та «провіантські» контори, що займалися забезпеченням гарнізонних військ на місцях, постійно комплектувалися за рахунок особового складу частин та підрозділів, де вони перебували. Наприклад, у 1781 р. при комісарській комісії та провіантських магазинах несло службу 137 солдатів та офіцерів гарнізонних батальйонів1 . 2.3. Чисельність та комплектування Чисельність особового складу гарнізону (чисельність Київського гарнізону у другій половині XVII – XVIII ст. див.: Додаток И) є одним із показників, який дає можливість побачити, на які контингенти спиралися воєводи і губернатори у втіленні політики царів та імператорів на українських землях, які завдання були їм під силу. Як відомо, Росія почала активно збільшувати свої збройні сили у XVII – ΧVIІI ст. Завоювання або майже беззбройне приєднання нових територій в контексті «збирання земель Русі та Золотої орди»2 штовхало російський уряд до постійного збільшення своєї військової потуги: на новоприєднаних землях потрібно було залишити гарнізони хоча б у найбільших містах та фортецях 3 . Лівобережна Гетьманщина, яка на XVIII ст. займала площу 1 ЦДІАК України, ф. 246, оп. 1, спр. 834, арк. 52 – 75. 2 Див.: Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія… – С. 17 – 59. 3В Європі, для гарнізонної служби в містах і фортецях, починаючи з XVI ст. залучалося все більше вояків. Так, іспанський король Філіп ІІ у 1577 – 1578 рр. мав військо чисельністю 135 тис. чол. З них, по гарнізонах Іспанії, Португалії, Північній Африці стояло 29 тис. чол., ще 40 тис. – в містах провінцій Нідерландів. В 1632 р. із 183 тис. вояків, що мав під свої командуванням шведський король Густав Адольф, 62 тис. столи гарнізонами в містах Північної Німеччини. Див.: Пенской В. Великая огнестрельная революція / Виталий Пенской. — М.: Эксмо, Яуза, 2010. – С. 42. 73 понад 100 тис. кв. км., також потребувала контролю, не кажучи вже про другу половину XVII ст., коли до складу козацької автономії входила і значна частина Правобережжя. Саме в Києві, як важливому стратегічному та ідеологічному центрі, мало стояти достатнє військо. Достатнє в плані можливого нападу ворога і для проведення військових операцій в регіоні. Протягом другої половини XVII ст. царськими указами лиші двічі визначили, якою саме має бути чисельність гарнізону м. Києва. Так, згідно попередніх домовленостей Б. Хмельницького з царським урядом, гарнізон мав нараховувати 2000 або 3000 чол.1 . Перший московський гарнізон, що вводився в місто Київ на чолі з воєводами Ф. Куракіним та Ф. Волконським, складався із 2000 солдатів, 500 стрільців, 100 дітей боярських та 5 гармашів (всього – 2605 чол.)2 . Згідно Московських статей 1665 р., вдруге визначили постійну чисельність Київського гарнізону – 5000 чол. (4000 чол. піхоти і 1000 кінноти; з цього контигенту 300 чол. служили в Мотовилівці, стільки ж – в Острі, ще 100 – при гетьмані) 3 . Проте задекларовані цифри мало відповідали реальній чисельності московського контингенту в Києві. У XVIII ст. гарнізонні війська поділили на розряди та затвердили штати гарнізонних частин. Наприклад, у 1711 р. в російській армії нараховувалося 32 гарнізонних полки (з них у Києві – 4), 1720 р. – 52 полки (з них у Києві – 5), два окремих ескадрони та батальйон; в 1764 р. – 82 гарнізонних батальйони (з них у Києві – 6)4 . Тому у XVIII ст. штатна чисельність Київського гарнізону була вже чітко регламентована. Вона визначалася штатів гарнізонних полків та команд, що служили в Києві. Наприклад, згідно штату 1711 р., у Києві дислокувалося 4 * Це були не штати, а просто визначена чисельність гарнізону унаслідок домовленостей між гетьманським та царським урядами. 1 Воссоединение Украины с Россией…. – С. 412, 456, 471 – 473, 563. 2Акты ЮЗР. – Т. 11. – С. 354. 3 Источники малороссийской истории… – Ч. І. – С. 146 – 147. 4 Бескровний Л. Г. Русская армия и флот в XVIII в… – С. 45, 326. 74 гарнізонних полки, кожен чисельністю в 1483 чол. За штатом 1720 р., кількість полків збільшили до п’яти, а отже і збільшилася штатна чисельність російських вояків. Так, станом на 1727 р. у 5 полках несло службу 6686 чол.1 . Після 1764 р. в Києві залишилося 6 гарнізонних батальйонів2 . Штатна чисельність кожного із них складала 736 чол. (загалом 4416 чол.). Відомі також незатверджені штати фортечних залог в Старокиївській та Києво-Печерській фортецях, складених Б. -К. Мініхом в 1730 р. Передбачалося, що у військовий час в Старокиївській фортеці мало бути залоги 800 солдатів і 100 драгун, а в Києво-Печерській – 4000 солдатів і 500 драгун3 . В мирний час в обох фортецях передбачалося мати 3000 солдатів і 500 драгун. Викликає запитання поява в штатних розписах драгун, адже гарнізонні полки були піхотними. Можливо, на службі в Києві в той час (1730 р.) могли перебувати якісь гарнізонні драгунські частини. Також у ΧVIII ст. затвердили штати артилерійської (чисельність артилеристів у складі гарнізону див.: Додаток К) та рейтарської команд. Відомо, що станом на 1718 р., згідно штату, в Києві перебувало 126 артилеристів4 . В 1765 р. їхня кількість зросла до 423 чол.5 . Протягом другої половини XVII – XVIII ст. відбулося суттєве збільшення числа артилеристів та їхньої частки від загальної чисельності залоги (якщо в 1654 р. артилеристи складали менше 1 % від загальної чисельності гарнізону, то в другій половині XVIII ст. їхня частка досягла майже 10 %)6 . 1 Кирилов И. Цветущее состояние Всероссийского государства… – С. 161. 2 ПСЗ. – Т. 43. – Ч. І. – Кн. Шт. – Отд. І. – № 12135, 13390. 3 Ситкарева О. В. Киевская крепость… – С. 43. 4 Кирилов И. Цветущее состояние Всероссийского государства… – С. 161. 5 Назаренко В. Артилерійські формування…– С. 11. 6 Там само. * «Інженерною командою» в документах називали всю сукупність інженерних чинів, що перебували у фортеці чи місті. При цьому, команда складалася із 75 Штатів інженерної команди, сформованої у першій третині XVIII ст., не існувало. Це, насамперед, пов’язано із особливістю організації самого підрозділу* . Вперше штатну чисельність інженерів гарнізону визначили в 1724 р. (10 чол.) 1 . Пізніше затвердили штат гарнізонних мінерів, котрих на 1747 р. нараховувалося 20 чол.2 Київська рейтарська команда була нечисельною. Протягом 1725 – 1764 рр. вона нараховувала 50 чол., а після – 1764 р. 62 чол.3 . Для всього періоду, який розглядаємо, фактична чисельність завжди суттєво відрізнялася від штатної. При цьому, особливо для другої половини XVII ст. обрахунок чисельності Київського гарнізону ускладнюється також тим, що частини і підрозділи з Києва постійно брали участь в бойових діях та залучалися до різних військових операцій. Тобто структура та чисельний склад гарнізону доволі часто змінювалися. Це зумовлювалося багатьма факторами та причинами. Серед головних можна виділити такі: відносини царського уряду з гетьманом, старшиною, місцевим населенням; воєнні дії, що відбувалися на українських землях; дезертирство солдатів гарнізону. У першому випадку зміни в чисельності Київського гарнізону визначалися вище зазначеними угодами між верхівкою гетьманату і російським урядом. Так, у 1665 р. підписали вже згадувані Московські статті, згідно яких чисельність російських гарнізонів в містах Гетьманщини, в тому числі Києві, двох категорій служителів: власне гарнізонних і, закріплених за певними фортецями, спеціалістів, котрі мали статус польових інженерів. Якщо деякі спеціалісти зі статусом «гарнізонних» мали якісь штати, то кількість закріплених спеціалістів завжди була різною. 1 Савельев А. И. Исторический очерк инженерного управления в России / А. И. Савельев – СПб.: Тип. Р. Голикс, 1879. – С. 218 – 219. 2 ЦДІАК України, ф. 1104, оп. 1, спр. 23, арк . 62. 3 Назаренко В. Н. Реформы гарнизонных войск Российской империи XVIII в. (на примере Киевского гарнизона)… – С. 49. 76 збільшувалася. Якщо в січні 1665 р. чисельність Київського гарнізону становила 1955 чол.1 , то вже після підписання Московських статей у жовтні того ж року гарнізон м. Києва зріс до 5000 чол. Після антимосковського повстання 1668 р., царському уряду довелося переглянути свою політику в плані військової присутності на українських землях. Згідно Глухівських статей 1669 р., московські гарнізони залишалися лише в найбільших містах Гетьманщини: Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині та Острі. Чисельність Київського гарнізону залишилася без змін, оскільки Київ займав важливе стратегічне положення і втрата його Москвою була неприпустимою. Важливим є той факт, що у перші десятиліття після Переяславської угоди 1654 р. російський уряд рахувався із думкую гетьмана та старшини, то у XVIII ст. на власний розсуд визначав необхідні військові контингенти, хоча 1723 р. П. Полуботок хотів, що із Стародба та Переяслава вивели російські гарнізони2 . Вагомим фактором зміни чисельності Київського гарнізону були постійні війни, що велися на українських землях. Вже перші київські воєводи Ф. Куракін і Ф. Волконський повідомляли про участь ратників в боях проти польських військ і пов’язане з цим зменшенням чисельності московського військового контингенту в м. Києві: «а государевых ратных людей ныне в Киеве один полк солдатской и тот не полон»3 . Відомо, що Київ використовувався, як опорний пункт, у підготовці наступу проти Речі Посполитої. Після підписання «Вічного миру» у 1686 р. спостерігалася тенденція до зменшення чисельності гарнізону м. Києва (про що свідчать розписні списки Київського гарнізону за 1695 та 1700 рр.). Згідно першого, в 1695 р. в Києві служило 2474 чол. За розписним списком 1700 р. гарнізон Києва складав 1 Акты ЮЗР. – Т. 5. – С. 234 – 235. 2 ЦДІАК України, ф. 51, оп. 3, спр. 1090, 1 – 3 арк. 3 Акты ЮЗР. – Т. 5. – С. 414. 77 2723 чол.1 . Як відомо, після 1686 р. Київ остаточно закріплюється за Московською державою. Однак маємо враховувати той факт, що в 1695 р. частини з Києва могли бути задіяні в російсько-турецькій війні (Азовські походи), а в 1700 р. могли бути переведені до Прибалтики у зв’язку початком Північної війни. Так, стрілецький полк С. Стрекалова, який значився на службі в Києві, брав участь у взятті Кизикермену, а в 1700 р. був переведений під Нарву. Як зазначалося, вагомим фактором зменшення чисельності гарнізону були постійні втечі ратних людей. Наприклад, у 1662 – 1663 рр. на Лівобережжі проживало 475 збіглих стрільців і драгунів тільки з одного Київського гарнізону, а протягом лютого 1673 – вересня 1674 рр. у район Глухова, Почепа, Новгород-Сіверського втекло 244 стрільців, драгунів та солдатів. Ратники тікали не лише з Києва, але й на шляху до нього. Так, в 1665 р. київський воєвода М. Львов повідомляв московському уряду, що з двох стрілецьких приказів, прибули на службу до Києва, на шляху до місця призначення втекло 100 чол., а зі 700 комарицьких драгун – 762 . Вони надовго не затрималися: в 1666 р. воєвода М. Львов повідомляв Москву про те, що протягом жовтня 1665 – червня 1666 рр. з Києва втекло 315 тих же комарицьких драгун3 . За повідомленням воєводи, у 1665 р. втекло ратних людей 282 чол., а в наступному році – 193. У відписці воєвода повідомляв, що від матеріальної скрути і голоду постійно тікали групи по 10 – 15 чол. солдатів, рейтарів, драгун та стрільців4 . В 1668 р. київський воєвода П. Шереметьєв у відписці до уряду зазначав, що з одного полку рейтар під керівництвом П. Скажинського чисельністю 700 чол. залишилося 100 , а з полку Г. Подимова із 400 ратників – 1 Росписной список г. Киева 1700 г. / [сообщил П.Г. Лебединцев] // ЧИОНЛ. – К., 1892. – Кн. VI. – Отд. III. – C. 28 – 32. 2 Акты ЮЗР. – Т. 5. – С. 286 – 287. 3 Там само. 4 Там само. – С. 235. 78 3001 . Основна причина такого зменшення – втечі. Їхні причини: постійні затримки жалування, погане матеріальне забезпечення, тяжкі умови служби (якщо почитати переписку київських воєвод з московським урядом, то значна частина документів присвячена повідомленням про несвоєчасність виплати жалування і його недостатність). Така ситуація спостерігалася не лише в 1660-х роках, але й в подальшому. Так, з 1010 стрільців та козаків, що мали прийти на службу в Київ в 1676 р., 270 втекли на шляху до міста, а ще 43 чол. – з самого Києва. Штати війська XVIII ст. зафіксували точну чисельність особового складу гарнізонних частин та підрозділів. Однак і у XVIII ст. спостерігалися тенденції, характерні для другої половини XVII ст. (особливо дезертирство). Крім них, також додалася така «хвороба», як некомплект, коли штати частини в силу обставин не наповнювалися на 100%. Відомо, що в 1708 р. гарнізон, після будівництва Києво-Печерської фортеці, складав 3000 чол. За штатами 1711 р. він складався із 4-х гарнізонних піхотних полків, що нараховували 5932 чол. За даними дослідника О. Мишлаєвського, станом на 1718 р. гарнізон м. Києва нараховував 5500 чол.2 . Після того, як у 1720 р. кількість гарнізонних полків у Києві збільшили до 5, штатна чисельність особового складу мала нараховувати майже 7 тис. чол. За даними І. Кірілова, станом на 1727 р. в 5 гарнізонних полках, що несли службу в Києві, нараховувалося «полного комплекту» 6686 чол.3 . У новому штаті 1731 р. відбулося зменшення особового складу гарнізону. Наступні зміни штатів гарнізонних частин відбулися у 1764 р., коли 5 гарнізонних полків переформували на 6 батальйонів, чисельність яких складала менше 4,5 тис. чол. 1 Акты ЮЗР. – Т. 7. – С. 8 – 9. 2 Мышлаевский А. Крепости и гарнизоны южной России 1718 года… – С. 16 – 17. 3 Кирилов И. Цветущее состояние Всероссийского государства… – С. 161. 79 Через постійний некомплект солдатів та офіцерів досягнути штатного наповнення полку було складно. Фактичні цифри завжди відрізнялися від штатних. Частина особового складу полків несла службу за межами Києва у містах Гетьманщини, на форпостах уздовж кордону, виконувала різні завдання «в отлучках». Як результат, власне в Києві постійно перебувала менша кількість російських вояків, ніж це передбачалося штатами. Наприклад, на момент складання присяги на вірність імператриці Катерині ІІ у 1762 р., в Києві перебувало лише 2699 чол. солдатів та офіцерів п’яти гарнізонних полків1 . Решта несли службу за межами міста чи перебували у відрядженнях. Згідно штатів 1731 р., 12 рот із полків гарнізону дислокувалося в «приписних» фортецях2 . Тобто третина усього особового складу київських гарнізонних полків перебувала не в Києві. Частина солдатів та офіцерів несла службу на форпостах. Так, наприклад в 1761 р. на форпостах навколо Києва перебувало 73 – солдати і офіцери з Київського полку, 63 – з Чернігівського, 53 – Полтавського, 86 – з Стародубського і 55 – з Ніжинського полків3 . Ще однією причиною зменшення гарнізону м. Києва були смерті російських ратників унаслідок хвороб, старості, нещасних випадків. Так, за даними перепису 1688 р., за попередній рік (1687 р.) в Києві померло 119 чол.4 . До введення рекрутської повинності комплектуванням частин та підрозділів російської армії займався Розрядний приказ. На момент приходу до Києва російського військового контингенту в Московській державі комплектування війська проводилося за трьома статтями поповнення: «службою по отечеству», «службою по прибору» та наборами «даточних людей». До першої категорії належала помісна кіннота, що несла військову службу за надані їм маєтки («поместья»). Ратниками «по прибору» були 1 ЦДІАК України, ф.59, оп. 1, спр. 3926, арк 1 – 2. 2ПСЗ. – Т. 43. – Ч. 1. – Кн. Шт. – Отд. І. – № 5803. – С. 66. 3ЦДІАК України, ф. 1104, оп. 1, спр. 54, арк. 5 – 6. 4 Там само, ф. КМФ – 40, оп 1, спр. 3, арк. 12 зв. 80 стрільці та пушкарі. «Даточні» рекрутувалися до війська із податних станів Російської держави, насамперед селян. Поступово у стрільців склалася спадкова служба. До полків «нового строю», насамперед рейтарських, набирали дрібнопомісне дворянство. Драгунські полки комплектувалися із селян, як наприклад, комарицькі драгуни, що несли службу в Києві 1660-х рр. Оскільки стрілецькі прикази регулярно переводилися із одного місця на інше, то нерідко в їхньому складі були уродженці майже всіх регіонів Московської держави. Помісна кіннота, що несла службу в Києві, як правило, комплектувалася за рахунок дворян і дітей боярських південно-західних областей Московської держави, насамперед тих, що межували із Гетьманщиною. Наприклад, у 1673 р. на службі в Києві перебували дворяни і діти боярські «брянчине и брянския помещики и вотчинники, стародубцы, почепцы, рословцы, трубчане» 1 . В 1678 р. до Києва було направлено ратників з Калуги (89 чол.), Одоєва (15 чол.), Кропивни (50 чол.), Пронська (91 чол.), Грем’яча (47 чол.). Всього ратники прибули із 17 міст і сіл Московської держави2 . Серед характерних особливостей комплектування особового складу Київського гарнізону слід відзначити, що на службу до Києва часто «зсилалися» частини та окремі особи, які негативно проявили себе на службі в інших містах чи були в політичному відношенні ненадійними. Так, після першого стрілецького бунту до Києва на службу заслали 3 стрілецькі полки 3 . Що стосується окремих осіб, то в 1660 р. до Києва вислали костромичів і галичан, покараних за «сезд со служби» (окрім того, їхні оклади було зменшені на 2 рублі)4 . В 1681 р. на службу до Києва відправили московського жителя 1 Синбирский сборник…– С. 9. 2 Алферова Г. В., Харламов В. А. Киев во второй половине XVII века… – С. 128. 3 Рабинович М. Д. Полки петровской армии… – С. 15. 4 Акты Московского государства. – СПб.: Тип. Императорской академии наук, 1901. – Т. 3 – С. 156. 81 С. Квасника, якого спіймали на крадіжці. Його записили в стрільці і разом з дружиною та дітьми відправили до Києва1 . Таким чином, специфіка станової армії в Московській державі та воєводсько-приказна система управління зумовлювали особливості його комплектування. Змінилася ситуація із впровадженням рекрутської повинності в 1705 р. В її основу поклали вже апробовану систему комплектування солдатських та драгунських полків, яка існувала у XVII ст. (даточні набори). Остаточно рекрутська система в Московській державі утвердилася після 1705 р. В цьому році проводився рекрутський набір в розрахунку: одного 20-річного рекрута з 20 дворів2 . Загалом, при наборі рекрут не існувало стало визначеного коефіцієнту щодо того, зі скількох дворів взяти одного новобранця. Так, в 1707 р. один рекрут брався з 20 дворів, в 1717 –з 40, в 1719 році – з 893 . Рекрутські набори проводилися щорічно. За один рік могло бути кілька наборів. З 1724 р. «роскладка» рекрутів здійснювалася не по домам, а подушно. Гарнізонним полкам відводилося важливе завдання в питанні підготовки ненавчених рекрутів. Зокрема, в 1719 р. Петро I видав указ, в якому говорилося, що губернатор мав брати в гарнізон не більше 1/3 і не менше 1/4 набраних в губернії рекрутів4 . Відповідна ж частина солдатів і драгун гарнізону переводилася в армійські полки. Таким чином, частина рекрутів залишалася на території своєї губернії і деякий час новобранці відбували службу недалеко від місця свого народження. В період з 1726 по 1740 рр. уряд провів 14 основних і кілька додаткових рекрутських наборів. В ці роки один рекрут брався з 200 чол. (1726 р.), з 305 (1727 р.), з 102 (1733 – 1734 рр.), з 170 чол. (1745 р.). Набори мали 1 Оглоблин Н. Из Киевской жизни XVII и XVIII векав… – С. 33. 2 Бескровный Л. Г. Русская армия и флот в XVIII в… – С. 25. 3 Там само. – С. 28. 4 Там само. – С. 33. 82 диференційований характер. Так, в 1740 р. з селян, купців, інородців та ямщиків Калужської, Рязанської і Тульської провінцій брали 1 чол. з 314 душ, а зі всіх інших провінцій – із 154 душ. В 1743 р. 1 рекрут брався з 330 душ в купецтва , а в селян – з 220. Крім того, від служби у війську можна було відкупитися або відправити за себе людину, котра за плату погоджувалася іти в армію. Найчастіше цим користувалися купці та духовенство. У 1737 р. духовенство могло виставляти замість себе куплених рекрут чи сплачувати 200 руб. до казни1 . У 1739 р. аналогічні пільги отримало купецтво. Однією із особливостей при комплектуванні гарнізонних частин у XVIII ст. було те, що в гарнізони відправляли служити (а точніше дослужувати) солдатів та офіцерів, котрі у зв’язку із слабким здоров’ям, каліцтвами, старістю не могли служити в польовій армії. Така тенденція була характерною не лише для піхотних полків Київського гарнізону, але й артилерійської та інженерної команд. Унаслідок гарнізонної реформи 1764 р., у складі кожного батальйону навіть з’явилися спеціальні підрозділи для «дослужування» – так звані інвалідні роти, в котрих несли службу старі немічні чи покалічені солдати. У плані комплектування осібно від решти частин та підрозділів гарнізону м. Києва стояла Київська рейтарська команда, у якій спадкову службу затвердили імператорським указом в 1725 р. Як наслідок, на середину XVIII ст. склалися рейтарські династії. Крім того, до команди можна було потрапити у результаті винагороди за службу в гарнізонних полках чи в інших частинах. Не останню роль відігравали і неформальні зв’язки: наближеність до губернатора і губернської канцелярії, протекція Колегії іноземних справ і т.п. Артилерійська та інженерна команди комплектувалися спеціалістами, що володіли необхідною освітою та навиками. Проте і у випадку із цими підрозділами простежувалася тенденція до того, що в гарнізони часто направлялися ті особи, що не могли нести польову службу. Так, в 1747 р. на службу до Києва перевели сержанта Івана Гагіна. Причина – сухоти. Гагін має 1 Бескровный Л. Русская армия и флот в XVIII в… – С. 37 83 слабке здоров’я і часто лежав в лазареті, але на думку командування, для гарнізонної служби він був цілком придатний1 . Так само через проблеми зі здоров’ям в складі інженерної команди опинився мінер В. Козлов2 . 2.4. Забезпечення та озброєння Забезпечення російських вояків, що несли гарнізонну службу в Гетьманщині у другій половині XVII – XVIII ст., включало в себе грошове і натуральне утримання. У другій половині XVII ст. система забезпечення російських контингентів в містах козацької держави залишалася далекою від досконалості. Система фінансування війська була заплутаною. Наприклад, для виплати жалування російським ратникам залучали кошти із різних приказів Московської держави. В 1659 р. для російських військ, що дислокувалися на землях Гетьманщини, надіслали кошти із Монастирського (80000 руб.), Посольського (34301 руб.) та Приказу Великої казни (60 603 руб.) та інших приказів3 . Ці кошти пішли на виплату жалування та придбання продовольства Гроші надходили і як податки, зібрані з населення російських земель, і як прибутки, що їх отримувала російська військова адміністрація на території Гетьманщини4 . Подібна ситуація спостерігалася із натуральним забезпеченням. 1 ЦДІАК України, ф. 1104, оп. 1, спр. 23, арк. 62. 2 Там само, арк. 128. 3 Акты ЮЗР. – Т. 5. – С. 313 – 316. 4 Насамперед таким джерелами доходу були прибуток з кружечного двору, збори з перевозів, а також «мостове». Кружечний двір було відкрито в Києві у 1660 р. Наприклад, у 1667 р. він дав прибутку 3072 рублі 14 алтин 5 дєнєг. Із мостів та перевозів зібрали 1305 руб. 31 алтин. – Див.: ІР НБУВ, ф. ІІ, спр. 1484, арк. 46 зв. Проте це був мізер у порівнянні із тими витратами на гарнізон. За підрахунками М. Оглобліна, у 1670-х рр. піврічні витрати на забезпечення Київського гарнізону складали біля 40 000 рублів, а з непрямими витратами 84 Продовольство доставляли з російських земель або збирали (як податок) чи купували в місцевого населення. У XVIII ст. натуральне постачання за рахунок податного населення в Російській імперії поступово витіснялося грошовим військовим податком. Це втілювалося в контексті проведення податкової реформи, коли ввели подушний податок у розмірі 74 коп. з «душі» (у 1730-х рр. його зменшили на 4 коп., але потім знову збільшили вже на 30 коп. до 1 рубля)1 . За його рахунок виплачували жалування воякам, купували провіант та амуніція. Кожен полк фінансувався за рахунок подушного податку із населення певного регіону. Фінансування полків гарнізону м. Києва відбувалося за рахунок подушного податку населення Орловської та Севської провінцій Київської губернії (із 1727 р. зазначені провінції увійшли до складу Білгородської губернії). Так, за рахунок подушного податку з Орловської провінції утримувалися Київський та Стародубський полки, а Севської – Полтавський і Ніжинський2 . Чернігівський полк фінансувався на 60% за рахунок подушного податку із Орловської провінції і на 40 % – Севської3 . Команди гарнізону мали свої джерела фінансування. Артилерійська команда, як вся артилерія російської армії фінансувалася за рахунок подушного податку, зібраного з посадського населення, а також 4-гривневого (40 коп.) збору з держаних селян4 . Рейтарська команда фінансувалася за рахунок доходів сума була ще більшою. – Див.: Оглоблин Н. «Расходная книга» Киевской приказной избы… – С. 4. 1 Див.: Анисимов Е.В. Податная реформа Петра I. Введение подушной подати в России в 1719 – 1728 гг. / Евгений Викторович Анисимов. – Л.: Наука, 1982. – 296 с. 2 Кирилов И. Цветущее состояние Всероссийского государства … – С. 173. 3 Там само. 4 Петрухинцев А. Царствование Анныи Иоановны… – С. 107. 85 від оподаткування старообрядців, що проживали на півночі Київського губернії. Повністю перейти на товарно-грошові відносини у XVIII ст. не вдалося. Тому держава продовжувала збирати спеціальний хлібний податок. Окремо визначили забезпечення рекрут на перших порах їхньої служби. До того ж у XVIII ст. Російський уряд створив спеціальні органи, котрі займалися централізованим збором коштів із населення та закупівлею продовольства. В державі було створено систему провіантських магазинів, в т .ч. і в Києві. У другій половині XVII ст. забезпечення різних видів війська мало суттєві відмінності, що пов’язані із наявністю ратників «служилих по отечеству» та «служивих по прибору». До першої категорії належала помісна кіннота, котра утримувалася за рахунок надання маєтностей і виплати жалування. Стольники, стряпчі, дворяни московські та жильці, з яких, як правило, складався командний склад полків і причт воєвод, отримували земельні наділи від 500 до 1000 четвертей землі і 20 – 100 рублів річного жалування. Так, діти боярські та дворяни отримували земельні наділи в розмірі від 20 до 700 четвертей земля (10 – 350 десятин) і жалування в розмірі від 4 до 10 руб. Стрільці належали до категорії «служилих по прибору». При зарахуванні на службу вони отримували земельний наділ і дім чи гроші «на дворове строение»1 . Потім їм встановлювалося грошове і хлібне жалування. Московські стрільці мали привілейований статус, а отже отримували вищі оклади жалування. Рядовий московський стрілець отримував в рік 5 руб. В стрільців, що несли службу не в Москві, оклади були вдвічі меншим. Так, у 1659 р. київським стрільцям виплатили в рік по 3 руб.2 . В 1675 – 1676 рр. річне жалування київського стрільця складало 2,5 руб., стрілецького десятника – 3, 1 Калинычев Ф.И. Правовые вопросы военной организации Русского государства… – С. 121 – 122. 2 Акты ЮЗР. – Т. 7. – C. 313 – 316. 86 сотника – 12, стрілецький голови (командира приказу) – 45 руб.1 . Жалування виплачувалося двічі на рік. Стрільці також користувалися пільгами в торгівлі й промислах2 . Війська «нового строю» перебували на повному державному утриманні. Весь керівний склад мав визначені оклади грошового жалування. Оклади були різними «по строях», а також залежали від деяких інших умов (в прикордонних округах оклади були вищими, ніж у внутрішніх). Полковник рейтарського полку отримував 40 – 50 руб., а солдатського – 25 – 50 руб., підполковники відповідно 18 і 15 руб., майори – 16 і 14 руб. Жалування офіцерів-іноземців було дещо вищим. Рядовим солдатам і драгунам жалування видавалося в розрахунку 7 – 8 денєг в день в 50-х роках ХVІІ століття3 . З 1660 р. оклад жалування для рядового складу підвищили вдвічі. Проте це не посприяло покращенню матеріального рівня, який і так упав у зв’язку з випуском мідної монети: на землях Гетьманщини місцеве населення не бажало продавати товари російським ратникам за мідну монету. В 1660-х рр. російські ратники в Гетьманщині платили мідними грошима в 2 – 3 рази більше, ніж сріблом4 . Рядові рейтари отримували більше жалування, ніж драгуни й солдати. Так, річні оклади київських рейтар у другій половині XVII ст. складали 10 рублів. З XVIII ст. оклади жалування стали чітко нормованими для гарнізонних та польових частин російської армії. Так, наприклад, офіцерський склад гарнізонних полків отримував третину від окладів офіцерів, що несли службу в польових частинах. 1 Оглоблин Н. «Расходная книга» Киевскай приказной избы… – С. 11. 2 Калинычев Ф.И. Правовые вопросы военной организации Русского государства… – С. 121 – 122. 3 Там само. – С. 125. 4 Акты ЮЗР. – Т.7. – С. 324 – 328. 87 Згідно штатів 1711 р., встановлювалися такі розміри жалування для гарнізонних полків. Таблиця № 2 Річне жалування стройових та нестройових чинів гарнізонного полку ІІ розряду за штатами 1711 року1 Звання Річне жалування Полковник 200 Підполковник 100 Майор 93 Квартирмейстер 40 Ад’ютант 40 Аудитор 66 Лікар-іноземець 80 Писар полковий 33 Профос полковий 40 Гобоїст-іноземець 24 Капітан 66 Поручик 53 Підпоручик 33 Прапорщик 33 Сержант 9,6 Підпрапорщик 9,12 Каптенармус 9,12 Фур’єр 9, 12 Капрал 6 Рядовий 5 Писар 8 1ПСЗ. – Т.43. – Ч. 1. – Кн. Шт. Отд. І. – № 2319. – С. 5. 88 Гобоїст 5 Фельдшер 5 Барабанщик 5 Профос 5 Коваль 5 Столяр 5 Слюсар 5 Денщик 5 Візник 5 У порівнянні зі штатами 1720 р., для гарнізонних полків, оклади не дуже змінилися. Потрібно відзначити, що більші суми виплачувалися за виконані ремонтні роботи. Часто можна бачити відмінні від табельного окладу цифри. Це пояснюється різними причинами. Так, наприклад, в перші десятиліття XVIII ст. іноземні солдати та офіцери отримували більше жалування в порівнянні з тими самими званнями, що і росіяни. Крім того, існували доплати, зокрема за участь в ремонтних роботах і т.п. Зменшення жалування слід пов’язувати із штрафами, які накладалися на особовий склад Київського гарнізону. Проводилися відрахування з жалування в госпіталь та за одяг і т.п. Крім основного жалування, солдати та офіцери могли отримувати додаткову платню за роботу в австеріях, шовковому заводі і т.п. Службовці австерії отримували додаткові продуктові пайки. Оклади жалування чинів інших структурних підрозділів Київського гарнізону відрізнялися від відповідних аналогів гарнізонних полків та батальйонів. Так, річний оклад київського рейтара у XVIII ст. складав 15 руб., що перевищувало платню вахмістра польового драгунського полку1 . Високі оклади отримували службовці Київської інженерної команди. Наприклад, 1 Андриевский А. Исторические материалы из архива Киевского губернського правления. – К., 1885. – Вып. 8. – С. 123; ПСЗ. – Т. 43. – Ч. 1. – Кн. Шт. – Отд. І. – № 3511. – С. 20. 89 інженер-капітан отримував 300 руб. щорічно, що було у півтора рази більше за жалування полковника гарнізонного полку. Розміри жалування, що отримували російські вояки в той час, були недостатніми для задоволення усіх їхніх потреб. Тому у їхньому забезпеченні важливе місце займали інші види утримання – видача продовольства та уніформи та інших припасів. На перших порах перебування в Києві російського військового контингенту ще не існувало чітко розробленої логістики забезпечення ратників. Лише протягом 50 – 60-х років XVII ст. налагодили більш-менш безперебійне забезпечення російських вояків у Києві продовольством та амуніцією. Забезпечення російських військ продовольством, в даному випадку гарнізону м. Києва, здійснювалося двома шляхами: або безпосередні поставки з Московської держави, або купівля продовольства на місцях чи отримання його як податку або збору з місцевого населення. В першому випадку продовольство надсилалося до Києва річковим або сухопутним шляхом з Брянська, Севська й Смоленська1 . Наприклад, в 1700 р. на складах гарнізону зберігалися припаси «севской присылки» та «брянской присылки»2 . Гарнізон потребував значної кількості продовольства. Воєвода П. Шереметьєв в 1666 р. підрахував, що тільки Київський гарнізон потребував у рік майже 21 тис. четвертей жита, сухарів і толокна3 . Продовольство, яке надходило до Києва, йшло не лише на потреби гарнізону. Воно являло собою також стратегічний запас на випадок військового походу чи облоги4 . Якщо ж державі не вдавалося зібрати достатньо продовольства чи доставити його до місця дислокації гарнізону, то царські воєводи отримували гроші від московського уряду на закупівлю хліба 1 Алферова Г.В., Харламов В.А. Киев во второй половине XVII века… – С. 135 – 136. 2 ЦДІАК України, ф. КМФ – 40, оп. 1, спр. 22, арк. 23. 3 Акты ЮЗР. – Т. 6. – С. 88 – 89. 4 Там само. – Т. 8. – С. 222 – 223. 90 безпосередньо на землях Гетьманщини, головним чином у Києві1 . Саме до такої практики перейшов російський уряд у XVIII ст., коли в населення купували за чітко визначеними цінами збіжжя та крупу. Ще одним способом забезпечення був збір податків з місцевого населення. В 1665р. було введено податок з млинів на забезпечення продовольством московських гарнізонів в українських містах. Проте такий податок проіснував недовго і вже після антимосковського повстання 1668 р. його скасували. До початку XVIII ст. не було затверджено чітких норм харчового утримання російських вояків, а тому для другої половини XVIII ст. можемо лише послуговуватися поодинокими фактичними даними. Зокрема, цінною є відписка київського воєводи М. Львова, у якій наводиться перелік основних продуктів, що видавалися російському ратнику на службі в Києві. Таблиця № 3 Місячний і денний раціон російського ратника в Києві у 1666 р.2 Продукт На місяць На місяць (SI) На день (SI) Житнє борошно четверик 16, 38 кг 546 грам Сухарі 2 четверики 32, 76 кг 1092 грами Толокно 1/20 осьмини 5, 25 літра 175 грам Практично не змінився раціон російського вояка на службі в Києві у XVIII ст., за тим винятком, що затвердили чіткі норми видачі продовольства в розрахунку на місяць та офіційно внесено в реєстри алкогольні напої, як одну зі складових харчового забезпечення. Так, на місяць/день одному солдату передбачалося такі харчі: 1 Борисенко В. Й. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України… – С. 137. 2 Акты ЮЗР. – Т. 6. – С. 88 – 89. 91 Таблиця № 4 Розміри 1 порціону російського вояка в 1716 р. Назва продукту Добова норма Борошно 816 грам М’ясо 409 грам Вино 250 грам Пиво 3,26 літра Крупа 164 грами Сіль 30 грам Однак, дані норми харчування прийняті в 1716 р., рідко виконувалися на практиці. Солдатам могли видавати лише борошно та крупу, та й то не завжди потрібні норми. Іноді не видавали і крупи. Якщо поглянути на провіант, що отримали солдати київських гарнізонних полків в 1745 р., то побачимо, що не завжди була і в наявності крупа. Згідно підрахунків, у 1745 р. на 1 солдата щоденно виділялося 1080 грам борошна (що в 1,5 рази перевищувало норму) і лише 21 грам крупи (1/8) від норми1 . Основними продуктами харчування московських ратників у Києві були житнє борошно (як влучно зазначив Ф. Бродель – «хліб бідних»), сухарі, толокно, вівсяна крупа, гречка, пшениця. Основним продуктом було житнє борошно, з якого випікали хліб, який споживали у свіжому вигляді або робили з нього сухарі. Останні взагалі в багатьох європейських арміях того часу стали «альфою та омегою харчування військових»2 . Так, у 1700 р. на складах гарнізону зберігалося 1491 четверть сухарів (більше за сухарі було лише житнього борошна)3 . Після сухарів у статистичних звітах ідуть вівсяна крупа і 1 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 1274. – Арк. 1 – 12. 2 Сокирко О. «Лицарі другого сорту». Наймане військо Лівобережної Гетьманщини (1669 – 1722 рр.) / Олексій Сокирко. – К.: Критика, 2006. – С. 189. 3 ЦДІАК України, ф. КМФ – 40, оп. 1, спр. 22, арк. 23. 92 толокно. Порівняно невелику частку посідають гречка, пшениця, горох. Білий пшеничний хліб російські вояки бачили лише в дні державних і найбільших релігійних свят, коли їм видавали калачі. Інформація про м’ясний раціон російського ратника в Києві досить фрагментарна. Відомо, що в 1665 р. воєвода купував м’ясо для гарнізону. П. Гордон згадував, що в 1684 р. російським воякам у Києві видали м’яса «на 3 пенси» 1 . В Києві в той час за таку суму можна було придбати 3 курки чи качки або одного гусака2 . До раціону російських ратників входила така специфічна страва як «кавардак». Вона являла собою суміш різних продуктів, щось на кшталт окрошки, куди могли входити як продукти рослинного (сухарі, каші), так і тваринного походження (шматки м’яса і сала). В джерелах зазначається, що кавардак, який посилався до Києва, був «ветченним», тобто його основним компонентом була шинка. Каврадак мав рідку консистенцію: свідченням цьому є те, що його видавали кружками у розрахунку одна кружка на 10 чол. (123 грами на 1 чол.). Хоча після 1716 р. офіційно затвердили добову норму споживання м’яса в один фунт (409 грам), на практиці дотриматися її було складно. Згідно кошторису, кожен солдат щорічно отримував 72 коп. для придбання м’яса в розрахунку 3 коп. на тиждень. Враховуючи «українські» ціни на м’ясо, що в середньому складали 2 коп. за фунт, не важко порахувати, що в тиждень російський вояка міг собі дозволити спожити півтора фунта м’яса. Отже, денна норма складала менш, ніж 90 грам. Головним продуктом за вмістом жирів у раціоні російського ратника було коров’яче масло. Так, у 1673 р. для харчування російського гарнізону в Київ доставили 152 пуди масла3 . Як правило, його видавали у дні «кормок»*. 1 Патрик Г. Дневник (1684 – 1685)… – С. 32. 2 Там само. – С. 37. 3 Синбирский сборник… – С. 1 – 2. 93 Відомо, що у XVIII ст. кожен солдат отримував на Різдво 2 фунти масла1 . Очевидно, що масло було «святковим» продуктом на столі російського вояка, що ніс гарнізонну службу в Києві. Вагомим елементом раціону російського солдата був алкоголь. Із XVII ст. в країнах Західної Європи горілка стає «чимось на кшталт фізіологічного та психологічного мастила, яке забезпечувало солдатове беззбійне функціонування»2 . Не була в цьому плані виключенням і Східна Європа. Так, наприклад, регулярне вживання алкоголю – «анестезії Середньовіччя і раннього нового часу», було характерним для охотницького війська українських гетьманів3 . Також в тодішньому суспільстві міцні спритні напої розцінювалося і як ліки. Горілкою лікували зубний біль, чуму, подагру, а в одному із трактатів ще в 1735 р. зазначалося, що за правильного використання винний спирт був * «Кормка» – видача солдатам у Дні народження членів царської родини та найбільші релігійні свята особливого пайка, куди входили коров’яче масло, калачі із білого хліба, дві чарки «горячего вина», кавардак. 1 Карпущенко С. Быт русской армии… – С. 81. 2Шивельбуш В. «Смаки раю». Соціальна історія історія прянощів, збудників та дурманів / Вольфган Шивельбуш; [переклад Ю. Прохаська; наук.ред. Т.Цимбал].– К.: Критика 2007. – С. 162. 3 Сокирко О. «Лицарі другого сорту»… – С. 193. Поступово у свідомості населення українських земель склалося уявлення про алкоголь, як неодмінну складову солдатського побуту. Наприкінці XVIII ст. І.Котляревський передав у своєму відомому творі «тріаду» забезпечення війська: «Годують військо і харчами, і воїн без вина – хом’як, й без перелесниці-злодійки, без битої мідної копійки, не можна воювать ніяк». – Див.: Котляревський І. Енеїда / Іван Котляревський. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1948. – С. 83. 94 фактично панацеєю1 . Такі уявлення побутували і на землях Східної Європи, зокрема і в Києві: у 1674 р. кожного російського ратника, що захворів, щоденно «лікували» двома чарками (256 грам) «горячего вина». У другій половині XVII ст. здоровим ратникам спиртне видавалося у найбільші релігійні свята (Різдво, Покрова, Успіння пресвятої Богородиці і т.п.) та дні народження членів царської родини (норма до видачі складала 2 чарки горілки, тобто близько 256 грам)2 . На початку XVIII ст. алкоголь офіційно увійшов до продуктового «кошика» російського вояка. Хоча дотримання норми у дві чарки «вина» (256 грам) і гарнець пива (3,26 літра) більшість істориків піддає сумнівам, все ж є очевидним, що алкоголь став вагомим доважком до пісної солдатської каші. Не слід забувати, що отримати спиртне російські ратники, але вже за власний кошт, могли в державному кружечному дворі (XVII ст.) та кабаках (австеріях), котрі функціонували у Києві. Крім того, російські вояки були частими завсідниками міщанських та монастирський шинків. При цьому скарги на російських вояків, що їх складав київський магістрат водночас рясніють проханнями не забороняти ратникам відвідувати магістратські шинки. Крім грошового та хлібного жалування, передбачалося також забезпечення одягом/уніформою. У другій половині XVII ст. цей вид утримання також мав відмінності через існування різнорідних частин війська. Стрільці носили одяг однакового покрою, але різного кольору. В комплект форми стрільців входили кафтан, шапка, штани, чоботи. Колір шапки, кафтана і чобіт визначався для кожного стрілецького приказу окремо. Проте очевидно, що стрільці, які несли службу на українських землях, отримували форму в залежності від наявності тканин (без різниці якого кольору ці тканини були). Відомо, що київські 1 Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм XV – XVIII ст. / Фернан Бродель. – К.: Основи, 1995. –Т. 1. Структури повсякденності: можливе і неможливе. – С. 201. 2 Синбирский сборник… – С. 24. 95 стрільці в 1669 р. отримали тканини для пошиття кафтанів: сукно червоного, зеленого, світло-зеленого, темно-зеленого, лазурного і вишневого кольорів1 . Таким чином, кожна із сотень приказу мала відмінний колір форми. На пошиття кафтану для київського стрільця витрачалося 4,5 аршини сукна, для пошиття шапки – 1 вершок2 . Полки «нового строю» також мали «служылое платье». Солдати, як і стрільці, отримували з казни сукно на кафтани. У 1669 р. всі солдати, що перебували на службі в Києві, отримали сукно для пошиття кафтанів та киньдяків (головних уборів) 3 . Пропорції при пошитті кафтану і шапки для солдата, були такі самі як і для стрільця – 4 аршини на кафтан і 1 вершок на киньдяк 4 . Взимку солдати і стрільці носили тулупи або шуби. Держава або безпосередньо закуповувала їх для ратників, або надсилала кошти для їх придбання. Обидві практики мали місце в Київському гарнізоні. Так, у 1670 р. в українські міста, де стояли російські гарнізони, надіслали з території Московської держави 3000 тулупів5 . В 1685 р., за свідченням П. Гордона, солдати і стрільці Київського гарнізону отримали по 1 руб. на придбання тулупа або шуби6 . У переписі гарнізону за 1687 р. значилося, що на складах зберігалися шуби та кафтани7 . Цікаво, що на складах гарнізону зберігався і жіночий одяг, наприклад кунтуші8 . 1 Акты ЮЗР. – Т.8. – С. 216 – 217. 2 Там само. 3 Там само. 4 Синбирский сборник… – С. 76 – 77. 5 Софроненко К. А. Малороссийский приказ… – С. 94. 6 Гордон П. Дневник (1684 – 1689)…– С. 47. 7 ЦДІАК України, КМФ – 40, оп 1, спр. 23, арк. 117 зв. – 118 зв. 8 Там само, арк. 119. 96 У XVIII ст. держава взяла на себе повністю забезпечення солдатів уніформою. Проте витрати на її створення вираховувалися з невеликого солдатського жалування. У XVIII ст. затвердили уніформу для гарнізонних полків. За правління Петра І нижчі чини носили: кафтан темно-зелений з коміром, обшлагами і червоним підбоєм; штани червоні; панчохи білі до колін; робочі чоботи чи упаки; робочий кафтан із семеряжного сукна без коміра і обшлагів з 6-ма шкіряними ґудзиками1 . Форма офіцерів складалася із кафтана, штанів зеленого кольору і червоного камзолу. У першій третині XVIII ст. затвердили і строки використання уніформи для гарнізонних полків. Так, наприклад піхотному фузилеру внутрішнього гарнізону (до яких належав і гарнізон м. Києва) передбачався такий комплект: шапка з обшивками з білого шерстяного галуна і шнура на 3 роки ціною 19,25 коп.; на стройовий кафтан зеленого сукна довжиною 3 аршини 7 вершків і шириною 1 аршин 11 вершків, на комір, обшлаги і обстрочку петель червоного сукна 5 вершків, червоної каразеї на підбій довжиною 3,5 аршини і шириною 1 аршин 3 вершки, 18 мідних ґудзиків на 4 роки –3 руб. 27 7/8 коп.; на робочий кафтан сірого семеряжного сукна довжиною 9 аршин і шириною 11 вершків, на підбій синьої тканини 0,75 аршина, 5 ремінних гудзиків і петлі до них на 4 роки – 80 коп.; штани на 3 роки –39 ¾ коп.; черевиків пара на рік – 29 коп.; упаків (чоботи з грубими халявами) пара на рік – 20 коп.; панчіх пара на рік – 13¾ коп.2 . Всього на рік витрати на уніформу рядового солдата гарнізонного полку складали 1рубль 83 копійки. Сукно для пошиття кафтанів надсилали як безпосередньо з російських земель, так і купували Україні. Наприклад, в 1707 р. для російських полків в 1 Висковатов А. Историческое описание одежды и вооружения российских войск… – С. 35. 2 Там само. – С. 41 – 42. 97 Гетьманщині надіслали 3154 штуки «сукна білого габинного»1 . Важливими даними для реконструкції затрат на пошиття кафтанів та камзолів для солдатів Київського гарнізону є відомості про покупку матеріалів для пошиття згаданого одягу за 1723 р. Згідно кошторису губернської канцелярії, було придбано: габи білої – 6976 штук (по 81 коп. з штуку); 600 пар підошов (по 4 копійки за пару); 79948 аршин сукна та потрібне число олова на ґудзики (1000 руб.); 6000 шерстяних капелюхів (на суму 630 руб.; було дано половину суми, всього за капелюхи – 1260 руб.) 2 . Всього на «строение мундиров» в 1723 р. витратили 7952 руб. 6 коп. Ще 131 руб. 50 коп. пішло на придбання пуда воску та 2000 сальних свічок, 1200 (24,42 рублі) голок для пошиття мундирів та ґудзики3 . Крім того, в наступному році за капелюхи було виплачено другу частину – 630 руб. Таким чином, ціна капелюха складала 21 коп. В 1724 р. купували знову ґудзики та інші галантерейні вироби. Всього в 1724 р. було витратили 2192 руб. 80 коп. В 1725 р. купили 6000 пар черевиків для солдатів гарнізону4 . З приходом московських військ постала проблема забезпечення особового складу гарнізону житлом. На початковому етапі перебування російських ратників у Києві житла катастрофічно не вистачало. Довгий час була невирішеною проблема постою ратних людей в київських міщан, про що вони скаржилися і в 60 – 70-х роках ХVІІ століття. Відомо, що у 1665 р. в Києві було 200 будинків, в яких проживали російські ратники і 1000 – київські жителі. Зрозуміло, що вмістити 5000 чол. особового складу гарнізону (і це без членів сімей) у 200 будинках було досить проблематично. Вже в наступному році, за воєводства П. Шереметьєва, на території Верхнього міста було збудовано будинки для рейтар. Так виникла Рейтарська слобода, яка дала назву майбутній 1 Дядиченко В. А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України… – С. 469. 2 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 384, арк. 19. 3 Там само. 4 Там само, арк. 20. 98 вулиці Рейтарській. Станом на 1682 р. на території Верхнього міста було 9 будинків для воєвод, окольничих та бояр, дяків, 19 будинків для генералів і полковників і 388 будинків в яких живуть офіцери, піддячі, рейтари, стрільці, солдати (з них 122 будинки покриті дранкою, луб’ям, очеретом)1 . В 1690-х рр. у Києві стояло 32 хати для командного складу, 8 для піддячих, 82 для рейтар, 122 для стрільців та 86 для солдатів2 . У ΧVIII ст. більшість особового складу гарнізону проживала в будинках на території Печерської та Старокиївської фортець, казармах (Печерська фортеця). В 1745 р. згадуються кам’яні казарми на території фортеці3 . Їх перші креслення відносяться до 1752 року4 . На жаль, не має даних про кількість солдатів, що проживали на території Києва. Лише у описі Києва за 1785 р. згадується, що «на Печерську» 632 солдатські будинки і в «Старом городе» – 3055 . Таким чином, ми бачимо, що проблема розміщення особового складу київського гарнізону в XVIII ст. була більшою мірою вирішена. Солдати вже не розміщувалися в будинках міщан. Саме в цьому був зацікавлений Петро I, який хотів, щоб солдати жили окремо від місцевого населення. Це було запорукою боєздатності регулярної армії. Але це не стосувалося різноманітних полків, що формувалися в Києві чи проходили через нього. В даному випадку солдати, драгуни і гусари розміщувалися в будинках міщан . У ХVII ст. московський уряд провадив лінію щодо переозброєння військ кращою одноманітною зброєю. Ці вимоги висувалися, зокрема, до рейтарів, які деякий час мусили прибувати на службу зі своєю зброєю. По відношенню до інших полків «нового строю» – солдат і драгунів, справа була ще простішою: вони отримували зброю з казни. На озброєнні стрільців були мушкет, шабля, 1 Закревсий Н. Описание Киева… – С. 61 – 63. 2 «Росписной список» г. Киева 1700 г…– С. 80 – 81. 3 Ситкарева О.В. Киевская крепость… – С. 61. 4 Там само. 5 Иконников В.С. Киев в 1654 – 1855 гг… – С. 68. 99 бердиш або спис. Особовий склад солдатських полків мав на озброєнні мушкет, спис і шпагу, драгунських полків – карабін і списом, рейтарських – карабін, двома пістолети й шаблею1 . Мушкет був доволі важким і стріляли з нього з вилкоподібної сошки. Карабін мав коротший ствол і був легший за мушкет. Він був найефективнішою зброєю, адже пострілом із цієї зброї можна було вразити противника на відстані 200 – 250 кроків. Його калібр становив 14 – 22 мм., а довжина 1340 – 1540 мм. Вага мушкета складала від 4 до 6,5 кг. Карабін, що був на озброєнні, мав калібр 14 – 16 мм., довжину 900 – 1000 мм. (ствола 700 – 800 мм.) та вагу 1,8-2,3 кг. Пістолі, що були на озброєнні рейтар, як правило, мали калібр 15 – 16 мм., довжину 470 – 560 мм. (ствола 280 – 380 мм.) та вагу 1 – 1,2 кг. Озброєння помісної кінноти було досить різноманітним На момент Переяславського договору в наступальному озброєнні кіннотників спостерігалися зміни. Так, лук і стріли поступово витіснялися карабінами і пістолетами. Проте ще в 30-40-х рр. ΧVII ст. в південних регіонах Московської держави, звідки, як правило, і посилалися на службу до Києва діти боярські та дворяни, 68% особового складу помісної кінноти були озброєні луками, і тільки 32% – вогнепальною зброєю2 . Окрім того, на думку М. Денисової, не зважаючи на широке розповсюдження вогнепальної зброї, комплект захисного спорядження дворян і дітей боярських практично не змінився3 . Вочевидь, це було пов’язано з постійними протистояннями з Кримських ханством, військо якого майже не мало на озброєнні вогнепальної зброї. За часи правління Петра I було значно уніфіковано ручну вогнепальну зброю, зокрема в 1715 р. було введено тактико-технічні стандарти стрілецької зброї. Так, наприклад, піхотна рушниця мала мати калібр 19,8 мм, довжину 1 Чернов А. В. Вооруженные силы Русского государства… – С. 221 – 222. 2 Пенской В. В. Великая огнестрельная революция… – С. 284. 3 Денисова М. М. Поместная конница и ее вооружение… – С. 43. 100 142,2 см, вагу кулі 34,13 грама і заряду-14,93 грами 1 . Маса такої рушниці становила 5,74 кг, дальність стрільби –150-200 метрів. Такі рушниці мали велику вбивчу силу: з дистанції 250 кроків куля пробивала дошку товщиною понад дюйм (понад 2,5 см)2 . Всього протягом досліджуваного періоду було введено кілька зразків піхотної рушниці, але калібр їх залишався незмінним. Згідно штатів 1711 р., на озброєнні особового складу гарнізонного полку з вогнепальної зброї мало бути 1200 фузей ціною кожна по 2 рублі3 . Строк служби солдатської фузеї встановлювався в 40 років. У подальшому ця цифра не змінювалася. Окрім фузеї, на озброєнні піхоти були пістолети, зокрема згідно штатів 1711 р., передбачалося, що 1 гарнізонний полк мав мати на озброєнні 72 пари пістолетів4 . Проте вже з 1720 року пістолети на озброєння особового складу піхотних гарнізонних полків не передбачалися. Після 1743 р. офіцери озброїлися були спеціальними офіцерськими фузеями. До того офіцерські рушниці мали лише офіцери артилерійських полків. Передбачалося, що офіцери мали купувати такі рушниці за власні кошти. Офіцерська фузея зразка 1746 р. мала калібр 15-16 мм, довжину 1514 мм (ствола –1122-1124 мм) і вагу 3,95 – 4,050 кг5 . Ціна такої фузеї становила від 7 до 16 рублів. Вся вищезгадана вогнепальна зброя була гладкоствольною. На початку XVIII ст. основна маса ручної вогнепальної зброї закуповувалася закордоном, але поступово питання забезпечення армії ручною вогнепальною зброєю було вирішено за рахунок розвитку російської промисловості. Основними центрами виробництва ручної вогнепальної зброї були Тула (вже в 1716 р. тут діяло 15 металургійних і металообробних підприємств), Москва (Оружейна палата і Московський арсенал), Липецькі та 1 Бескровный Л. Г. Русская армия и флот в XVIIІ в… – С. 94. 2 Там само. 3 ПСЗ. – Т. 43. – Ч. 1. – Кн. Шт. – Отд. 1. – № 2319. – С. 5 – 6. 4 Там само. 5 Маковская Л. К. Ручное огнестрельное оружие русской армии… – С. 28 – 29. 101 уральські заводи Кожен нижчий чин піхотного полку (і польового, і гарнізонного), згідно штатів 1720 р., мав на озброєнні шпагу1 . Шпага являла собою вузький залізний клинок довжиною близько аршина, ефес був залізним або мідним. Офіцерські шпаги відрізнялися від солдатських лише оздобленням. Цікаво, що за штатами 1720 і 1731 рр. солдатам гарнізонних полків передбачалися фузеї без багнетів, тоді як для польових полків багнети були обов’язковими. У допетровську добу артилерія російської армії хоча була виділена в окремий рід військ (Пушкарський приказ було створено ще XVI ст.), проте не ще зайняла свого належного місця в структурі збройних сил Московської держави. На час введення до Києва російського гарнізону в 1654 р., артилерія російської армії поділялася на польову, облогову, кріпосну та полкову (була частиною польової, але перебувала при полках). Артилерійський парк Київського гарнізону, в основному, складався з кріпосної артилерії, та гармат, які перебували на озброєнні частин, що несли службу в Києві. Спочатку основу артилерійського парку київської залоги складала саме полкова артилерія. Так, у 1658 р. із 60 гармат, що перебували на озброєнні гарнізону 40 записано як «полкові»2 . Гармати полкової артилерії були закріплені за частиною і тому, із переведенням стрілецького приказу чи солдатського (драгунського) полку на інше місце служби, вони вивозилися з Києва. Як правило, за кожним полком чи приказом було закріплено по дві гармати, проте ця кількість могла бути і більшою. Так, на службі в Києві згадуються частини, які мали на озброєнні від 2 до 6 пищалей. Наприклад, у 1674 р. на озброєнні стрілецького приказу (313 чол.) Івана Єдногурова було 4 мідних гармати: 2 «ядром две гривенки» і 2 – «ядром три гривенки»3 . З 70-х рр. (можливо, вже і з 60-х) XVII ст. більшість артилерії була кріпосною. Так, 1ПСЗ. – Т. 43. – Ч. 1. – Кн. Шт. – Отд. І. № 2319. – С. 5; № 3511. – С. 26. 2 Акты ЮЗР. – Т. 15. – С. 217 – 218. 3 Синбирский сборник…– С. 71 – 72. 102 станом на 1700 р. за 4 полками, що несли службу в Києві, значилося лише 8 гармат та 11 «дробовиків», тоді як кріпосна артилерія нараховувала 106 гармат і мортир1 . На основі описів гармат Київського гарнізону, наявних у джерелах, відомо, що найбільше на озброєнні залоги було пищалей «ядром две гривенки». У 1684 р. Київський гарнізон мав 62 таких гармати. «Двофунтівка» була як основною полковою, так і найбільш поширеною на укріпленнях Київської фортеці. Вага ядра цієї гармати складала 2 фунти, дальність стрільби не перевищувала 400-500 кроків, а скорострільність – 1 постріл за хвилину. Гармати більших калібрів стріляли на більшу відстань: «шестифунтівка» (калібр 3,8 дюйма, вага ядра – 6 фунтів; у 1684 р. в Києві таких гармат було 10) – на 600 кроків. Артилерії великих калібрів у Києві було небагато: у 1684 р. на озброєнні гарнізону було дві гармати, що стріляли ядрами вагою 50 фунтів, ще дві – по 47 фунтів. Російський військовий контингент вступав до Києва, маючи на озброєнні 20 гармат2 . Проте вже перед початком російсько-української війни у 1658 р. російська залога мала на озброєнні 57 гармат, 3 «дробовики» і 2 «пищали затинные»3 . Станом на 1678 р. артилерія Київського гарнізону складала 121 гармату, в арсеналі зберігалося також 4 «пищали верховых»4 . Патрік Гордон, який оцінював боєздатність київського гарнізону у випадку походу турецького війська з-під Чигирина до Києва, вважав артилерійське озброєння недостатнім: на його думку, потрібно було ще 10 мортир та 150 гармат (тобто загальна чисельність артилерійського парку гарнізону мала б нараховувати 271 гармату і 14 мортир)5 . Проте це побажання П. Гордона не було втілено в життя. У 1682 р. 1 «Росписний список» г. Киева 1700 г….– С. 39 – 54, 61. 2 Акты ЮЗР. – Т. 10. – С. 354 – 355. 3 Там само. – Т. 15. – С. 217 – 218. 4 Гордон П. Дневник (1677 – 1678)… – С. 117 – 118. 5 Там само. 103 на озброєнні Київського гарнізону було 134 гармати і мортири, а двома роками пізніше 126 гармат та 13 мортир. У 1687 р. гарнізон мав артилерійський парк, що складався із 141 ствола1 . На початку XVIII ст. на озброєнні Київського гарнізону перебувало 110 гармат, «скорострільна гармата», «тюфяк», 10 мортир і 80 «затинных пищалей», а також безпосередньо на озброєнні 3 полків ще 6 гармат та 11 «дробовиків». Джерел збільшення артилерійського парку київської залоги у другій половин XVII ст. було кілька. Так, протягом усієї другої половини XVII ст. царський уряд постійно надсилав гармати до Києва. Окрім того, гармати могли відливатися і в самому місті, зокрема у 1675 р. майстер І. Степанов виготовив 100-пудову гармату довжиною 1,5 сажня для оборони Києва, яка надійшла на озброєння гарнізону2 . Ще одним джерелом поповнення артилерійського парку київської залоги були військові трофеї: так, у серпні 1658 р., відбивши штурм козацького війська на чолі з Д.Виговським, російські ратники захопили 9 мідних та 3 залізних гармати, а також 12 «пищалей затинных»3 . Вже з кінця XVII ст. Київ стає однією із головних артилерійських баз російської армії (але остаточно отримує цей статус у XVIII ст.). Наприклад, у «розписному списку» 1695 р. значиться 14 полкових гармат, «котрым велено быть в Киеве для походов всегда в готовности». Багато гармат, що перебували на озброєнні гарнізону, були застарілими: у «розписних списках» значаться пищалі, відлиті у першій третині XVI ст., ба більше – 2 «тюфяки» кінця XV ст. Ще однією проблемою у другій половині XVII ст. була багатокаліберність гармат, що значно ускладнювало забезпечення ядрами необхідних калібрів (судячи з «розписних списків», боєкомплект окремих пищалей складав всього 10 – 20 ядер). 1 ЦДІАК України, ф. КМФ – 40, оп 1, спр. 2, арк. 62. 2 Оглоблин Н. «Расходная книга» Киевской приказной избы… – С. 9. 3 Акты ЮЗР. – Т. 15. – С. 259. 104 У XVIII ст. ситуація з артилерійським парком Київського гарнізону значно покращилася. Так, після будівництва Печерської фортеці для її укріплень було надіслано 150 гармат. Відомо, що в 1718 р. на укріпленнях Києво-Печерської фортеці було 30 гармат. Крім того, ще 463 гармати зберігалися на складі- магазині. Така велика кількість артилерії пояснюється тим, що в Києві зберігалася частина польової артилерії, яка була доставлена до Києва в 1711 і 1715 рр. В 1727 р. було здійснено опис всього артилерійського парку Київського гарнізону, котрий складався із 73 мідних та 352 чавунних гармат, 17 мідних і 9 чавунних мортир, а також із 3-х гаубиць та одного «дробовика»1 . Ці гармати мали відповідні тактико-технічні дані. Так, наприклад, 3-х фунтова гармата мала калібр 3 дюйми, дальність стрільби 500 кроків і вагу 28 пудів. Більшість гармат, що значилися за Київським гарнізоном, зберігалися на складах і були радше резервом для російської армії під час бойових дій2 . Однак існували і певні пропорції щодо розміщення гармат на укріпленнях. Наприклад, станом на 1741 р. у Києві гарнізонну артилерію передбачалося утримувати на 14 полігонах, потім цю цифру зменшили до 10* . Згідно штату 1764 р., на озброєнні Київського гарнізону було 255 гармат та 47 мортир та гаубиць (гармати розміщувалися у обох київських фортецях)3 . Незважаючи на всі проблеми, котрі існували в другій половині XVII – XVIII ст., Київський гарнізон мав найчисельніший і найпотужніший артилерійський парк серед російських контингентів, що несли службу на 1 Кирилов И. Цветущее состояние Всероссийского государства… – С. 161. 2 Мишлаевский А. Крепости и гарнизоны южной России 1718 года… – С. 16 – 17. * За правилами тодішньої фортифікації на 1 полігоні мало стояти 10 гармат та 5 мортир. 3 Назаренко В. Артилрійські формування…– С. 10. 105 землях Гетьманщини (у Ніжині, Острі, Чернігові, Переяславі та ін.). Хоча й частина артилерії була застарілою, проте царський уряд все ж намагався забезпечити гарнізон більш сучасними озброєнням. При цьому російській уряд мав у Києві число гармат більше, ніж у будь-якому якому іншому місті на території Гетьманщини. А кількість гармат Генеральної артилерії у вказаний період була меншою за артилерійський парк Київського гарнізону1 . Київський гарнізон у другій половині XVII – XVIII ст. займав особливе місце серед відповідних аналогів у містах Гетьманщини та Російської імперії загалом. Він мав багато відмінностей у системі управління, структурі, чисельності, почасти комплектуванні. Це була окрема армія, окремий світ. При цьому винятковість гарнізону Києва проявлялася у всіх структурно- функціональних елементах. Проте, попри свої особливості, гарнізон змінювався у зв’язку із модернізаційними реформами. Усі зміни відбувалися в умовах постійних війн, котрі вела Російська держава. Зокрема, у ΧVIII ст. поступово відбувається відокремлення адміністративного сектору управління українськими землями від військового, що мало важливе значення для подальшої інкорпорації Гетьманщини до складу Російської імперії. При цьому навіть у XVIII ст. не було централізованого управління та фінансування гарнізонів, спостерігався постійний некомплект штатів, брак освічених офіцерів та унтер-офіцерів, військово-технічних спеціалістів, спостерігався паралелізму функцій органів управління. 1 Наприклад, у 1708 р. в Батурині, де зберігалася Генеральна артилерія, російське військо захопило, за даними С. Павленка, 80 гармат. Див.: Павленко С. О. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники / Павленко С. О. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – С. 303; Апанович О. Збройні сили України першої половини XVIII ст… – С. 53; Київський гарнізону ще в 1700 р. мав на озброєнні 126 гармат. –Підраховано за: «Росписной спикок» г. Киева 1700 г…. – С. 29 – 75. 106 РОЗДІЛ 3 БОЙОВА ТА АДМІНІСТРАТИВНА ДІЯЛЬНІСТЬ ГАРНІЗОНУ На київський військовий контингент московського війська у другій половині XVII – XVIII ст. впливав цілий комплекс чинників, що і визначали його функції та завдання. Російський військовий контингент розміщувався у прикордонному місті, яке було значним торгово-ремісничим та транзитним центром і мало своє самоуправління. При цьому гарнізон до другої половини XVIII ст. стояв у межах Гетьманщини, що мала політичну автономію. А це в свою чергу урізало функції гарнізону. Лише із суттєвою зміною балансу сил у регіоні, змінилися і константи російської військової присутності, зокрема, в Києві та на українських землях в цілому. Визначаючи функції гарнізонних військ російської армії в зазначений період, слід враховувати, що власне гарнізонні війська з’явилися в Росії лише на початку XVIII ст. До того частини і підрозділи російського війська почергово несли як польову, так і гарнізонну службу. Тому в другій половині XVII ст. Київський гарнізон розглядався не лише як резервне чи запасне військо, а як цілісна військова одиниця, що могла швидко бути використана як повноцінна польова армія. Головними функціями гарнізонних військ у Російській державі були підтримка безпеки на завойованих територіях та охорона кордонів, і, як свідчить «український» досвід, перманентна експансія на землі сусідніх держав, у випадку київського контингенту – території Речі Посполитої та Османської імперії1 . 1 Бескровный Л. Г. Русская армия и флот в XVIII в… – С. 44; Петрухинцев А. Царствование Анныи Иоановны… – С. 106. 107 Зі створенням в Росії регулярної армії за часів правління Петра І, функції гарнізонних частин і підрозділів частково трансформувалися. Гарнізонні війська все більше почали відігравати роль резервного і запасного війська. У XVIII ст. до головних завдань гарнізонних частин та підрозділів у Російській імперії належав нагляд за прикордонними областями та найбільш важливими містами. Також гарнізонні війська виступали джерелом поповнення польових частин навченими вояками, і нерідко підсилювали військові контингенти в регіонах бойових дій чи народних повстань1 . Ще однією важливою функцією гарнізонних військ, особливо в прикордонних регіонах, було «заміщення» чиновницького й поліцейського апарату через нестачу кадрових ресурсів. Зокрема, особовий склад гарнізонів виступав як охоронці для перевезення грошової казни та конвоїри для етапування колодників з одного міста в інше; нерідко офіцери і солдати гарнізонних частин використовувалися для стягнення податківі і мит2 . Функції гарнізонних військ визначали коло службових обов’язків їхнього особового складу. Київський гарнізон мав свою регіональну специфіку, оскільки розміщувався у місті, яке стояло близько до кордонів відразу із двома державами. Завдання, котрі покладалися на особовий склад гарнізонних частин та підрозділів, можна поділити на дві групи: завдання бойової та адміністративної діяльності. Завдання військового характеру, що покладалися на бойовий склад гарнізону, різнилися в залежності від функціонального призначення тієї чи іншої частини або підрозділу. Так, до головних завдань, які покладалися на особовий склад стрілецьких приказів, солдатських і драгунських полків, гарнізонних полків і батальйонів належали:  участь у військових операціях російської армії в регіоні;  караульна служба; 1 Бескровный Л. Русская армия и флот в XVIII в… – С. 44 – 46. 2 Назаренко В. Київський гарнізон у XVIII ст… – С. 48. 108  зв’язок  обслуговування артилерійського парку гарнізону;  служба на форпостах;  виконання резервно-мобілізаційної функції (підготовка рекрутів та солдатських дітей);  фортифікаційні роботи. До завдань адмінстративної діяльності належали:.  служба при в органах російської цивільної адміністрації на території Гетьманщини;  поліцейська служба. 3.1. Бойова діяльність Одним із головних завдань, що покладалися на частини Київського гарнізону, була участь у військових операціях в регіоні. Ця тема найбільше привертала увагу дослідників. Значний контингент московського війська, що дислокувався у Києві, був вагомим фактором у розв’язанні військово- політичних завдань у регіоні. Російський гарнізон був не лише додатком до діючої польової армії, але іноді виконував окремо взяті завдання в Гетьманщині та на прилеглих територіях. Найкраще це можуть проілюструвати військові операції гарнізону у другій половині XVII ст. Вже перші київські воєводи Ф. Волконський та Ф. Куракін повідомляли царський уряд, що в Києві в 1655 р. перебувало мало ратників, оскільки більшість була залучена до військових операцій проти польсько-литовських військ1 . По-справжньому свій потенціал російський контингент проявив під час російсько-української війни 1658 – 1659 рр. У серпні 1658 р. до Києва підійшло об’єднане чисельне козацько-татарське військо. Козаки здійснили невдалий штурм, котрий закінчився наступом російського гарнізону. Як наслідок, менш чисельний російський контингент отримав перемогу над військом під 1 Акты ЮЗР. – Т. 11. – Стб. 414. 109 командуванням брата гетьмана Виговського – Данила. Російські вояки захопили 12 гармат, 48 знамен та 158 чол. полонених1 . Свої втрати росіяни оцінили в 21 загиблого. Після цього, перехопивши ініціативу, київський воєвода В. Шереметьєв послав загони під командуванням російських воєначальників, котрі спалили Бровари, Гоголів, Світильню та ряд інших населених пунктів2 . На початку жовтня 1658 р. загін під командуванням воєводи Ю. Борятинського («товарища» головного київського воєводи В. Шереметьєва) поблизу Василькова розбив козацькі і татарські підрозділи загальною чисельністю до 2000 чол.3 Для І. Виговського це стало ще одним доказом того, що в нього в тилу перебувало значне російське військо, котре здатне суттєво впливати на розклад сил в регіоні. Вже в жовтні 1658 р. козацьке військо вдруге підійшло до Києва. Російський гарнізон на той момент був чисельним4 і сил для захоплення київських фортифікацій у гетьмана не було. Два відбиті штурми Києва козацьким військом суттєво вплинули на перебіг конфлікту. Наявність «московського анклаву» у вигляді гарнізону в Києві змусила гетьмана І. Виговського відволікти частину й так обмежених людських ресурсів на блокування (радше спробу блокування) російського війська в Києві. 1 Бульвінський А. Г. Українсько-російські взаємини 1657 – 1659 рр… – С. 246. 2 Там само… – С. 271. 3 За даними росіян у полон потрапило 5 сотників, 50 татар, кількадесят козаків. Загинуло ж козаків та татар близько 1000 чол. Свої втрати росіяни оцінили в 2 убитих, 17 поранених і одного взятого в полон рейтара. – Акты ЮЗР. – Т. 15. – Стб. 263 – 264. 4 Гарнізон мав такий склад: рейтарський полк (1000 чол.), 3 сотні помісної кінноти (300 чол.) виборна сотня солдатів (100 чол.), солдатський полк Фонстадена (1700 чол.), 1200 драгун, 620 стрільців. Усього – 7200 чол. – Підраховано за: Акты ЮЗР. – Т. 15. – Стб. 284 – 285. 110 Після закінчення російсько-українського конфлікту і зречення булави І. Виговським, Київ став центром підготовки до наступу на Річ Посполиту. Саме частини місцевого гарнізону стали основою російського війська В. Шеремєтьєва, що безславно було розбито під Чудновим1 . Однак, навіть після блискучої перемоги над російським військом, поляки, не наважилися штурмувати Київ. Однією з причин цього стало збільшення залоги Києва із 1300 чол., що залишилися після виходу із міста війська Шеремєєтьєва, до 4288 чол. (за рахунок переведення російських частин та підрозділів із інших міст Гетьманщини)2 . Тому не дивно, що київський воєвода Ю.Борятинський відмовився виконувати один із пунктів Слободищанської угоди 1660 р., котрий стосувався виведення російського гарнізону із Києва, який мав перейти під руку польського короля3 . Протягом 60-70-х років XVII ст. Київ став головною базою для виправ російського війська на Правобережжя. Неодноразові походи на найближчі міста, як от Трипілля, Павалоч і т.п. являли собою перманентну прикодонну війну. При цьому, це було знищення баз для підготовки польського наступу на Київ та Лівобережжя і, водночас, спроба створити певний плацдарм на Правобережжі. Сам по собі гарнізон був чисельним і боєздатним. Саме це, вочевидь, стало причиною того, що об’єднане військо із поляків, правобережних козаків і татар не наважилося його штурмувати під час кампанії 1663 – 1664 рр. Як слушно зазначав Ф. Шевченко, під час подій зими 1663 – 1664 рр. польському війську не вдалося захопити саме ті міста, де стояли 1 Бабулин И. Б. Состав армии Шереметьева в Чудновской кампании… – С. 22 – 40. 2 Там само. – С. 38. 3 Детальніше про Чуднівську кампанію 1660 р. та її наслідки див.: Герасимчук В. Чуднівська кампанія 1660 року / Василь Герасимчук // Записки НТШ. – 1913 – Т. 113. – Кн. 1. – С. 44 – 68. 111 російські залоги1 . Навесні 1664 р. частини і підрозділи зі складу Київського гарнізону зробили рейд на Правобережжя. Під час походу відбулося два зіткнення з поляками біля Мотовилівки і поблизу самого Києва. Під час другого бою російські ратники знищили 150 жовнірів та 9 взяли в полон2 . У 70-х роки XVII ст. частини Київського гарнізону здійснювали регулярні рейди на територію Правобережжя, що було підконтрольним польській владі. Одну із таких військових операцій 1674 р. описує у своїй відписці в Москву київський воєвода Ю. Трубєцькой, котрий послав у похід на Трипілля зведений загін зі 1227 стрільців, 31 рейтара, 90 дітей боярських, а також солдатів та драгунів. 13 лютого це з’єднання вийшло із Києва, а вже наступного дня «к городу Треполью пришли февраля в 14 день, поутру рано изгоном…. И твои, вед госуд., ратные люди, прося у Бога милости, учали над городом промышлять, и усмотря в городе через ниские места, что собрався мужики многие стоят в одном месте, а стрелять по них мошно, и головы стрелецкие велели по них стрелять из дву пушек, и тою стрелбою убили у них человек з дватцать; а пехотного ж строю драгуны и салдаты и стрелцы на городовой стене городских же мужиков, которые из города смотрели с стены за город, побили из мушкетов человек з десять, и учинили окрик. И треполские жители и серденята видя твоих, вел. госуд., ратных, людей над городом крепкой промысл, тебе, вел. госуд., в винах своих добили челом, и город здали побещалися быть под твоею, вел. госуд., высокодержавною рукою в подданстве на веки, и крест целовали…»3 . Такого роду операції були неодноразовими. Проте не завжди вони закінчувалися успіхом. Тим паче, що і після здавалося б бурхливих 1658 – 1660 рр. напади загонів татар на передмістя Києва стали фактором повсякдення. Більшість таких набігів були за своєю суттю грабіжницькими: відігнати табун 1 Шевченко Ф. Історичні студії: Збірка вибраних праць та матеріалів …– С. 224. 2 Акты ЮЗР. – Т. 5. – С. 198 – 199. 3 Синбирский сборник… – С. 98 – 100. 112 рейтарських чи драгунських коней, захопити в полон кількадесят ратників чи жителів Києва і т.п.1 У 1661 р. татари напали в передмісті Києва на річці Либідь на київських стрільців та рейтарів, котрі різали дерен, необхідний для проведення фортифікаційних робіт. В 1667 р. татари намагалися відігнати в степ табун рейтарських коней, що випасалися поблизу міста2 . Татарські набіги на околиці Києва згадуються в 1671, 1675, 1678, 1680 та 1681 рр. Іноді доходило і до масштабних зіткнень, частина із котрих не завжди закінчувалися на користь російських вояків. Наприклад, у 1661 р. під час чергового нападу татар на передмістя Києва їм назустріч вийшли частини гарнізону, зокрема рейтарський3 та солдатський полки. Татари розбили ці частини. Росіяни втратили вбитими, пораненими та полоненими до 300 чол., при цьому вороги захопили 3 рейтарських та одне солдатське знамено4 . Неодноразово татарські загони нападали на села поблизу Києва5 . В 1677 – 1678 рр. Київ став однією із баз російсько-українського війська під час двох Чигиринських кампаній. Стратегічне розташування міста на Дніпрі дозволяло поставляти продовольство перекидати підкріплення до міст Подніпров’я (Канів, Чигирин). Крім того, після падіння Чигирина, Київ почали активного готувати до оборони, збільшили чисельність його залоги, завезли додатково артилерію, почали масштабні фортифікаційні роботи. 1 У джерелах зафіксовано татарські напади в 1661, 1663, 1665 рр. – Див.: Акты ЮЗР. – Т. 5. – С. 278; Иконников В.С. Киев в 1654 – 1855 гг… – С. 5. 2 ІР НБУВ, ф. ІІ, спр. 15422, арк. 45 – 46. 3 Там само, спр. 15405, арк. 5. 4 Там само. 5 Про такі грабіжницькі набіги неодноразового згадує П. Гордон. у 1680-х роках. Так, 18 листопада 1684 р. татари захопили в лісах поблизу Києва 40 чол. киян та їхніх коней. Двома днями пізніше татари здійснили невдалий напад на село Княжівка на річці Ірпінь. –Див.: Гордон П. Дневник (1684 – 1685)…. – С. 37 – 38. 113 Після покращення військово-політичної ситуації в регіоні внаслідок укладення Бахчисарайського мирного договору (1681 р.) та «Вічного миру» в 1686 р. Київський гарнізон мало залучався до виконання військових завдань. Лише із початком так званих Азовських походів особовий склад гарнізону брав участь у військових операціях в регіоні. Крім того, як свідчать джерела, для потреби польової армії використовували частину артилерійського парку гарнізону, принаймні в «Розписному списку» м. Києва» за 1695 р. значиться 14 гармат, котрі «завжди малибути готові до походу1 . Крім того, Київський гарнізон залучався до придушення різних виступів та повстань, наприклад в Переяславі у 1666 р. Тоді з Києва направили 2300 чол. (750 рейтарів, 350 солдатів, 1000 стрільців і 200 драгун) для придушення повстання2 . У XVIII ст. Київський гарнізон все менше залучається безпосередньо до військових операцій російської армії. Насамперед, це слід пов’язувати із чітким розмежуванням гарнізонної та польової служби. Основними військовими функціями гарнізону в Києві стають резервна та «функція запасного війська». Суть резервної функції полягала в тому, що гарнізонні полки/батальйони під час бойових дій могли входити до складу корпусів польової армії, як це було під час Північної війни 1700 – 1721 рр.3 та протистояння з Османською імперією1 . 1 Расписной список г. Киева 1695 г. // Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – Т. 1. – С. 921. 2 Шевченко Ф. Історичні студії: Збірка вибраних праць та матеріалів… – С. 294. Повстання було масштабним. Відомо, що лише із переяславського гарнізону загинуло понад 200 російських ратників. 3 Павленко С. О. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники / С. О. Павленко. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – С. 303. За даними С. Павленка не виключено, що полки із складу Київського 114 Функція «запасного війська» полягала в тому, що армійські полки, як правило, комплектувалися за рахунок особового складу гарнізонних полків. Насамперед із рекрутів, що пройшли у гарнізонних частинах спеціальну військову підготовку та випускників гарнізонних шкіл, які не лише були привчені до військової дисципліни, але і, як правило, мали певну спеціалізацію (ротний писар, полковий музика, слюсар і т.п.). На російських землях у XVIII ст. саме на гарнізонні війська покладалося завдання придушення повстань2 . Л. Бескровний стверджував, що на українських та прибалтійських землях гарнізонні війська одночасно виконували і завдання армійських полків3 . Ці завдання були характерними якраз для прикордонних міст, котрі виступали опорними базами російської експансії. Особовий склад гарнізонних частин ніс ті види служби, на які було шкода витрачати час і ресурси польових частин. Тому протягом XVIII ст. практично не зустрічаємо відомостей про якісь самостійні операції Київського гарнізону в регіоні. Російський гарнізон м. Києва став місцем підготовки рекрутів, котрих згодом переводили в армійські полки, а також резервом живої сили для польових військ. Саме за рахунок особового складу гарнізонних частин проводилися неодноразові «переливання крові» для підтримки боєздатності армії, за рахунок підготовлених рекрут та солдат і офіцерів. Проте на практиці це мало місце лише у перші десятиліття XVIII ст. У подальшому гарнізонні війська виконували лише функції резервного і запасного війська. гарнізону приймали участь у штурмі Батурина, адже відомо, що до складу війська Б. Шєреємєтьєва входило 5000 чол. вояків, яких привів київський губернатор Д. Голіцин. 1 Бескровный Л. Русская армия и флот в XVIII в… – С. 46. 2 Там само. – С. 45. 3 Там само. – С. 46 115 Відомо, що частини гарнізону приймали участь у військових операціях під час Північної війни у регіоні. Вони направлялися для доукомплектування різних польових частин та з’єднань, зокрема Низового корпусу1 . Так, у 1711 р. планувалося поповнення польової армії за рахунок 4-х полків Київського гарнізону. На їхнє місце мали прибути полки із Білгородської, Севської та Воронезької провінцій. Однак після укладення миру з турками в 1713 р. від цих планів ротації відмовилися. Відомо, що протягом 1722 р. із Київського та Глухівського гарнізону було відправлено на укомплектування Низового корпусу 1745 чол., в 1725р. – 10502 . У 1729 – 1730 рр. знову передбачалося доукомплектування частин Низового корпусу за рахунок особового складу Київського гарнізону3 . У 1750 р. 33 чол. особового складу Київського гарнізону направили для формування гусарського і пандурського полків у Новій Сербії4 . Роль резервного та запасного війська найчастіше проявлялася під час військових дій в регіоні, коли Київ ставав базою російської армії. Північна війна (1700 – 1721 рр.), Прутський похід (1711 р.), російсько-турецькі війни (1735 – 1739 рр., 1768 – 1774 рр., 1787 – 1791 рр.), війна за Польську спадщину (1733 – 1735 рр.) – це перелік основних конфліктів в регіоні, де Київ використовувався як тилова база російського війська. Саме в Києві у XVIII ст. розміщувалася частина облогової артилерії російської армії, були шпиталі для лікування поранених та хворих вояків, стояли склади з продовольством та цейхгаузи зі зброєю та амуніцією. Все це хтось мав охороняти і зберігати 1 Низовий корпус – з’єднання російської армії, сформоване для служби на захоплених у Персії територіях. Створений у 1723 р., розпущений у 1734 р. На кінець 1725 р. складався із 10 полків. Про сам корпус див. дет.: Курукин И. В. Персидский поход Петра Великого: Низовой корпус на берегах Каспия (1722 – 1735) . – М.: Квадрига, 2010. – 384, 16 с. 2 Курукин И. В. Персидский поход Петра Великого: Низовой корпус… – С. 210. 3 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 196, арк. 16 – 17, 27 4 Там само, спр. 1838, арк. 1. 116 належним чином, щоб уникнути псування. Крім того, у Києві була в’язниця, де утримувалися військовополонені (відомо, що в Києві перебували полонені шведи, турки (війна 1735 – 1739 рр.), польські конфедерати (1768 р.) та ін. ). Протягом другої половини XVII – XVIII ст. бойова функція Київського гарнізону поступово нівелюється. Сам гарнізон, незважаючи на свою чисельність із XVIII ст. використовувався більшою мірою для різного роду допоміжних служб, фактично увільняючи армійські полки від тих завдань, які б забирали в них час для військової підготовки, тим самим підриваючи боєздатність польових військ. Проте це не варто пов’язувати лише із реформування російської армії. Почасти це обумовлювалося зміною військово-політичної ситуації в регіоні, насамперед зростаючим домінуванням Російської імперії на фоні кволих Речі Посполитої та Османської імперії, що вступили в добу свого занепаду. До того ж, не слід забувати, що у другій половині XVII ст. гарнізон Києва, як і решти великих міст Гетьманщини, був анклавом російської військової присутності на українських землях. У XVIII ст., крім гарнізонних військ, на Лівобережжі дислокувалися також армійські полки. Також у XVIII ст. сформували ландміліцію, полки якої несли службу на Українській лінії. Тому і не дивно, що у XVIII ст. відбувається свого роду диверсифікація завдань російських військ, що служили на українських землях. До того, у другій половині XVII-на початку XVIII ст., всі завдання покладалися лише на наявні в регіоні війська, тобто на гарнізони. І хоча у XVIII ст. київський контингент фактично стріляв тільки під час навчань та салютів, як і у XVII ст. він був значним фактором тиску у відносинах воєвод/губернаторів з українськими гетьманами та старшиною. Значний військовий контингент у разі необхідності був «козирем» у руках російської військової та цивільної адміністрації. Щоб розуміти «величину» Київського гарнізону в межах Гетьманщини, достатньо навести факт, що артилерійський парк гарнізону був більшим, ніж у будь-якому із українських міст, і набагато чисельнішим і потужнішим, ніж парк Генеральної артилерії. 117 Значна частина солдатів та офіцерів несла караульну службу. За різними підрахунками, постійно «на караулах» перебувало від 25 до 30% особового складу частин гарнізону. Караули стояли не лише на фортифікаціях (башти, стіни) та головних військових об’єктах гарнізону (казарми, склади зі зброєю, боєприпасами, провіантом, біля гарнізонної канцелярії і т.п.), але й біля церков, гарнізонної школи, казенних кабаків чи просто на вулицях Верхнього міста чи Подолу на так званих «рогатках» – перехрестях доріг. Часто караули стояли у магістратських шинків, щоб їх не відвідували солдати та офіцери. Добре охоронялися складські приміщення, де зберігалася зброя, боєприпаси, продовольство. Дослідник О. Мальченко пропонує по відношенню до київських фортець того часу вживати термін «фортеця-склад». Така фортеця стояла неподалік кордону, але водночас достатньо далеко, щоб не зазнати концентрованого удару сил ворожої армії. Фактично Київ був зручним прикордонним арсеналом, місцем перегрупування військ і початковим пунктом військових експедицій у південно-західному напрямку і. т.п. Місто слід було фортецею-військовим складом і господарською базою, на яку спирався увесь південно-західний напрямок оборони Російської імперії1 . Тому в Києві розміщувалося багато арсеналів зі зброєю та провіантних магазинів2 , перебувала частина корпусу облогової артилерії3 , а також частина Інженерного корпусу. Всі ці інфраструктурні об’єкти потребували не лише догляду, але й 1 Мальченко О. Вплив артилерійської практики на реконструкцію київської фортеці… – С. 34. 2 Так, ще в 1667 р. на території Старокиївської фортеці було 18 «амбаров» та 5 погребів, де зберігаласися зброя, боєприпаси та продовольство гарнізону. Ще два гарнізонних амбри стояло на Подолі. – ІР НБУВ, ф. ІІ., спр. 1484, арк. 53зв. 3 В описі Києва за 1775р. згадується «артилериский пушечный двор», де зберігалися гармати і здійснювався їхній ремонт. – Описи Київського намісництва…– С. 19. 118 відповідної охорони. У 1690 р. караули стояли на території Верхнього міста та Подолу, а також на річці Либідь1 . Російський священик Іван Лук’янов згадував у 1701 р., що відстань між караулами на стінах Старокиївської фортеці складала 100 сажнів (понад 200 м)2 . Згідно відписки воєводи Ю. Трубєцького, у 1674 р. «по караулом в Верхнем городех, у ворот, и по башням, и по стенам, у злейной казны, и у пушек, и на дворах у голов стрелецких, у злейной же казны, и у ружья, восм сот девяносто пять человек….на Днепре же реки для караулу беглецов, десять человек» 3 . Таким чином, караульну службу в 1674 р. несло 905 чол. із 3708 чол. або майже 25%. Подібна ситуація спостерігалася і у XVIII ст. Караули стояли біля всіх гарнізонних об’єктів (гарнізонна і полкові канцелярії, провіантські склади, цейхгаузи, порохові погреби, гарнізонна школа, шпиталь, в’язниця і т.п.) та будівель російської цивільної адміністрації (губернська канцелярія). У 1704 р. 521 солдат гарнізону м. Києві ніс караульну службу, що складало майже 25 % від всього собового складу російського військового контигенту4 . Згідно штату 1764 р., солдати інвалідної роти гарнізонного батальйону, на яку покладалося несення караульної служби («без ружья», лише зі шпагою), мали «стоять у церквей, у магазинов, у садов и школ, у цейгаузов»5 . У документації караули поділяли безпосередньо на ті, що несли службу у фортеці/фортецях, та ті, що 1 ЦДІАК України, ф. КМФ – 40, оп 1, спр. 5, арк. 23 зв. – 24 зв. 2 Лукьянов И. Путишествие в Святую Землю старообрядца московського священника Иоанна Лукьянова – в царствование Петра Великого // Сборник материалов для историчесской топографии Киева и его окресностей. – К., 1874. – С. 119. 3 Синбирский сборник…– С. 128. 4 ЦДІАК України, ф. КМФ – 40, оп. 1, спр. 14, арк. 3, 31 5 ПСЗ.– Т. 43. – Ч. 1. – Кн. Шт. – № 12135. – С. 67. 119 стояли на Подолі. Наприклад, у 1781 р. на «городовом карауле» (тобто в місті) стояло 199 чол.1 До караульної служби залучався значний відсоток особового складу гарнізонних полків. Так, наприклад, у 1739 р. в м. Виборг караульну службу ніс кожний шостий військовослужбовець місцевого гарнізону (556 чол. з 3258 чол.) 2 . Основними завданнями, що покладалися на солдатів та офіцерів, які несли караульну службу, були: охорона об’єктів інфраструктури від грабіжників чи диверсантів-паліїв; недопущення пожеж, а якщо вони ставалися, то негайне оповіщення про займання і докладання всіх зусиль по локалізації та гасіння вогню3 . Вартові перевіряли документи у населення з метою виявлення «безпаспортних» осіб, затримували злодіїв і хуліганів «по гарячих слідах», контролювали дисципліну особового складу гарнізонних частин та підрозділів (виявлення та затримання п’яних солдатів, утікачів і т.п.)4 . Також караули «відловлювали» солдатів, що уникали робіт та навідувалися до шинків і т.п. Караули виконували ще одне важливе завдання – запобігання дезертирству із гарнізонних частин5 . Київська рейтарська команда XVIII ст. за колом своїх службових обов’язків була найспецифічнішим підрозділом у складі Київського гарнізону. 1 ЦДІАК України, ф. 246, оп. 1, спр. 834, арк. 52 – 75. 2 Проскурякова М. Е. «Из определенных к Остзею»… – С. 84. 3 Там само. – С. 88. 4 Наприклад, у 1767 р. на Подолі караул на чолі з капітаном А. Соловковим затримав священики та відставного офіцера – уродженців російських земель, котрі обікрали тещу одного із унтер-офіцерів гарнізону. – ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 5376, арк. 3 – 4. У 1747 р. караул із двох солдатів гарнізону затримав злочинця, котрий украв коней у київського міщанина Андрія Руденка. – ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 1329, арк. 1 – 7. 5 При цьому повідомлення про втечі особового складу рясніють інформацією про те, що часто тікали якраз-то під час несення караульної служби. 120 Головним завданням, що покладався на підрозділ, було забезпечення зв’язку Колегії іноземних справ з російським резидентом у Стамбулі. Кур’єрські відрядження до столиці Османської імперії найчастіше фігурують серед виконуваних рейтарами завдань. Потрібно зазначити, що рейтари виконували дані доручення і раніше (до створення команди), оскільки, ще про рейтарський полк під керівництвом І. Поздєєва в 1718 р. було зазначено,що він «для особых посилок»1 . У 1723 р. губернська канцелярія набирала перекладачів з турецької й татарської мов, що мали супроводжувати рейтар під час поїздок до Стамбула2 . Зазвичай, до столиці Османської імперії надсилалося кілька рейтарів, з якими їхав товмач. Рейтари їздили до Туреччини постійно. Лише під час російсько-турецьких війн зв’язок з російським резидентом переривався. Під час поїздок в Стамбул до кордону з Османською імперією, рейтарів супроводжували козаки. З рейтарами рухався свого роду міні-обоз (2 – 4 вози). У відрядження разом з рейтарами відправлялися не лише товмачі, але й візничі і т.п. До Стамбула їздили не всі рейтари. З 1744 р. було встановлено, що для поїздок у столицю Османської імперії потрібно лише 30 рейтар3 . Решта доставляли «казенні пакети» до Речі Посполитої, Австрійської імперії, Запорізької Січі. Згідно відомості, поданої командиром київських рейтар Степаном Мельниковим, 21 із 56 рейтарів перебували у кур’єрських відрядженнях, а саме:  у Санкт-Петербурзі – 1 рейтар;  в Стамбулі – 8 рейтарів;  кур’єрами у П. Рум’янцева – 10 рейтарів;  у Василькові – 1 рейтар; 1 Мышлаевский А. Крепости и гарнизоны южной России 1718 года… – С. 16 – 17. 2 Андриевский. А. Киевские толмачи…. – С. 586. 3 Там само. – С. 588. 121  в Обухові – 1 рейтар1 . На рейтарів, як на кур’єрів, покладалися досить різноманітні завдання. Це не лише доставка дипломатичної пошти, а й служба кур’єрами при генерал- губернаторах й т.п. У 1777 р. два київські рейтари Т. Селєзньов та Є. Жуков доставляли з Києва на 4-х поштових підводах варення до царського двору в Санкт-Петербург2 . Рейтари також фігурують серед учасників місії генерал- майора Г. Вишенського, котрий займався заготівлею «токайського» вина на території Австрійської імперії (серед учасників цієї місії був і відомий філософ та просвітитель Григорій Сковорода)3 . Свої завдання мали солдати та офіцери артилерійських формувань Київського гарнізону. На артилеристів покладалися завдання утримання в належному стані фортечної артилерії та тієї, що зберігалася у цейхгаузах, проведення навчальних стрільб і т.п. У ΧVII ст. не було суттєвої диференціації артилерійських чинів: в Києві несли службу лише «пушкарі». У XVIII ст. з’являються каноніри, бомбардири, майстрові чини, погоничі і т.п. Кожен із них виконував ті завдання, що на нього покладалися. Наприклад, каноніри складали обслугу гармат. Згідно «Записки о фортецях» Петра І, у Києві на кожні дві гармати мало бути 3 каноніри обслуги4 . У подальшому пропорція «канонір- гармата» стала 1:1. Згідно штату 1765 р., у складі артилерійської команди нараховувалося 255 канонірів: стільки ж, скільки і гармат5 . Бомбардири складали обслугу мортир та гаубиць. Згідно штату 1765 р., у складі 1 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1,спр. 8624, арк. 2-3. 2 Андриевсикй А. Исторические материалы… – 1882. – Вып. 1. – С. 61 – 66. 3 Махновець Л. Григорій Сковорода / Леонід Махновець. – К.: Наукова думка, 1971. – С. 16. 4 Записка Петра Великого о фортециях // Русская старина. – 1870. – Т. 1. – С. 393 – 394. 5 Назаренко В. Артилерійські формування…– С. 10. 122 артилерійської команди їх було 65 чол.1 Крім цих спеціалістів, до складу підрозділу входили майстрові чини: ковалі, теслі і т.п., що займалися виготовленням лафетів, ремонтом гармат і т.п. Також до команди належали спеціалісти із виготовлення пороху. Відомо, що службовці артилерійського підрозділу займалися закупівлею селітри (один із компонентів пороху) у місцевого населення. У XVII ст. київським пушкарям доводилося неодноразово вправлятися у стрільбі по ворогам під час відбиття штурмів Києва у 1658 – 1659 рр. та виправах на Правобережжі, то каноніри та бомбардири XVIII ст. радше вправлялися у навчальних стрільбах та салютах. Однак це не применшує їхніх навиків, адже багато гарнізонних артилеристів свого часу служили в армійських полках і мали досвід участі у бойових діях. Частина особового складу полків несла службу в інших містах і фортецях Гетьманщини. Так, солдати та офіцери київських гарнізонних полків та батальйонів служили в Чернігівській, Переяславській, Переволочанській, Ніжинській та Полтавській фортецях, кожна з яких мала статус «приписной к киевскому гарнізону крепости»2 . У 1731 р. було визначено, що із Київського гарнізону «в Чернигов майору с тремя ротами, в Нежин майору с двумя ротами, в Переяславль майору с двумя ротами, в Переволочну майору с двумя ротами, в Полтаву подполковнику с тремя ротами командировать из киевского гарнизона по расмотрению тамошняго губернатора»3 . Як правило, коменданти цих фортець призначалися з офіцерів гарнізонних полків київської залоги4 . В усіх цих фортецях та містах солдати та офіцери займалися тими самими справами, що і в Києві: ремонтували укріплення, 1 Назаренко В. Артилерійські формування…– С. 10. 2 ЦДІАК України, ф.59, оп.1, спр. 844, акр. 6 зв. – 11. 3 ПСЗТ. – Т. 43. – Ч. 1. – Кн. Шт. – № 5803. – С. 66. 4 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 1844, акр. 6 зв. – 8. * Допоки ситуація щодо приналежності Києва з юридичної точки зору не було чітко визначених практики контролю за прикордонними територіями. 123 охороняли важливі інфраструктурні об’єкти, здійснювали поліцейський нагляд. Крім того, офіцери гарнізону обіймали чиновницькі посади не лише в Києві, але і в цих «приписних» містах. Одним із важливих завдань, що покладалися на особовий склад Київського гарнізону, належала охорона кордону, зокрема служба на форпостах, митницях і карантинних домах* . Допоки питання приналежності Києва до Російської держави перебувало у «підвішеному» стані, чітких меж, де б мали розміщувати прикордонні форпости, не було. Наприклад, у 1670-х роках в джерелах згадується лише застава поблизу Межигірського монастиря, де несло службу 15 російських ратників1 . Вже у XVIII ст. з’явились форпости уздовж кордону із Річчю Посполитою. Появу цілої мережі форпостів слід пов’язувати із сенатським указом про організацію застав на кордонах від 3 вересня 1714 р. 2 Проте на перших порах втілити положення цього указу в життя не вдалося. В 1723 р київському губернатору надіслали новий указ про організацію застав на кордоні з Річчю Посполитою. На думку Д. Вирського, реалізація цього указу й поклала початок системі російської прикордонної служби на Україні3 . Відомо, що від Києва до Переволочанської фортеці, форпостів було більш, ніж сто. Відстань між форпостами і побідного роду укріпленнями і місцями спостереження складала в середньому 2 – 3 версти, тобто російські вояки, що стояли на форпостах, як правило, бачили сусідні опорні пункти. Завдяки 1 Синбирский сборник… – С. 128. 2 Вирський Д.С. «Українне місто»: Кременчук від заснування до 1764 р. / Дмитро Станіславович Вирський. – К.: Інститут історії України НАН України, 2004. – С. 237. 3 Там само. 124 форпостам здійснювався контроль за кордоном: відловлювалися втікачі, запобігалася контрабанда товарів і т.п.1 Васильківський карантинний дім виконував важливе завдання запобіганню поширенню пошестей та епідемій на територію Російської імперії. Відомо, що у 1725 р. на форпостах несли службу 179 чол. з особового складу полків Київського гарнізону2 , у 1761 р. – 330 чол.3 . До служби на форпостах залучалася значна кількість унтер- і обер-офіцерів. Це було пов’язано із необхідністю ведення значних обсягів діловодної документації. Так, із зазначених 330 чол. у 1761 р., був 1 підполковник, 2 капітани, 1 поручик, 1 підпоручик, 5 прапорщиків, 4 сержанти, 3 каптенармуси, 2 підпрапорщики і т.д. Список офіцерів Київського гарнізону 1750 р. також фіксує багатьох офіцерів гарнізону «за Киевом в пограничном местечке Василькове на форпосте», «веерх по Днепру в местечке Лубичах на форпосте» 4 . Найбільш чисельним був контингент у Василькові, де крім кількох форпостів, стояв також Карантинний дім. Наприклад, станом на 1781 р. у Василькові перебувало 60 чол. солдатів та офіцерів5 . Ще 15 чол. несли службу при місцевій митниці6 . Таким чином, гарнізонна команда Василькова в 1781 р. нараховувала 75 чол. Одним із важливих завдань, що покладалися на гарнізонні війська, була підготовка рекрутів. Згідно указу Петра І кожен губернатор зобов’язувався залишати в гарнізоні від 25 до 33% рекрутів для навчання. Навчені рекрути переводилися потім до польових полків. Окрім начань рекрутів, у гарнізоні були планові військові навчання, наприклад зі стрільби із ручної вогнепальної 1 Тищенко М. Ф. Нариси з історії зовнішньої торгівлі України в XVIII ст. / М. Ф. Тищенко. – Біла Церква, Вид. Пшонківський, 2010. – С. 11. 2 Там само. 3 ЦДІАК України, ф. 1104, оп. 1, спр. 54, арк. 6. 4 Там само, ф. 59, оп. 1, спр. 1844, акр. 8 – 12. 5 Там само, ф. 246, оп. 1, спр. 834, арк. 52 – 74. 6 Там само. 125 зброї та артилерії. Відомо, що внаслідок навчань у 1758 р., зокрема внаслідок стрільби з гармат, у церкви Різдва Богородиці на території Дальніх печер повилітало все скло1 . Крім того, частина офіцерів та унтер-офіцерів займалася підготовкою «природжених» рекрутів – солдатських дітей, що навчалися у гарнізонній школі. З 1732 р., вчителями в гарнізонних школах були обер- і унтер-офіцери гарнізону. Читати і писати навчали ротні писарі. Арифметику, геометрію, артилерійську та інженерну справу мали викладати офіцери, які володіли необхідними знаннями. Якщо таких не було, то могли залучатися і унтер- офіцери. Згідно штату 1797 р., вчителями, що навчали читанню, письму, арифметиці та геометрії, були або відставні офіцери, або вільнонаймані педагоги2 . Відповідальність за навчальний процес лежала на призначеному штаб- чи обер-офіцерові. Ще один офіцер стежив за охайністю школярів («чтобь всякий день были они умыты и порядочно вичесаны») та водив їх щонеділі до церкви3 . До штату працівників школи входили також сторожі та кухарі. Згідно штату 1797 р., на кожних 50 учнів гарнізонної школи передбачалося двох вчителів (арифметики й геометрії; читання і письма), двох відставних унтер-офіцерів чи солдат (стежили за зовнішнім виглядом школярів), по одному сторожу і кухарю4 . Одним із головних завдань військового характеру, що покладалися на особовий склад Київського гарнізону, була підтримка в належному стані укріплень київських фортець (Старокиївської та Печерської). Старокиївська фортеця була збудована на основі залишків укріплень Києва князівського періоду і охоплювала так зване «Верхнє місто». 1 Васильєв М. Г.З історії будівництва Печерської фортеці. [Перша половина XVIII ст.] / М. Г. Васильєв // УІЖ. – 1995. – № 1 . – С. 113. 2 ПСЗ. – Т.43. –Ч. 1. – Кн. Шт. – Отд. I. – № 18159. 3 Назаренко В. Київська гарнізонна щкола у XVIII ст… – С. 58 4 Там само. 126 Саме в Старокиївській фортеці протягом другої половини XVII – початку XVIII ст. розміщувалася основна частина гарнізону. Протягом другої половини XVII – початку XVIII ст. всі фортифікаційні роботи виконувалися особовим складом гарнізонних частин під керівництвом одного-двох спеціалістів інженерів, які, як правило, були одночасно і командирами полків, що служили в Києві. Серед них можна загадати Ю. Фамендіна, батька та сина фон Заленів, П. Гордона1 . Роботи з реконструкції укріплень Києва проводилися протягом всієї другої половини XVII ст. Найбільш активно вони проходили в 1654 р., коли власне і збудовали основну частину укріплень, а також у1663 – 1665 та 1672 – 1673 рр. Масштабні будівельні роботи відбулись у фортеці в 1677 – 1678 рр. у зв’язку із зростанням турецької загрози. У 1678 р. інженером гарнізону призначили П. Гордона. Під його командування передали «кістяк» Київського гарнізону: рейтарський полк, пушкарів, кілька стрілецьких приказів, підрозділ2 . Згадали про фортецю і в 1730-х роках у зв’язку із можливою війною з Османською імперією. Так, в 1732 – 1734 рр. навколо Верхнього міста, за наказом Б.- К. Мініха насипали великий вал, котрий засипала лише в 1834 р.3 Фортифікаційні роботи у збудованій на початку ΧVIII ст. Печерській фортеці також велися протягом всього століття. Наприклад, у липні 1710 р. на будівельних роботах у Києві працювало 2800 чол., а в 1720 р. – 2000 чол.4 1 Див.: Мальченко О. Вплив артилерійської практики на реконструкцію київської фортеці… – С. 16 – 40. 2 Наприклад, у 1684 р. під командуванням Гордона було два полковники, 5 підполковників, 3 майори, 5 ротмістрів, 11 капітанів, 12 лейтенантів, 6 прапорщиків, 123 рейтари, 140 солдат, 281 стрілець, 35 канонірів. – Див.: Гордон П. Дневник (1684 – 1685)… – С. 28. 3 Мальченко О. Вплив артилерійської практики на реконструкцію київської фортеці… – С. 33. 4 Ситкарева О. В. Киевская крепость… – С. 38 – 39. 127 Протягом 1728 – 1741 рр. у фортеці постійно проводились фортифікаційні роботи1 . Масштабне будівництво розгорнулося на території Печерської фортеці у 1741 – 1755 рр. під керівництвом інженера де Боскета2 . Реконструювалася укріплення і в другій половині XVIIІ ст. Станом на 1730 – 1731 рр. у складі гарнізону сформували спеціальну інженерну команду, особовий склад якої займався розробкою і втіленням планів реконструкції фортець, стежив за виконанням робіт, виконував фортифікаційні роботи, що вимагали високої кваліфікації. Крім того, на інженерну команду покладалося завдання забезпечення функціонування форпостів. Очолювали підрозділ офіцери та кондуктори (унтер-офіцери), до головних завдань котрих входило навчання особового складу саперній справі, планування інженерних заходів, складання карт і планів, керівництво роботами з будівництва фортифікацій і т.п. Крім офіцерів та кондукторів, до складу інженерної команди входили мінери. До їхніх завдань належали: проведення земляних робіт у фортеці, ремонт мостів й т.п. До складу команди також входили писарі, мурмейстри, дерноукладачі, ковалі, теслі та фурлейти (погоничі). Мурмейстрами були спеціалісти із будівництва мурованих споруд та укріплень. Дерноукладачі спеціалізувалися на удернуванні земляних укріплень з метою уникнення їх ерозії внаслідок дій природних факторів. Також у складі гарнізонних батальйонів із 1764 р. було створено майстрові роти, які складалися з «людей, принадлежащих до крепостного строения». Це були, насамперед, каменярі, дреноукладачі, ковалі, столяри. Із 1764 р. у Києві за штатом було 6 гарнізонних 1 Ситкарева О. В. Киевская крепость…. – С. 44 – 45. 2 Сіткарьова О. В. З історії будівництва оборонних споруд в Україні військовим інженером Д. Дебоскетом у середині XVIII ст. // УІЖ. – 1998. – №1. – С. 132 – 137. 128 батальйонів, кожен з яких мав 1 майстрову роту. Ці майстрові роти і виконували фортифікаційні роботи1 . Як правило, особовий склад гарнізонних полків та батальйонів передавався у відання інженерів, які здійснювали нагляд за виконанням робіт. Члени інженерної команди були кваліфікованими спеціалістами, які стежили за основними напрямками фортифікаційних робіт. Увесь же тягар чорнової роботи лягав на плечі рядового складу гарнізонних полків та батальйонів. Щорічно до різного роду робіт, не лише по ремонту укріплень фортеці, але й ремонту мостів, перевозів залучалося багато солдатів. Особовий склад гарнізонних частин був основною робочою силою при фортифікаційних роботах. Відомо, що за день такої робити солдати отримували додаткову платню в розмірі 1 коп. в день*. Також для солдат, що працювали на будівництві фортифікацій, передбачався додатковий комплект робочої уніформи. Крім них, на роботи наймали місцевих мешканців та залучали арештантів. Для масштабних робіт у фортеці використовували українських козаків та особовий склад польових полків, котрі дислокувалися в Київській губернії. Щорічні масштабні роботи вимагали значних людських ресурсів. Наприклад, у квітні 1674 р. «у городового дела, у злотых, у печерских, у львовских ворот» працювало 60 чол.2 Ще 200 заготовляли деревину для майбутнього масштабного будівництва3 . В 1748 р. планувалося залучити до робіт у Києві, Чернігові, Переяславі, Переволочній 3742 чол. та 310 коней. Із них в Києві мало працювати 358 простих робітників, 110 каменярів, 10 тесль, 4 столяри, токар, два ковалі та два слюсарі (усього 547 чол.)4 . 1 ПСЗ. – 1830. – Т. 43. – Ч. 1. – № 12135. * В зимовий час тариф був вищим і складав 1,5 або 2 коп. 2 Синбирский сборник… – С. 128. 3 Там само. 4 ЦДІАК України, ф. 1104, оп. 1, спр. 23, арк. 141. 129 Солдати із Києва могли приймати участь у будівництві та ремонті укріплень не лише в Києві, але й інших фортецях. Наприклад, у 1781 р. на фортифікаційних роботах у Херсонській фортеці працювало 258 солдатів та офіцерів зі складу батальйонів Київського гарнізону1 . Згідно досліджень російських істориків, саме фортифікаційні роботи у XVIII ст. були одним із основних повсякденних занять особового складу гарнізонних полків на Карельському перешийку. Так, у фортецях Виборг і Кексгольм до «городових робіт» постійно залучалася третина особового складу гарнізонних частин2 . Київський гарнізон у цьому плані мало чим відрізнявся від своїх прибалтійських аналогів. Враховуючи масштаби і постійність фортифікаційних робіт, що велися у Києві, з впевненістю можна стверджувати, що ремонт та будівництво укрпілень складали левову частку занять особового складу гарнізонних полків та підрозділів. Це були не лише роботи в Києві, але й у «приписних» фортецях та на форпостах. Київський гарнізон, маючи значні людські ресурси, регулярно і масштабно використовував ресурси Гетьманщини. Левову частку фортифікаційних робіт виконували якраз українські козаки та посполиті. Частина особового складу гарнізонних частин та підрозділів у другій половині XVII-ΧVIII ст. була зайнята працею в тих структурних частинах, котрі забезпечували функціонування гарнізону. Це, насамперед, органи, що займалися продовольчим забезпеченням російських вояків, також гарнізонний суд, гарнізонна школа, госпіталі. У другій половині ΧVII ст. солдатам та офіцерам гарнізону неодноразово доводилося самим купувати і перевозити необхідні припаси на потреби полків. Оскільки більшість коштів, котрі йшли на фінансування гарнізону, надсилалися із Москви, виникала необхідність доставки «денежной казны». Це завдання покладалося на особовий склад гарнізонних частин. Також російські 1 ЦДІАК України, ф. 246, оп. 1, спр. 834, арк. 52 – 75. 2 Проскурякова М. Е. «Из опеределенных к Остезею»… – С. 87. 130 ратники неодноразово залучалися до перевезення продовольства необхідного для військ. Наприклад, у 1703 р. капітана полку Ушакова А. Кандаурова послали супроводжувати провіант до Новобогородицької фортеці1 . Із того ж полку в 1704 р. за грошовим жалуванням було послано двох стрільців, ще одного – за соляним жалуванням2 . Подібна ситуація була і в інших частинах, де від двох до десяти ратників займалися отриманням і перевезенням грошової казни та провіанту. Аналогічні тенденції збереглися і після петровських реформ. Офіцери гарнізонних полків російської армії мусили їздити й отримувати амуніцію та уніформу для полків, перевозити грошову казну і т.п. Наприклад, в 1733 р. 9 офіцерам та солдатам Виборгського гарнізону довелося їхати в Москву «для покупки в полки чулок, галстуков и на підкладку кафтанов крашенины в Москве»3 . Крім того, безпосередньо на місцях багато солдатів та офіцерів було залучено до придбання та збереження припасів. Наприклад, при київських «філіях» комісарської та провіантської контор, що займалися забезпеченням вояків у XVIII ст., служили офіцери та солдати Київського гарнізону. Із 1766 р. офіцерів із Києва залучили до роботи як рахівників та казначеїв при обер- провіантмейстерській комісії4 . Офіцери гарнізону служили не лише в Києві, але й в інших фортецях на Лівобережжі, а також фортеці св. Єлизавети5 . На них покладалися не лише питання належного забезпечення провіантом та фуражем гарнізонних частин, але й армійських та ландіміліційних. Наприклад, хлібний 1 ЦДІАК України, ф. КМФ – 40, оп. 1, спр. 13, арк. 3 зв. 2 Там само, арк. 8 зв. Ще один стрілець поїхав з метою «полковой покупки» (амуніція), оскільки централізоване постачання усім необхідним для військовиків ще не було налагоджено. 3 Проскурякова М. Е. «Из определенных к Остзею»…– С. 92. 4 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 4947, арк. 8 зв. 5 Там само. 131 магазин у Києві в 1766 р. був розрахований на один карабінерський та один ландміліційний полки, і, звичайно – 4 батальйони і 3 роти Київського гарнізону1 . Крім офіцерів-діловодів, при провіантській комісії також несли службу солдати гарнізонних частин. Станом на 1781 р. при комісарській комісії та провіантських магазинах несло службу 127 чол. солдатів та офіцерів із 6-ти київських батальйонів2 . Частина солдатів залучалась до служби в шпиталях3 . Станом на 1727 р., в Києві був лише один шпиталь для хворих солдатів. Згодом з’явилися полкові та батальйонні госпіталі. В них несли службу, передбачені за штатом лікарі, а також солдати, що допомагали як низькокваліфіковані працівники. Досить часто солдати залучалися до служби при госпіталях у часи епідемій та під час війн. Як, відомо, під час російсько-турецької війни у Києві було відкрито великий госпіталь, де також мали нести службу солдати із гарнізону. Наприклад, таких у 1781 р. нараховувалося 12 чол.4 Під час епідемій чисельність солдатів, котрі служили при госпіталях, збільшувалася5 . Київський гарнізон також виконував церемоніальні завдання. До них, зокрема належало салютування. Салюти давалися у дні народження членів 1 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 4947, арк. 17 зв. Решта рот дислокувалися в «приписних» фортецях. 2 Там само, ф. 246, оп. 1, спр. 834, арк. 52 – 74. 3 Детальніше про гарнізонні шпиталі та госпіталь див.: Бойчук М. П. История Киевского военного госпиталя. Киевский военный госпиталь XVIII – XIX ст. Становление и развитие военной медицины в Украине / М. П. Бойчак. – К.: Пресса Украины, 2006. – 720 с. 4 ЦДІАК України, ф. 246, оп. 1, спр. 834, арк. 52 – 74. 5 Під час епідемії чуми в Києві в 1770 – 1771 рр. було створено спеціальну команду із солдатів, що займалися обкурюванням дьогтем населення, ізолюванням хворих від здорових та іншими карантинними заходами. –Див.: Історія Києва у 2 т: – К., 1960. – Т. 1. – С. 205. 132 імператорської родини та великі релігійні свята. Так, перший російський гарнізон, вступаючи в Київ дав салют, у якому брало участь 10 гармат1 . П. Гордон зазначав, що за час його служби в Києві у 1684 – 1685 рр., салютна стрільба проводилася на Водохреща (як із полкової, так із фортечної артилерії), Пасху (3 роздільних залпи із 12 гармат), 19 червня (День народження молодшого імператора та день Св. Петра і Павла). При цьому, день Усікновення голови Іоанна Предтечі не став заваді для стрільби з гармат на честь дня народження молодшого імператора (Спочатку було дано 3 залпи з 15 гармат, а потім 2 залпи із 16 гармат). Відомо, що у 1744 р. під час в’їзду до Києва імператриці Єлизавети Петрівни було дано три залпи із гармат гарнізонної артилерії; давали салюти і на честь військових перемог2 . Також до церемоніальних завдань належали проведення парадів при зустрічі послів, високопосадовців, членів імператорської родини. 3.2. Адміністративна діяльність У перші півстоліття російської військової присутності в Києві саме на особовий склад гарнізону покладалися завдання адміністративного та господарського характеру, оскільки власне цивільної московської адміністрації на теренах Гетьманщини не було, за винятком хіба що піддячих приказної ізби. Незважаючи на петровські реформи, у Російській імперії відчувався постійний брак урядовців та чиновників, а кваліфікація наявних службовців залишала бажати кращого. Отже, на російських військових покладалися і 1 ІР НБУВ, ф. ІІ, № 15571, арк. 5. 2 Щербина В. Україна та російський уряд у середині XVIII віку. Журнал Шествія Е.И.В…из Москвы в Кіев, в Іюле м – це, 1744 году // Записки історико- філологічного відділу УАН. – 1925. – Кн. VI – С. 74 – 75; ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 6532, арк. 1 – 5. 133 завдання адміністративно-господарського характеру. Російські вояки часто несли службу як поліцейські, фіскали, ревізори, слідчі й т.п. Такі практики існували у Санкт-Петербурзі та Москві, не кажучи вже про прикордонні території, де постійно не вистачало чиновників. Тому не дивно, що частина особового складу Київського гарнізону у другій половині XVII – XVIII ст. виконувала не стільки завдання військового характеру, скільки адміністративного і господарського. Нерідко можна було побачити солдатів та офіцерів гарнізону серед чиновників, службовців державних кабаків і т.п. Дана практика мала місце відразу ж після приходу до Києва російського війська. Оскільки на перших порах після Переяслава російської цивільної адміністрації на українських землях не було взагалі, тому саме на військових часто перекладалися функції адміністрування. Зокрема, після підписання Московських статей 1665 р. багато солдатів та офіцерів гарнізону було залучено до збору податків з населення Гетьманщини. Найбільш наочним прикладом у даному випадку є 1666 – 1668 рр., коли особовий склад гарнізону брав участь у описах господарства селян та збиранні податків. Відомо, що російські солдати та офіцери збирали податок за переїзд по мосту з одного берега Дніпра на інший («мостове»), збір із дніпровських перевозів1 . До того ж освіченні російські ратники залучалися до служби як казначеї і т.п. Наприклад, у 1704 р. лише із числа київських пушкарів один збирав «мостове», а двоє значилися «у счетчиках денежной казны у приказной палате»2 . Ще двоє пушкарів, в т.ч. пушкарський голова, несли службу на 1 Протягом другої половини XVII ст. ці збори, крім прибутків кружечного двора, були єдиними джерелами доходів російського контингенту в Києві. Наприклад, за свідчень П .Гордона за вересень 1684 р. надходження прибутки кабака становили 213 рублів 16 алтин, 2 деньги, а від «мостового». – 177 рублів, 13 алтин, 4 деньги. 2 ЦДІАК України, ф. КМФ-40, оп. 1, спр. 13, арк. 29 – 29 зв. 134 круженчному дворі1 . Пушкарі, вочевидь, досить часто залучалися до збору податків та мит. Так, у 1667 р. в Києві було зазначено, що «деньги собирает пушкарський голова Яков Суслов с целовальниками»2 . У XVIII ст. практика залучення військових до виконання завдань адміністративного характеру мала б відмерти. Однак через брак чиновницьких кадрів особовий склад гарнізонних частин регулярно обіймав посади цивільної адміністрації як у самому Києві, так і інших містах Гетьманщини, і, навіть, міг на деякий час переводитися до інших регіонів для виконання того чи іншого завдання (зазвичай, проведення ревізій). У деяких випадках залучення офіцерів гарнізонних полків мало сингулярний характер. Так, у 1746 р. двох офіцерів Київського гарнізону (капітана і поручика) було залучено для проведення ревізії чоловічого населення у Воронезькій губернії через нехватку чиновників3 . Найчастіше залучення особового складу гарнізону до виконання адміністративний функцій носило регулярний характер. Насамперед це стосувалося офіцерів та унтер-офіцерів, котрі могли працювати як канцеляристи. Офіцери призначалися, як на дрібні чиновницькі посади, так і важливі пости в системі губерніального управління. До того ж вище командування гарнізону неодноразово виконувало обв’язки вищих чинів губерніального управління, як от обов’язки губернатора/віце-губернатора. Командири полків та батальйонів призначалися на важливі пости не лише в Київській губернії. На них також покладатися відповідальні завдання у сфері міждержавних взаємин. Так, командир Чернігівського гарнізонного полку Ф. Кошелєв до 1748 р. був комісаром прикордонної комісії з Польщею4 . Потім його замінив полковник Ніжинського гарнізонного полку Авраам Миронов (був 1 Там само. 2 ІР НБУВ, ф. ІІ, спр. 1482, арк. 41зв. 3 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 1383, арк. 52 – 54 4 Андриевский А. Исторические материалы… – 1883. – Вып. 5. – С. 182 – 183. 135 комісаром у 1748 – 1757 рр.). Син одного із київських рейтар був призначений до цієї комісії копіїстом1 . Існували також інші подібні комісії, котрі «спеціалізувалися» на конкретних воєводствах – Київському, Брацлавському. Наприклад, у 1761 р. підполковника Київського гарнізону Михайла Швикова призначили комісаром прикордонної комісії із Київським воєводством Речі Посполитої2 . Офіцери гарнізонних полків та київські рейтари завжди фігурували серед фіскалів та аудиторів при губернській канцелярії чи на інших посадах. Наприклад, в 1746 р. прапорщика Чернігівського полку Г. Межуєва призначили казначеєм при губернській канцелярії для прийму і відправлення коштів, зібраних на адміралтейство3 . В документі про призначення зазначалося, що до Межуєва цю посаду обіймав поручик того ж полку Г. Нікітін4 . Значаться офіцери гарнізону і серед збирачів різноманітних мит в Київській губернії5 . У 1778 р. 6 київських рейтар працювали рахівниками грошової казни при київській губернській канцелярії6 . Ще двоє рейтарів служили як «надсмотрщик денежной казни при канцелярии» та «надстмотрщик у казенной соли»7 . Один рейтар займався продажем книг8 . 1 . ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 1443, арк. 1 – 2. Крім того, для охорони комісії було залучено 10 – 20 солдатів київських гарнізонних полків. 2 Андриевский А. Исторические материалы…– 1883. – Вып. 5. – С. 135. 3 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 1441, арк. 1 – 1 зв., 3, 7 4 Там само. 5 Там само, спр. 1465, арк. 1 – 5. 6 Там само, спр. 8624, арк. 2 – 3. 7 Там само, арк. 2 – 3. 8 Там само. – Командир С. Мельников зазначив, що один із вахмістрів рейтарської команди перебував «у продажи книг имеющихся под смотрение моим». Цей факт має свідчити про наявність якоїсь книгарні при губернській канцелярії. 136 Офіцери гарнізонних полків також здійснювали аудит за всіма видами казенних робіт, як тих, що безпосередньо були пов’язані із функціонуванням гарнізону, так і з будівництвом царського плацу в Києві, укріпленням печер у Лаврі. Із 1759 р. київський магістрат було позбавлено права збирати збори за послуги боєнь, торгові місця, проїзд через мости. Натомість це мали робити російські чиновники, а магістратові щорічно із губернської канцелярії виділялося 500 руб. на утримання вулиць, караулень, влаштування палісадника1 . Аудит витрат магістрату проводив офіцер гарнізону, якого призначала губернська канцелярія2 . Офіцери гарнізону були «надзирателями» за царськими садами, казенним шовковим заводом. Із офіцерів гарнізону у 1775 р. було призначено головного архітектора «строительства дворцов и садов», відомого за своїм описом Києва, поручика В. Новгородцева3 . У 1734 р. у Києві ввели посаду поліцмейстера, який, як правило, призначався із офіцерів гарнізону (список київських поліцемейстерів див.: Додаток Л). Серед поліцмейстерів Києва відомі К. Литвинов (1734 – 1743), А. Наковальнин (1744), А. Литвинов (1744 – 1752). Всі троє були капітанами полків Київського гарнізону4 . Зазвичай, поліцмейстера призначали саме із 1 Історія Києва: у 3 т; у 4 кн. – 1986. – Т. 2. Київ періоду пізнього феодалізму і капіталізму – С. 62. 2 Андриевский А. Контроль губернской канцелярии над расходами киевского магистрата по исправлению некоторых «гор. надобностей» / Алексей Андриевский // КС. – 1892. – № 9. – С. 420 – 422. 3 Назаренко В. Київський гарнізон у ΧVIII ст.: структура та функції / Вадим Назаренко // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Серія: Історія. – 2013. – № 4 (117). – С. 49. 4 Макидонов А.В. Персональный состав административного аппарата Новороссии XVIII века… – С. 12. 137 капітанів. Винятками можна вважати хіба що поручиків В. Климовського та Якушина, а також прем’єр-майора, командира батальйону Василя Лбова1 . Компетенція поліцмейстера поширювалася не лише на територію Старокиївської та Печерської фортець, але й на Поділ, що було серйозним втручанням у міське самоврядування. Поширення поліцейського контролю на території магістрату – один із суттєвих проявів інкорпораційної політики Російської імперії стосовно українських земель. Магістрат намагався звільнитися з-під поліцмейстерського контролю, але безуспішно. Київський поліцмейстер наділявся багатьма повноваженнями, до яких належали не лише боротьба зі злочинцями (кримінальними і просто «безпаспортними» особами), але й контролем за в’їздом/виїздом із міста (без дозволу поліцмейстера купці не мали права в’їздити до Києва). Крім посади поліцмейстера, існували й інші, пов’язані із розслідуванням злочинів системного характеру (наприклад, незаконний обіг алкоголю та контроль за діяльністю казенних кабаків). Так, питаннями незаконного обігу спиртного в Києві займалися офіцери Київської рейтарської команди В. Суковкін в К. Шевирін. Перший мав посаду «смотритель питеной в Киеве продажи и збору откупной сумы»2 . Кипріан Шевирін виявляв незаконні котли для самогоноваріння та знищував їх3 . Одним із завдань, які покладалися на гарнізонні війська, було конвоювання арештантів та полонених. Відповідно часина особового складу були охоронцями у в’язниці, де утримувалися злочинці та військовополонені4 . 1 Макидонов А.В. Персональный состав административного аппарата Новороссии XVIII века…. – С. 12 – 13. 2 Андриевскией А. Исторические материалы из архива Киевского губернского праления. – 1885. – Вып. 8. – С. 214 – 215. 3 Там само. – 1884. – Вып. 7. – С. 154 – 155. 4 У в’язниці утримували значну кількість осіб. Так, у 1772 р. в у Києво- Печерській в’язниці утримувалося 209 чол., із котрих 76 чол. складали 138 Київський гарнізон у цьому плані мало чим відрізнявся від подобних залог на території Російської імперії. До конвоювання колодників і полонених залучалися як солдати та офіцери гарнізонних полків, так і київські рейтари1 . Гарнізон в ті часи був окремим господарським організмом, почасти заснованим на принципах натурального господарства, адже держава не могла цілком покривати його потреби щодо постачання та фінансування. Особливо це помітно було у другій половині XVII ст. Тому офіцери гарнізону і прості солдати виконували низку завдань господарського характеру. Частина солдатів і унтер-офіцерів Київського гарнізону працювали у казенних кабаках. Перший казенний кабак у Києві було збудовано в 1660 р. Довгий час казенні кабаки були чи не єдиним джерелом прибутків російської адміністрації на українських землях, при тому, що основними клієнтами цих закладів був особовий склад гарнізонних частин. Службу в кабаках несли солдати і офіцери гарнізонних полків, а також рейтари. Мережа казенних кабаків у XVIII ст. значно розширюється. Проте вони все ж програвали конкуренцію монастирським та магістратським шинкам по ціні та якості продукту2 . У другій половині XVII ст. в казенному кабаку працювали київські пушкарі, солдати гарнізону та інші. Так, у 1690 р. на кружечному дворі працювали 9 чол. зі складу гарнізону3 . полонені. 48 – солдати-дезертири, крадії чи вбивці, ще 43 – це селяни-утікачі. Як видно із документу, в’язниця не була розрахована на таку кількість ув’язнених і тому там був «тяжелый воздух, от которогго немалые болезни». – ЦДІАК України., ф. 59, оп. 1, спр. 6975, арк.1 – 3. 1 Там само, спр. 4456, арк. 2 – 4. 2 Казенний кабак і український шинок мали певні відмінності в асортименті. В кабаку (австерії) зазвичай можна було придбати лише спиртне, тютюн і навіть дьоготь, однак асортимент закусок був доволі мізерним (хліб, сіль, цибуля). У той же час в шинку вистачало різноманітних закусок. 3 ЦДІАК України, ф. КМФ – 40, оп 1, спр. 5, арк. 23. 139 У XVIII ст. практика залучення особового складу гарнізонних частин не змінилася. Так, у 1721 р. генерал-губернатор затвердив штат службовців київських казенних кабаків: 5 бурмистрів, 8 «ларечных», 6 унтер-офіцерів, 8 рейтарів, 7 капралів та 80 солдатів1 . У 1734 р. у в київських австеріях працювало 6 унтер-офіцерів, 7 капралів та 80 солдат із київських гарнізонних полків, а також 8 рейтар (усього 114 чол.)2 . Принагідно слід зауважити, що губернська канцелярія поступово намагалася замінити солдатів найманими робітниками. Також солдати гарнізону працювали у фруктовому саду (в документах він названий «виноградним», але там ріс не лише виноград) і на шовковому заводі (тут працювали й учні гарнізонної школи)3 . Як правило, це були сезонні робити, коли частина особового складу полків/батальйонів виконувала некваліфіковану роботу. Учні гарнізонної школи також залучалися до збору лікарських трав для Київського аптекарського магазину4 . Шовковий завод хоч довгий час і був приватновласницьким, фактично перебував під покровительством київського губернатора. Тому «ученики» та солдати гарнізонних частин неодноразово використовувалися там як робоча сила. Як правило, солдати залучалися для виконання робіт, що не потребували високої кваліфікації. Особовий склад гарнізону займався також будівництвом та ремонтом мостів та доріг. Про роботи такого характеру часто згадував П. Гордон у 80-х роках XVII ст.5 У 1767 р. до такого виду робіт було залучено 449 солдатів 1 А. О.[Андрійський О.] Казенные кабаки в Киеве (1721 – 1734 рр.) // КС. – 1893. – Т. 40. – № 2. – С. 376. 2ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 441, арк. 1, 11, 41. 3 Назаренко В. Київський гарнізон у XVIII ст… – С. 50. 4 Там само. 5 Гордон П. Дневник (1684 – 1685)….С. 14 – 15, 22. 140 київської залоги1 . Крім того, солдати неодноразово здійснювали ремонтні роботи, пов’язані із укріпленням печер Києво-Печерської Лаври, будівництва церков, царського палацу в Києві. Отже, Київський гарнізон виконував не лише функції військового характеру, але й ряд екстраординарних завдань. Практика залучення офіцерів та солдатів гарнізонних частин до виконання завдань, не пов’язаних із гарнізонною службою, була характерною не лише для українських земель, але й для всієї імперії загалом. Із XVIII ст. гарнізон все більше використовувався як резерв чиновницького апарату та робочої сили, нерідко латаючи прогалини в бюрократичній машині імперії. Київ у даному випадку мав свою специфіку, яка зумовлювалася особливим становищем Києва та Гетьманщини в складі Російської імперії. Крім того, прикордонне становище Києва зумовлювало відтягування значної частини особливого складу залоги для служби на форпостах. Питання забезпечення кур’єрського зв’язку центральних установ імперії як з Києвом, так із закордонними представництвами, сприяло створенню особливої структурної частини у складі гарнізону – рейтарської команди, службові завдання якої фактично не мали нічого спільного із гарнізонною службою. Наскільки різноманітними були заняття особового складу гарнізонних батальйонів у ΧVIII ст. свідчить таблиця, складена на основі рапортів командирів частин у 1781 р. Таблиця № 5 Заняття особового складу 6 київських гарнізонних батальйонів станом на 1781 р.2 Місце служби Чисельність «При гарнизонных должностях» 1351чол. 1 Назаренко В. Київський гарнізон у XVIII ст… – С. 50. 2 ЦДІАК України, ф. 246, оп. 1, спр. 834, арк. 52 – 74 зв. 141 У фортецях Київського департаменту 855 чол. Херсонська фортеця 258 чол. «На городовом карауле» 199 чол. Васильків 60 чол. Митниця 15 чол. Форпости 86 чол Мотовилівка* ( прикордонна комісія) 14 чол. Конвоювання арештантів 4 чол. Заготівля лісу 22 чол. Олексіївський шанець 51 чол. Розкольниці слободи 8 чол. Супровід припасів 7 чол. Супровід «морских» припасів 3 чол. Путивльська фабрика 4 чол. Каразейна фабрика 1 чол. Бєльовська фортеця 1 чол. Чернігів 1 чол Глухів 3 чол. Москва 1 чол. Калуга 1 чол. Переяслав 3 чол. Ревель 1 чол. Як видно із таблиці, більшість особового складу перебувала при «гарнизонних должностях», тобто несла караульну службу, займалася навчанням рекрутів, проводила ремонт укріплень і т.п. Майже 900 чол. перебувало на службі в «приписних фортецях і виконувало там різні види завдання (караульна службу, фортифікаційні роботи, робота в австеріях і т.д.). 258 чол. було послано на будівництво Херсонської фортец1 , що ще раз свідчить 1 ЦДІАК України, ф.246, оп. 1, спр. 834, арк. 52 – 74 зв. 142 про залучення особового складу до робіт за межами Київської губернії. 199 чол. несло «городову» караульну службу, себто на Подолі та вулицях Печерської та Старокиївської фортець1 . 161 чол. служив на форпостах, митниці та при карантинному домі2 . Решта особового складу займалася або забезпеченням життєдіяльності гарнізону чи інших військ російської армії, або ж перебувала у відрядженнях, мету яких встановити не вдалося. Наприклад, 10 чол. займалися доставкою припасів, 22 солдати рубали ліс для фортифікаційних робіт3 . Солдати та офіцери, що перебували в Путивльській суконній фабриці, де виготовляли каразею, також можуть бути віднесені до категорії тих, що займалися забезпеченням гарнізону. Мета поїздок до Ревеля та інших міст, на жаль, у документі не вказана. При цьому слід не забувати, що постійно частина особового складу гарнізонних частин та підрозіділв не виконувала завдання бойової та не бойової діяльності. Це насамперед хворі та скалічені солдати. Наприклад, за даними рапортів 1770 – 1780-х років частка хворих солдатів у Київському гарнізоні складала близько 8 % 4 . Отже, спостерігаємо, що функції гарнізону змінювалися на тлі зростання загальної російської військової присутності в Гетьманщині й зменшення військового потенціалу останньої (скорочення козацького війська, артилерії, моральної застарілості озброєння та фортифікацій). Поступове нівелювання участі Київського гарнізону у військових операція російської армії було зумовлене реформами у військовій сфері та значним збільшенням російської військової присутності на українських землях у XVIII ст. При цьому Київський 1 Там само. 2 Там само. 3 Там само. 4 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 6796, арк. 23 зв.; ф. 246, оп. 1, спр. 834, арк. 52 – 74 зв.; ф. 246, оп. 3, спр. 68, арк. 2 – 16 зв. 143 гарнізон виконував важливі завдання по підготовці новобранців, забезпечував підтримку в належному стані фортифікацій Києва, забезпечував охорону кордону, виконував цілий ряд адміністративних та господарських завдань. 144 РОЗДІЛ 4 КИЇВСЬКИЙ ГАРНІЗОН ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII – XVIII ст. ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ТА ГОСПОДАРСЬКИЙ ОРГАНІЗМ 4.1. Демографічна характеристика На сьогодні історична демографія лише торує собі дорогу на пострадянських просторах. Тому не дивно, що спеціальних досліджень з історичної демографії у «військовій царині» не існує. Загалом дослідники лише наголошують, що специфіка військового побуту не сприяла створенню сімей, а тому більшість російських вояків у XVII ст., а тим паче у XVIII ст., були холостими. Через специфіку служби складно проаналізувати російський контингент у Києві по всім параметрам історичної демографії. Тому щонайбільше можливий тільки поверхневий аналіз картини демографічних процесів, що відбувалися у Київському гарнізоні. Судячи із поодиноких згадок, складно встановити, який відсоток особового складу гарнізону мав власні сім’ї і скільки було неодружених ратників. Варото враховувати, що в другій половині XVII ст., наявність «двох половин» війська, накладала свій відбиток на можливість/неможливість створення сім’ї. У стрільців та помісної кінноти навряд чи був типовим холостяцький спосіб життя. Характер служби, відносно стабільне матеріальне становище сприяли обзаведенню сім’єю. Інакше було із драгунськими і солдатськими полками, особовий склад яких мав нести регулярну службу, постійно передислоковувався, що не сприяло створенню сім’ї. Крім того, постає ще одне питання: до Києва прибували вже одружені стрільці і рейтари чи вони створювали сім’ї в Києві? За свідченням воєводи П. Шеремєтьєва, станом на 1667 р. у складі гарнізону нараховувалося 400 145 ратників, що були одружені на «малоросіянках»1 . Наявність власних дворів у стрільців та рейтар також опосередковано вказує на те, що багато із них мали сім’ї. У джерелах є неодноразові згадки про прийом на службу дітей стрільців та солдатів. Про це, наприклад, згадує Патрік Гордон у своєму щоденнику за 1685 р.: «Приказ записать [в службу] 23 из солдатських детей, 17 стрельцов и 3 других»2 . При цьому син не обов’язково приймався до тієї частини, де ніс службу батько3 . Проте у XVIII ст. картина мала б змінитися з кількох причин. У Російській імперії створюється регулярна армія, відповідно для особового складу (в першу чергу рядового) польових полків створити сім’ю було досить складно в умовах постійних переміщень і досить низького рівня матеріального забезпечення*. Проте інакшою була ситуація в гарнізонних частинах. У складі гарнізону несли службу, як правило, або рекрути, або ті, хто не міг служити в польових полках (старі, хворі, після поранень). Останні часто «коренізувалися» в Києві. Згідно підрахунків А. Перковського, станом на 1718 р. особовий склад гарнізону складав 30,6% від усіх, хто проживав у Києві4 . У 1742 р. військові разом зі своїми родинами складали 28,6 % населення міста1 . 1 ІР НБУВ, ф. ІІ, спр. 15422, арк. 51. При цьому, воєвода відзначав, що цих ратників слід вважати «не надійними». 2 Гордон П. Дневник (1684 – 1685)… – С. 48. 3 ЦДІАК України, ф. КМФ – 40, спр. 13, арк. 3 зв. – 8. * При цьому слід не забувати, що держава матеріально підтримувала сім’ї, у яких були хлопчики – «солдатські діти», котрі під час навчання в гарнізонній школі отримували грошове і хлібне жалування, забезпечувалися одягом. 4 Перковський А. Л. Про чисельність населення м. Києва на початку ХVІІІ ст. Джерела до історичної демографії України / Арнольд Леонідович Перковський // Український археографічний щорічник. Нова серія. – 1992. – Т. 4. – Вип. 1. – С. 152. 146 Наявні сповідний розписи трьох гарнізонних полків 1755 р. свідчить, що значний відсоток особового складу гарнізонних частин мав власні сім’ї. Одруженими були, як правило, солдати та офіцери, що мали вже вік за 30- 40 років. Це можна пояснити і як пізнішим віком вступу в шлюб солдатів (солдатське жалування було досить малим, щоб утримувати сім’ю), так і їхньою «тимчасовістю» у складі гарнізону, адже в розписі було багато нещодавніх новобранців, яких після проходження військової підготовки переводили до польових полків. Було виявлено сповідні розписи трьох церков, прихожанами яких були солдати і офіцери трьох гарнізонних полків, артилерійської та інженерної команд, частини облогової артилерії, а також команди генерала Власьєва. Відсоток одружених солдатів та офіцерів у цих частинах та підрозділах складав 30-35%.2 Тобто двоє із трьох солдатів гарнізону були холостяками. Рейтарську команду можна вважати виключенням із правил з кількох причин. По-перше, держава заохочувала спадковість служби у підрозділі. По- друге, рейтари, у порівнянні із солдатами та офіцерами гарнізонних полків, мали значно краще матеріальне становище. До того ж, при вивченні нами рейтарів, як соціопрофесійної групи, було виявлено, що для них була характерною ендогамія. Рейтари, що мали тестів із рейтарів, віддавали свої дочок також за рейтарів. Питання «на кому одружувалися?» російські вояки у XVIII ст. залишається взагалі невивченим. Поодинокі згадки в джерелах не дають нам можливості дати якесь узагальнення. Навіть виявлена метрична книга Володимирської церкви другої половини XVIII ст. (1776 – 1796 рр.), де внесено відомості про шлюби солдатів та офіцерів 3-го батальйону Київського гарнізону, не є 1 Перковский А.Л. Новые данные о населении Киева в середине ХVIІІ в. / Арнольд Леонидович Перковский // Вопросы истории. – 1982. – № 6. – С. 178. 2 Підраховано згідно з: – ЦДІАК України., ф. 128, оп 4: Вотчини, спр. 122, арк. 9 зв – 132. 147 репрезентативним джерелом, адже містить лише 73 записи такого роду1 . Основну масу складають шлюби солдатів та офіцерів на дочках своїх однополчан (чи з інших частин та підрозділів гарнізону) або їхніх вдовах. Із 73 шлюбів, таких було 47 (64 %). Їх можна віднести до групи «військових». У джерелі не завжди точно вказано етнічну приналежність вдів. Але з поодиноких записів, на кшталт «великороссийского народа удове солдата 3-го батальона» випливає припущення, що серед вдів були і «малороссиянки». Власне «малоросіянок» із 73 наречених було 14 або 19 % 2 . Двоє солдатів одружилися на представницях «польской нации», одна із яких була родом із міста Любар, а інша – вдовою сержанта польського війська. 3 солдати одружилися на шляхтичках. Про двох із них інформації не має. Третьою була Анна Сухотська – дочка шляхтича із міста Слонім. Решта шлюбів припадає на купецьких вдів або дочок «великороссийской нации», вільновідпущених чи кріпачок штаб- і обер-офіцерів. Таким чином, бачимо, що «шлюбний ринок» якщо не гарнізону, то принаймні 3-го батальйону, був різноманітним, але в більшості випадків солдати одружувалися на дочках або вдовах своїх одно полчан. У фонді фортеці святої Єлизавети Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського зберігається відомість про укладання шлюбів солдатами Ніжинського гарнізонного полку за 1762 р., яка підтверджує дане твердження3 . Солдатські дружини та вдови у ΧVIII ст. в Києві були досить помітною групою в місті. Частина із них навіть займалися певними видами бізнесу. Окремо постає питання про кількість дітей у солдатських сім’ях. На основі сповідного розпису 1755 р., бачимо, що солдатські сім’ї були нечисленними. На кожну жінку припадало близько 1,5 дитини. Це досить низький показник для того часу. Проте сповідний розпис є не повним, однак і інші джерела свідчать 1 ІР НБУВ, ф. 160, спр. 1091, арк. 1 – 3; спр. 1092, арк. 4 – 5; спр. 1093, арк. 5 зв. – 6 зв.; спр. 1094, арк. 8 – 8 зв.; спр. 1095, арк. 6 зв. – 8 зв. 2 Там само. 3 Там само, ф. ІХ, спр. 1648/1657, арк. 1 – 20. 148 про невелику кількість дітей у сім’ях. Наприклад, за даними 1771 – 1772 рр., чисельність синів солдатів та офіцерів гарнізонних батальйонів віком від кількох місяців до 16 років складала майже 750 чол. Якщо врахувати, що дівчаток завжди народжувалося більше, то отримаємо цифру біля 1,5 тис. дітей у 1772 р. Якщо враховувати, що одруженим був кожен третій із 4, 5 тис. гарнізону, то фактично у кожній сім’ї в середньому було по одній-дитини. Ще одний важливий аспект перебування гарнізону в Києві – коренізація. Росіяни одружувалися, купували житло і після виходу у відставку залишалися жити в Києві, таким чином змінюючи етнічну складову населення міста. У відомих документах про відставку і більшість російських солдатів та офіцерів повідомляли, що вони залишаються жити в Києві1 . У описах Києва часто можна натрапити на згадки про відставних солдатів та офіцерів, що проживали в місті2 . Тому якщо робити підрахунки чисельності гарнізону, відставних солдатів і офіцерів, солдатських вдів3 , то отримаємо досить великий відсоток від усього населення Києва. Як було показано на початку підрозділу, у першій половині ΧVIII ст. солдати із родинами скаладли до 31 % населення Києва. Можна стверджувати, що ця цифра не набагато змінилася і в другій половині XVIII ст. і залишалася на рівні 20 – 30 %. 4.2. Побут та господарство гарнізону До початку XIX ст. Київ, як міський центр, не мав цілісної структури з містоутворюючим ядром. Протягом другої половини XVII – XVIII ст. російська 1 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 2357, арк. 1 – 9. 2 Там само, спр. 7297, арк. 1 – 5. 3 У джерелах (документи про виплату пенсій) збереглися фрагментарні відомості про про кількість солдатських вдів, але очевидно, що їх було немало. Див: ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 5585. – арк. 1 – 2. 149 залога в Києві утворила окрему локацію, що розросталася з кожним десятиліттям і стала однією із складових Києва як урбаністичного центру. У другій половині XVII ст. «ареалом» російського контингенту була Старокиївська фортеця. На початку XVIII ст. до неї додалася Києво-Печерська фортеця із її форштадтом (від нім. der Vorstadt – «передмістя»). Території обох фортець не були суто «гарнізонним простором». Там розташовувались православні монастирі, проживали їх піддані, а також купці та ремісники. Наприклад, під час пожежі в 1762 р. на території Старокиївської фортеці згоріло 23 двори, із яких 2 належало «малоросіянам», а решта – особовому складу Київського та Стародубського гарнізонних полків1 . Крім того, відомо що під час епідемії чуми в Києві в 1770 – 1771 рр. на території Старокиївської фортеці померло 163 військових та членів їхніх сімей, а також 223 «малороссиян, посполитых и разночинцев»; на Печерську – 641 чол. та 894 чол. відповідно2 . Згідно «Маловідомого опису Києва» відомо, що після будівництва Києво-Печерської фортеці в ній дислокувалося Ніжинський Полтавський та Чернгівський полки, тоді якв Старокиївському укріплення – Київський та Стародубський гарнізонні полки3 . Квартирне питання було одним із головних, де неодноразово перетиналися інтереси російських вояків та мешканців Києва, насамперед підданих магістрату, монастирів та козаків. Відомо, що у перші десятиліття після приходу до Києва російського військового контингенту частина ратників проживала у будниках міщан. Це ставало причиною регулярних суперечок між міщанами і російськими солдатами. У 1665 р. київський воєвода М. Львов згадував, що в Києві стояло 200 дворів, в котрих проживали ратники і 1000, де мешкали міщани4 . Після укладення Московських статей у жовтні 1665 р., 1 ЦДІАК України, ф. 59, оп.1, спр. 4061, арк. 5. 2 Андриевский А. Архивная справка о моровой язве… – С. 312 – 313. 3 Маловідоме джерело з історії давнього Києва… – С. 48. 4Акты ЮЗР – Т. 6. – С. 49. 150 гарнізон Києва нараховував 5000 чол., котрі навряд чи всі «помістилися» у наявних дворах. Проблему намагався вирішити київський воєвода П. Шереметьєв, який на отримані від міщан 200 руб. збудував житло для особового складу гарнізону1 . Поступово протягом другої половини XVII ст. кількість будинків для особового складу збільшувалася. Вже у 1667 р., після будівництва Рейтарської та Стрілецької слобод на території Старокиївської фортеці налічувалося 480 будинків особового складу російського контингенту. 2 . У «Розписному списку» Києва за 1682 р. згадується 19 будинків для генерал-майора, стольників і полковників та 388 – для офіцерів, піддячих, рейтарів, стрільців та солдатів3 . 122 із цих хат були покриті дранкою, лубом та очеретом. Із будівництвом Печерської фортеці на початку ΧVIII ст. більшість особового складу російського контингенту проживала на її території або у форштадті. При цьому частина солдат та офіцерів жила у власних дворах, решта кватирувала. Згідно повідомлення київського обер-коменданта В. Поросукова, у 1720-х рр. лише навколо Києво-Печерської фортеці стояло 640 дворів особового складу гарнізонних полків4 . В описі Києва за 1785 р. згадується, що на Печерську стояло 632 солдатські будинки і в «Старом городе» – 3055 . Умови проживання солдатів та окремих офіцерів були не найкращими. Вони утримували у своїх дворах коней, худобу, птицю. Як наслідок, поблизу кожного двору лежали купи гною, від котрого, як зазначено в джерелі – «тягостный ходит воздух»6 . Станом на 1742 р. 481 будинок на Печерську і 1 Акты ЮЗР – Т. 6.. – С. 99 – 100. 2 ІР НБУВ, ф. ІІ, спр. 1484, арк. 53 зв. 3 Закревсий Н. Описание Киева… – Т. 1. – С. 62. 4 Андриевский А. Исторические материалы… – 1884. – Вып. 7. – С. 22. 5 Иконников В. Киев в 1654 – 1855 гг… – С. 68. 6 Андриевский А. Исторические материалы… – 1884. – Вып. 7. – С. 20. 151 форштадті був «курним», тобто не мав димоходу1 . Частина російських вояків мешкала на території Старокиївської фортеці. Відомо, що там стояли двори солдатів та офіцерів Київського та Стародубського гарнізонних полків. До того ж, там ще із 1666 р. стояла Рейтарська слобода, де мешкали рейтари. Остання згадка про неї датується 1797 р.2 Офіцери, звичайно ж, мали кращі житлові умови. Вони могли дозволити собі придбати двір у Києві. Із джерел відомо, що його ціна складала від 203 до 500 рублів4 , а то й більше. У заможному дворі, окрім одного чи кількох будинків, стояли інші будівлі – пекарня, баня, конюшня, сарай і т.п. У джерелах можна знайти описи дворів заможних офіцерів. Так, після смерті підполковника гарнізону Х. Неймана провели опис його майна5 . Підполковник жив у дворі, де стояв будинок: одна частина – «світлиця із сіньми на вулицю та каміном», друга – «світлиця із вікнами на двір без каміну». Крім того, у сінях містилося дві «кладових» (складських приміщення)6 . Над ґанком розміщувалося горище. Серед «дворового строения» також зазначено пекарню із сіньми, кухню, лідник, баню із сіньми, погріб та сарай. У дворі стояла конюшня на 5 стійл. Згадані в описі пекарня та лідник були ознакою заможності як солдатів, так і офіцерів. Поширеною серед «дворового строения» в дворах офіцерів була лазня7 . Крім офіцерів, заможною групою у складі гарнізону були рейтари, котрі у ΧVIII ст. служили кур’єрами. Більшість з них проживала у Рейтарській слободі і мала власні двори. Окремі рейтари були настільки заможними, що могли 1 М. В – Б. [Владимирский-Буданов]. Население Киева в 1742 г. // КС. – 1888. – Т. 21. – № 4. – Отд. 3. – С. 9 – 10. 2 Маловідоме джерело з історії давнього Києва… – С. 47. 3 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 1330, арк. 3. 4 Там само, ф. 54, оп.1, спр. 3405, арк. 21. 5 Там само, ф. 59, оп. 1, спр. 3789, арк. 2 – 4. 6 Там само, арк. 4. 7 Там само, ф. 59, оп .1, спр. 1330, арк. 3. 152 дозволити собі придбати садибу ціною в 500 руб. як, наприклад, І. Суковкін у 1778 р.1 Відомо, що частина особового складу гарнізонних полків, що мала власне житло, здавала його в оренду не лише своїм однополчанам, але й прийшлому люду, насамперед паломникам2 . Солдати-холостяки у XVIII ст., як правило, проживали в казармах. У 1745 р. згадувались кам’яні казарми на території Печерської фортеці, перші креслення яких відносяться до 1752 р.3 Питання заможності російських солдатів та офіцерів більш чітко проявляється не через розміри жалування, а через майновий стан, тобто володіння майном. Про це можна дізнатися хіба що через епізодичні відомості в джерелах, насамперед пов’язані із справами про стягнення податків, успадкування майна, крадіжки особистих речей і т.п. До того ж повністю реконструювати майновий стан російських вояків у XVII – XVIII ст. досить складно. Крім розмірів жалування, дуже мало відомостей про додаткові доходи вояків, наявність у тих рухомого майна і т.п. Тому в питанні майнового стану можна дослідити лише окремі фрагменти проблеми. Багато відомостей про володіння майном дають справи про його крадіжки. Так, у 1759 р. солдата Стародубського гарнізонного полку Т. Філатова обікрала його ж дружина. Вона привласнила 45 руб., ікони з окладами, золотий перстень, каблучку, дві олов’яних тарілки, олов’яний полумисок, смушкову шубу, два шовкові платки, а також пояси, сорочки, панчохи та інший одяг4 . У даному випадку маємо справу із нетиповим по рівню заможності солдатом, адже враховуючи оклади жалування рядових, доречно припустити про інші 1ЦДІАК України, ф. 54, оп. 1, спр. 3405, арк. 21. 2 Там само, ф. 59, спр. 5372, арк .2 зв.; спр. 5376, арк. 3 – 3зв. 3 Ситкарева О.В. Киевская крепость… – С. 61. 4 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 3237, арк. 2 – 3. 153 джерела доходів, котрі були вищими за саму платню. Наприклад, річне жалування солдата гарнізонного полку у XVIII ст. складало менше 12 руб.1 Майновий стан офіцерів був, зрозуміло, кращим, ніж у солдатів. Це проявлялося не лише в кращих житлових умовах, про що було зазначено вище, але й в наявності багатьох побутових речей. Так, наприклад, посуд офіцерів був дорожчим, вишуканішим та різноманітнішим, ніж у рядових. Вже згаданий підполковник Х. Нейман залишив після себе із посуду 6 срібних чарок, 3 котли, 4 мідних каструлі, 4 мідні чаші, 17 олов’яних блюд і 10 олов’яних тарілок, 4 кружки, два чайники, два черпаки, мідні «кофейник» та чайник, тацю із червоної міді, 5 пар чашок «полуфарфору»2 . Офіцери, до того ж, могли собі дозволити придбати книги, які в той час були досить дорогим задоволенням. Офіцерів-бібліофілів можна було відшукати, насамперед, в середовищі штаб-офіцерів, а також спеціалістів- інженерів. Наприклад, у вбитого відставного інженер-майора в 1778 р. залишилися книги з інженерної справи, дві граматики німецької мови, релігійна література, історія життя принца Євгенія Савойського, а також художня література як от «Похождения Жилблаза де Сантилланы»3 . Згаданий Х. Нейман залишив по собі 22 книги. Усі вони були «немецкие»4 . На жаль, відомості про утримання худоби в господарствах російських вояків у джерелах в основному обмежуються констатацією факту їх наявності або ж поодинокими згадками про її кількість. Наприклад, вже згадане повідомлення київського обер-коменданта В. Поросукова у 1720-х роках про велику кількість гною у форштадті, де стояли двори особового складу гарнізону, свідчить про те, що в господарствах вояків, насамперед офіцерів, утримувалася худоба та птиця. Під час пошесті в 1752 р. в Рейтарській слободі 1 Щербина В. Великорусские чиновники в Киеве… – С. 302. 2 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 3789, арк. 2 – 4. 3 Там само, спр. 7297, арк. 86 – а87. 4 Там само, спр. 3789, арк. 5. 154 здохло 23 голови худоби, ще дві – в інших частинах Старокиївської фортеці1 . Крім того, київські рейтари та більшість офіцерів тримали коней. Рейтари навіть наймали для їх випасу спеціального пастуха. До того ж російські вояки постійно конфліктували із місцевим населенням щодо сіножатей2 . Ці сперечки існували всю другу половину XVII ст. і збереглися у ΧVIII ст.3 Перебуваючи в Києві, російські вояки протягом XVII – XVIII ст. займалися активною господарською діяльністю, використовуючи всі легальні та нелегальні методи збагачення. Тим паче, що Поділ не був далеким від інших складових тогочасного «міста». Особовий склад гарнізону активно контактував із місцевим населенням. На території Старокиївської та Печерської фортець проживали монахи, піддані монастирів, купці. Саме через призму таких контактів можна поглянути на господарські заняття російських вояків. Найбільше інформації про це можна відшукати, насамперед, у документах, де описуються суперечки між росіянами та мешканцями Подолу та Печерського містечка. Гарнізон був окремим господарським організмом, що конкурував із міщанами та монастирями у ремеслах, торгівлі та наданні послуг. До того ж, російські вояки, користуючись своїм службовим становищем, привласнювали ресурси місцевого населення. Наприклад, вже на 12-му році перебування в Києві російського контингенту, міщани склали перелік найбільш поширених зловживань з боку російських ратників і надіслали свою скаргу царю. Вони скаржилися, зокрема, і на те, що стрільці захопили їхні землі та поставили там свої торгові лавки та лазні («бани»). Крім цих земель, було захоплено вже згадані вище сіножаті, а також озера, де розводили рибу4 . 1 Андриевский А. Исторические материалы… – 1885. – Вып. 8. – С. 150 – 151. 2 Делімарський Р. Магдебурзьке право в Києві… – С. 80 3 Там само. – С. 86 – 87. 4 Акты ЮЗР. – Т. 6. – С. 57 – 59. 155 Російські вояки володіли «торговыми банями». Таку назву мали заклади, де можна було помитися, а також придбати алкогольні напої. При цьому, як відзначають дослідники, прибуток від продажу спиртного перевищував доходи від плати за миття1 . У Києві станом на 1666 р. відомо про дві «торгові бані», власниками котрих були пушкарі гарнізону. Враховуючи той факт, що за першу баню два пушкарі-власники заплатили 31 руб. податку, а за другу пушкар заплатив більше 13 руб.2 , логічно припустити, що прибутки від тримання таких закладів були значними і в кілька разів перевищували річне жалування. Не відставали від пушкарів і стрільці. Наприклад, у 1680 р. стрілець Т. Микифоров придбав у своїх товаришів по службі дві «торгові бані», заплативши за них 60 руб.3 . Щоб зрозуміти, наскільки це заняття було прибутковим, достатньо зазначити, що річне грошове жалування стрільців та пушкарів на службі в Києві в той час складало 2,5 – 3 руб.4 . Однак «торгових бань» було небагато, і таким «бізнесом» займалися лише найзаможніші ратники. Стрільці також активно займалися торгівлею й ремеслами. Регулярні скарги київських міщан на стрільців, котрі торгували на Подолі – є тому підтвердженням. Інформацію про заняття торгівлею та ремеслами російськими вояками можна дізнатися із скарг київських міщан. Причина цього – суперництво у торгівлі. Для київського міщанства і монастирів солдати та офіцери гарнізону були конкурентами в певних галузях господарства. Конкуренція проявлялася у тому, що нерідко російські вояки займалися тими 1 Дуров И. Г. Русская баня – неизменное средство личной гигиены и поддержания здоровья военных и морских чинов в ΧVIII в. // Война и оружие. Новые исследования и материалы: Труды Четвертой Международной научно- практической конференции, 15 – 17 мая 2013 года. СПб., 2013. – Ч. II. – С. 58. 2Переписні книги 1666 р. / [пригот. до друку і ред. В. О. Романовський]. – К.: АН УРСР, 1933. – С. 324. 3 Оглоблин Н. Из киевской жизни ΧVII и XVIII вв… – С. 35 – 36. 4 Оглоблин Н. «Расходная книга» Киевской приказной избы… – С. 10. 156 видами економічної діяльності, які на думку міщан, були лише їхньою вотчиною. У другій половині XVII ст. торгове суперництво почасти обумовлювалося правовим становищем стрільців та пушкарів, котрі в Московській державі мали податкові пільги й активно займалися торгівлею та ремеслами. Звичні до російських практик стрільці переносили свій досвід економічної діяльності й на землі Гетьманщини. Вони тримали торгові лавки та бані в Києві, створюючи конкуренцію для місцевого купецтва. Тим паче, що Старокиївська фортеця не була кордоном для підприємливих ратників. Наприклад, у 1690-х роках міщани нарікали, що стрільці спускалися із Старокиївської фортеці на Поділ і торгували пивом, квасом, пирогами. У 1701 р. паломник І. Лук’янов згадував, що «Утре все стрельцы сходят на Подол, а вечером перед вечернями так они на горе в верхнем городе торгуют между себя; и ряды у них свои; товарно сильно сидят. И кружало у них свое; и извощики по московски; и мясной ряд у стрельцов велик за городом»1 . Відомо що у 1728 р. на Печерську і форштадті стояли 74 торгові лавки і дві бані, котрі належали російським солдатам і офіцерам2 . Не лише стрільці та пушкарі займалися підприємницькою діяльністю, але йсолдати та офіцери полків «нового строю». Так, у переписі гарнізону за 1683 р. значиться млин на Дніпрі, що належав поручику солдатського полку3 . У 1702 р. є згадка, що солдати гарнізону продали 44 відра спиртного на куржечний двір4 . Зі створенням регулярної армії у XVIII ст. ситуація кардинально не змінилася. Київські міщани скаржилися, що особовий склад гарнізонних батальйонів, а головним чином їхні дружини, продавали на території Подолу 1 Лукьянов И. Путишествие в святую землю старообрядца московсого священника Иоана Лукьянова… – С. 120. 2 Андриевский А. Исторические материалы… – 1884. – Вып. 7. – С. 22. 3 ЦДІАК України, ф. КМФ – 40, оп 1, спр. 19, арк. 119. 4 Там само, спр. 12, арк. 5. 157 тютюн1 . Також містяни скаржилися на те, що цирюльники гарнізону «по базару и тамошним шынкам бреют людей»2 . Наведені приклади – далеко не повний перелік скарг підданих магістрату на російських вояків. Зокрема, у XVIII ст. нікуди не зникли «торгові точки», що належали російським солдатам та офіцерам. Як правило, там торгували дружини чи родичі російських військовиків. Солдатські дружини та вдови у XVIII ст. в Києві були досить помітною групою в місті. Приміром, у 1744 р. згадується 12 торгових лавок, що належали дружинам та вдовам особового складу гарнізону3 . «Солдатские жоны» фігурують і як продавці тютюну на Подолі. Солдатські вдови неодноразово згадуються серед тих, хто здавав паломникам житло в оренду4 . Багато можливостей для додаткового заробітку мали київські рейтари. Основним їхнім службовим завданням була доставки дипломатичної пошти. Під час свої відряджень рейтари не лише доставляли дипломатичну пошту, але й листи та посилки від приватних осіб, за що отримували винагороду. До того ж рейтари займалися контрабандною товарів. На 1760 р. це досягло таких масштабів, що Сенат видав спеціальний указ проти зловживань рейтарів5 . Аналізуючи побут та господарство російських вояків у Києві, не можна не помітити того факту, що нерідко господарська діяльність солдатів та офіцерів була б неможливою без родинних зв’язків із населенням Подолу та інших частин Києва. Достатньо згадати про 400 російських ратників, які станом на 1668 р. були одружені на місцевих мешканках6 . Таким чином, російські вояки, котрі несли службу в Києві протягом другої половини XVII – XVIII ст. мали різні побутові умови, що було, насамперед, 1 Андриевский А. Исторические материалы… – Вып. 8. – С. 185 – 187. 2 Там само. – С. 187 – 188. 3 Там само. – Вып. 7. – С. 39. 4 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 5376, арк. 3. 5ПСЗ. – Т. 15. – № 11056. – С. 471. 6 ІР НБУВ, ф. ІІ, спр. 15422, арк. 51. 158 пов’язано із їхнім правовим становищем та умовами діяльності, котрі визначала військова служба, що в свою чергу проявлялося на економічній активності. Тим паче, що на відміну від польової, гарнізонна служба давала більше можливостей для занять господарською діяльністю, особливо якщо контингент розміщувався не в окраїнній фортеці у місцевості з низькою густотою населення, а великому торгово-економічному центрі як Київ. При цьому для декого це був своєрідний доважок до низького жалування, а для інших можливість нажити значні статки під час служби. Тому не дивно, що один вояк змушений був винаймати житло, інший купував двір ціною в 20 руб, а ще один – садибу за 500 руб. При цьому не останню роль у підприємницькій кар’єрі відігравало «влиття» в місцевий соціум та наявність неформальних зв’язків. 4.3. Стосунки особового складу гарнізону із місцевим населенням Особовий склад гарнізону активно контактував із місцевим населенням. Стосунки особового складу гарнізону та членів їхніх сімей із мешканцями Києва слід розглядати у кількох площинах, насамперед економічній та соціальній. Наприклад, у господарському плані такі відносини були двоякими. З одного боку наявність значного російського контингенту значно розширювала внутрішній київський і взагалі регіональний ринки. З іншого боку, російські вояки іноді зловживали своїм службовим становищем із метою визиску місцевого населення. Крім того, російські солдати часто займаючись якимись ремеслами чи торгівлею, «демпінгували» ціни на міському ринку товарів та послуг. Також суперечності у відносинах із місцевим населенням проявлялися в адміністративній сфері. Частина офіцерів і деякі структурні складові гарнізону виконували ряд адміністративних функцій в Києві. Солдати та офіцери часто зловживали своїми повноваженнями. Наочним є випадок, що трапився з службовцем київського магістрату В. Кошубенком. Він у 1747 р. їздив у відрядження на територію Лівобережжя з метою затримки злочинця. При переїзді на лівий берег поручик київського гарнізону Лєсін взяв з Кошубенка мостове в розмірі 7,5 копійок, а при поверненні назад останнього забрав шаблю, оскільки в київського міщанина виявилося коштів оплатити 159 переїзд назад1 . У відповідь київський магістрат подав скаргу, яку царський уряд задовольнив і Кошубенко отримав назад свої гроші та шаблю. Відомо, що адміністративна діяльність службовців гарнізону викликала багато нарікань з боку місцевого населення2 . Однак більшість проблем була пов’язана з господарською діяльністю гарнізону в сфері самозабезпечення (захоплення сіножатей міщан, примус безоплатно ремонтувати зброю, збирання мит, підводна повинність і т.д.). Нерідко причиною цьому була безпосередня ініціатива особового складу гарнізону (торгівля, бані, відбирання рибальських човнів та сітей і т.д.). Вже на 12-му році перебування в Києві російського контингенту, міщани склали перелік найбільш поширених зловживань з боку російських ратників і надіслали свою скаргу царю. Перелік включав у себе такі пункти:  російські ратники стояли постоєм у жителів Подолу і фактично «об’їдали» їх;  вояки забирали в міщан коней та підводи (себто вози) й примушували відбувати підводну повинність;  ратники захопили земельні угіддя, що належали міщанам. Зокрема землю, де згодом стрільці поставили свої торгові лавки, також сіножаті. Крім іншого, було захоплено озера «рибні»;  російські вояки привласнили човни київських рибалок та всі знаряддя лову, насамперед сіті;  росіяни примушували «бронников» (зброярів), ковалів та кожум’як безоплатно ремонтувати зброю та амуніцію3 . 1 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 1465, арк.1, 5. 2 Павлова Н.А. Київська магдебургія: між московською так козацькою адміністраціями (друга половина XVII – поч. XVIII ст.) // Наукові записки. Історичні науки / Національний університет «Києво-Могилянська академія». – К., 2008. – Т. 78. – С. 4 – 9. 3Акты ЮЗР. – Т. 6. – С. 55 – 58. 160 Одним із найболючіших питань у відносинах особового складу гарнізону у місцевого населення, було житлове (постій особового складу гарнізону в будинках київських міщан та приміщеннях монастирів). У XVIII ст. більшість особового складу гарнізону проживала в казармах в новозбудованій Печерській фортеці чи будинках на території Старокиївської фортеці. Царський уряд забороняв селитися солдатам та офіцерам гарнізону та території Подолу. В цьому був зацікавлений Петро I, котрий хотів, щоб солдати жили окремо від місцевого населення. Це було запорукою боєздатності регулярної армії. Іноді вдавалося обминути юридичні заборони. Так, в 1778 р київський рейтар Іван Суховикін придбав на території Подолу будинок за 500 рублів1 . Однак і в XVIII ст. мали місце проблеми з приводу постою російських ратних людей в будинках міщан. Через Київ могли проходити чи перебувати деякий час в місті польові полки. Київ був місцем формування гусарських частин з переселенців з Балкан. У даному випадку солдати, драгуни і гусари розміщувалися в будинках міщан, що викликало невдоволення місцевого населення. «Земельне питання» також було одним зі складових «коктейлю» суперечностей між міщанами, духовенством та російськими вояками. При цьому проблема лежала у двох площинах: частину землі відчужила в міщан через воєвод та губернаторів Російська держава, частину ж – особовий склад гарнізону. Так, вже в 1654 р. російські воєводи захопили під будівництво Старокиївської фортеці землі, що належали Софійському монастирю та Київському митрополиту. У XVIII ст. в Пустинно-Микільського монастиря було «викуплено»2 за гроші (200 рублів щороку, починаючи з 1751 р.) частину земель під будівництво казарм та на облаштування шовкового заводу3 . Проте 1 ЦДІАК України, ф. 54, оп. 1, спр. 3405, арк. 21. 2 Землю спочатку відчужили, а потім уже поставили перед фактом керівництво монастиря, що за землю буде виплачуватися щороку певна сума. 3 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 2746, арк. 1. 161 найбільше від відчуження землі постраждав Києво-Печерський монастир, частину земель якого було забрано під час і після будівництва Печерської фортеці. Так, під будівництво фортеці росіяни забрали в Лаври 70 десятин землі і знесли 955 дворів місцевих жителів, в основну підданих монастиря1 . В подальшому гарнізон додатково ще відчужив землі у Києво-Печерської Лаври2 . Також київські міщани скаржилися на захоплення сіножатей російськими ратниками. Наявність кавалерійських полків та помісної кінноти і обмеженість земельних угідь навколо Києва, призвела до того, що суперечки через сіножаті пройшли через другу половину XVII ст. і перейшли у XVIII ст. Наприкінці XVII ст. між російським урядом та магістратом було укладено домовленість, що ратні люди могли користуватися сінокосами міщан, але їм заборонялося косити зайве на продаж3 . В XVIII ст. в Києві несли службу гарнізонні піхотні полки, які мали незначну кількість коней* . Єдиним кавалерійським підрозділом у складі гарнізону була згадана рейтарська команда. Її чисельність складала 50 рейтарів до 1765 р. і 62 після. Таким чином, різке зменшення чисельності кавалерії в Києві у порівнянні із другою половиною XVII – початком XVIII ст., отже й коней, мало зменшити і потреби гарнізону в траві та сіні* . Однак суперечки за сінокоси продовжувалися. У скарзі за 1733 р. про утиски з боку російських ратних людей міщани писали, що рейтари не давали користуватися вигонами на Оболоні та сіножатями по дорозі до Вишгорода. У відповідь царський уряд наказав повернути міщанам вигони на Оболоні, а рейтарам косити сіно по одному боці вишгородської дороги4 . 1 Васильєв М.Г. З історії будівництва Печерської фортеці… – С. 111. 2 Там само. – С. 112 – 114. 3 Делімарський Р. Магдебурзьке право в Києві… – С. 80. * У піхотних полках, інженерній та артилерійській командах була незначна кількість коней, що використовувалися як тяглова сила. Штаб та обер-офіцери тримали власних коней. 4 Делімарський Р. Магдебурзьке право в Києві…– С. 86 – 87. 162 Ще одним «ресурсним питанням» були дрова, адже російські вояки заготовляли дерево не лише для фортифікаційних робіт, але й будівництва житла та з метою опалення приміщень. Найбільше «діставалося» в цьому аспекті від присутності російського гарнізону в Києві монастирям, ліси яких часто проріджували російські ратники з метою заготівлі дров на потреби гарнізону взимку1 . Відомо, що лише в 1769 р. на потреби гарнізону пішло 2500 возів дров2 . Ще однією із «хвороб» у відносинах між російськими вояками та місцевим населенням було банальне суперництво у торгівлі. Для київського міщанства і монастирів солдати та офіцери гарнізону були як конкурентами у певних галузях господарства. Конкуренція проявлялася у тому, що нерідко російські вояки займалися тими видами економічної діяльності, які на думку міщан були лише їхньою цариною. У XVIII ст. ситуація кардинально не змінилася. Київські міщани скаржилися, що особовий склад гарнізонних батальйонів, а головним чином їхні дружини, продавали на території Подолу тютюн3 . Також містяни скаржилися на те, що цирюльники гарнізону «по базару и тамошним шынкам бреют людей»4 . При цьому проблема лежала не в тому, що особовий склад гарнізону займався господарською діяльністю, а в тому, що солдати демпінугвали на київському ринку, таким чином залишаючи без прибутків київських ремісників. Наведені приклади – далеко не повний перелік скарг підданих магістрату на російських вояків. Зокрема у XVIII ст. нікуди не зникли «торгові точки», що належали російським солдатам та офіцерам. Достатньо згадати невеликий ринок на території Печерської фортеці, де торговцями виступали дружини і вдови солдат та офіцерів5 . 1 ЦДІАК України, ф. 54, оп.1, спр. 1385, арк 3. 2 Там само, спр. 2116, арк. 7 – 7 зв. 3 Андриевский А. Архивные материалы… – Вып. 8. – 1885. – С. 185 – 187. 4 Там само. 5 Там само. – Вып. 7. – С. 39. 163 Особливе місце у негативному досвіді відносин російських вояків із місцевим населенням займає «кримінальний пласт». Злочини з боку особового складу гарнізону, так і проти нього, є також одним із елементів, що висвітлює «взаємодію» російського військового анклаву та київського міщанства. В силу стану збереженості існування відповідних тенденцій переважають кримінальні справи, вчинені російськими вояками по відношенню до київського міщанства, козаків, монастирів. Найбільшу частину злочинів складають розбій та крадіжки. Так, в 1661 р. архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель скаржився, що внаслідок безчинств російських ратників «вотчины и хуторы пресвятыя Богородицы од ных есть разорены, церкви разрушены, престолы опровержены, Тайны пресвятыя с сосудов пометаны, священники обнажены иноки за выю связаны біены, порублены, а иные и на смерть побиты…»1 . Серед російських ратників іноді траплялися затяті рецидивісти. Яскравими прикладами є рейтар Сидір Каракулін та солдат Терентій Мильников. Так, Каракулін протягом 1697 – 1703 рр. «спромігся»: вкрасти яблука (1697 р.), обікрасти старця Софійського монастиря (1697 р.), жителя Новгорода (1702 р.) та козака (1703 р.). Солдат Терентій Мильников притягувався до кримінальної відповідальності 11 разів. Ось перелік його «подвигів»: обікрав київського бурмістра В. Зиженка (1687 р.), колишнього війта Ж. Тадрину (1689 р.), стрільців із полку Стрєкалова (1691 р.), київського міщанина Самойленка (1692 р.), жителя Печерського містечка (1693 р.), лубенського козака (1694 р.), дружину генерального судді Михайла Воєховича (1694 р.), ігуменю одного із київських монастирів і ще 2 осіб(цікаво, що обидва горе-крадії востаннє «погоріли» на крадіжці майна у небожа Івана Мазепи – Андрія Войнаровського, у котрого вкрали 3 сідл)2 . За твердженням І. Лук’янова, на початку XVIII ст. 1 Акты ЮЗР. – Т. 5. – С. 69. 2 Н. Б. [Біляшівський М.]. К характеристике московських ратних людей, служившых в малороссийских городах // КС. – 1894. – № 7. – С. 105 – 111. 164 змагатися у крадійському промислі з російськими ратниками в Києві могли хіба що київські «школьники» («попущено воровать пуще московських солдат»)1 . Проте іноді й російські вояки могли постраждати від злочинних дій місцевого населення. Наприклад, в каноніра Київської артилерійської команди в 1767 р. жителька Глухова Марія Свистуненко, що прийшла до Києва на богомілля, вкрала зі скрині жіночу спідницю, дві сорочки та півтора рубля грошей2 . Також була ще й інша сторона медалі, коли солдати та жителі міста виступали як співучасники злочину. Російські вояки займалися також незаконними (з точки зору держави) видави діяльності. Наприклад, фальшуванням монети, від чого страждало і місцеве населення, і однополчани тих ратників, що не здогадувалися про махінації свої товаришів по службі. Однією із причин фальшування монети була загадана раніше тенденція щодо небажання місцевого населення приймати мідну монету. Тому російські вояки вдавалися до фальшування монет. За даними археології, в 1654 – 1663 рр. деякі російські ратники в Києві займалися підробкою грошей: шляхом процесу луження покривали срібним пилом мідні російські монети і збували їх як «срібляники»3 . Основними «клієнтами» фальшивомонетників був у першу чергу особовий склад гарнізону, і тільки частково – київські міщани4 . Підробка монети російськими вояками на теренах Гетьманщини мали такий грандіозний масштаб, що цій проблемі присвятили 1 Лукьянов И. Путишествие в святую землю старообрядца московсого священника Иоана Лукьянова… – С. 121. 2 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 5372, арк. 2 зв. 3 Климовський С. Реформа 1654 – 1663 рр. і стрільці-фальшивомонетники в Києві… – С.61 – 63. 4 Климовський С. Реформа 1654 – 1663 рр. і стрільці-фальшивомонетники… – С. 63. 165 один із пунктів Московських статей 1665 р.(«чтоб государевым ратним людям малороссиянам фальшывой монеты в неволю не давать»)1 . У ΧVIII ст. в силу все більшого прилучення до російської монетарної системи, питання «мідних грошей» вже не було таким болючим. Все ж випадки фальшування монет мали місце і в XVIII ст. Наприклад, у 1772 р. у гарнізонній в’язниці перебувало троє солдатів, що звинувачувалися у вказаному злочині2 . Не можна не погодитися із думкою В. Маслійчука, що російський солдат часто був основною фігурою, завдяки якій простолюд найомився із інакшим світом. Вже на другу половинуXVIII ст. у соціальному вимірі народної культури солдат стояв поряд із іншими етнічними групами, які українське наслення наділіло негативними рисами – циганами та євреями3 . Саме від солдата слід очікувати крадіжку чи якихось хитрощі. Солдат-москаль вже до початку ΧІХ ст. став став персонажем фольклору як хитра особа, шахрай. Достанього лише згадати як рисами наділив солдата-москаля Г. Квітка- Основ’яненко у «Солдатському портреті» чи І. Котляревський у своєму творі «Москаль-чарівник». Зрозуміло, що цей образ складався десятиліттями і не останню роль у цьому відіграли і солдати найбільшого російського гарнізону на землях Гетьманщини. Присутність значного російського контингенту приносила не лише збитки місцевому населенню. Мала місце значна економічна вигода від перебування російського війська в Києві. Заробити на вояках намагалися всі: купці, шинкарі, ремісники. Адже прихід російського контингенту збільшив внутрішній київський ринок у півтора, а то й два рази. Так, при чисельності населення Києва в другій половині XVII ст. в 10 тис.чол., гарнізон нараховував від 2 – 6 1 Источники малороссийской истории… – Ч. 1. – С. 10, 148. 2 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 6977, арк. 4 зв. – 5. 3 Маслійчук В. Неповнолітні злочинці в Харківському намісництві (1780 – 1796 рр.). – Харків: Харківський приватний музей міської садиби, 2011. – С. 331. 166 тис. чол.1 . Протягом XVIII ст. чисельність мешканців міста виросла до 42 тис., а гарнізон чисельність гарнізону складала від 4,5 до 7 тис. чол.* Так, російські ратники протягом другої половини XVII – XVIII ст. були одними із основних відвідувачів київських шинків. Російські ратники залюбки відвідували магістратські і монастирські шинки, залишаючи там левову частину свого жалування. Так, у XVIII ст. прибутки магістрату від шинкування складали від 67 до 78%2 , а отже продаж спиртного був головною бюджетонаповнюючою для міста. Магістратським шинкам доводилося витримувати конкуренцію з козаками, монастирями, не кажучи вже про російські кружечні двори та австерії. В останніх працювали солдати й офіцери гарнізонних полків і рейтари, за що всі отримували більші зарплати та додаткові продуктові пайки3 . З іншого боку присутність великої кількості військових збільшувала контингент відвідувачів шинків. Як видно з документів, російські заклади погано конкурували з магістратськими та монастирськими. Київські міщани неодноразово скаржилися на те, що караули не допускають російських ратників до магістратських шинків. Відвідування останніх просив дозволити солдатам гарнізону київський магістрат4 . Монастирські шинки також користувалися попитом серед солдатів та офіцерів гарнізону. В 1746 р. Сенат навіть був змушений заборонити Михайлівському монастирю тримати на території Старокиївської фортеці шинки, оскільки їх постійно відвідували російські 1 Про чисельність населення Києва і російського гарнізону у другій половині XVII ст. див.: Божко О.І. Населення Києва в другій половині XVII ст. // УІЖ. – 1983. – № 9. – С. 27 – 32. * Якщо врахувати чисельність членів родин військових, то отримаємо ще більшу цифру. 2 Делімарський Р. Магдебурзьке право в Києві… – С. 90 3 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 441, арк. 1, 11. 4 Акты ЮЗР. – Т.6. – С. 58. 167 ратники1 . Російський уряд постійно видавав заборони щодо відвідування шинків, а не кабаків. Остання із таких заборон датується 1775 р.2 Проте шинкування було не єдиним джерелом прибутків місцевого населення від присутності в Києві російських вояків. Ще в другій половині XVII ст. на потреби гарнізону в київських міщан купувалися меблі, кінська збруя, будівельні матеріали, засоби пересування3 . Наприклад, за даними «Расходной книги» за 1675 – 1676 рр., у жителів Києва купували: будівельні матеріали (гвіздки, дошки, скло, кахлі) і дерево для гарматних лафетів, канцелярські товари, свічки, віск, меблі, смолу, селітру, мед, байдаки (човни), пиво, горілку, волоські горіхів т.п. Наведений перелік є дещо сумбурним, але він свідчить, що в місцевого населення купувалося практично все. Крім того, київські ремісники надавали різноманітні послуги: виготовляли і ремонтували зброю (навіть відливали гармати), лікували поранених російських вояків і т.п. 4 У XVIII ст. витрати на утримання гарнізону значно зросли. Згідно підрахунків, річні витрати на один гарнізонний полк у 1727 р складали 15305, 5 руб. (5 полків Київського гарнізону – 76525,5 руб.)5 . Крім забезпечення особового складу гарнізону багато коштів витрачалося на підтримку в належному стані укріплень Старокиївської та Печерської фортець, будівництво казарм, царського палацу в Києві, функціонування шовкових заводів та фруктового саду. В місцевого населення (як киян, так мешканців інших міст Гетьманщини) купували одяг та взуття на потреби гарнізонних полків. 1 ЦДІАК України, ф.59, оп. 1. спр. 1355, арк. 2 – 3. 2 А. А. [Андрієвський О.] Меры против уменьшения сборов в киевских казенных кабаках (1775 г.) // КС. – 1894. – Т. 45. – № 5. – С. 354. 3 Оглоблин Н. «Расходная книга» Киевскай приказной избы… – С. 3, 8 – 12, 18 – 21. 4 Там само. 5 Назаренко В. Полки Київського гарнізону (1711 – 1764 рр.)… – С. 239. 168 Одним із джерел доходів для київських міщан було виробництво селітри. Російська адміністрація закуповувала великі об’єми селітри в місцевого населення, часто по заниженим цінам (вдвічі). Про масштаби торгівлі селітрою свідчать архівні дані: в 1733 році в київських міщан придбали 10 бочок селітри вагою 270 пудів, 1734 р. – 1000 пудів селітри ціною 1 рубль 80 копійок за пуд1 . Щороку на купівлю селітри витрачалося кілька тисяч рублів. Офіцери гарнізону при покупці перевіряли якість селітри. Так в тому ж 1734 р. із взятих на пробу 20 фунтів селітри в київського міщанина Артемія Холявки «явилось в оной селитре 8 фунтов упадку» (селітру було визнано середньої якості)2 . Крім господарських відносин , мав місце ще значний аспект соціальної взаємодії. Російські вояки та жителі міста були не лише покупцями/продавцями, злодіями і т.п. в очах один одного. Мали місце і родинні зв’язки. Достатньо згадати 400 російських ратників, які станом на 1668 р. були одружені на місцевих мешканках3 .На початку розділу було доведено, що шлюби мешканками Києва й солдатами гарнізону не були чимось винятковим. Наприклад, у 1778 р. київський рейтар купив садибу в київського священика Ф. Лубенського. Проте його родичі, а судячи із тексту судової справи – зяті, подали в суд, оскільки виявили свої власні інтереси щодо садиби. Зятями священика виявилися офіцери російської армії, один із яких – секунд- майор М. Миронов ніс службу в Києві. Говорячи про девіантну поведінку у системі «гарнізон – міський соціум», не слід забувати про такі явища як «блудодійство» і адюльтер, коли фігурантами справ виступали і особовий склад гарнізону, і місцеві жителі. 1 ЦДІАК України, спр.440, арк. 2. 2 Там само, арк. 6. 3 ІР НБУВ, ф. ІІ., спр. 15422, арк. 51. 169 На думку В. Маслійчука, солдати на постої були причиною подружніх зрад, проституції та поширення злочинності1 . Велика кількість неодружених чоловіків у містах, де стояли війська, призводила до поширення явища проституції. Так, солдати чи офіцери гарнізону здавали помешкання не лише для проживання, але й для задоволення «любовних утіх». Наприклад, у 1767 р. вже загадана Марія Свистуненко займалася «блудодеянием» із солдатом Стародубського полку у дворі, що належала поручику того самого полку2 . Відсутність прямих історичних свідчень не дозволяє нам зробити якихось узагальнень щодо наявності в Києві «любовного ринку» чи бодай чогось схожого на бордель. Проте факт наявності проституції підтверджується прямими та опосередкованими повідомленнями в джерелах. Наприклад у Василькові у XVIII ст. солдати гарнізонної команди із київських полків користувалися послугами повій3 . Як наслідок, згідно повідомлення майора Кульньова (командира гарнізонної команди), солдати із Київського гарнізону «всегда бывают во французкой болезни человек по шести и более» (заразилися сифілісом)4 . Отже, російський військовий контингент був певним соціальним організмом зі своєю внутрішньою структурою. Особовий склад гарнізону разом 1 Маслійчук В. Неповнолітні злочинці в Харківському намісництві (1780 – 1796 рр.)… – С. 269. 2 Там само. 3 Ал. А. [Андрієвський А.]. Васильковская таможня и городничие-монахи // КС. – 1883 – Т. 5. – № 1. – С. 195 – 196. Цікаво, що цей факт «виплив на поверхню», як наслідок конфлікту між офіцером гарнізонної команди та городничих- монахом (Васильків був власністю Києво-Печерської Лаври). Секунд-майор Кульньов вирішив «насолити» городничому, котрим мав конфлікт і поскаржився на того, що монах протегує проституцію. До особистісного конфлікту наявний статус-кво задовольняв обидві сторони. 4 Андриевский А. Архивние материалы… – Вып. 8. – С. 140 – 141. 170 із членами своїх сімей утворював окремий соціум. Хоча «гарнізонний світ» мав свої просторові межі (Старокиївська та Печерська фортеці), він активно взаємодіяв із спільнотами інших частин Києва та козацької держави загалом. Побутові умови життя російських вояків у другій половині ΧVII – XVIII ст. залишали бажати кращого. Через низьке жалування більшість солдатів могли дозволити собі придбати скромну халупу чи орендували житло у більш заможних однополчан або ж проживали у казармах (XVIII ст.). Офіцери та більш заможні солдати могли собі дозволити придбати двір у Києві, мали кращі умови проживання і вищий життєвий рівень. Окремі групи у складі гарнізону, як от київські рейтари, вирізнялися своєю заможністю. Російський контингент активно взаємодіяв із місцевим соціумом, насамперед у в економічній та соціальній сферах. Для місцевого населення російські вояки були як конкурентами в господарській діяльності, так і широким ринком збуту своєї продукції. Тобто з одного боку заняття російськими солдатами торгівлею та ремеслами завдавало значних збитків населенню Києва, а з іншого окремі категорії, як от власники шинків та купці, мали неабиякий зиск від продажу росіянам продукції та надання відповідних послуг. При цьому, у другій половині ΧVII ст. конфлікти на економічному ґрунті були зумовлені намаганням російських вояків перенести російські практики на українські землі (в Московській державі стрільці та пушкарі мали дозвіл займатися торгівлею та ремеслами). 4.4. Солдатські діти і гарнізонна школа Внаслідок петровських реформ в Росії зявляється соціальна категорія, не властива традиційному суспільству – солдатські діти1 . До неї належали особисто вільні сини солдатів, рекрутованих із селян. Солдатські діти перебували у віданні Військової колегії і після досягнення повноліття йшли на військову службу. Підготовку до майбутньої служби солдатські діти проходили 1 Маслійчук В. Неповнолітні злочинці в Харківському намісництві… – С. 330. 171 в спеціальних навчальних закладах – гарнізонних школах. Оскільки регулярна армія потребувала великої кількості підготовлених кадрів (унтер-офіцерів, писарів, полкових музик, ремісників), солдатських дітей готували за відповідними напрямками. Таким чином, російський уряд зробив ставку на спадкову військову службу, використавши гарнізонні школи для підготовки солдатських дітей до подальшої мілітарної кар’єри. Солдатські діти з 7-річного віку навчатися або в гарнізонній школі, або здобувати освіту коштом батьків. Ті, хто по досягненні 7-річного віку не з’являлися до школи для навчання, підлягали покаранню: «наказывать равно, как и беглых солдат» 1 . Якщо батьки, опікуни чи якісь інші особи, у помешканнях яких проживали солдатські діти, не повідомляли місцеві органи влади про останніх і не віддавали їх до школи по досягненні 7-річного віку, то вони каралися штрафом. Гарнізонну школу не слід розглядати як навчальний заклад, що давав високий рівень знань, подібний до колегіумів, кадетських корпусів чи спеціалізованих інженерних та артилерійських шкіл. Виключеннями, що підтверджують правило, у даному випадку були Астраханська2 та Саратовська3 гарнізонні школи, де учні могли отримати більш вищий рівень знань. Навчання 1 Сафронова А. М., Кравченко О. С. Законодательные и нормативные акты о гарнизонных школах России XVIII в. // Документ. Архив. История. Современность. – Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та. – 2014. – Вып. 14. – С.188. 2 Сафронова А. М., Кравченко О. С. Законодательные и нормативные акты о гарнизонных школах… – С. 177. 3 Рабинович М. Д. К истории просвещения в России в конце XVIII века (Саратовская солдатская гарнизонная школа в 1793 г.) // Исторический архив. – 1958. – №1. – С. 230 – 232; Плешаков И.Н. Саратовская гарнизонная школа и военно-сиротское отделение (1764 – 1826) // Новый век: история глазами молодых: Сб. научн.тр. аспирантов и студентов истор. фак. СГУ. – Саратов. – 2008. – Вып. 6. – С. 186 – 203. 172 у школі мало підготувати солдатських дітей до подальшої військової служби: привчити їх до дисципліни, дати певні навики, навчити читати, писати, рахувати. Російським урядовцям було зрозуміло, що 7-річний хлопець, який приходив на навчання до школи, краще піддавався «обробці», ніж 21-річний рекрут, який свої попередні роки жив у рідному селі десь під Калугою, нічого не знав про військову муштру, не вмів читати й писати, був потенційним дезертиром та порушником дисципліни. Натомість, випускник гарнізонної школи фактично проходив «курс молодого солдата» і його акліматизація в армії відбувалася значно швидше, ніж вчорашнього селянина, рекрутованого до війська. У XVIII ст. гарнізонні школи займали вагоме місце в системі освіти в Російській імперії. За підрахунками радянського історика Л. Бескровного, в 1765 р. в гарнізонних школах навчалося близько 9000, а 1773 р. – 10313 учнів, що складало близько «40% всех учащихся России того времени»1 . І хоча цифра, вирахувана Л. Бескровним, є явно завищеною2 , все ж є незаперечним той факт, що гарнізонні школи у XVIII ст. займали вагомий сегмент світської освіти. Перші гарнізонні школи було відкрито у 1721 р.3 На українських землях, що входили до складу Російської імперії, гарнізонні школи діяли в Києві, Глухові та фортеці cв. Єлизавети. Подібними до гарнізонних, були школи для дітей ландміліціонерів, що несли службу на Українській лінії 4 . Гарнізонна школа в Києві була найбільшою серед аналогічних навчальних закладів на українських землях. Наявні документи засвідчують функціонування повноцінної школи при київському гарнізоні у 1727 – 1728 рр., у якій навчалося 1 Бескровный Л. Русская армия и флот в XVIII в… – С. 457. 2 Сафронова А. М., Кравченко О. С. Законодательные и нормативные акты о гарнизонных школах… – С. 178. 3 Сафронова А. М., Кравченко О. С. Законодательные и нормативные акты о гарнизонных школах… – С. 181. 4 Шпитальов Г. Г. Українська ланд міліція… – С. 117 –118. 173 250 учнів1 . Припускаємо, що школа почала функціонувати з 1721 р., коли було відкрито більшість навчальних закладів такого типу. Тим паче, що гарнізон у Києві був одним із найбільших в імперії, а отже і навчальний заклад для солдатських дітей в місті мав відкритися в першу чергу. Київська гарнізонна школа діяла до 1798 р., коли її було перетворено на відділення Військово- сирітського дому (у 1805 р. усі відділення Військово-сирітського дому було переформатовано на школи кантоністів). Приміщення Київської гарнізонної школи розміщувалося на території Старокиївської фортеці. Так, в 1775 р. в описі Києва зазначено кам’яну будівлю школи на території Верхнього міста2 . Функціонування гарнізонних шкіл регламентувалося рядом законодавчих та нормативних актів, основними із яких були «Рассуждение» Військової колегії і Воїнської комісії стосовно солдатських дітей (далі – «Рассуждение» 1732 р.)3 та іменний указ «О заведении при пехотных гарнизонах школ и об устройстве оных» (обидва від 21 вересня 1732 р.)4 , а також «Высочайше утвержденный доклад Воинской Комиссии «О переформатировании гарнизонов по положеным при оном штатам и табелям»» від 19 квітня 1764 р.5 Останній стосувався реформи гарнізонних військ Російської імперії 1764 р. і містив ряд пунктів стосовно гарнізонних шкіл (порядок функціонування школи, розподіл випускників після закінчення навчання і т.п.), а також табель «Мундирным и прочим вещам, для гарнизонных школьников, с показанием сроков и годовой цены оным» (далі – «Табель мундирным и прочим вещам для гарнизонных школьников» 1764 р.). У 1797 р., за рік до перетворення гарнізонних шкіл на відділення Військово-сирітського дому, було затверджено «Положение о 1 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 176, арк. 1 – 20. 2 Описи Київського намісництва 70 – 80-х рр. XVIII ст… – С. 18. 3 Сафронова А. М., Кравченко О. С. Законодательные и нормативные акты о гарнизонных школах… – С. 183 – 190. 4ПСЗ. – Т. 8. – № 6188. 5 Там само. – СПб., 1830. – Т.43. –Ч.1. – Кн. Шт. – Отд. I. – № 12135 174 гарнизонных школах и школьниках», у якому було переглянуто штати навчальних закладів для дітей солдатів та офіцерів1 . У 1721 – 1732 рр. гарнізонна школа в Києві була розрахована на 250 учнів (у Києві несло службу 5 гарнізонних полків, кожним із яких було закріплено по 50 учнівських вакансій у гарнізонній школі). З 1732 р. передбачалося збільшення місць у школі в розрахунку по 80 учнів від кожного гарнізонного полку2 . Таким чином, у школі в Києві мало навчатися 400 чол., що складало 10% від усіх учнів гарнізонних шкіл імперії. Після гарнізонної реформи 1764 р., у Києві перебувало на службі 6 гарнізонних батальйонів, за кожним із яких було закріплено по 54 місця в школі (загалом 324 чол.). Згідно штату 1797 р., Київська гарнізонна школа була розрахована на 200 учнів, оскільки кількість гарнізонних батальйонів у Києві зменшилася до 2-х, за кожним із яких було закріплено по 100 місць3 . З 1735 р. до гарнізонних шкіл почали приймати учнів «сверх комплекта»4 .У Київській гарнізонній школі в 1756 р. «сверхкомплектных» (позаштатних) учнів було 48, в 1771 р. – 685 , 1781 р. – 306 . Таким чином, після 1735 р. фактична чисельність учнів Київської гарнізонної школи, як правило, була більшою за штатну. Єдиним винятком можна вважати інформацію про те, 1 ПСЗ. –СПб., 1830. – Т.43. –Ч.1. – Кн. Шт. – Отд. I. – № 18159. 2 Сафронова А. М., Кравченко О. С. Законодательные и нормативные акты о гарнизонных школах. – С. 185. 3 ПСЗ. – СПб., 1830. – Т. 43. –Ч. 1. – Кн. Шт. – Отд. I. – № 17591; Там само. – Т. 24. – № 18159. 4 Сафронова А. М., Кравченко О. С. Законодательные и нормативные акты о гарнизонных школах… – С. 191 – 192. 5 ЦДІАК України, ф. 59, спр. 6569, арк. 1 – 12. 6 Там само, ф. 246, оп. 1, спр. 834, арк. 52 –74 за. 175 що на початку 1761 р. у гарнізонній школі в Києві значилося 367 учнів (при штаті в 400)1 . Таблиця № 6. Чисельність учнів Київської гарнізонної школи у XVIII ст.2 Рік Чисельність. 1728 р. 250 чол. 1761 р. 367 чол. 1771 р. 392 чол. 1779 р. 418 чол. 1781 р. 354 чол. 1785 р. 334 чол. У Київській гарнізонній школі навчалися, в основному, діти особового складу київських гарнізонних полків (з 1764 р. – батальйонів), артилерійської та інженерної команд. Найбільше серед учнів було солдатських дітей, хоча сини обер- та штаб-офіцерів також могли відвідувати гарнізонну школу. Зазначене твердження унаочнюють дані таблиці. Таблиця № 7 Соціальне походження учнів Київської гарнізонної школи станом на 1771 р.3 Соціальне походження Чисельність % солдатські діти 303 чол. 77,3 сини унтер-офіцерів 21 чол. 5,35 сини обер-офіцерів 11 чол. 2,8 1 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 3785, арк. 4 – 5. 2 Там само, спр. 176, арк. 1 – 20; спр. 3785, арк. 4 – 5; спр. 6569, арк. 12; Бескровный Л. Русская армия и флот в XVIII в… – С. 457; ЦДІАК України, ф. 246, оп.1, спр. 834, арк. 54 – 72 зв.; оп. 3, спр. 68, арк. 1 – 16. 3 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 6569, арк. 1 – 12. 176 сини штаб-офіцерів 1 чол. 0,25 сини артилеристів 42 чол. 10,7 сини особового складу інженерної команди 14 чол. 3,6 Всього 392 чол. 100 З 1765 р. в Київській гарнізонній школі резервувалося 40 місць для дітей артилеристів, проте не практиці ця норма не завжди дотримувалася1 . Все залежало від чисельності синів шкільного віку в артилеристів. Так, у 1766 р. в школі навчалося 40 «комплектних» і 58 «сверхкомплектных» дітей артилеристів2 , а в 1781 р. – 66 і 13 відповідно3 . Значно менше навчалося в гарнізонній школі синів особового складу інженерної команди київського гарнізону. В 1771 р. таких було 14 чол.4 , 1781 р. – 9 чол.5 , 1785 р. – 10 чол.6 Командування гарнізону вело облік синів особового складу частин і підрозділів київського гарнізону, що з тих чи інших причин не навчалися в школі. У відомості за 1772 р. зафіксовано 338 синів солдатів та офіцерів шести київських гарнізонних батальйонів, які не навчалися в школі7 . Більшість із них ще за віком не відвідували школу (мали від кількох місяців до 7 років), інші або навчалися «на своем коште», або перебували за межами Києва разом з батьками, які несли службу в «приписних» до київського гарнізону містах і фортецях8 . 1 ПСЗ. – Т.43. –Ч.1. – Кн. Шт. – Отд. I. – № 12309. 2 ЦДІАК України, ф. 59, оп.1, спр. 4641, арк. 9 – 10. 3 Там само, ф. 246, оп.1, спр. 834, арк. 52 –74зв. 4 Там само, ф. 59, оп. 1, спр. 6569, арк. 1 – а12. 5 Там само, ф. 246, оп. 1, спр. 834, арк. 52 – 74 зв. 6 Там само, оп.3, спр.68, арк. 2зв. – 12 зв. 7 Там само, ф. 59, оп. 1, спр. 6923, арк. 1 – 8. 8 Там само. 177 Згідно «Рассуждения» 1732 р., вчителями в гарнізонних школах були обер- і унтер-офіцери гарнізону. З 1732 р. в Санкт-Петербурзі, Москві, Ревелі, Ризі, Смоленську і Києві передбачалося мати по одному капельмейстеру-іноземцю з річним жалуванням в 120 рублів1 . Відомо, що в 1761 р. капельмейстером гарнізонної школи в Києві був «іноземець» Степан Кашевський (у відомості про виплату жалування зазначений як «малороссийский капельмейстер»)2 . Відповідальність за навчальний процес лежала на призначеному штаб- чи обер- офіцерові. Ще один офіцер мав стежити за охайністю школярів («чтобь всякий день были они умыты и порядочно вичесаны») та водити їх щонеділі до церкви3 . До штату працівників школи входили також сторожі та кухарі. Згідно штату 1797 р., на кожних 50 учнів гарнізонної школи передбачалося мати двох вчителів (арифметики й геометрії; читання і письма), двох відставних унтер- офіцерів чи солдат (мали стежити за зовнішнім виглядом школярів), по одному сторожу і кухарю4 . Навчання в школі складалося з кількох етапів. Спочатку школярі вивчали словесність. Після опанування азбуки, Часослова і Псалтиря (саме в такому порядку їх вчили школярі), учні починали «писать склады», «слова» и т.п.5 . Після того, як учні оволоділи письмом, вони вивчали арифметику. Після опанування цих «наук» навчання ставало більш спеціалізованим. Згідно «Рассуждения» 1732 р., передбачалося, що 50 учнів від кожного полку розподілялися на 4 групи6 . До першої входили 10 найздібніших до навчання 1 Сафронова А. М., Кравченко О. С. Законодательные и нормативные акты о гарнизонных школах… – С. 187. 2 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 3785, арк. 14. 3 ПСЗ. – Т.43. –Ч.1. – Кн. Шт. – Отд.I. – № 12135. 4 Там само. – № 18159. 5 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 6569, арк. 1 – 9. 6 Сафронова А. М., Кравченко О. С. Законодательные и нормативные акты о гарнизонных школах… – С. 186. 178 школярів, які мали навчатися артилерійській та інженерній науці. Ще 10 школярів направляли до гарнізонної, полкових чи батальйонних канцелярій для «науки писарской». 20 школярів навчали грі на музичних інструментах і співу. Останню групу складали найбільш неуспішні учні (10 чол.), які не проявили особливих здібностей у навчанні, і мали навчатися ремісничим спеціальностям. На практиці зазначеної спеціалізації було важко дотриматися, при цьому, як свідчать джерела, в гарнізонній школі могли готувати не тільки ротних писарів, полкових музик, слюсарів, але й фельдшерів. Таблиця № 8 Навчальні предмети учнів Київської гарнізонної школи станом на 1771 р.1 Навчальні предмети Чисельність % Читання 282 74% Письмо 56 14,7% Арифметика 16 2,4% Геометрія 1 0,26% Фельдшерська справа 12 3,2% Гра на музичних інструментах 5 1,3% Ремесла 5 1,3% Інші 3 0,78% Всього 380 100% Ще 12 учнів школи, хоча були внесені до відомості, на момент її складання вже працювали писарями і копіїстами при різних канцеляріях (батальйонних, інженерній, артилерійській). Деякі учні могли вивчати зразу кілька «наук». Наприклад, вчитися грати на барабані чи флейті та «писать склады» і т.п. Незначна кількість учнів, що вивчали геометрію та арифметику у 1771 р. не обов’язково свідчить про мізерний відсоток школярів, які опановували ці дисципліни. У 1770 – 1771 рр. в Києві лютувала епідемія чуми, яка значно 1 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр.6569, арк. 1 – 12. 179 зменшила учнівський контингент (за перше півріччя 1771 р. померло 78 учнів школи)1 . Окрім того, за вказаний період зі школи до польових і гарнізонних військ було переведено 39 колишніх випускників (частина з яких опанували арифметику і геометрію, можливо артилерійську чи інженерну справи), а на їх місце взято 7-річних школярів, що почали вчитися читати. Також треба врахувати, що ті учні, які працювали при канцеляріях (12 чол.), вже вміли читати, писати, знали основні арифметичні дії. Однак немає сумніву, що більшість контингенту школи завжди складали учні, що вчилися читати. Для прикладу, в 1766 р. в гарнізонній школі фортеці св. Єлизавети таких нараховувалося 52,2%. Важливе місце в навчальному плані гарнізонної школи займала «солдатская экзерциция» (стройова підготовка), заняття з якої проводили раз на тиждень, а «Воїнський устав» і «Регламент» 1716 р. читалися під час вечері по закінченні навчального дня2 . Заняття в гарнізонних школах відбувалися 6 днів на тиждень (в суботу навчалися до полудня). Навчальний день розпочинався о 6-й годині ранку в літній час і о 7-й в зимовий і тривав до 18 год. з перервою з 11-ї до 14- ї год. (в зимовий час до 13-ї год.)3 . Вагома роль відводилася навчальній практиці. Свідченням цьому є вже згадані 12 учнів школи, що в працювали в батальйонних, артилерійській та інженерній канцеляріях у 1771 р. Навчання грі на музичних інструментах (барабані і флейті) та ремеслам, як правило, проходило безпосередньо при полках чи батальйонах у досвідчених музик та ремісників. Нерідко такі учні виключалися зі складу школярів і значилися в документах на службі при гарнізонних батальйонах. Так, у 1785 р. у складі 6 батальйонів київського 1 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр.6569, арк. 12. 2 Проскурякова М. Е. Гарнизонные школы Выборга и Кексгольма… – С. 106. 3 Там само. 180 гарнізону несло службу 30 чол. «малолетных в разных науках»1 . Вони не були включені до складу школярів, чисельність яких було зазначено в іншій графі відомості (334 чол.). Окрім навчальної практики, учні гарнізонних шкіл могли залучатися до виконання робіт, не пов’язаних із навчанням. Варто зауважити, що центральний уряд і місцеві чиновники бачили в учнях гарнізонних шкіл не тільки школярів, але й робочу силу. Так, учні Київської гарнізонної школи залучалися до виконання різного роду робіт у фруктовому саду чи на шовковому заводі в Києві. Відомо, у 1750-х рр. на Київському шовковому заводі працювало 45 учнів місцевої гарнізонної школи2 . Учні Київської гарнізонної школи залучалися також до збирання лікарських рослин для Київського аптекарського магазину3 . Слід відзначити, що використання праці учнів гарнізонних шкіл практикувалося не лише в Києві, але й Москві, Саратові та інших містах, де функціонували відповідні навчальні заклади4 . При цьому, як правило, працювати доводилося учням, які погано навчалися. Учні гарнізонних шкіл перебували на державному утриманні, в т.ч. й ті, що навчалися «сверх комплекта». Кожен школяр, в залежності від того, яку «науку» вивчав, отримував відповідне жалування. Так, сини артилеристів, що навчалися в Київській гарнізонній школі в 1766 р., отримували відповідні річні оклади жалування: учень «словесной науки» – 1,59 руб., «писменной науки» – 1,83 руб.5 Школярі, що вивчали арифметику, геометрію, артилерійську справу, отримували ще більші оклади жалування. Позаштатні учні мали отримувати 1 ЦДІАК України, ф. 246, оп. 3, спр. 68, арк. 2 зв. – 16 зв. 2 Там само, ф. 59, оп 1, спр. 2757, арк. 2 – 2 зв. 3 Там само, спр. 6929, арк. 1 – 2. 4 Плешаков И. Н. Саратовская гарнизонная школа… – С. 189; Сафронова А. М., Кравченко О. С. Законодательные и нормативные акты о гарнизонных школах… – С. 174 – 175. 5 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 4641, арк. 9 – 10. 181 щомісяця по 30 коп., оскільки на інші складові їхнього забезпечення (продовольство, одяг) виділялося менше коштів, ніж для «комплектных» школярів. Із продовольства школярі отримували щомісяця 2 четверики борошна (позаштатні учні отримували по 1 четверику)1 , один гарнець крупи2 та 2 фунти солі3 . Також відомо, що в скоромні дні учням гарнізонних шкіл на сніданок могли давати хліб з маслом4 . З 1764 р. на продовольче забезпечення («за муку и крупу») учня гарнізонної школи мало виділятися щорічно 3,88 руб.5 . Окрім жалування і продовольства, учні отримували від держави також одяг та взуття. Таблиця № 8 Одяг і взуття учня гарнізонної школи згідно «Табеля мундирным и прочим вещам для гарнизонных школьников» 1764 р.6 Одяг і взуття Кількість Термін використання Кафтан 1 шт. 3 роки Червоне сукно на комір і обшлаги 3 роки Ґудзиків рогових 21шт. 3 роки Шуба овчинна 1 шт. 3 роки Шапка червона суконна 1 шт. 3 роки Полотно на сорочки на 2 сорочки. 1 рік 1 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 4641, арк. 9 – 10. 2 Там само. 3 Там само, спр. 176, арк. 15 – 15 зв. 4 Проскурякова М.Е. Гарнизонные школы Выборга и Кексгольма… – С. 105. 5 ПСЗ. – Т.43. –Ч.1. – Кн. Шт. – Отд. I. – № 12135, № 13390. 6 Там само. 182 Полотно «на порти» на 2 порти 1 рік Краватки 2 шт. 1 рік Панчохи шерстяні 2 пари 1 рік Черевики з пряжками 2 пари 1 рік Зазначений комплект одягу школярі гарнізонної школи носили і раніше, про що є свідчення в джерелах1 . Комплект одягу учня гарнізонної школи, затверджений у штаті 1797 р., суттєво не відрізнявся від того, який був у 1764 р. (при цьому, було переглянуто витрати на придбання і пошиття одягу у зв’язку зі зростанням цін). Видатки на одяг визначалися віковими критеріями, а отже – антропометричними показниками учнів. Учні школи поділялися на 3 вікові категорії: «старшего», «среднего» і «младшего возраста». Так, для учнів «старшего возраста» Київської гарнізонної школи щорічно купувалося 10 аршинів «рубашечного холсту», «среднего возраста» – 9, «младшего» – 8 2 . Офіційно затверджений у 1764 р. комплект одягу, його ціна і терміни використання могли відрізнялися від реалій. Відомо, що учням купували також чоботи і штани3 . У 1764 р. передбачалося, що шуба для учня могла коштувати не більше 80 коп. (76 ¾ коп.)4 , при цьому вже 1740-х рр. її ринкова ціна складала 80 коп. і навіть 1,5 руб.5 . Хоча, як правило, задекларована російськими урядовцями в 1764 р. ціна одягу для школярів відповідала ринковій. Так, на полотно для пошиття сорочок для одного учня потрібно було витратити щороку 27 коп. Ці дані підтверджуються фактичними розрахунками: у київській школі для учня «старшего возраста» щорічно купували полотна для пошиття сорочок на 30 коп., «среднего» – на 27 коп., «младшего» – на 24 коп. (усе разом дає 1 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 1330, арк. 4; спр. 3785, арк. 1 – 3. 2 Там само. 3 Там само, спр. 1330, арк. 4. 4 ПСЗ. – Т.43. –Ч.1. – Кн. Шт. – Отд.I. – № 12135, № 13390. 5 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 1330, арк. 4. 183 середній показник 27 коп.)1 . Нормативна ціна краватки також відповідала її ринковій вартості (1,5 коп.)2 . Держава також забезпечувала учнів гарнізонних шкіл книгами, необхідними для навчання, та канцелярськими товарами. Таблиця № 9 Книги Київської гарнізонної школи згідно «Табеля мундирным и прочим вещам для гарнизонных школьников» 1764 р.3 Назви книг Кількість на 324 учні Термін використання, роки Підручники з геометрії 12 10 «Книги табулясинусові» 12 10 Підручники з арифметики 12 10 Азбука 120 5 Десятислов 42 5 Часослов 42 5 Псалтир 60 5 Новий Завіт 6 5 Згідно розрахунків урядовців, в 1760-х рр. азбука мала купуватися за 5 коп., Часослов – за 20 коп., Псалтир – за 70 коп., підручник з геометрії чи арифметики – за 50 коп4 . Згідно штату 1797 р., ціна азбуки становила 10 коп., Псалтиря – 1,2 руб., підручника з арифметики – 60 коп., з геометрії – 1 руб.5 . 1 Там само, спр. 3785, арк. 1 – 3. 2 Там само; ПСЗ. – Т.43. –Ч.1. – Кн. Шт. – Отд.I. – № 12135, № 13390. 3 Там само. 4 Там само. 5 Там само. – № 18159. 184 З документів також відомо, що для учнів Київської гарнізонної школи купувалися рейсфедери, транспортири і «карандашные трубки»1 . Київська школа мала постійні джерела забезпечення учнів чорнилами, папером та свічками2 . Останні купували у розрахунку 3 пуди в рік на кожних 54-х учнів3 . Окрім державного забезпечення, учні гарнізонних шкіл мали додаткові джерела прибутків: співали у хорі на різних святах, днях народженнях вельмож. Частину грошової винагороди за такі виступи собі забирав капельмейстер, решта могла витрачатися на одяг та «лакомство» для школярів4 . В джерелах є свідчення про те, що школярі (які вміли читати і писати) складали і підписували документи замість неграмотних солдатів5 , за що отримували певну винагороду. Солдатські діти навчалися до 15 – 16 років, після чого визначалася подальша доля учня. Дотриматися заплановано розподілу учнів після завершення школи, затвердженого у «Рассуждении»1732 р., було складно. Усе залежало від успішності учня, наявності місць в штаті полку (батальйону) і т.п. Більшість випускників шкіл направлялися в польові чи гарнізонні полки. При цьому, більш успішні випускники (які добре писали і рахували) ставали ротними писарями. Кращі з них потрапляли в польові полки, а решта – в гарнізонні. Більшість випускників ставали простими солдатами. В джерелах є лише поодинокі згадки про щорічну кількість випускників Київської гарнізонної школи. Так, за перше півріччя 1771 р. з Київської гарнізонної школи до польових і гарнізонних військ було переведено 39 випускників6 . Навесні-влітку 1772 р. 7 випускників Київської гарнізонної школи було 1 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 3785, арк. 7 зв., 16, 28. 2 Там само. 3 ПСЗ. – СПб. – Т.43. –Ч.1. – Кн. Шт. – Отд.I. – № 12135, № 13390. 4 Проскурякова М. Е. Гарнизонные школы Выборга и Кексгольма… – С. 106. 5 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 1383, арк. 4. 6 Там само, спр. 6569, арк. 12. 185 переведено до польових і гарнізонних частин і підрозділів (з них четверо стали рядовими, по одному – ротним писарем, слюсарем та полковим музикою)1 . Солдат, який вмів читати і писати мав більші перспективи просування по службі, а знання і навички, здобуті в гарнізонній школі, могли знадобитися військовим і у відставці. Вони могли легко зайняти посаду чиновника чи стати приватним вчителем, попри невисокий рівень знань. 4.5. Гарнізонні церкви Із приходом до Києва значного російського гарнізону також постала проблема із забезпечення духовних потреб особового складу. За ініціативи воєвод добудували і освятили Десятинну церкву2 . Судячи з донесення Ф. Куракіна та Ф. Волконського, священика в церкві, на момент приходу росіян до Києва, не було. Воєводи поставили свого священика («черный священник боярина князя Федора Федоровича Волконского»), при цьому клопоталися перед урядом про призначення йому жалування3 . Священики церков гарнізону прибували із земель Московської держави. Це обумовлювалося проблемами у відносинах між українською та російською церквами, відмінним сприйняттям російськими ратниками українського православного духовенства. Російські стрільці, солдати та рейтари відвідували й інші церкви на території Старокиївської фортеці та Подолу* . 1 ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 6796, арк. 23 зв. 2 Попельницька О. Десятинна церква та її довкілля у ХV – XVIII ст. за писемними, картографічними джерелами (історико-топографічний нарис) // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. – К., 2006. – №13. – С. 4 – 36. 2 Акты ЮЗР. – Т. 10. – С. 413. 3 Там само. * Тривалий час на території Подолу квартирувала частина особового складу гарнізону, зокрема рейтари. 186 За часів перебування на посаді київського воєводи князя Ю. Трубецького, у Києві відкрили ще дві гарнізонні церкви. Так, у 1674 р. році ратники гарнізону збудували церкву «на прежнем георгеевском церковном, старом месте, велели церковь Божию; а ваше государское богомолисво имя великомученика Георгия, да в пределе преподобнаго и Богоноснаго отца нашего Сергия Радунежскаго чюдотворца». При цьому із російських земель запросили священика і весь церковний притч, котрі отримувалися за рахунок царського уряду: «И у той церкви…велено служить елецкому попу Артемыю, потому что он в Киев взят с Елца на вечное житье, и дьячку и пономарю с ним быть велено ж…. жалованья мы холопи твои дали: попу денег десять рублев, да хлеба пять четь ржи, овса тож, дьячку два рубли с полтиною, хлеба четь с полуосминою, ржи, овса тож; и служба в той церкви по вся дни» 1 . Варто зауважити, що в документах священики, що правили службу в церквах, прихожанами яких був особовий склад стрілецьких, рейтарських та ін. полків, назвалися «гарнизонными попами». Згідно «Расходной книги Киевской приказной изби» за 1675 – 1676 рр., в складі гарнізону таких було троє* . Саме тому, Десятинну, Троїцьку та Георгіївську церкви можна вважати суто гарнізонними храмами, що були збудовані (точніше відбудовані) російськими ратниками. Відомо, що притч цих храмів утримувався за рахунок державного фінансування. Так, у 1702 р. на Десятинну церкву виділили 80 руб. «с полтиною», на Троїцьку – 29 руб. 24 алтин, Георгіївську – 16 руб. 30 алтин 4 деньги2 . Принагідно слід згадати, що в Георгійвській церкві був похований перший київський губернатор Ю. Фамендін3 . Один із церковних приділів був посвячений св. Сергію Радонежському. Відомо також, що в 1673 р. «для охранения г. Киева» привезли ікону св. Сергія Радонежського. Очевидно, 1 Синбирский сборник… –С. 11. 2 ЦДІАК України, ф. КМФ – 40, оп. 1, спр. 12, арк. 48. 3 Маловідоме джерело з історії давнього Києва… – С. 47 – 48. 187 що таким чином росіяни поширювали на українських змлях цей культ, який не був характерним для Гетьманщини. Крім церков, також були каплиці. Зокрема, згідно припущення М. Оглобліна, такою «гарнізонною» каплицею була «У образа Живоначального Источника»1 . Із будівництвом Печерської фортеці військово-адміністративний центр гарнізону і більша частина особового складу гарнізонних частин і підрозділів було передислоковано в межі нового укріплення. У ΧVIII ст. більшість частин гарнізону мали свої полкові храми. Так, особовий склад Київського гарнізонного полку належав до приходу Свято- Троїцької церкви на території Старокиївської фортеці. За кошти офіцерів та солдатів полку в 1731 р. відреставрували. Командир полку Петро Роде був донатором реконструкції. Вознесенська церква на території Печерської фортеці значилася парафіяльним храмом Чернігівського гарнізонного полку до 1764 р.2 . Парафіяльним храмом Полтавського гарнізонного полку була Воскресенська церква на території Печерської фортеці3 . Більшість особового складу Ніжинського гарнізонного полку належала до парафії Феодосіївської церкви на території Печерської фортеці 4 . До приходу Феодосіївської церкви також належала більша частина керівного складу 1 Оголоблин Н. «Расходная книга» Киевской приказной избы… – С. 16. Тут йдеться про ту саму ікону, котру було привезено кількома роками раніше до Києва («образ Пресвятые Владичицы живоносного Ея источника») для його сакрального захисту. – Див.: «Расписной список г. Киева» 1700 г…. – С. 31 – 32. 2 ЦДІАК України, ф. 128, Оп. 4: Вотчини, спр. 122, арк. 91 – 118. 3 Там само, арк. 40 – 91. 4 Там само, арк.10 зв. – 40. 188 губернії. Зокрема, серед прихожан Феодосіївської церкви значився київський губернатор. Залишається не з’ясованим, чи мав власний парафіяльний храм Стародубський полк. Очевидно, що це була Володимирська церква, яка вважалася гарнізонною. Чи була вона якоюсь загальною для всього гарнізону, чи для окремої частини, встановити складно. До 1764 р. священики Володимирської церви проводили обряд поховання солдатів та офіцерів гарнізонних полків, насамперед тих, що померли в гарнізонному шпиталі. Після 1764 року до приходу Володимирської церкви належав особовий склад 3-го, а згодом 1-го Київського гарнізонного батальйону, про що свідчать метричні книги церкви за 1776 – 1796 рр.1 . Не виключено, що солдати та офіцери Стародубського полку були прихожанами Георгіївської церкви на території Старокиївської фортеці*. Київські рейтари належали до приходу Георгіївської церкви на території Старокиївської фортеці. Прихід церкви не міг складати 50 дворів (саме такою була чисельність рейтар), проте не виключено, що іншу частину приходу (відповідно до Духовного регламенту 1 прихід мав нараховувати не менше 100 дворів) становили солдати Стародубського полку. Інші структурні частини 1 Володимирська церква також надавалася у розпорядження польових полків, що дислокувалися поблизу Києва чи проходили через нього. Наприклад, у 1766 р. в церкві правив полковий священик Єлецького полку. Див.: Андриевский А. Исторические материалы…– Вып. 7. – С. 77. * Дана гіпотеза ґрунтується на тому, що Стародубський полк було сформовано на початку XVIII ст. із стрілецького приказу. Стрільці, як відомо, до початку XVIII ст. проживали у Стрілецькій слободі у Верхньому місті. У джерелах неодноразово загадуються солдати та офіцер Стародубського полку, що проживали у Старокиївській фортеці. 189 гарнізону – Київська артилерійська та інженерна команди належали до приходу Вознесенської церкви на території Печерської фортеці1 . Серед особового складу Київського гарнізону був, хоч і незначний, відсоток офіцерів-іноземців, котрі були римо-католиками чи протестантами. У цієї категорії виникали проблеми із задоволення духовних потреб. Яскравою ілюстрацією є ситуація, котру описав у своєму щоденнику Патрік Гордон. Невелике земляцтво офіцерів-католиків довгий час не могло задовольнити свої духовні потреби, оскільки перебування ксьондзів у Києві заборонили. Лише отримавши дозвіл у вищого православного духовенства Києва, офіцери- католики домоглися приїзду до міста католицького священика2 . У XVIII ст. в Києві несли службу офіцери-німці. Їх відсоток був незначним, а тому малоймовірно, щоб у Києві існував якийсь церковний протестантський прихід. Отже, Київський гарнізон у другій половині XVII ст. був окремим соціальним та господарським організмом, що активно взаємодіяв із київським та регіональним соціумом. Російські вояки разом із членами своїх сімей складали близько третини населення Києва, займалися активною господарською діяльністю, конфлікліктували та співпрацювали із мешканцями міста. 1 ЦДІАК України, ф. 128, оп. 4: Вотчини, спр. 122, арк. 128 – 132. 2 Гордон П. Дневник (1684 – 1685)… – С. 76 – 82. 190 ВИСНОВКИ З 1654 р. Київ перетворюється на головний опорний пункт Російської держави в інкорпорації Гетьманщини та експансії на території сусідніх держав – Речі Посполитої та Османської імперії. Наявність у «другому Єрусалимі» значного військового контингенту була цьому запорукою, адже на перших порах після Переяслава саме гарнізони в містах Гетьманщини виступали головними провідниками політики царського уряду щодо «воз’єднаних» земель. Гарнізон був опорою російської військової та цивільної адміністрації, інструментом інкорпорації Гетьманщини. Російський військовий контигент в Києві був найбільшим із аналогів на землях Гетьманщини і одним із найчисельніших в межах Російської держави. Саме тому дослідження російського гарнізону м. Києва другої половини XVII – XVIII ст. дає можливість розглянути військові, почасти адміністративні та соціально- економічні аспекти російської політики у відношенні українських земель у другій половині ΧVII – XVIII ст. Саме Київський гарнізон є головним осердям феномену російської військової присутності на землях Української козацької держави у другої половини XVII – XVIII ст. Саме до Києва увійшов перший російський гарнізон після Переяславської угоди 1654 р., саме в Києві вироблявся досвід співіснування не лише двох відмінних суспільно-політичних систем, але й почасти соціально-економічних. «Київський» досвід у подальшому було перенесено в ті міста, де пізніше також з’явилися російські контингенти. Таким чином, російський гарнізон м. Києва був не лише інструментом царської політики, але своєрідним «полігоном» для апробування практик політичної та соціокультурної асиміляції, а також забезпечення війська, що перебувало за межами російських території і т.п. 191 – Як засвідчив аналіз історіографії, проблема російської військової присутності на території Гетьманщини є недостатньо розроблено. Дослідники, насамперед, «помічають» російську військову присутність на українських землях із того моменту, коли на початку XVIII ст. на території Гетьманщини почали дислокуватися драгунські полки. Таким чином, Київський гарнізон і йому подібні практично обділені увагою дослідників. Це стосується не лише другої половини ΧVII, але і XVIII ст. Російські гарнізони розглядаються в дослідженнях лише як «прикладка» у питаннях воєводського управління та діяльності губернаторів. Навіть в працях з історії Києва, чисельність російського контингенту подається заокругленою, а сам гарнізон зображений як кількатисячний загін військовиків, котрі практично не займалися нічим, окрім служби, а отже були позбавлені можливості якогось соціально- економічного життя. Аналіз джерельної бази засвідчив, що в наявності є достатня кількість джерел, необхідних для вивчення поставленої проблеми. При цьому слід відзначити широкий спектр джерел, основу яких все ж складають актові документи. Це, зокрема, документи канцелярій, котрі вели діловодство гарнізону, а також документація інших органів влади російської держави: як військових, так і цивільних. – Російський уряд відводив Києву головне місце в експансії на землі Гетьманщини, Речі Посполитої та Османської імперії. Російський гарнізон ввели до міста навесні 1654 р. Він став першим та залишався найчисельнішим російським контингентом на землях Гетьманщини протягом другої половини ΧVII – XVIII ст. Російська військова присутність в Україні починалася саме із Києва і збільшувалася по мірі посилення російського впливу на політичне життя Гетьманщини. Згідно Московських статей 1665 р. чисельність російських гарнізонів в містах Гетьманщина складала 11800 чол., з яких на Київ припадало 5000 чол. У XVIII ст. після формування гарнізонних військ російської армії у Києві дислокувався один із найбільших гарнізонів. У XVIII ст. гарнізонні війська поділили на розряди: Київ включили до ІІ розряду фортець, куди 192 входили всі укріплення, окрім прибалтійських. Лише в 1764 р. гарнізон Києва отримав статус прикордонного, хоча фактично був таким ще з 60-х років XVII ст. Згідно штатів гарнізонних військ XVIII ст., російський військовий контигент в м. Києві займав головне місце серед відповідних аналогів на українських землях і виступав головним кадровим донором для гарнізонів інших міст. Найкраще ця практика проявилася у практиці «приписування» до Києва інших міст та направлення до них спеціальних гарнізонних команд. Таким чином, Київський гарнізон був однією із головних сил російської адміністрації на території Гетьманщини і використовувався для контролю та чинення тиску на старшину та козацтво. – В результаті введення до Києва російського гарнізону в Гетьманщині з’являються інститути російської влади, насамперед воєводсько-приказна система управління. На відміну від російських земель, в Гетьманщині вона зазнала суттєвої модифікації, оскільки в Українській козацькій державі існував відмінний політичний та соціально-економічний устрій. Тому київські воєводи другої половини ΧVII ст. були звичайними комендантами фортець, котрі постійно намагалися розширити свої повноваження. Тому не дивно, що Київська приказна ізба за колом своїх обов’язків була радше гарнізонною канцелярією. Із зміцненням російського впливу на українських землях у ΧVIII ст. російський уряд створює в Гетьманщині інститути російської цивільної адміністрації, котра однак була тісно переплетена із військовою. Якщо у другій половині XVII ст. головним представником російської влади був київський воєвода, то у XVIII ст. ним став київський губернатор, на котрого покладалися завдання цивільного і військового характеру. При цьому відбулося часткове розмежування сфер цивільного та військового управління: для безпосереднього командування гарнізонами було створено інститут обер- комендантів та комендантів. За своєю структурою Київський гарнізон мав певні відмінності від своїх українських та російських аналогів. У другій половині ΧVII ст. його структура не була чітко визначеною: в гарнізоні несли службу різноманітні частини та 193 підрозділи, оскільки офіційного штату не було. Вже у XVIII ст. була визначена чітка структура гарнізону, який складався із гарнізонних полків, спеціальних команд, гарнізонного суду, канцелярії. Протягом XVIII ст. також затвердили офіційні штати гарнізонних частин та підрозділів. У Києві з’явився спеціальні підрозділи артилеристів (Київська артилерійська команда) та інженерів (Київська інженерна команда). Особливістю структури Київського гарнізону XVIII ст. була наявність спеціального підрозділу – Київської рейтарської команди, котра суттєво відрізнялася від інших формувань за характером служби, специфікою підпорядкування та комплектування. – За своєю чисельністю Київський гарнізон протягом другої половин XVII – XVIII ст. був найбільшим на українських землях і одним із найчисельніших в Російській державі. По суті це було невелику військо (від 2 до 7 тис. чол..), котре могло виконувати різноманітні завдання в регіоні. При цьому у перші півстоліття російської військової присутності в Києві мали місце «маятникові коливання» чисельності гарнізону, що було обумовлено цілою низкою факторів: війни, конфлікти із козацьким урядом, масове дезертирство російських вояків. Тим паче, що до 1711 р. не існувало офіційних штатів військ, котрі мали дислокуватися в Києві. Лише в 1665 р. в Московських статтях було затвердили цифру у 5000 ратників, яка в подальшому була радше номінальною, ніж реальною. У XVIII ст., із затвердженням офіційних штатів гарнізонних військ, чисельність Київського гарнізону була усталеною. Проте на відміну від другої половини XVII ст., у XVIII ст. на землях Гетьманщини офіційно несло службу лише два гарнізони – Київський та Глухівський. За ними закріпили так звані «приписні» міста, де дислокувалися команди, сформовані із числа солдатів та офіцерів гарнізонних частин Києва та Глухова. Це значно зменшувало фактичну чисельність Київського гарнізону. Якщо додати до цього постійний некомплект штатів і той факт, що частина вояків несла прикордонну службу, спостерігаємо суттєві відмінності між офіційною та реальною чисельністю вояків, котрі значилися на службі в Києві. 194 Комплектування частин та підрозділів Київського гарнізону відбувалося в контексті тих практик формування війська, що існували в Російські державі протягом другої половини XVII та у XVIII ст. Мала місце певна «київська» специфіка. Так, у другій половині ΧVII ст. до Києва була заслано три стрілецькі полки на «вечное житье». У ΧVIII ст. комплектування гарнізонних частин та підрозділів здійснювалося двома шляхами – через рекрутську повинність та практику «дослужування» в гарнізонах старих, хворих, скалічених солдатів та офіцерів. Такий підрозділ, як Київська рейтарська команда, за особливостями свого комплектування суттєво відрізнявся від гарнізонних полків. У рейтарів була спадкова служба (сини солдатів гарнізонних полків не обов’язково потрапляли в ті самі частини, де несли службу батьки), закріплена відповідним імператорським указом, Крім того, до складу підрозділу можна було потрапити в якості нагороди за службу чи підвищення у званні. – Забезпечення російського військового контигенту в Києві протягом другої половини XVII – XVIII ст. мало значні відмінності у порівнянні із російськими аналогами. Це стосувалося не стільки розмірів жалування відповідних чинів, а самих способів забезпечення та логістики постачання. На відміну від російських земель, російська адміністрація була позбавлена можливості збирати податки з українських територій. Логістика забезпечення, особливо на перших порах, була не достатньо налагодженою. У XVIII ст. із проведенням податкової реформи 1719 – 1728 рр. вдалося більш-менш уніфікувати забезпечення російських вояків, що несли службу в усіх регіонах імперії . При цьому Київський гарнізон фінансувався за рахунок податкових надходжень від тих територіально-адміністративних одиниць, котрі не входили до складу Гетьманщини. Озброєння російських вояків в Києві нічим не відрізнялося від того, із яким служили солдати й офіцери в інших гарнізонах та армійських полках. При цьому артилерійський парк Київського гарнізону був найбільшим на українських землях. Він нараховував більш, ніж 120 гармат у другій половині XVII ст., і 300 – 400 у XVIII ст. За своєю чисельністю він переважав 195 артилерійські парки гетьманської резиденції, полкових міст, Генеральної та полкової артилерії. – Протягом другої половини XVII – XVIII ст. Київський гарнізон виконував цілий ряд функцій, котрі були пов’язані не лише із виконанням завдань військової служби, але і цивільної. У другій половині XVII ст. його частини та підрозділи неодноразово брали участь у військових операціях російської армії в регіоні. У ΧVIII ст. ця функція поступово знівелювалася. Гарнізон м. Києва виконував насамперед функції запасного та резервного війська. Це було характерним для окраїнних територій Російської імперії, де постійно існувала загроза ризику повномасштабної війни, зокрема в Прибалтиці та на кордонах із Османською імперією. Основними заняттями російських вояків, котрі несли службу в Києві, були виконання фортифікаційних робіт та караульна служба. Караульну службу постійно несло від 20 до 35% особового складу гарнізону. Саме ці два види завдань складали основу повсякденних занять (в мирний час) російських вояків у другій половині ΧVII – XVIII ст. Особливістю Київського гарнізону у XVIII ст. стало те, що він дислокувався у двох фортецях – Старокиївській, збудованій у другій половині XVII ст., та Печерській, яку звели на початку XVIII ст. Підтримка цих фортифікацій у належному стані вимагала залучення значного числа солдатів гарнізонних частин. У ΧVIII ст. додався такий вид служби, як прикордонна. Солдати та офіцери гарнізону перебували на форпостах уздовж російсько- польського кордону, служили при митницях, Васильківському карантинному домі. У XVIII ст., з метою забезпечення зв’язку із російським послом в Туреччині, було створено спеціальний кур’єрський підрозділ у складі гарнізону – Київську рейтарську команду. За колом своїх службових обов’язків рейтари практично не несли «гарнізонної» служби, тобто не виконували ті завдання військового характеру, що солдати і офіцери гарнізонних полків. При цьому особовий склад Київського гарнізону виконував цілий ряд екстраординарних завдань, що були мало пов’язані із військовою службою. Так, наприклад, на перших порах після Переяславської угоди 1654 р. російської 196 цивільної адміністрації на території Гетьманщини не було. Тому нерідко саме офіцери та солдати гарнізону залучалися для збору мит, податків і т.п. Із появою цивільної адміністрації у XVIII ст. практика залучення особового складу гарнізону до адміністрування збереглася через постійний некомплект чиновницького апарату. Таке явище було більш характерним якраз для прикордонних територій Російської імперії, хоча подібні практики можна було зустріти і в центральних регіонах Росії. Офіцери Київського гарнізону виконували обов’язки фіскалів, казначеїв, аудиторів при губернській канцелярії, проводили ревізії податного населення. Нерідко офіцери призначалися на важливі посади не лише в системі губерніального управління, але в інститутах, котрі займалися міждержавними відносинами (прикордонні комісії із Польщею). Одним із завдань особового складу був поліцейський контроль, зокрема київський поліцмейстер призначався із числа офіцерів гарнізону. Також солдати та офіцери займалися охороню в’язниць, здійснювали конвоювання злочинців до місць каторги. Крім того, частина російських вояків виконувала господарські завдання, котрі були пов’язані зі спробами самозабезпечення гарнізону (кружечні двори) та намаганнями російського уряду отримати певні вигоди від присутності у Києві російського контингенту (австерії, шовковий завод, фруктовий сад). – Російський військовий контингент був певним соціальним організмом, що мав внутрішню структуру. Особовий склад гарнізону разом із членами своїх сімей утворював окремий соціум, що взаємодіяв із населенням Києва та Гетьманщини. Хоча «гарнізонний світ» мав свої просторові межі (Старокиївська та Печерська фортеці), він активно взаємодіяв із спільнотами інших частин Києва та козацької держави загалом. Співіснування Київського гарнізону та населення Гетьманщини навряд чи можна назвати суто антагоністичним, адже російські вояки одружували на місцевих мешканках, мали родичів у середовищі київського міщанства. Як вдалося встановити, частина російських вояків (у ΧVIII ст. близько ⅓) мала сім’ї. При цьому 197 дружини солдатів та офіцерів були із різних «світів» – «гарнізонного», київського міщанського, земель Гетьманщини та Речі Посполитої. Побутові умови життя російських вояків у другій половині ΧVII – XVIII ст. залишали бажати кращого. Через низьке жалування більшість солдатів могли дозволити собі придбати скромну халупу чи орендували житло у більш заможних однополчан або ж проживали у казармах (XVIII ст.). Офіцери та більш заможні солдати могли собі дозволити придбати двір у Києві, мали кращі умови проживання і вищий життєвий рівень. Окремі групи у складі гарнізону (пушкарі у XVII ст., рейтари у ΧVIII ст.) вирізнялися своєю заможністю. Як засвідчило дослідження, російський військовий контингент активно взаємодіяв із місцевим соціумом, насамперед в економічній та соціальній сферах. Для місцевого населення російські вояки були як конкурентами в господарській діяльності, так і широким ринком збуту своєї продукції. Тобто з одного боку заняття російськими солдатами торгівлею та ремеслами завдавало значних збитків населенню Києва, а з іншого окремі категорії, як, наприклад, власники шинків та купці, мали неабиякий зиск від продажу росіянам продукції та надання відповідних послуг. При цьому у другій половині ΧVII ст. конфлікти на економічному ґрунті були зумовлені намаганням московських ратників перенести російські практики на українські землі (в Московській державі стрільці та пушкарі мали дозвіл займатися торгівлею та ремеслами). У ΧVIII ст. російські вояки вже не стільки самі торгували, як це робили члени їх сімей, що спричиняло до конфліктів із міщанством. У XVIII ст. з метою забезпечення російської армії підготовленими кадрами (ротні писарі, полкові музики, майстрові чини) та намаганнями зробити для поміщиків «облегчение в рекрутах», відкрили гарнізонні школи, де навчалися діти солдатів та офіцерів гарнізонних полків. Київська гарнізонна школа була однією із найбільших в імперії. У ній постійно навчалося від 300 до більш, ніж 400 учнів, котрі після закінчення школи переводилися на службу до гарнізонних та армійських полків. У подальшому вони насли військову чи 198 цивільну службу на території Гетьманщини і сприяли її інкорпорації до складу Російської держави. Для забезпечення духовних потреб особового складу гарнізону відразу після приходу до Києва російського військового контингенту відкрили гарнізонні церкви, першою із яких стала відреставрована Десятинна. У другій половині XVII ст. російські вояки належали до парафій церков, котрі стояли на території Старокиївської фортеці. Із передислокацією основної частини гарнізону до збудованої у XVIII ст. Печерської фортеці, більшість російських вояків стали прихожанами церков на території нового укріплення. Кожен із гарнізонних полків XVIII ст. належав до приходу відповідної церкви: Феодосіївської, Вознесенської та Воскресенської на Печерську, та Троїцької та Георгіївської – у Верхньому місті. При цьому не всі із перелічених храмів можна назвати суто гарнізонними, адже, як виявилося під час дослідження, до приходів перелічених церков належали представники російської цивільної адміністрації, київського міщанства, піддані монастирів. Слід зауважити, що на перших порах російської військової присутності через недовіру до місцевого духовенства, російські вояки намагалися користуватися послугами священників із російських етнічних земель. У XVIII ст. таке явище вже не спостерігалося. При цьому російські вояки переносили на українські землі культи, характерні для території Російської держави (наприклад, культ Сергія Радонежського) Отже, протягом другої половини XVII – XVIII ст. Київський гарнізон був одним із головних інструментів інкорпорації українських земель до складу Російської держави та наступу на землі Речі Посполитої та Османської імперії. Все це наклало відбиток на структуру, чисельність, функції гарнізону, котрий за півтора століття склався як специфічний соціальний та господарських організм, що витворив окрему локацію в Києві. Завдяки російському гарнізону м. Києва у другій половині XVII – XVIII ст. інкорпорація земель Гетьманщини до складу Російської держави відбувалася не лише у військово-політичній площині, але й у економічній та соціокультурній. 199 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ Джерела Архівні матеріали Центральний державний історичний архів України, м. Київ (ЦДІАК України) Фонд 51: Генеральна військова канцелярія Опис 3. 1. Спр. 1090. Подання наказного гетьмана Павла Полуботка з генеральною старшиною імператору Петру І про невтручання російських комендантів у справи полкової адміністрації, про виведення комендантів і гарнізонних військ із м. Стародуба та інших міст, про відмову надавати комендантам рангові села, 15 січня 1723 р., 3 арк. 2. Спр. 1626. Справа про стягнення з бунчкувого товариша Василя Рославця боргу 150 крб., позичених у підполковника Київського гарнізону Федора Кошелєва,1725 – 1727 рр., 20 арк. Фонд 54: Друга Малоросійська колегія. Опис 1. 3. Спр. 1385. Дело о разрешении рубки монастырских лесов для построек в Киевском гарнизоне, 5 – 6 марта 1772 г., 8 арк. 4. Спр. 2116. Дело о составлении о отсылке в Сенат о количестве дров и деревьев, вырубленных в лесах киевских монастырей для Киевского гарнизона , 30 октября 1776 – 14 сентября 1777 гг., 17 арк. 200 5. Спр. 3405. Дело о продаже усадьбы киевским протопопом Лубенским Р. капитану Киевской рейтар ской команды Суковкину без согласия наследников, 18 июня – 25 сентября 1778 г., 306 арк. Фонд 58: Київська приказна ізба. Опис 1. 6. Спр. 14. Грамота Петра I о назначении губернатором г. Киева Гулица А. А., 1703 г., 2 арк. Ф. 59: Київська губернська канцелярія. Опис 1. 7. Спр. 56. Указы Петра І, Сената, Главной артиллерийской конторы и др., 7 грудня 1723 – 21 ноября 1724 гг., 13 арк. 8. Спр. 78. Списки солдат и офицеров Киевского гарнизона, получившых повышение в чине, 19 сентября 1724 г., 2 арк. 9. Спр. 89. Дело о выплате проездных и порционных денег иностаранцам, прибывшим в г. Киев для службы в русской армии, 31 декабря 1725 – 7 февраля 1726 гг., 26 арк. 10. Спр. 158. Сведенная ведомость шатного расписания Ушаковского полка Киевского гарнизона за 1712, 1720, 1726, 1727 гг., 27 июня 1727 г., 5 арк. 11. Спр. 176. Дело о выдаче соляного жалованья солдатам Киевского гарнизона и их детям, обучающимся в начальных школах при полках, 28 декабря 1728 – 31 июля 1729 гг., 48 арк. 12. Спр. 196. Дело о пополнении Низового корпуса тремя батальонами Киевского гарнизона и о доставке провианта на киевские военные склады, 10 июня – 30 июля 1729 г., 61 арк. 13. Спр. 370. Промемория Канцелярии Главной артиллерии и фортификации о посылке сведений о ценах на селитру, 17 ноября 1734 г., 1 арк. 14. Спр. 384. Ведомости о приходе и расходе денежных сумм на содержание Киевского гарнизона с 1721 по 1733 гг., 8 февраля – 5 июня 1734 г., 27 арк. 201 15. Спр. 440. Переписка с мещанином г. Киева Холявкой о покупке селитры для Киевського гарнизона, 12 – 21 июня 1734 г., 5 арк. 16. Спр. 441. Дело о выплате жалованья солдатам и офіцерам Киевского гарнизона, служителям австерий. Штатное росписание служителей гарнизонных австерий , 21 августа – 31 декабря 1734 г., 69 арк. 17. Спр. 522. Дело об определении детей солдат в школы при гарнизонных пехотных полках, 18 августа 1735 – 7 февраля 1737 гг., 34 арк. 18. Спр. 987. Доношение полковника и Нежинского коменданта Наковальнина о продаже гербовой бумаги, 5 февраля 1743 г., 1 арк. 19. Спр. 1274. Книга записи расхода провианта на содержание Киевского гарнизона, 1 января – 1 декабря 1745 г., 13 арк. 20. Спр. 1329. Дело о возвращении украденных лошадей жителю г. Киева Руднику Андрею, 26 июля – 19 августа 1745 г., 7 арк. 21. Спр. 1330. Дело о присвоении капельмейстером Цынковым имущества, оставшегося после смерти отца школьника Полтавского полка Геникова, 29 марта – 24 декабря 1745 г., 8 арк. 22. Спр. 1355. Дело о запрещении Киево-Михайловскому монастирю продажи в Старо-Киевский крепости вина и меду, 7 апреля – 29 июня 1746 г., 4 арк. 23. Спр. 1383. Дело об отправке офицеров Киевского гарнизона для проведения ревизии мужского населения Смоленской, Воронежской и др. губерний, 21 мая – 31 декабря 1746 г., 60 арк. 24. Спр. 1441. Дело о назначении поручика Киевского гарнизона Межуева казнечеем в канцелярию, 30 декабря 1746 – 9 января 1747 гг., 10 арк. 25. Спр. 1443. Дело о приеме сына рейтара Киевской команды Калины Михаила копиистом в пограничную комиссию, 31 апряля – 26 июля 1746 р., 2 арк. 26. Спр. 1465. Дело о возвращении служителю Киевского магистрата Кошубенко Никите сабли, взятой поручиком Люсиным вместо пошлины при проезде через Днепровский мост, 31 июля – 3 августа 1747 р., 8 арк. 202 27. Спр. 1838. – Рапорт генерал-майору Хорвату об отправке в Новую Сербию 33 солдат, выделенных из киевских гарнизонных полков для формирования гусарского и пандурского полков, 1750 г., 1 арк. 28. Спр. 1844. Дело о предоставлении в Военную коллегию сведений об офицерах Киевского гарнизона для повышения в чинах, 20 марта – 10 июня 1750 г., 24 арк. 29. Спр. 1849. Дело о посылке за границу рейтар и офицеров Киевского гарнизона и о выплате им жалованья, 31 августа – 24 сентября 1750 г., 35 арк. 30. Спр. 1940. Список солдат, участвующих в строительстве моста через р. Днепр, 3 июня 1757 г., 2 арк. 31. Спр. 2001. Доношение Киевского полицмейстера Литвинова об отправке в канцелярию украинца Подковки Семена, не имеющего паспорта, 16 сентября 1754 г., 1 арк. 32. Спр. 2160. Сообщение гр. Бестужева-Рюмина генерал-губернатору о присвоении чина рейтару Соловкову, 20 января 1752 г., 2 арк. 33. Спр. 2350. Дело о возвращении в Киевский гарнизонный полк беглого солдата Бабина и обвинении его в краже денег у крестьянина с. Почаплинець Михайлюченко, 4 октября 1753 – 25 марта 1754 гг., 13 арк. 34. Спр. 2357. Дело об увольнении в отставку по старости и состоянию здоровья солдат артиллерийской и инженерной команд Киевского гарнизона, 23 сентября – 10 октября 1753 г., 9 арк. 35. Спр. 2431. Дело по обвинению солдат Киевского полка Пыряева и Шумакова в краже имущества в киевского мещанина Карамалия, 26 февраля – 20 августа 1753 г., 7 арк. 36. Спр. 2549. Дело о постройке церкви для солдат и офицеров Киевского гарнизона, 29 марта 1755 – 29 сентября 1757 гг., 45 арк. 37. Спр. 2746. Дело о выплате денег Киево-Пустынно-Николаевскому монастырю за отведенную для киевского виноградного сада землю и постой солдат, 25 января – 10 мая 1756 г., 3 арк. 203 38. Спр. 2757. Дело о выплате жалованья солдатам Киевского гарнизона, работавшых на Киевском шелковом заводе, 11 – 19 сентября 1756 г., 5 арк. 39. Спр. 2909. Дело о наказании кнутом жены солдата Киевского полка Горшкова Ирины за кражу денег у мещанина Тихонова, 21 февраля – 26 июня 1756 г., 18 арк. 40. Спр. 2958. Дело о покупке дров и выдаче жалованья ученикам, солдатам и др., работавшим на Киевском казенном шелковом заводе, 15 января – 29 ноября 1757 г., 22 арк. 41. Спр. 3100. Дело о краже вещей у жителя г. Киева солдатами Киевского гарнизона Пропоевым Иваном, Алфимовым Василием, Глуминым Алексеем и Резвым Иваном, 30 января – 9 февраля 1757 г., 17 арк. 42. Спр. 3237. Дело о розыске и возвращении беглых жен солдат Стародубского полка Филатова – Агафьи и Смирнова – Дарьи, 5 апряля – 1 июля 1759 г., 14 арк. 43. Спр. 3291. Дело о предоставлении квартиры в г. Киеве генерал-майору Чиркову, 20 березня – 7 квітня 1759 р., 12 арк. 44. Спр. 3484. Дело о назначении полковника Полтавского полка Кудаева Переволочанским комендантом, 31 декабря 1760 – 8 января 1761 гг., 9 арк. 45. Спр. 3608. Дело о командировании обер-офицера Киевской инженерной команды для осмотра Запрудного, Ветлинского, Гадячского, Боровицкого и других форпостов, разрушенных во время весеннего разлива р. Днепра и для выбора места для перемещения этих форпостов, 13 сентября – 13 октября 1761 г., 15 арк. 46. Спр. 3789. – Дело о продаже имущества подполковника Черниговского гарнизонного полка Х. Неймана для возмещения убытков от пожара на Кременчугском складе, 12 – 14 июля 1761 г., 10 арк. 47. Спр. 3925. – Дело о приведении к присяге офицеров, солдат, духовенства и жителей Киевской губернии в связи со вступлением на престол Екатерины ІІ, 28 июня – 25 июля 1762 г., 68 арк. 204 48. Спр. 3926. Список офицеров и солдат Киевского гарнизона, пехотных и драгунских полков и др., принявшых присягу, 18 – 19 июля 1762 г., 2 акр. 49. Спр. 3785. Счета капитана Полтавского полка Фонкелера о приходе и расходе денежных сумм, ассигнованных на содержание школьников (солдатских детей), 1761 г., 33 арк. 50. Спр. 4055. Дело о приеме детей солдат в полковые школы Киевского гарнизона и о выдаче денежного пособия и продовольствия, 18 февраля – 16 июля 1762 г., 6 арк. 51. Спр. 4061. Дело о пожаре в Старокиевской крепости в г. Киеве 11 мая 1762 г., 13 – 21 мая 1762 г., 11 арк. 52. Спр. 4090. – Дело по обвинению поручика Стародубского полка Иванова в краже шубы и других вещей у жительницы г. Киева Адриановий, 24 сентября 1762 – 13 марта 1763 гг., 44 арк. 53. Спр. 4098. – Дело о краже вещей беглым солдатом Нежинского полка Замариным Н. у киевского обер-коменданта Чичерина Н. И. и о продаже их жителям г. Киева Филокову М. и Емельянову В., 23 декабря 1762 – 21 января 1763 рр., 6 арк. Спр. 4238. Дело о пожаре на артиллерийском складе, находящемся за Киево- Печерской крепостью, 20 мая 1763 р., 3 арк. 54. Спр. 4456. Дело о назначении конвоя для отправки заключенных из г. Киева на Нерчинские заводы. Статейный список заключенных, 17 – 22 июня 1764 г., 31 арк. 55. Спр. 4459. Дело о назначении подполковника 5-го батальона Киевского гарнизона смотрителем таможенных сборов в Нежинскую таможню, 9 – 14 августа 1764 г., 6 арк. 56. Спр. 4641. Именные списки на выдачу жалованья артиллерийской команде Киевского гарнизона и расписки о получении жалованья, 1765 – 1766 рр., 242 арк. Спр. 4932. Рапорт киевского обер-коменданта о закупке провианта для воинских частей, 9 сентября 1766 г., 1 арк. 205 57. Спр. 4934. Дело о передачи канцелярией киевских провиантских складов в ведомство киевского обер-коменданта Ельчанинова, 28 декабря 1766 – 12 января 1767 гг., 6 арк. 58. Спр. 4937. Доношение инженер-майора Бибикова о командировании офицера 6-го Киевского батальона Зайцева и др. для сопровождения по р. Днепр от г. Киева до Переволочанской крепости байдаков, груженных железом и сталью, 19 июля 1766 г., 2 арк. 59. Спр. 4944. Послужной список офицеров Киевских батальонов, 1766 г., 11 арк. 60. Спр. 4945. Дело о назначении казначеями и счетчиками обер- провиантмейстерской комиссии офицеров и солдат Киевского гарнизона, 19 – 23 августа 1766 г., 3 арк. 61. Спр. 4947. Указ Военной коллегии об установлении денежных окладов для воинских чинов, 2 мая 1766 г., 25 арк. 62. Спр. 5247. Ведомость о выдаче жалованья солдатам 6-го батальона за ремонт киевского моста и перевоза, 11 декабря 1767 г., 10 арк. 63. Спр. 5372. Дело о наказании плетьми и отправке по месту жительства в г. Глухов жительницы Свистуненко, обвиняемой в краже вещей у канонира Коршунова и в небрачным сожительством с солдатом Поповым, 4 – 7 мая 1767 г., 7 арк. 64. Спр. 5375. Дело о наказании плетьми и ссылке в Сибирь бомбардира Киевской артиллерийской команды Яковлева и денщика Черниговского гарнизона, обвиняемых в краже вещей из киевского цейхгауза и убийстве унтер-цейхвартера Худина, 17 – 18 сентября 1767 г., 3 арк. 65. Спр. 5376. Дело о наказании плетьми отставного прапорщика Колякова и об отправке священника Никифорова в Казанскую духовную консисторию, обвиняемых в краже денег у тещи умершего сержанта Киевского гарнизона Ширяева, 20 – 31 августа 1767 г., 36 арк. 206 66. Спр. 5578. Дело о наказании кнутом беглого денщика подпоручика Иванова Киселева, 22 – 25 ноября 1768 г., 4 арк. 67. Спр. 5585. Список на выдачу пенсий семьям умерших офицеров и солдат Киевского гарнизона, 1768 г., 2 арк. 68. Спр. 5840. Дело о направлении в гарнизонную школу малолетнего жителя г. Карачаева Чеботарева, задержанного в г. Киеве за немимением при себе документов, 28 марта – 28 октября 1769 г., 12 арк. 69. Спр. 5873. Переписка Киевского генерал-губернатора с генерал-аншефом А. М. Голициным о переводе солдат с полевых полков в Киевский гарнизон и госпитали, 25 мая – 13 июня 1769 г., 17 арк. 70. Спр. 6205. Послужной список киевского обер-коменданта и комендантов крепостей, сентябрь 1770 г., 5 арк. 71. Спр. 6206. Послужной список плац-майора Лбова, сентябрь 1770 г., 2 арк. 72. Спр. 6512. Послужной список офицеров Киевского гарнизона, 1771 г., 18 арк. 73. Спр. 6532. Дело о присылке губернской канцелярией в Канцелярию Главной артиллерии и фортификации и в ее контору в Москве ведомостей о расходе пороха на салюты по случаю побед над турками, 27 марта – 28 апреля 1771 г., 5 арк. 74. Спр. 6569. Ведомость о личном составе киевских гарнизонных школ за І- ю половину 1771 г., 1771 г., 12 арк. 75. Спр. 6796. Рапорты (ведомости) о личном составе и количестве лошадей в батальонах Киевского гарнизона и крепости Св. Елизаветы, март – сентябрь 1772 г., 111 арк. 76. Спр. 6797. Ведомости о личном составе киевских батальонов и штатное расписание, август – сентябрь 1772 г., 20 арк. 77. Спр. 6923. – Ведомость о детях солдат и офицеров батальонов Киевского гарнизона, не обучающихся в школах, 1772 г., 8 арк. 207 78. Спр. 6929. Дело о выделении солдат и школьников Киевского гарнизона для команды провизору Киевского аптекарского магазина для сбора лекарственных растений, 21 – 26 мая 1772 г., 12 арк. 79. Спр. 6975. Предложение генерал-губернатора Воейкова о разборе канцелярией дел арестованных, содержащихся в Киево-Печерской крепости. Список арестованных, 1 сентября 1772 р., 4 арк. 80. Спр. 6977. Ведомость об арестованных солдатах и офицерах, содержащихся при Киевской обер-комендантской канцелярии, октябрь 1772 г., 7 арк. 81. Спр. 6983. Рапорт Киевского генерал-губернатора об отправке в Сенат ведомостей о лицах, находящихся на гражданской и военной службе в Киевской губернии за вторую половину 1771 г., 28 июня 1772 г., 13 арк. 82. Спр. 7297. Дело об убийстве отставного майора Ключарева «кондукторм» инженерной команды Никитиним Григорием, 10 ноября 1773 – 11 декабря 1774 гг., 317 арк. 83. Спр. 7465. – Ведомости (рапорты) о личном составе и количестве лошадей батальонов Киевского гарнизона, 1774 –1775 гг., 19 арк. 84. Спр. 7797. Дело об отправке приговоренного к каторге солдата Киевского 2-го батальона Бакавщикова в распоряжение плац-майора и о выдаче кормовых денег на его содержание, 20 – 24 апреля 1775 г., 7 арк. 85. Спр. 8001. Дело о увольнении архитектора Кирина и об определении на должность архитектора строительства дворцов и садов поручика Новгородцева В., 14 мая 1775 – 19 сентября 1776 гг., 168 арк. 86. Спр. 8121. – Дело об отправке в Киевскую гарнизонную артиллерийскую команду малолетнего Прошина Ал., задержанного в г. Дударкове за неимением паспорта, 31 июля – 2 августа 1776 г., 5 арк. 87. Спр. 8527. Дело по обвинению капитана Киевской рейтарской команды Суковкина в покупке наследственного дома премьер-майора Миронова у его родственника священника Лубенского Федора, 22 октября 1777 – 14 июля 1779 гг., 65 арк. 208 88. Спр. 8624. Дело о приходе и расходе казенной соли в г. Киеве за 1778 – 1779 гг. Списки солдат и офицеров Киевской рейтарской команды, находящихся при охране складов с казенной солью и др., 12 января – 21 августа 1778 г., 68 арк. Ф. 128: Києво-Печерська лавра Опис 4. 89. Спр. 122. Сповідні розписи церков Києво-Печерської протопопії, 1755 р., 1676 арк. Фонд 246: Похідна канцелярія фельдмаршала П. Рум’янцева- Задунайського Опис 1. 90. Спр. 834. Рапорты командиров гусарских, легко-конных, пехотных полков и крепостных гарнизонов, артиллерийских, инженерных и медицинских команд о личном составе и количестве лошадей, 1781 г., 94 арк. Опис 3. 91. Спр. 46. Ведомость о личном составе Киевских гарнизонных батальонов, 1783 г., 4 арк. 92. Спр. 150. Дело о школьнике Глуховской гарнизонной школы Ивана Корыстина, обвиняемом в побеге из школы, 1784 г., 28 арк. 93. Спр. 68. – Ведомости 6-ти Киевских батальонов о личном составе и наличии лошадей за апрель 1785 года, 1785 г., 18 арк. Ф. 1104: Київська гарнізонна канцелярія Опис 1. 94. Спр. 2. Штатное расписание Киевской гарнизонной канцелярии, 1725 г., 6 арк. 95. Спр. 6 Определение канцелярии прапорщику Флижникову о выплате жалованья жене умершего майора Фондерберка; о покупке лошадей для 209 ремонтных работ в Киево-Печерской крепости и др., 8 марта – 30 сентября 1734 г., 37 арк. 96. Спр. 14. – Книга записи расхода денежных сумм на фортификационные работы на ыплату жалованья инженерным служтелям, не раныше 1737 р., 43 арк. 97. Спр. 23. Указы и промемории Военной коллегии, артиллерийской и фортификационной конторы и др.,1746 – 1747 гг., 486 арк. 98. Спр. 26. Указы и промемории Военной коллегии, артиллерейской и фортификационной конторы и др., 1750 – 1751 гг., 595 арк. 99. Спр. 54. Рапорт Васильковской дистанции о количестве и офицеров и солдат Киевского гарнизона, находящихся на форпостах, 1761 г., 6 арк. 100. Аттестат, выданный лекарем ІІ-го батальона солдату первого батальона Карпову об обучении его медицине, 1766 г., 1 арк. Фонд КМФ-40: Розрядний приказ Опис 1. 101. Спр. 1. Росписной список г. Киева, 1680 г., 64 арк. 102. Спр. 2. Счетный список, составленный при смене в г. Киеве дьяка Льва Нечаева, 1686 р., 131 арк. 103. Спр. 3. Сметный список г. Киева, 1688 г., 179 арк. 104. Спр. 4. Сметный список г. Киева, 1689 г., 222 арк. 105. Спр. 5. Сметный список г. Киева, 1690 г., 193 арк. 106. Спр. 6. Сметный список г. Киева, 1691 г., 204 арк. 107. Спр. 7. Сметный список г. Киева, 1692 г., 214 арк. 108. Спр. 8. Сметный список г. Киева, 1694 г., 181 арк. 109. Спр. 9. Сметный список г. Киева, 1698 г., 178 арк. 110. Спр. 10. Сметный список г. Киева, 1697 г., 221 арк. 111. Спр. 11. Сметный список г. Киева, 1699 г., 168 арк. 210 112. Спр. 12. Счетный список, составленный при смене в г. Киеве дьяков Ив. Невежина и Марка Калачникова, 1702 г., 142 арк. 113. Спр. 13. Сметный список г. Киева, 1706 г., 144 арк. 114. Спр. 14. Сметный список г. Киева, 1704 г., 145 арк. 115. Спр. 15. Расписной список г. Киева, 1693 г., 134 арк. 116. Спр. 16. Расписной список г. Киева, 1682 г., 138 арк. 117. Спр. 17. Расписной список г. Киева, 1684 г., 142 арк. 118. Спр. 18. Расписной список г. Киева, 1695 г., 160 арк. 119. Спр. 19. Расписной список г. Киева, 1683 г., 140 арк. 120. Спр. 20. Расписной список г. Киева, 1685 г., 139 арк. 121. Спр. 21. Расписной список г. Киева, 1696 г., 158 арк. 122. Спр. 22. Сметный список, 1700 г., 148 арк. 123. Спр. 23. Росписной список, 1687 г., 147 арк. Державний архів м. Києва (ДАК) Ф. 1: Київський магістрат Оп. 1. 124. Выписка из городских книг Магдебурского права Киевской ратуши, 1716 г., 248 арк. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського НАН України (ІР НБУВ) Ф. ІІ: Історичні матеріали 125. Спр. 1475. Реєстр «на службе в Киеве ратных людей» та про інші військові справи Київського гарнізону, 1661 р., арк. 10 – 12. 126. Спр. 1482. Виписка из книг Киевского повытья под № 495 1666 года, 1666 р., арк. 41 – 44. 127. Спр. 1484. Из … сметного списка … перечень сколько на службе в Киеве чиновних и ратних людей, и денежной казны, и товаров, и соболей, и хлебных 211 запасов, и соли, и наряду, и ружья ветхого, и пушечных, и полкових, и струговых, и мостових, и лесных и ветхих припасов, 1667 р., арк. 46 – 53. 128. Спр. 15402. Білгородський стіл. Стовпець № 602, 1658 р., 55 арк. 129. Спр. 15405. Білгородський стіл. Стовпець № 468, жовтень 1660, листопад 1661 – серпень 1662 рр., 58 арк. 130. Спр. 15418. Білгородський стіл. Виписки за 1666 р., 73 арк. 131. Спр. 15422. Білгородський стіл (Виписки за 1663 – 1668 р), 51 арк. 132. Спр. 15442. Білгородський стіл (Виписки за 1667 р.), 169 арк. 133. Спр. 15571. Розрядні в’язки. Витрата соболів, пороху, фітелю київськими воєводами за 1654 р., 1654 р., 6 акр. 134. Спр. 15583. Білгородський стіл (Виписки за 1660 р.), 38 арк. Фонд ІХ: Фортеця св. Єлизавети 135. Спр. 1648/1657. Доношения командиров рот Нежинского полка Киевского гарнизона о встпулении в брак нижних чинов, 1762 г., 20 арк. 136. Спр. 2340/2344. Ведомости и рапорты о состоянии школьников, находящихся в батальйонах крепости Св. Елизаветы, 1766 г., 11 арк. Фонд 160: Київська духовна академія. 137. Спр. 1091. Метрическая книга печерской форштадсткой церкви святого благоверного князя Владимира, 1776 г., 10 арк. 138. Спр. 1092. Метрическая книга печерской форштадсткой церкви святого благоверного князя Владимира, 1778 г., 13 арк. 139. Спр. 1093. Метрическая книга печерской форштадсткой церкви святого благоверного князя Владимира, 1780 г., 12 арк. 140. Спр. 1094. Метрическая книга печерской форштадсткой церкви святого благоверного князя Владимира, 1786 г., 17 арк. 141. Спр. 1095. Метрическая книга печерской форштадсткой церкви святого благоверного князя Владимира, 1795 г., 16 арк. 212 142. Спр. 1096. Метрическая книга печерской форштадсткой церкви святого благоверного князя Владимира, 1796 г., 18 арк. Публікації джерел 143. Акты Московского государства / [под ред. Н. А. Попова]. – СПб.: Тип. Императорской академии наук, 1894. – Т. 2. – 819 с. 144. Акты Московского государства /[под. ред. Н. А. Попова]. – СПб.: Тип. Императорской академии наук, 1901. – Т. 3. – 703 с. 145. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией: [В 15-ти т.] / [ред. Н. И. Костомаров]. – СПб.: Тип. Кулиша, 1861. – Т. 3: 1638 – 1657. – 604,134, 22 с. 146. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией: [В 15-ти т.] / [ред. Н. И. Костомаров]. – СПб.: Тип. Кулиша, 1863. – Т. 4:1657 – 1659).– 7, 276 с. 147. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией: [В 15-ти т.] / [ред. Н. И. Костомаров]. – СПб.: Тип. Праца, 1867. – Т. 5: 1659 – 1665).– VIII, 335 с. 148. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией: [В 15-ти т.] / [ред. Н. И. Костомаров]. – СПб.: Тип. Праца, 1869. – Т. 6: 1665 – 1668. – VI, 6, 279 с. 149. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией: [В 15-ти т.] / [ред. Н. И. Костомаров]. – СПб.: Тип.Праца, 1872. –Т. 7: 1657 – 1663, 1668 – 1669. – VI, 9, 398 с. 150. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией: [В 15-ти т.] / [ред. Н. И. Костомаров]. – СПб.: Тип.Праца, 1875. –Т. 8: 1668 – 1669, 1648 – 1657.– 10, 400, 23 с. 151. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией: [В 15-ти т.] / [ред. Н. И. Костомаров]. – СПб.: Тип. Эттингера, 1878. – Т. 9: 1668 – 1672. – 26, 987, 24 с. 213 152. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией: [В 15-ти т.] / [ред. Г. Ф. Карпов]. – СПб.: Тип. Пантелеевых, 1878. – Т. 10: (Доп. к т. 3). – 8 с., 838 стб., 24 с. 153. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией: [В 15-ти т.] / [ред. Н. И. Костомаров, Г. Ф. Карпов]. – СПб.: Тип. Эттингера, 1879. – Т. 11: 1672 – 1674, прибавления к 1657. – 24 c., 820 стб., 18 с. 154. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией: [В 15-ти т.] / [ред. Н. И. Костомаров]. – СПб.: Тип. братьев Пантеелевых, 1882. – Т. 12: 1675 – 1676. – 874 стб., 12 с. 155. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией: [В 15-ти т.] / [ред. Н. И. Костомаров]. – СПб.: Тип. А.М. Котомина и Ко , 1884. – Т. 13:1677 – 1678. – 14, 776 стб., 18 с. 156. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией : [В 15-ти т.] / [ред. Г. Ф. Карпов, С. А. Белокуров]. – СПб.: Тип. А. Катанского и Ко , 1892. – Т. 15: 1658 – 1659. – Х с., 476 стб., 25 с. 157. Андриевский А. Исторические материалы из архива Киевского губернского правления. – К.: В губернской типографии, 1882. – Вып. 1. – 211 с. 158. Андриевский А. Исторические материалы из архива Киевского губернского правления. – К.: В губернской типографии, 1882. – Вып. 2. – 214 с. 159. Андриевский А. Исторические материалы из архива Киевского губернского правления. – К.: В губернской типографии, 1883. – Вып. 5. – 223 с. 160. Андриевский А. Исторические материалы из архива Киевского губернского правления. – К.: В губернской типографии, 1884. – Вып. 6. – 225 с. 161. Андриевский А. Исторические материалы из архива Киевского губернского правления. – К.: В губернской типографии, 1884. – Вып. 7. – 227 с. 162. Андриевский А. Исторические материалы из архива Киевского губернского правления. – К.: В губернской типографии, 1885. – Вып. 8. – 223с. 214 163. Андриевский А. К истории пограничних сношений с Крымским ханством. Путевой журнал секунд-майора Матвея Миронова в командировку его к крымскому хану (1775 г.) / Алексей Андриевский // КС. – 1885. – № 2. – С. 339 – 356. 164. Андриевский А. Материалы по истории Запорожья и пограничных отношений (1743 – 1767 г.) / Алексей Андриевский // Записки Одесского общества истории и древностей. – Т. XVI. – Отд. 2. – 1893. – С. 264. 165. Величко С. Літопис / Самійло Величко; [Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич].— К.: Дніпро, 1991. – Т. 1. – 371 с. 166. Величко С. Літопис / Самійло Величко; [Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич].— К.: Дніпро, 1991. – Т. 2. – 642 с. 167. Веселовский С. Б. Сметы военных сил Московского государства 1661 – 1663 гг. / С.Б. Веселовский // Чтения в императорском обществе истории и древностей Российских. – 1911. – № 3. – С. 231 – 245. 168. Воинский артикул 1716 года / [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті: http://adjudant.ru/regulations/1716-02.htm. – Назва з екрану. 169. Воинский устав 1716 года / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://adjudant.ru/regulations/1716-01.htm. – Назва з екрану. 170. Вигель Ф. Ф. Записки / Филлип Филлипович Вигель; [ред. и вступ. статья С. Я. Штрайха]. – М.: Артель писателей «Круг», 1928. – Т. 1. – 378 с. 171. Військові кампанії доби гетьмана Івана Мазепи в документах / [упоряд. С. Павленко]. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2009. – 1054 с. 172. Воссоединение Украины и Россией. Документы и материалы: в 3 т. – М.: Изд-во АН СССР, 1953. – Т. 3. – 562 с. 173. Гордон Патрик. Дневник 1677 – 1678 / Патрик Гордон; [пер., ст., примеч. Д.Г. Федосова; отв. ред. М.Р. Рыженков]. – М.: Наука, 2005. – 235 с.: ил. – (Сер. «Памятники исторической мысли»). 215 174. Гордон П. Дневник 1684 – 1689 / Патрик Гордон [пер., ст., примеч. Д.Г. Федосова; отв. ред. М.Р. Рыженков]. –М.: Наука, 2009. – 339 с.: ил. – (Сер. «Памятники исторической мысли»). 175. Доба Гетьмана Івана Мазепи в документах / [упоряд. С. Павленко]. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – Т. 1. – 1144 с. 176. Документи Богдана Хмельницького / [упоряд. І. Крип’якевич, І. Бутич] – К.: Видавництво АН УРСР, 1961. – 640 с. 177. Записка Петра Великого о фортециях // Русская старина. – 1870. – Т. 1. – С. 393 – 394. 178. Источники малороссийской истории / [собр. Д. Н. Бантыш-Каменским, изд. О. Бодянским]. – М.: В Унив. тип., 1858. – Ч. І. (1649 – 1687). – 339 с. 179. Каталог документів з історії Києва XV – XIX ст. / [упоряд.: Г. В. Боряк, Н. М. Яковенко; відп. ред. Ф. П. Шевченко]. – К.: Наукова думка, 1982. – 203 с. 180. Кирилов И. Цветущее состояние Всероссийского государства / Иван Кирилов. – М.: Наука, 1977. – 443 с. 181. Літопис гадяцького полковника Г. Грабянки / Григорій Грабянка; [Пер. із староукр. Р. Г. Іванченко]. – К.: Т-во «Знання України», 1992. – 185 с. 182. Літопис Самовидця / [підгот. Я.І. Дзира]. – К.: Наукова думка, 1971. – 207 с. 183. Лукьянов И. Путишествие в святую землю старообрядца московсого священника Иоана Лукьянова – в царствование Петра Великого / Иоан Лукьянов // Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окресностей. – К.: Типограяфия Е.Я. Федерова, 1874. – С. 116 – 125. 184. Маловідоме джерело з історії давнього Києва [Об «Описании града Киева 1753 г. в Киево-Печерской Лавре сочиненное] / [підгот. Г. В. Боряк, Н. М. Яковенко] // Архіви України. – 1984. – № 5. – С. 42 – 44. 185. Описи Київського намісництва 70 – 80-х рр. XVIII ст. Описово- статистичні джерела / [упоряд. Г. В. Болотова та ін.; Редкол.: П. С.Сохань (відп.ред.) та ін.]. – К.: Наукова думка, 1989. – 392 с. 216 186. Переписка нежинского воеводы И. И. Ржевского с Московским Правительством (1665 – 1667 гг.). – Чернигов: Чернигов. Земская типография, 1901. – 62 с. 187. Переписні книги 1666 р. / [пригот. до друку і ред. В. О. Романовський]. – К.: Вид-во АН УРСР, 1933. – ХІ, 477 с. 188. Полное собрание законов Российской империи. Собрание первое (1649 – 1825) / [под. ред. М. М. Сперанского]. – СПб.: Типография ІІ Отд. Собственной Его Императорского Величества Канцелярии, 1830. – Т. 15 (1758 – 26 июня1762). – 1051 с. 189. Полное собрание законов Российской империи. Собрание первое (1649 – 1825) / [под. ред. М. М. Сперанского]. – СПб.: Типография ІІ Отд. Собственной Его Императорского Величества Канцелярии, 1830. – Т. 24 (6 ноября 1796 – 1798). – 872 с. 190. Полное собрание законов Российской империи. Собрание 1. – СПб.: Типография ІІ Отд. Собственной Его Императорского Величества Канцелярии, 1830. – Т. 43. – Кн. шт. – Ч. 1. – Отд. 1. – 392, 361, 156 с 191. Росписной список г. Киева 1700 г. / [сообщил П.Г. Лебединцев] // Чтения в исторческом обществе Нестора летописца. – К., 1892. – Кн. VI. – Отд. III. – C. 27 – 82. 192. Синбирский сборник. Часть историческая. – М.: В типографи А.Семина, 1844. – Т. 1. – 686 с. 193. Статті Івана Брюховецького // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/suspil/sus110.htm – Назва з екрану. Література 194. Алферова Г. В., Харламов В. А. Крепостные укрепления Киева во второй половине XVII века (новые материалы) / Г. В. Алферова, В. А. Харламов // Вопросы истории. – 1979. – № 7. – С. 61 – 75. 217 195. Алферова Г. В., Харламов В. А. Киев во второй половине XVII века / Г. В. Алферова., В. А. Харламов. – К.: Наукова думка, 1982. – 159 с. 196. Андриевский А. Архивная справка о моровой язве в Киеве в 1770 – 1771 гг. / Алексей Андриевский // КС. – 1891. – № 8. – С. 304 – 314. 197. Андриевский А. Архивная справка о составе Киевского общества в 1782 – 1797 гг. / Алексей Андриевский // КС. – 1894. – № 2. – С. 192 – 203. 198. Андриевский А. Васильковская таможня и городничие-монахи / Алексей Андриевсикй // КС. – 1883. – № 1. – С. 193 – 202. 199. Андриевский А. Киевские толмачи / Алексей Андриевский // КС. – 1889. – № 5/6. – С. 586 – 594. 200. Андриевский А. Контроль губернской канцелярии над расходами Киевского магистрата по исправлению некоторых «гор. надобностей» / Алексей Андриевский // КС. – 1892. – № 9. – С. 420 – 422. 201. Андриевский А. Об учреджении в Киеве запасного хлебного магазина (1754 – 1756 гг.) / Алексей Андриевский // КС. – 1891. – № 6. – С. 475 – 479. 202. Андриевский А. Похищение девицы и оскорбление полицейского офицера (1785 г.) / Алексей Андриевский // КС. – 1893. – № 1. – С. 175 – 176. 203. Андриевский А. Пререкание киевского магистрата с губернской канцелярией по поводу квартирной повинности в 1759 г. / Алексей Андриевский // КС. – 1894. – № 9. – С. 44 – 46. 204. Андриевский А. Случай столкновений Киевского магистрата с губернской канцелярией по поводу квартирной повинности (1773 г.) / Алексей Андриевский // КС. – 1891. – № 10. – С. 127 – 129. 205. Андриевский А. Утеснение киевских мещан военным постоем в 1763 – 1764 гг. / Алексей Андриевский // КС. – 1895. – № 5. – Отд. 2. – С. 65 –70. 206. Анисимов Е. В. Податная реформа Петра I. Введение подушной подати в России в 1719 – 1728 гг. / Евгений Викторович Анисимов. – Л.: Наука, 1982. – 296 с. 207. Апанович О. М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. / Олена Михайлівна Апанович. – К.: Наукова думка, 1969. – 223 с. 218 208. Бабулин И. Б. Состав армии Шереметьева в Чудновской кампании / Игорь Борисович Бабулин // Рейтар. – №4 (28) – 2006. – С.22 – 40 209. Байов А. К. Русская армия в царствование императрицы Анны Ионановны. Война России с Турцией (1736 – 1739 гг.): в 2 т. / Алексей Константинович Байов. – СПб.: Электро-тип. Н.Я. Стойковой, 1906. – Т. 1. – 828 с. 210. Бантыш-Каменский Д. История Малой России / Дмитрий Бантыш- Каменский – СПб.; К.; Харьков: Южно-Русское Книгоиздательство Ф.А. Иогансона, 1903. – 609 с. 211. Барсуков А. П. Списки городовых воевод и других лиц воеводского управления Московского государства XVII столетия по напечатанным правительственным актам / Александр Платонович Барсуков. – СПб.: Альфаред, 2011. – 632 с. 212. Барсуков А. П. Род Шереметьевих: в 8 кн. / Александр Платонович Барсуков. – СПб.: Типография М.М.Стасюлевича, 1888. – Кн. 5. – 481 с. 213. Берлинський М. Ф. Історія міста Києва / Максим Федорович Берлинський. – К.: Наукова думка, 1991. – 318 с. 214. Бескровний Л. Г. Русская армия и флот в XVIII веке / Любомир Григорьевич Бескровный – М.: Воениздат, 1958. – 645 с. 215. Богоявленский С. К. Вооружение русских войск в XVI – XVII вв. / Сергей Константинович Богоявленский // Исторические записки. – 1938. – Т. 4. – С. 269 – 289. 216. Божко О. І. Населення Києва в другій половині XVII ст. / Олег Іванович Божко // УІЖ. – 1983. – № 9. – С. 27 – 32. 217. Бойчук М. П. История Киевского военного госпиталя. Киевский военный госпиталь XVIII – XIX ст. Становление и развитие военной медицины в Украине / М. П. Бойчак. – К.: Пресса Украины, 2006. – 720 с. 218. Борисенко В., Савченко С. Київ у другій половині XVII ст. / В.Борисенко, С.Савченко // КС. – 1993. – № 4. – С. 93 – 99. 219 219. Борисенко В. Й. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині ХVII ст. / Володимир Йосипович Борисенко. – К.: Наукова думка, 1986. – 263 с. 220. Брехуненко В. Московська експансія і Переяславська Рада 1654 року / Віктор Брехуненко. – К.: НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського; Наукове товариство ім. Шевченка в Америці, 2005. – 368 с. 221. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм XV – XVIII ст.: у 3 т. / Фернан Бродель; [переклад з фран. Г. Філіпчук] – К.: Основи, 1995. – Т. 1: Структури повсякденності: можливе і неможливе. – 543 с. 222. Бульвінський А. Г. Українсько-російські взаємини 1657 – 1659 рр. в умовах цивілізаційного розмежування на сході Європи / Андрій Григорович Бульвінський. – К.: Парламентське видавництво, 2008. – 680 с. 223. Васильєв М. Г. З історії будівництва Печерської фортеці / М. Г. Васильєв // УІЖ. – 1995. – № 1. – С. 109 – 115. 224. Величенко С. «Мы вас хахлов пабеділі». Мазепа і трагедія України // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://historians.in.ua/index.php/en/postmazepa/615-stepan-velychenko-my-vas-khakhlov-pabiedili-mazepa-i-trahediia- 225. Вирський Д. С. «Українне місто»: Кременчук від заснування до 1764 р. / Дмитро Станіславович Вирський. – К.: Інститут історії України НАН України, 2004. – 435 с. 226. Висковатов А. В. Историческое описание одежди и вооружения российских войск / Александр Васильевич Висковатов. – СПб.: Типогафия «В.С. Балашев и К», 1899. – Ч. 2. – 273 с. 227. Владимирский-Буданов М. Ф. Население Киева в 1742 г. / Михаил Флегонтович Владимирский-Буданов // КС. – 1888. – № 4. – С. 1 – 10. 228. Вортман Д. Я., Нікітіна В. І. Маловідомий план околиць Києва 1753 року / Д. Я. Вортман, В. І. Нікітіна // Вісник геодезії та картографії. – 2008. – № 1. – С. 37 – 40 220 229. Герасимчук В. Чуднівська кампанія 1660 року / Василь Герасимчук // Записки НТШ. – 1913 – Т. 113. – Кн. 1. – С. 44 – 68. 230. Горобець В. «Волимо царя східного». Український гетьманат та російська династія до і після Переяслава / Віктор Горобець.– К.: Критика, 2007. – 464 с. 231. Горобець В. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини в другій половині ХVII – першій чверті ХVIII ст. / Віктор Горобець.– К.: Інститут історії України НАН України, 1995. – 69 с. 232. Горобець В. Присмерк Гетьманщини (Україна в роки реформ Петра І) / Віктор Горобець. – К.: Інститут історії України НАН України, 1998. – 326 с. 233. Грушевський М. С. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. / Михайло Сергійович Грушевський. – К.: Наукова думка, 1991. – Т. 9. – Кн. 2. – 776 с. 234. Грушевський О. По катастрофі 1708 року: Розквартирування російських полків на Україні / Олександр Грушевський // Записки НТШ. – 1907. – Т. 78. – С. 5 – 25. 235. Гуржій О. І. Українська козацька держава у другій половині XVII – XVIII ст.: кордони, населення, право / Олександр Іванович Гуржій. – К.: Основи, 1996. – 222 с. 236. Гуржій О. І. Про особливості українсько-російських взаємовідносин в середині ХVІІ ст. (1654 – 1657 рр.) / Олександр Іванович Гуржій // Український історичний журнал (далі – УІЖ). – 1992. – № 11. – С. 10 – 23 237. Делімарський Р. Є. Магдебурзьке право в Києві / Ростислав Євгенович Делімарський – К.: Соборна Україна, 1996. – 143 с. 238. Денисова М. М. Поместная конница и ее вооружение в XVI – XVII вв. / М. М. Денисова // Военно-исторический сборник Государственного Исторического музея. – 1948. – С. 29 – 46. 239. Джиджора І. М. Економічна політика російського правительства супроти України в 1710 – 1730 рр. / Іван Миколайович Джиджора // Записки наукового товариства ім. Шевченка. – 1911. – Т. СІ. – Кн. І. – С. 63 – 100; Т. CV. – Кн.V. – С. 50 – 91 221 240. Дуров И. Г. Русская баня – неизменное средство личной гигиены и поддержания здоровья военных и морских чинов в ΧVIII в. / И. Г. Дуров // Война и оружие. Новые исследования и материалы: Труды Четвертой Международной научно-практической конференции, 15 – 17 мая 2013 года. – СПб., 2013. – Ч. II. – С. 54 – 99. 241. Дядиченко В. А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII – початку XVIII ст. / Вадим Архипович Дядиченко. – К.: Вид-во АН УРСР, 1959. – 532 с. 242. Закревский Н. В. Летопись и описание Киева / Николай Васильевич Закревский. – М.: Унив. тип., 1868. – Т. 1. – 951 с. 243. Заозерский А. И. Фельдмаршал Борис Шереметьев / Александр Иванович Заозерский. – М.: Наука, 1989. – 310 с. 244. Иконников В. С. Киев в 1654 – 1855 гг. / Владимир Степанович Иконников. – К.: Тип. Импер. Унив. Св. Владимира Акцион. О-ва печ. изд. дела М.Т. Корчакь-Новицкого, 1904. – 355 с. 245. Історія Києва: в 2 т. / [ред. Голобуцький В.О. та ін.] – К.: Вид- во АН УРСР, 1960. – Т. 1. – 802 с. 246. Історія Києва: в 3 т. / [редкол. Ю. Ю. Кондуфор (гол. ред.) та ін.] – К.: Наукова думка, 1986. – Т. 2. – 382 с. Т. 3. – 439 с. 247. Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія. Винекнення. Історія. Розпад. / Андреас Каппелер; [переклад з нім. Х.Назаркевич]. – Львів, 2005. – ХІІ, 360 с. 248. Карпущенко С. Быт русской армии XVIII – начала XX вв. / Сергей Карпущенко. – М.: Воениздат, 1999. – 366 с. 249. Київ: провідник / [За ред. Ф. Ернста]. – К.: ВУАН, 1930. – 798 с. 250. Климовський С. Реформа 1654 – 1663 рр. і стрільці-фальшивомонетники в Києві / Сергій Климовський // Вісник українського товариства охорони пам’яток історії та культури. – 1999. – № 1. – С. 61 – 63. 222 251. Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини, 1760 – 1830 / Зенон Когут. – К.: Основи, 1996. – 317 с. 252. Колосов Е. Е. Развитие артиллерийского вооружения в России во второй половине XVII в. / Евгений Евгениевич Колосов // Исторические записки. – 1962. – Т. 71. – С. 259 – 269 253. Компан О. С. Міста України в другій половині XVII ст. / Олена Станіславівна Компан. – К.: Вид-во АН УРСР, 1963. – 388 с. 254. Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба (1727 – 1734) / Борис Курпницький. – Авґсбурґ: Накладом товариства прихильників УВАН, 1948. – 192 с. 255. Курукин И. В. Персидский поход Петра Великого: Низовой корпус на берегах Каспия (1722 – 1735). – М.: Квадрига, 2010. – 384, 16 с. 256. Лазарев Я. А. «Великороссийская» администрация на Гетманской Украине в 1700-1727 гг.: дис. …кандидата ист. наук: 07.00.02 / Яков Анатольевич Лазарев. – Екатеринбург, 2012, 234 с. 257. Лазарев Я. Проблема соотношения Киевской губернии и Гетманской Украины в годы петровских реформ в российской историографии / Яков Лазарев // Научные ведомости Белгородского государственного университета. История. Политология. Экономика. Информатика. – 2012. – № 13 (132). – С. 89 – 99. 258. Лебединцев П. Г. Исторические заметки о Киеве / Петр Гаврилович Лебединцев // КС. – 1884. – № 10. – С. 227 – 253. 259. Лебединцев П. Г. Население Киева в прошлом столетии. / Петр Гаврилович Лебединцев // КС. – 1884. – № 2. – С. 352 – 357. 260. Ленченко В. Генеральний пан Києва 1745 р. / В. Ленченко // Вісник геодезії та картографії. – 2006. – № 3. – С. 41 – 45 261. Леонов.О., Ульянов И. Русская пехота (1698 – 1801) / О. Леонов., И. Ульянов. – М.: ТКО «АСТ», 1995. – 296 с. 262. Лобин А. Н. Артиллерия московских стрелецких полков в 1670 – 1680- х гг. / Алексей Николаевич Лобин [Электронный ресурс] // История военного 223 дела: исследования и источники. – 2012. – Т. II. – С. 1 – 41. – Режим доступу до статті: http://www.milhist.info/2012/07/23/lobin – Назва з екрану. 263. Лучицкий И. В. Киев в 1766 году / Иван Васильевич Лучицкой // КС. – 1888. – № 1/3. – Отд. 1. – С. 1 – 74. 264. Маковская Л. К. Ручное огнестрельное оружие Русской армии конца XIV – XVIII веков. / Лила Константиновна Маковская. – М.: Воениздат, 1992. – 222 с. 265. Малов А. В. Конница «нового строя» в русской армии в 1630 – 1680-е годы / Александр Витальевич Малов // Отечественная история. – М., 2006. – №1. – С. 118 – 131. 266. Малов А. В. Государевы московские выборные полки солдатского строя: Краткий очерк истории и организации / Александр Витальевич Малов // Военно-исторический журнал «Цейхгауз». – 2001. – Вып. 13 – № 1. – С. 2 – 7. 267. Мальченко О. Вплив артилерійської практики на реконструкцію київської фортеці в останній третині XVII ст. / Олег Мальченко // КС. – 2012. – № 4. – С. 16 – 40. 268. Махновець Л. Григорій Сковорода / Леонід Махновець. – К.: Наукова думка, 1971. – 254 с. 269. Милюков П. Н. Государственное хозяйство России в первой четверти XVIII столетия / Павел Николаевич Милюков. – СПб.: Тип. М. М. Стасюлевича. – 742 с. 270. Модзалевский В. К истории отношений между великорусскими офицерми и малорусскими урядниками в XVIII в. / Вадим Модзалевский // КС. – 1905. – № 4. – Отд. 2. – С. 41 – 43. 271. Модзалевский В. Сведения о количестве провианта, выданного из магазинов Киевской губернии на расквартированные в Малороссии полки (1715 – 1717 гг.) / Вадим Модзалевский // КС. – 1905. – № 9. – Отд. 2. – С. 115 – 119. 224 272. Мышлаевский А. Крепости и гарнизоны южной России 1718 года. Извлечение из современного отчета Киевской губернии / А. Мышлаевский. – СПб.: Воен. тип., 1897. – 62 с. 273. Назаренко В. Київський гарнізон у ΧVIII ст.: структура та функції / Вадим Назаренко // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Серія: Історія. – 2013. – № 4 (117). – С. 48 – 50. 274. Назаренко В. Артилерійські формування київського гарнізону (друга половині XVII – XVIII ст.): управління, організація, особовий склад / Вадим Назаренко // Гілея: науковий вісник. – 2014. – Вип. 82. – С. 9 – 13. 275. Назаренко В. Київська гарнізонна школа у XVIII ст. / Вадим Назаренко // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Вип. 41. – С. 36 – 42. 276. Назаренко В. Полки Київського гарнізону (1711 – 1764 рр.): історія, чисельність, склад / Вадим Назаренко //Spheres of Culture: Journal of Philology, History, Social and Media Communication, Political Science, and Cultural Studies / [Ed. by Ihor Nabytovych]. – Lublin, 2014. – Volume IX. – P. 234 – 243. 277. Назаренко В. Інженерні формування Київського гарнізону у другій половині XVII – XVIII ст. / Вадим Назаренко // Гілея: науковий вісник. – 2015. – Вип. 92. – С. 7 – 10. 278. Назаренко В. М. Реформы гарнизонных войск Российской империи XVIII в. (на примере Киевского гарнизона) / Вадим Николаевич Назаренко // Веснік Гродзенскага дзяржаўнага ўніверсітэта імя Янкі Купалы. Серыя 1. Гісторыя і археалогія. Філасофія. Паліталогія. – 2015. – № 2 (197). – С. 46 – 52. 279. Н. Б. [Біляшівський М.] К характеристике московских ратных людей, служивших в малороссийских городах / Микола Біляшівський // КС. – 1894. – № 7. – С. 105 – 111. 280. Оглоблин Н. Н. «Киевский стол» Разрядного приказа / Николай Николаевич Оглоблин // КС. – 1886. – № 11. – С. 536 – 552. 281. Оглоблин Н. Н. «Расходная книга» Киевскай приказной избы / Николай Николаевич Оглоблин // ЧОИНЛ. – 1895. – Кн. ХІ. – Отд. ІІ. – С. 1 – 26. 225 282. Оглоблин Н. Н. Воеводские «вестовие отписки» XVII в. как материал для истории Малороссии / Николай Николаевич Оглоблин // КС. – 1885. – № 7. – С. 365 – 416. 283. Оглоблин Н. Из киевской жизни XVII и XVIII вв. / Николай Оглоблин // Чтения в историческом обществе Нестора-летописца. – 1904. – Кн. XVIII. – Отд. 5. – С. 31 – 54. 284. Оглоблин Н. Н. Розыск 1666 г. о злоупотреблениях московских ратных людей в Малороссии / Николай Николаевич Оглоблин // КС. – 1895. – № 12. – Отд. 1. – С. 271 – 306. 285. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба / Олександр Оглоблін. – Нью-Йорк: Видання Організації Оборони Чотирьох Свобід України та Ліґи Визволення України, 1960. – 408 с. 286. Орловский П. К. истории чумной эпидемии в Киеве 1770 – 1771 гг. // Петр Орловский // КС. – 1897. – № 6. – Отд. 1. – С. 445 – 459. 287. Павленко С. О. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники / С. О. Павленко – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – 602 с. 288. Павлова Н. А. Київська магдебургія: між московською так козацькою адміністраціями (друга половина XVII – початок XVIII ст. .) / Наталія Анатоліївна Павлова // Наукові записки. Історичні науки / Національний університет «Києво-Могилянська академія». – 2008. – Т. 78. – С. 4 – 9. 289. Пенской В. Великая огнестрельная революція / Виталий Пенской. — М.: Эксмо, Яуза, 2010. – 448 с. 290. Переяславська рада очима істориків, мовою документів / [упоряд. та авт. передм. О. І. Гуржій, Т. В. Чухліб]. – К.: Україна, 2003. – 432 с. 291. Перковский А. Л. Новые данные о населении Киева в середине ХVIІІ в. / Арнольд Леонидович Перковский // Вопросы истории. – 1982. – № 6. – С. 176 – 179. 292. Перковський А. Л. Про чисельність населення м. Києва на початку ХVІІІ ст. Джерела до історичної демографії України / Арнольд Леонідович 226 Перковський // Український археографічний щорічник. Нова серія. – 1992. – Т. 4. – Вип. 1. – С. 144 – 156. 293. Петрухинцев Н. Н. Царствование Анныи Иоановны. Формирование внутриполитического курса и судьба армии и флота / Николай Николаевич Петрухинцев. – М.: Алетейя, 2001. – 352 с. 294. Пирог П. В. К вопросу о русских воеводах на Украине во второй половине XVII в. / Петр Владимирович Пирог // Отечественная история. – 2003. – № 2. – С. 162 – 167. 295. Плешаков И. Н. Воинские части и учреждения в российской провинции во второй половине XVIII – начала XIX века: дис. … кандидата ист.наук: 07.00.02 / Иван Николаевич Плешаков. – Саратов, 2006. – 196 с. 296. Плешаков И. Н. Реформа гарнизонов 1764 г. и саратовское Поволжье / Иван Николаевич Плешаков // Военно-исторические исследования в Поволжье. Сб. научн. тр. – Саратов, 2008. – Вып. 8. – С.43 – 55. 297. Плешаков И. Н. Саратовская гарнизонная школа и военно-сиротское оттедение(1764 – 1826) / Иван Николаевич Плешаков // Новый век: история глазами молодых: Сб. научн.тр. аспирантов и студентов истор. фак. СГУ. – Саратов, 2008. – Вып. 6. – С. 186 – 203. 298. Плохій С. «Наливайкова віра»: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні / Сергій Плохій.– К.: Критика, 2006. – 495 с. 299. Пономаренко Л. А. Плани міста Києва XVII – XIX ст. як історичне джерело / Л. А. Пономаренко // Київська старовина. – 1972. – С. 62 – 69. 300. Попельницька О. Десятинна церква та її довкілля у ХV – XVIII ст. за писемними, картографічними джерелами (історико-топографічний нарис) / Олена Попельницька // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. – 2006. – № 13. – С.4 – 36. 301. Пріцак Л. Д. Чим відрізнявся уряд воєводи у Польщі і Московському царстві? / Лариса Дмитрівна Пріцак // Сходознавство. – 2004. – № 25/26. – С. 124 – 135. 227 302. Проскурякова М. Е. «Бежал ис полку…». Феномен дезертирства в контексте истории судебной практики первой половини ΧVIII в. / Мария Евгеньевна Проскурякова // Вестник Новосибирского государственного университета. Серия: История, филология. – 2014. – Т. 13. – № 8. – С. 82 – 92. 303. Проскурякова М. Е. Военные госпитали Выборгской провинции в период русско-шведской войны 1741 –1743 гг. / Мария Евгеньевна Проскурякова // Российская история. – 2009. – № 5. – С. 100 – 154. 304. Проскурякова М. Е. Гарнизонные школы Выборга и Кексгольма в первой половине XVIII века (социальное происхождение учеников и педагогические средства обучения) / Мария Евгениевна Проскурякова // Вестник Тюменского государственного университета. – 2009. – № 7. – С. 100 –107. 305. Проскурякова М. Е. «Из определённых к Остзею»: гарнизоны крепостей Выборга и Кексгольма в первой половине XVIII века / Мария Евгеньевна Проскурякова. – Петрозаводск: Издательство ПетрГУ, 2012. – 179 с.; 306. Проскурякова М. Е. «От смертной казни освободить». Борьба с перступностью в Выборгском гарнизоне в начале XVIII в. / Мария Евгеньевна Проскурякова // Военно-исторический журнал. – 2012. – № 10. – С. 68 – 71. 307. Проскурякова М. Е. Российские крепости и гарнизоны в Выборгской Карелии в первой половине ХVIII века: дис. … кандидата ист. наук: 07.00.02 / Мария Евгеньевна Проскурякова. – СПб, 286 с. 308. Путро А. И. Левобережная Украина в составе Российского государства во второй половине XVIII века: Некоторые вопросы социально экономического и общественно-политического развития / Алексей Иванович Путро. – К.: Выща школа, 1988. – 142 с. 309. Рабинович М. Г. Очерки этнографии русского феодального города: Горожане, их общественный и домашний быт / Михаил Григорьевич Рабинович. – М.: Наука, 1978. – 328 с. 310. Рабинович М. Д. Полки петровской армии / М.Д. Рабинович. – М.: Советская Россия, 1977. – 110 с. 228 311. Рабинович М. Д. Стрельцы в первой четверти XVIII в. /М. Д. Рабинович // Исторические записки. – Т. 58. – 1956. – С. 273 – 305. 312. Рабинович М. Д. К истории просвещения в России в конце XVIII века (Саратовская солдатская гарнизонная школа в 1793 г.) / М.Д. Рабинович// Исторический архив. – 1958. – № 1. – С. 230 – 232; 313. Романов М. Ю. Стрельцы московские / М. Ю. Романов. – М.: Гос. публ. ист. библиотека России, 2004. – 352 с. 314. Савельев А. И. Исторический очерк инженерного управления в России / А. И. Савельев. – СПб.: Тип. Р. Голикс, 1879. – 322 с. 315. Сафронова А. М., Кравченко О. С. Законодательные и нормативные акты о гарнизонных школах России XVIII в. // Документ. Архив. История. Современность. – Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та. – 2014. – Вып. 14. – С. 188 – 214. 316. Ситкарева О. В. Киевская крепость XVIII – XIX векав / Ольга Всеволодовна Ситкарева. – К.: Національний Києво-Печерський історико- культурний заповідник, 1997. – 196 с. 317. Сіткарьова О. В. З історії будівництва оборонних споруд в Україні військовим інженером Д. Дебоскетом у середині XVIII ст. / Олена Всеволодівна Сіткарьова // УІЖ. – 1998. – №1. – С. 132 – 137. 318. Смолій В. А., Степанков В. С. Українська національна революція XVII ст. (1648 – 1676 рр.) / В. А. Смолій, В. С. Степанков. – К.: Вид. дім «Києво- Могилянська академія», 2009. – 447 с. 319. Сокирко О. «Лицарі другого сорту». Наймане військо Лівобережної Гетьманщини / Олексій Сокирко. – К.: Темпора, 2006. – 280 с. 320. Соловев Н. И. Исторические очерки устройства и довольствия русских регулярных войск в первой половине XVIII столетия: 1700 – 1761 / Николай Иванович Соловев. – СПб. – Вып. 1. – 223 с. 321. Софроненко К. А. Малороссийский приказ Русского государства второй половины ХVII – начала ХVIII вв. / К. А. Софроненко. – М.: Изд-во. Моск. ун- та, 1960. – 179 с. 229 322. Столетие военнаго министерства. 1802 – 1902 / [глав. ред. Д. А. Скалон].– СПб.: Типография поставщиков двора Е. И. В. Товарищества М. О. Вольф, 1902. – Т. VI. Главное артиллерийское управление. Исторический очерк. Часть І. Книга І. – 574 с. 323. Столетие военного министерства (1802 – 1902) / [глав. ред. Д. А. Скалон]. – СПб.: Тип. «Слово» 1902. – Т. VII. Главное инженерное управление. Исторический очерк. Книга І. Часть І. – 675 с. 324. Талина Г. В. Государственная власть и системы регулирования социально-служебного положения представителей высшего общества в начальный период становления абсолютизма в России (1645 – 1682 гг.) / Галина Алексеевна Талина. –М.: Прометей, 2001. – 449 с. 325. Тищенко М. Ф. Нариси з історії зовнішньої торгівлі України в XVIII ст. / Микола Федорович Тищенко; [ред. та упоряд. О. В. Пшонківський]. – Біла Церква: Пшонківський О., 2010. – 160 с. 326. Чернов А. В. Вооруженные силы Русского государства ХV – ХVII веков / Чернов А.В. – М.: Воениздат, 1954. – 224 с. 327. Шамрай С. В. Київська сотня Гетьманщини в XVII – XVIII ст.: історично- географічна та економічна характеристика / Сергій Вікторович Шамрай // Історико-географічний збірник. – 1931. – Т. 1. – С. 159 – 283. 328. Шевченко Ф. Історичні студії: Збірка вибраних праць та матеріалів (До 100-річчя народження) / [Редколегія: В. Смолій (голова); упоряд. і ком.: С. Батуріна та ін.]. – К.: НАН України. Ін-т історії України, 2014. – 700 с. 329. Шевченко Ф. П. Етнічний склад населення Києва ХVІІІ ст. / Федір Павлович Шевченко // Народна творчість та етнографія. – 1982. – № 3. – С. 26 – 34. 330. Шевченко Ф. П. Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст. / Федір Павлович Шевченко. – К.: Вид-во АН УРСР, 1959. – 500 с. 331. Шевченко Ф. П. Російські воєводи на Україні / Федір Павлович Шевченко // Географічний фактор в історичному процесі. – 1990. – С. 108 – 119. 230 332. Шевченко Ф. П. Київ у перший piк після возз’єднання України з Росiєю // УІЖ. – 1980. – № 2. – С.54 – 64.; 333. Щербак В. О. Гетьманщина і Московія після Полтавської битви / Віталій Олексійович Щербак // Мазепа і мазепинці: історія та культура України останньої третини XVII – початку XVIII ст. / [упоряд. І. Скочиляс]. – Львів, 2011. – С. 77 – 81. 334. Щербина В. И. Великорусские чиновники в Киеве / Владимир Иванович Щербина // КС. – 1891. – № 11. – С. 302 –304. 335. Щербина В. И. Несколько слов к истории воеводского управления в Киеве / Владимир Иванович Щербина // КС. – 1893. – № 8. – С. 303 – 306. 336. Щербина В. І. Нові студії з історії Києва / Володимир Іванович Щербина. – К.: УАН, 1926. – 208 с. 337. Щербина В. Киевские воеводы, губернаторы, генрал-губернаторы (1654 – 1775 гг.) / Владимир Иванович Щербина // ЧИОНЛ. – 1892. – Кн. 4. – Отд. II. – С. 123 – 148. 338. Щербина В. Україна та російський уряд у середині XVIII віку. Журнал Шествия Е.И.В…из Москвы в Киев, в Июле м-це, 1744 года // Записки історико-філологічного відділу УАН. – Книга VI. – 1925. – С. 74 – 75. 339. Щербина В. Боротьба Києва за автономію / Володимир Щербина // Київ та його околиця в історії і пам’ятках (Записки Історичної секції Української академії наук.). – 1926. – Т. 22. – С. 168 – 216 340. Щербина В. І. Два київські генерал-губернатори першої половини XVIII ст. (Д. Голіцин та М. Леонтьєв) / Володимир Іванович Щербина // Записки історичної секції Всеукраїнської Академії наук. – 1925. – Т. 19. – С. 79 – 87. 341. Шивельбуш В. «Смаки раю». Соціальна історія історія прянощів, збудників та дурманів / Вольфган Шивельбуш; [переклад Ю. Прохаська; наук. ред. Т. Цимбал].– К.: Критика 2007. – 255 с. 342. Шпитальов Г.Г. Українська ландміліція / Геннадій Георгійович Шпитальов. – К.: [б.в.], 2013. – 150 с. 231 343. Эйнгорн В. Киевский воевода П.В. Шереметьев и нежинский магистрат (1666 – 1669 гг.) / Виталий Эйнгорн // КС. – 1891. – № 11. – С. 246 –258. 344. Яковлєва Т. Г. Руїна Гетьманщини. Від Переяславської угоди-2 до Андрусівської угоди / Тетяна Геннадіївна Яковлєва – К.: Основи, 2003. – 643 с. 345. Яковлів А. І. Українсько-московські договори XVII – XVIII століть. Договори за гетьманування І.Самойловича / Андрій Іванович Яковлів // УІЖ. – 1994. – № 4. – С. 133 – 143. 346. Яковлів А. І. Українсько-московські договори XVII – XVIII століть. Договори гетьмана І. Брюховецького 1663 і 1665 рр. / Андрій Іванович Яковлів // УІЖ. – 1994. – № 1. – С.129 – 138. 347. Carol B. Stevens. Rosyjskie wojny (1460 – 1730). Narodziny mocarstwa. – Warszawa:Bellona, 2010. – 352 р. 348. Krokosc P. Rosyjskie sily zbrojne za panowania Piotra I / Pavel Krokosc. – Krakow: ARCANA, 2009. – 427 s. 232 ДОДАТКИ Додаток А Київські воєводи (1654 – 1701 рр.) 1654 – 1656 рр. – боярин і намісник ростовський князь Федір Семенович Куракін, боярин і намісник галицький князь Федір Федорович Волконський. 1656 – 1658 рр. – окольничий Андрій Васильович Бутурлін. 1658 – 1660 рр. – боярин і намісник білозерський Василь Борисович Шеремєтьєв; «товариші»: стольник князь Юрій Микитович Борятинський, стольник Іван Іванович Чаадаєв. 1660 – 1661 рр. – стольники князь Юрій Микитович Борятинський та Іван Іванович Чаадаєв. 1661 – 1662 рр. – Іван Андрійович Ржевський, Олексій Аврамович Мещєрінов. 1662 – 1665 рр. – думний дворянин Яків Іванович Чаадаєв. 1665 – 1666 рр. – окольничий князь Микита Якович Львов. 1666 – 1669 рр. – боярин і намісник смоленський Петро Васильович Шеремєтьєв; «товариші»: стольник Констянтин Карпович Щербатов, Петро Тимофєєв. 1669 – 1673 рр. – окольничий та намісник звенигородський князь Григорій Афанасійович Козловський; «товариш» стольник князь Тимофій Афанасійович Козловський. 1673 – 1675 рр. – боярин і намісник нижегородський князь Юрій Петрович Трубєцкой; «товариші»: окольничий і намісник галицький князь Данило Степанович Велико-Гагін; стольник Олексій Дмитрович Колтовський, Федір Іванович Колтовський. 233 1675 – 1677 рр. – боярин і намісник болгарський князь Олексій Андрійович Голіцин; «товариші»: стольник князь Яків Васильович Хілков, окольничий Матвій Степанович Пушкін. 1677 р. – окольничий і намісник калузький Олексій Петрович Головін. 1677 – 1678 рр. – боярин і намісник угорский князь Іван Борисович Троєкуров; «товариш» окольничий і намісник мединський Іван Іванович Ржевський. 1678 – 1679 рр. – боярин і намісник білозерський Михайло Андрійович Голіцин; «товариші»: стольник князь Федір Михайлович Каркадінов, думний дворянин Григорій Степанович Караулов. 1679 – 1680 рр. – боярин і намісник дорогобужський Микита Семенович Урусов; «товариші»: окольничий князь Данило Афанасійович Борятинський, думний дворянин Іван Петрович Ліхарьов. 1680 – 1681 рр. – окольничий і намісник в’ятський Іван Большой; «товариші»: стольники Василь Лаврентійович Пушечников та Єремія Афанасійович Пашков. 1681 р. – дворянин і намісник карачевський Леонтій Романович Неплюєв. 1681 р. – боярин і намісник смоленський Петро Васильович Шерємєтьєв (Большой); «товариші»: Федір Петрович Шерємєтьєв та дворянин і намісник карачевський Леонтій Романович Неплюєв. 1681 – 1682 рр. – окольничий і намісник Бєльський Іван Федорович Волинський. 1682 – 1684 рр. – боярин і намісник тульський князь Петро Семенович Прозоровський; «товариш»: окольничий і намісник козельський князь Борис Васильович Горчаков. 1684 р. – боярин і намісник вологодський Олексій Петрович Салтиков; «товариші»: окольничий князь Іван Степанович Хотетовський, думний дворянин Федір Андрійович Дьяков. 1684 – 1686 рр. – боярин і намісник кондійський Федір Петрович Шерємєтьєв; «товариші»: окольничий князь Василь Федорович Жирово-Засєкін, стольник Іван Степанович Телєпньов. 234 1686 – 1687 рр. – боярин і намісник устюжський князь Юрій Семенович Урусов; «товариші»: окольничий князь Дмитро Мефодійович Щербатов, думний дворянин Іов Демидович Голохвастов. 1687 – 1689 рр. – боярин і намісник суздальський Іван Васильович Бутурлін; «товариш» думний дворянин Василь Микитович Тарбєєв. 1689 – 1691 рр. – боярин і намісник костромський князь Михайло Григорович Ромодановський; «товариш» думний дворянин Іван Павлович Язиков. 1691 – 1693 рр. – стольник і намісник рязанський князь Лука Федорович Долгорукий; «товариш» стольник Тимофій Павлович Ржевський. 1693 – 1695 рр. – боярин і Кондійський намісник князь Петро Іванович Меньшой-Хованський; «товариш» стольник Григорій Андрійович Плємянніков. 1695 – 1698 рр. – боярин і намісник дорогобужський князь Данило Афанасійович Борятинський; «товариш» стольник князь Федір Федорович Борятинський. 1698 – 1700 рр. – боярин і намісник кондійський князь Петро Іванович Большой-Хованський; «товариш» стольник Михайло Аргамаков. Джерела: Щербина В. Киевские воеводы, губернаторы, генрал-губернаторы (1654 – 1775 гг.) / Владимир Иванович Щербина // Чтения в историческом обществе Нестора летописца. – 1892. – Кн .4. – Отд. II. – С. 123 – 148; Андриевский А. Исторические материалы из архива Киевского губернского правления / Алексей Андриевский. – К.: В губернской типографи, 1882. – Вып. 1. – С. 166 – 169. 235 Додаток Б Київські губернатори та генерал-губернатори у XVIII ст. 1700 – 1703 рр. – губернатор, генерал майор фон Менгден (Фамендін) Юрій Андрійович. 23 лютого 1703 – 1707 рр. – губернатор, генерал-майор Гуліц Андрій Андрійович. 10 лютого 1707 – 1718 рр. – воєвода, губернатор (з 1711 р.) князь Голіцин Дмитро Михайлович. 1717 – 1723 рр. – в.о. губернатора генерал-майор Гуліц Андрій Андрійович. 1719 – 1722 рр. – генерал-губернатор, князь Голіцин Петро Олексійович. 12 лютого 1722 –1727 рр. – генерал-губернатор, князь Трубєцкой Іван Юрійєвич. 1727 – липень 1731 рр. – в.о. обов’язки губернатора, віце-губернатор, генерал- майор Шток Людвіг. 28 серпня 1728 – 18 березня 1731 рр. – генерал-губернатор, генерал-аншеф і гвардії підполковник Матюшкін Михайло Афанасійович. Обов’язки не виконував. 11листопада 1731 – 24 серпня 1735 рр. – генерал-губернатор, генерал-аншеф, граф фон Вейсбах Іоган-Бергард. 1731 – 30 січня 1736 рр. – губернатор, генерал-лейтенант Шерємєтьєв Володимир Петрович. 30 січня 1736 – 19 жовтня 1737 рр. – губернатор, генерал-майор Сукін Семен Іванович. 19 жовтня 1737 – ? – в.о. обов’язки губернатора, київський обер-комендант, генерал-майор і гвардії майор Нейбуш Василь Петрович. 25 жовтня 1737 – ? – в.о. обов’язки губернатора, генерал-аншеф Румянцев Олександр Іванович. 236 6 березня 1738 – ? – губернатор, генерал-лейтенант Лєонтьєв Михайло Іванович. 2-3 березня 1740 – ? – губернатор, таємний радник Нєплюєв Іван Іванович. 1 січня 1741 – 12 вересня 1752 рр. – генерал-губернатор, генерал-аншеф Лєонтьєв Михайло Іванович. 29 вересня 1752 – 17 січня 1758 рр. – в.о. губернатора, київський обер- комендант, бригадир, генерал-майор (із 1753 р.), таємний радник ( із 1755 р.) Костюрін Іван Іванович. 1755 р. – губернатор, генерал-аншеф Салтиков Петро Семенович. Обов’зки не виконував. 17 січня 1758 –1761 рр. –в.о. губернатора, київський обер-комендант, генерал- майор Лопухін Володимир Іванович. 1761 р. – в.о. губернатора, київський обер-комендант, генрал-майор Чичерін Микола Іванович. 10 серпня 1760 – 1761 рр. – в.о. генерал-губернатора, генерал-аншеф Стрєшньов Петро Іванович. 12 грудня 1761 – ? – в.о. губернатора, віце-губернатор, генерал-майор Власьєв Іван Матвійович. 9 лютого 1762 – 23 березня 1766 рр. – генерал-губернатор, генерал-аншеф Глєбов Іван Федорович. 11 квітня 1766 – 1775 рр. – генерал-губернатор і Новоросійської губернії Головний командир Воєйков Федір Майтвійович. Джерела: Щербина В. Киевские воеводы, губернаторы, генрал-губернаторы (1654 – 1775 гг.) / Владимир Иванович Щербина // Чтения в историческом обществе Нестора летописца. – 1892. – Кн.4. – Отд. II. – С. 123 –148; Андриевский А. Исторические материалы из архива Киевского губернского правления / Алексей Андриевский. – К.: В губернской типографи, 1882. – Вып. 1. – С. 170 – 172; Макидонов А. В. Персональный состав административного аппарата Новороссии XVIII века / А. В. Макидонов. – Запорожье: Просвіта, 2011. – С. 8 – 9. 237 Додаток В Київські обер-коменданти 1707 – ? – полковник Геренк Микола Андрійович. 1718 –? – бригадир Шток Людвіг. 1723 – 1726 рр. – полковник і гвардії капітан Поросуков Василь Афанасійович. 3 жовтня 1726 – ? – комендант (із 1727 обер-комендант), полковник (із 1727 р. – бригадир) Наумов Григорій Якович. 1731 – ? – полковник Голєніщєв-Кутузов Дормидонт (Олександр) Григорович. 23 листопада 1731 – ? – дійсний статський радник Секіотов Сергій Васильович. 11 грудня 1731 – 1741 рр. – бригадир, із 1732 р. генерал-майор і гвардії майор Нейбуш Василь Петрович. 25 квітня 1742 – 2 травня 1745 рр. – генерал-майор Юрьєв Степан Васильович. 1745 – 1747 рр. – полковник Ніжинського гарнізонного полку Миронов Авраам Петрович. 31 серпня 1747 –18 грудня 1753 рр. – полковник, із 1752 р. бригадир Костюрін Іван Іванович. 1752 – ? – полковник Ніжинського гарнізонного полку Миронов Авраам Петрович. 25 грудня 1755 – 12/27 лютого 1761 рр. – генерал-майор Лопухін Володимир Іванович. 12/27 лютого 1761 – 18 квітня 1764 рр. – генерал-майор Чичерін Микола Іванович. 1764 – ? – комендант, полковник Єрмолов Олексій. 1764 – 10 лютого 1781 рр. – генерал-майор, генерал-поручник (із 1778 р.) Єльчанінов Яків Васильович. 1781 – 1788 рр. – генерал-майор Кохіус Іван Степанович. 1788 – 1797 рр. – генерал-майор Вігель Филип Лаврентійович. 238 Джерело: Андриевский А. Исторические материалы из архива Киевского губернского правления / Алексей Андриевский. – К.: В губерн. тип., 1882. – Вып. 1. – С. 172 – 173; Макидонов А. В. Персональный состав административного аппарата Новороссии XVIII века / А. В. Макидонов. – Запорожье: Просвіта, 2011. – С. 17. 239 Додаток Д Коменданти Старокиївської фортеці 1745 – ? – Підполковник Федоров. 1752 – 1771 рр. – підполковник Стародубського гарнізонного полку Синельников Петро. 1771 – ? – Прем’єр-майор Раєвський Іван. Джерело: Макидонов А. В. Персональный состав административного аппарата Новороссии XVIII века / А. В. Макидонов. – Запорожье: Просвіта, 2011. – С. 18. 240 Додаток Е Командири гарнізонних полків (1711 – 1764 рр.) Київський гарнізонний полк (Спочатку в документах він іменувався як обер-комендантський , а з 1727 р. як Київський гарнізонний полк)  Не пізніше 1727 – 1732 рр. – полковник Петро Петрович Роде.  ? – 1748 – ? – полковник Іван Костюрін. Чернігівський гарнізонний полк  (З 1711 р. частина носила назву комендантського гарнізонного полку в Києві. Після перейменування в 1727 р. за частиною закріпилася назва Чернігівського гарнізонного полку).  1711 – ? – полковник Геренк Микола  Не пізніше 1737 – після 1748 рр. – полковник Федір Кошелєв.  Не пізніше 1750 – 1761 рр. – підполковник Христофор Нейман. Полтавський гарнізонний полк (Спочатку називався солдатським полком Василя Кошелєва, сформованим на основі однойменної стрілецької частини в 1708 р. У 1727 р. він отримав назву Полтавського гарнізонного полку).  1708 – 1727 – ? – полковник Василь Кошелєв  бл. 1735 – після 1750 рр. – полковник Макар Сомов Стародубський гарнізонний полк (Першопочатково він називався полком Івана Ушакова. Частина перебувала в Києві ще з кінця XVII ст. У 1727 р. частину перейменували на Стародубський гарнізонний полк). 241  90-ті роки XVII ст. – 1725 р. – полковник Іван Ушаков.  1725 – 1734 рр. – полковник Яків Іванович Ушаков.  1740 – після 1756 рр. – полковник Федір Наковальнин. Ніжинський гарнізонний полк (Протягом 1720-1727 рр. називався полком Рудакова).  1720 – після 1727 рр. – полковник Рудаков.  бл. 1739 – 1758 рр. – полковник Авраам Миронов Джерело: Назаренко В. Полки Київського гарнізону (1711 – 1764 рр.): історія, чисельність, склад / Вадим Назаренко //Spheres of Culture: Journal of Philology, History, Social and Media Communication, Political Science, and Cultural Studies / [Ed. by Ihor Nabytovych]. – Lublin, 2014. – Volume IX. – P. 234 – 243. 242 Додаток Ж Командири Київської артилерійської команди (сформована не пізніше 1718 р.) ? – 1723 – 1733 – майор артилерії Фондерберк. 1733 – ? – прапорщик артилерії Фліжніков. ? – 1765 – 1778 –? – капітан (1765р.), майор артилерії (1778 р.) Іван Крюков. Джерело: Назаренко В. Артилерійські формування київського гарнізону (друга половині XVII – XVIII ст.): управління, організація, особовий склад / Вадим Назаренко // Гілея: науковий вісник. – К., 2014. – Вип. 82. – С. 9 – 13. 243 Додаток З Командири інженерної команди (сформована у 1730 – 1731 рр.) 1736 –? – інженер-капітан Яган Малдеман. 1752 – ? – інженер-капітан Муравйов. 1763 – 1767 – ? – інженер-майор Іван Раєвський. Джерело: Назаренко В. Інженерні формування Київського гарнізону у другій половині XVII – XVIII ст. / Вадим Назаренко // Гілея: науковий вісник. – К., 2015. – Вип. 92. – С. 7 – 10. 244 Додаток И Чисельність Київського гарнізону у другій половині XVII – XVIII ст. Рік Чисельність гарнізону 23 лютого 1654р. 2605 чол. Березень 1658 р. Бл. 2200 чол. Липень 1658 р. 6075 чол. Жовтень 1658 р. Бл. 7200 чол Вересень 1660 р. Бл. 1300 чол. Жовтень 1660 р. 4288 чол. Липень 1661 р. 4499 чол. Вересень1661 р. 4252 чол. 1662 р. 3206 чол. Січень 1665 р. 1955 чол. Квітень 1666 р. 1918 чол. Березень 1667 р. 3137 чол. Листопад 1667 р. 3712 чол. Березень 1668 р. 3722 чол. Травень 1669 р. 2019 чол. Січень 1672 р. 2580 чол. Квітень 1673 р. 6869 чол. Серпень 1674 р. 5125 чол. вересень1674 р. 5199 чол. Листопад 1678 р. 4979 чол. Вересень 1681 р. близько 9500 чол. Квітень 1684 р. 2780 чол. Березень 1685 р. 2401 чол. 245 1695 р. 2474 чол. 1700 р. 2723 чол. 1706 р. 2154 чол. 1718 р. бл. 5800 чол. (близько 5,5 тис. піхоти, 174 рейтари, 126 артилеристів). 1727 р. 6862 чол.(штатна) 1731 р. 6658 чол. (штатна) 1762 р. 2999 чол. 1772 р. близько 3500 чол. (з них 3039 чол. – гарнізонні батальйони) 1781 р. близько 4, 4 тис. чол.. (з них 3887 чол. – гарнізонні батальйони) 1785 р. близько 2, 7 тис. чол. (з них 2244 чол. – гарнізонні батальйони) Джерела: Божко О. І. Населення Києва у другій половині XVII ст. / Олег Іванович Божко // УІЖ. – 1983. – № 9. – С. 27 – 32; Іваненко А. О. До питання чисельності особового складу царських гарнізонів Лівобережної Гетьманщини після укладення «Московських статей» 1665 р. / А.О. Іваненко // Гілея: науковий вісник. – К., 2014. – Вип. 85. – С. 4 – 9; Шевченко Ф. П. Русские воеводы на Украине. Очерки взаимотношений Украины и Московского государства во второй половине XVII века / Ф. П. Шевченко // Історичні студії: Збірка вибраних праць та матеріалів (До 100-річчя народження) / [Редкол.: В. Смолій (голова); упоряд. і ком.: С. Батуріна та ін.]. – К.: НАН України. Ін-т історії України, 2014. – С. 41 – 319; Расписной список г. Киева 1695 г. // Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. – К.: Видавничий дім «Києво- Могилянська академія», 2008. – Т. 1. – С. 896 – 897; Назаренко В. Полки Київського гарнізону (1711 – 1764 рр.): історія, чисельність, склад / Вадим Назаренко // Spheres of Culture: Journal of Philology, History, Social and Media 246 Communication, Political Science, and Cultural Studies / [Ed. by Ihor Nabytovych]. – Lublin, 2014. – Volume IX. – P. 234 – 243; Назаренко В. Н. Реформы гарнизонных войск Российской империи XVIII в. (на примере Киевского гарнизона) / Вадим Николаевич Назаренко // Веснік Гродзенскага дзяржаўнага ўніверсітэта імя Янкі Купалы. Серыя 1. Гісторыя і археалогія. Філасофія. Паліталогія. – 2015. – № 2 (197). – С. 46 – 52; ЦДІАК України, ф. 59, оп. 59, спр. 6797, 1 – 20; Там само, ф. 246, оп. 1, спр. 834, арк 52 – 74; Там само, оп. 3, спр. 68, арк. 1 – 16. 247 Додаток К Чисельність артилеристів Київського гарнізону у другій половині XVII – XVIII ст. Рік Чисельність 1654 р. 5 чол. 1658 р. 20 чол. 1661 р. 31 чол. 1665 р. 40 чол. 1677 р. 47 чол. 1684 р. 35 чол. 1695 р. 56 чол. 1700 р. 48 чол. 1718 р. 126 чол. 1727 р. 126 чол. 1734 р. 192 чол. 1765 р. 423 чол. 1796 р. 281 чол. (без технічного персоналу) Джерела: Назаренко В. Артилерійські формування київського гарнізону (друга половині XVII – XVIII ст.): управління, організація, особовий склад / Вадим Назаренко // Гілея: науковий вісник. – К., 2014. – Вип. 82. – С. 11; ЦДІАК України, ф .59, оп. 1, спр. 56. 248 Додаток Л Київські поліцмейстери XVIII ст. (посада існувала із 27 жовтня 1733 р.) 1734 – 1743 рр. – капітан Конон Литвинов. 1744 – ? – капітан Антон Наковальнин. 1744 – 1752 рр. – гарнізонний квартирмейстер, капітан Литвинов Аким Кононович. 1752 – 1762 рр. – капітан; колезький асесор Наковальнин Олексій Федорович (службу починав писарем рейтарської команди, батько – Федір Наковальнин. був командиром рейтарів у 1725 – 1740 рр, полковником Стародубського гарнізонного полку у 1740-1750 – ?). 9 січня 1762 – ? – капітан Шаула Матвій. 1764 р. – в.о. поручик Горін Данило. 1766 р. – капітан Григорьєв Степан. 1769 – 1771 рр.– поручник Климовський Василь. 1771 р. – капітан Семенов. 1774 р. – прем’єр-майор Василь Лбов. 1776 р.– поручник Якушин. Джерела: Макидонов А .В. Персональный состав административного аппарата Новороссии XVIII века / А. В. Макидонов.– Запорожье: Просвіта, 2011. – С. 12 – 13; Андриевский А. Похищение девицы и оскорбление полицейского офицера (1785 г.) / Алексей Андриевский // КС. – 1893. – № 1. – С. 175 – 176; ЦДІАК України, ф. 59, оп. 1, спр. 6205, арк. 1 – 2. займ без отказа

Comments are closed.