Курган «Переп’ят»

..є на фастівщині місця, де історія ледь жевріє, бо її забули…
..Курган “Переп”ят”, один з небагатьох, який ще лишився майже цілим. Пам”ятник історії 4-5 віків до н.е. Недалеко від дороги Митниця-Фастів, поруч з Клехівкою, Фастівецем і Мар’янівкою, у полі в 300 м. Да і той вже починає зникати…

..а решту вже давно розпахали, лишивши пагорби на полях. А цей ще тримається. На його розкопках був присутній навіть Т.Г. Шевченко, про що сповіщає нововстановлена стелла, та посилання в електронних мережах.

..радити його врятувати від зникнення варто – бо потім навіть показати нічого буде…

..сучасний вигляд.

..місцезнаходження на мапі.

Переглянути більшу мапу

..з Фастівського Державного Краєзнавчого музею.
Н.М.Кравченко, Л.Г.Чиговська, Т.В.Неліна
АРХЕОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ФАСТІВЩИНИ

З Фастівщиною пов’язані першопочатки археології в Україні. У середині 40-х років XIX сторіччя тут розкопали групу курганів на Перепетовому полі (місцевість між Фастовом і Білою Церквою), зокрема славетний «царський» — Переп’ятиху. Тоді на полях довкола Фастова, як і по всьому Правобережжю, ще височіли сотні курганних насипів. Тільки на історичному Перепетовому полі їх було нараховано п’ятдесят сім. Вони привертали увагу дослідників — інтерес до старожитностей і національної історії в той час зростав. Цьому сприяли перші успіхи тоді ще молодої археологічної науки.
Друга чверть XIX сторіччя відома визначними відкриттями в археології; цей етап у розвитку науки невипадково вважається часом «великих археологічних відкриттів».
САМЕ ПІСЛЯ ВОЄННОЇ ЄГИПЕТСЬКОЇ ЕКСПЕДИЦІЇ НАПОЛЕОНА ТА ТОРГІВЕЛЬНИХ ЕКСПЕДИЦІЙ НА БЛИЗЬКИЙ СХІД ОСТ-ІНДІЙСЬКОЇ КОМПАНІЇ ПОЧАЛИ ШВИДКИМИ ТЕМПАМИ РОЗВИВАТИСЯ АРХЕОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ, РОБЛЯТЬСЯ ВСЕСВІТНЬО ВІДОМІ ВІДКРИТТЯ: ДЕШИФРОВАНО РОЗЕТТСЬКИЙ КАМІНЬ ФРАНСУА ШАМПОЛЬЙОНОМ; ДОСЛІДЖЕНО ФАРАОНОВІ ПІРАМІДИ ПОБЛИЗУ МЕМФІСА — ЛЕПСІУСОМ; ЦАРСЬКІ ПАЛАЦИ В НІНЕВІЇ— ГЕНРІ ЛЕЙЯРДОМ — (ВІДКРИТО 20000 ГЛИНЯНИХ КЛИНОПИСНИХ ТАБЛИЦЬ — БІБЛІОТЕКУ АШУРБАНІПАЛА); ВІДКРИТІ ПЕРШІ ПАЛЕОЛІТИЧНІ СТОЯНКИ У ФРАНЦІЇ—ШЕЛЬ, СЕНТ-АШЕЛЬ, МУСТЬЄ… НА ПІВДНІ УКРАЇНИ, ПІД КЕРЧЮ, ДОСЛІДЖЕНИЙ «ЦАРСЬКИЙ» КУРГАН КУЛЬ-ОБА.
В контексті «великих археологічних відкриттів» слід розглянути і розкопки на Перепетовому полі — археологічний дебют Миколи Іванишева улітку 1845 року.
Протягом двох літніх сезонів (1845 та 1846 рр.) між селами Фастівець і Мар’янівка були розкопані п’ять курганів. Вони належали до різного часу і різних культур. Розкопками керував Іванишев. Як відомо, до співпраці залучили випускника Петербурзької Академії малярства, ще молодого і вже відомого в Україні поета Тараса Шевченка. Він перебував в Археографічній комісії на посаді маляра.
Найзначнішими слід визнати результати розкопок улітку 1845 року кургану Переп’ятиха. Вже 1846 року матеріали про цю пам’ятку були опубліковані у двох виданнях Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, які побачили світ у Києві та Петербурзі.
Втім пам’ятки, розкопані на Перепетовому полі, насамперед Переп’ятиха, не зазнали на той час ретельного наукового аналізу, навіть не були визначені в історико-культурному сенсі і хронологічно. Це зроблено пізніше, зокрема завдяки працям А. Спіцина, М. Ростовцева, які визначили Переп’ятиху як пам’ятку скіфської доби.
Пограбований ще в давнину, курган Переп’ятиха проте уміщував безліч цінних знахідок, серед яких збереглися платівки з коштовних металів із зображенням грифонів — красномовні залишки «царського» вбрання. Не менш цінні й інші знахідки та зафіксовані під час розкопок деталі поховального ритуалу і конструктивні особливості поховальної споруди (як визначив пізніше С. Скорий: «Це була монументальна споруда…», площа якої сягала 180 м, а висота стін — 5 м). Велич цього кургану помічена за давньоруських часів, літопис зберігає під 1151,1159 та 1172 роками згадки про Переп’ятиху та сусідній курган Переп’ят. Ці пам’ятки увійшли в місцеву легенду про князя Переп’ята та його дружину.
Дослідження пам’яток скіфської доби на Фастівщині продовжено у другій половині XX століття. Велике значення мали роботи, проведені в різні роки Є. Петровською, Г. Ковпаненко, С. Бессоновою та С. Скорим.
Волею долі учасники розкопок на Фастівщині постали біля колиски молодої археологічної науки, яка робила перші кроки.
Природно, вони не могли вирішити багатьох питань, пов’язаних з історичною атрибуцією цих пам’яток. Мабуть, стан знань мало задовольняв і їх самих. Ми маємо пряме свідчення про такі настрої в одній із зафіксованих бесід Т. Шевченка. Коли він улітку 1846 року повернувся з розкопок кургану Переп’ят біля с. Фастівець, то не приховував свого розчарування від того, що залишається невідомим, кому розкопане поховання належить.
Повертаючись до питання про світове значення кургану Переп’ятиха, слід відзначити чудову реконструкцію пам’ятки, виконану археологом С. Скорим (Скорий С. Курган Переп’ятиха. — К., 1990). Він відтворив величну споруду кургану, в якій простежено продуману і насичену сакральними елементами традицію скіфської степової культури, відновлено риси поховального ритуалу з людськими жертвоприношеннями, зброєю, кінським спорядженням, багатим вбранням центрального поховання, виділено деякі риси, які відбивають також і місцеву своєрідність пам’ятки. Все це дозволило поставити курган Переп’ятиху поряд із видатними пам’ятками археології, такими, як Куль-Оба, Солоха й іншими «царськими» курганами — всесвітньо відомими пам’ятками скіфської культури. Майже через 150 років після відкриття пам’ятки нарешті було визначено її достеменний сенс та історико-культурне значення. З огляду на це можемо говорити і про значення цієї роботи для подальшого вивчення скіфської проблематики в цілому.
Наприкінці XIX — на початку XX сторіч статус археології змінився. Аматорські пошуки і дилетантські розкопки заступає нова методика, що перетворила її в сучасну науку. Археологія стає однією із провідних галузей сучасних гуманітарних знань. Розширилося видноколо інтересів археологів, відкривалися нові пам’ятки, вивчалися культури дописемних, маловідомих і забутих народів. За цими даними відтворювалися цілі історичні епохи, простежувалися долі народів, їхнє походження.
В Україні, зокрема на Київщині, уславився Вікентій Хвойка, який відкрив «три Атлантиди» вітчизняної історії: трипільську, зарубинецьку та черняхівську культури. Він наголошував на слов’янській належності цих культур населення Середньої Наддніпрянщини. Проте відомо, що серед європейських (насамперед німецьких) археологів була поширена думка, що носіями, принаймні двох останніх культур, були давньогерманські племена! Тоді ж сформувалися ідеї так званої «готської теорії» щодо черняхівської культури. Ця дискусія, як відомо, не завершилася дотепер. Разом із тим, джерельна база для вивчення черняхівської культури в наш час незрівнянно зросла (понад 3000 пам’яток виявлено на терені України). Нові дослідження дають підстави розглядати черняхівську культуру як поліетнічну.
Для розуміння цього історико-культурного феномена велике значення мають черняхівські старожитності Фастівщини, яким притаманні свої особливості. Але про це — далі.
Характеризуючи загалом стан археологічних досліджень на Фастівщині, як і в усій Україні в наступні часи, слід відзначити великий внесок І. Фундуклея, Л. Похилевича, В. Антоновича, їхні праці давали поштовх для подальших археологічних маршрутів. Проте на Фастівщині довгий час археологічні дослідження обмежувалися аматорським збиральництвом, колекціонуванням старожитностей. Дещо з цих знахідок опублікував у польських виданнях відомий краєзнавець і власник маєтків на Фастівщині Едвард Руліковський. Йому складаємо подяку за дбайливе ставлення до пам’яток археології і культурного шару.
Залюблений в археологію, він не став масово розкопувати, отже, нищити пам’ятки. Навпаки, повів збиральницьку роботу, обстеження і засадив площу давнього городища у своєму маєтку в с. Велика Мотовилівка чагарником (а не деревами) — щоб зберегти і не пошкодити культурний шар. В історії археології це можна протиставити відомому казусу, пов’язаному з розкопками графа Унарова під Володимиром, коли всього за кілька сезонів на його замовлення і за його кошти було розкопано 7000 давньоруських курганів, а знахідки з них депаспортизовані. З приводу цього один із засновників російської наукової археології А. Спіцин зазначив, що ці розкопки графа «довго будуть оплакуватися наукою». Схоже «сталося з розкопками в історичному середмісті Києва — на Старокиївській горі, де власник садиби викопані з цього місця давньослов’янські прикраси, відомі як «старожитності антів», перелив на собачі нашийники (факти оприлюднені на одному з археологічних з’їздів).
З Фастова та його околиць надходило чимало археологічних знахідок, які потрапляли до колекцій аматорів.
У1908 році на XIV археологічному з’їзді (в Чернігові) експонувалися дві чудові знахідки з Фастова. Одна з них (цитуємо за оригіналом) — «Образец в виде сердечка; л.с. Спаситель в короне на кресте; п.с. Лоретанская матерь Божья с младенцем: по бокам — две лампадки. Найден в Фастове». Інша — кремневий наконечник стріли, (див. статтю Готун І., Семенюк Н. XIV Всеросійський археологічний з’їзд і дві найвідоміші знахідки з Фастівщини. ФДКМ. Прес-музей. — № 6. 1996).
Ці речі демонструвалися на виставці з’їзду. Проте, на жаль, їхні сліди пізніше загубилися. Але скільки таких речей залишається ще у приватних колекціях! Які саме? Унава і досі «вимиває» на поверхню монети, стародавні речі. Вони є свідками давньої і прадавньої історії краю. Проте облік їх не ведеться.
Зрозуміло, що тільки поставлені на наукову основу систематичні дослідження за сучасною методикою, розвинута археологічна служба в краєзнавчих музеях можуть по-справжньому зарадити справі археологічних досліджень і охороні пам’яток археології. Археологічні пам’ятки найменше захищені з-поміж усіх в історико-культурній спадщині. Майже невидимі для непрофесіоналів, найчастіше вони руйнуються внаслідок господарської діяльності. Про це свідчить зникнення з карти Фастівщини сотень курганів через розорювання ланів. З цього випливає необхідність скласти досконалі археологічні карти району на основі інтенсивних археологічних розвідок. На часі, мабуть, і питання про оцінку вартості культурного шару. В районних краєзнавчих музеях мають працювати археологи-фахівці.
Але рушаймо далі — археологічними маршрутами Фастівщини. У другій половині 20-х років сюди прибула невелика експедиція Всеукраїнської Академії Наук, яка працювала в межиріччі Ірпеня і Стугни: біля сіл Велика Снітинка і Дідівщина. Зокрема, продовжуючи дослідження В. Хвойки на захід від Дніпра, археологічні розкопки могильника і поселення черняхівської культури в с. Дідовщина проводила В. Козловська (1939 р.). Могильник виявлено ще 1926 року (тоді ж його обстежив К. Коршак) в урочищі Дальня Панора. Козловська розкопала 19 поховань з трупопокладеннями північної та західної орієнтації. Виявлений поховальний інвентар був нечисельний. Поряд із похованнями і був відкритий комплекс культового призначення. Він складався я з вогнища-жертовника — глинобитного майданчика діаметром 115 см (з перепаленої глини), недалеко від нього знайшли у шарі рештки вугілля, фрагменти розбитого глиняного посуду, кальциновані кістки. У той час ця споруда не дістала певної інтерпретації (виникло питання, чи не був це «крематорій»), проте пізніше було відкрито чимало схожих вогнищ-жертовників, а на черняхівських могильниках — потужний культурний шар, у якому були перепалені кістки тварин (і людей), розбитий посуд, речі із слідами перебування у вогні, тобто ознаками культових дій.
Ці розкопки поставили більше запитань, аніж дали відповідей. Тому важливо, що вже на початку 80-х років до вивчення черняхівських пам’яток Фастівщини звернувся Б. Магомедов: він провів археологічні розкопки на поселенні у с. Велика Снітинка, де був відкритий ремісничий центр ІІІ—IV ст.ст. з виготовлення виробів із кісток і рогу. Комплекс матеріальної культури Великої Снітинки (як згодом підтвердилося завдяки іншим черняхівським пам’яткам у цьому регіоні) справді мав своєрідне забарвлення: у складі його добре виділявся північно-західний, так званий «вельбарський» компонент, який у сучасній літературі майже однозначно пов’язують із готами.
Завдяки розкопкам у Великій Снітинці «фастівська археологія» вийшла за межі України: снітинські знахідки експонувалися, як відомо, на тематичній виставці «Готи» в Мілані (Італія) 1992 року.
Тепер пам’ятки черняхівської культури відомі у доброму десятку населених пунктів: селах Волиця, Кощіївка, Оленівка; розкопували поселення у Великій Мотовилівці. Від 1993 року досліджується нове поселення черняхівської культури в с. Малополовецькому (роботи веде Р.Шишкін). Тут відкрита багатошарова пам’ятка «Малополовецький Гиссарлик», яка включала репрезентативний комплекс черняхівської культури, зокрема залишки гончарного виробництва. Малополовецький черняхівський комплекс включав вельбарську кераміку.
Проведені розвідки в с. Дідівщина також показали наявність тут північно-західного компоненту, зокрема кераміки вельбарського типу, як і в усьому регіоні на захід від Стугни.
Майже одночасно (1986 р.) поблизу великоснітинського поселення у с. Мотовилівська Слобідка експедиція педагогічного університету імені М. Драгоманова дослідила житло київської культури (розкопки Н. Кравченко та Р. Шишкіна). Отже, ірпінсько-постугнянське межиріччя виступає за римської доби як регіон зіткнення північно-західного і східного, середньонаддніпрянського культурних ареалів, представлених вельбарською і київською культурами (остання, на думку вчених, належала місцевим слов’янським племенам, що входили до антського племінного союзу). Ця обставина має привернути в подальшому особливу увагу дослідників, бо відбиває історично засвідчену в писемних джерелах ситуацію, пов’язану з венедо-анто-готськими відносинами.
Слід зазначити ще кілька епізодів з археологічних досліджень на Фастівщині у 50-х роках, що залишили помітний слід у науці. Йдеться перш за все про доробок експедиції «Великий Київ», яку започаткував тодішній директор Інституту археології ЛН (УРСР), академік П. Єфименко. Вона діяла в різних районах Київської області, зокрема на Фастівщині. Під час розвідок на берегах Стугни експедиція відкрила низку пам’яток малодосліджених на той час археологічних культур. Так, загін, яким керувала Н. Лінка, відкрив могильник і поселення білогрудівської та чорноліської культур поблизу сіл Борова і Велика Мотовилівка. Наукове значення мали «випадкові» знахідки, зроблені на хуторі Хлебча (Велика Салтанівка). Тут на заплавній терасі правого берега Стугни знайдено бронзово-емалеву прикрасу, залізну пряжку та велику глиняну посудину-зерновик. Як показали подальші дослідження, знахідки належали до київської культури, яка саме в ті роки була виокремлена В. Даниленком, проте майже на початку 70-х років на місці знахідки експедиція Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова провела розкопки і виявила господарчий комплекс із ліпним посудом київської культури (роботи Є. Гороховського). Бронзово-емалевий ланцюг, знайдений у Хлебчі, — атрибут влади, який належав місцевому слов’янському вельможі, що разом з іншими подібними елементами культури свідчить про соціальну стратифікацію суспільства – носіїв київської культури.
Дослідження 19154 року І. Шовкоплясом пізньопалеолітичної стоянки на Унаві у м. Фастові стало помітною подією в палеолітознавстві. Матеріали розкопок Фастівської стоянки передані до Фастівського краєзнавчого музею. Вони дотепер викликають неабиякий інтерес.
Особливо слід відзначити новітні дослідження фастівської колекції Д. Нужним, який довів сезонний характер цієї стоянки із спеціалізацією, спрямованою на заготівлю кісток мамонта для подальшого використання їх у будівництві жител.
Заслуговує на увагу ще одна категорія пам’яток, які тепер вже перестали бути «загадкою», як про це писали. Йдеться про так звані Змієві вали.
Дослідження цих величезних земляних споруд, що перетинають Київщину, завдовжки 1000 км, мало досить складну історію. А сам процес дослідження їх та історико-культурної ідентифікації, зокрема на Фастівщині, пов’язаний з неабиякими труднощами. Як відомо, перші зведені відомості про Змієві вали у працях Л. Похилевича (до нього — в І. Фундуклея та М. Максимовича) подавалися практично без польових досліджень і питання про хронологічні та історико-культурні визначення окремих насипів чи «ліній» вирішувалося довільно. Пізніше ці дані, доповнені деякими обстеженнями, опублікував В. Антонович, але й цього разу до Змієвих валів були віднесені споруди різного типу і часу, довільно відновлені неіснуючі ланки «лінії». На планах В. Антоновича відбилися його погляди щодо їх концентричності і наявності замкнутої території всередині. Після цих досліджень фахівці на довгий час втратили інтерес до валів. А дехто з них вважав дослідження земляних насипів неперспективним. Але ця обставина не заважала робити вельми довільні припущення щодо їх датування і належності. До цього питання звернулася вже наприкінці 60-х польська дослідниця Є. Ковальчик, яка на основі літературних даних і нових матеріалів аерофотозйомок та великомасштабних топографічних карт довела недостовірність схеми Антоновича, зокрема на Фастівщині, в межиріччі Унави й Ірпеня-Здвижа. Але на той час бракувало польових досліджень, це не дало змоги відтворити правдиву картину. Тоді ж таки обстежував вали на Фастівщині відомий київський аматор А. Бугай, чимало зусиль він витратив на те, щоб привернути увагу вчених до цих об’єктів. Улітку 1969 року в розвідці «фастівської ділянки» валу разом із ним взяла участь автор цих рядків і зблизька спостерігала за методикою цих досліджень. Безперечно, слід віддати належне спробі поточнити карту валів, деяким спостереженням, перш за все—щодо наявності вугілля в насипах валів. Дослідникові належить також ідея датувати вали на основі радіовуглецевого (С14) аналізу. Але поверхове обстеження їх (без розкопок) не давало можливості правильно вирішувати питання про походження вугілля і структуру валів, а також — одержати необхідну кількість проб для радіовуглецевого аналізу. Спроби А. Бугая одержати «точні» радіовуглецеві дати виявилися марними, результати — помилковими внаслідок недодержання необхідних методичних засад. На жаль, дослідник не взяв до уваги застереження фахівців щодо необхідної серійності проб, а також обов’язкової перевірки одержаних радіовуглецевих дат на основі діагностичних знахідок археологічних речей. А. Бугай наполягав на начебто «ранніх» радіовуглецевих датах (14 дат із дев’яти ліній валів, за Бугаєм, охоплювали період від II ст. до н.е. до VII ст. н.е. (!) і не відступився від цього навіть тоді, коли у розрізі Постугнянського валу було знайдено сокиру кінця X сторіччя.
Помилки А. Бугая проаналізував у своїй монографії М. Кучера. Він, окрім усього іншого, довів, що такі дати суперечать здоровому глузду, бо за цим датуванням навіть невеликі ділянки валів мали зводити сотні років, не створюючи певної системи. Який же був сенс такого будівництва?
Так, за датуванням Бугая виходило, що в межиріччі Ірпеня-Тетерева існував лише невеликий відтин валу в с. Раковині.
Вважаючи, що вали правили за кордон між окремими князівствами слов’ян, А. Бугай намагався «розвинути» схему В. Антоновича. Але ці твердження не мали жодних підстав, бо не підсилювалися ні історичними, ні археологічними матеріалами.
Радіовуглецеві аналізи А. Бугая ніколи не публікувалися в наукових виданнях, а лише в засобах масової інформації. Звісно, розголос про ці «відкриття» дезорієнтував місцевих краєзнавців, широкого читача. І навіть тепер, коли маємо ґрунтовні результати багаторічних досліджень валів експедицією Інституту археології НАНУ під керівництвом М.Кучери і його монографію, у свідомості багатьох, хто цікавиться історією, але не стежить за спеціальною літературою, зберігаються фантастичні побудови валознавця-дилетанта.
Проте було б несправедливо не віддати належне А. Бугаю. Саме він привернув увагу фахівців та широкого загалу до валів — цих видатних пам’яток фортифікаційного мистецтва і показав, що їх можна і треба досліджувати. А його помилки, хоч як це парадоксально, теж певною мірою прислужилися стимулом для організації фахових досліджень.
1974 року велика експедиція Інституту археології під керівництвом М. Кучери розпочала дослідження Змієвих валів, яке тривало до 1985 року. Були вперше проведені розкопки, вивчені їхні конструкції. Отримали (за сучасною методикою) нові радіо-вуглецеві дати, виготували карту пам’яток з точним прив’язуванням «ліній» на місцевості.
Вихід у світ монографії М. Кучери став визначною науковою подією. В його праці на основі наукової аргументації остаточно доведено, що Змієві вали споруджені у давньоруські часи.
Особливе значення має вивчення Змієвих валів на Фастівщині, де перехрещуються давні земляні насипи різних часів. Так, М. Кучерою виділені овальні укріплення скіфського періоду на хуторі Млинок, у с.Веприк, через територію якого протікали річки Ірпінь і Веприк. Своїми дослідженнями він довів, що вони датуються VI ст. до н.е.
Під час роботи експедиції складено карти Змієвих валів у верхів’ях Унави, між Ірпенем і Тетеревом, під Дорогинкою, вивчено Фастівсько-Житомирську лінію. Продатовано їх у межах давньоруської доби.
Низку давньоруських пам’яток відкрив О. Сєров, на поселеннях у с.Дорогинка були проведені масштабні роботи. Цікаві результати отримали на розкопках давньослов’янського поселення VIII—IX ст.ст. у с.Мала Снітинка (О. Сєров, О. Філюк). Нарешті, в науковий обіг увійшли матеріали пізньосередньовічної пам’ятки поселення в с.Томашівка (С.Біляєва). Давньоруські поселення досліджували І. Готун і А.Петраускасуселах Малополовецьке та Велика Снітинка; 1997 року тут відкрите поховання кочовика XII сторіччя (С. Лисенко).
За останнє десятиріччя повноцінний внесок у вивчення археологічних пам’яток краю зробила експедиція Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова (від 1993 року — постійно діюча експедиція Фастівського краєзнавчого музею).
Автор цих рядків понад два десятиріччя (1969-1993 рр.) керувала роботою археологічної експедиції Національного педуніверситету. Працювали переважно на Київщині: в Обухівському, Васильківському та інших районах. На Фастівській землі вперше «висаджено археологічний десант» 1987 року у зв’язку з охоронними роботами за завданням обласного правління Товариства охорони пам’яток історії та культури — в с. Велика Мотовилівка, де руйнувалися вали давнього городища. Як встановили в ході розкопок, городище і земляні укріплення належать до козацьких часів (XVI І-Х\/ІІІ ст.ст.), у зв’язку з чим почала розроблятися тема пізньосередньовічних городищ Київщини.
1988 року наша експедиція розпочала на Фастівщині систематичні роботи з виявлення та обстеження археологічних пам’яток, картографування їх у зв’язку із складанням Зводу пам’яток історії і культури України.
Час був цікавий — сповнений надій на краще в житті суспільства і наукових кіл, зокрема археологів; це була доба змін, що їх принесла перебудова Михайла Горбачова. Попри всі наступні негаразди слід сказати, що саме в ті роки в археології та охороні пам’яток відбувалися позитивні зміни. Розширився спектр договірних робіт на новобудовах, збільшилися кошти і штати робітників-фахівців на місцях, зросла кількість експедицій. Знайомство з практикою європейської археології, особливо в питаннях обліку, картографування та охорони археологічних пам’яток, допомогло по суті в нашій польовій практиці.
Працювати на Фастівщині наша експедиція розпочала саме в цей переломний момент. Новим принципом розвідкових робіт стали суцільне обстеження території або інтенсивні розвідка і картографування з використанням топографічних великомасштабних карт.
Інформаційність розвідкових робіт від цього значно збільшилася. Тепер за наявності нової документації на карті ставилися не абстрактні позначки, а чітко фіксувалося місце розташування пам’ятки щодо місцевості, якихось помітних ознак рельєфу та населеного пункту, їх виявлення і картографування на основі суцільного обстеження території. Наголошувалося, що останнє важливе як з науковою метою, так і для охорони.
Ентузіастами впровадження нової методики стали молоді співробітники експедиції Олег Петраускас та Руслан Шишкін. Саме вони
в ці роки зробили вагомий внесок у складання археологічної карти Фастівщини на основі суцільної розвідки.
З цього приводу в одній із своїх статей я написала: «…Потенціал пам’яток археології до розкопок визначити не завжди вдається. Тому… важливим аспектом охорони ПА (пам’яток археології) є їх виявлення і картографування на основі суцільного обстеження території». Як уже зазначалося, за останнє десятиріччя на карту Фастівщини нанесено понад 150 археологічних пам’яток. «Білі плями» поступово заповнюються.
Здавалося, що нарешті вперше «запрацював» Закон України «Про охорону пам’яток». На жаль, це пожвавлення поступово зійшло нанівець десь до 1994—1995 років. Але вже до того часу у Фастові запрацювала постійно діюча археологічна експедиція. 1992 року Фастівський музей взяв участь у роботі експедиції Національного педуніверситету ім.Драгоманова. Від 1993 року він організовує власну «археологічну службу», яку протягом 1993—2004 років здійснює археолог Сергій Лисенко. За цей час він відкрив десятки нових місцезнаходжень пам’яток. Як досягнення в роботі музею слід відзначити розкопки пам’яток доби бронзи в с. Малополовецькому. Результати цих робіт привернули увагу наукової громадськості не тільки в Україні, а й за її межами і стали надбанням європейської археології. Археологічні колекції накопичувалися в місцевому краєзнавчому музеї і широко були представлені на першій стаціонарній виставці у 1995 році «Фастівщина: сторінки історії». Фастів перетворювався на археологічний центр.
Ми намагалися показати, як нові і, на нашу думку, прогресивні тенденції почали формуватися за останнє десятиріччя у зв’язку з розвитком археології на Фастівщині. Вони, сподіваємося, відкрили нові шляхи, насамперед у науці. Старожитності Фастівщини, гідно представлені в музеях і на виставках, поза сумнівом, зацікавлять фахівців, широкий загал і сприятимуть розвиткові інтелектуального туризму.

..прохання небайдужих

Не кожній землі випала історична честь приймати у себе Великого Українського Кобзаря, а Фастівщині – випала. У археологічній комісії з дослідження стародавнього історичного кургану Переп’ят біля с.Фастівця, яку очолював професор Київського університету, редактор видання письмових пам’яток з історії України Микола Дмитрович Іванішев, Кобзар залишив на нашій Фастівщині частинку свого легендарного недовгого 47-річного життя. Але якого?! Пам’ятаймо і цінуємо це.

Нижче наводиться текст звернення громадсько-політичних організацій Фастівщини до голови райдержадміністрації А.Бусенкова з цього питання.

08500, м.Фастів, пл.Соборна,1Фастівська РДА

Голові Фастівської райдержадміністрації п.Бусенкову А.А.

Шановний Анатолію Анатолійовичу!

Нас, представників патріотичних громадсько-політичних організацій Фастівщини продовжує турбувати стан збереження археологічно-культурної пам’ятки на кургані Переп’ят поблизу с.Фастівець, незважаючи на нещодавно здійснену заміну зруйнованого попереднього памятного знаку Т.Г.Шевченку на ньому. Продовжує турбувати тим більше, що на нововстановленому пам’ятному знаку допущені серйозні текстові помилки з невідповідністю історичним реаліям, а територія кургану і далі занедбана. Так як ця пам’ятка довгий час руйнувалася і у 2011 році була, фактично, зовсім зруйнована, то для її порятунку ми на своєму координаційному засіданні прийняли це звернення і пропонуємо дослухатися до наших пропозицій та здійснити спільними зусиллями нижчевказані кроки:

Пропозиції щодо облаштування історико-археологічного меморіального комплексу пам’яті Т.Г.Шевченка «Курган Переп’ят»:

1.Затвердити сесією Фастівської районної ради (Фастівецької сільради) рішення про заснування на місці знаходження кургану Переп’ят поблизу с.Фастівець Фастівського району історико-археологічного меморіального комплексу пам’яті Т.Г.Шевченка «Курган Переп’ят» районного регіонального значення.
2.Фастівській райдержадміністрації розробити і затвердити Положення про історико-археологічний меморіальний комплекс пам’яті Т.Г.Шевченка «Курган Переп’ят» районного регіонального значення.
3.Відповідним службам райдержадміністрації:
Облаштувати при повороті до кургану на трасі Фастів-Митниця зупинку на вимогу з зупиночним знаком та інформаційний білборд про вищевказану пам’ятку культури;
Облаштувати під’їздну дорогу з твердим покриттям до курганного комплексу та постійний прохід від існуючої криниці до пам’ятного знаку;
Обгородити територію курганного комплексу дерев’яною огорожею у народному декоративно-прикладному стилі.
Провести упорядкування (розчистку) території курганного комплексу від зайвих чагарників. Спроектувати і облаштувати внутрішній садово-ландшафтний парковий вигляд курганного комплексу.
Відновити використання існуючої поблизу кургану криниці за її прямим призначенням, аби вона не стояла функціонально непотрібною коробкою.
Виготовити графічну план-схему курганного комплексу і стенди з інформаційним та історичним довідковим матеріалом для ознайомлення відвідувачів.
Облаштувати курганний комплекс урною для сміття і забезпечити постійний періодичний санітарний догляд за його територією.
Привести на встановленому пам’ятному знаці у необхідну відповідність текстову правильність написів на ньому.
З повагою до Вас і надією на вирішення та розуміння проблеми.

м.Фастів, 15.06.2011р.

Фастівська РО НРУ,
Фастівська МРО «Українська платформа»,
Фастівська РО УРП «Собор»,
Фастівська РО ГП «Пора»,
Фастівська РО УНП,
Фастівське Товариство «Просвіта» ім.Т.Шевченка
Це святе шевченківське місце на кургані посеред поля за селом Фастівець у 1846 році мало честь бачити живого Кобзаря. Але до травня 2011 року на нього було соромно дивитися. На жаль, і нині це місце потребує людської уваги і гідного впорядкування.

Занедбаний «Переп’ят»
У багатьох країнах, де економіка успішно розвивається за рахунок туризму, створюють для цього відповідну базу, визначають, що саме хочуть цікаве показати гостям, придумують красиві легенди, навіть якщо вони й не завжди відповідають історичній дійсності, штучно створюють фрагменти величних споруд.
Приміром, у першій столиці Румунії місті Клуж-Напока на одному з міських майданів стоїть копія відомої скульптури римської вовчиці, котра вигодовує своїм молоком двох хлопчиків — Рема і Ромула — засновників Риму. У такий спосіб туристів намагаються переконати, що Ромул і Рем дали життя Риму, а Рим у свою чергу — Клужу. Крім того амбітні румуни у музеї провінційного міста Деж двома пласкими вапняковими каменями, на яких ледь помітні зображення людських облич, доводили нам, журналістам, що це відтворені образи римського імператора і його дружини, котрі й стали прародичами румунського народу.
Згодом у Лівані, де мені довелося побувати під час одного з “миротворчих” відряджень, я з великим інтересом ознайомився із залишками старовинного міста Баальбек, розташованого в долині Бекаа, яка простягнулась з півночі на південь на 100 кілометрів між високими, засніженими Ліванськими і Сирійськими горами. У цьому стародавньому місті знаходиться памятка сивої давнини, занесена ЮНЕСКО до об’єктів культури світового значення — Храмовий комплекс. Величну споруду будували 300 років і не закінчили. Катастрофічний землетрус зруйнував будівлю ще до Різдва Христового. Але підприємливі ліванці для збільшення притоку іноземних туристів вже у наш час, використавши потужну японську техніку, відреставрували фрагмент Храму Юпітера. Вони встановили на руїнах шість гігантських полірованих мармурових колон, що сягають з порталом у висоту 30 метрів. І цікавість до цього об’єкта туристичного бізнесу одразу зросла у десятки разів.
Я не випадково навів ці два приклади з різних континентів, аби загострити і без того гостру проблему нашого ставлення до свого історичного спадку. Адже те, що Україна є прямою спадкоємницею могутньої держави Київська Русь, доведення не потребує. До того ж тільки на території нашої області знаходиться чимало пам’яток найдавніших епох: курганів, змійових валів, городищ. На жаль, ми їх не тільки не оберігаємо, а навпаки — тотально руйнували і руйнуємо. За радянських часів у гонитві за додатковими площами для сівби без будь-яких досліджень кургани сивої давнини розорали. Нині на їх місці залишились хіба що лише ледь помітні підвищення серед поля. Але й тих не бережемо.
Ось тому сумний приклад. Поблизу сіл Фастівець, Велика Снітинка Фастівського і села Мар’янівка Васильківського районів знаходяться два легендарні кургани “Переп’ят” і “Переп’ятиха”. Це пам’ятки археології скіфської доби V-ІV століть до нашої ери. Існує легенда, записана свого часу відомим етнографом автором слів Державного гімну України Павлом Чубинським. Вона розповідає про те, як київський князь Переп’ят з військом пішов на війну з половцями. Три роки він не повертався до своєї домівки, не давав ніякої звістки. Тоді його дружина — княгиня Переп’ятиха зібравши військо, відправилась у похід шукати свого чоловіка. Табір княгині зупинився на ночівлю серед степу. У темряві та густому тумані вартові помітили, що на них наступає якесь військо в обідраному одязі. Зав’язався жорстокий бій. Княгиня із свого лука вбила стрілою хороброго воїна, який очолював нападників. А коли розвиднілось, то вона з жахом впізнала у смертельно пораненому нею воїні свого чоловіка, котрий з походу повертався додому. З розпачу і відчаю княгиня вбила і себе.
Князя Переп’ята поховали в кургані, що знаходиться ближче до села Фастівець, а його дружину — Переп’ятиху в іншому кургані, який знаходиться біля села Мар’янівка. Ці величні могильники спочатку в 1845 році досліджували археологи Київського університету Святого Володимира. У кургані, що сягає у висоту 10 метрів, у дубовому саркофазі тоді знайшли людські кістки, ліплені тюльпаноподібні горщики, залізні бойові сокири, ножі, бронзове дзеркало, наконечники стріл, 24 золоті бляшки із зображенням грифонів, що свідчило про знатне поховання.
Наступного року археологи цього ж навчального закладу за участю Тараса Григоровича Шевченка, котрий брав участь у експедиції, розкопали курган “Переп’ят”, що знаходиться біля нинішнього села Фастівець. У поховальному приміщенні з дубових колод вчені знайшли кілька людських скелетів, кістки коня, глиняний посуд, зброю. Тоді Тарас Григорович, як художник, детально замальовував усі знахідки.
На цій величезній могилі у минулому столітті встановили пам’ятний охоронний знак та поліровану гранітну плиту з написом: “В археологічній експедиції під керівництвом професора Іваницького М.Д. влітку 1846 р. в розкопках на кургані “Переп’ят брав участь Т.Г. Шевченко”. Довкола кургана школярі посадили дерева, кущі калини, квіти. Було встановлено стенд, який детально розповідав про це поховання, викопано і впорядковано криницю, тут проводились численні екскурсії. Здавалось би, нині, коли інтерес до історії зростає, це місце перетвориться на туристичну Мекку. Якби ж то…
Сьогодні це історичне місце, м’яко кажучи, занедбане. Якийсь невіглас понівечив поліровану гранітну плиту із згаданим уже написом. На кургані “Переп’ят” хтось злочинно спалив усю суху траву. Вогнем пошкоджено кущі калини, інші чагарники. Прикро, але не цінуємо ми свою багату історичну спадщину. Соромно привозити сюди людей на екскурсії, показувати гостям своє дикунство і недбальство.

Микола КРАВЧЕНКО.

заём

Comments are closed.