Про таких, як художник Олександр Мельник, кажуть: людина вчинку. Благородного, чесного, а буває, що й безкомпромісного, якщо на карту поставлено основоположні принципи та одвічні моральні цінності. Це ж він свого часу висунув своєрідний ультиматум: якщо колеги проголосують за те, щоб Леоніда Кучму зробити почесним головою Національної спілки художників, то вони цим самим автоматично виключать Мельника зі спілки.
Це ж він прийшов на барикади Майдану зі своєю картиною «Бачу справи твої, людино», на якій – великі, проникливі очі Господа. З іншого боку роботи був напис :«Ви прекрасні! Я вас люблю!». Це ж він розписував храми… До творчої майстерні художника завітали кореспонденти «Вечірки».
«Кров на держаку від картини так і залишилася»
– Олександре Івановичу, у дні Майдану вас та вашу картину багато хто фотографував. Вас просто неможливо було не побачити…
– На Майдані був усі дні боротьби за гідність… А тоді, 18 лютого, на Інститутській стало гаряче. Бачите, на полотні картини, з якою я ходив на Майдан, – три сліди від гумових куль. І вони не пробили образ… Коли нас оточував «Беркут», зачепила й мене така куля – здалося, що це шматком бруківки вдарило по голові. Відчув, що щось липке за коміром. Попробував рукою – кров, так вона на держаку від картини і залишилася.
– А очі Господа були намальовані раніше?
– Так, я написав цю роботу для персональної виставки «Надія». І ці очі дивилися на всіх відвідувачів виставки прямо над входом… Бог бачить усе, що ми робимо. І коли почався Майдан, я вирішив саме цю картину взяти з собою і підписати, щоб людям було зрозуміло.
– Звідки ж цей образ?
– Це – образ Вседержителя, він споглядає на нас із куполів храмів. Саме звідти я «викадрував» ці очі. Вони дивляться не тільки у церкві на прихожан, на всі наші справи, а й на весь світ.
– Що підштовхнуло до написання цієї картини?
– У мене багато робіт із очима. Очі – це душа людини. Не треба зображати якусь міміку, покажи очі – і все буде зрозуміло. У мене в майстерні з усіх стін дивляться очі. Вони – найвиразніші, а тут ще і віками «відібраний» образ, у мене взагалі у творчості домінує бажання викадрувати найголовніше, найзначніше. Ось вона, ця робота, на стіні…
– Не було бажаючих купити картину?
– Кілька музеїв хотіли придбати, але донька сказала, що це сімейна реліквія і нікому її не віддамо.
– Ви її не реставрували? Адже на полотні видно удавлення від куль...
– Ні. Її вже демонстрували влітку 2014 року на виставці, присвяченій Майдану, а також робота експонувалася у Берліні в експозиції українських художників The Ukrainians.
«Ми, художники, – солдати духовності»
– Теми війни і миру, ненависті й любові, жорстокості й людяності… Вони проходять крізь усю вашу творчість. Але на чому робите наголос?
– Ще у 2001 році у Києво-Могилянській академії я влаштував персональну виставку, центральною експозицією якої було полотно «Надія». Ми, художники, – солдати духовності. Наша надія – бути почутими. Тому й працюємо, щоб безнадія не здолала надію. До цієї виставки написав і картину «Пробудження». Первісна людина із кам’яною бойовою сокирою прокидається у хаосі озброєння, яке вона, людина розумна, протягом тисячоліть творила заради знищення… Ми, художники, не маємо ані автоматів, ані гранат. Наша зброя – мистецтво, наш дзвін, у який ми калатаємо, щоб пробудити сонних – байдужих до чужого горя і болю, до майбутнього свого і вселюдського.
– Над чим сьогодні працюєте?
– Над проектом історичного бієнале, оскільки є його куратором. Чергова виставка відкриється 22 січня 2016 року до Дня соборності й буде присвячена вітчизняній війні 2014–2015 років, нашим захисникам, а також усім визвольним змаганням українського народу. Але сучасність завжди переплітається з минулим, бо історія повторюється. Маю багато власних задумів, хочеться встигнути їх відтворити на полотні до початку бієнале.
– Ваша донька пішла вашою стeжиною?
– Ні, вона закінчила Києво-Могилянську академію. Працює у німецькій телерадіокомпанії. Але коли надходить натхнення, трохи малює.
– Яка з ваших робіт вам найдорожча?
– Мабуть, та, що присвячена доньці. Це була робота, як сторінка Букваря, – маленька дівчинка, над нею схилився ангел і – багато квітів. У мене з цієї картини почалася ціла серія робіт із квітами. Я їх малював у важкий період свого життя. Вони також допомогли мені вистояти.
«Відмовився співпрацювати із КДБ і став ворогом народу»
– А як вам працювалося в іконописному жанрі? Мабуть, нелегко було за Союзу.
– Наприклад, триптих «Ми ідолопоклонники» я створив до 1500-річчя Києва ще у 1981 році. Але на виставку тоді його так і не взяли, адже показувати іконописні картини в ті часи було чимость із фантастики. Коли писалася робота, генсеком ЦК КПРС був Брежнєв, і я занотував собі у блокноті: «Людина не може без ідолів, вона собі їх створює, приносить їм щось у жертву, а потім їх скидає і знову створює нових. Так було від язичництва і до сьогодні». Коли в часи Революції Гідності зносили пам’ятник Леніну, друзі мені казали, що саме так я зобразив повалeння ідола у своєму триптиху.
– Ваші роботи були під забороною?
– Був період, коли мене до Спілки художників не приймали, три роки не було замовлень, роботи на виставку не брали. Це були 1977–1979 роки, часи відчаю. А перед тим, у 1974-му, я закінчив інститут, мені хотілося працювати без зупину, я пригадую, що не ходив, а бігав, усе хотів устигнути. Мої перші роботи почали експонуватися на виставці, я навчався у монументальній майстерні Яблонської – там були надзвичайно цікаві замовлення. І раптом – різкий поворот на 180 градусів. Бо я відмовився співпрацювати із КДБ. І став ворогом народу. Такий охопив відчай, що були навіть думки про самоспалення. Тільки сім’я мене і тримала. Не було грошей, щоб купити навіть папір і фарби. Друзі художники підтримували.
– Знаю, що ви завжди принципово розмовляєтe лише українською.
– Так, де б то не було, чи на роботі, чи з друзями. Бувало, що мами деяких однокурсників називали мене націоналістом.
– У вашій творчості, крім миротворчої, антивоєнної теми, велика увага приділяється й історичному жанру.
– Усе почалося під час відомої акції «Україна без Кучми». Тоді ми з художником Феодосієм Гуменюком часто обговорювали питання про те, що нам потрібнe бієнале історичного живопису. І ось тепер що два роки під моїм кураторством проходить всеукраїнська виставка «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». На кожній із них – понад дві сотні творів історичного жанру.
– Кожна ваша виставка чомусь присвячена?
– Одну з них, приміром, було присвячено пам’яті жертв батуринської трагедії 1708 року та Голодомору 1932–33 років. Наші проекти якраз і спрямовані на відновлення історичної пам’яті. Ми щоразу акцентуємо увагу на найбільш замовчуваних і сфальсифікованих подіях, висвітлюємо образи наших героїв, яких колись оббріхували, знеславлювали… Ми несемо людям правду про дійсно глибоку і велику історію нашого народу, аби він міг твердо стати на своє історичне підґрунтя, щоб свідомо творити новітню державу і нарешті знову бути в ній господарем.
– Людина не може без ідолів, вона собі їх створює, приносить їм щось у жертву, а потім їх скидає і знову створює нових. Так було від язичництва і до сьогодні.
ШТРИХИ ДО БІОГРАФІЇ
Олександр Мельник народився в 1949 році у селі Мала Офірна Фастівського району на Київщині. У 1974-му закінчив Київський державний художній інститут, майстерню монументального мистецтва професора Тетяни Яблонської. Працює в галузі монументального мистецтва (мозаїка, вітраж, фреска, гобелен, розпис), станкового живопису і графіки, ілюстрації. Розписував, зокрема, Михайлівський собор. Є куратором бієнале історичного живопису, що проходить кожні два роки. Брав участь у багатьох всеукраїнських і міжнародних виставках.