.архівне повідомлення від 2012 року: .отримав випадково творчу роботу, дослідження шкільне, про Ханенків і село на Київщині. Про с.Оленівка ми іноді повідомляємо, а тут є цілий реферат, присвячений темі цій цікавій темі, хоча і дещо “сируватий”. Можливо його вже закінчили давно, і він має гарне оформлення, та і оцінку високу..
…На даний час ця тема лише на початковому етапі дослідження.
В роботі висвітлено історію розвитку і сьогодення освітянського закладу с. Оленівка, як єдиного в Фастівському районі навчально-виховного об‘єднання „ЗОШ І-ІІст.- дитячий садок”. А все починалося зі школи на 150 осіб, що була відкрита і утримувалась на кошти родини Ханенків.
Школа дитячий садок функцію вали у старих приміщеннях. Коли старе приміщення згоріло, тоді було збудовано нову двоповерхову будівлю для школи. У 1997 році рішенням педколективу та за підтримки відділу освіти району дитячий садок перейшов під опіку школи. Так з 2000 р. запрацювало Оленівське НВО.
Практичне значення роботи полягає в тому, що вона впливає на громадянське, патріотичне виховання молоді, дає можливість відчути себе господарем на своїй землі, в своїй малій Батьківщині. А також може використовуватись вчителями-практиками під час підготовки до уроків та учителями при складанні рефератів, підготовці семінарів із зазначених тем.
Міністерство освіти і науки України
Київське обласне територіальне відділення
Малої академії наук України
Секція історичного краєзнавства
ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ОСВІТИ ТА ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ ЖИТЕЛІВ СЕЛА ОЛЕНІВКА
Робота учня 9 класу
Оленівського НВО
Фастівського району
Степанидина Ігоря Ігоровича
Науковий керівник
Білецька Ніна Костянтинівна
вчитель історії і права
категорія „вища”, старший вчитель
Рецензент:
Старший науковий співробітник
Фастівського державного краєзнавчого музею
І. В. Безкровна
Методист навчально-методичного
кабінету історії та основ правознавства КОІПОПК
Т.О. Требенчук
ЗМІСТ
АНОТАЦІЯ———————————————— ст.1-2
ТЕЗИ——————————————————— ст. 3-4
ВСТУП——————————————————- ст.5-9
РОЗДІЛ І. Історія розвитку освіти та професійної орієнтації
жителів Оленівки за часів поміщиці
Варвари Ханенко ст.11-23
РОЗДІЛ ІІ. Сучасний етап розвитку освіти молоді
с. Оленівка———————————————- ст. 24-28
ВИСНОВОК———————————————– ст.29-30
ЛІТНРАТУРА———————————————- ст. 31
ДОДАТКИ :
1. „Парки – легені міст і сіл”
- 2. „ Парк очима дітей ”
- 3. „ Доля людини „
- 4. Ксерокопія газети „ Перемога”
від 19 липня 2006 року за № 56.
- 5. Ілюстрація творів музею
Богдана та Варвари Хоненків.
- 6. Схема розвитку освіти та культури
в селі Оленівка ( шляхи пошуку).
Ця будівля була збудована разом з іншими приміщеннями для „ приюту” В.Хоненко на початку ХІХ ст.
З 1930 року – художня майстерня.
З 1947 року – дитячий будинок .
З 1966 року – шкільне приміщення ( стара школа завалилась).
З 1999 року – у зв`язку з побудовою нової школи залишилось нічиїм.
У 2006 році – приміщення було передане церковній громаді
села Оленівка.
На даний час їде реконструкція.
Пристрастні колекціонери і тонкі шанувальники мистецтва Хоненки, не шкодуючи коштів, купували мистецькі шедеври як на вітчизняному антикварному ринку, так і на престижних аукціонах Європи.
РОЗДІЛ І.
Історія розвитку освіти та професійної орієнтації жителів с. Оленівки за часів поміщиці Варвари Ханенко.
Особливою сторінкою в історії Київщини є становлення села Оленівки Фастівського району Київської області.Цікаве воно не тільки структурою місцевості, бо однією стороною лежить на прекрасних чорноземах, а друга обривається глибокими глиняними ярами, утворюючи фортечну споруду, що береже і охороняє село, а можливо це колишнє річище (дослідження проводяться). Цікаве воно і прекрасним парком на зразок знаменитої Софіївки, і джерелом, що вже більш як 100 років дарує людям кришталево чисту воду, і цілющою енергетикою землі існує в селі „центр” – селянська садиба, де виходить цілюща сила землі і куди приїздять, щоб оздоровитись люди з усієї України та ближнього зарубіжжя.
Славиться село Оленівка і своєї освіченістю. Із заснуванням церкви, побудованої сільською общиною з благословення монахів Києво-Печерськогo монастиря (точна дата ще не встановлена), була започаткована школа. А за осташньої поміщиці, що володіла селом, Варвари Николівни Ханенко була піднята на високий рівень освіта сільської молоді : школа на 150 осіб, навчальні класи, вечірні класи для дорослих.
Востаннє офіційно, але впівголоса, ім`я Ханенків, київськи колекціонерів, меценатів, громадянських діячів згадувалося 6 травня 1923 року.
Це відбулося в роковини з дня смерті Варвари Николівни на урочистому засіданні Комітету музею мистецтв ім. Б.І. та В.Н.Ханенків Української Академії Наук.
Як свідчить Протокол засідання, воно було «прилюдне, в залі бібліотеки їм.
Б.Б.Антоновича ВІАН (Володимирська, 54).
І. Вступне слово сказав голова Комітету музею, академік Ф.І.Шмїдт.
Літератута
- Біляшівський Б., Лащук Ю. Київське кустарне товариство // „Народна творчість та етнографія” – 1987. – №4.
- З історії міст і сіл України. Київ, т.3. Фастівський державний краєзнавчий музей.
- Ковальський В. Меценати Києва, – К., 1998.
- Крип ‘якевич І. Історія української культури.- Нью Йорк., 1999 .
- Крутенько Н. Варвара Ханенко // „Жінка”.- 1993. – №5.
- Лукомський Г. Ушедшие. Памяти Б.И. и В.Н. Ханенко // „Среди коллекционеров”. – М., 1923.
- Матеріали науково-практичної конференції до 50-річчя від дня народження Богдана Івановича Ханенка, мецената, колекціонера, фундатора музея. Київ, 1999.
- Матеріали науково-практичної конференції. Ханенківські читанання. – Київ, 2000.
- Науково-інформаційний бюлетень №7.Фастів, 1997.
10. Павловський Г., В. Г.Кричевський Життя і творчість. – Нью Йорк, 1974.
11. Похилевич Л. Сказание о населннных местностях Киевской Губернии. – К.,1864 – С. 504.
12. Цимбалюк В., Пасічник Ю. Колиска українського народу. – К., 2000 .
13. Щоденник Федора Ернста // „Пам‘ятки України” . – 1993.
14. Інформатори: Спогади жителів села Оленівка:Шкляр К. П., Коваль О.Г., Семенгюк Н. П., Дитруха Г. А.
Вступ
Розбудова української держави пов‘язана з новим підходом до навчання і виховання підростаючого покоління, пошуків нових шляхів в педагогиці.
Актуалбність проведеної роботи полягає в тому, що залучення учнівської молоді до пошукових робіт в будь- яких сферах має велике виховне значення,особливо, якщо це стосується місцевого краєзнавчого матеріалу. І не обов‘язково це сенсація, а просто цікавий факт, розповідь односельчан, прочитана книга, поїздка в музей.
Стимулом дослідження стали уроки київщинознавства, що вимагали уважніше подивитися на історію свого села. Були визначені шляхи пошуків. ( Додаток 6)
Мета. Дослідити історичний розвиток освіти і професійної пвідготовки молоді села Оленівки починаючи з ХІХ століття і до наших днів.
Об‘єктом даного дослідження стало життя і сподвижнецька діяльність останьої поміщиці, що володіла селом Ханенко Варвари Ніколівни, про започатковану нею систему освіти та професійної підготовки молоді села. (Додаток 6)
Для того, щоб люди села уміли господарювати ефективно,на науковій основі, пані Варвара запровадила вечірні курси „ Домохазяйства”. Молоді, що закінчувала навчання в загальноосвітній школі, пані Ханенко пропонуваланабути професійних навичок – дівчаток вчили ткати і вишивати, хлопчиків- столярній справі.
Новизна роботи полягала в тому,що дослідження які проводяться міцно поєднують історію і сучасність. Так після революційних подій 1917 року, на основі закладеній пані Варварою,працює агрошкола, дослідна станція, науковим керівником якої довгий час був заслужений агроном України Краєвий Іван Митрофанович. На сучасному етапі- це дослідне господарство Оленівське.
Повертаючись до джерел народної духовності ми повертаємось до Бога. В нашому селі стояла красива церква, поставлена із благословення монахів
ІІ. Директор музею М.О.Макаренко прочитав доповідь: «Історія музею мистецтв їм. Б.І. та B.H.XaHemciв та його значенн: для України».
ІІІ, Академік М.Ф.Бiляшівський сказав про „Діяльність Б.І. та В.Н.Ханенків у Києві, в області старовини та мистецтва … » Засідання почалося 0 4 годині 20 хвилин і закінчилося 0 6 годині 15 хвилию”. (Матеріали науково-практичної конференції до 50-річниці від дня народження Б.І.Ханенка)
Спогади сучасників і невелика кількість існуючих документів в архіві КМЗСМ, архівах Києва, що свідчать про життя та діяльність Богдана і Варвари Ханенків, нагадують фреску, зруйновану часом та подіями, більша частина якої осипалася.
Зібрані по крихтах відомості про подружжя Ханенків, зокрема про Варвару Николівну, вимальовують образ жінки, гідної подиву. Вона була не лише вірним і відданим соратником у всіх справах свого чоловіка, а й сама від природи обдарована високими чеснотами.
Хто ж вона , цей добрий ангел-хранитель; у повному розумінні цього слова, яка зберегла в буремні часи нашої історії унікальне зібрання західного та східного мистецтв, виконуючи свій громадянський обов‘язок перед своїм народом та обов‘язок перед своїм покійним чоловіком.
Варвара Николівна народилася 9 серпня 1852 рокув м Глухові;,
..у родовому маєтку козаків Терещенків, була старшою донькою відомого підприємця «цукрового короля», і не менш відомого мецената та колекціонера Николи Артемійовича Терещенка. Отримала домашню освіту, була вихована в добрих традиціях благочестя.
Збереглось кілька фото з живописних портретів Варвари Николівни. Вони надзвичайно різні за поданням образу, за манерою виконання (іспанець Чека, росіянин Харламов), але є в них спільца риса – погляд очей лагідний, розумний, добрий.
Зараз, коли з дня смерті Варвари Николівни минуло багато років, кожен штpих, що маємо про неі у спогадах сучасників, ії листи до рідних, відомі нам окремі факти житrя, допомагають краще зрозуміти притаманне їй велике почуття обов’язку, яке ще називають „почуттям хреста”, якому були підпорядковані останні роки житrя.
Меценатська та колекціонерська діяльність Ханенків – це сума плідниx зусиль як Богдана Івановича так і Варвари Николівни. Оселившись у Києві, подружжя Xaнeнків безпосередньо вплинуло на розвиток культурної ситуації міста та розбудовою музейноїі справи. Роки, проведені в європейських столицях, дали їм змогу не лише придбати унікальні твори світового мистецтва, ознайомитися з найбільшими музейними зібраннями, а й долучитися до європейської культури колекціонування. Ханенки, належачи до високоосвічених, культурних людей того часу, бачили своє призначення у галузі освітницької діяльності.
Про коло iнтepecів та сферу діяльності Богдана Івановича Xaнeнка свідчать наступні відомості.
Богдан Іванович – камергер Двору Його Імператорськоїі Величності, Голова Правління Товариства буряко-цукрових та рафінадних заводів братів Терещенків, засновник у Києві Південноросійського товариства заохочення землеробства; очолює Товариство розповсюдження комерційної освіти, обирається головою Київського комітету торгівлі та мануфактури, членом Державної Ради від промисловців, помічником Головного Уповноваженого Червоного Хреста на Далекому Сході. Ім’я Ханенка нерозривно пов’ язане з розвитком просвітницької діяльності Товариства розповсюдження комерційної освіти. У грудні 1896 року Никола Артемійович Терещенко складає з себе обов’язки голови Товариства і на його місце одноголосно обрано Богдана Івановича.
У Києві відкриваються торговельні школи.
У 1913 році Товариство приймає рішення про те, щоб у чоловічій та жіночій торговельних школах Києва були вивішені портрети Б.І.Ханенка.
Як відзначали сучасники, Богдан Іванович мав хист залучати до благодійних справ корисних тодей та значні капітали.
У просвітництво вагомий внесок зробила і Варвара Николївїна.
У київських архівах знайдено цікаві документи, що розкривають благодійні справи Варвари Николівни.
У маєтку Варвари Николівни в с.Райгородці Черкаського повіту травня 1896 року відбувся селянський сход, на якому ухвалено рішення: «… покорнейше просить землевладелицу ее Выскоблагородие Варвару Николовну Ханенко, принять на себя труд ходотайствовать … ” про відкриття в селі двокласного училища. А далі так: « … во uмя будущux забот и хлопот по откртlию, устройству и содержанию училища покорнeйше просим Достопочтuтельную Варвару Николовну госпожу Ханенко, принять на себя званue почетной Блюстительницы открываемогоo в с. Райгородке…училища». ( Матеріали науково-практичної конференції „Ханенківські читання” 2000 р.)
Далі йде перелік прізвищ 125 селян сходу.
Інспектор народних училищ вже 4 серпня 1897року доповідав:
« … госпожа Ханенко, … в заявлении от 21 мая 1896 г. изьявыла готовность пожертвовать до 2000 руб. на постройку училищного зданuя.
Вьтолняя свое обещание, …г-жа Ханенко приступила к постройке … еще во второй половыне 1896 года…
Постройку особых квартир для учuтелей г-жа Ханенко ocтaвила до следующего года.» (Матеріали науково-практичної конференції „Ханенківські читання” 2000 р.)
Вже 14 жовтня 1897 р. відбулось освячення училища, до першого класу було зараховано 130 учнів.
3 нез’ясованих причин у 1905 р. Варвара Николївна продає свій маєток у Рaйгородці. Директор училища в листі на ім’я й Попечителя Київського учбового округу сповіщає про необхідність звільнити В.Н.Ханенко від обов’язків Почесної «6люстительниці» та зі скорботою пише:
«При зтом считаю нужным присовокупить, что г-жа Ханенко из своих личных средств уплачивала на дополнительныe расходы по содержанuю Раигородского училища 1000 руб. Нынишний же владелец имения не принял на себя этого расхода»
Подальша доля цього навчального закладу досить гірка.
Надзвичайно цікаві спогади сучасників маємо в іншому документі, що
стосується справ Варвари Николівни у Maєтку Оленівка, Васильківського повіту Київської губернії. Восени 1905 р. київський генерал-губернатор з метою обстеження відвідує це село і доходить висновку: « … отзывчивость владелицы на все запросы местной деревенской жuзни … послужuт лишь для укрепления … отношений между владелицей и населенueм, послужат истинному, прочному, устойчuвoму прогрессу и в хозяйстве владелиц, u в хозяйстве крестьян на общее благо». ( Матеріали науково-практичної конференції „Ханенківські читання” 2000 р.)
Автор зyпиняється на викладенні цього документа, позаяк зміст його дозволяє розкрити історію відомої свого часу Оленівської мануфактури В. Ханенко, а також життя селян.
Вже наприкінці ХІХ cтолітrя у маєтку існувала церковно-npиходська школа на 150 осіб, навчальні майстерні.
«Во время осмотра этих учреждений устроительница В.Н.Ханенко ознакомила Начальника края с идеей их устройства. … Варвара Николовна руководствовалась … создать в деревне такое просветительное учебное заведение, которое бы отвечало на все запросы деревенской жизни. В основу этих учреждений принято первоначально дать обще элементарное образование. По окончании общей ШКОЛЬІ девушкu посmyпают в школу домоводства, в которой в течение 2-х лет обучаются ткацкому ремеслу.
По окончаниu курса каждая ученица получает бесплатно ткацкий станок со всеми к нему принадлежностямu … В настоящее время в школе обучается 13 девушек. ...Мальчики по окончании курса в народной общеобразовательной школе поcтynают в столярную мастерскую, в которой обучаются … в течение трьох лет, по окончании курса каждый ученuк получает полный комплект столярных инструментов, материалы для работы и …помощь по сбыту изделей. Озабочиваясь об обучении подрастающего поколении В.Н. Ханенко обратила внимание и на взрослые семьи. Для взрослых … устраиваются вечернue классы… по общеобразовательным предметам и па сельскому хозяйству … Имеется большая библиотека.»
Звіт про перебування генерал-губернатора в с. Оленівка закінчується ствердженням: «побольше бы таких блaгux npuмepoв и Россия быть может не пережила бы … событий,, которые ею нынe пережuваются. » ( Мабуть, йдеться про революційні події 1905 року). ( « Ханевські читання 2000 р.»)
Діяльність Варвари Николівни на просвітницькій ниві пов’язана з популяризацією надбань yкpaїнської культури та підтримкою творчої діяльності народних майстрів. Загальновідома участь Варвари Николівни у справі розвитку художніх промислів та організації Київського кустарного товариства, організованого за ініціативи тогочасної прогресивної інтелігенції і з-поміж них Н.Г.Яшвіль, О.П.Косач, М.Ф.Біляшівський, Д-М.Щербаківський, К.В.Мощенко, Варвара та Богдан Ханенки. Товариство мало фінансуватися за рахунок коштів від пожертвувань та членських внесків. Дійсні члени Товариства сплачували 10 руб. на рік, а «Довічні члени» одноразово вносили 100 руб. Це були сім’ї Терещенків, В.Н. та Б.І.Ханенки, Н.Г Яшвіль, Ю.М.Гудим-Левкович, Н.М.Давидова, К.Л.Iванова та інші. Поштовхом до організації Київського кустарного товариства була виставка народного мистецтва 1906 року. При Київському художньо-промисловому та науковому музеї було створено організаційний комітет – «Комісія для влаштування виставки кустарних виробів». Враховуючи чесноти. Варвари Николівни у справах підтримки розвитку народного мистецтва, пристрасть до колекціонування українських старожитностей, її було обрано головою комісії. Як людина надзвичайно скромна, вона вїдмовляється від посади головина користь княгині Н.Г.Яшвіль, зaлишившись рядовим членом комітету. Виставка мала значний успіх і набула певного розголосу в суспільстві. В експозиції вперше були показані роботи Оленівської навчально–ткацької майстерні. Від комісії виставки Варвара Николівна отримала листа:
«Многоуважаемая госпож Варвара Николовна! Та же комиссия, препровождая при сем устроенной Вами Еленовской учебно-ткацкой мастерской высшую награду большую серебряную медаль за тканые изделия, считает своим нравственным долгом выразить Вам искреннюю благодарность за Ваш труд и материальную поддержку по устройству первой Южно – Руской кустарной выстaвкu.
Председатель»
На виставці 1906 р. також вперше експонувалися твори ужиткового та декоративногo мистецтва XVII-XVIIIст. з колекцій Б. та В.Ханенків, О.С.Рахманової, графа О.О.Бобринського, професора Б.К.Жука.
У 1907 р. розпочинається діяльність Київського кустарного товариства на підтримку українського гончарства, ткацтва, вишивки тощо. 3 опублікованих матеріалів дізнаємося, що «з метою розширення збуту та пропагування художньої культури українського народу В.Н.Ханенко вiдкpилa спеціальний магазин у Лондоні, де збувалucя килими і тканини Оленївської майстерні, а також з інших місцевостей» (Біляшевський Б. М., Київське кустарне товариство №4 1987 р.)
На початку 1909 р. у Києві була влаштована друга кустарна виставка.
І знову роботи Оленівської майстерні Варвари Николївни були нагороджені великою срібною медаллю.
Маючи на меті перетворити Оленівськuй навчально – реміснuцький заклад на майстерню мистецького промислу, Варвара Николівна у 1912 р. запрошує до співпраці професійного художника Василя Григоровича Кричевського. Це був видатний і своєрідний маляр, педагог і мистевознавець. За ескізами В.Кричевського в Оленівськїй майстерні були виконані килими та декоративні тканини, що з успіхом експонувалися на виставці 1913 р. у Петербурзі. Більшість експонатів цієї виставки потрапили до пpиватних осіб, частину направлено на продаж до Берліна, Парижа, США. Вироби Оленівської майстepнi були відзначені у Петербурзі золотою медаллю.
Навесні 1915 р. Оленівська майстерня принила роботу через труднощі, спричинені Першою світовою війною.
Колекція творів народного мистецтва, що була з великою любов`ю зібрана родиною Ханенків, зокрема Варварою Николівною, нині знаходиться у різних музеях Києва і потребує уважного дослідження, як загалом вся діяльність Ханенків на теренах українського мистецтва.
1917 року 26 травня після тяжкої і тривалої хвороби помирає Богдан Іванович Ханенко. На долю 65-річної Варвари Николівни випадає час важких випробувань.
Шануючи пам‘ять свого чоловіка, Варвара Николївна самовіддано береться до виконання його останньої волі.
Доля музейного зібрання у 1917 – 1920-му роках була надзвичайно складною, а головне – у багатьох випадках непередбачуванoю. Колекції загрожували бомбардування міста у грудні 1917 року. Необхідно було вжити заходів проти пограбувань та пожеж. Варвара Николівна неодноразово звертається до різних адміністрацій міста з проханням забезпечити охорону музею, шукає працівників, щоб підготувати музейне зібрання для передачі місту.
Ще наприкінці 1917 р. Варварі Николівні вдається перевезти до Києва більшу частину творів, що зберігалася у петроградській квартирі. Унікальні роботи Белліні, Перуджино, персидські мініатюри, твори китайського мистецтва. (Сьогодні можемо собі лиш уявити всю складність цієї акції!) Беручи до уваги політичну ситуацію Києва у грудні 1918 р., Ханенко складає, «Дарчу» на ім’я Всеукраїнської Академії Наук. У цьому документі Варвара Николівна залишає всі основні положення «Заповіту» Богдана Івановича. А основна умова – музей має служити справі освіти і носити ім’я Ханенків.
У січні 1919 р. – запрошує до роботи Георгія Лукомського – відомого мистецтвознавця, художника, який приїхав до Києва з голодного Петрограда. На підставі своїх перших вражень від спілкування з власницею зібрання, Г.Лукомський писав:
„Что любопытно отметить в xapaкmepe ВарварыНuколоны Ханенко – это ееэгоистическая любовь к каждому предмету наравне с совершенно искренгним филантропическим желанием весь музей предоставить народу.” ( Лукомский Г.М., 1923 р.)
Тим часом події 1919 р. розгорталися бурхливо. Музей перебував у підпорядкуванні Всеукраїнського комітету з охорони пам’яток мистецтва та старовини. Г.Лукомського від комітету було призначено офіційним представником при музеї. Він так подає події того часу:
„ … без конца издавались приказы за приказами, терроpuзировали владелицу музея, которая, прожuвала в своем доме, пpuтесняли до последнего предела; … uнcтpyктopы осуществлялu политический контроль за бывшей владелuцей…, занимались ежечасным настоящим шантажем.” ( Лукомский Г.М., 1923р.)
Про те, що саме відбувалося напровесні 1919 р. в будивку В.Ханенко, дізнаємося з документів, що зберігаються в архівах Києва.
Це „Звіти” політичних керівників музею. За 23 квітня подаються відомості про те, що представником влади зроблено обстеження музейного будинку та проведено допит осіб, що мешкали у ньому: Г.Лукомського, В.Ханенко та Г .Гаркавика.
« … комнаты (музея) наxодятся в исключительном владенuu дворецкого Гapкaвuкa … , который имеет при себе собственную частную опись предметов, нeuзвестную т. Лукомскому … На вопрос о том, какие мepы предприняmы для охраны комекции, было отвечено следующее: В.Н. Ханенко настолько дорожuт своей колекцией и настолько доверяет дворецкому, что не допустит никаких расxuщений». ( Ковальський В. Меценати Києва,- К., 1998)
Зі змісту цього документа дізнаємося, що в ці голодні часи Варвара Николівна у своєму будинку надає житло близьким та вірним людям. З нею проживають рідна сестра Єфросинія Николівна Сахновська-Дяченко з дітьми, кузина Катерина Вишневська а також родини її вірних слуг.
«Все вышеперечucленныe лица содержатся на счет Ханенко и пользуются ее столом. Кроме т. Лукомского …. Точно так же из личных сумм Ханенко производит все затраты по содержанuю музея и по оплате всех необходимыx расходов по дому». ( Ковалевський В. Меценати Києва,- К., 1998)
У квітні цього ж року інший політрук звітує: «Сообщаю о принятыx мною во втором государственном музее мерах, следующее:
1. В трехдневный срок общая опись всех художественных предметов u вещей, необходимых для музея, произведена т. Лукомским полностью ….
2. Ключи от музея и от всех его витрин сданы на руки ученому хранителю музея. Двери, ведущие в помещение музея заперты….
6 …. привeдeниe музея в элементарный научный вид, позволяющий оmкрыть его двери для народа…, потребует около 8 – 10 дней. Таким образом, музей будет открыт для осмотра его народними массами не позднее 15 мая.
Однако, до того времени уже есть полная возможность осматривать музей u это право решено предоставить в первую очередь советским работникам… Мною предложено т. Лукомскому составить регламент посещений …
7. Первого мая полагаю yмecтным музей считать oткpьiтым только для лиц, имеющих имeнные разрешенuя, ибо пролетарuaт в этот день будет на своих революционных празднествах, а мещанская толпа угрожает переполнuть музей, еще не гoтoвый для наполненuя его широкими массами, а праздничнолюбопытствующие настроения зтой толпы не представляют культурной ценности.
9. Для целей охраны музея произведен пересмотр всех лиц, жuвущих в доме, где находится музей и произведено выселение всех лиц без определенных занятий, которые пользуются личной слабостью В.Н Ханенко …
…мною также предписано очистить и обставить надлежащим образом две комнаты из помещений, прuмкающu x к музею, для поселенuя в нем отвeтcтвeнных Coвeтcкux работников … » ( Материали науково- практичної конференції до 150-річчя Б.І. Ханенка)
Збереглися листи Варвари Николівни до Довнар-Запольського з проханням не направляти до неї на проживання ніяких осіб та лист до академіка А. Кримського, в якому вона розповідала про всі біди та знущання, благала npo допомогу та захист.
Життєва ситуація інколи складалася просто трагічно. Лукомський писав: « … она не имела права входить в музей … И она иногда приходша со своей собачкой, тайно от меня забирала ключи от хранuтельской. Было трогательно вuдеть, как она, забившucь в уголок, сидела неподвuжно и любовалась вещами».
23 червня 1919 р. музей було націоналізовано.
Знову звертаємося до спогадів Лукомського : «Я убеждал В.Н Ханенко, что зто лучшее средство-лекарство для незыблемого сохраненuя собрания uндивидуалuзации коллекции».
Яка то була омана!
„Незыблемость” та „индивидуализация” унікальних приватних зібрань для радянського музеєзнавства того часу набули значення негативного.
Багатопрофільна колекція родини Ханенків у подальшому була розпорошена по „ профільних” музеях Києва.
У 1918 – 1920-му роках політична влада в місті змінювалася шість разів.
Були червоні й білі, Директорія й поляки, німці й махновці, і знову червoнi. Декрет про націоналізацію музею то набирав чинності, то втрачав її. Влітку 1919 року, у розпалі громадянської війни, музей приймав відвідувачів. Однак, уже наприкінці року емігрує Г. Лукомський, ідуть з музею наукові працівники. У неопаленому приміщенні залишається лише господарка та троє служителів.
Проте слід відзначити, що жоден експонат не залишив стін музею. У 1921р. Всеукраїнська Академія Наук нарешті вступає у володіння музеєм. Для його керівництва створюється Комітет, до якого входить і Варвара Николівна. Директором обираєrься М.О.Макаренко – мистецтвознавець, історик, археолог. Існує штат науковців. Сам музей набуває статусу наукової інституції.
7 травня 1911 року помирає Варвара Николівна Ханенко.
Протоколи засідань музейного Комітету з архіву КМЗСМ подають нам короткі, але цікаві відомості про події, що розгорталися після смерті.Н.Ханенко.
Вже через два дні М.Макаренко пропонує оглянути будинок, описати майно, що залишилося від Варвари Николівни. Особисті речі небіжчиці перенесені до флігеля.
З протоколу від 26 травня 1922 року:
«Директор музею доклав про небезпечний стан музею з боку його охорони» Йдеться і про заповіт В.Н.Ханенко, « … який він (Макаренко) своєчасно підписував як свідок, та який в сучасний мент десь загубився … »
Вже через місяць, як занотовано у протоколі від 24 червня, в музеї сталася крадіжка речей покійниці, що « … переховувалися у хліві музейного будинку». «Директор М. О. Макаренко доклав, що він одержав папер від в. о. Голови ВУ АН (мається на увазі А.Кримський), з проханням з’ясувати справу про листовий заповіт B.M.Xaненкo. М. О. Макаренко зробив що міг, та виявилось – є надія, що його можна буде розшукати».
Протокол від 1 липня 1922 р.:
«Копію протоколу огляду приміщення хліва музейного будинку після крадіжки карний розиск обіцяв видавати, та поки що не дав.
З приводу заповіту В.Н.Ханенко М. О.Макаренко розмовляв з Мар. Ник. Іващенко, яка говорить, що не знaє, де знаходиться заповіт та чи можна буде його відкрити, коли немає виконавців заповіту». Як бачимо, мова про те, що архівні матеріали родини Ханенків були спалені її сестрою Іващенко, відсутня.
У серпні того ж року в музеї відбуваєrься ще одна крадіжка. Цього разу було викрадено майно того самого Гаркавика – дворецького, довіреної особи Варвари Николівни. Що саме викрали злодії у слуги Ханенків нам не відомо, хоча справою, як і попередньою, займався карний розшук..
Лише у 1929 р. С. Гіляров видає версію, яка сьогодні фігурує як офіційна з приводу втрати всього особистого архіву родини Ханенків. Він писав: «Архів Ханенків. що в ньому пoвuнно було зберегтися листування в справах придбання та експертизи речей музею, за свідоцтвом М.О.Макаренка, після смерті Б.М.Ханенко, разом з особистим листуванням небіжчиці, спалила її сестра М. Іващенко».
Таким чином, нам ще належить з’ясувати всю правду про зниклий архів Ханенків та про долю останнього заповіту Варвари Николівни. Сьогодні можемо лише констатувати факт його зникнення у 1922 році, а в 1924 зникає й ім‘я Ханенків із назви музею. Поступово ім`я Богдана Івановича та Варвари Николівни йде у забуття.
Нині, маючи на меті відтворити історичну справедливість щодо значення для нашої культури діяльності подружжя Ханенків, насамперед – повернyти :музеєві імена його засновників.
Держава намагається оцінити сподвижницьку діяльність Богдана та Варвари Ханенків і тому «За рішенням виконкому Київської міськради від 16.07. 1979 року № 920 будинок знаходиться в зоні регyлювання забудови 1 категорії, з 1982 року його взято під охорону держави як непересічну пам’ятку архітектури і мистецтва – охоронний № 49». А з 1999 року він має назву „Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків (ММХ) ”.
Мрія про те, що «Музей должен быть не только собранием редкостей и образцов… он должен быть одновременно и школой, и храмом, священным меcтo, куда должны стекаться все для изучения прекрасного и поелонения красоте» (Богдан та Варвара Ханенки).
Датою народження Київського музею західного та східного мистецтва вважається червень 1919 року, коли декретом радянської влади приватну колекцію відомих київських меценатів і культурних діячів Богдана та Варвари Ханенків було оголошено державною власністю.
Сьогодні Київский музей західного та східного мистецтва широко відомий в Кураїні та далеко за її межами завдяки своїй не перевершеній колекції з наявними в ній унікальними художніми пам‘ятками.
Колекція Ханенків була основою для створення у 1964р. Музею історичних коштовностей та Державного музею українського кордно- декоративного мистецтва. Де6які матеріали зберігаються у Київському музеї російського мистецтва, у Києво-Печерській Лаврі, Полтавському краєзнавчому, Одеському археологічному музеях.
РОЗДІЛ ІІ
СУЧАСНИЙ ЕТАП РОЗВИТКУ ОСВІТИ С. ОЛЕНІВКА
Десь із середини ЗО-х років майстерня започаткована Хененко відновила свою роботу і знову радавала людей чудовими килимами та іншими иробами. Друга світова війна припинила роботу фабрики аж до 1946р. „…Вже в іншому будинку, бо панський не зберігся, Київська швейна фабрика відкриває філіал в Оленівці, де виготовляли ляльки, вишивали жіночі кофти, оздоблювали білизну. Поряд з цим, на старовинних ставках вручну ткали портьєри в українському стилі … ” (уривок із спогадів жительки С.Оленівка шкляр Катерини Павлівни). Майстерня, яка серед людей звалась просто „ткацька” була ліквідованау1980р.
Після бурхливих революційних подій 1917р. сирітський приют, відкритий в селі на початку ХІХст. продовжував функціювати, дітей було багато, вихователями та обслyгою були місцеві жителі, а вихованці – діти з Київської області. Село співчутливо ставилось до сиріт, люди допомагали як могли.
Велика Вітчизняна війна теж знедолила багато дітей, і знову село зі сльозами на очах приймало маленьких сиріт до своєї громади. Постачання продуктами йшло із Києва, а все інше лягало на плечі місцевих жителів. Ось як про це згадує жителька села, вихователька, що працювала у дитячому будинку з 1947р. Коваль Віра Григорівна: „Будинок потрібно було добудувати, тому що дітей було багато, майже 100, різного віку, різної долі, були тут зовсім маленькі, з пологового будинку, і ті,батьки яких загинули чи померли, або знаходились у „тюрмі”. Їх розділяли на три групи – молодшу, середню і старту. Вихователь брав молодшу групу і працював з ними до семи років, потім дітей відправляли до iнтepнатів. Їх вчили малювати, читати, писати. Від пані Варвари лишилось піаніно, тому діти мали можливість співати і танцювати під музику (це піанїно служило дітям аж до 1991р., поки не згоріло разом із старою школою). Велику допомогу дитячому будинку надавав завод „Ленкузня”, надсилаючи на свята великі подарунки; одяг, взуття, книги та все, що потрібно для навчання. Представники цього заводу приїздили до малечі в гості.
Особливо любимим і радісним було свято Нового року – всім шили карнавальні костюми, вивчали пісні, танці, вірші, хороводи. Працювати доводилось з різними дітьми і тільки терпіння і любов допомагали відігріти душі і наповнити їх бажанням жити, сміятись, мріяти про щасливе майбутнє. ( Додаток 3)
У 1965р. дитячий будинок було розформовано, більшість працівників перейшли працювати у дитячий садок, що був організований при Київській овочево- картопляній дослідній станції ще у 1954р.Який знаходився на центральній садибі ще в одному панському приміщенні, що збереглося (їх є всього два). Майже 20 років керувала дитячим содком вчителька за фахом, великий ентузіаст своєї справи Крушинська-Дмитруха Галина Артемівна. Радо прийняла вона до свого маленького колективу вихователів з дитячого будинку: Ратошнюк Меланію Мусіївну, Коваль Віру Григорівну, Цукренко Надію Григорівну, Твердохліб Галину Андріївну та інших. Із спогадів Галини Артемівни: „ … Легко і хороше було працювати з колективом однодумців, які постійно піклувались про дітей: в літні погожі дні діти цілий день на свіжому повітрі, різні розвиваючі заняття, красивий посуд за столом, серветки привчали дітей до культури, що для села було важливо. А коли діти бачили маленького рудого коника, що під’їжджав до воріт, то щастю не було меж, діти добре знали, що поїдуть кататися і не просто, а на поле, де працюють мами. Старша і молодша групи дітей добре знали, де працюють батьки, і для батьків ці хвилини спілкування на полі приносили радість. Були діти першими дегустаторами нових сортів, що виводив заслужений агроном України Краєвий Іван Митрофанович: „ А чи смачно? ”- запитував він коли діти ласували помідорами, кавунами, динями і уважно вислуховував, що говорили маленькі дегустатори. Дирекція радгоспу з великою увагою ставилась до своїх дітей, вони були забезпечені як продуктами харчування, так і іграшками. Та коли центральна садиба радгоспу перебазувалась у селище Борова, становище дитячого садка з кожним роком погіршyвaлось: старе приміщення не витримувало, іграшки ламались, молодь тікала в місто, дітей меншало, ентузіазм вихователів не допомагав …” В селі є побудована нова двоповерхова школа і ось у 1999 р.педагогічний колнктиввирішив забрати дитячий садок під свою опіку, так утворилось навчально-виховне об’єднання.
Як уже раніше повідомлялось, київський генерал-губернатор будучи з перевіркою у пані Ханенко Варвари звернув увагу на те, що вона, піклуючись за молодь села, маленьких діток, не забувала і про дорослих „ … устроила вечерние классы … по общео6разовательным предметам и по сельскому хозяйству … ”. Тобто, з 1903р. в Оленівці існувала агрошкола, яка повинна була вчити селян господарювати грамотно, застосовуючи життєвий досвід і агротехнічні досягнення. Ця школа випустила багато досвідчених агрономів: Ємець Опанаса Танасійовича, Дубового Івана Максимовича, який в 50-х був головою колгоспу в Оленівці.
Започaткована пані Варварою агpoшкола відновила свою роботу в 20-х роках, заняття вели талановиті викладачі, що давали грунтовні знання в поєднанні з практичними навичками. На основі досвіду aгpoшколи в 1939 р. було створено нayково-дослідну станцію, яка існує і досі. Через рік станція мала вже декілька лабораторій зі своїми напрямками в роботі та бібліотеку на 2 тис.книг.
По закінченню Великої Вітчизняної війни станція запрацювала знову. Особливо пожвавилась наукова робота з приходом у 1947р. визначного, у мацбутньому, селекціонера Крайового Івана Митрофановича, заслуженого агронома України, кандидата, сільськогосподарських наук, автора багатьох сортів помідорів, динь, кавунів, гарбузів, капусти. До 1953р. зі станцією співпрацювали знамениті вчені- селекціонери України академік В.П.Бушинський, професори Чирков, Владимиров. В 1954р. до станції прибуло багато молодих селекціонерів, серед яких Гуща Микола Андрійович, що працює понині, тільки тепер на базі селища Борова, яке до 1975р. було філіалом Оленівської селекційної станції. На жаль, сьогоднішнє дослідне господарство „Оленівське” не відповідає високим агротехнічним вимогам, не має вчених, не проводяться досліди, стан критичний. Але якась маленька частинка від aгpoшколи залишилась і зберігається на ділянках в школі, де учні самостійно вирощують вочі для своєї їдальні.
У 2001 р. було закладено великий фруктовий сад.
І в остaннє ми повертаємось до нашої пані Варвари Николівни з вдячністю за високий рівень освіти, започаткований нею в селі, центром якого була і залишаєrься школа, яка ніколи не припиняла своєї діяльності. Після революції учні школи, яка носила назву ШКМ – школа комуністичної молоді – брали активну участь у всіх політичних подіях, що вирували в селі. Перший випуск цієї школи відбувся у 1932 році. Ось уривок з розповіді випускниці Семенюк Ніни Пилипівни: „ …Ми вчились з великою охотою, хоча були завжди напівголодні, постійно дискутували про те, яким шляхом іти до комунізму, брали активну участь у боротьбі за формування колгоспу, писали лозунги, до дірок зачитували газети, працювали на колгоспному полі і вдома. Цікаві й неспокійні були часи. Відносний спокій змінювався новими страхами, а школа працювала навчаючи і виховуючи ”. Потім настало лихоліття війни, яке покликало до лав захисників і вчителів Оленївської школи, пішли і не повернулись: Кратко Гнат Лаврінович – викладач російської мови, Побраницький Пeтpо Іванович – біолог, Дігтяр Федір Оверкович – історик. Вчителі, які залишились, а це були літні люди продовжували навчати.
У велику почесну книгу пам’яті школи внесено багато славних імен: і вчительських династій: Мороз Сидір Нестерович – історик і директор, Солопенко Петро Іванович – вчитель математики, його дружина Катерина Левківна – класовод, Бондаренко Петро Іванович з дружиною Марією Іванівною – філологи, родина Кучерівських – Володимир Прокопович – географ, його дружина Ольга Савична – український мовник вивчили на вчителя німецької мови свою доньку Майю Володимирівну, яка разом зі своїм чоловіком Колісником Миколою Трохимовичем – вчителем фізкультури, ветераном війни довгі роки працювали в школі, а Майя Володимирівна і сьогодні бажаний гість. Понад сорок років віддала дітям Шкляр Катерина Павлівна, а зараз це голова жіночої ради села. Праця вчителів відмічалась грамотами: Гордієнко Галина Семенівна – філолог, Слива Параска Сергіївна – класовод, Шкляр Ольга Папасівна -класовод, Товба Фросипа Андріївна-філолог, Стопчак Оксана Іванівна – філолог, Білоус Антон Степанович –географ, директор школи з 1961 по 1976 роки, Гузиченко Іван Олексійович – фізик, директор з 1976 по 1979 роки, Карабач Михайло Васильович – історик, директор з 1980 по 1988 роки. Після Карабача директором став учитель німецької мови Дерев’янченко Віталій Іванович, який зумів організувати будівництво нової двоповерхової школи, здійснилась мрія жителів села – їх діти і внуки будуть навчатись у новій школі. Новий час вимагає нових досягнень.. І вже піклується колектив на чолі зі своїм директором про утворення навчального об`єднання „30Ш ІІІ ст. – дитячий садок”. Рішення затверджено і дитячий садок із старого панського будинку переходить до нової школи. „Спасибі пані Варваро за твої будинки, в яких були школа і дитсадок, за закладені традиції освіти села, ми будемо їх продовжувати, ми хочемо, щоб наша школа стала великою родиною, де б все пам’ятали, всіх поважали і рухались вперед ”.
Час не стоїть на місці. Діти підростають і виходять у світ.Піднімається нове покоління – робота продовжується, пошуки не припиняються. Скільки нового і далеко не відомого оточує вихованців Оленівського НВО.Потрібно поспішати, поки ще є очевидці- люди та німі свідки- будівлі. Як добре, що цей нескінченний процес приносить задоволення всім, дає можливість відчути себе відповідальними громадянами своєї малої Батьківщини, свого села.
Питання, що настає перед людством у ХХІ столітті: „Чи буде новий вік гуманістичним, чи його не буде зовсім?” Тому останнім часом зростає цікавість до пізнання і дослідження людської душі і це основа основ.