Сьогодні в селищі Дорогинка відбулося відкриття та освячення памятника останньому атаману фастівщини – Гайовому Івану.
Про ньго багато написано і сказано, про ті надзвичайні справи і події, які пов”язують з його ім”ям.
Головне, що зібралися небайдужі люди, які створили цей пам”тний знак, а також люди, які прийшли на відкриття. Багато було промов та виступів, багато гостей мали слово, усі погоджувалися з одним – це гарна справа!

..потім перейшли до ставу на річку Шишкарівку, де на його схилах створено “амфітеатр”, а сценою був над водою зроблений “місток”. На фото та відео все гарно видно.
Виступали і нагороджували активістів села, потім розпочали концерт самодіяльним гуртом з Дорогинки, а потім і гостей підключили…

..виступали: кобзарь Микола Литвин ( с.Волиця ), аккордионіст Михайло Тарганчук ( м.Фастів ), гурт “Квітка-душа” (с.Борова), самодіяльний гурт з Дорогинки.
..невилика картинна галерея від В.Будаса з Борової була представлена також.
..серед гостей були присутні родичі атамана: племінниця Грисюк Галина Миколаївна та Іван Кирилович Грисюк.

..мапа

Переглянути більшу мапу

Нижче наведено частину тексту про Гайового у творі.
Коваль Р. Повернення отаманів Гайдамацького краю.
К.: Видавництво “Діокор”, 2001

Гайовий і гайовщина

В один із перших жовтневих днів 1922 року, в Києві, на розі вулиць Дмитрівської і колишньої Столипінської (тепер Олеся Гончара), чекісти влаштували засідку на отамана Гайового, що в супроводі охоронця йшов у бік залізничного вокзалу.
“При свете уличного фонаря, – згадував начальник секретно-оперативної частини Київського губернського відділу ҐПУ Ю. Перцов, – мне особенно врезались в память лицо и фигура Гаевого в тот момент, когда его стиснули с двух сторон. Он остался без движения, словно каменный. В автомобиле, после первого впечатления, он заметил: “Оце робота!”
Не розпука, не жах заполонили отамана в момент арешту, а захоплення філігранною роботою ворога.
Оця повага до противника в момент смертельної загрози яскраво висвітлила шляхетність, небуденність постаті отамана Київщини Гайового.
Хто ж він, цей Гайовий? Що спонукало його стати на шлях боротьби проти совєтської влади?

Справжнє прізвище отамана – Іван Грисюк. Народився у с. Дорогинці Білоцерківського повіту Київської губернії орієнтовно 1895 року в заможній селянській родині.
Воював на фронтах Першої світової, зрозуміло, “за царя і атєчєство”. Не встиг навіть дослужитися до молодшого офіцерського чину, як потрапив у полон.
З Австро-Угорщини повернувся десь у 1918-му. Якийсь час нічим особливим не займався: відлежувався на печі – відновлював сили після полону. А тут – комісари: чому валяєшся?! Ми, мовляв, кров проливаєм “за трудящих”, а ти…
– Та в мене ще ноги пухлі, – відказав Іван.
– Ах, так ти нє хочєш ваєвать за савєтскую власть?!
І побили Івана у рідній хаті нагаями.
– А-а-а… Ота-ка совєтська власть, – процідив він крізь зуби, – а нам говорили, що це власть трудящих…
Отак більшовицькі нагаї народили ще одного борця за незалежність рідного краю.
І Грисюк Іван пішов у ліс, до Богатиренка, отамана 2-го Гайдамацького запорізького куреня смерті. Й незабаром став його помічником.
Пізніше Грисюк отаманував на чолі власного загону. Діяв у Київському та Білоцерківському повітах. Більшовики називали Гайового-Грисюка “ізвєстним бандітом”, “віновніком крушенія продмаршрута для Донбасса”… Люди ж і у двадцяті, тридцяті роки, і пізніше пошепки говорили, що Гайовий “захищав села від набігів більшовиків”.
Одним із головних засобів боротьби проти повстанців було взяття заручників-відповідачів серед селян. В інструкції до наказу № 2 Київської окружної наради за підписом Володимира Затонського зазначалось: “Назначение ответчика должно происходить в районах, наиболее излюбленных бандитами, и должно производиться возможно более торжественно… При применении репрессий, особенно расстрелов, по отношению к ответчикам бить на психику неторопливым приготовлением к жеребьевке… давая возможность купить жизнь… выдачей действительных бандитов…”
Заручників села Дорогинки більшовики розстрілювали біля стіни кам’яної школи. Тут загинули Герасим Грисюк, батько Степана Лебединао та багато інших…
Вбили і брата Гайового – Дмитра.
Під час облави застрелили й отаманового батька – Андрія Яковича, який переховувався від людоловів у лісі.
Вбили й дядька Данила, батькового брата, – за те, що не бажав служити в Красній армії.
Розстріляли і двоюрідного брата отамана – Івана Грисюка, помічника лісничого села Веприка. Хлопця схопили в 1921-му, завели в жито за село, роздягли до спідньої білизни і безжалісно позбавили життя. Потім чекіст гидливо кинув матері розстріляного: “Ти, мужичка, сина виучіла на лєснічєва?.. Бєґі, забірай єво…”
Як бачимо, роду Грисюків “савєтська власть” оголосила війну на винищення…

Одним із улюблених місць дислокації козаків Гайового було урочище Кладова – між станцією Бояркою і селом Дзвінковим.
Про це згадує у своєму “Щоденнику” Сергій Єфремов. Цитую: “Добрий спомин зберегли люди про Гайового… Людей не кривдив. Помагав. Навчав Україну любити, за неї стояти… (Кладова) – дика пуща, надзвичайно мальовнича і велично-сувора. Справді неприступна твердиня гайдамацька. Один дядько розказував, ніби віз Гайового лісом. На дорозі лежить здоровенний дуб. Кинулись козаки Гайового одвертати, але нишком один до одного: “Не дуже, хлопці, – нехай батько свою силу покаже”. Ніби не можуть одвернути. Тоді встав Гайовий та як суне тим дубом!.. Каже дядько, що на власні очі те бачив, але… очевидно, це просто легенда, що на очах твориться… Своїх партизанів люди звуть “козаки”, а большевиків – “товарищі”, і треба чути, скільки зневаги вкладають у це останнє слово”.

Цікавий спомин про отамана залишив і поет Володимир Косовський. Його матір розповідала, як одного разу, коли Володимир ще був немовлям, сиділа вона на узліссі, на сосновій колодці, і колисала дитя. Несподівано зашелестіло листя і перед її очима з’явилося два вершники. Побачивши селянку, зіскочили з коней. Стрункий високий красень-командир віддав поводи свого коня ад’ютанту. Підійшов ближче. Вітаючись, поцілував жінці руку. Потім запитав:
– Більшовики в селі є?
– Щось подібного сьогодні не чула, – трохи розгублено відповіла селянка.
– Ви знаєте з ким розмовляєте?
– Ні.
– Я – Гайовий.
Отаман нахилився до жінки, взяв із рук дитину, посадовив на широку долоню, підняв угору і запитав ад’ютанта:
– Чи зробимо ми їх щасливими громадянами вільної України?
Ад’ютант, знизавши плечима, відповів:
– Вам про це, пане отамане, краще знати…

Не дивно, що село в масі своїй – попри червоний терор – продовжувало допомагати своїм захисникам, годувало їх, надавало медичну допомогу, коли треба було – переховувало. Чимало помічниць було серед жінок і дівчат.
Ось, наприклад, Ганна Грисюк, родичка отамана… Бувало, заріже барана чи вівцю, наварить повні горщики м’яса, дітям своїм не дає, а горщики – на воза, в сіно, зверху покладе борони та їде, ніби на поле волочити, а сама прямує у Вовчий Яр, до лісовиків…
Була у Гайового й розгалужена мережа інформаторів, які завжди попереджали про небезпеку, про рух червоних частин, їхню силу та озброєння.
У своєму районі отаман почувався безпечно, зловити його було марною справою.
З величезними зусиллями, після багатьох невдач, чекістам усе ж вдалося інфільтрувати в оточення Гайового сексота.
Настала осінь 1922 року. Непокоїли думки про зиму: як і де її перебути? І “сєкрєтний сотруднік” підказав “вихід”: емігрувати до Польщі, до Симона Петлюри. Принаймні на несприятливу частину року. Замаскований чекіст обіцяв через надійних людей організувати в Києві документи для виїзду. Таким чином отамана витягли з рідного району, де його, здавалось, тримала й оберігала земля.
Начальник секретно-оперативної частини Київського губернського відділу ҐПУ Ю. Перцов, який керував цією операцією, згадував: “Отдел ГПУ задался целью во что бы то ни стало изъять известного бандита Гаевого… Его никак не удавалось поймать на периферии, несмотря на массу затраченных сил и на жертвы. Необходимо было заставить Гаевого приехать в Киев, выудить его из района, где он имел много связей. После шестимесячной разработки плана комбинированным подходом удалось наконец выудить Гаевого, начальника его штаба и двух “пэвных” казаков в Киев…”
На початку жовтня 1922-го Перцов, нарешті, отримав довгоочікуване повідомлення: Гайовий у Києві! Отаман із начальником штабу прибув вночі на одну з квартир на вулиці Львівській. Сексот повідомив, що сьогодні ж увечері вони планують виїхати з Києва потягом. “Сєкрєтний сотруднік” попередив, що Гайовий озброєний двома револьверами та пляшечною бомбою, а у начальника штаба та двох охоронців – п’ять револьверів і дві бомби.
“Нам было известно, – продовжував Перцов, – что бандиты собираются отправиться на вокзал… Было также известно, из заявления самого Гаевого, что при попытке… задержать его на улице он патронов не пожалеет…”
Перед восьмою вечора Перцову доповіли, що Гайовий із товаришем підходять до пастки…
“Все было сделано так, как предполагалось, – розповідав чекіст. – Бандиты очутились в тисках между двумя группами, сошедшимися с двух сторон… Спустя несколько минут бандиты были обезоружены… В автомобиле, после первого впечатления, Гаевой заметил: “Оце робота!” А на вопрос о том, почему он не стрелял, ответил: “Забувся!”

Загинув Іван Грисюк 9 лютого 1923 р. під час повстання в Лук’янівській в’язниці – разом із холодноярськими отаманами Ларіоном Завгороднім, Мефодієм Голиком-Залізняком, Денисом Гупалом та іншими 10.
В 1930 р. забрали до Лук’янівської в’язниці й отаманового брата – Андрія. Там він невдовзі й загинув. У тому ж таки 1930-му арештували й найменшого отаманового брата Грицька і вислали в Сибір на довгих 17 років.
совєтська влада, яка послідовно здійснювала геноцид до родини Грисюків, і недобиткам (решткам?) великої колись родини “не давала ходу”. Це стосувалося навіть навчання. Зокрема, ніяк не міг отримати освіти двоюрідний племінник отамана Антон. Лише будучи призваним до армії, він зміг потрапити до військового училища. Дослужився до звання старшого лейтенанта, командував ротою. Та військову освіту використав не проти поневолювачів своєї Батьківщини й убивць власної родини, а проти фінського народу.
Гіркий і болючий парадокс!
Під час совєтсько-фінської війни Антон Грисюк став Героєм Совєтського Союзу. Відтоді ставлення до Грисюків у селі змінилося на краще – зокрема, місцеві активісти перестали бити вікна в їхній хаті…
Герой Совєтського Союзу Антон Грисюк загинув у квітні 1944-го неподалік від м. Ковеля.
Найменший брат отамана Грицько повернувся із Сибіру в 1947-му. За два роки у с. Дорогинці таку пасіку зробив, що люди дивувалися! Та, як видно, зарано повернувся Грицько з Колими – в 1949-му його знову арештували і вислали назад у Сибір. Додому він вже стежки не знайшов: на чужині, в Новосибірську, і помер.

Нині на в’їзді в село Дорогинку, що неподалік від м. Фастова, стоїть поставлений ще за совєтських часів неоковирний монумент із написом: “Батьківщина Героя Радянського Союзу Антона Грисюка”.
Хочеться вірити, що з часом на його місці постане інший монумент, на якому ще здаля можна буде прочитати: “Батьківщина Героя України отамана Київщини Івана Гайового-Грисюка”.

пс. в Дорогинці красиві краєвиди, особливо над водою…

получить займ на карту