Павло Митрофанович Ралко (15.09.28 – 05.05.20)
Павло Митрофанович Ралко прожив велике життя, більше 90 років.
На довгій ниві життя Павла Митрофановича було багато радісних, сумних і яскравих моментів. Дитинство його пройшло у залитому тепер Київським морем селі на Десні, де жила велика дружна родина трудівників. Той загублений рай серед багатющої природи лівобережжя зруйнувала війна. Вона ж забрала життя батьків (село було спалене німцями разом з його жителями). Павлу вдалося втекти, в мороз переховуватися в копиці сіна, їсти живицю, пізніше лісами наздоганяти партизанський загін Федорова. Потім хлопець побачив світ: разом з радянськими військами потрапив у Німеччину, після війни служив у Чехії і Німеччині.
Наступний період життя – Павло Митрофанович за кермом як далекобійник: Ленінград, Москва, а ось уже і цілина, казахські степи. Потім знову кермо вантажівки. Де б не довелося бути, його поважали за порядність, чесність, працелюбство, за те, що багатьом допомагав. Одружився з мешканкою селища Борова, збудував дім, народилася дочка. Не встиг озирнутися – ось уже і онуки, і правнуки. Вся родина завжди дослухалася до порад мудрого діда.
В останні роки життя несподівано захопився малюванням картин – квітів, народних сюжетів у своєрідній манері, які залюбки дарував своїм багатьом родичам, друзям.
Ось воно – життя, чудернацький калейдоскоп подій, який раптом зупинився. Чотири дні не дожив Ветеран Великої Вітчизняної війни до 75-ліття перемоги над фашизмом, до свого свята.
Пам’ятаймо людину, що свої юні літа провела у війні, вижила, відбудовувала країну, була великим трудівником, добрим другом і сусідою багатьом людям.