Багряна Анна

Біографія.

Поет, прозаїк, драматург, перекладач.
Народилася 24 березня 1981 року в м.Фастові Київської області. Дитячі роки пройшли в селищі Борова Фастівського району.
Закінчила Інститут філології Київського національного університету ім. Т.Шевченка (спеціальність: українська мова та література). Працювала редактором телекомпанії «ЮАна», автором та ведучою телепередачі «Гармонія душі», старшим редактором Всесвітньої служби радіомовлення України, референтом з питань українознавства КУН, головним спеціалістом Національної Спілки письменників України з роботи із молодими авторами, головним редактором часопису «Гранословіє».
2006-2008 рр. – Голова Всеукраїнської Ліги українських жінок.
2006-2009 рр. – Секретар Ради Національної Спілки письменників України.
Член Національної спілки письменників України, Асоціації Українських Письменників, Міжнародної Асоціації письменників і публіцистів.

Поетичні книги:
«Суцвіття слів». – Київ. – ВЦ «Просвіта». – 2000;
«Поміж бузкових снів». – Київ. – Юана. – 2002;
«Між богами і нами». – Київ – Юана. – 2005;
“Мандрівка линвою/Spacer po linie” (у співавторстві з В.Песткою). – Львів. – Каменяр. – 2008;
«Інші лінії». – Київ. – ВЦ «Просвіта». – 2009;
“Замовляння із любові”. – Луцьк. – Твердиня. – 2011.
Романи:
“Етимологія крові”. – Київ. – Факт. – 2008;
«Дивна така любов». – Київ. – Нора-друк. – 2010.
Книги для дітей:
«Анна Багряна про Марію Заньковецьку, Олену Телігу, Вангу, Марію Приймаченко, Славу Стецько» (серія «Життя видатних дітей»). – Київ. – Грані-Т. – 2010;
Книги перекладів:
З болгарської: Елисавета Багряна. Вічна і свята (поезія). – Варна. – Слов’янська літературно-художня Академія. – 2009.
З македонської: Рісто Василевскі. Храм, справді, храм (поезія). – Луцьк. – Твердиня. – 2011.

Постановки вистав за п’єсами та лібрето А.Багряної:
“Над Часом” (драматична поема) – Драматичний театр “ЕРА” (Київ), 2006; Музично-драматична студія “Прем’єра” (Київ), 2009.
“Глорія” (мюзикл) – Донецький національний академічний український музично-драматичний театр, 2010.
“Рододендрон” (трагікомедія на 2 дії) – Український драматичний театр “Гомін” (Чикаго, США) 2010; Тернопільський молодіжний театр “Калейдоскоп”, 2011.

Твори Анни Багряної перекладені польською, російською, англійською, французькою, болгарською, латиською, азербайджанською, македонською, сербською, хорватською та албанською мовами. В Польщі, Азербайджані та Болгарії виходили окремі поетичні книги, в Македонії – збірка п’єс.
Учасник міжнародних поетичних фестивалів: “Поезія сьогодні” (Польща), Струзькі вечори поезії, “Рацинові зустрічі”, “Гераклейські поетичні врочистості” (Р.Македонія), “Слов’янські обійми” (Болгарія) та ін.
Перекладає з польської, болгарської, македонської, сербської та хорватської мов.

Відзнаки, нагороди, премії:
Лауреат конкурсів “Коронація слова” (ІІІ місце) та “Смолоскип” (ІІ місце). Міжнародна українсько-німецька премія ім. О.Гончара – 2008 р. (за роман “Етимологія крові”).
Міжнародна літературна відзнака “Срібне летюче перо” (Болгарія) – 2009 р. (за переклад книги поезій Елисавети Багряної).
Лауреат Літературного конкурсу СФУЖО ім. Марусі Бек (Канада) – 2009 р. (за оповідання «Зелений борщ»).
___________________________________________________________________________________________________________
..трохи творів:

Анна Багряна

ЛЕГЕНДА ПРО БОРІВСЬКОГО ОТАМАНА
. . . . . . . . . . . . .
Коли у 1919 році до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський, якого підтримали німці та білі російські офіцери, Україну поглинув цілковитий хаос. На її території діяли шість різних армій: українська, більшовицька, біла, Антанти, польська та анархістська. За свідченнями істориків, менш ніж за рік Київ п’ять разів переходив із рук у руки. Численні фронти розділяли одне від одного міста і цілі регіони. Майже повністю був втрачений зв’язок із внутрішнім світом. Зголоднілі мешканці міста вирушали в села – у пошуках харчів. Настрої селянства були вкрай важливими, адже селяни нарешті усвідомили, що мають боротися за свої права. Боротися до останнього. По всій Україні почали вибухати стихійні селянські заколоти. В запеклі бої кидалися загони озброєних селян на чолі з ватажками, яких за хоробрість називали по-козацькому – отаманами. Отамани не підтримували жодної влади. Вони боролися за права знедолених земляків. Проте серед них було чимало національно свідомих. У цих, останніх, було одне невмируще гасло: «За вільну Україну!» І вони не боялися помирати з таким гаслом на вустах.
Коли в борівській родині Кирсенків народився хлопчик, Степан сказав:
– Мій син має бути справжнім козаком.
Рід Степана славився тим, що котрийсь із далеких предків воював на Січі, боровся за рідну землю, за Україну. І кров запорожця мала б переливатися у спадок нащадкам. Степан відчував краплю цієї крові у собі, проте вірив: ще буде в його родині не один славний Кирсенко, гідний того, щоб називатися отаманом.
Василько ріс впертим і сміливим, а коли перетворився на вродливого юнака, батьковій радості не було меж: і стан, і постава, і хода, й іскристі очі Василя не залишали сумніву: в жилах його сина таки тече справжня козацька кров.
Запеклі бої роздирали всю Україну. І не було їм ані спину, ані меж, ані ліку. Як тільки моторошний брязкіт зброї докотився до Мотовилівки, Василь, не вагаючись і не гаючи часу, нагостривши власноруч змайстровану козацьку шаблюку, почав збирати загін однодумців – таких відважних юнаків, яким був сам.
– Україна має бути вільною – від німців і москалів, від усякої нечисті, яка заполонила нашу святу землю. Єднаймося і борімося за вільну Україну!
– Але знай, сину, ти ідеш на смерть, – сказав Степан.
– Тату, я не боюся смерті.
– Тоді прийми моє батьківське благословення, – старий перехрестив тричі свого сина-козака.
Ні батько, ні син навіть не помітили, як за цією зворушливою сценою з порогу хати спостерігала мовчки Марія.
– І моє, материнське… прийми благословення, – заридала, проте не кинулася в сльозах на сина, а прожогом вискочила з хати, аби не тривожити хлопця своєю жіночою слабкістю.
Василь вірив у власні сили, у сили своїх побратимів. Знав, що має чинити так, як підказує йому голос предка, кров якого перелилася до його жил – у спадок.
Зброя вигравала відблисками на червневому сонці, і парубок тішився, піднявши над собою шаблю. Він знав, що, можливо, вже не повернеться до мирного, затишного життя хліборобів, яким прожили його батько й мати. Василь змалку любив землю, змалку любив все, що проростало із цієї землі, проте зараз, у вирішальну мить свого життя, як ніколи відчував, що мусить шаблею берегти цю землю не лише для свого роду, а й для всієї України.
– Тату, мамо, я мушу піти попрощатися з Ольгою… Невідомо, чи ще побачимося.
Защеміло болем в грудях у Марії. Відчула вразливим материнським серцем: не стелити їй для сина весільних рушників.
. . . . . . . . . . . . .
Ольга вміла стримувати сльози, проте зараз це було надзвичайно важко для неї. Вона любила Василя – понад власне життя.
– Я піду з тобою, допомагатиму тобі. Буду разом із тобою боротися за правду.
– Ні, кохана моя, ти мусиш жити мирним і щасливим життям. У цьому твоя правда.
Дівчина ледве стримувала розпачливі ридання. Вона не хотіла миритися з розлукою. Але й не могла відпустити Василя, не поблагословивши його на криваве весілля, без неї.
Обійнялися, як ніколи ніжно. А потому злилися у пристрасному поцілунку. І не помітили, як над ними розстелилася зоряна постіль, наготована для прийдешніх їхніх життів…
– Я мушу йти. На мене чекають побратими. Прощавай, кохана.
. . . . . . . . . . . . .
І прокотилася по всій Фастівщині слава про хороброго отамана Кирсенка, котрий жив в борівському лісі і безжально вирізав усіх зрадників України, які траплялися на його шляху – в непроглядних хащах, в диких чагарниках, на протоптаних стежках, на залізничних коліях. Він вбивав багатіїв-поміщиків, які за правління гетьмана Павла Скоропадського влаштовували по селах «каральні експедиції», нещадно винищував всіх більшовиків і німців, всіляко допомагав своїм бідним землякам, віддаючи їм награбоване багатство – все до рештки. Його боялися і за його голову обіцяли золоті гори. Молоді парубки з Мотовилівки, з усіх сіл Фастівщини мріяли вступити до його загону. До нього йшли найхоробріші і найсильніші. Шабля Василя не знала спочинку й не знала пощади до всіх, хто був проти нього.
По Борові почали ходити чутки про те, що старі допомагають синові. Хтось навіть бачив, як Марія йшла до лісу з клуночком, повним харчів. Бачили й Ольгу, як поверталася щовечора невідомо звідки й співала дивних пісень про козака і голубку.
Більшовики не раз навідувалися до Степана, обіцяли йому «райське життя», якщо здасть сина їм в руки. Проте старий Кирсенко не сказав ні слова. Тоді йому погрожували пеклом…
. . . . . . . . . . . . .
Якось восени, коли всі селяни збирали врожаї, вдосвіта до своєї хати повернувся молодий отаман. Стомлений, знесилений, переступив поріг і впав на коліна. Старі Кирсенки перелякано подивилися одне на одного, а потім одночасно перевели погляди на сина. Материнське серце забилося передчуттям неминучого лиха, і Марія зойкнула стривожено.
– Тату, мамо, поблагословіть мене… на смерть, – припав обличчям до долівки й заплакав тихо. Проте за мить встав, посерйознішав і голосно сказав:
– Я зробив усе, що міг. Тепер готовий вмерти. Мої побратими зрадили мене. Мої вороги наздоганяють мене. Мамо, де моє весільне вбрання?..
І тоді Марія не втрималася, сама впала на коліна перед сином, і гірко, відчайдушно й голосно заридала, припавши синові до самих ніг.
– Не плач, мамо. Твій син не став зрадником. І ніколи ним не був. Нагрій краще води.
Степан лише мовчки спостерігав за цією сценою, не промовив жодного слова. Лише коли Василь, вийшов зі своєї кімнати – чистий, поголений, причесаний, одягнений в білі штани та білу вишиту сорочку, приготовану Марією на синове весілля – Степан підійшов до нього, обійняв міцно, а потому промовив:
– Благословляю, – і опустив сиву голову, аби не видно було зволожених очей…
. . . . . . . . . . . . .
Василь мовчки взяв косу і пішов на батьківське поле, встелене жовтою ковдрою пшениці. Його схопили в ту мить, коли косив. Не бився. Не противився. Не сказав нічого. Мовчав і тоді, коли більшовики прив’язували його до старого дуба. Лише коли почали стріляти, вигукнув щосили:
– За вільну Україну!
Аж здригнулося небо, і земля, і весь Всесвіт.
– За вільну Україну! – з кожним пострілом у груди. – За вільну Україну! За вільну Україну!
Кулям не було ліку. Проте з кожною кулею – як молитва, як прокляття – сміливий виклик отамана всім тим, хто йшов всупереч українській волі.
. . . . . . . . . . . . .
До мертвого тіла Василя довго ніхто не підходив, боячись покарань. Але старі таки наважилися поховати сина – по-християнському. І поставили дерев’яного хреста, виточеного з дуба.
Коли Степан і Марія, сидячи самі в хаті, оплакували Василя, на порозі з’явилася Ольга – бліда, як смерть.
– У мене буде дитина. Благословіть, мамо, тату, – впала навколішки й заридала.

9.09.04
______________________________________________________________________________________________________________

Анна Багряна

ПРИСУТНІСТЬ У МОТОВИЛІВЦІ*

Так
сунично – до зваби – пахнуть його вуста –
замість баєчки – ось тобі – вічна містерія лісу:
там
сплелися дві лінії і – отаман повстав –
Отаманський став –
на місці
розбитого місяця

люлі-люлі – мене колисали живі колючки
і сосново вливалися в кров мою їхні соки
промагнічений сонм видавався занадто низьким
просуничене сонце – занадто важким і високим
і вростали у мене старезних могил пирії
з дерев’яним хрестом перетнулись гарячі артерії
тут історія плакала
бо обчухрали її
поскидавши на посміх
мов копійки на мізерію

отаман повставав і горіли за ним дуби
помирав отаман – у жалобу вбралися сови
через Стугну-не-стікс – аж до моєї доби
стікалися
сльози
Павлові
скоро падати їм – у рівчак чи у ніч
упереміш з кривавим листом
уночі із лісу сунично ішов Черник –
привид сотника – до
колиски
люлі-люлі – співав – хай святиться правда моя
виростатиме ліс ти із ним виростай велика
і угукали сови
і
побачила я –
вже не привида –
а
чоловіка

* Збереглися скупі свідчення старожилів селища Борова про тамтешнього отамана Василя Кирсенка, який приблизно в 1919-1920 рр. у хащах Мотовилівських лісів влаштовував розправи над тими, хто обкрадав український народ і хто був противником незалежної України. За це більшовики розстріляли Василя.
Водночас збереглися досить детальні історичні дані про бій між Січовими Стрільцями та армією гетьмана Павла Скоропадсього під станцією Мотовилівка 18 листопада 1918 року. На чолі першого відділу Січових стрільців тоді стояв Федір Черник, який загинув під час бою. Стрільці перемогли, а подія увійшла в історію під назвою Мотовилівський бій.
Але обидва ці факти за радянських часів замовчувалися.
____________________________________________________________

..посилання на її творчість додаю: Вікіпедія, BBC, автура, гугль
http://poetry.uazone.net/bagryana/
http://bukvoid.com.ua/library/anna_bagryana/
http://www.poezia.org/ua/personnels/126