Єпіскоп Каспер Боровський

Єпіскоп Луцько-Житомирський Каспер Боровський (Kasper Borowski (1802-1885)), котрий 4 липня 1858 року консекрував у с.В.Мотовилівка мурований парафіяльний костел з червоної цегли,  під титулом Ісуса Христа, що молиться перед стражданнями (In monte Oliveto), який споруджено 1816 року коштом Йосифа Казимира Ігнатія Руліковського

Єпископ Каспер Боровський народився 6 січня 1802 року в Поліновщизні Вітебської губернії. Навчався у домініканських школах в Друї та Забялах, у єзуїтській школі в Ужвалді, а після ліквідації її царською владою до 1824 року – у школі місіонерів-лазаристів в Ілкушті Курляндської губернії. Навчався також у 1824-1827 роках у вищому учбовому закладі піярів у Полоцькому, після чого у віці 25 років вступив до Головної Духовної семінарії у Вільнюсі, яку закінчив 1831 року. 4 квітня 1831 року у Вільнюській катедрі отримав священичі свячення з рук єпископа-помічника Вільнюського Андрія Клагевича. Спочатку служив вікарієм в парафії Жежиця, а від 19 грудня 1832 року – настоятелем парафії св. Йосифа в Йосифсталі (нині – Йосипівка Одеської області). З 1835 року почав працювати викладачем у новоутвореній Вільнюській Духовній академії, яку 1842 року перенесли до Санкт-Петербурга. У 1845 році посів становище духовного отця академії, а 1846 року був піднесений до гідності греміального каноніка Могильовського митрополичого капітулу.


3 липня 1848 року призначений Святішим Отцем Пієм ІХ Луцько-Житомирським єпископом-ординарієм. 17 грудня цього ж року висвячений на єпископа консекратоhами єпископами Антонієм Мельхіором Фіалковським, Йосифом Йоахимом Голдманом та Ігнатієм Головінським, ймовірно, у Санкт-Петербурзі. 27 лютого 1849 року відбувся інгрес до Житомирської катедри. Розвинув енергійну пастирську і адміністративну діяльності, збільшив Духовну семінарію у Житомирі, дбав про відновлення і будівництво костелів, часто відвідував парафії, видав ряд пастирських послань, опублікував також власні переклади послань Отців Церкви. Після ліквідації Камянецької дієцезії 3 травня 1867 року був призначений Папою її Апостольським адміністратором. Тривалий час зберігав добрі стосунки із царською владою (отримав навіть кілька державних нагород), проте внаслідок протистояння спробам русифікації католицьких богослужінь у липні 1869 року був вивезений до Пермі. Тут з часом йому дозволи душпастирство у місцевій парафії. Завдяки його зусиллям були збудовані новий храм, який він же і консекрував, та парфіяльний будинок. Звільнили із заслання лише через тринадцять років, у травні 1882 року, проте повернутися до своєї дієцезії не дозволили, тому виїхав до Плоцька. Тут 15 березня 1883 року отримав призначенння Плоцьким єпископом-ординарієм, 13 травня цього ж року відбувся інгрес до Плоцької катедри. Але урядував не довго, помер 15 січня 1885 року, похоронений у місцевій катедрі.
СВЯТИНІ, ПОВ’ЯЗАНІ ІЗ АРХІПАСТИРЕМ: 1) «ВЕЛИКА МОТОВИЛІВКА, Ісуса Христа»; 2) «КАМІНЬ-КАШИРСЬКИЙ, Михаїла і Антонія»; 3) «КОМСОМОЛЬСКЕ, Йоана Непомуки»; 4) «МОНАСТИРИЩЕ, Діоніcія»; 5) «ПОГРЕБИЩЕ, Непорочного Зачаття П.Д.М.»; 6) «СЛАВУТА, Дороти»; 7) «ШУМСЬК, Непорочного Зачаття П.Д.М.»;

Мотовилівкою назвали попереднє стародавнє містечко Гуляники після переходу його у власність Івана Мотовила у XVI столітті. Нині поселення називається Великою Мотовилівкою, а проживає у ньому понад 1300 мешканців.

Мурований парафіяльний костел з червоної цегли під титулом Ісуса Христа, що молиться перед стражданнями (In monte Oliveto), споруджено 1816 року коштом Йосифа Казимира Ігнатія Руліковського. 4 липня 1858 року храм консекрував Луцько-Житомирський єпископКаспер Боровський. Костел мав три вівтарі (з каменю та два дерев’яні), муровану дзвіницю з одним дзвоном, а також, зокрема, дві ікони пензля італійського художника Грасса (св. Казиміра і св. Гелени). У храмі було влаштовано склеп-усипальницю Руліковських, де 1892 року поховано Антонія Амброзія Руліковського, а 1900 року – відомого польського історика та етнографа Едварда Руліковського. До парафії належали місто Васильків та ще понад десяток поселень, відзначались два храмових свята – святої Анни, через що костелу інколи помилково приписують титул св. Анни, та Різдва Пресвятої Богородиці. Відомо, що у 1894 році адміністратором парафії був о. Лука Орловський, 1907 року – о. Станіслав Шептицький, 1913 року – о. Леон Зеленський, а в 1912р. парафія налічувала понад півтори тисячі вірян.

У 1929 році активістами була розібрана та привласнена цегляна огорожа, зруйнована сторожка, розкрадено сакральне начиння, після чого влада ще й висунула претензії до пароха о. Франциска Андрушевича, що він не забезпечив охорону. Держава анулювала угоду про оренду костелу релігійною громадою. У пізніші радянські часи храм було підірвано, а його руїни розібрали місцеві мешканці на будівельні матеріали. Фактично, від колишнього костелу залишився лише частково зруйнований склеп-усипальниця Руліковських.


Каспер Боровський

Каспер Боровський
Kasper Borowski
Kasper Borowski (1802-1885).jpg
єпископ Плоцький
з 18831885 рр.
Конфесія: Римо-Католицька церква
Альма-матер: Полоцька вища школа піярів, Гловна семінарія уВільно
Науковий ступінь: доктор теології та канонічного права
Народження: 6 січня 1802
Поліновщизна
Смерть: 15 січня 1885 (83 роки)
Плоцьк (Польща)
Єп. хіротонія: 1848 р.; 1831 р.
Престол: Плоцька
Посада: єпископ-ординарій Плоцький
Єпископства: єпископ-ординарій Луцько-Житомирський,апостольський адміністратор Кам’янець-Подільський

Каспер Боровський (псевдоніми: «Цудзоновський», «О. Хвалібуг», пол. Kasper Borowski; 6 січня 1802 — 15 січня 1885) — луцько-житомирський єпископ, потім плоцький, професор Духовної Академії у Вільні йПетербурзі, патролог.

Життєпис

Походить з родини Боровських, яка мала прізвисько Цудзоновських і в XVII столітті прибула із Добжинської землі до Віленського воєводства[1]. Народився 6 січня в 1802 році в Поліновщизні. Навчався удомініканських, єзуїтських і місіонерських школах, студії відбув у 1823—1827 роках у Полоцькій вищій школі піярів, в якій добре вивчив грецьку і латинську мови. У 1827 році вступив до Головної Семінарії у Вільні. Ієрейські свячення прийняв у 1831 році й працював вікарієм у Жежиці, потім настоятелем у Йосефсталі, німецькій колонії біля Одеси. У 1835 році почав викладати Святе Письмо в Віленській Академії. Здобув докторанта з теології канонічного права. У 1839 році прийняв кафедру права та історії Церкви, на якій працював надалі після прийняття Академії до Петербурга.

За справу свого семінарійного колеги, о. єпископа Ігнатія Головінського, став у 1848 році луцько-житомирським єпископом. Керівництво дієцезією прийняв 27 лютого 1849 року. Будучи пастиром Луцько-Житомирської дієцезії, розвинув особливо енергійно пастирську і адміністративну діяльності. Ревний пастир збільшив духовну семінарію в Житомирі, старався про відновлення і будівництво костелів, часто наносив візити парафіям у своїй дієцезії. Видав ряд пастирських послань, у яких дбав про розвиток духовного життя своїх вірних: «Пастирське послання… при прийнятті керівництва своєю дієцезією 1849 року» (Санкт-Петербург 1849), [“Пастирське послання про великодню сповідь”] (Житомир 1850), [“Пастирське послання про обов’язки, життя, гідність людини і її відношення до Бога”] (Вільно 1854), «Пастирське послання… [Про таїнство покаяння]» (в: «Релігійно-Моральний Щоденник» T. 28: 1855, с. 527—542), «Пастирське послання… [Пасторальна інструкція про сповідь]» (в: «Релігійно-Моральний Щоденник» T. 28: 1855, с. 626—635), «[Пастирське послання про фальшиві науки, що перекручують правдиву віру]» (Житомир 1864). Під псевдонімом О. Хвалібога видав катехізм: «Менший катехізм через О. Хвалібога» (Вільно 1860) і «Римо-католицький катехізм, тобто християнська наука через О. Хвалібога» (Житомир 1860). Опублікував також власні переклади послань найстарших Отців Церкви.

Від 1866 р. урядував також скасованою росіянами Кам’янецькою дієцезією. Врівноважений, тактовний і сповнений повагою, єпископ К. Боровський мав добрі відносини з російською владою. Мав навіть у них довіру, доводом чого було ряд відзначень і факт, що на з’їзд єпископів в Римі 1862 року з нагоди канонізації японських мучеників, лише йому дозволили виїхати з терену Росії. Ці відносини, однак, не врятували його від гострих конфліктів з російською владою в період спроби зросійщення католицьких богослужінь. Єпископ енергійно протистояв спробам впровадження російської мови до богослужінь, не прийняв «требників» нею. Тому, що не піддався вмовлянням і погрозам, в 1869 був вивезений до Пермі. Його звільнили із заслання лише через 13 років — 1882-го. Не міг повернутися до своєї дієцезії, виїхав до Плоцька, де в 1883 р. був призначений плоцьким єпископом-ординарієм. Помер майже через два роки свого урядування 15 січня 1885. «Взірцевий священик і сумлінна людина — так про єпископа К. Боровського писавВалеріян Харкевич — жодної праці не боявся, відзначався витривалістю і винятковою ретельністю. Не обдарований ані красномовністю ані знатним письменницьким талантом, вмів за допомогою щирого слова, а тим більше за допомогою прикладу, жертовного життя об’єднувати людські серця. Боротьбу: релігійну, політичну, літературну, уникав, хоча стільки разів знаходився на терені тієї боротьби; однак не визнавав компромісу з сумлінням». Йому виставили величну епітафію у пресбітерії плоцької катедри.

  1. Walerjan Charkiewicz. Borowski Kasper (1802—1885) // Polski Słownik Biograficzny. — Kraków : Polska Akademia Umiejętności, 1936. — T. 2. — S. 348.Інна Шостак. Луцько-Житомирська Римо-Католицька дієцезія наприкінці XVIII — у першій половині XIX століття. — Білий Дунаєць — Острог, 2005.

  • Ks. Witold Józef Kowalów. Biskup Kasper Borowski (1848—1883) // Wołanie z Wołynia. — 1997. — № 6 (19) (listopad-grud.). — S. 32—34.
  • Krzysztof Rafał Prokop. Sylwetki biskupów łuckich. — Biały Dunajec — Ostróg 2001. — S. 178—182.

заём

Comments are closed.