ВАСИЛЬ СТУС

6 січня народився ВАСИЛЬ СТУС (1938 — 1985), український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Його призначенним адвокатом був Віктор Медведчук.

Як добре, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражданням і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

 

Васи́ль Семе́нович Стус (6 січня 1938, село Рахнівка, Гайсинський район Вінницька область — 4 вересня 1985, табір ВС-389/36-1 біля села Кучино, Пермський край, РРФСР) — український поет,перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1990), Герой України (2005, посмертно).

За власні переконання щодо необхідності збереження й розвитку української культури Василь Стус зазнав репресій з боку радянської влади, його творчість була заборонена, а він сам був засуджений до тривалого перебування в місцях позбавлення волі, де й загинув.

Життєпис[ред.ред. код]

Василь Стус у молодому віці

Дитинство і освіта[ред.ред. код]

Народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка, Гайсинський район Вінницька область, нині Україна (тоді Українська РСР, СРСР) в селянській родині, був четвертою дитиною в сім’ї. У 1939 році батьки — Семен Дем’янович та Ірина Яківна — переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей.

У 1944—1954 роках Василь навчався у Донецькій міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю. Василь вступив на історико-філологічний факультетпедагогічного інституту міста Сталіно. У студентські роки Стус постійно і наполегливо працював у бібліотеці, разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об’єднання «Обрій».

Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки служив в армії на Уралі. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. 1959 у «Літературній Україні» опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка.

Робота, навчання в аспірантурі[ред.ред. код]

Меморіальна дошка на гуртожитку в Києві за адресою бульвар Академіка Вернадського 61, у якому в 1963-65 роках мешкав Василь Стус

Пам’ятник на місці будинку на пр. Перемоги, 119, де у 1965—1972 мешкав В. Стус

Після закінчення вишу працював учителем у Таужнянській середній школі Гайворонського району Кіровоградської області. У 1959—1961 роках Василь Стус служив у лавахрадянської армії. У 1961—1963 роках викладав українську мову та літературу в середній школі № 23 м. Горлівки. Згодом був підземним плитовим на шахті «Октябрьська» в Донецьку[1].

З березня по жовтень 1963 — літературний редактор газети «Соціалістичний Донбас». Зокрема, працював в україномовній частині редакції цієї газети (з квітня 1963 року по квітень 1965 року у світ вийшло 509 номерів українського «Соціалістичного Донбасу». Тобто виходив українською мовою «Соціалістичний Донбас» за редагування В.Стуса рівно два роки накладом кілька десятків тисяч примірників.[2]). Власне Василь Стус був зарахований на посаду першого літературного редактора газети, у підпорядкуванні якого було чотири перекладача та дві друкарки. Працював сім місяців, доки не вступив в аспірантуру і не поїхав до Києва на навчання.[3]

Вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР у Києві із спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів із Ґете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.

Початок дисидентства[ред.ред. код]

У вересні 1965 під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.

Роки тимчасових робіт (1965—1972) стали найщасливішими роками його життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним й слідкували агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі, в ці роки він й знайшов свою кохану.

Не можна також й оминути того великого значення, якого набула для нього робота в архіві. Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом — на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. З 1966—72 — старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.

У 1965 році одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син — нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус.

Пропозицію Стуса опублікувати 1965 свою першу збірку віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку — «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 книжка віршів поета «Зимові дерева» потрапила до Бельгії і була видана в Брюсселі.

У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972.

Перший арешт й ув’язнення[ред.ред. код]

Васи́ль Сту́с 1972

12 січня 1972 року — перший арешт; впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості».

На замовлення КДБ, твори Стуса прорецензував старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Арсен Каспрук. Поетичну збірку «Зимові дерева» він назвав поетикою «декадансу, ідейного занепаду», в якій «радянське життя постає як добровільний допр[4], де живуть і діють неохайний вчитель етики, вчорашній христопродавець, п’яниця, альфонс, дочка асенізатора тощо. Бридкішої гидоти, жахливішої зненависті не міг придумати найвинахідливіший упереджений проти нашої дійсності фантазер». Крім того А. Каспрук зазначив: «не треба доводити, що книжка Стуса шкідлива всім своїм ідейним спрямуванням, усією своєю суттю. Нормальна неупереджена людина прочитати її може лише з обридженням, із зневагою до „поета“, що так порочить свою землю і свій народ».[5]

Про збірку «Веселий цвинтар» рецензент писав: «Радянські люди, за Стусом, це бездушні автомати, люди без голови, манекени, що механічно розігрують заданий за схемою безглуздий спектакль». «З художнього боку вірші Стуса це якась маячня, злобливе белькотіння, а з громадського, політичного — це свідомий наклеп, очорнювання і оббріхування нашої дійсності».[5] Подібні закиди були й на статті «Феномен доби» («У своєму блюзнірстві Стус доходить до того, що говорить про поетичну смерть Тичини періоду 30-х років і до кінця життя.») та «Зникоме розцвітання» («ідеалістичне тлумачення». Стус “говорить про поезію В. Свідзінського не лише як про «герметизацію власного духу», але й як про «еліксир проти гангренозної ери сталінського культизму»).[6]

На початку вересня 1972 київський обласний суд за звинуваченням в «антирадянській агітації й пропаганді» засудив Василя Стуса до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання.

У своєму коментарі на вирок суду Василь Стус, щодо рецензента Каспрука, сказав що «на руках цього доктора філології — моя кров, як і на руках слідчих Логінова, Мезері, Пархоменка, судді, прокурора і адвоката-прокурора, накиненого силоміць»[5]. Висловлюючись загалом про тогочасних рецензентів від КДБ, Стус зазначав, що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді.».[7]

Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Весь термін ув’язнення перебував у таборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку, Стуса 1977 вислали у селище Імені Матросова Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З ув’язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…».

1978 року поета прийнято до PEN-клубу.

Другий арешт й ув’язнення[ред.ред. код]

Будинок у Києві на вулиціЧорнобильська 13 а, де у кв. 94 у 1979—1980 роках мешкав Василь Стус

Віктор Медведчук, призначений державою, адвокат Василя Стуса на другому судовому процесі

Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до гельсинської групи захисту прав людини. Попри те, що його здоров’я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі: спочатку, з жовтня 1979 до січня 1980, формувальником II-го розряду ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни, після цього і до арешту — працював в цеху № 5 українського промислового об’єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт» намажчиком затяжної кромки на конвеєрі.

Коридор до камери в якій помер Василь Стус

У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський вчений і правозахисник А. Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.

Адвокатом Віктора Медведчука затвердили, незважаючи на чисельні протести обвинуваченого. Суд проходив за зачиненими дверима. Відомий письменник, правозахисник, громадський діяч і друг Василя Стуса Євген Сверстюк згадує: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката».[8] Сам Медведчук наполягає, що роль адвоката в таких процесах була мінімальною: «Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Василя Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у Радянському Союзі й не знає, що це таке. Рішення за такими справами ухвалювалося не у суді, а в партійних інстанціях і КДБ. Суд лише офіційно затверджував оголошений вирок» (цит. за офіційним інтернет-сайтом Медведчука[9]).

Про методи захисту, які використовував Медведчук, свідчить «Хроника текущих событий»: «Адвокат у своїй промові сказав, що всі злочини Стуса заслуговують покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи у 1979—1980 рр. на підприємствах Києва, виконував норму; крім того, він переніс тяжку операцію шлунка. Після промови адвоката засідання суду було перервано. 2 жовтня засідання почалося прямо з читання вироку (таким чином, у Стуса було вкрадене належне йому за законом „останнє слово“)».[10]

Стусові, що з листопада 1980 перебував у таборі ВС-389/36-1 в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною, останнє побачення було навесні 1981. Однак його записи 1983вдалося переправити на Захід. У 1985 році українська діаспора намагалась висунути Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, але не встигла підготувати всі матеріали відповідно до процедури номінації[11].

Надгробок Василя Стуса на Байковому кладовищі вКиєві. Автор М. Малишко

Загибель[ред.ред. код]

Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв’язнів поета, була наклепом[12]). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування.

Помер в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними причина смерті — зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв’язень, Василь Овсієнко поруч із цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштовану наглядачами[12].

Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Дружина — Валентина Попелюх — одержала повідомлення про смерть чоловіка вранці п’ятого вересня[13]. Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув’язнення[14]. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернулись до його родини.

Похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області.

Перепохований 1989 року в Києві на Байковому кладовищі.

Родина[ред.ред. код]

Дружина з 1965 — Валентина Василівна Попелюх (нар. 19 червня 1938).

Син — Дмитро Стус, народився 15 листопада 1966. Має двох синів від першої дружини Оксани Стус: Ярослав (нар. 18 травня 1985), випускник КПІ; Стефан (нар. 1991). Друга дружина — Тетяна Щербаченко (у шлюбі з 2003 року).

Старша сестра — Марія Стус (нар. 20 січня 1935). Мешкала разом з родиною на околиці Донецька, у будинку де в молоді роки жив й Василь Стус. Внаслідок російської військової агресії у 2014 році, будинок, що знаходився за 5 кілометрів від Донецького аеропорту, було знищено, а Марія з родиною стала біженкою й перебралася до Києва.[15] 25.03.2016 року Володимир Кличко придбав 3-х кімнатку квартиру у Святошинському районі столиці і подарував її Марії Стус.[16]

Літературний стиль[ред.ред. код]

Манера письма Василя Стуса гармонійно поєднала українську традицію із найкращими зразками світової, особливо європейської, спадщини. Так, в студентські роки поет захоплювався Рильським, Верхарном. Згодом, у 60-их, був Пастернак і «необачно велика любов до нього», від якої «звільнився — тільки десь 1965—1966 рр.» («Двоє слів читачеві»). З часом, до поета приходять екзистенціалісти, у філософії яких Стуса зокрема приваблювала ідея «свободи життєвого шляху». Василь Семенович називає Камю серед своїх улюблених письменників.

Прийоми віршування варіюють від верлібра до різноманітних «фольклорних» стилізацій — художнього наслідування народної творчості. До останніх віднесемо, наприклад, вірш «М’яко вистелив іній».

М’яко вистелив іній
український обік,
тільки довшають тіні
і коротшає вік.
Ночі врвала Варвара,
сонце йде за Різдвом,
і чигає покара
за сусіднім горбом.
На Водохреща маєм
Об, Іртиш, Єнісей,
а в очах не світає,
тьма не йде із очей.
Пси, наглядачів крики
і заліззя тобі ж.
Пригравайте ж, музики,
за колимський рубіж!

— “Палімпсести” (1977)

Широко застосовуються асонанси й алітерації:

« “Скільки в небі шамотіння снігопаду!
Снігопаду шамотіння скільки в небі!
В високості необлітаній
кружляє проміж віттями
єдине шамотіння безбережне.”
 »

Наведена цитата виявляє також інші характерні особливості творчості поета — «розривні» рядки з переносами, влучна, невимушена рима. Майстерно використовуються поетом різноманітні діалектизми, архаїзми, розмовна лексика, як-то: антоновий огонь, басаман, басан, басоля, ґарґоші («На ґарґошах мій сидить синок»), комонь (кінь), кондак, парсуна, пелехатий, покотьоло, чезнути («…і в ртутній спеці фіолету він невимовно довго чез…»), щовб та ін[17]. Можливе також використання спеціальної лексики у поетичному тексті, скажімо, «Стигми тіл — це стигми душ. Це — з віку// од олігоценових епох,// пірофорний, ти, як квітка, виткався,// ставши боржником — уже за двох» («Таємниця білого паперу!», Палімпсести). Часто наштовхуємось на авторські новотвори, часто цілком прозорі, іноді — не дуже: всевікна, всенезустріч, всенепізнаний, стобагаття, стогори, стомежа, сторозтриклятий, стосиній. Усі ці засоби надають творчості поета герметичного відтінку, самозаглибленості, нескінченно урізноманітнюють її. Вони, по суті, роблять читача співтворцем поезії, примушуючи його тлумачити, вибудовувати асоціації й пояснення самостійно.

Хоча Стус мав можливість цілісної роботи над збіркою лише з ранніми збірками (тобто — до арешту) й над «Часом творчості», слід розуміти, що кожна книга віршів поета є цілісним текстом. Так, «Час творчості/Dichtenszeit», що фіксує дату мало не кожного вірша, є своєрідним щоденником ув’язненого, міркуваннями над долею, обов’язком, коханням, релігією… Тут вірші перегукуються й доповнюють одне одного, не втрачаючи індивідуальністю. Із «Палімпсестами» ситуація ще складніша: оскільки єдиного варіанту збірки нема, вона існує, по суті, у кількох різних «списках», кожен з яких знаходив свій власний шлях на волю (що, до речі, викликає паралелі з літописною традицією). Тому для багатьох віршів маємо варіанти; кожен вірш, отже, розпадається на інші; варіанти перегукуются між собою і з варіантами інших віршів. Це дає підставу стверджувати, що маємо справу з постмодерним елементом у творчості Стуса[18]. Так, контексти переплітаються й доповнюють одне одного, творячи єдиний міф:

« А вічність вічний творить міт
плачів, хоралів, мес.
 »
— “Зими убогий маскарад”, Палімпсести

Усе життя поет використовував свій широкий арсенал поетичних засобів винятково різнобічно; жоден період не виокремлює певний інструмент як важливіший. Втім, у листах до рідних останніх років Стус висловлював думку про те, що йому «не личить римувати» — мовляв, це дитячі забавки. З цим певною мірою узгоджуються свідчення очевидців про те, що остання, втрачена збірка «Птах душі» майже цілком була написана верлібром. У листах до рідних (від 1.08.1982.[19]) зустрічаємо також нарікання на Рільке, якого поет тривалий час високо цінував: «пізній Рільке, тут „алмазний хміль душі“ змінився на кристали роздумів — і то такі втрати, такі знахідки. Здається, трохи він мені вже стає докучливий — Рільке. Надто вже він безплотний, надто — не від життя, сказав би я ще — грішний чистотою своєю в світі по страшній війні 1914-18 р., про яку йому не ходило, здається». Іншу літературну любов — Ґете, Стус проніс через усе життя.

Перекладацька діяльність[ред.ред. код]

Вагомий внесок в українську літературу зробив Василь Стус і на терені перекладу. Варто згадати його блискучі переклади з Ґете й Рільке (Сонети до Орфея, Дуїнські елегії).

З німецької Стус також переклав вірші Пауля Целана, Альберта Еренштайна, Готтфріда Бенна, Еріха Кестнера, Ганса Маґнуса Енценсберґера; з англійської — поезії Кіплінга, з італійської — Джузеппе Унґаретті, з іспанської — твори Федеріко Гарсіа Лорки, з французької — Гі де Мопассана, Артюра Рембо, Рене Шара. Перекладав також зі слов’янських мов.

Збірки віршів[ред.ред. код]

  • «Круговерть» (1965)
  • «Зимові дерева» (1970)
  • «Веселий цвинтар» (1971)
  • «Час творчості / Dichtenszeit» (1972)
  • «Палімпсести» (1971-77)(опублікована 1986)

Ювілейна монета на честь Василя Стуса

Оригінальна марка на художньо маркованому конверті до ювілею Василя Стуса, 2008 р.

Збірки вибраного[ред.ред. код]

  • «Дорога болю» (1990)
  • «Під тягарем хреста» (1991)
  • «Вікна в позапростір» (1992): а також:
  • Стус Василь. Вибране: Поезії / Упоряд. А. І. Лазаренко. — Донецьк: Донбас, 1998. — 203 с.
  • Стус Василь. Вікна в позапростір: Вірші, статті, листи, щоденникові записи. Для ст. шк. віку. — К.: Веселка, 1992. — 262 с.
  • Стус Василь. Дорога болю: Поезії / Упор. та післямова М. Х. Коцюбинської. — К.: Рад. письменник, 1990. — 211 с.
  • Стус Василь. Зимові дерева: Перша збірка поезій. — Брюссель: Література і мистецтво, 1980. — 206 с.
  • Стус Василь. Золотокоса красуня: Вірші / Упор. Д. Стус. — К., 1992. — 47 с.
  • Стус Василь. Листи до сина. — I в.-Фр.: Лілея-НВ, 2001. — 192 с. Стус В. Палімпсест. Вибране / Упор. Д. Стус. — К.: Факт, 2003. — 432 с.
  • Стус Василь. Під тягарем хреста. — Львів: Каменяр, 1991. — 159 с.
  • Стус Василь. Твори: У 4 т., 6 кн. / НАН України, Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка. — Львів: Просвіта, 1994—1999.
  • Стус Василь. Вечір. Зламана віть. — Київ: Дух і літера, 1999. — 384 с. ISBN 966-7405-44-3
  • Стус Василь. Небо. Кручі. Провалля. Вода / Василь Стус, Дмитро Стус ; ілюстр. Мороз Марина. — Л. : Видавництво Старого Лева, 2015. — 410 с.

Вшанування пам’яті[ред.ред. код]

Справжні велети духу спроможні бути
вільними і в невільній державі.
Василь Стус навіть за ґратами лишався
вільною людиною, саме тому його
смерть у неволі перетворилася на
безсмертне утвердження справжньої
свободи. Власне, наявність таких людей
дозволяла вважати наш народ
волелюбним.

— Любомир Гузар,
«Про свободу»[20]

Пам’ятник Василю Стусу у Вінниці, на майдані Василя Стуса

Меморіальна дошка-барельєф на першому корпусі Донецького університету, в якому навчався поет у 1954—1959 рр. Існувала у 2001—2015 рр.

Урочисте відкриття скверу імені В.Стуса. Мер КиєваВ.Кличко вручає квіти дружині Стуса Валентині Попелюх (ліворуч) і старшій сестрі Стуса — Марія Стус (праворуч з букетом троянд).

Погруддя Василя Стуса у місті Тернопіль на вулиці Василя Стуса

У листопаді 1989, завдяки клопотанням рідних і однодумців, поета разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, перепоховали в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 33).

У 1990 році прокурор України Михайло Потебенько опротестував вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 7 вересня 1972 року і вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 2 жовтня 1980 року. У тому ж році Постановою № 2381н90 Пленуму Верховного Суду СРСР, і Ухвалою судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР Василь Стус був посмертно реабілітований.

1991 Стуса посмертно відзначили Державною премією ім. Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990).

Поезія Василя Стуса характеризується ліричністю, мелодійністю, її основу становить усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу і України. Проте поступово домінуючими в творах поета стали песимістичні настрої, зневіра, породжені «соціалістичною» дійсністю. Після смерті поета в Україні видали збірки «Поезії» (1990), «Вікна в позапростір» (1992), «Золотокоса красуня» (Київ, 1992), «І край мене почує» (Київ, 1992), «Феномен доби», написано у 1970—1971 рр. (Київ, 1993), Твори в шести томах[21], дев’яти книгах (Львів, 1994—95; ред. Д. Стус і М. Коцюбинська) та спогади «Не відлюбив свою тривогу ранню…».

2001 року в Донецьку на фасаді філологічного корпусу Донецького університету, де навчався Стус, встановили барельєф на його честь. Проте пам’ятний знак знищилаокупаційна російська влада 5 травня 2015 року[22].

23 вересня 2002 року у Вінниці відбулася урочиста церемонія відкриття пам’ятника Василеві Стусу[23].

2 червня 2004 року в Державному центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса відбулася презентація унікального компакт-диску із реставрованими записами віршів Василя Стуса у виконанні автора під назвою «Живий голос Василя Стуса».

26 листопада 2005 Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.[24]

31 січня 2007 року на повороті до рідного села Василя Стуса – Рахнівки Гайсинського району встановлено пам’ятний знак із барельєфом[25]

На Донбасі працює Донбаський історико-літературний музей Василя Стуса.

Ім’ям Василя Стуса назвали сквер на розі проспектів Перемоги і Палладіна у Києві, а також низку вулиць та площі у Києві, Одесі, Львові, Івано-Франківську, Бориславі, Броварах, Борисполі, Вінниці, Луцьку, Рівному, Ковелі, Краматорську та Бучачі.

Також на його честь назвали пластовий курінь УПЮ число 9 імені Василя Стуса в м. Луцьк.

У Львові, на базі середньої загальноосвітньої школи № 76 з поглибленим вивченням англійської мови ім. В. Стуса, 25 травня 2007 року створили Львівський навчально-виховний комплекс ім. В. Стуса «спеціалізована школа І ступеня — гімназія міжнародних відносин»[26].

4 вересня 2016 року, на території Львівського навчально-виховного комплексу ім. В. Стуса відбулося урочисте відкриття пам’ятника українському поету та правозахиснику Василеві Стусу[27].

Театр та кіно[ред.ред. код]

За поезіями Стуса поставили вистави: поетична композиція (1989, Львівський молодіжний театр), «Птах душі» (1993, київський мистецький колектив «Кін»), «Іду за край»[28](2006, Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки, Київ) та інші. Пам’яті Стуса присвячено документальний фільм «Просвітлої дороги свічка чорна» (1992, «Галичина-фільм»). У селі Рахнівка відкрито меморіальну дошку та пам’ятник поету. Твори Стуса введено до шкільної програми з української літератури. Засновано премію імені Василя Стуса.

У 2006—2009 роках у Театрі російської драми ім. Лесі Українки в Києві йшла камерна вистава «Іду за край», режисера Ольги Гаврилюк, про долю Василя Стуса[29]. З 2009 року у Молодому театрі йде вистава «Стусове коло», що являє собою музично-літературне дійство режисера Сергія Проскурні, за участі сестер Тельнюк.[30][31] В обох виставах головну роль зіграв Роман Семисал.

Примітки[ред.ред. код]

↓ Показувати повністю

  1. Вгору Короткі біографічні відомості
  2. Вгору Анатолій Єременко. Василь Стус нас поєднав. Газета «Донеччина»
  3. Вгору Анатолій Єременко. Василь Стус нас поєднав. Газета «Донеччина»
  4. Вгору Допр — дім примусової праці
  5. Перейти до:а б в Коментар Василя Стуса на вирок суду.
  6. Вгору Лист до Л. Г. Лук’яненка, 9.11.1977
  7. Вгору Василь Стус. Я обвинувачую // Сучасність. Січень 1976 — Ч. 1(181)
  8. Вгору Адвокат Василя Стуса
  9. Вгору див. також відеовідповідь Медведчукаhttp://www.youtube.com/watch?v=9W0vO4gVhIQ&f
  10. Вгору «Хроника текущих событий», № 58, Москва, Самвидав, 1980. — С.74—78
  11. Вгору Стус і Нобель. Демістифікація міфу
  12. Перейти до:а б Нецензурний Стус. У 2 частинах. — Тернопіль, «Підручники і посібники», 2003, — свідчення Василя Овсієнка
  13. Вгору Нецензурний Стус. У 2 частинах. — Тернопіль, «Підручники і посібники», 2003, свідчення Валентини Попелюх
  14. Вгору http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/09/4/53998/
  15. Вгору У Києві відкрили сквер імені Василя Стуса (фото, відео)
  16. Вгору Посилання на Unian.
  17. Вгору Словник поетичної мови Василя Стуса (Рідковживані слова та індивідуально-авторські новотвори). Укладач Л. В. Оліфіренко. Київ, Абрис, 2003 рік
  18. Вгору Дмитро Стус. «Палімпсести Василя Стуса»http://stus.kiev.ua/stusoznavstvo.files/7%20D.Stus2.zip
  19. Вгору http://www.madslinger.com/stus/lysty-do-ridnyh/
  20. Вгору «Дзеркало тижня. Україна» №6, 15 лютого 2013 року «Про свободу»
  21. Вгору Початково це видання планувалося як чотиритомник, через те цитується як «Твори у чотирьох томах». Два додаткових томи, що доповнили видання, є:
    • Стус. В. Твори у чотирьох томах. Том 5 (додатковий). Переклади. — Львів: Просвіта, 1998.
    • Стус. В. Твори у чотирьох томах. Том 6 (додатковий). Листи до рідних. — Львів: Просвіта, 1997.
  22. Вгору ЗМІ: у Донецьку зняли пам’ятний барельєф поетові Василю Стусу
  23. Вгору Гордієвич Олександр У Вінниці відкрито пам’ятник Василю Стусу // повідомл. Укрінформ за 23 вересня 2002 року
  24. Вгору Указ Президента України від 26 листопада 2005 року № 1652/2005«Про присвоєння В. Стусу звання Герой України»
  25. Вгору Відкрито пам’ятник Стусу
  26. Вгору Історія гімназії
  27. Вгору У Львові відкрили пам’ятник Василю Стусу
  28. Вгору Газета по-українськи
  29. Вгору Спектакль «Іду за край». 2009 г. ВІДЕО
  30. Вгору «Круг Стуса» в городах Украины
  31. Вгору Стусове коло на сайті Молодого театру

займы онлайн

Comments are closed.