Василь Григорович Кричевський

..детальне ознайомлення, з історією с.Оленівка і родини Ханенків, дало нове ім’я – Кричевський Василь Григорович.
..поруч з селищем Борова, у той час, вирувало культурне життя і творили відомі всьому світу люди. Можливо раніше про це було відомо краще, якось про це повідомляли, але тепер його знову нагадуємо..

“..Автор великого і малого гербів УНР, визначний архітектор, живописець і графік В.У Кричевський малював ескізи до майбутніх килимів-гобеленів, які ткались у Оленівці, жив тут у 1913-1915 роках..

..”22 березня 1918 р. Центральна Рада затвердила проекти В. Кричевського, зокрема, герб, розроблений ним на основі Володимирового Тризуба.”

“..один з фундаторів Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури.. ”

..”У роках 1912-1913-му Василь Кричевський керував майстернями килимів Ханенків у селі Геленівці Васильківського повіту Київської губернії і керамічною школою в Миргороді. На замовлення відомого мецената-мільйонера Богдана Ханенка В. Г. Кричевський виконав картони (ескізи) килимів на теми українського народного мистецтва. Оленівська майстерня виткала ті килими для подружжя Ханенків.”

..”Василь Кричевський був фактично першим українським митцем, що розпочав працювати в кіно на студії в місті Одеса. Він узяв участь як художник в створенні фільмів”

..інформація з різноманітних джерел, від вікі до довідників..

джерело

Васи́ль Григо́рович Криче́вський (*31 грудня 1872 — †15 листопада, 1952) — український маляр, архітектор, графік.
Був патріархом великої родини Кричевських, яка дала українському мистецтву ряд видатних особистостей. Батько художників Василя та Миколи, митців, які здобули собі розголос особливо за свої праці аквареллю. Дід мисткині Катрі Василівної Кричевської-Росандич. Брат Федора Кричевського, видатного образотворчого митця і педагога.

Побіч малярства, у якому Василь Кричевський був типовим представником ліричного «українського імпресіонізму», графіки, де він пов’язував сучасність із здобутками книжкових прикрас 17-18 століть, виконавши у цьому дусі, між іншими цінними працями, проект прийнятого Центральною Радою українського державного герба, його вважають творцем нового українського стилю в архітектурі.[1]

Біографічні відомостіВасиль Кричевський народився 1873 року в селі Ворожба на Слобожанщині. Він був найстаршим з восьми дітей міщанина, повітового земського фельдшера Григора Якимовича Кричевського та його дружини, Прасковії Григоріівни.[2] Навчався в місті Харкові в залізнично-технічному училищі. По закінченні був помічником міського архітектора.

1903 року одержав першу нагороду на конкурсі будинку Полтавського Земства, який був побудований за його планами і став зразком нового архітектурного стилю (Український архітектурний модерн) (УАМ),[1] спертого на спадщину українського народного будівництва. Між 1904—1908 роками він бере участь у керівництві будівництвом та художньому оформленні цього будинку.

У роках 1912-1913-му Василь Кричевський керував майстернями килимів Ханенків у селі Геленівці Васильківського повіту Київської губернії і керамічною школою в Миргороді.[1] На замовлення відомого мецената-мільйонера Богдана Ханенка В. Г. Кричевський виконав картони (ескізи) килимів на теми українського народного мистецтва. Оленівська майстерня виткала ті килими для подружжя Ханенків.

За української влади він був обраний першим ректором Державної Академії Мистецтва в Києві, а пізніше був професором Архітектурного Інституту і Мистецького Інституту в Києві, який большевицька адміністрація переорганізувала з Державної Академії Мистецтва.[1]

Василь Кричевський керував мистецькою частиною у випродукуванні великих українських фільмів «Тарас Шевченко», «Тарас Трясило». «Борислав сміється» та «Звенигора» в роках 1925—1927. В роках 1935—1936 він оформив фільм «Назар Стодоля», а 1937 року перший в Україні кольоровий фільм «Сорочинський ярмарок». 1940 року в Києві була влаштована велика індивідуальна виставка його праць, яка мала 1055 експонатів.[1]

Під час війни Василь Кричевський залишив Київ і виїхав спочатку до Львова, де був ректором Вищої Образотворчої Студії, пізніше до Німеччини, а 1949 року на постійне місце проживання до Каракасу, що у Венесуелі, де і помер 15 листопада 1952 року.[1]

Василь Кричевський протягом довгих років збирав предмети української народньої творчости і, будучи тонким знавцем української етнографії, зумів скомплектувати одну з найбагатших колекцій того типу в Україні. На жаль, збірка Василя Кричевського, що містилася в будинку Миколи Грушевського, згоріла під час артилерійського обстрілу більшовиками у 1918 році.[1]

[ред.] Творчий набуток[ред.] МалярствоЧастина робіт художника перебуває за кордоном, найбільша в Українському музеї Нью-Йорку. 2003 року онука Василя Кричевського Оксана де Лінде передала близько 300 робіт Кричевського від його доньки, що мешкає у Венесуелі, Галини Кричевської-Лінде до Харкова, Полтави, Лебедина, Києва в дарунок українським музеям. Зокрема близько 40 творів знаходяться в колекції Харківського художнього музею.

[ред.] Архітектура[ред.] Будинок Полтавського губернського земстваДетальніше: Будинок Полтавського губернського земства
[ред.] Будинок І. І. ЩітківськогоПершим будинком, спорудженим у Києві у стилі УАМ, стає дім І. І. Щітківського на вул. Полтавській, 4-а (1907—1908 pp.). Цей рядовий двоповерховий будинок був виконаний у дереві й обличкований цеглою, мав плаский фасад у сім вікон на поверх.[3][4]

[ред.] Меморіальний будинок-музей Шевченка в КиєвіУ 1923—1924 рр. Кричевський з’ясував, що у будинку на Хрещатицькому завулку, 8 у 1846 р. проживав Тарас Шевченко. Василю Кричевському належить не тільки сама постановка питання про реставрацію, а й художнє керівництво оформленням будинку-музею, складання художніх проектів кімнат, майстерні й саду.

[ред.] Будинок письменників «Роліт»Детальніше: Роліт
[ред.] Будинок Опішнянського гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земстваБудівлю Опішнянського гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства у стилі українського модерну збудовано 1916 року за проектом Василя Кричевського та за діяльної участі інструктора гончарного виробництва з Галичини Юрія Лебіщака

Українська академія мистецтва

“Нет на свете города красивее,
чем Киев”
Михаил Булгаков
Українська академія мистецтва
Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури

Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури є правонаступницею Української академії мистецтва, заснованої 18 грудня 1917 року з ініціативи передової української інтелігенції за підтримки Центральної Ради, яку очолював М.С.Грушевський. Основною метою новоствореної академії було плекання мистецької школи на грунті розвитку традицій національної культури.

Здійснення такої актуальної, давно омріяної ідеї, стало справою державної ваги. Із заснуванням академії для українських митців з’явилася можливість отримувати вищу освіту на своїй Батьківщині. Тоді було закладено основи формування і розвитку новітньої вітчизняної педагогіки в галузі образотворчого мистецтва. До викладання запросили провідних майстрів, фундаторів академії М.Бойчука, М.Жука, В.Кричевського, Ф.Кричевського, А.Маневича, О.Мурашка, Г.Нарбута. Першими ректорами були Ф.Кричевський і Г.Нарбут.

Фундатори Української академії мистецтва. Стоять (зліва направо): Георгій Нарбут, Василь Кричевський, Михайло Бойчук Сидять: Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Федір Кричевський, Михайло Грушевський, Іван Стешенко, Микола Бурачек. 1917 рік

Новий навчальний заклад з невеликим професорським складом, нечисленним контингентом студентів та обмеженою кількістю спеціальних дисциплін (живопис і графіка) певною мірою був подібний до зарубіжних вільних академій. Перші роки його функціонування були вкрай ускладнені: громадянська війна та іноземна інтервенція; відсутність власного постійного приміщення, найнеобхіднішого обладнання; втрата професорів (1919 року вбито О.Мурашка, 1920-го – помер Г.Нарбут, полишив Київ М.Бурачек, виїхав за кордон А.Маневич). Втім, незважаючи на несприятливі обставини, академія виконала одне з головних завдань – започаткувала основи вищої мистецької школи в Україні. За короткий час Г.Нарбутом була вихована плеяда графіків, котрі, продовжуючи традиції учителя, зробили значний внесок у формування національного стилю книжкової графіки. У цей час визначилися засади школи монументального живопису М.Бойчука. Тут він почав здійснювати свою мрію про організацію колективної творчості за зразком цехових об’єднань.

1922 року академія була реорганізована в Інститут пластичних мистецтв, який 1924 року об’єднали з Українським архітектурним інститутом (заснованим у 1918 році) і назвали новоутворений заклад Київським художнім інститутом. Розпочався новий етап у розвиткові навчального закладу, пов’язаний з ректорством теоретика мистецтва І.Врони. Інститут дістав можливість широко розгорнути освітню діяльність. За станом на 1 жовтня 1928 року в ньому навчалося понад 800 студентів під керівництвом 103 педагогів та допоміжного персоналу. По-новому було визначено структуру навчального закладу, скеровану головним чином на підготовку художників “для гармонійного формування навколишнього середовища, побуту, виробництва”. Так, на живописному факультеті, крім відділень станкового і монументального мистецтва, відкрилося нове – теа-кіно-фото. На скульптурному факультеті поряд з монументальною і станковою скульптурою освоювалися дотичні до цієї професії – художня обробка дерева та кераміка. З урахуванням потреб друкарства здійснювалося всебічне вивчення графічних технік на поліграфічному факультеті, де виховувалися майбутні художники-поліграфісти. Окреме місце посів художньо-педагогічний факультет, на якому здобували підготовку художники-педагоги і так звані художники-політосвітники для клубної роботи. Особливу увагу почали приділяти викладанню циклу формально-технічних дисциплін (так званий фортех), тобто виконанню студентами спеціальних завдань з рисунка, кольору, об’єму і простору. Важливе значення мали практичні заняття у майстернях цільового і технічного призначення, наприклад, фрески, мозаїки, темпери тощо на живописному факультеті, а також вивчення технології матеріалів.

За короткий час Київський художній інститут посів одне з провідних місць серед мистецьких навчальних закладів колишнього СРСР. Але наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років його спіткала невтішна доля. Міжусобна боротьба за гегемонію у мистецтві, особисті чвари, посилення ідеологічного пресингу звели нанівець усі досягнення. Професура почала залишати інститут. 1930 року було закрито поліграфічний факультет та ряд відділень. Тоді ж звільнено з посади ректора І.Врону і проведено нову реорганізацію відповідно до пролеткультівської ідеології. Навчальний заклад було названо Київським інститутом пролетарської мистецької культури і перепрофільовано спеціалізацію за такими факультетами: художньо-пропагандистський; художнього оформлення пролетарського побуту; скульптурного оформлення соціалістичних міст; комуністичного мистецького виховання. З навчальних планів вилучалося багато дисциплін, важливих для розвитку професіональних навичок.

1934 року знову здійснено докорінну реформу, після якої уже Всеукраїнський художній інститут, а з кінця 1930-х років – Київський державний художній інститут, повернувся до академічних методів освіти. Внаслідок реорганізації пріоритет було надано станковим формам. У зв’язку з цим переукомлектовано і педагогічний склад. До викладацької роботи були залучені художники й архітектори, які спиралися на усталені традиційні методи і форми, зокрема П.Волокидін, П.Альошин, М.Вербицький, В.Заболотний, В.Риков, Ф.Кричевський, К.Трохименко, О.Шовкуненко та колишні випускники інституту. Вони були виховані переважно на засадах реалістичної школи кінця XIX – початку XX ст. і мали досвід у створенні сюжетної картини.

Методичну допомогу Київському інститутові надавала заснована 1933 року Всеросійська академія мистецтв (з 1974 року – Національна Академія образотворчого мистецтва і архітектури СРСР). Станковізм на довгий час став основою методики навчання, яке полягало у ретельному студіюванні натури засобами рисунка і живопису та послідовному ускладненні вправ з метою підготовки студента до виконання сюжетно-тематичної композиції у тій чи тій галузі образотворчого мистецтва. На основі традиційної методики, що забезпечує високий професіоналізм на емпіричному рівні творчості, виховалося не одне покоління українських митців. Втім, при певній сталості академічних програм, що вироблялися і затверджувалися Академією мистецтв СРСР, в процесі навчання вносилися певні корективи і зміни. Вони визначалися притоком нових педагогічних кадрів, естетичними віяннями, які суперечили консервативним основам звульгаризованого у свій час поняття реалізму.

Незважаючи на докорінні зміни у викладацькому складі, сутички і нездорові стосунки між окремими викладачами, представниками партійних і радянських органів влади не вщухали. Репресії 1937 року коштували життя ряду визначних діячів мистецтва. Передусім це стосується школи М.Бойчука, яка була знищена як морально, так і фізично. Під егідою Всеросійської академії мистецтв було здійснено жорстку централізацію у мистецькій освіті, зокрема уніфікацію навчальних програм. До цього додавався ідеологічний пресинг. Та попри всі деструктивні явища, якими оберталася кожна чергова ідеологічна кампанія, ідея національної школи лишалася живучою. Вона значною мірою підтримувалася авторитетом Ф.Кричевського. У передвоєнні роки він випустив чималу кількість студентів, які згодом посіли вагоме місце в українській художній культурі.

Упродовж другої половини 1930-х років формувалися міцні підвалини академічного вишколення, традиції якого й дотепер лежать в основі педагогічної системи. Започатковані визначними майстрами, вони збереглися і в роки воєнного лихоліття, коли інститут перебував в евакуації, і слугували міцною основою для виховання не одного покоління художників у подальші часи. Так, у перші повоєнні десятиріччя було здійснено випуски художників, творчість яких помітно зміцнила позиції реалістичної школи, закладені у 30-ті роки. Чимало дипломних робіт тих років стали справжнім надбанням українського мистецтва.
Із числа найздібніших вихованців інституту почали комплектувати викладацький склад, що стало доброю традицією. Так забезпечувалась спадковість у застосуванні педагогічних методів і водночас її оновлення свіжими силами.

У повоєнні роки інститут суттєво розширився, зокрема збільшилася кількість структурних підрозділів. Так, 1948 року було відновлено графічний факультет з майстернями книжкової, станкової графіки, політичного плаката. Факультет створювався на базі майстерні графічних мистецтв, започаткованої 1945 року при живописному факультеті. У 1958 році засновано художньо-педагогічний факультет, а в наступному – факультет теорії та історії мистецтва. Розширився і живописний факультет: 1965 року при ньому відкрито майстерні монументального і театрально-декораційного мистецтва, а згодом – відділення технології та реставрації живопису. Значно збільшилася кількість студентів на архітектурному факультеті.

В грудні 1992 року з нагоди 75-річчя навчального закладу йому було повернено первісну назву – Українська академія мистецтва. З 1997 року вона, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України, стала називатися Академією образотворчого мистецтва і архітектури, а з вересня 2000 року указом Президента їй було надано національного ВНЗ.

джерело

..марка із зображеням Василя Григоровича Кричевського

Кричевський, Василь Григорович (19/31.12.1872,с. Ворожба Лебединського повіту Харківської губернії, тепер Лебединського району Сумської обл. — 15.11.1952, Каракас, Венесуела, прах перенесено до українського цвинтаря-пантеона Бавн Брук в штаті Джерсі, США) — мистецтвознавець, архітектор, живописець, графік, художник театру і кіно, майстер декоративно-ужиткового мистецтва, один із засновників українського архітектурного стилю.

Народився в сім’ї повітового земського фельдшера. Навчався в Лебединському повітовому училищі й Харківському технічному залізничному училищі. Працював креслярем, архітектором в проектному бюро Петербурзької академії мистецтв (1893—1902 pp.). Як архітектор, здобув собі ім’я проектом будинку Полтавського губернського земства (1903 p.), яким започаткував український стиль. Розробив низку проектів приватних і державних будинків у новому стилі: Народний дім у Лохвиці, будинок М.А. Дмитрієва в Яреськах, комплекс земської губернської гончарної майстерні в Опішні, Канівський музей-заповідник “Могила Т. Шевченка” (у співавторстві з П. Костирком, 1936—1938 pp.). Як художник-імпресіоніст зв’язав український локальний колір з модерним декоративним малярством. Створив велику кількість пейзажних етюдів. Як графік, належав до піонерів українського книжкового мистецтва. Починаючи із 1903 p., оформив понад 70 українських видань. В роки Української національної революції виконав проекти державних гербів, паперів і печатей, грошових знаків, поштових марок. Як театральний і фільмовий декоратор, виготовив декорації і костюми для вистав київських театрів, оформив історичні й побутові фільми Одеської і Київської кіностудій. Як дослідник народного мистецтва, зібрав велику колекцію зразків народної творчості, працював у прикладному мистецтві. Як мистецтвознавець й публіцист, видрукував ряд статей і рецензій, в т.ч. “Про розуміння українського архітектурного стилю” (1914 р.), Я к педагог, виховав цілу школу своїх послідовників. Протягом 40 років В.Г. Кричевський був провідною і авторитетною постаттю в художньому житті України. В 1943 р. емігрував за кордон. Його збірки й галерея творів (роботи 1880-х —1900-х рр.) згоріли в запаленому більшовиками київському будинку М. Грушевського у 1918 р., чимало праць пропало в роки окупації.

Білоусько О. А., Мирошниченко В. І. Нова історія Полтавщини.
Кінець XVIII – початок XX століття. Стор. 255-256

Кричевський, Василь Григорович (12.01.1873(31.12.1872)—15. 11.1952) — архітектор, мистецтвознавець, маляр, графік, декоратор театральних вистав та кіноф-мів, майстер декоративно-вжиткового мист-ва. Засл. діяч мист-в УРСР (1940). Почесний чл. Вільної української академії наук у США (1945). Брат Ф.Кричевського. Батько М.Кричевського.

Н. в с. Ворожба (нині село Лебединського р-ну Сум. обл.) в родині міщанина м. Лебедин, земського фельдшера Григорія Якимовича Кричевського. Найстарший з 8-ми дітей. З дитячих літ робив замальовки окремих хат, інтер’єрів, орнаментів. В юнацькі роки слухав у Харків. ун-ті окремі курси лекцій (з історії України, етнографії, нар. мист-ва, історії мист-ва), які в той час там викладали Д.Багалій, Є.Рєдін, М.Сумцов. Закінчив Харків. технічно-залізничне уч-ще. Архіт. та худож. освіту здобув під кер-вом архіт. С.Загоскіна (три роки жив у нього вдома, був його помічником і учнем) та О.Бекетова (працюючи в його майстерні, зробив проект будинку Т-ва гірничопромисловців у Харкові, який згодом — 1899 — одержав першу нагороду на конкурсі). Від 1892 був пом. харків. міськ. архіт. А.Шпігеля, з 1893 (і до 1898) — проектувальником у Службі шляхів і будівель місц. залізниці. Згодом працював як незалежний архітектор, маляр та графік. Одружився з Варварою Марченко (зберігся її портрет, намальований на поч. 1910-х рр. братом К. — Федором).

Як художник дебютував 1897 на виставці Харків. малярів. Подорожував з В.Горленком Полтавщиною, збирав там етногр. матеріали. 1902 був чл. підготовчої комісії до 11-го Археол. з’їзду, збудував для його етногр. виставки типову сел. хату Слобідської України з усіма її деталями. 1903—06 жив у Полтаві. Підготував проект нового будинку Полтав. губернського земства, форми, пропорції, деталі й конструкції якого були виконані в дусі традицій нар. арх-ри, 1903 цей проект виграв конкурс (1908 буд-во було закінчено; нині — Полтавський краєзнавчий музей). 1904 за його проектом був зведений Нар. дім у Лохвиці. Від 1907 почав виготовляти декорації та костюми для київ. театру М.К.Садовського. 1908 виконав проект надгробного пам’ятника М.Милорадовичу в Києві. Від 1910 оселився в домі М.Грушевського, перевіз туди свої колекції, зокрема вироби укр. нар. мист-ва та старовинні укр. килими. 1911 разом із М.Грушевським подорожував Італією. Працював над оформленням низки книжок, у т. ч. й праць М.Грушевського («Ілюстрована історія України», побачила світ 1912—13, «Культурно-національний рух на Україні в ХVI—ХVII століттях», надрукована 1912). Цього ж року познайомився і потоваришував з Д.Щербаківським, а також почав співпрацювати із школою килимарства, яку відкрила Варвара Ханенко (у дівоцтві — Терещенко; див. Б. і В. Ханенки). Фактично до 1913 він був керівником цієї килимарні, сам зробив чимало композиційних рисунків до килимів. 1913 оформив книжку В.Винниченка «Краса і сила».

Після Лютневої революції 1917 став одним з організаторів Української академії мистецтв. Після створення академії був обраний її ректором, однак відмовився від посади, і першим ректором академії став його молодший брат Федір, а він сам керував у ній майстернею арх-ри та орнаментики. Водночас брав участь у роботі підготовчої комісії зі створення герба України, підготував свої проекти Великого і Малого Державних Гербів України. Розробив також проекти Великої та Малої держ. Печаток УНР, прапор для Богданівського полку. У січ. 1918 почав працювати над проектами паперових грошей і поштових марок Української Народної Республіки (згодом у грошовий обіг була випущена виготовлена за його проектом банкнота 2 гривні). У лют. 1918 під час наступу на Київ військ М.А.Муравйова було обстріляно будинок М.Грушевського, там почалася пожежа і тоді загинула більшість колекцій як М.Грушевського, так і К., зокрема й значна частина проектів паперових грошей і поштових марок. Під час пожежі ледь не загинули друга дружина К. — Євгенія — та донька, якій на той час ще не виповнилося й місяця.

За часів правління гетьмана П.Скоропадського К. перебрався до м. Миргород, керував там керамічною школою. Невдовзі створив на її базі керамічний ін-т. Його двічі арештовували, взимку 1919 він був ув’язнений, однак після втручання студентських та громад. делегацій звільнений. Влітку цього ж року повернувся до Києва і продовжив свою пед. діяльність в Акад. мист-в, проте невдовзі рад. власті закрили акад. (на її базі був створений Ін-т пластичних мист-в). Від 1922 — проф. Архіт. ін-ту (1924 ін-т був об’єднаний з Ін-том пластичних мист-в і на їхній базі створено Київ. худож. ін-т). 1923 оформив книжку М.Грушевського «Історія української літератури». Від 1925 був консультантом кінофабрики ВУФКу в Одесі. Співпрацював там з Ю.Яновським та О.Довженком. Оформив низку істор. фільмів, зокрема, «Тарас Трясило» і «Тарас Шевченко» (обидва 1926). Був ініціатором і учасником реставрації в Києві будинку, в якому свого часу жив Т.Шевченко (нині філіал музею Т.Шевченка). 1928 оформив книжку Ю.Яновського «Майстер корабля», 1929 — книжку В.Винниченка «Намисто», а також книжку Д.Щербаківського «Українське мистецтво». 1931 виконав проект надгробного пам’ятника М.Коцюбинському в Чернігові, 1936 — М.Грушевському в Києві. Цього ж року завершив проект музею на могилі Т.Шевченка в Каневі (будво здійснювалося як його спільний проект з П.Костирком, проте дещо не так, як задумував К., фасад був оголений, без укр. орнаментації). 1937—38 був мистецьким консультантом кінофільмів «Назар Стодоля» та першого кольорового кінофільму в УРСР «Сорочинський ярмарок». 1939 йому присвоїли звання д-ра мистецтвознавчих наук, а 1940 — засл. діяча мист-в УРСР. З цієї нагоди була влаштована виставка його робіт. До початку Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 був керівником каф-ри малярства Київ. худож. ін-ту. Його учнями стали, зокрема, А.Петрицький та В.Заболотний.

Після окупації військами вермахту укр. земель жив у Києві. Восени 1943 разом з дружиною та донькою емігрував спочатку до Чехословаччини, потім до Австрії, пізніше до Німеччини, згодом до Франції. У лип. 1945 з родиною оселився у свого сина від першого шлюбу Миколи, який жив у Франції ще з 1929. На поч. 1948 в 75-літньому віці переїхав до доньки Галини, яка з чоловіком мешкала у Венесуелі, в м. Каракас. Продовжував малювати, з натури — переважно місц. природу, з пам’яті — рідне село Ворожбу на Сумщині, дідове обійстя в Лебедині, працював над альбомом українських селянських хат. У Каракасі його твори експонувалися на трьох оглядових виставках.

П. у м. Каракас, там був і похований.

1975 могилу К. в Каракасі відвідав митрополит УАПЦ Мстислав (Скрипник), якому доповіли, що останки К. планують перепоховати в одній із спільних могил. За розпорядженням патріарха прах К. та прах його дружини Євгенії перенесли до укр. цвинтаря св. Андрія в Бавнд-Бруку (поблизу Нью-Йорка, шт. Нью-Джерсі, США).

На думку істориків арх-ри, К. є одним з основоположників нового стилю в арх-рі — неоукр. стилю, або укр. модерну. В різні роки його малярські твори виставлялися як на Батьківщині, так і за кордоном (зокрема у Німеччині, Франції, Бельгії, Чехії, Польщі, Великій Британії, США, Канаді). Тематичні виставки його творів організовуються й сьогодні. Найвідомішими його роботами стали: «Гребля Квітки-Основ’яненка» (1899), «На Дніпрі» (1900), «Крим» (1901), «Ярмарок» (1913), «Кам’яна баба» (1925), «Пейзаж» (1934) та ін.

2005 праці К. було внесено до нац. енциклопедії Венесуели.

В Україні його картини зберігаються в музеях у Києві, Львові, Сумах, Полтаві, Каневі.

джерело займы онлайн


Залишити відповідь