Степанів Олена Іванівна

..архівна стаття Андрія МОРОЗА, що була надрукована в газеті “Перемога”, краєзнавця з с.Борова, про Степанів Олену Іванівну.
..дружина Романа Дашкевича, неординарна для свого часу людина – перша жінка-січовий стрілець, нижче стаття і добірка посилань з відео…

Дівчина з легенди
автор тексту: Андрій МОРОЗ, краєзнавець, хорунжий Фастівського козацтва, смт Борова

джерело

Чотири роки тому на шпальтах “Перемоги” була надрукована моя стаття про переможця Мотовилівського бою у 1918 році Романа Дашкевича. Нині, коли ми відзначаємо 94-і роковини цієї події, День Злуки 1 грудня у Фастові та 21-у річницю Референдуму – відродження української державності, мимоволі виринають спогади про тих людей, які боролися за цю ідею. Дуже хочеться дізнатись більше про них: можливо, їм було відомо те, чого не знаємо ми. Чи не тому наша молодь зачитується “до дірок”, розшукуючи серед історичних крихких фактів і подій той твердий ґрунт, ту дорогу, якою можна було б рухатись далі.

Хай шукають…

Я ж розповім Вам про одну з діячок того часу, яка рельєфно відрізняється від нинішніх політиків. Це – , дружина Романа Дашкевича.
Народилася вона 7 грудня 1892 року в селі Вишнівчик Перемишлянського повіту в родині не досить заможного сільського священика. Була третьою, наймолодшою, дитиною, яку всі дуже любили за розум і кмітливість.

Навчалася в учительській семінарії, в гімназії заочно, а потім, з 1912 року, – у Львівському університеті, спеціалізуючись на філософії, історії та географії, слухаючи лекції видатних професорів, у тому числі Михайла Грушевського.

У вільний час, якого завжди, до речі, бракувало, була активісткою учнівських та студентських рухів, організатором другої хвилі Січового Стрілецтва. На прожиток заробляла приватними уроками.

На одному зі студентських зібрань познайомилася з таким же, як і сама, активістом, красивим статним студентом, майбутнім сотником Січових Стрільців Романом Дашкевичем. Без сумніву, вони б невдовзі одружилися, та розпочалася Перша світова війна, і Роман пішов на фронт. Олена з подругами сформувала медсестринську чоту (відділення) і в званні підхорунжої також виїхала в діючу армію.

Були жорстокі бої в Карпатах на горі Маківці, де вона чудом вижила, але непередбачувано на Тернопільщині під Белеховичами потрапила в оточення. Звичайно ж, полон – не рідна мати і навіть не мачуха, а для дівчини-офіцера і того гірше.

Місцеві селяни хотіли їй допомогти, підготували жіночий одяг і втечу. Та конвоїри щось запідозрили, поставили біля неї персонального вартового козака із шаблею наголо.

Далі була довга дорога в кілька місяців через Київську фортецю, Вольськ, Самару, Оренбург, і насамкінець – табори для військовополонених у Ташкенті.
Під час подорожі військовополонені харчувалися зі спільного казана, і від цього варева Олені ставало зле. Офіцери харчувались за свій кошт. Тих заощаджень, що в Олени лишились, ледь вистачало на один обід. Та вона трималася гідно.

Одного разу її викликав на співбесіду полонений полковник Пішелі. Він виклав на стіл 276 рублів, сказав, що це кошти, зібрані полоненими офіцерами, які вона повинна взяти і харчуватися як слід. Олена відмовилася. Полковник наполягав: мовляв, це наказ і вона як молодша за званням повинна його виконати. Після кількахвилинного вагання Олена запропонувала вихід: погодилася взяти гроші за умови, що оскільки в майбутньому не зможе повернути їх кожному з офіцерів, то передасть їх на українську справу. Так і порішили.

У цей час Роман Дашкевич воював на східному напрямку, потрапив у полон, був завезений на Забайкалля, втік, добрався до України і через друзів та знайомих розшукував, розпитував про Олену. Фронтова легенда розповідала, що він навмисне пішов у полон через неї, кохану. Доля ж поки що була до них немилостива…
У місяці лютому року 1917-го, як весняний грім, всіма окраїнами Російської імперії прокотилася новина, що цар відмовився від престолу. Революція! Всі обіймалися, раділи, замайоріли різнокольорові національні стрічки, прапори. Військовополонені, взяті на поруку своїми громадами, були майже розконвойовані, і цим на повну потужність скористались українці Туркестану. Був обраний голова громади, секретаріат, запрацювали гуртки з вивчення української мови, літератури, історії, математики… Заспівав найкращий у той час український народний хор Ташкенту.

Олена відкрила курси для неписемних.

Хтось привіз Четвертий Універсал УНР. Громада читала його й перечитувала і нарешті вирішила написати лист-вітання Українській Центральній Раді, запитуючи, чим вона може допомогти своїй рідній новоствореній державі. Коштами? Людьми?

Через три тижні прийшла відповідь від професора Грушевського, в якій він повідомляв, що нині Україні бракує українського патріотичного учительства, і все, що земляки зроблять, буде до речі.

За короткий час із ташкентських українців були сформовані дві повноцінні стрілецькі сотні. Олена Степанів пошила їм два прапори: синьо-жовтий і малиновий. Сотні відбули до Києва.

За час полону Олени з 1915 до 1917 року європейська преса не раз розповідала своїм читачам про хоробру українку, яка з гідністю тримається як на полі бою, так і в полоні, наголошуючи: це дуже несправедливо, що ліберально-демократична Росія не відпускає на волю цю славну пташку зі своєї клітки.
З подібним, дуже чемним листом звернулися до голови Тимчасового уряду Керенського сестра милосердя графиня Горн та полковник Пішелі. Це подіяло. На початку серпня 1917 року Олена Степанів залишила Ташкент. Вона бачила розбурхану революцією Росію, усіяний викинутими на вулицю діловими паперами і революційними листівками Петроград.

Її поїздка з Петрограда до Відня, де колишня полонянка планувала закінчити навчання в університеті, перетворилася на суцільний тріумф. Жінки Фінляндії, Швеції, Данії, Німеччини заполонили припортові майдани, залізничні вокзали, щоб побачити пароплав чи санітарний поїзд, яким їхала їхня героїня. На зупинках їй дарували подарунки від жіночих організацій, сподівалися сфотографуватись поряд з нею чи отримати слово, написане в альбомі або у книжці.

Далі була політична діяльність (перемовини з гетьманом Скоропадським про об’єднання Східної та Західної України в єдину державу), участь у боях у лавах Української Галицької Армії від Львова до Староконстантинова, де Олену звалив висипний тиф. Вилікувавшись, вона з 1919 до 1921 року навчалась у Віденському університеті, який закінчила у званні доктора філософії.

Там же, у Відні, відбулося весілля хорунжої Олени Степанів з доктором права генерал-хорунжим УПР Романом Дашкевичем, який прославився в боях на теренах Великої України. Вони повернулися до Львова. 13 грудня 1927 року в них народився син Ярослав, майбутній видатний громадський діяч, політв’язень, доктор історичних наук, професор.

Назвати подальше життя Олени Степанів щасливим буде великим перебільшенням. Викладацька діяльність у школі, університеті, рутинна праця в установах, архівах не завжди приносила радість. Була велика надія, що вийде в світ її двотомна праця з історії та географії міста Лева. Не судилося. Вийшов один том малим накладом, та і то за кордоном.

При наближенні фронту у 1944 році польська та українська інтелігенція у великій кількості спішно залишала Львів, емігруючи на Захід. Олена Степанів категорично відмовилась їхати: “Я залишаюсь зі своїм народом”. З часом вона жорстоко за це поплатилася. У 1949 році московська “особлива трійка” засудила її заочно на 10 років суворого режиму.

Мордовські табори, торфорозробки, болота фізично зламали цю непохитну жінку, вона стала інвалідом і решту строку працювала палітурницею. Олена писала довгі ніжні листи сину-політв’язню в Караганду, розв’язувала складні проблематичні задачі з математики й алгебри, вивчала тюркські мови (французьку, англійську й німецьку мови знала досконало).

А коли повернулась із сином у 1956 році додому, то виявилося, що жити їм ніде. Будинок і всі речі в ньому були конфісковані. Довелося винайняти невеличку кімнатку на околиці міста.

Померла Олена Степанів 11 липня 1963 року, а її син – 25 лютого 2010 року.

Цієї осені мені випала нагода побувати на Львівщині і на знаменитому Личакові. Запам’яталося, що з лівого боку біля входу на цвинтар були розвішані копії найбільш відомих світлин роду Дашкевичів. Повз них проходять групи школярів, а від екскурсоводів лунають, тішать душу знайомі слова: “Ташкент, Золотоверхий Київ, Фастів, Мотовилівка, хоробре стрілецтво…”

Хай звучать, у тім буде користь велика.
_______________________________________

..додаткові матеріали:
wikipedia
exlibris.org.ua
lonpb.com.ua
hebis.de
http://ycc.org.ua
http://vk.com
lb.ua
umoloda.kiev.ua

відео..

микрокредит

Comments are closed.