Ренесанс в Оленівці

Як на Київщині відновлюють спадщину славетної колекціонерки і меценатки Варвари Ханенко
12 травня, 2017 – 11:56

 

Дехто вимовляє назву «Оленівка» з наголосом на другому складі, наче вона утворилася від слова «олені». Втім, благородні тварини не мають до справи жодного відношення. Сьогодні Оленівка — село у Фастівському районі Київської області. А у XVIII столітті на цьому місці був хутір, який належав Едварду Руліковському, польському історику та етнографу родом із Правобережної України. Ці землі він подарував доньці Гелені — від її імені й пішла назва. Згодом хутір розрісся до села, а за радянської влади його почали називати Оленівкою.

Невелике село (за даними Інтернету, тут проживає 675 осіб) з кінця ХІХ століття належало Варварі Ханенко, уродженій Терещенко. Воно було чимось на кшталт літньої резиденції Варвари Ніколівни, де вона займалася тим, що сьогодні назвали б соціальним підприємництвом: утримувала притулок, відкрила майстерні, де парубки й дівчата могли отримати фах і потім заробляти на життя. За радянських часів і у перші роки незалежності ця спадщина занепала.

Тепер нащадок роду Терещенків Мішель Терещенко (його прадід Іван був братом Варвари Ханенко) прагне відродити родинне надбання. Громада підтримує такі наміри. Як все виглядає на практиці, ми побачили під час поїздки до Оленівки, ініційованої Фундацією спадщини Терещенків і Національним музеєм історії України. Привід був вельми поважний: до 95-річчя від дня смерті Варвари Ніколівни (це сталося 7 травня 1922-го) усім бажаючим запропонували відновити її розарій у селі. Тож по-літньому спекотного дня кілька десятків людей вирушили до Оленівки, щоб висадити 95 троянд.

НЕВІДОМИЙ ОПІКУН МОГИЛИ

Першу зупинку ми зробили ще у Києві, на території Видубицького монастиря. Саме тут поховані Варвара Ханенко та її чоловік Богдан, які стали засновниками одного з найвідоміших українських музеїв мистецтв.

Могила з лаконічним чорним пам’ятником розташована під стінами Свято-Михайлівської церкви, пам’ятки архітектури ХІ століття зі стародавніми фресками всередині. «Тут Варвара Ніколівна отримала безкоштовну колекцію мистецтва», — жартома зауважує Мішель Терещенко.

Варвара Ханенко померла у Києві на 70-му році життя. Спочатку ховати її поруч із чоловіком не дозволили, і це зробили трохи далі. Похованням займалася помічниця Варвари Ханенко Дуся. І тільки у 2006 році подружжя, так би мовити, возз’єднали.

«Коли напередодні саджали тут з Оленою (Олена Терещенко (Єскіна), дружина Мішеля Терещенка. — Авт.) троянди, до нас підійшла одна людина і здивувалася, що ми займаємося цією могилою. Бо, як нам пояснили, напередодні інша людина прийшла сюди і все розміряла, тому що хтось замовив реконструкцію могили. Є якийсь меценат — ще не знаємо, хто саме — який хоче переобладнати місце поховання», — ділиться Мішель Терещенко.

КОЖНОМУ — РЕМЕСЛО

Дорогою до Оленівки Олена Попельницька, кандидат історичних наук і провідний науковий співробітник НМІУ, розповіла, чим займалася у селі Варвара Ханенко.

Одноповерхова панська садиба розташовувалася на околиці тодішньої Геленівки, до неї від залізничної станції Мотовилівка вела брукована дорога. У маєтку був дендропарк, створений на зразок знаменитої «Софіївки» в Умані. За словами Олени Попельницької, за Варвари Ханенко у парку росли корабельні сосни, ялини, граби і дуби. До нашого часу дожили лише дуби, які зараз сягають 20 метрів заввишки.

Коштом Варвари Ханенко в Оленівці збудували два приміщення школи, а поруч — оселі для вчителів. Для дорослих селян меценатка організувала вечірні курси, де вивчали загальноосвітні предмети і сільськогосподарські науки. Також Варвара Ханенко утримувала у селі притулок для дітей, який існував з початку ХІХ століття.

На початку ХХ століття розвиток села активізується. У 1903 році Варвара Ханенко засновує тут агрошколу. Як пояснює Олена Попельницька, крім того, що тут вчили селян, це було взірцеве господарство з вирощування плодово-ягідних культур, якими забезпечували округу. За рік власниця Оленівки організувала тут ремісничі майстерні, куди сільська молодь могла вступити після закінчення початкової школи. Хлопці три роки вчилися у столярній майстерні, після чого отримували в подарунок по комплекту столярних інструментів, матеріали для роботи, а на додачу — допомогу в реалізації своєї продукції.

А гордістю Оленівки була заснована незабаром Варварою Ханенко ткацька майстерня, де виготовляли гобелени, килими і художні тканини. Місцеві дівчата вчилися там два роки, а потім кожна отримувала безкоштовно ткацький верстат і все необхідне для роботи на ньому. Між іншим, художнім керівником майстерні кілька років був знаменитий архітектор, живописець і графік Василь Кричевський. Не дивно, що вироби майстерні посідали призові місця на українських і закордонних виставках.

ТУТ МАЄ БУТИ ПАРК!

До Оленівки ми в’їжджаємо вулицею Варвари Ханенко. Звісно, така назва з’явилася недавно — це відбулося за рішенням сесії Оленівської сільради від 18 березня 2016 року. А за радянських часів ця вулиця мала назву — Петровського. І неспроста — тривалий час тут розташовувалася дача «всеукраїнського старости».

На галявині, де зібралася громада Оленівки, сонце б’є в голову і шалено припікає. Проте з часом ситуація має змінитися. Мішель Терещенко налаштований на те, щоб відродити дендропарк Варвари Ханенко. Роботи у цьому плані — огром. І справа не лише в тому, що треба відновлювати численні алеї. Тривають суперечки навколо землі, де колись розташовувався парк.

«Ми майже вісім років судилися за те, щоб повернути землю цього парку, бо більше десяти років тому було безглузде рішення про передачу її у приватну власність п’ятьом людям, — говорить Олександр Паламарчук, сільський голова Оленівки. — Сьогодні таки вдалося, завдяки адміністрації й прокуратурі, відстояти землю. Зараз вона передана дослідному господарству, а далі, гадаю, ніхто не буде проти того, щоб передати її у власність громади, як заповідала Варвара Ханенко».

«Від спадщини Варвари Ханенко в Оленівці не залишилося майже нічого. Лише неймовірні ставки, неймовірна природа, але землю поряд із цими ставками, попри те, що це прибережна захисна смуга, віддано під сільгосппотреби. Тобто її захопили за певними корупційними схемами, — акцентує Олена Терещенко (Єскіна), яка у Києві бореться за збереження історичних будівель. — І ми робитимемо все, щоб повернути цю землю і створити тут національний парк».

Але починати треба з невеликих кроків. От в Оленівці заклали сквер, рішення про утворення якого сільрада ухвалила ще п’ять років тому. На круглій клумбі в центрі скверу гості з Києва висаджували кущі троянд, пов’язані червоними стрічками та з іменними ярликами.

ЯК ГРОМАДА ВІДРОДИЛА ЦЕРКВУ

Парадокс: попри десятиліття владарювання «совєтів» і острах говорити відкрито про пані, яка робила багато хорошого, добра пам’ять про Варвару Ханенко жива. Петро Бекерук, агроном родом із Волині, на початку 2000-х ініціював відродження церкви, яка існувала у селі за часів Варвари Ханенко.

Історію храму Петро Миколайович розповідає, наче казку: «При Варварі Ханенко була побудована церква, яка носила ім’я святої Параскеви П’ятниці. А тоді у селі трапилася велика пожежа, під час якої вона пошкодилася. Тоді звернулися до патріархії у Київ, щоб допомогли відбудувати храм. Там сказали: якщо перейменуєте храм на честь князя Олександра Невського, то ми допоможемо. А часи були важкі, люди не мали коштів, тож погодилися на перейменування. Храм відбудували, і він стояв довго. Коли за комуністів церкву закрили, вона стояла безхазяйна, всередину почав затікати дощ, у центральному куполі підгнили краї, і він упав. Так церква стояла аж до приходу до влади Горбачова. Він дав указ відроджувати духовність, щоб почали відбудовувати храми. А цей храм захотіли знищити. Приїжджав голова райвиконкому і просив про це голову сільради. Той відповідав: «Я не можу. Народ мені не дає. Люди відмовляються». Тоді з військової частини прислали солдатів. Вони взяли бензопили і по чотирьох кутах розрізали стіни зверху донизу, і церква розвалилася. Страшно гуло, коли ті стіни падали!»

Напроти колись знаменитих ткацьких майстерень, де за радянських часів був клуб і які теж почали розвалюватися, стояла будова, що колись належала Ханенкам. Що там тоді було — Петро Бекерук не знає. За радянських часів там розташовувалася шкільна майстерня для трудового навчання і спортивний зал, а коли побудували нову школу, приміщення стало безхазяйним.

Тоді Петро Миколайович, який ходив до церкви у сусіднє село Мотовилівка, попросив у священика благословення братися за відбудову храму в Оленівці. Благословення він отримав, і незабаром новостворена церковна громада почала працювати.

«Баню церковну робив своїми руками! — пишається Петро Бекерук. — Хрест встановлював теж. У мене є фото — автокран під’їхав, я сів на барок (частина упряжі. — Авт.), поясом підв’язався, взяв у праву руку хрест, і мене підняли наверх. І я сам встановив той хрест. Тоді поїхав на Волинь — у Ковель. Там біля одного храму була красива дзвіниця. Взяв благословення у місцевого священика, щоб він дозволив її скопіювати, і відтворив все тут».

Кожен крок із побудови церкви зафіксований на світлинах з фотоальбому майстра. «Всі кошти на розбудову — від громади. У нас була хороша бухгалтер, та й я контролював кожну копієчку!» — згадує Петро Бекерук. Перша служба в Оленівці пройшла у 2004 році, коли храм ще будувався. Служили у сільській раді — вірянам дозволили робити це у залі засідань. А коли звели стіни і дах храму, почали проводити служби там. За спостереженнями Петра Бекерука, відтоді люди почали вносити на будівництво більше грошей — хотіли, щоб його скоріше закінчили.

Сьогодні храм, що підпорядкований Українській автокефальній православній церкві, як у минулому, називається на честь Олександра Невського. Оскільки князь посідає високе місце у російському пантеоні героїв, не всім у селі це подобається, особливо у контексті фактичної війни Росії проти України. Тож люди замислюються над тим, щоб звернутися до сановних священнослужителів із проханням дати церкві ім’я Параскеви П’ятниці.

«Варвара Ханенко була дуже доброю людиною. Старожили про це розповідали, — розмірковує про «феномен Варвари Ханенко» Петро Бекерук. — Наприклад, іде вулицею людина. Якщо вона привіталася по-доброму з Варварою, щось зробила для села, то та щедро віддячувала. Платила золотом. Та й взагалі підтримувала людей. Дуже допомагала місцевим, коли половина села згоріла».

ТРОЯНДОВИЙ СХИЛ ЧЕКАЄ НА ГОСПОДАРЯ

«Усі, в кого є спогади про Варвару Ханенко, відгукуються про неї добре, — вторить словам Петра Бекерука Ніна Білецька, учителька історії в оленівській школі. — Коли Варвара Ніколівна покинула Оленівку і переїхала до Києва, жителі села до останнього дня возили їй їжу. Але чи можна було тоді говорити, що пани були хороші? Тільки 20 років тому я вперше посміла сказати, як тут було насправді. Тепер ми можемо говорити, збирати інформацію, але люди дуже боялися, навіть коли часи змінилися. Старих людей не можна було розговорити — вони не вірили, що про це можна сказати вголос».


ФОТО З «ФЕЙСБУК»-СТОРІНКИ ОЛЕНИ ЄСКИНОЇ

Ми стоїмо біля одного з кількох ставків, створених в Оленівці за часів Варвари Ханенко. Поруч крутий схил — на ньому колись був знаменитий розарій площею понад гектар. «Це місце вважали найкращим для троянд, — стверджує Ніна Білецька. — Потім квіти здичавіли, і тут росли дуже красиві дикі троянди: білі, рожеві, жовті». Якщо слідів від розарію майже не залишилося, то будинок людей, які за ним доглядали, — ледь не єдина споруда, що стоїть із тих часів. Компанію їй складає благенька будівля, де жили слуги і розміщувалася стайня.

Поруч із трояндовим схилом — гребля між ставками, яка виводила до будинку Варвари Ханенко. Доля його сумна. «Поруч із входом до будинку росли дві красиві ялинки, на яких жили сови. Також там стояв столик, а до будинку вели білі мармурові сходи. Із приходом радянської влади комсомольці організовували тут колгосп. Маєток був дерев’яний, збудований у зруб. Комсомольцям знадобилося дерево, і вони його зруйнували. А на сьогодні взагалі все рознесли», — каже Ніна Білецька.

«Нам із Мішелем було неймовірно боляче, коли ми побачили місце, де колись був будинок Варвари Ханенко, — зізнається Олена Терещенко (Єскіна). — Коли ми приїхали вперше, будинок нам не показали. Вдруге приїхали спеціально, щоб його побачити. Там просто зробили смітник».

Історичні будівлі підтримували у більш-менш пристойному стані до кінця 1950-х років, коли в Оленівці була дача Григорія Петровського. Щоправда, місцеві милувалися цією красою зрідка. На територію біля ставків жителів Оленівки допускали тільки 1 і 2 травня. В інший час об’їждчики нікого туди не пускали.

На стежинці між ставками вигулькує присипана піском міцна бруківка — вона прокладена за часів Варвари Ханенко. Місцеві розповідають, що під час окупації німці хотіли її вийняти, але не вийшло.

До речі, щодо Німеччини. У листопаді 1918 року меценатці пропонували емігрувати до цієї країни. За словами Мішеля Терещенка, на київському вокзалі вже чекав потяг, яким хотіли евакуювати Варвару Ніколівну та її колекцію. Проте та відмовилася. «Варвара Ніколівна була єдиним членом родини Терещенків-Ханенків, яка відмовилася від еміграції, — продовжує нащадок знаменитого роду. — Вона знала, що життя після революції буде для неї дуже тяжким — власне, так і сталося. Але вона так любила батьківщину, так хотіла закінчити у Києві спільну з чоловіком справу, що вирішила залишитися в Україні. За комуністів у Оленівці все було зруйновано, але сьогодні ми починаємо її відродження».

Марія ПРОКОПЕНКО, фото Артема СЛІПАЧУКА, «День»
Рубрика:
Газета:

 

Comments are closed.