..про ОЛЕНІВКУ, 9 ТРАВНЯ, ЛЮДСЬКУ ПАМ”ЯТЬ..

Оленівка

OLENIVKA

Село на Фастівщині.
Село як село, та це тільки на перший погляд. Якщо неспішно пройтись його вулицями, уважно послухати його мешканців, прогулятись тінистими алеями парку та понад ставками, зрозумієш, що то є маленька Умань зі своєю Софіівкою. Хай розкіш не та, та природу в оману не введеш.
Кажуть, що село було засноване в козацькі часи, в сімнадцятому столітті, але орачі та приїжджі археологи-черепкознавці, які турбують навколишні кургани, все це спростовують. Так як вони знаходять речі часів Київської Русі, а то і часів бронзової доби (3 тис. літ тому)
Ми вічні на цій землі.

На початку двадцятого століття землі навколо Оленівки придбала родина успішних цукрозаводчиків та землевласників, меценатів Терещенків-Ханенків.
Дочка Миколи Терещенка Варвара Ханенко доклала багато зусиль і коштів для благоустрою села.
За її кошти відбудовувались хати погорільцям, копались ставки, гатились греблі, висаджувались рідкісні породи дерев в парку. Як щира українка вона дбала про розвиток українського декоративного мистецтва, будувала столярні і ткацькі майстерні, де навчались і працювали майстри та майстрині найвищого рівня.
Автор великого і малого гербів УНР, визначний архітектор, живописець і графік В.У Кричевський малював ескізи до майбутніх килимів-гобеленів, які ткались у Оленівці, жив тут у 1913-1915 роках.
Але Оленівку любила не тільки Варвара Ханенко, Оленівка була до вподоби і «всеукраїнському старості» Петровському, «шмаркачу», як назвав його Й. В. Сталін. Тут він відпочивав від трудів неправедних.
Це за його наказом, щоб сподобатись Кремлю, перекривались українські кордони спецзагонами у страшному 1933 році. «Щоб не було спекуляції…» Блюзнірство чистої води…
Це завдяки йому і йому подібним з українських селянських хат відбиралось, виміталось все до зернини, і тоді квітуча Оленівка втратила 300 своїх дочок і синів, незалежно від віку.
На місце Петровського під час війни приїздив фастівський гібскомісар.
Відповідно з нічним візитом сюди з Борівського лісу вривалися партизани, щоб навести свій порядок і розжитись на запаси продовольства.
Про все це я частково знав, а ще більше поповнили мої знання оленівські вчителі – пенсіонери Шкляр Катерина Павлівна та Карабач Ольга Іванівна.
Та серед цих оповідань було одне, яке надовго вивело мене з рівноваги і можливо не залишить Вас байдужим, шановний читачу.
Життя на цій землі ніколи нікому не давалось дарма. У липні 1941 року за Оленівку під Клехівкою жорстоко бились між собою радянські та німецькі війська.
Більше ніж півсотні німців там полягло. Навіть німецький цвинтар там був.
В цьому бою показали себе з найкращого боку сини Кавказу – осетини.
Відгриміли бої. Фронт відійшов на схід.
Молода оленівська дівчина Товстига Наталя Харківна разом з сусідом косила уже не колгоспну пшеницю (1 сніп з пя’тидесяти).
Було сонячно, жарко, пахло травами, перезрілими хлібами. Та враз Наталя зупинилась, з подихом вітру вона відчула новий запах, який уже всі знали. То був запах війни. Позвала сусіда.
– Тут хтось загинув.
Пішли кругами по некошеному. Недалеко від ярка і дороги на Порадівку лежав убитий.
Він був невисокого росту, лежав. широко розкинувши руки, зверху набагато вищого вбитого воїйна. Він нібито захищав товариша.
Наталя пішла в село, розказала про свою страшну знахідку сусідам і старості. Вирішили похоронити там же край дороги.
Коли скінчилась війна, Товстига хімічним олівцем написала лист на Кавказ за адресою похоронного жетону, який був у загиблого.
Прийшла відповідь дядька : «Посадіть дерево там, ми приїдемо».
Пройшов час. І чи то хімічні букви на конверті розійшлися і Оленівка стала Калинівка, чи тому що Наталя змінила прізвище, вийшла заміж, стала Крушинська, ніхто не приїхав, не обізвався.
У 1987-му році в село приїхав літній чоловік з дочкою Фатімою, назвався Талінов Мурат Батрбекович, шукає могилу свого батька.
Оленівці повели їх до меморіального комплексу в центрі села, куди звезли останки загиблих в Другій Світовій війні, показали списки.
– Нет. Похоже, его тут нет.
За справу взялась вчителька Миронюк Ганна Трохимівна (мати Карабач О. І.). Написала листи в рай та облвійськомати. Отримала відповіді позитивні. Копії вислала на Кавказ Мурату Батрбековичу.
На весну 9 травня Мурат приїхав уже з сином Асланом.
Їх повезли на місце бою і загибелі їх рідної людини. Наталія Федорівна ще раз пильно глянула на гостей, затримала погляд на онукові, він був більш схожий на діда, ніж син, і твердо сказала:
– Тут загинув ваш батько і дід, я його запам’ятала. – Які були емоції, розповідати не потрібно. Мурат, оговтавшись, сказав:
– Нужен барашек, будем справлять поминки.
Він вийняв гроші, люди допомогли, чим могли, приїхали земляки з Києва, вшанували як подобає.
От уже двадцять три роки, рік у рік, Мурат Батрбекович приїжджає 9 травня на могилу батька.
Оленівці вже доброзичливо йому нагадують.
– Це ж така далека дорога, може б ти, Мурат, приїжджав через рік чи два, ми вже й самі його вшануємо…
– Нє…
Це мене вразило. 9 травня, залишивши всі справи, телевізор, державний офіціоз, поїхав на зустріч з незнайомою, непересічною людиною. Хоча наші життєві шляхи раніше ледь-ледь не перетиналися.
– Арама Ялтиряна помнишь – мой тренер. Володя Синявский со мной тренировался. Я служил срочную в Украине, учился в институте физкультуры, в медицинском, был чемпионом Украины по вольной борьбе и самбо…
Твой папа воевал, погиб за Польшу, ты почему на его могиле не был, сын, говориш, был, а тебе нельзя было… Ех!.. Я двадцять четвертый раз приезжаю… Мне полтора года было, когда мой отец, за Оленовку погиб… И я, если нужно, за нее жизнь отдам… Весной ноги болят, нелегко мне,.. но я на коленях приползу… Отец есть отец.
Збоку нас слухала молода вчителька, ми відійшли з нею вбік.
– Робота вчителя не подарунок. Іноді так замаїшся, хоч день, другий хочеться спокою, але згадаєш, що ця людина приїде, де і сили беруться.
– То виходить, що це Ваша оленівська совість приїжджає?
– Виходить так.
Мурат особлива людина, живий, як ртуть. Всі його тут знають, з усіма вітається, знаходить кожному добре слово, а то і подарунок.
Церкві ікону, школярам фотографії пам’ятників на Кавказі, чоловікам цитати з Омара Хаяма, жінкам компліменти і пісні.
То диво, коли він чисто, без акценту, виводить українські пісні про матір, про рушник, про дівчину, яка чекає весну… Всі музичні хіти 60-70-х років.
Бог дав людині широту душі, музичний слух, голос, все. Твори добро. І він творить .
Колись нас в юності учили: «как нада Родину любить». Мурат, можливо сам того не відаючи, учить нас, як треба любить Україну, батька, матір всіх людей на землі.
Живи сто літ і більше козак-джигіт Оленівки і Кавказу.

текст: 9 травня 2010 року. Мороз А.О.
фото та відео: 9 травня 2011 року.

null

null

null

Comments are closed.