Панцирні Авта в Українських військах

..сучасні броньовані авто і військова колісна техніка, що наразі є у війську, має своє історичне минуле і пов’язано з нашою історією. Опис панцирника “Черник” на базі “остіна” і різних інших автівок..

Панцирник “Черник” входив до складу Автопанцирного дивізіону Січових Стрільців, який було створено у Києві в другій половині грудня 1918 року на базі решток 4-го панцирного дивізіонуАрмії Народної Держави. Командиром дивізіону був сотник-галичанин Михайло Турок.

..добірка зроблена з різних джерел в інтернетах, які опрацювали і виклали фото та тексти, за що велика дяка всім авторам!

В армії Української Держави було 8 автопанцирних дивізіонів. Штатний склад кожного дивізіону – 6 бронеавтомобілів (2 гарматних і 4 кулеметних). Кожен дивізіон налічував по 2 батареї по 3 бронеавтомобілі відповідно. Техніка дивізіонів дісталася, в основному, від бронедівізіонів Російської імператорської армії (РІА). Крім того, 2 бронедівізіона дісталася від колони Овчаренко.
Колона Овчаренко – 1 і 2 Запорізькі бронедівізіони Окремої Запорізької дивізії. Дана колона була сформована в Києві на початку березня 1918 року. До 21 березня колона налічувала 10 бронеавтомобілів, 4 з яких перебували в поході, а з решти шести лише один бронеавтомобіль був справний. 2-й бронедівізіон складався з техніки та особового складу 44 бронедівізіону РІА. На озброєнні даного бронедівізіона перебували 2 бронеавтомобіля «Остін» 2-ї серії та 1 «Ланчестер».
В кінці травня даний бронедівізіон перебував у Києві і мав один справний бронеавтомобіль – «Ланчестер».
26 квітня був відданий наказ щодо передачі 1 бронедівізіона Чернігівському корпусу армії УНР, а 2 – Полтавському корпусу. 14 червня 1918 старшина гетьманської армії Фризюк-Палій прибув до Полтави з наказом провести ревізію 2 дивізіону колони. Ревізор виявив, що 2 батареї 2-го бронедівізіону роззброїли німецькі окупаційні війська, а бійців 1 батареї, що знаходилася в Слов’янську, було розстріляно. Причина всього цього була банальна – дивізіон займався «реквізиціями» (тобто грабунками). На довершення всього командир дивізіону хорунжий Воплів з початку квітня перебував у Житомирі і не мав уявлення, що відбувається з дорученим йому підрозділом. У той же день колона Овчаренко була розформована.
Як вже зазначалося вище, всі 8 бронедівізіонов повинні були нараховувати 48 бронеавтомобілів. Але це – «на папері». Насправді ж бронетехніка Української держави, відповідно до даних військового міністра, на 29 серпня 1918 перебувала в дуже поганому стані. У всіх дивізіонах налічувалося замість 48 всього 31 бронемашина, з них справними були лише 2. На ремонт бронеавтомобілів передбачалося виділити 200 000 карбованців.
Стан бронедівізіонов Української Держави на 29 квітня 1918 року:
1 бронедівізіон. Місце дислокації: Житомир. Кількість бронеавтомобілів – 2, обидва несправні, орієнтовний час робіт – 1 тиждень. Некомплект – 4 машини, в т. ч. 1 гарматний БА забрали німці, 1 кулеметний БА знаходиться в розпорядженні начальника міліції Житомира, який відмовляється повертати його, незважаючи на неодноразові вимоги.
2 бронедівізіон. Місце дислокації: Вінниця. Кількість бронеавтомобілів – 3, всі бронеавтомобілі несправні, орієнтовний час робіт – 1 місяць. 10 жовтня нараховував 2 бронеавтомобіля «Джеффері» і 1 бронеавтомобіль «Руссо-Балт», причому останній ремонту не підлягав. Через деякий час один «Джеффері» був відремонтований, але озброєння на нього не дозволяли встановити австрійські окупаційні війська.
3 бронедівізіон. Місце дислокації: Одеса. Кількість бронеавтомобілів – 3. Всі бронеавтомобілі несправні. У Житомир виїхала комісія для отримання двох БА, але невідомо, дозволили чи німці перевезти їх до Одеси.
4 бронедівізіон. Місце дислокації: Київ. Кількість бронеавтомобілів – 6. 2 бронеавтомобіля справні. 4 – несправні, орієнтовний час робіт – 1-2 тижні.
Судячи з усього, в дивізіоні на озброєнні складалися бронеавтомобілі «Остін» 2-ї серії (як мінімум 2 шт.), «Остін» 3-ї серії (1 шт.) Та «Пірлесс» (1 шт.).
5 бронедівізіон. Місце дислокації: Чернігів. Кількість бронеавтомобілів – 6. Стан бронеавтомобілів невідомо. Тимчасово знаходиться у складі Запорізької бригади. До Чернігову прибув тільки 13 вересня.
6 бронедівізіон. Місце дислокації: Полтава. Кількість бронеавтомобілів – 2. Обидва бронеавтомобіля несправні, орієнтовний час робіт – 2-3 тижні. Некомплект – 4 машини, всі забрані німцями при роззброєння 2 дивізіони колони Овчаренко в червні 1918 року.
7 бронедівізіон. Місце дислокації: Харків. Кількість бронеавтомобілів – 6. Всі бронеавтомобілі несправні. 2 ремонтуються в Харкові, 4 – в Одесі (останні не дозволяють переправити до Харкова австрійці).
8 бронедівізіон. Місце дислокації: Катеринослав. Кількість бронеавтомобілів – 3. Всі бронеавтомобілі несправні, орієнтовний час робіт – 2-4 місяці.

..невеличке відео від автора, котрий коментує події минульщини з певними хибами, але пробує донести інформацію

..інші відео


Austin (бронеавтомобіль)[ред. | ред. код]

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Перейти до навігаціїПерейти до пошуку

Gajdamackij kish-2.jpg

Старшини полку ім. К.Гордієнка Окремої Запорізької дивізії біля панцирника Остін 3-ї серії “Швидкий”. Квітень 1918 р.

Загальні дані
модифікація Austin М1, Austin М2, Austin М3, Austin 1918
Виробництво та застосування
країна-виробник Велика Британія Велика Британія
розробник Austin Motor Company
компанія-виробник Austin Motor Company, Путіловський завод, Іжорський завод
роки виробництва 1914—1918
кількість виробів, од. 168 (Austin), 33 (Остін-Путіловець), 12 (Остін-Кегресс)
роки експлуатації 1915 — після 1931
основні країни-оператори Велика Британія Велика Британія
Flag of Russia.svg Російська імперія
опис Російська РФСР
Flag of Ukraine.svg УНР, Українська держава
Польща Польща
Японія Японія
Німецька імперія Німецька імперія
Австрія Австрія
Фінляндія Фінляндія
Естонія Естонія
Латвія Латвія
Румунія Румунія
Болгарія Болгарія
Монголія Монголія
війни Перша світова війна, Громадянська війна в Росії, Українська революція,Польсько-радянська війна
Основні параметри
бойова маса, т біля 6 430 кг
екіпаж, осіб 4
довжина, мм 4,75 м
ширина, мм 1,95 м
висота, мм 2,4 м
Броня
тип броні панцирні плити
  лоб корпусу, мм/град. 4 (7,5)мм
  борт корпусу, мм/град. 3,5 (7,5)мм
  корма корпусу, мм/град. 3,5 (7,5)мм
  дах корпусу, мм/град. 4 мм
  днище, мм/град. 3,5 мм
  лоб башти, мм/град. 4 (7,5)мм
  борт башти, мм/град. 4 (7,5)мм
  корма башти, мм/град. 4 (7,5)мм
  дах башти, мм/град. 4 (7,5)мм
Озброєння
кулемети 7,62 мм кулемети Максима
боєкомплект 6 000 патронів
Силова установка, маневреність та мобільність
тип, марка двигуна карбюраторний, рядний, 4 циліндровий мотор Austin, водяного охолодження, 4,8 л
потужність двигуна, к.с. (кВт) 30 к.с.
пальне бензин
трансмісія 4-ступінчаста КП
підвіска залежна на напівелептичних ресорах
колісна формула 4×2
швидкість по шосе, км/год. 50-60 км/год
запас ходу по шосе, км 250 км
подоланний рів, м 1,3 м
подоланний брід, м 0,6 м

Austin (Остін) (англ. Austin armored cars) — панцирник, розроблений під час Першої світової війни британською компанією «Остін» (Austin Motor Company) на замовлення Російської імперії.

Історія[ред. | ред. код]

Широко застосовувався Російською імператорською армією під час Першої світової війни, для якої спеціальна закупівельна комісія генерала Секретева 29 вересня 1914 терміново замовила 48панцирників компанії «Остін» вартістю по 1150 фунтів, оскільки в Російській імперії не було власного розвинутого автомобілебудування. Їх мали розробити і виготовити з захистом вертикальним і горизонтальним, двома кулеметними баштами. Остін 1-ї серії з двома кулеметами захищали 3,5-4 мм панцирні листи. З них з 21 грудня 1914 почали формувати перші кулеметні автомобільні чоти.

Експлуатація панцирника у військах виявила чимало недоліків — поломки трансмісії, слабкий панцирний захист. Тому в 1916 році їх було вирішено модернізувати на Путіловському заводі Петербургу з встановленням 7,5 мм панцирних плит, посиленням рами, встановленням кулестійких шин. Проте роботи затягнулися і перший «російський Остін» (Остін-Путіловець) було виготовлено лише в березні 1918 року.

Росія[ред. | ред. код]

6 березня 1915 через вірогідний наступ німецько-австрійських дивізій було додатково замовлено 60 панцирників Остін моделі 2 з потужнішим двигуном, кращим захистом, які утворили панцирний автомобільний дивізіон. 25 серпня 1916 знову було замовлено 60 панцирників Остін 3-ї серії із заднім постом управління машиною. Планувалось перенести збирання панцирників до Росії, для чого 1916 було розроблено проект їхньої модернізації з діагональним розміщенням башт і було замовлено 60 шасі. Через революцію їхнє виробництво розпочали лише з березня 1918 на Путіловському заводі (2 панцирника), але через неможливість там збирати машини, замовлення передали на Іжорський завод, де до 1920 збудували 31 панцирник, звані «російський Остін» (Остін-Путіловець). На початку 1919 на Путіловському заводі почали збирати 12 напівгусеничних панцирників Остін з системою Кегресса (Остін-Кегресс).

Під час Громадянської війни в Росії панцирники «Остін» були на озброєнні Добровольчої армії, армії (Української Держави, УНР та ЗУНР, РСЧА. В останній на березень 1931 ще залишалося 73 панцирники (більше 40 британського виробництва) і які з 1933 розпочали утилізувати. Крім того панцирні корпуси «Остінів» ставили на шасі автомобілів Fiat, Packard, White. Військо Польське використовувало 20 панцирників у польсько-російській війні та вживало їх до 1929 року. Два послані для допомоги Червоній гвардії Фінляндії панцирники «Остін» 3-ї серії були захоплені фінським військом і використовувались ним у 1920-х роках. По два панцирники опинились у військах Естонії та Латвії, де вони були на озброєнні до 1940-х років, по одному у Румунії, Болгарії та Австрії. Три панцирники більшовики передалиМонголії. Чотири панцирники опинились у Німеччині і використовувалися для придушення революційних виступів.

Британія[ред. | ред. код]

В Британії 1917 було замовлено 60 панцирників «Остін» моделі 1918 року, які через революцію в Росії озброїли кулеметами Hotchkiss M1914 і у квітні 1918 сформували з 16 машин у Франції 17-ий батальйон. У серпні їх використали у Ам’єнській операції. Частину панцирників використали у війні проти Османської імперії на теренах сучасного Іраку, перекинувши на Каспійське море до Баку, 1919 року до Індії. Панцирники використовували у 1919—1921 роках у британо-ірландській війні. Імперська армія Японії використовувала їх до 1930-х років.

Збережені екземпляри[ред. | ред. код]

Декілька панцирників дійшло до нашого часу переважно у вигляді пам’ятників. У Артилерійському музеї Санкт-Петербургу зберігається панцирник «Остін-Путіловець», з власним ім’ям «Враг капитала», зібраний в серпні 1919 року.

Галерея[ред. | ред. код]

 

 

Див. також[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Барятинский М. Б., Коломиец М. В. Бронеавтомобили русской армии 1906—1917 гг. — М.: Техника-молодёжи, 2000. — 108 с. — 2000 экз. — ISBN 5-88879-029-X (рос.)
  • Коломиец М. В. Броня русской армии. Бронеавтомобили и бронепоезда в Первой мировой войне. — М.: Яуза, 2008. — 448 с. — (От двуглавого орла к красному знамени). — 4000 экз. — ISBN 978-5-699-27455-0 (рос.)
  • Тинченко Я.Ю. Панцирні потяги, панцирники та залізничні війська у Визвольній війні 1917-1920 рр. — Київ : Темпора, 2012. — 112 с. — (MILITARIA UKRAINICA) — 2000 прим. — ISBN 978-617-569-044-4

Перша світова війна привнесла багато нового у ведення бойових дій. Створювались нові зразки зброї та техніки, тактика і стратегія зазнавали змін. Те, що було дієвим і правильним ще наприкінці ХІХ століття втрачало свою актуальність в нових реаліях. Одним з дійсно важливих винаходів тих часів стали панцирники, які серйозно вплинули на ведення бойових дій в міському просторі.

Читайте також: Вінницький Народний дім 1917 року: більшовицький “виступ” та бої за неіснуючу владу

Корабель, що розсікає Соборну: 100 років історії готелю “Савой” – від першого ліфта Вінниці до осередку революцій

Поява панцирників під час Першої світової війни

Перші автомобілі спричинили справжній фурор своєю появою на вулицях європейських міст. Згодом, під час війни, інженери вкрили звичайну вантажівку бронею та приладнали кілька кулеметів – так і виник перший у світі панцирник.

Російський панцирник “Ураган” у Вінниці 1917 року. Фото з фондів Вінницького обласного краєзнавчого музею.

Якщо говорити про броньовики, які використовувались українським військом в 1917-1921 роках, то перш за все слід згадати техніку британської компанії “Austin Motor Company”. Саме їй Російська Імператорська Армія замовила 48 панцирників восени 1914 року. А в березні 1915 року було додатково замовлено ще 60 панцирників “Остін”. Так протягом війни в російській армії сформувались окремі підрозділи, які воювали з допомогою новітньої, на той час, зброї. Водночас на Західному фронті броньовики не мали широкого застосування. Вся справа в особливостях ведення бойових дій. Британці спільно зі своїми союзниками вели окопну війну проти країн Троїстого союзу. В особливостях того протистояння народилась не менш грізна зброя – танк. Бої на Східному фронті були більш маневреними, у сутичках за міста і села війська рухались набагато швидше, не сидячи в окопах роками. Саме тому їм була потрібна легка, мобільна техніка.

Основні параметри “Остіна”

Основою для “Остіна” була звичайна вантажівка. Її обшивали бронею товщиною від 3 до 7,5 мм. Потужність двигуна становила 30 кінських сил, а максимальна швидкість (по рівній, прямій дорозі) могла досягати 60 км/год. Звісно, що у більшості випадків не було жодної потреби так швидко їздити. Автомобіль міг долати не надто глибокі рови та переправлятись через річки вбрід (якщо глибина була не більше, ніж півметра). На озброєнні у панцирника було два кулемети типу “Максим”. Їх встановлювали на дві паралельно розміщені башти. Таким чином кулеметники могли контролювати весь простір довкола панцирника. Боєзапас одного автомобіля становив 6-8 тисяч набоїв, а загальна вага броньовика була близько 1,5 тонни.

Так виглядає кулемет на відновленому панцирнику “Отаман Петлюра”

Існувало чотири серії “Остінів”. Найбільш поширеними під час подій Української революції були панцирники перших трьох серій, а четвертою серією користувались переважно британці на Західному фронті, а також у Персії, Індії та Афганістані.

У Російській імперії також почали розробляти власну модифікацію броньовика на Путіловському заводі. Назва була відповідною – “Остін-Путіловець”. Щоправда їхнє виробництво розпочалось аж в 1918 році й використовувались вони переважно під час Громадянської війни в Росії.

Перші українські панцирники

Війська Центральної Ради отримали свої перші панцирники в жовтні 1917 року на території Вінничини. Тоді 1-й Український козацький полк ім. Богдана Хмельницького – перша українізована військова частина 1917 року – повертався з фронту до Києва. В українській столиці саме точились вуличні сутички між більшовиками та вірними Тимчасовому Уряду військами. Останні викликали собі на підмогу броньований дивізіон з Бердичева. Варто зазначити, що цей дивізіон ще влітку було частково українізовано зусиллями бердичівського коменданта штабс-капітана Григор’єва (в подальшому він стане відомим повстанським отаманом на півдні України). Саме цей дивізіон перехопили “богданівці” на станції в Козятині. Так українське військо отримало в своє розпорядження броньовану техніку.

Панцирники та автомобілі Автопанцирного дивізіону Січових Стрільців. Бердичів, березень 1919 року.

В подальшому панцирники відіграли значну роль під час боїв за Київ у січні 1918 року.

Восени-взимку 1918-го, коли Вінниця однією з перших підтримала владу Директорії УНР, декілька панцирників з дивізіону вдалося полагодити і відправити на польсько-український фронт, на прохання галицьких союзників ЗУНР.

Сотник Михайло Турок, командир Автопанцирного дивізіону Січових Стрільців.

В ті часи у Вінниці на розі Миколаївського проспекту та вулиці Пушкіна (тепер повороту не існує, це автобусна зупинка на Майдані Незалежності) розташовувалась двоповерхова будівля – двокласне міське училище. Згідно зі спогадами його вихованця Терентія Давидюка, восени 1919 року це приміщення стало казармою для вояків Автопанцирного дивізіону Січових Стрільців Дієвої Армії УНР. У сквері за навчальним закладом паркувався звичайний транспорт. А на Пушкінській вулиці (район готелю «Поділля») ставили броньовані автівки зеленого кольору. Кожна з них мала власну назву, нанесену на корпус білою фарбою: “Отаман Петлюра”, “Сагайдачний”, “Палій” тощо.

Панцирник типу Остін веде наступ в районі Львова. Лютий 1919 року.

На той час у складі дивізіону налічувалося 14 старшин (офіцерів), 158 козаків (солдатів), 6 панцирників та 9 автівок. Також на озброєнні було три гармати. Ймовірно, що УНР-івське стрілецтво використовувало й важкі панцирники типу “Гарфорд”, посилені артилерійськими стволами.

Черепи з кістками та авіаторські ронделі

Хоча панцирники було вкрай важко обслуговувати в бойових умовах, вони ставали досить грізною та рятівною силою для прикриття під час міських боїв. Українські вояки давали своїм броньовикам імена легендарних українських військовиків та всіляко намагалися зробити їх більш страхітливими. Так, значну частину панцирників прикрашали черепи.

Відновлений панцирник “Отаман Петлюра” під час історичної реконструкції в Боярці.

– В традиції мілітарної європейської символіки, особливо в роки Першої світової, череп з кістками зазвичай символізував штурмовий або наступальний підрозділ (галичани використовували термін “пробоєвий”). Першочергово – це християнський символ “Адамова голова”, який символізував спасіння від перворідного гріху та звільнення від смерті. Й понині у православних та греко-католицьких храмах череп Адама зображають на розп’ятті, під ногами Ісуса Христа. Вояцтво часів Великої війни використовували череп і кістки, тим самим підкреслюючи свою безстрашність та зневагу до смерті. У цьому випадку ані про морських розбійників, ані про СС-івців часів Другої світової не йдеться – пояснює Олександр Федоришен.

“Отаман Петлюра” тоді й зараз

Одним з найбільш відомих українських панцирників є “Отаман Петлюра”. Наприкінці 1918 року він дислокувався в Києві й став одним з перших броньовиків, що потрапили до рук Корпусу Січових Стрільців під командуванням Євгена Коновальця. Окрім січовиків, протягом наступного року його використовували Третя Залізна дивізія Дієвої Армії УНР та підрозділи Галицької армії. До Вінниці він вперше потрапив восени 1919 року.

Панцирник Отаман Петлюра без задніх коліс та озброєння. Вінниця, зима 1919-1920 рр.

Світлина захопленого більшовиками панцирника без задніх коліс, зроблена взимку 1920 року на одному з вінницьких подвір’їв, слугувала основою при відтворенні “Петлюри” в 2016 році. Офіційна презентація відновленого броньовика в жовтні 2016 року відбувалась на Майдані Незалежності, поряд з тим місцем, де українські вояки паркували свої панцирники за майже сто років до того. Щоправда, на той момент вінницькі історики ще про це не знали, тому про символічність презентації можна говорити хіба що постфактум.

Відновлений у Вінниці броньований автомобіль повсякчас використовується під час історичних реконструкцій, як у самій Вінниці, так і за її межами.

Читайте також: Панцерник «Петлюра» повернувся до столиці УНР. ФОТОРЕПОРТАЖ


Модель панцирника (бойова броньована машина) “Черник”, що був на озброєнні Автопанцирного дивізіону Січових Стрільців Дієвої армії УНР наприкінці 1918 – 1919 рр. з експозиції НВІМУ.
Модель подарована Музею майстром з Маріуполя Сергієм Велігурою.
Спочатку цей панцирник типу “Остін” був на озброєнні Російської армії, потім – Армії Української Держави гетьмана П.Скоропадського. Названий на честь ветерана УСС Федя Черника, який загинув у боях за Київ у листопаді 1918 р.


 “Остин” 2-й серии – “Скобелев” (Российская Империя) :

“17 ноября 1916 года в 16 часов была назначена общая стрелковая атака, и за семь минут до начала ее броневому автомобилю 24-го отделения “Скобелев” под командой подпоручика Руднева было приказано выехать в бой.

 

 

Болгары возле трофейного “Скобелева”

 

 

…Приблизившись к проволочным заграждениям противника, машина открыла по его окопам огонь из пулеметов. Но в это время один за другим разорвавшиеся снаряды своими осколками выбили заднюю дверцу и вывели машину из строя.

Командир отделения, видя с наблюдательного пункта гибель машины и приняв к этому времени общее командование английским броневым эскадроном, приказал выехать в бой и вытащить на буксире “Скобелева” двумя английскими пулеметными машинами,, но эти машины выполнить данную им задачу не могли, так как у одной из них был пробит кожух пулемета, а другая, благодаря мягкому грунту, приблизиться к “Скобелеву” не могла. Тогда командиром отделения было приказано поручику Нарциссову выехать на своей бронемашине “Суворов” для оказания помощи “Скобелеву”.

 

 

Моя реконструкция.

“Суворов”, не доезжая до автомобиля “Скобелев”, открыл огонь из пулеметов, но в это время болгарским снарядом была сбита башня и разбиты колеса. Машина остановилась, но огонь из второго пулемета не прекратила…”

“Остин” 2-й серии – “Черник” (УНР) : 

Достоверно известно, что данный броневик пренадлежал 9-му императорскому бронедивизиону “смерти”. В 1918 году дивизион в полном составе попал в руки УНР. 18 ноября 1918 года учавствовал в боях за Киев под Мотовиловкой против войск гетмана Скоропадского, где был убит один из экипажа броневика – стрелец Федор Черник, в честь оного и был назван данный броневик.

 

 

 

 

Моя реконструкция.

“Остин” 3-й серии – “K.u.K. Autotruppe” (Австро-Венгрия) :

Был захвачен у царской армия в 1917 году, на фото броневик в Италии . лето 1918 года. Подробности отыскать не удалось.

 

Моя реконструкция.

“Остин” 4-й серии – “Смелый” (Белая армия) : 

Бронеавтомобили «Остин» 4-й серии (полученные из Англии) 2-го бронеотряда 2-го бронедивизиона Крымско-Азовской Добровольческой армии перед отправкой на фронт. Новороссийск, май 1919 года.

 

 

В апреле 1919 года шесть броневиков, получивших названия «Зоркий», «Смелый», «Могучий», «Генерал Корнилов», «Генерал Алексеев» и «Генерал Марков», англичане передали Добровольческой армии генерала Деникина. К сожалению, неизвестно, были ли это вновь изготовленные машины или уже «бывшие в употреблении». Три из них — «Зоркий», «Генерал Корнилов» и «Генерал Марков» — захватили красные.

 

Бронеавтомобили «Остин» 3-й серии (полученные из Англии) 2-го бронеотряда 2-го бронедивизиона Крымско-Азовской Добровольческой армии перед отправкой на фронт.Новороссийск, май 1919 года.

 

Остины 4 серии в количестве шести штук воевали в ВСЮР, подтверждено фотографиями. Носили на броне имена собственные: ЗОРКIЙ; СМЪЛЫЙ; МОГУЧIЙ; Генералъ- -Корниловъ; Генералъ «МАРКОВЪ». Два Остина 4 серии были проданы Японии, на капоте: цифра 3; белая звезда и буква Т. Спицованные задние колёса Остинов 4 серии выполнены на одном диске два баллона, в данном наборе все колёса передние Остины 4 серии принимали участие в боевых действиях во Франции и в проведении полицейской операции в Ирландии. Служили в Индии и Афганистане, индийские Остины были “переобуты” на колёса со штампованными дисками.

 

Моя реконструкция.

 

 

“Остин” 3-й серии – “Петлюра” (УНР) : 

«ОСТИН» 3-й серии. Бронедивизион корпуса «сечевых стрельцов», зима 1919 года. Подробности отыскать не удалось

 

 


УДК 94(477)”1919”:623.438
С.Г. Іллічов
Військовий інститут Сухопутних військ
Національного університету “Львівська політехніка”
ПАНЦИРНІ ЧАСТИНИ У ЗБРОЙНИХ СИЛАХ ДИРЕКТОРІЇ
(ГРУДЕНЬ 1918 – ЛИПЕНЬ 1919 рр.)
© Іллічов С.Г., 2008
Досліджено історію створення та бойовий шлях панцирних формувань у Дієвій
армії Директорії УНР наприкінці 1918 – в першій половині 1919 рр. Розглянуто деякі
приклади бойового застосування панцирних потягів та панцирних автомобілів.
The history of creation and fighting way of armored detachments in Dijeva Army of
Dyrektorija UNR in the end of 1918 and first half of 1919 is investigated. Some examples of
battle using of armored trains and armored cars is analyzed.
Кінець 1918 і перша половина 1919 рр. стали одним з найдраматичніших періодів в історії
визвольних змагань, коли відроджена внаслідок протигетьманського перевороту Українська
Народна Республіка, керована Директорією, протистояла значно чисельнішим ворогам, нама-
гаючись відстояти свою незалежність. Збереження української державності за таких обставин було
неможливим без боєздатних Збройних сил, якими стала Дієва армія. Військове будівництво цього
періоду вже досліджувалось вітчизняними істориками, які, однак, зосереджувались передусім на
загальних організаційних і оперативно-тактичних питаннях. При цьому поза увагою залишилась
низка спеціалізованих родів військ, у тому числі панцирні частини. Деякі аспекти їх історії
висвітлені, хіба що, в колективній праці „Історія Січових Стрільців” [1]. Відзначимо також
дослідження В. Савченка, присвячене боротьбі Армії УНР на Лівобережжі [2], та низку публікацій,
присвячених вужчим аспектам історії Дієвої армії – статті П. Єрошевича [3], В. Проходи [4],
М. Безручка [5], А. Пузицького [6] та ін.
Мета роботи – дослідити історію формування автопанцирних частин та панцирних потягів
Дієвої армії Директорії УНР наприкінці 1918 – в першій половині 1919 рр., висвітлити
найхарактернішими приклади їх бойового застосування.
Формування армії Директорії здійснювалось, з одного боку, на базі частин колишньої
гетьманської армії, що визнали нову владу, а з іншого, – на базі повстанських загонів. Армія
Української держави мала вісім автопанцирних дивізіонів та один кадровий панцирний потяг.
Матеріальна частина 3-го (Одеського) автопанцирного дивізіону була доволі швидко захоплена
білогвардійцями. 8-й (Катеринославський) дивізіон опинився в центрі боротьби за владу в місті.
Початково він зберігав відданість гетьману, але в ніч на 6 грудня 1918 р. його особовий склад
перейшов на бік Директорії, арештувавши при цьому 14 власних старшин. 27–29 грудня машини
дивізіону активно використовувались у вуличних боях проти більшовиків і махновців, що
підтримували їх. Одна з бойових машин була знищена вогнем артилерії поблизу вокзалу. Решта, в
кінцевому підсумку, потрапила до рук білогвардійців. В. Савченко відзначає наявність в складі сил
УНР на Лівобережжі станом на 1 січня 1919 р. п’яти панцирних автомобілів у кадрах 5-го
Чернігівського корпусу [2, с. 127]. Та вже 13 січня Чернігів захопили більшовики і до їх рук
потрапила бойова техніка [2, с. 141]. Більшість особового складу 5-го автопанцирного дивізіону
становили боротьбисти, тож він перейшов на бік червоних і склав основу панцирного дивізіону 1-ї
Української радянської дивізії ім. М. Щорса. Частина техніки й особового складу 6-го
(Полтавського) і 7-го (Харківського) автопанцирних дивізіонів увійшла до складу Запорозького
корпусу. Однак, як відомо, згодом, під час переїзду через Румунію, Запорозький корпус втратив все
своє озброєння, конфісковане румунськими властями.
74
На Правобережжі спроби використати автопанцирні частини гетьманської армії для
формування підрозділів Дієвої армії Директорії УНР мали більш організований характер і були
дещо успішнішими. Зокрема, ще 18 листопада загони Директорії використали однин авто-
панцирник під час безкровного захоплення влади у Вінниці (ймовірно, це була одна з чотирьох
машин 2-го Подільського дивізіону, що ремонтувались на розташованій за 20 верст від міста
цукроварні) [3, с. 23–24]. Після взяття Києва, на основі матеріальної частини 4-го Київського
автопанцирного дивізіону був сформований автопанцирний дивізіон Осадного корпусу Січових
Стрільців [1, с. 170]. Як доповідав командир 4-го дивізіону, сотник Капкан, станом на 25 грудня
1918 р. в дивізіоні нараховувалось 10 панцирних автомобілів, 5 легкових, 5 вантажних і 4
спеціальних. Але їх технічний стан був сумний – на ходу перебувало лише два автопанцирники, два
легковики та одна вантажівка [7, с. 202].
Формувались і підрозділи на базі автопанцирних частин 1-го Волинського і 2-го Подільського
корпусів. Наприклад, 7 лютого 1919 р. був виданий наказ Головного управління військ УНР ч. 122,
який передбачав формування на базі кадрів 2-го корпусу, поряд з двома піхотними дивізіями, кінної
бригади та важкого артполку, багатьох технічних частин, у тому числі – однієї автопанцирної
батареї [8, с. 95]. Характерно, що якщо для більшості частин і підрозділів зберігались штати
гетьманського часу, то для новосформованих автопанцирних батарей 17 січня 1919 р. отаман
Греков затвердив новий тимчасовий штат [9, с. 188–189]. Згідно з ним батарея нараховувала 58 осіб
особового складу – четверо старшин (командир батареї – військовий старшина, сотник, двоє
хорунжих) та 54 козаки. Її озброєння становили чотири панцирних автомобілі – три кулеметних та
один гарматний. Крім того, передбачалась наявність допоміжного транспорту: трьох легкових
автомобілів, чотирьох вантажівок, однієї автоцистерни, однієї автомайстерні та трьох мотоциклів.
Визначалось, що на військовий час автобатареї можуть підлягати в оперативному і господарському
відношенні до штабів корпусів або інших частин. З переходом на мирний час усі батареї
передбачалось підпорядкувати навчально-кадровому дивізіону. Та реально під час формування
автопанцирних частин на початку 1919 р. навряд чи дотримувались якихось визначених штатів,
використовуючи ту техніку, яка була в наявності. Так сталось і з запланованою до формування
батареєю 2-го корпусу – усі боєздатні автопанцирники цього корпусу ще в грудні 1918 р. потрапили
до Осадного корпусу, тож батарея, хоч і була сформована, але бойової техніки не отримала.
Нестача панцирних потягів, з одного боку, і маневрений характер бойових дій, – з іншого,
часто змушували вдаватись до імпровізації, споруджуючи кустарним способом примітивні
панцирні потяги. Перша така спроба у військах Директорії відбувалася в загоні Січових Стрільців,
де 15–17 листопада 1918 р. нашвидкуруч спорудили три подібних потяги. У праці „Історія січових
стрільців” докладно описується така конструкція [1, 126]. Потяг складався із критого вагона з
вирубаною в передній стінці амбразурою для гармати, захищеною мішками з піском; двох
платформ з двома кулеметами на кожній, захищених тюками пресованого сіна; паротяга; кількох
критих вагонів з десантом. Між командним постом, паротягом і вагоном з гарматою був
прокладений телефонний зв’язок. Перший з цих імпровізованих потягів ввечері 16 листопада
спричинився до захоплення станції Фастів. Другий потяг під командою Федя Черника 18 листопада
узяв участь в бою з гетьманськими військами під Мотовилівкою. У цьому бою загинув і командир
потяга [1, с. 129–137]. Третій служив рухомою базою Директорії і Штабу Січових Стрільців під час
наступу на Київ.
На Лівобережжі приблизно в той самий час велось спорудження багатьох імпровізованих
панцирних потягів силами військ, що стали на бік Директорії. Зокрема, в депо станції Конотоп 21
листопада 1918 р. почалось обладнання потяга для Сірожупанної дивізії. Бойова одиниця, яка
отримала назву „Палій”, складалась із двох площадок з гарматою на кожній. Вже 23 листопада
„Палій” вирушив на Калинівку, а наступного дня спричинився до вигнання гетьманських військ з
Бахмача. На початку грудня при підтримці „Палія” було зайнято Ніжин і Городню [4, с. 90].
Для протиборства із наступаючими більшовицькими частинами вкрай потрібні були панцирні
потяги заводського виготовлення, із надійним захистом і ефективним озброєнням. Подібна техніка
активно використовувалась наступаючими більшовицькими військами. Наприклад, в 20-х числах
75
грудня 1918 р. на Харківському напрямі діяло два більшовицьких панцирних потяги [2, 128]. Та
коли отаман Болбочан 25 грудня 1918 р. надіслав з Харкова телеграму, прохаючи негайно прислати
панцирний потяг, виявилось, що в розпорядженні командування Дієвої армії боєздатних потягів
немає, лише два перебувають в ремонті – один в Одесі і один в Києві. До того ж зв’язок з Одесою
було втрачено [7, с. 206–210]. Реагуючи на нагальну потребу, начальник Генерального штабу 28
грудня наказав негайно приступити до обладнання в Києві чотирьох панцирних потягів [7, с. 211].
Та й надалі головний тягар бойових дій припадав на імпровізовані потяги. Характерною ознакою їх
організації й бойового застосування був тісний зв’язок з тими армійськими частинами, які
формували ці потяги і комплектували їх особовим складом. Такі потяги слідували за своїми
дивізіями залежно від переміщень їх з одного відтинку фронту на інший і не передавались у
підпорядкування інших з’єднань. Наприклад, уже згаданий потяг „Палій” в січні 1919 р. вирушив з
Сірожупанною дивізією з Лівобережжя на Волинь. 20 січня 1919 р. разом з потягом „Стрілець”
(вогнева сила – загалом дві гармати і 30 кулеметів) він брав участь у бою за Коростень. З
більшовицького боку теж діяло два панцирних потяги, але досить швидко обидва українських
потяги вийшли з ладу – в одного закінчились боєприпаси, а в іншого заклинило гармату. Згодом за
активної підтримки обох панцирних потягів війська Коростеньської групи взяли Овруч. З 1 по 12
лютого потяги почергово несли варту на позиції на р. Шестань [4, с. 97–99]. Навесні 1919 р.
„Палій”, перейменований в „Ґандзю”, брав участь в боях з більшовиками на лінії Звягель–
Коростень, де особовий склад потяга зазнав значних втрат. Загинув і командир потяга хорунжий
Гиренко. В середині квітня потяг „Ґандзя” був оточений більшовиками поблизу Коростеня і
підірваний власною командою [4, с. 102–115]. Проте деякі вагони цього потяга, ймовірно, вціліли,
оскільки більшовики заявили про захоплення панцирного потяга „Ґандзя”, який пройшов ремонт на
станції Гречани, і з липня 1919 р. діяв проти українських військ на Правобережжі, а у вересні був
відвезений на ремонт до Брянська [9, с. 201–202]. У січні 1919 р. на Волині, крім Коростенської
групи, два панцирні потяги („Сух” і „Слава Україні”) увійшли до складу Сарненської групи,
сформованої для протидії більшовицькому наступу з північного напряму [10, с. 313].
Важливу роль панцирні потяги відіграли в ар’єргардних боях на Лівобережжі, прикриваючи
відступ українських військ. Зокрема, коли стало очевидним, що Харківська група довго не
втримається в районі Полтави і буде відступати на Кременчук, для прикриття шляху на Київ в
середині січня 1919 р. виділили загін отамана Сушка, в складі якого були панцирні потяги
„Стрілець” і „Дорошенко”, 1800 багнетів піхоти, 200 шабель кінноти, дві батареї [1, с. 173]. Згодом
до цього загону з частиною Чорноморського коша увійшов імпровізований панцирний потяг
„Чорноморець” [2, с. 143]. Крім протидії зовнішньому ворогу, загону Сушка довелось боротись і з
внутрішнім. Зокрема, наприкінці січня він придушував повстання отамана Хименка проти
Директорії в Золотоноші. Повсталі теж мали імпровізований панцирний потяг, розбитий вогнем
„Чорноморця” [1, с. 175].
В ар’єргардних боях на Лівобережжі використовувались й панцирні автомобілі, хоча
інформація про їх застосування значно бідніша, ніж про панцирні потяги. Можна відзначити, що
23–25 січня в районі Броварів діяв загін отамана Вогульського, який мав два автопанцирники [2,
с. 145]. Але жодних відомостей стосовно їх дій не встановлено.
Після відходу українських військ на Правобережжя робляться спроби зведення розрізнених
панцирних потягів у крупніші організаційні одиниці. Зокрема, 20 лютого 1919 р. було дано
розпорядження про формування дивізіону панцирних потягів під командою отамана Бойчука. До
його складу увійшли дві бойові одиниці – вже згаданий „Стрілець” та новосформований
„Гайдамака” [7, с. 283]. Станом на середину березня 1919 р. панцирний потяг „Стрілець” разом із
потягом „Січовий” входили до складу панцирного дивізіону групи Січових Стрільців, який
базувався у Проскурові. Трохи згодом склад дивізіону поповнили два трофейні потяги, захоплені у
більшовиків, – „Запорожець” і „Помста”. Як зазначав М. Безручко, усі чотири бойові одиниці
відносились до панцирних потягів „правдивої” конструкції, тобто заводського виготовлення.
„Січовий” був озброєний однією 76,2-мм польовою гарматою та 16-ма кулеметами. „Стрілець” мав
три 76,2-мм гармати – польову на платформі та дві гірські у вагоні, а також 30 кулеметів. У його
76
складі був кулеметний вагон з панцирного потяга № 4 колишньої російської армії, збудованого за
проектом інженера Балля (як уже зазначалось, гарматні вагони цього потяга ще на початку 1918 р.
були захоплені більшовиками). Озброєння „Запорожця” складалось з 12–16 кулеметів і двох
76,2-мм польових гармат, а „Помсти” – з однієї такої самої гармати, однієї легкої гаубиці (ймовірно,
122-мм) та 16-ти кулеметів [5, с. 48–49]. Крім того, група Січових Стрільців мала у своєму складі на
той час автопанцирний дивізіон з трьома панцирними автомобілями – гарматним „Отаман
Мельник” (ймовірно типу „Пірлесс” [11, с. 19]) та двома кулеметними – „Отаман Петлюра” та
„Отаман Коновалець”. У дивізіоні було також два легковики, кілька вантажівок та мотоциклів [5, с.
49]. Цей дивізіон – це залишки того самого 4-го (Київського) автопанцирного дивізіону армії
Української держави.
Панцирна техніка групи Січових Стрільців активно використовувалась в боях на Східній
Волині, Київщині та Поділлі. Зокрема, 21 березня 1919 р. два панцирні потяги – „Січовий” та
імпровізований „Гетьман Дорошенко” – підтримували 3-й піхотний полк Січових Стрільців при
взятті Нової Чорториї і станції Печанівка [1, с. 211]. В подальших боях 23–24 березня, що мали на
меті оволодіння Бердичевом, Січові Стрільці зазнали невдачі. Однією з причин цього М. Безручко
називає активну протидію ворожих панцирних потягів, серед яких особливо відзначився „Гром” [5,
с. 57]. 12 квітня 1919 р. більшовики розгорнули наступ на Шепетівський вузол. Серед сил групи
Січових Стрільців, що обороняла цей район, були три панцирні потяги – „Січовий” і „Стрілець”, які
діяли на лініях Шепетівка–Бердичів та Шепетівка–Проскурів, і „Гетьман Дорошенко”, що
перебував у резерві [1, с. 218]. Після переходу Січових Стрільців у наступ, 21 квітня 3-й піший полк
за підтримки власних панцирних потягів захопив більшовицький панцирний потяг „Товарищ
Ворошилов”. Він отримав назву „Стрілець”, оскільки попередній потяг з такою самою назвою
кількома днями раніше був захоплений більшовиками (відзначимо, що ідентифікація панцирних
потягів тієї доби є доволі складною проблемою, оскільки однакові назви могли мати зовсім різні
бойові одиниці. Скажімо, назву „Стрілець” в різний час мали принаймні чотири панцирні потяги
Дієвої армії). 27 квітня один панцирний потяг разом із частиною польової варти був виділений для
придушення заколоту отамана Оскілка. 1 травня ще один панцирний потяг Січових Стрільців
відбив атаку більшовицької кінноти, яка намагалась охопити фланг корпусу Січових Стрільців під
с. Кам’янка. Наступного дня потяг „Стрілець” (колишній „Товарищ Ворошилов”) під час
повернення на ст. Шепетівка зі ст. Колоденка поблизу Майдан-Вілля потрапив у засідку – ворог
підірвав колію попереду і позаду потяга. Близько години тривав бій, у якому залога панцирного
потяга сповна використала його вогневу міць, відбивши більшовиків. Згодом силами залоги колію
відремонтували і „Стрілець” повернувся у Шепетівку [1, с. 222–223]. Коли ж 3 травня під натиском
переважаючих сил ворога Січові Стрільці залишили Шепетівку, панцирні потяги рухались в
ар’єргарді, прикриваючи відступ і знищуючи залізничні мости.
Дії військ Житомирської групи в квітні 1919 р. підтримували два панцирні автомобілі та дав
панцирні потяги. Зокрема, 10–11 квітня один автопанцирник підтримував 4-й полк Січових
Стрільців на Коростенському напрямі, а решта панцирних одиниць діяли на лівому фланзі групи [7,
505–506]. 13 квітня обидва панцирні автомобілі разом з частиною військ Житомирської групи
відійшли до Новограда-Волинського [7, с. 511]. Кілька автопанцирників, починаючи з 26 квітня,
взаємодіяли з 1-м полком Січових Стрільців під час наступу на Заслав з північного напряму [5,
с. 64]. 27 квітня однин автопанцирник приділили 17-й дивізії Дієвої армії. Судячи з наведеного
А. Пузицьким опису, це була машина типу „Ланчестер”, озброєна 37-мм гарматою „Гочкісс” і
двома кулеметами [6, с. 42]. Бойове застосування машини було обмежене через відсутність добрих
доріг, малу кількість гарматних набоїв і запчастин, ненадійне постачання паливно-мастильними
матеріалами. 28 квітня бойова машина ефективно підтримала дії застави на лівому березі р. Церем,
але, зрештою, була відігнана вогнем ворожої артилерії. Удосвіта наступного дня автопанцирник
самочинно відбув до Рівного [6, с. 43–45].
Значних втрат панцирні частини Дієвої армії зазнали на станції Здолбунів, коли 22 травня 1919 р.
корпусу Січових Стрільців було наказано залишити цю станцію і пішим порядком відходити до
Кременеця. Під час відступу 27 травня було знищено п’ять панцирних потягів [5, с. 55].
77
Базою для відновлення дивізіону панцирних потягів Дієвої армії став Проскурів. Коли
командир дивізіону 8 червня прибув до цього міста, він виявив, що на станції знаходиться одна
гарматна площадка із залогою зі складу Запорозької Січі, і в той же день було завершено
обладнання другої площадки, теж обсадженої запорожцями. Спроба перевести ці бойові одиниці до
складу дивізіону не вдалась – командування Січі намагалось зберегти їх під своїм керівництвом.
Близько ста бійців дивізіону панцирних потягів приділили до цих імпровізованих потягів як
прикриття. Та недосвідчені залоги й, особливо, командири зі складу Січі проявили себе в бою не з
кращого боку. За свідченням командира дивізіону, панцирний потяг „Стрілець” ледь не рушничним
вогнем мусив підганяти їх в бій [7, 561]. Станом на 11 червня в Проскурові тимчасово було
сформовано три панцирні площадки і велись роботи з подальшого обладнання панцирних потягів,
але не вистачало гармат.
Намагаючись уникнути в майбутньому повторення ситуації з потягами Запорозької Січі,
наказом військам Дієвої армії ч. 242 від 25 червня 1919 р. було визначено, що формування
панцирних потягів, загальне керівництво їх службою, ремонт і постачання покладаються виключно
на залізничну управу Головного інженерного управління. Усі панцирні потяги долучаються до 1-го
залізнично-технічного куреня, командир якого мав завідувати панцирними потягамии, що діяли на
лініях Проскурів–Деражня, Проскурів–Волочиськ, Проскурів–Старокостянтинів, і надати кожному
з них номер чи назву [7, с. 570]. Таке переформування дало можливість привести панцирні частини
до відносного ладу і зробило можливим подальше ефективне їх використання в боях у липні–серпні
1919 р. Істотного поповнення вдалось здобути 3 липня, коли частини 3-ї дивізії захопили в районі
Могилева-Подільського й Шаргорода два більшовицькі панцирні потяги [12, с. 113]. Однак це був
лише локальний успіх, оскільки українським військам не вдалось втримати Проскурів, залишений
ними в ніч з 5 на 6 липня.
Підводячи підсумок досліджуваному періоду, відзначимо, що панцирні формування
Директорії УНР так само, як і багато інших частин Дієвої армії, формувались на основі аналогічних
підрозділів армії доби гетьманату. Проте внаслідок воєнних поразок дуже швидко було втрачено
значну частину озброєння, особливо панцирних автомобілів. Натомість одними з основних засобів
збройної боротьби стають панцирні потяги, здебільшого споруджені нашвидкуруч бойові одиниці.
Незважаючи на примітивність конструкції, вони відігравали велику роль в умовах маневрених
бойових дій, – як під час наступу, так і відступу, діючи як ар’єргард.
1. Історія січових стрільців: Воєнно-історичний нарис. – К.: Україна, 1992. – 347 с.
2. Савченко В. Нарис боротьби війська УНР на Лівобережжі наприкінці 1918 та на початку
1919 рр. // За державність. – Зб. 6. – Каліш, 1936. – С. 119–154. 3. Єрошевич П. З боротьби
українського народу за свою незалежність // За державність – Зб. 8. – Варшава, 1938. – С. 9–65. 4.
Прохода В. Записки до історії Сірих (сірожупанників) // За державність. – Зб. 1. – Каліш, 1935. –
С. 75–127. 5. Безручко М. Січові стрільці в боротьбі за державність // За державність. – Зб. 2. –
Каліш, 1930. – С. 47–72. 6. Пузицький А. Боротьба за доступи до Києва // За державність. – Зб. 7. –
Варшава, 1937. – С. 9–56. 7. Центральний державний архів вищих органів влади та управління
України, далі – ЦДАВОВУ), ф. 1078, оп. 1, спр. 20. 8. ЦДАВОВУ, ф. 1075, оп. 2, спр. 2. 9. ЦДАВОВУ,
ф. 1074, оп. 2, спр. 18. 9. Дроговоз И.Г. Крепости на колесах. – Минск.: Харвест, 2002. – 352 с. 10.
Литвин М.Р. Українсько-польська війна. – Львів: Інститут українознавства ім. Крип’якевича НАН
України, Інститут Східної Європи, 1998. – 488 с. 11. Броневики сбивают самолеты // Техника –
молодежи. – 1997. – № 11. – С. 18–19. 12. Капустянський М. Похід Українських Армій на Київ–
Одесу в 1919 році // У кн.: Україна. 1919 рік / Упор. Я. Тинченко. – К.: Темпора, 2004. – 558 с. 

 



Панцирники Українського Війська

Повідомлення Андрусю » 06 вересня 2010 22:24

» Українські військові формування
13 июля 2009 | История | автор: bayard |Збройні сили ЗУНР та Польської держави формувалися в ході боїв українсько-польської війни 1918-1919 рр. з урахуванням досвіду Першої світової війни. Сухопутні війська, які складали основу їх воєнної могутності, зазнали на той час великих змін. Розвиток технічних засобів боротьби привів до того, що у їх складі, крім традиційних родів зброї (піхота, кіннота, артилерія), з’явилися авіація і броньові сили, які мали на озброєнні танки, панцерні авта та панцерні потяги.Танки не дісталися у спадок жодній з воюючих сторін, а знищена війною промисловість не могла їх випускати. Правда, згодом Антанта передала Польщі певне число танків, але до використання їх у боротьбі з Галицькою Армією (ГА) справа так і не дійшла.Панцерні авта у значній кількості знаходилися на озброєнні царської армії, і частина їх згодом опинилася у складі армії УНР. Наддніпрянці, у свою чергу, передали шість таких авт ГА (Коментар автора: найбільш імовірно, у складі ГА одночасно перебували максимум 3 панцерні авта. Найчастіше у джерелах зустрічаються «Черник» та «Громобой». Проте вони завжди фігурують поодинці. Я ніде не зустрічав згадки про два чи більше авт разом. Можливо, цифра шість виникла тому, що одні авта періодично відбували до армії УНР, натомість звідти прибували інші. Таким чином, у різний час через ГА пройшло шість різних авт). Крім цього, і галичани, і поляки займалися будівництвом власних панцерних авт, але їх кількість була мізерною.

Основу броньових сил обох сторін становили панцерні потяги. Їх поява та активне використання на початковому етапі бойових дій були обумовлені характером збройної боротьби у Східній Галичині. Протягом листопада та першої половини грудня 1918 р. бойові операції провадилися нечисленними групами, які здебільшого не були охоплені єдиним командуванням. Акції таких недостатньо озброєних відділів мали характер партизанських наскоків. Початкова слабкість армій обох противників обумовила концентрацію їхніх зусиль довкола найважливіших як у політичному, так і в стратегічному плані центрів краю. Боротьба за них переважно точилася вздовж головних шляхів, що до них провадили.

У той час роль таких комунікацій відігравали залізниці. Тому об’єктивно склалися умови для широкого використання панцерних потягів. Швидкому зростанню їх числа сприяла також простота будівництва. Спершу потяги важко було назвати панцерними. Їх склад, захист та озброєння цілком залежали від матеріальних можливостей місцевості, де вони будувалися, та фантазії будівничих.

Як правило, на звичайному залізничному ешелоні, що складався з кількох площадок та вагонів, встановлювалися одна-дві гармати, декілька скорострілів й така імпровізована панцерка, як тоді казали, вирушала в бій. З часом площадки стали зміцнювати дубовими брусами, а потім будували на них своєрідні броньовані будки. Паротяг та вагони обкладали листами товстої бляхи, у деяких випадках це робили лише з боків. Згодом на озброєння Галицької Армії надійшли справжні панцерні потяги, збудовані на заводах Дрогобича.

Окрім бойової частини, в якій розташовувалася озброєна гарматами, скорострілами, крісами та ручними гранатами залога, існувала також господарська частина. Вона складалася з вагона, де містилися кухня і майстерня, кількох площадок з реманентом для направи колії та вагонів із запасом вугілля. Господарська частина під час бою залишалася на базовій станції.

Встановлення гармат та кулеметів на захищених потягах дозволяло поєднати вогневу міць з маневром. Таким чином, створювалася і надійна опора в обороні, й ударний кулак для наступу. З досвіду українсько-польської війни можна виділити декілька способів використання панцерних потягів. Найефективніше діяли вони в якості танків, підтримуючи наступ піхоти. Саме завдяки таким діям стрільці ГА 3 грудня 1918 р. здобули Сихів та проломили ворожу оборону в бою за мостовий причілок у Нижневі 16 червня 1919 р.

Після стабілізації фронту почастішали випадки використання панцерних потягів як пересувних артилерійських батарей. Маневруючи вздовж залізниці з метою утруднити ворогу їх виявлення, вони провадили обстріл обраних цілей. Так діяли стрілецькі панцирки під час облоги Львова та Белза.

Інколи панцерні потяги призначалися для виконання окремих завдань – розвідки, диверсійних актів, захоплення і утримання об’єктів у смузі залізниці тощо. Так за допомогою імпровізованої панцерки 27 травня 1919 р. було висаджено в повітря залізничний міст поблизу Галича, а інший панцерний потяг того ж дня здійснив вдалий розвідувальний випад на станцію Палагич.

Польське командування також вдало використовувало бронепотяги для оборони лінії залізниці та супроводу залізничних транспортів. Командування ГА упродовж війни не мало жодної необхідності у подібних діях.

В умовах початкової недостатньої насиченості військ обох сторін артилерією, яка була найгрізнішим ворогом панцерних потягів, останні досягли найкращих результатів. Бронепотяги швидко з’явилися у складі всіх трьох корпусів ГА, а також у групі отамана А. Ляера на східному фронті.

У смузі бойових дій І корпусу опинилася залізниця Рава-Руська-Белз-Кристинопіль, зв’язана з лінією Львів-Стоянів. Тут оперував панцерний потяг, відомий під кодовою назвою «Поїзд Ч. 212», що базувався у Радехові. Його було виготовлено під керівництвом львів’янина, чеха за національністю, Батека. У стиках передньої та бічних стін вагона, в якому перевозили вугілля, обкладених дев’ятиміліметровою бляхою, було зроблено отвори і встановлено дві 75-міліметрові гармати. Дальший вагон було зміцнено тільки з боків і на ньому встановлено два важкі скоростріли. Крім того, у ньому були зроблені амбразури для ведення крісового вогню. Бойову частину завершував захищений такою ж бляхою паротяг. У залозі потяга було всього 12 осіб на чолі з хорунжим Л. З огляду на брак залізничників-українців машиністом спочатку був поляк.

У бою за Кристинопіль (січень 1919 р.) виявився недолік у способі розміщення гармат. Після кількох пострілів вогонь довелося припинити: виявилося, що кут обстрілу недостатній. Потяг було повернуто в Радехів для перебудови.

На той час галичанам вдалося з допомогою наддніпрянців налагодити справу залізничного руху, і «Поїзд Ч. 212» одержав машиніста-українця.

У березні 1919 р. панцерний потяг брав участь в облозі Белза. Польським артилеристам вдалося влучити у паротяг, але панцир витримав удар.

На жаль, бригадам І корпусу не вдалося досягти успіху в цих боях, і у травні 1919 року вони змушені були відступати під ударами дивізій армії генерала Ю. Галлера. Не маючи можливостей для відходу, «Поїзд Ч. 212» розформували, а його залога приєдналася до військ корпусу.

Бойові дії ІІ корпусу підтримував панцерний потяг «Ч. 1», що діяв на магістралі Львів-Ходорів. Ймовірно, він був збудований на станції Старе Село. Командир батареї буковинець поручник Володимир Тотуєскуль вирішив розмістити свої гармати на двох залізничних площадках. Там же розмістили декілька скорострілів. Також причепили вагон з четою стрільців.

У першому ж бою цей імпровізований потяг, діючи як танк, допоміг українцям оволодіти Сиховом, але в бою загинув командант пор. Тотуєскуль.

Згодом панцерний потяг «Ч. 1» перебудували. Перед паротягом залишили лише одну площадку, на якій встановили своєрідну броньовану будку з гарматою і скорострілами. Провід перебрав поручник Стефан Руменович, німець з Відня. Панцерка не раз провадила обстріл підльвівських околиць. Поляки спеціально виділили для боротьби з нею окрему гармату. Перебуваючи в засідці, вона нічим себе не виявляла і лише при появі панцерного потягу відкривала вогонь.

Першого січня під час обстрілу Пасік Міських польська гармата зуміла його пошкодити, проте панцерний потяг незабаром знову вступив у бій.

На відтинку Сихів – Персенківка українські панцерні потяги мали пряме зіткнення з польськими панцерниками. Панцерний потяг «Ч. 1» час від часу наскакував на Персенківку і вступав у перестрілку з ворожим бронепотягом. Хоч жодна із сторін не досягла успіху, ці сутички викликали чимале пожвалення серед стомлених позиційними боями піхотинців.

Наприкінці квітня 1919 р. польські війська провели ряд наступальних акцій довкола Львова і захопили станцію Сихів, де залишилися складені у вагонах запаси амуніції. 23 квітня 1919 р. панцерний потяг «Ч. 1» прорвався на станцію і відкрив вогонь. Між поляками виникла паніка, якою скористалися стрільці, причепивши вагони з амуніцією до своєї панцерки. У цей час з’явився ворожий літак, який розбомбив шлях до відступу. Але сміливці під кулями виправили пошкодження і зуміли вирватися до своїх.

Під час травневого відступу ГА панцерний потяг «Ч. 1» увійшов до складу групи сотника Івана Сіяка і брав участь в обороні залізничного моста в Нижневі. 27 травня він здійснив розвідувальний випад на станцію Палагич, де було розбито польську боївку і захоплено 9 полонених.

На жаль, відомостей про дальшу долю цього панцерного потяга розшукати не вдалося. Під час другого відвороту ГА у липні 1919 р. поляки захопили під Бучачем один бронепотяг, висадивши у повітря залізничну колію на схід від міста. Але чи це був панцерний потяг «Ч. 1», гарантувати не можна.

Найбільше панцерних потягів було у складі ІІІ корпусу. Цьому сприяли насиченість залізницями того терену, де воював корпус і близькість Дрогобицького-Бориславського нафтового басейну з його чималим промисловим потенціалом.

Перша згадка про будівництво панцерних потягів для ГА належить до 3 листопада 1918 року, коли українці обсадили вокзал у Самборі. Тоді під орудою четаря Осипа Бережницького кільканадцять чоловік взялися до спорудження панцерного потяга. Він складався з озброєної скорострілом площадки, вагона, оббитого на висоту людського зросту 4-міліметровою бляхою, паротяга та вагона, де розміщено харчівню і майстерню. Залога налічувала 18 озброєних 12 крісами і 60 гранатами стрільців.

Слабкість цього панцерного потяга спонукала українців до нового будівництва. Наприкінці листопада 1918 р. начальник самбірської огрівальні Б. та машиніст Козакевич за допомогою залізничних шпал пристосували для ведення бойових дій паротяг і два вагони, озброєних однією 8-см. гарматою та чотирма скорострілами. Залога складалася з добровольців – 3 старшин, 5 підстаршин, 64 стрільців та двох машиністів. Очолив цей потяг четар Іван Садлич.

Очевидно, ця подія наклала свій відбиток на погляди командування ГА щодо бойових можливостей панцерних потягів. Тому наступна поява самбірської панцерки була дещо несподіваною. Залога її зайняла позиції в лавах піхотинців, а сам потяг маневрував по колії. При цьому машиніст і кочегар час від часу випускали з труби паротяга іскри, імітуючи присутність незвичайно потужного панцерного потяга. У бою за Хирів у котлі паротяга розірвався ворожий снаряд, убивши кочегара Білинського. Його поховали у Самборі з військовими почестями.

Незабаром Хирів здобула група полковника А. Кравса, що дало українцям змогу використати обидва самбірські потяги. Панцерка четаря Садлича почала діяти в напрямку Устрик, де її залога висадила в повітря залізничний міст. Панцерний потяг четаря Бережницького підтримував наступ стрільців на Перемишль. Польське командування зосередило там переважаючі сили, в тому числі бронепотяги.

15 грудня 1918 р. під Нижанковичами відбувся бій між українським і польським бронепотягами. Бій для стрільців виявився невдалим, і потяг відступив до Хирова. Пошкодження виявилися настільки значними, що залога змушена була покинути його. Бронепотяг дістався до рук ворога.

Після стабілізації фронту бунчужний Кульчицький на заводі «Польмін» у Дрогобичі збудував новий потужний панцерний потяг. Він складався з броньованих паротяга і двох вагонів. На озброєнні мав дві гармати та сім скорострілів. Залога потяга отримала шоломи, що на той час було великою рідкістю. Очолив її четар Бережницький, а гарматно-кулеметним вогнем керував четар О. Балицький. Панцерка базувалася на станції Глибока.

Допоміжна роль, яку визначила Начальна Команда ГА хирівській групі, обумовила пасивну поведінку цієї потужної панцерки. 15 квітня потяг вислано на придушення повстання у Дрогобичі, але справа до бою там не дійшла. Рівно через місяць дві польські дивізії перейшли в наступ проти військ ІІІ корпусу. Хирівська група зазнала поразки, рештки її в паніці відходили на Турку. Подальша доля панцерного потягу невідома. Зауважимо лише, що у польських джерелах немає інформації про його захоплення чи знищення.

Панцерний потяг «Ч. 2», який збудовано у грудні 1918 р. в Дрогобичі під керівництвом четаря-сапера Солодухи, складався з броньованого паротяга та вагона, мав на озброєнні гармату і три скоростріли. Господарську частину становили декілька площадок з реманентом для ремонту колії, вагон, де було обладнано кухню та перебував відділ саперів, і дві вуглярки.

У грудні панцерний потяг «Ч. 2» переїхав із Самбора до Рудок, де отримав залогу з 19 чоловік на чолі з четарем Теодором Швецем. Вогнем з гармат і кулеметів керував хорунжий Омелян Верхола.

Бойове хрещення потяг отримав 26 грудня 1918 р. в бою за Великий Любінь, і сприяв тому, що надвечір українські частини зайняли містечко.

У січні наступного року цей панцерний потяг, названий власною залогою «Люся», був переданий групі «Щирець». Там до нього причепили новий броньований озброєний 6-см. гарматою та 5 скорострілами вагон. З часом кількість скорострілів зросла до восьми.

13 січня 1919 р. «Люся» брала участь у бою під Великим Любенем, допомігши стрільцям оволодіти Зашковичами та Бучалами. Цей успіх значною мірою зумовив невдачу широкомасштабної наступальної операції польського командування, яка розгорталася південніше Львова.

Оперуючи на лініях Львів-Стрий та Львів-Самбір, панцерний потяг «Ч. 2» виявився у смузі найактивніших бойових дій. Він часто підтримував бойові акції українських військ. 17 лютого «Люся» брала участь у бою, яким започатковано Вовчухівську операцію ГА, а 26 лютого атакувала станцію Лапаївку.

У середині березня на заміну «Люсі» четар Солодуха збудував на дрогобицькому заводі «Галіція» ще одну дуже сильну панцерку, озброєну гарматою і 7 скорострілами.

Цей новий панцерний потяг, який зберіг свою нумерацію, уславився однією незвичайною операцією, відомою як «виправа по старшин». На той час частинам ГА дошкуляв брак старшин, яких, як вважали на фронті, було вдосталь у кав’ярнях великих тилових міст. З мовчазної згоди командира VII бригади отамана А. Бізанца для набору таких старшин до Стрия відрядили авторитетну комісію на панцерному поїзді «Ч. 2». Чета вояків під орудою четаря Т. Швеця вирушила до кав’ярень силою забираючи старшин. Звістка про цю подію миттєво облетіла Стрий і дійшла до командуючого ІІІ корпусом генерала В. Генбачева, який наказав роззброїти панцерник. У відповідь хорунжий Верхола наказав пересунути потяг за межі станції, імітуючи підготовку до бою. Між сторонами розпочалися переговори, у висліді яких четаря Швеця покарано арештом, виконання якого відкладено на післявоєнний час, а панцерний потяг повернувася назад, щоправда, вже без набраних старшин.

15 квітня панцерний потяг «Ч. 2» виїхав до Дрогобича на придушення заколоту. Про це дізналася розвідка противника, війська якого у цей час розпочали наступальну операцію під Львовом. Ворог, очевидно, сподівався, що панцерний потяг на деякий час затримається у Дрогобичі, тому поява його в районі бойових дій захопила противника зненацька. У бою між Пустомитами і селом Глинною польський піхотний батальйон було розсіяно вогнем українського бронепоїзда, що сприяло стабілізації фронту на цій ділянці.

Уранці 16 травня 1919 р. панцерний потяг «Ч. 2» було скеровано на допомогу 8-ій бригаді, проти якої оперували головні сили з’єднання генерала Івашкевича. Як і в бою коло Пустомит, залога панцерки діяла без підтримки піхоти. За селом Воютичами потяг вступив у артилерійську дуель з батареєю противника. Переважно такі поєдинки завершувалися не на користь бронепотягів. Цього разу сталося навпаки. Гармаші хорунжого Верхоли подавили польську батарею.

Однак цей успіх, не підкріплений діями інших частин, не міг зупинити загальну катастрофу. Ввечері 16 травня 1919 р. українці залишили Самбір, причому висадили в повітря залізничний міст через Дністер, не дочекавшись відвороту панцерного потяга. Внаслідок цього залога змушена була його знищити.

У Дрогобичі екіпаж пересів на свою стару панцерку «Люся» і продовжував воювати, однак спроба начальної команди ГА зупинити польський наступ на рубежі ріки Бистриці успіху не мала. Ввечері 18 травня війська 3-го корпусу в паніці залишили Дрогобич. Залізнична колія виявилася заблокованою, тому палаючу «Люсю» залишили на міському двірці, де її захопили поляки.

Зі Станіславова надійшов ще один провізоричний панцерний потяг, який обсадила залога «Люсі». Він підтримував оборону 3-го корпусу на лінії річки Свічі. Після прориву фронту відійшов до Калуша. Там стрільці знищили залишені напризволяще склади військового майна, а самі вирушили до Станіславова. Дорога виявилася забитою покинутими потягами. Відступати не було жодної можливості, тому залога втретє знищила свою панцерку і приєдналася до піхотинців.

Навесні 1919 р. у зв’язку з наближенням частин Червоної Армії до Збруча виник Східний фронт ГА. Група отамана А. Ляєра, що оперувала в районі Підволочиська, затримала для своїх потреб провізоричний панцерний потяг армії УНР, що відступав із Наддніпрянщини. Очолив його четар Квасниця.

Панцерка не раз підтримувала успішну атаку стрільців. Під час однієї з них було відбито Підволочиськ. Подальша участь у бойових діях обмежилася проведенням артилерійських нападів на східний берег Збруча.

Крім спеціально збудованих панцерних потягів також використовували нашвидкоруч зімпровізовані, які після виконання завдання, як правило, припиняли своє існування. Таке трапилося 27 травня 1919 р., коли сотня саперів ІІ бригади під командою сотника Р. Ярого блискуче виконала операцію з висадження в повітря мостів через Дністер у районі Галича. Під час мінування залізничного мосту саперів атакували польські боївкарі і змусили відступити. Тоді сотник Ярий наказав установити на площадці гармату, прихопив чету піхоти і стрімкою атакою вибив ворога за Дністер. Сапери успішно завершили свою роботу, і два мостові перегони злетіли в повітря. Ліквідація мостів через Дністер створила сприятливі умови для подальших успішних наступальних операцій ГА, відомих як Чортківська офензива.

Щоб затримати цей переможний наступ, польське командування переправило через Дністер в районі Нижнева у фланг військам 3-го корпусу декілька батальйонів. Спроби ліквідувати цей плацдарм не вдавалися, доки 16 червня не прибув панцерний потяг, що складався з паротягу і площадки, озброєної 6 кулеметами. Панцерка очолила атаку, яка, не зважаючи на влучний вогонь польської артилерії, завершилася панічним відступом ворога за Дністер.

Існують також відомості про участь панцерних потягів у боях за Бучач та Теребовлю, однак не можна з певністю визначити, що це були за потяги і яка їхня подальша доля.

Оцінюючи загалом поважну роль панцерних потягів в українсько-польській війні, слід вказати на поступовий спад їхнього бойового значення. З українського боку цей спад чітко визначився вже на початку 1919 р., а з польського – у березні того ж року. Це було обумовлено як об’єктивними, так і суб’єктивними причинами.

Ріст збройних сил сторін неминуче провадив до розширення терену боїв, і найголовніші з них не завжди розгорталися поблизу залізниць. Спрямованість головного удару ГА на західні околиці Львова, а, згодом на залізницю Львів-Перемишль фактично виключала можливість використання панцерних потягів. Підтримка, що її надавав панцерний потяг «Ч. 2», була можливою лише на початковій фазі операції.

Ця ж особливість дозволила польському командуванню ефективно використовувати одразу декілька бронепотягів до березня 1919 р., коли зміна лінії фронту позбавила їх цієї можливості. З цього моменту панцерні потяги обох ворогуючих армій стали відігравати лише допоміжну роль.

Великою мірою сприяла цьому також насиченість військ артилерією. Значні розміри та наявність цілої серії демаскуючих ознак (дим з труби потяга, гуркіт коліс тощо) перетворювали панцерний потяг у догідну ціль, а прив’язаність до залізниці обмежувала можливість маневру.

Ці ж причини унеможливлювали масове використання бронепоїздів на конкретній ділянці фронту. Успішність їх дій все більше залежала від раптовості появи та підтримки інших родів зброї, що перетворювало панцерні потяги у суто допоміжний засіб.

Крім того, вище командування ГА майже не звертало уваги на централізоване використання бронепоїздів, які повністю були у розпорядженні команд корпусів. У свою чергу, корпусні команди перекидали їх з однієї бригади в іншу. Коменданти ж бригад здебільшого відводили їм допоміжні функції або і зовсім не брали до уваги. Внаслідок цього панцерним потягам доводилося діяти самостійно, без взаємодії з іншими родами зброї.

Все це, разом узяте, не могло не позначитися на ефективності їх використання. Вирішальна роль у веденні бойових дій знову перейшла до піхоти та артилерії, причому почала викристалізовуватися тенденція до зросту значення кінноти.

У середині липня 1919 р. ГА була змушена відступити за Збруч. За браком інформації не можна з певністю твердити, чи були у її складі панцерні потяги. Бойові операції ГА за Збручем підтримували вже інші панцерні потяги.

Comments are closed.