..невеличка стаття, як додаток, чи продовження, про творчість і справи МОРОЗА АНДРІЯ ОМЕЛЯНОВИЧА.

Доброго дня, шановна редакціє.
Довго не писалось, довго не друкувалось, видно, час не той.
Чудова весна, літо обіцяє щедрий урожай; не до емоцій, не до політики. А вона, політика, як не в вікно, так в двері стукає.
Десять літ тому ми, ніби і порозумілись зі своїми західними сусідами поляками, на рівні парламентів, президентів, а нині «знов за рибу гроші». Ще і своїх сотня горе-шляхтичів знайшлось їм на підмогу:
– Українці, вибачайтесь…
За що? Війна з Польщею розпочалась не вчора, ще за часів Богдана Хмельницького, продовжувалась з різною інтенсивністю Гайдамаччиною, а потім була в 1918-1919 і в 1943-1945 роках. Всього було з обох сторін. Чи варто згадувати Триліси 23 серпня 1651 року, коли після «звільнення» Триліс поляками там нікого і нічого живого не залишилось. Чи варто нині про це говорить?
Ну не вдалась «пацифікація»-полонізація. Не вдалось зробить з українців малополяків, як не вдалось нашим північним сусідам зробить з нас малоросів. Значить, на те Воля Божа.
Закриємо сторінку, нам в одній європейській хаті жити.
В нас ще так багато своїх проблем. Ще не написана сповна своя історія, ще не оспівані всі свої герої, ще неоплакані всі наші жертви. А хто робить цю справу нині, тому честь і хвала.
На Фастівщині це стосується родини Литвинів, пана Пироженка О.М. з Волиці та районної «Просвіти».
З Божою поміччю у Волиці будується церква, а поруч з нею постає те, що повинно бути – духовні скрижалі, на яких будуть висічені імена тих, хто боролись і гинули за Віру, тих, хто став жертвою нелюдських експериментів в 1932-1933 роках.
Це село, як казали колись, «казенне», не найбідніше в нашім краї, під час колективізації і репресій зазнало тяжких втрат.
Розстріляно – 6 мешканців.
Розкуркулено-засуджено – 10.
Загинуло від голоду дітей різного віку – 15.
Дорослих – 36.
У 80-ліття цієї трагедії їх імена будуть згадані не раз, не заради них, а заради нас і дітей наших, щоб це ніколи не повторилось.
А поки що 12 липня в центрі села, біля новобудови, зібралось досить багато людей; небайдужі воличани, активісти різних організацій Фастівщини. З вступним словом до присутніх звернулися голова «Просвіти» Мондзолевський Е.А. та голова сільської ради Кляшторна Л.К. Святі отці Микола, Михайло та Олег розпочинають Службу Божу. Їх щире слово було не даремне; на спраглу землю крапля за краплею, все частіше і частіше полились небесні сльози. Люди стояли хто під парасолями, а хто і просто так, схиливши голови. Коли пролунали останні слова, небо осяяла яскрава блискавка, грім сколихнув всю округу, злива почала вщухати. Ті, хто доклав найбільше моральних і фізичних сил, щоб ця подія відбулась, знімають покривало, і на мокрому граніті читаються слова:
«Вічна пам’ять воличанам – борцям за Віру і Україну,
жертвам комуністичних репресій та голодомору 1932-1933 рр.»
Все відбулось так, як і повинно було бути.
Ця подія нагадала варту уваги подію 18-літньої давнини (14 липня 1995 р.), коли залишив нас класик української і світової літератури автор роману «Собор» мудрий Олесь Терентійович Гончар. Тоді була така ж злива і таке ж почуття великої розпочатої і незавершеної справи.
«За роки тоталітарного дияволізму народ наш був спрмітизований, душі наші були скалічені; і нині – хоч як це важко – маємо повернутись до віри, до сяйва того, що струменить з безмежжя, з безконечності простору й часу».
Олесь Гончар
Сказано було майже два десятиліття тому, а ніби про нинішній час.
Повертаймось до своїх джерел, до самих себе, до України.
Мороз А. Борова
получить займ на карту