ОЛЕКСІЙ КУЧУК («ВОДНИК» 9 грудня 2000 р.)

ІЗ СЛАВЕТНОГО РОДУ КОРАБЛЕКОНСТРУКТОРІВ
ГАЗЕТА “ВОДНИК” 9 грудня 2000 р.

ПАМ’ЯТЬ ЛЮДСТВА, як щільник із окремих вічок, викладається з пам’яті окремих людей, її ліплять покоління за поколінням, щоб не канув у морок небуття світлий чи трагічний слід по земних діяннях. Одні люди роблять це свідомо, спираючись на власний інтелект, інші — спонтанно, ідучи за покликом вищих сил.
І в цій неперервності людського існування є щось заворожуюче, втішне для кожного навіть перед холодним повівом небуття, котрий не минути ні всевладцям, ні найнепомітнішим виконавцям чужої волі. От тільки шкода, що в нерозумному змаганні пристрастей, амбіцій, ідеологій інколи начисто стирається з дискети пам’яті славне минуле, бо воно не вкладається в чергові догми та настанови і залишається на певний час звичайною порохнявою минулого. Але проходить ще деякий час і виявляється, що пам’ять людства нічого не відкидає, що вчора ще топтане й нищене зненацька вибухає під сонцем яскравим цвітом вічності.

ТАК СТАЛОСЯ і з родом Кучуків-Ратників. Хто з нинішніх людей пам’ятає про нього, з чиєї злої волі було накладене табу на тих, чиї творчі звершення мали б скласти славу цілого народу? Нинішнє покоління теж шукає відповідь, як .робило це й попереднє, демократичні переміни дозволили нам переоцінити “досягнення” недавніх десятиліть, які склали неодмінне двадцяте століття. Так, довго ще доведеться дослідникам сушити голову над темними чи кривавими процесами, що уполовинили людство шляхом воєн, голодоморів та революцій, і не один флегматичний дослідник ухопиться за серце від жаху: на одній шостій Землі майже безперервно тривала дика вальпургієва ніч, котра гасила всі проблиски інтелекту. Не варто ще раз згадувати імена світочів науки чи культури, які прагнули прославити свій народ, але змушені були або передчасно лягти в іноземлю, або втікати світ за очі й працювати на славу інших народів.

Про Олексія Івановича Кучука ще десяток літ назад знали не в одному творчому колективі чи суднобудівельному заводі — адже київський інженер-винахідник плідно працював у центральному конструкторському бюро “Ленінська кузня”, розробляючи проекти суперсучасних малих риболовецьких сейнерів, суден спеціального призначення. Він ішов до свого життєвого подвигу поступово, самотужки долаючи щабель за щаблем, його вело скоріше Боже провидіння та природний хист, зіпертий на щоденну працю.

Після закінчення столичного річкового технікуму в голодному 1947 році юнак отримав професію судноводія. Почалися рейси на пасажирських суднах чи то по Дніпру, чи по тихій блакитній Десні. Та щось штовхало його далі, щось кликало до нових знань, незважаючи на всі складнощі повоєнного життя, він вірив, що підніметься колись разом із поруйнованою фашистами країною і будуватиме її майбутнє — адже в ті роки люди твердо вірили в своє щастя, горе мільйонів лягало на плечі кожного зокрема і від того здавалося здоланним.

Олексій вирішив учитися далі і поступив на заочний факультет кораблебудування Горь-ковського інституту. То був логічний початок поступу до мрії. Але вчитися й працювати водночас — значить бути там і там поверховим. І це першим зрозумів незабутній його батько Іван Йосипович, людина високоосвічена і глибока душею. Відчувши, як тяжко дістається синові, він сказав одного разу:

— Знаєш, синку, переходь на очне навчання. Якось викрутимося, допоможемо хоч скупою копійкою.

Що ж, заочно учитися — майже те, що любити жінку по телефону. Кучук відчув це, як тільки з батькового благословіння отримав можливість працювати не поспіхом, використовуючи всю багату навчальну літературу, приходячи в заводські цехи чи на стапелі, маючи можливість бути присутнім при народженні кораблів від першого креслення в конструкторському бюро і до дзвінкого веселого брязкоту пляшки шампанського, котрим за традицією благословлявся спуск новенького судна на воду. Ті напружені й щасливі літа відгукнулися згодом, коли йому самому довелося взятися за справу всього свого життя, продовживши славну лінію родоводу, яку не змогли перервати ніякі с¥рашйі соціальні потрясіння.

…А ще місто на Волзі подарувало Олексію Івановичу щастя високого почуття, без якого не було б творчих злетів і перемог. Недаремно кажуть, що без гарних тилів нема армії. Так сталося, що спільність інтересів звела докупи дві долі, дівчина Лідія з Ярославської глибинки стала подругою київського студента. Коли ж дійшло до весілля, Олексієві батьки впали в справжнісінький транс, мабуть, сподіваючись на якийсь інший достойніший варіант. Але про це не здогадувалися молодожони, а таємниця роду Кучуків іще не була відома нікому, ще не час було явити світові всю велич і трагедію зламаної могутньої крони уславлених на всю колишню російську імперію людей. Що ж, оте жовтневе потрясіння дощенту зруйнувало столітні основи державної мудрості, каламутні хвилі пролетарського варваризму змили разом із кривдами і все світле та високе.

МОЛОДЕ ПОДРУЖЖЯ отримало призначення до Києва. На той час річковики уже починали набирати оберти, будувати нові сучасні судна, берегові споруди, а на заводі “Ленінська кузня” започатковувалася славна традиція творення чи не найкращого в світі риболовецького флоту.

Лідія Олександрівна була призначена на посаду інженера у відділ пасажирських перевезень річкового флоту і, по суті, була причетною до зародження серії перших теплоходів “ріка-море” плавання, до з’яви на Дніпрі красенів трипалубних суден проектів 301 та 302. Згодом її по праву шанували кияни та й інші річковики як керівники групи технічного планування та аналізу роботи флоту. Забігаючи вперед, скажу, що з цієї відповідальної роботи вона й на заслужений відпочинок пішла в 1993 році.

Олексій Іванович потрапив до Регістру судноплавання і майже десять років попрацював старшим спостерігачем за будівництвом сейнерів. Народження технічної документації вабило інженера, він поступово навчився вгадувати за чіткими лініями обриси струнких морських роботяг, а сам усе згадував подію, котра буквально перевернула його світ.

…І настав пам’ятний 1953 рік. Відійшов у небуття злий геній у грубих армійських чоботях, що з Кремля узурпував півсвіту і змушував найвідкриті-ше серце мовчати у передчутті горя. І коли вже мільйони людей нарешті почали приходити до тями, одного разу його завжди спокійна і якась зосереджена в собі мати Віра Ксаверівна таємничим голосом попрохала сина зайти
в її кімнатку для таємної розмови. Присівши до старого класичного столика, легким рухом відчинила шухляду й обережно поклала на вичовгану поверхню грубезну пожовклу від часу течку. Поглянула на сина печальними очима і тихо мовила:

— Тут, дорогий мій, вся наша славна родослівна. Вибач, але раніше ми з батьком не могли тобі все розповісти, такий час кривавий був…

ТОЙ ВЁЧ1Р, те неспішне перебирання старих добротних фотознімків, над якими все нижче схилялася сива благородна голова матері. Ті прикрі сльози на сповитих тонкими зморшками очах потрясли Олексія Івановича. Уже досить поінформований у флотському житті, його історії, він зрозумів, яку святу пам’ять було в нього відібрано, як скалічено дитинство та юність, і ,це ж не тільки в нього, а й у
МІЛЬЙОНІВ ІНШИХ СПІВВІТЧИЗНИКІВ. І ось стоїть біля старовинного салонного столика молода жінка в чіткому строї, тугий комірець підкреслює лебединий вигин шиї, в очах спокійна задума і впевненість у завтрашньому щасті. Та невже це його прибита тривогами мати, і як могло життя її, вихованку інституту благородних дівчат у Смольному, заховати від усього вимріяного світу, позбавити можливості виконати клятву на вірність служінню народу? Родова дворянка, біла кістка, як охрестили всіх інтелігентних людей із столітніми родослівними одчайдухи-руйнів-ники, вона мусила зачаїтися на довгі десятиліття, навіть од рідних дітей заховати душу. Якою ж мірою можна зміряти трагізм нашої колишньої еліти, яким прокляттям спом’янути тих, хто посіяв на землі смерть фізичну й духовну, хто з вельзевулівським затяттям нищив усе, що піднімалося над ним?

Промовчала Віра Ксаверівна й про те, що в страшному тридцять сьомому чекісти нагло забрали її брата Никано-ра й згодом умертвили в Магнітогорську тільки за те, що був той дворянської крові і прагнув віддати свої знання людям. Промовчала, бо й сама боялася, що й до її родини доберуться чорні щупальця спрута.

Затим одна за другою почали з’являтися світлини із образом ставного офіцера в доладно підігнаному одязі, з виразом внутрішнього благородства на обличчі, і мати, тяжко зітхнувши, мовила:

— А це ось і твій дід Ксаверій. Він був знаменитим корабелом. Про творця бойових кораблів Ратника всі до революції знали, це вже я сама знаю. От тільки його слава нікому не треба. Але про це краще не говорити…

Олексій пильно поглянув на матір, а вона тільки змахнула сльозу й важко притулилася до спинки стільця.

Десь відтоді він почав усе частіше звертатися до архівних чи книжних джерел, прагнучи знайти найменший слід свого діда по матері. І поступово із давнини проявився образ небуденної людини, що могла б скласти гордість будь-якому іншому цивілізованому народові, котрий гордиться своєю історією.

КСАВЕРІЙ РАТНИК після грунтовної підготовки почав будувати військові кораблі в Миколаєві. Очевидно, це йому вдавалося, бо згодом талановитого конструктора було переведено на Балтійський суднобудівельний завод, щоб через деякий час він став його начальником. Не один бойовий корабель зійшов зі стапелів найбільшого у всій імперії заводу, в тому числі й ті, що відзначилися у великих морських битвах під час російсько-японської та першої світової воєн. Можна собі уявити, з якою повагою ставилися до корабелів найвищі сановники держави, якщо на спуск броненосців обов’язково прибувала царська родина. В одному із джерел Олексій Іванович вичитав, що одного разу ледве не сталася трагедія: величезний бойовий корабель раптом перестав слухатися майстрів і ледве не розчавив своїм тисячотонним корпусом вінценосне сімейство. На щастя, все обійшлося, а імператор не лише не покарав керівника заводу, а й постійно заохочував його за відмінну роботу. У всякому разі, звання генерал-лейтенанта і численні високі державні нагороди вкупі з досить пристойною матеріальною винагородою багато про що говорять.

Якось Олексій Іванович, котрий постійно цікавився корабельними справами, натрапив на книгу Льва Поленова “Крейсер “Аврора”. Відомо, що про той корабель ще недавно видавалося наго-ра чимало різної “революційної” літератури. Але його цікавили суто історичні факти. І яке ж було здивування київського інженера, коли на одній із сторінок він раптом натрапив на такі рядки: “Черновые записи расчетов, хранящиеся в Ленинградском историческом архиве в фондах Балтийского завода, дают право считать инициатором этого варианта проекта самого К. К. Ратника, который возглавлял группу конструкторов, работавших над проектом, т. е., прибегая к современной терминологии, вероятно, сам К. К. Ратник и был главным конструктором крейсера”.

Таке відкриття окрилило новітнього українського конструктора суто мирних кораблів на власні пошуки — дідів приклад завжди стояв перед очима. Затим у 1972 році відійшли в небуття обоє батьків, і вся вага відповідальності за свій родовід лягла на плечі Олексія Івановича. Крейсер, ьнисаний в історію XX століття, мимоволі зринав перед очима, кликав до активних дій. Нарешті киянин вирішив власними очима поглянути на витвір свого пращура. Написав листа авторові згадуваної книги. Та Лев Львович Полєнов, батько якого був першим командиром “Аврори” після революції, повідомив, що з крейсера залишився тільки зовнішній символ, час зробив своє і внутрішня начинка давно поміняла свої історичні контури. Так і не довелося Олексію Івановичу доторкнутися до справжнього витвору свого легендарного, але відкинутого куцопам’ятними нащадками діда із таким промовистим прізвищем.

ПРО ЙОГО ПОРЯДНІСТЬ і чеснотність повідомив внукові ще один вражаючий факт. Відомо, що морський поєдинок у Цусімі між ескадрами Росії та Японії в 1905 році завершився повною поразкою першої. Слід згадати, що майже всі кораблі російської ескадри були споруджені за участі К. К. Ратника. Отже, була можливість під час царської розборки звалити всю вину за трагедію на судно-будівельників. І цим вирішили скористатися деякі царські адмірали, що почали твердити, ніби кораблі самі по собі перевернулися в морі. Зокрема, на цьому наполягав адмірал Рожественський, флотоводець скоріше придворних салонів, ніж далеких морів і океанів. Згадаймо його конфлікти з іще одним виходцем із Миколаєва, талановитим адміралом і винахідником С. Макаровим. Саме Рожес-
твенський у відповідному донесенні царю звалив всю вину на корабелів, а це значить, на К. К. Ратника. І закрутилася бюрократична машина розбирання, пошуків винуватців ганебної поразки.

Трапилося так, що на госпітальному судні “Орел” був приписаний в ролі корабельного інженера по нагляду за суднами під час переходу їх із Балтики в Тихий океан та самого бою Володимир Поліектович Костенко. В результаті по: разки він потрапив у полон до японців, довго блукав світами, але згодом повернувся додому через США, Англію. Та в Петербурзі його зустріли прохолодно, позбавивши права займатися улюбленою справою. І тоді інженер почав пошуки правди, захисту честі. В цій справі йому допоміг саме наш земляк Ксаве-рій Ратник, що на той час очолював Морський Технічний комітет. Ось як писав у своїй книзі спогадів “На “Орле” в Цусиме” сам В. Костенко: “Придя 9 апреля в Адмиралтейство, я встретил помощни-
ка главного инженера Петербургского порта Шлезингера, который при вооружении 2-й эскадры был в Кронштадте. Шлезингер сказал, что в Главном штабе имеется донесение адмирала Рожес-твенского о моих сношениях в Японии с Русселем и что по предварительным сведениям я буду уволен с флота в отставку. Он советовал мне явиться к начальнику Морского Технического комитета генерал-лейтенанту Ратнику, бывшему начальнику Балтийского завода, от которого будет в большой степени зависеть вопрос о моей дальнейшей службе на флоте”.

I К. Ратник, сам обпльований бездарним адміралом, рішуче втрутився в долю офіцера, що й так натерпівся на чужині: доручив зробити умотивовану записку на Комітет про стан кораблів, а після цього відстояв не лише добре ім’я В. Костенка, а й честь усієї ескадри.

Скільки ще добрих справ зуміла сотворити на землі ця незвичайна людина з українського південного міста, в яких анналах історії відбилося його творче життя! Але про це вже ніхто не повідає, бо не вміємо ми творити свою національну духовну серцевину, яка б живила всі майбутні здвиги до величі нації.

КСАВЕРІЙ РАТНИК успішно вийшов у відставку в чині генерал-лейтенанта. Він міг, звісно, залишитися в столичному місті з його лоском, дворянським шиком та блискучим морським товариством. Але перед першою світовою війною він раптом кидає все й повертається на милу Україну доживати віку. Підшукує ділянку землі неподалік від Києва в хуторі Борова біля Мотовилівки, будує красиву садибу, майже на всіх трьох гектарах грунту висаджує красивий сад і оселяється там зі всією численною родиною. А десь у році 1925-му тихо й непомітно відходить із життя. Донині на хуторі зберігається особняк Ратника, який використовувало не одне покоління прийшлих людей, яким була байдужою пам’ять про уславленого творця кораблів. Уже й три хрести, що довго бовваніли над могилами генерала-конструктора, його дружини та родички, канули в невідомість, ніби підкреслюючи наше нехлюйство. Що ж, якщо ми вчинили так із уславленими попередниками, так колись зроблять і з нами…

А ВНУК Ратника, Олексій Іванович Кучук, поступово виходив на дідову дорогу. Одного разу його запросив до знаменитого конструкторського бюро “Ленінська кузня” тодішній керівник Олександр Борисович Байбаков. Ішли бурхливі шістдесяті роки, тривало потепління не лише в політиці — оживала вітчизняна економіка. Кучук якийсь рік трудився провідним конструктором малотоннажного риболовецького флоту, далі став заступником головного конструктора, а в 1964 році став головним конструктором проектів.

В ті роки там трудилося понад тисячу сто спеціалістів високої кваліфікації, які готували — єдині в колишньому Союзі! — всю документацію для будівництва суден малотоннажного рибопромислового флоту. В багатьох районах світового океану трудилися чудові сейнери, народжені в Києві і збудовані на різних заводах країни. Конструктори мусили не лише спроектувати, виготовити робочі креслення, підготувати відповідні морські документи, а й провести швартові та ходові випробування головного судна. Саме тому головний конструктор не засиджувався в рідному домі, на певний час ставав і моряком, і прискіпливим приймачем. Його бачили і на Тихому океані, і в Середземному, Балтійському та Чорному морях, його непоказну на вигляд постать і владний голос, що вмів переконати будь-кого, запам’яталися не одній сотні корабелів, але найбільше запав у душі колег його ненаситний потяг до роботи, оригінальних рішень інженерії, які випереджали багато світових показників. Саме тому в ті роки київські корабели були законодавцями моди у всьому світі. Сам же Олексій Кучук став автором семи оригінальних проектів риболовецьких сейнерів та суден спеціального призначення. Для непосвяче-них, скажімо, нічого не скажуть такі ось номери проектів: 13502, 1338, 1322, 13221 чи 1336. Але за цим стоять десятки блискуче виконаних суден для лову риби в прибережній морській та океанічній зонах, за цим бовваніє витончений силует науково-дослідного корабля, розробленого спеціально для Московського університету ім. М. Ломоносова, або ж для збору шкідливих викидів з екваторії світового океану. Загалом же за цими та іншими проектами О. Кучука і його колег було спущено на воду понад двісті п’ятдесят кораблів. Де вони тепер, під чиїми прапорами борознять морські води, і де слава українських конструкторів, з волі й таланту яких колись тільки на київському заводі “Ленкузня” спускалися щомісяця під оркестровий грім та йшли по Славутичу в безмежні води по одному-два сейнери? Нема нічого, окрім оголених цехів, у яких гуляють сирі протяги. Та й саме ЦКБ “Шхуна” ледве животіє, вряди-годи виконуючи замовлення Росії і ще рідше України.

До речі, цікавий сам перехід назви конструкторського бюро. Колектив узяв на озброєння назву “Шхуна”, як мовиться, не з неба — під таким шифром ішов колектив у різних офіційних документах, оскільки секретність розробки кораблів вимагала певної конспірації.

ОСОБЛИВО ГОРДИТЬСЯ Олексій Іванович проектом 1335 — це незвичайний за параметрами малий сейнер-катамаран, який має особливу остійли-вість завдяки здвоєному корпусу та пристосуванням для підняття тралів з корми. Подібних розробок не мав світовий промисловий флот. А через судно для лову креветок конструкторові довелося, як мовиться, побувати в бувальцях.

Малі риболовецькі траулери сходили на воду й виконували продовольчу програму. Конструктор О. Кучук то засиджувався в рідному Києві, то гасав по морях-океанах, досить одного того, що колись мусив обійти з випробуваннями свого дітища всю Камчатку. А тут несподіване рішення Москви: “Судноімпорт”, що продавав вітчизняні кораблі за кордон,
Генерал-лейтенант Ксавсрій Ратник був знаменитим корабелом, від якого й передалася генетична іскра Олексію Кучуку — відомому конструктору риболовецьких сейнерів.

Фото О. СТОЛБЕЦЬКОГО.
видав на-гора завдання знаному конструкторові — створити оригінальне судно для вилову креветок, яке мав закупити один кувейтський мільйонер. Мало того, той же таємничий капіталіст, якими в той час страхали всіх радянських громадян, мав згодом замовити ще цілу серію подібних роботяг моря.

Олексій Іванович успішно склав технічне завдання на проект 1324 в черво-нозоряній, а затим подався у відрядження в Персидську затоку. Ох і наловився киянин креветок, ох і надивився на дива капіталістичного світу! У всякому разі, він не був розчарований побаченим, оскільки рівень матеріального життя тамтешніх жителів не йшов ні в які порівняння з домашніми.

Та і в капіталістів бувають проколи. І мільйонер Бібіхані, що попередньо замовляв цілу серію суден, , чи збанкрутував, чи поміняв орієнтири, але відмовився оплачувати вже готові шість корпусів сейнерів. Але праця конструктора не пропала: на базі цього судна був розроблений вітчизняний траулер проекту 1336 для рідного флоту. Але й то було дітище Олексія Кучука, і він донині не відмовляється від нього, він згадує кожну годину напруженої праці великого й дружнього конструкторського колективу, як і тривалі морські мандри, йодисті пахощі водоростей та ворушіння морських чудовиськ.

Багато води спливло з того часу, як Олексій Кучук пішов на пенсію в 1989 році, багато подій відгуло за бортом його життя. Добре хоч діти не повіялися по світу, як перекотиполе. Син Сергій знайшов себе у сучасній суматосі. А Тетяна взагалі пішла шляхом своїх славних попередників-родаків: закінчила Ленінградський інститут водного транспорту й чесно трудиться у валютному відділі АСК “Укррічфлот”.

ЩО Ж, ТАК СКЛАВСЯ РОДОВІД Ратників-Кучуків. Вітер часу нещадно розмів пелюстки цвіту, розтрощив високу крону, котра завжди виростала з благодатного грунту українського народу. І напрошується гіркий висновок: а як же ми самі бережемо свою минулу й сучасну славу?

Згадаймо, яку шану заслужив у царів Ксаверій Ратник, яка спокійна старість випала йому на рідній землі біля славної Мотовилівки. І якби не смертоносні смерчі пролетарського гніву та революційного .шторму, котрі не пощадили ні сад, ні садибу уславленого творця бойових кораблів, може б, і нині в тих місцях була бодай якась меморіальна дошка чи знак. Пішло в ніщо наше минуле, ми самі його відправили, в ніщо. Згадаймо й про те, в яких умовах, з якими невдячними державними статками доживає віку такий же уславлений творець кораблів. Адже ще ходять по морях судна, котрі розпочинали своє життя в кабінеті головного конструктора Олексія Кучука. А після них буде ходити іно-землями слава про цю навдивовижу скромну людину, одного з кращих синів України. От тільки сама Україна не буде про це знати. Як і про сотні інших світочів духу, без яких не була б повною панорама духовності нашої планети.


Леонід ГОРЛАЧ.

Фото Олега СТОЛБЕЦЬКОГО.

займы онлайн без залога

Comments are closed.