До чергової роковини з дня народження Т.Г.Шевченка.
Ой Романе, Романочку,
Пусти ж мене до домочку!
(Українська народна пісня)
Михайло Гаврилко (1882-1922).
Воїн-митець
Давно це було. 130 літ тому.
За 20 верст від Полтави на хуторі Свинківка у родині Омеляна Свиридовича та Марії Павлівни Гаврилків народився син Михайло, якому судилася переповнена вщерть різними пригодами доля козацька, доля непередбачувана.
Малого Михайлика матуся дуже любила, співала йому колискових пісень, а коли він підріс, то говорила йму час від часу:
– Затям, дитино моя, затям…Ти роду вільного, козацького, кармазинного (колись заможного), ніколи не цурайся ні роду свого, ні батька ні матері, ні мови своєї, а то гріх великий буде…Затям…
Він це затямив-запам’ятав добре. Ріс швидко. В 17 літ був уже кріпкої статури, голубоокий, легкий, як степовий вітер, захоплювався подвигами князя Святослава-завойовника, творця великої держави Руси-України. Мав, як і Святослав, нестримний, прямий, відкритий характер.
Вступивши до Миргородської художньо-промислової школи імені Миколи Гоголя, він навчався малюванню, різьбленню, токарній, слюсарній, ливарній справам. Спочатку не все ладилось, але коли в 1900-му році з Петербурга приїхав новий викладач Опанас Сластіон, все стало як треба. Опанас Григорович був талановитий художник, графік-ілюстратор, захоплювався Т.Г. Шевченком, намалював портрети всіх кобзарів, яких тільки знав. В ньому Михайло вбачав того вчителя, якого йому так бракувало.
Під час навчання Гаврилко досить активно переймався громадсько-політичним життям. Спонукало його до цього рішення міністра внутрішніх справ Дмитра Синягіна заборонити підпис українською мовою на пам’ятнику Івану Котляревському. Пам’ятник основоположнику української літературної мови спорудили за кошти, зібрані українськими селянами та інтелігенцією. Гаврилко вступає до РУП – революційної української партії, розповсюджує листівки з відозвою знаного полтавчанина Миколи Міхновського. Розпочались протести студентів, бунти селян, забунтувала і Миргородська художня школа.
Та в цей час Михайло вже успішно закінчив навчання і з державною стипендією був рекомендований для студіювання в Петербурзі у професора Володимира Беклемішева, який прославився гарною роботою над погруддям Т.Г. Шевченка.
Тут би попрацювати, тут би повчитись, але ж революція. За організацію студентського страйку йому дісталась в’язниця, де нема ні мудрих професорів, ні глини, а лиш поезія, яка завжди з тобою. Петербурзькі університети Гаврилкові закінчились «вовчим квитком», з яким в імперії російській ніде на навчання не беруть. Залишалось прориватись до Львова, в Австро-Угорщину. Але і там порушника кордону чекала тюрма, з якої він вийшов, завдячуючи небайдужій тамтешній громадськості.
Знов Полтавщина, знов агітація, знов бунт селян і розшук його поліцією за те, що «вимагав відібрати у поміщиків землю і відлучити Україну від Росії». Продовжуються поневіряння, переховування – Миргород, Прилуки, Ічня, Київ, Канів…В Полтаві арештували вдруге, не маючи доказів, відпустили, а в Миргороді взяли втретє….
А що мені? Ох доле, доле,
Лиш перші квіти зацвіли,
Мене вже втретє душогуби,
В холодні мури завели.
Накінець, воля… Яка воля? Щоб завтра торувати дорогу в Сибір несходиму… Ні-ні… Краще еміграція. Вже з необхідними документами партії РУП перейшов кордон.
Про непосидющого, талановитого козака інтелектуальний український Львів дещо знав. Письменниця, засновниця жіночого руху в Галичині Наталія Кобринська, а потім і митрополит граф Андрій Шептицький допомогли Михайлу Гаврилку коштами, щоби він продовжив своє навчання спочатку в Краківській академії художеств, а потім уже був Париж, Монпарнас, удосконалення у Вільній Художній Академії у скульптора Еміля Бурделя, учня Родена.
Бурдель зразу помітив не схожого на всіх українця, його виразну стрімку манеру, яка нагадувала Михайла Анжела (так звав Гаврилко Мікеланджело Буонаротті, якого дуже любив, як син природи і чистоти).
За весь час перебування у Львові, Кракові, Парижі він багато ліпив, малював, писав вірші. До 100-ліття з дня народження Тараса Григоровича Шевченка 4 рази приймав участь у відкритих конкурсах на встановлення пам’ятника поетові в Києві. Займав престижні місця.
Пам’ятник не був поставлений. Не поставлений не тому, що митцям бракувало хисту, а тому що тодішній владі в Києві (Петру Столипіну) це зовсім не було потрібно.
– А кто он есть, этот Шевченко??? Мужик, бунтарь, мазепинец…Не дворянського со-словия…– бурчали «благородні» в Дворянськім Зібранні і ниці в чорносотенній пресі.
Гаврилко старався, працював як віл, писав листи, мучився, не до кінця розуміючи, в чім справа. Але крига скресла. Він був нестримним у творчому пориві, ліпить Івана Франка, Юрія Федьковича, Маркіяна Шашкевича, князя Святослава, його шевченкіана продовжується. Створює погруддя Т.Г. Шевченка для Чернігова, Кіцмані, Косова, Седнева. По всій Галичині, Буковині ще зберігаються і понині барельєфи, горельєфи, медальйони із зображеннями Т.Г. Шевченка, створені руками Гаврилка.
1914-й рік. Війна. Гаврилко з однодумцями приступає до створення січового стрілецтва. Йде на фронт. Служить чотарем у саперній сотні. Під вогнем батарей зводить мости, приймає участь у боях, як посланець січових стрільців відкриває українські народні школи на Волині. Коли в Києві постає Українська Центральна Рада, формує загони з колишніх військовополонених українців для Сірої дивізії. У 1920 році, Україну окуповують більшови-ки, а боротьба Гаврилка за українську Україну не припиняється, він повертається на Полта-вщину, щоб продовжити свою шевченкіану, готувати підпілля і повстання проти незваних гостей. ЧКа довго розшукувало голову повставкому, отамана Шевченка чи Трясила (під такими псевдонімами звався Михайло, щоб не принести біди своїм рідним).
Невідомо, за яких обставин його заарештували, але влітку 1922 року, як передав людський поголос і його брат Іван Гаврилко, Михайла душогуби після довгих катувань живцем спалили у топці локомотива.
Тим же шляхом пішла значна частина його графічних робіт. У 1954-му році вони були спалені слугами диявола Берії у кочегарці бібліотеки ім. Стефаника у Львові. Але, на щастя, не всі. Раніше, у 1939-му році разом з матеріалами товариства ім. Шевченка частина його робіт була вивезена до Праги. Дещо вдалось зберегти його вірній дружині, вчительці-художниці Олені Гаврилко (Гордієвській). Вона виховувала дочку Надію, допомагала вирощувати онуків Ореста, Ярослава, Любомира, не вийшла заміж вдруге і до самої смерті вірила, що Михайло живий, чекала свого Прометея.
Нарешті він повертається до нас у назві вулиці в місті Болехові, пам’ятником, який от-от буде встановлений там, де він жив, у книзі і фільмі «Стеком і шаблею» за матеріалами, зібраними письменником Романом Ковалем.
До справи увіковічення Гаврилка докладають зусиль всі небайдужі, і фастівчани також. 7 лютого у вщерть переповненому залі Будинку Кіно відбулась презентація книги і фільму, де говорив номінант на «українського Нобеля і Оскара» – Шевченківську премію Роман Коваль. За ним мав слово співавтор фільму, науковий секретар державного музею ім. Т.Г. Шевченка фастівчанин В.В. Портяк. Василь Васильович розповів про те, що залишилось за кадром і не потрапило на сторінки книги.
Від себе додам, що книга і фільм дійсно гідні високої премії і визнання.
Серед фото в книзі і фільмі найбільше варте уваги те, де Гаврилко в перерві між боями біля бліндажу, підклавши дощечку, сидить на мотку колючого дроту і на ящику з-під набоїв ліпить погруддя курінного Василя Дідушка. В ньому відчувається сила і воля козака-характерника, який пройде вогонь і воду, загнуздає і підкує дикого коня, створить із глини людину і вдихне в неї свою душу.
З боку на це чудодійство дивиться Черник. Це той Федір Черник, що 18 листопада 1918 року на першому бронепоїзді зі своєю сотнею прорветься з окупованого німцями Фастова до Мотовилівки, поведе своїх стрільців у бій, впаде смертельно поранений на Корчах, і через 90 літ волею і талантом скульптора М.А. Дмитрієва вознесеться на ефесі меча, який розсікає брилу неправди і несвободи в Боровій.
На цій ноті завершується розповідь про буремний час і долю безпідставно забутого «ідеаліста хрустально чистої води» (Голубець), який багато в чому повторив життєвий шлях Великого Українця Т.Г. Шевченка. Він був художник, поет, скульптор, стрілецький чотар, отаман, хорунжий армії УНР, ініціатор першої шевченкіани – Михайло Гаврилко.
автор: Андрій Мороз, хорунжий, краєзнавець. Борова.
