… міряне і неміряне…

..фрагмент спогадів про Мотовилівку від Роксани Микитівни Скорульської.

«… міряне і неміряне…»

(Пам’яті Антона Федоровича Перехреста)

 

Останнім часом ночами навертаються мені згадки про людину, яка мала у моєму дитинстві вплив на мене, гадаю, не менший, ніж родинне оточення. І щоразу з гіркотою думаю, що не знаю ані коли він народився, ані коли помер.[1] І на могилі його жодного разу не бувала, а чи й буду ще?

Звали його Антон Федорович Перехрест. Але, щоб бодай спробувати зрозуміти, що то був для мене мій дядько Антон, починати треба здалеку, дуже здалеку…

Наприкінці ХІХ століття, а може й раніше, між Мотовилівкою і Салтанівкою вздовж дороги попід лісом був великий хутір. У моєму дитинстві звався він хутір Шевченка. І від лісу відділяла хутір досить широка піщана дорога. На ній у дощові дні збиралися цілі озерця, по яких можна було «плавати» у ночвах!

Від самого лісу вниз – аж до річечки, що була у сиву давньоруську давнину судноплавною Стугною[2], лежала земля Білого Федора Перехреста. А по другий бік Стугни мав Перехрест ще луги, які піднімались на гору у бік Марʼянівки (тої самої, звідки родом славетний наш тенор Іван Семенович Козловський). Перехрести теж були співаками неабиякими. Я малою застала вже небагатьох. Але й я пам’ятаю, як співали у них «на Петра»… Пам’ятаю, як всім хутором ходили Перехрести слухати Козловського, коли він гостював у рідній своїй Мар’янівці. І тьотя Фрося несла мене туди на плечах[3]

Чого старий Перехрест звався Білим Федором? Мама моя і бабуні, які його ще застали у 1930-ті роки, розповідали, що ходив він завжди у білих полотняних штанях і білій наопашки сорочці, підперезаній очкуром – як водилося на Поліссі у давні часи. І сам мав сиву, аж білу голову і вуса… Скільки років йому було – наші не знали…

У Перехрестів мої знімали дачу з літа 1935 року. Першою у тім краю почала літувати Марія Іванівна Литвиненко-Вольгемут. Далі друзі наші Дранишникови[4], а вони й наших туди затягли.

Садиба відрізнялася від сусідніх великою (а в моєму дитинстві – височенною) роздвоєною березою, яку будо видно здаля. Може ця береза, а може якраз зовнішність Білого Федора і вирішила справу з дачею саме у Перехрестів: дід Михайло і мама якраз бралися до роботи над балетом «Лісова пісня», а тут тобі живий Дядько Лев та й годі. При подальшім знайомстві виявилось, що тут таки є і своя Килина (невістка старого Фрузина[5]), і свій Лукаш (син Антось)[6]… Отой Антось людиною виявився надзвичайно поетичною, співав і знав чимало легенд… Мама згадувала, що коли йому розказали, що вони з батьком пишуть балет за твором Лесі Українки, Антось з розуміння закивав головою: «А у нас Мавка на Самарці[7] живе,  а водяник з русалкою – в лісовому озері»…

Мабуть середньої школи він не закінчував, хіба церковно-приходську. А на моїй вже пам’яті читав газети до останньої крапки…

Клавір «Лісової пісні» (за відсутності роялю!) було написано у садибі Перехрестів за одне літо 1936 року. Причому в музичний текст твору ввійшли мелодії народних пісень, записаних від Антона і Фрузини. Зберігся також запис весілля, зроблений мамою від Фрузини.

До речі, тьотя Фрося спричинилась до історії балету ще раз. Саме вона проводжала наших в евакуацію. Мала повністю закрити помешкання і потім якось наглядати час від часу. Але прабаба Килина приїхала з Житомира в останню мить, втративши по дорозі під бомбами документи. Тож їй довелося залишитися в окупації. На прощання випили по чарці горілки, настояної на лимонних шкірочках. Решту у старовинному графинчику тьотя Фрося поставила вглиб духовки у великій дров’яній печі. А на верх тієї ж печі – десь на висоту за 3,5 метра – поклала олівцеву чернетку партитури «Лісової пісні» (чистова була у Радіокомітеті, який розбомбили вже у вересні 1941 року). Дідусь віз із собою лише клавір. Всього речей у нього було – одяг на ньому і шкіряний портфель з тоненьким виданням «Кобзаря», олівцевим малюнком Остапа Вересая та клавіром балету… Думали ж, що їдуть на пару тижнів до Харкова. А врешті опинилися в Алма-Аті.  Коли повернулись додому у березні 1944 р. – дістали з печі графин з горілкою, а з-під стелі – вцілілу партитуру балету. Завдяки цьому «Лісова пісня» вперше вийшла до глядача вже навесні 1944 р.

Знову ж – дякуючи Фрузині – вижила й баба Килина. Коли почали вивозити киян у Німеччину, вона зовсім перестала виходити з дому, не мала з чого жити… І тут якось нагодилася тьотя Фрося − і на собі («на копках-баранках») віднесла бабуню до себе в село. Тож, повернувшись, наші застали розорену квартиру, але живу бабуню. І того ж 1944 року знову літували у Перехрестів.

Ще за рік народилась я – і з 1946 року Мотовилівка стала моїм другим домом.  До п’яти років я літувала там з бабою Килиною. Точніше – жила на селі від тепла до тепла. А всі наші по черзі теж там відпочивали. Саме з Мотовилівкою пов’язані майже всі картинки-спогади мої про діда Михайла (писала про це у книжці, йому присвяченій). А з п’яти моїх років мене просто залишали на тьотю Фросю, наїжджаючи по черзі на якийсь час відпочити… Бо всі мали працювати: дід Михайло помер у лютому 1950, і обставини родинні погіршали…

Тьотю Фросю я не любила і боялась. Хоча тепер розумію, що вона мене багато чого навчила: і жати, й сапати, і підсипати картоплю, й мазати хату, та й просто наводити лад у хаті й на подвір’ї… Потроху дорослішаючи, я доїла спочатку козу (терпіти не могла її запаху і козиного молока, яким мене намагались випоювати). Далі доїла і Зорьку – поступливу корову, яка давала багато молока, хоч доїли її тричі на день. І ходила з дядьком Антоном її пасти… Пам’ятаю, тьотю Фросю в істериці, коли з’ясувалось, що у Зорьки якісь проблеми з серцем і треба її забити, щоб хоч м’ясо не пропало… Скільки було сліз! Таки встигли забити її, і недарма – у серці знайшли голку… Тьотя Фрося ремствувала, що то хтось у сіно підклав навмисне. Потім була недовго іще якась корова – але тої я вже й назвиська не пригадаю… Почалися, здається, якісь проблеми з випасом, чи що. І молоко ми брали надалі у сусідки − теж Фрузини. Там наймала дачу родина Тетянки Путиліної, з якою нас доля зводила потім усе життя!  Мама моя допомогла їй вступити у хореографічне училище. Балерина з неї врешті не вийшла, вона викладала історію балету в училищі, і я заміняла її там у 1982 році, коли в училище вступив Федір… Але то вже – інша тема.

Отже – тьотя Фрося. Вона на моїй пам’яті хазяйнувала жорстко. І аж тепер, взявшись оце до спогадів, я раптом усвідомила, що насправді господарем садиби був дядько Антон!… Це ж він був Перехрест! І йому належала садиба – його спадок по батькові!… Але він при Фрузині завжди був загнаний у найдальший куток.  Мав золоті руки, все вмів, по всіх сусідах помагав, працював у лісництві і при лікарні, що була по дорозі до Салтанівки, і аж у Борову його кликали… Але платили йому, здебільшого, горілкою – і то мало катастрофічні наслідки!

Наші не згадували про його пиятику до війни. Казали, що пити він став після фронту, коли у нього на руках помер від кулі брат Євмен… Про нащадків Євмена я не чула ніколи, хоча знала багатьох з родини. І знов тепер розумію, що ті всі родичі, які постійно крутилися в садибі, (?) була рідня Фрузини[8].

Не знаю, з якого дива одружили Антона з удовою Фрузою Карчевською. Знаю, що походила вона, нібито, з Дорогинки (одного разу ми з нею ходили туди до якихось її родичів). Її сестри з чоловіками мешкали у Києві і були з робітничої інтелігенції. Куди подівся отой її Карчевський – ніколи не чула. Про нього й не згадувалось, то тепер думаю, що був він репресований. Був у неї, як і у справжньої Килини, ще й син Юрко, приблизно ровесник моєї мами. Людина він був хитра, саркастична, настирлива, «з подвійним дном». Гадаю, він і «домучив» морально дядька Антона.[9] З’явився Юрко у Мотовилівці, коли мені було вже років 12. На початку війни він прострелив собі сухожилля на руці, попав за самостріл під трибунал, але якось відкрутився від розстрілу за самостріл, відсидів чимало (20 р. ?), здобувши на зоні професію; і старанно видавав себе «за городського». З моєю мамою  у них з довоєнних часів були дружні стосунки. Пам’ятаю, як він з’явився у нас вдома і попросив мою маму піти з ним у сквер до Золотих воріт – глянути на дівчину, яку хотів сватати. Працювала вона на телефонній станції чи на телеграфі. Ліда моїм всім дуже сподобалась – тиха, скромна, киянка. Невдовзі вони побралися… Юра був-таки завзятим і працьовитим. Бо зумів досить швидко поставити на садибі цегляний будинок, куди переїхала з Лідою і її мама – тьотя  Христина. Народилося у них двоє синів – Вовка й Олег. Юра працював то у Боровій, то мотався у Київ і ще кудись. Не певна, але чогось мені здається, що на чомусь він був погорів і попав під суд, але в цьому я не впевпевна… Винувата я перед Лідою. Їй було вже за 70, коли вона мені подзвонила і просила приїхати – побачитись, поговорити. Лідії було самотньо – Юра давно помер, сини, мабуть, жили своїм життям… А я не змогла себе пересилити – я знала, що від моєї Мотовилівки майже нічого не лишилось – то й відмовилась… Як я тепер шкодую! Можна ж було і записати щось від неї, і фото якимись розжитись! Музейниця, чорт забирай… сором та й годі! Мами моєї вже не було в живих, бо вона мене примусила б поїхати і сама б не відмовилась…

Але час повернутись до розповіді про дядька Антона.

Років із десять поспіль літо моє починалося з появи на Володимирській, 48 дядька Антона. Худорлявий, але жилавий, невисокий, рухливий, в незмінному сірому в смужку піджачку, напрасованій сорочці й картузі, він тримався статечно і почувався в нас як удома. Наші зустрічали його сердечно. Баба Килина саджала обідати – бо ж з дороги людина. Баба Люда починала розпитувати про мотовилівські новини. Якщо мама бувала вдома – раділа Антонові особливо приязно. Вони перекидалися якимись жартами… Так минало години півтори. Далі починалися збори у зворотну путь. Дядько Антон ховав у плетену з очерету сумку газети (потім він їх прочитає до останньої крапки й акуратно порве на самокрутки). Туди ж лягали з десяток пачок «Прими» (тютюн він вирощував у городі), якісь інші важливі дрібнички… Сумка прив’язувалась в оберемок з розкладачкою, в яку були вкладені постільні причандали. Він брав цю зв’язку на плече і вирушав на вокзал. Мусив встигнути до поїзда, щоб повернутися додому завидно. Їхав до Корчів, а звідти до хутора пішки хвилин 40…

За кілька днів під наш будинок під’їздила сіра «Побєда». Хазяїном її був мамин ще довоєнний театральний приятель дядя Петя. Забивши речами до краю багажник і весь можливий простір у салоні, хтось із наших і, зрозуміло, я, сідали в ту «Побєду» і вирушали у Мотовилівку – на все літо! Їхати було страшенно душно, але то був такий шик – приїхати у село на машині!

У різні роки знімали ми різні кімнати, дядько Антон час від часу навіть прибудовував для нас то веранду, то цілу кімнатку з окремим входом і окремою верандочкою. Змайстрував він для мене і міцну гойдалку на відкритій галявинці перед «задньою» верандою. Там росла величезна шовковиця з великими і дуже смачними ягодами. І от я – вже старша – розгойдавшись, перелітала на ту шовковицю, а з неї на дах веранди, збирати ті ягоди… Шовковиця – то було «неміряне». З фруктами і городиною визначалося так: мені щодня рахувалося по стакану, чи скільки там ягід і певна кількість фруктів – то було «міряне», за яке у спеціальний щоденний рахунок ставилася ціна. А решта – що з’їм з дерева чи з городу – було «неміряне»… Бабуня розповідала, що я зовсім маленькою рвала у городі помідорчики, ховала у кишеньку фартушка, і звідти їла – не виймаючи – оте «неміряне»…

Було там у мене ще 3 улюблених дерева. Перша – моя! – гірка черешня. Старе дерево, на яке я вилазила і прямо там наїдалася досхочу терпкуватих ягід. Що можна було – обривали пізніше, і баба Килина варила з того чудове варення, яке подавали до м’яса… Друге – унікальна яблуня Житянка. Невисоке широке дерево майже поруч з березою, воно було завжди всіяне середнього розміру смугастими, надзвичайно соковитими, кисло-солодкими яблуками, які достигали найпершими – серед літа (як жали жита). Що то був насправді за сорт – не знаю. Такого більше ніде не чула і не куштувала… А ще була в городі невисока вишенька, крона якої спадала до землі як кругле шатро. Там була у нас халабуда… Мабуть, саме та вишенька і загинула, коли тьотя Фрося була примчала з сільради і кинулась рубати дерева, бо тепер треба було платити за кожне окрему подать…

Бувало, що я жила у головній кімнаті разом із тьотею Фросею. Кімната була вибілена, гарно прибрана, з іконою, яку тримали попри всі небезпеки. Я спала на розкладачці під вікном, а тьотя Фрося на залізній кроваті «з шишечками». А от дядько Антон мав собі влітку лежанку у коридорчику між верандою і кімнатами… Постіль там завжди була покуйовджена, замість матраца був сінник… Натомившись за день, а то й випивши, він падав на свій тапчан і засинав намертво… Дуже рідко зважувався він перечити Фрузині – терпів мовчки… Але в тім разі, коли вертався добре напідпитку, його краще було не чіпати. А вона, навпаки, накидалась на нього – і тут діло доходило часом до страшного. Дядько Антон хапався за сокиру, і в такому разі тільки я – геть іще мала − могла його зупинити. Це чиста правда – кілька разів так було! Я кидалась між ним і Фрузиною – і рука його з сокирою опускалась; я обіймала його, відводила на той його тапчан. Він падав обличчям у те, що мав за подушку, і гірко схлипував, доки не засинав…  Удосвіта він піднімався і брався до роботи. Обидва дотримувались такого собі нейтралітету. Тьотя Фрося пробувала лікувати його якимись настоянками, але не з любові, гадаю, а задля господарської користі… Але надаремно, бо справа була в їхній повній несумісності…

Додам, що Фрузинина рідня Антося любила і поважала більше за свою кревну родичку…

Коли я була зовсім малою, ми з дядьком Антоном садили ліс! Знову ж –тут є своя передісторія.

Одного дня в Алма-Аті, слухаючи Радіостанцію імені Тараса Шевченка, наші здивовано почули приблизно таке: «Партизани села Плесецького підірвали німецький ешелон»… Здивуванню не було меж. Плесецьке ще й по війні відоме було як село бандитське[10] (а за козаччини – гайдамацьке!). Після повернення наші дізнались, що плисаки справді мали партизанський загін,  який підривав німецькі ешелони, але медичні – бо там був спирт!..

Німці через це вирубали ліс на чималому відрізку від Корчів до Мотовилівки. Там утворилась піщана пустка. І от, працюючи на той час у лісництві, дядько Антон мав ту пустку засадити. І я також долучилась! Відбувалося це так: взявши їжу, підстилки та якусь одежину мені про запас, ми йшли на Корчі. За плечима дядько ніс відро з малесенькими саджанцями сосонок − сантиметрів по 15 заввишки.

Супроводжував нас Тузік. Це ще один незабутній персонаж з мого дитинства. Лагідний, грайливий чорно-білий пес, він був дуже розумним і виконував багато команд. Від тьоті Фросі він ховався, бо вона його вічно ганяла і лаяла… Гадаю, я вчилася ходити, тримаючись за його шию, бо до мене Тузік ставився надзвичайно терпляче! Загинув він трагічно – вкрав у когось курча, і його пристрелив господар… Потім була у дядька Амка – маленька собачка, теж лагідна і дуже хитра. Вона їла сиру картоплю!!! І тітка лаялась, бо Амка навчилась підкопувати картопляні кущі. Була вона недовго і де поділась – не знаю… І вже дядько Антон не мав надалі навіть і такої розради…

Зупинившись на краю лісу, ми «розбивали табір». Воду з собою не брали. У ті часи в лісі було кілька цілком активних джерел, які всі знав дядько Антон, а за ним і я.

Так само показував він мені гніздечка лісових пташок. Зокрема тих, що гніздилися у траві чи на мохових підстилках. Одне літо, пам’ятаю, я приходила чи не щодня до такого гніздечка, лягала неподалік і довго спостерігала, як міняються на гнізді «тато і мама», далі – як з гніздечка визирають крихітні дзьобики, в які батьки носять по черзі їжу. І так – аж поки одного дня гніздечко не спорожніло. Я хотіла його забрати, але дядько Антон не дозволив – мовляв, може воно пташкам ще колись придасться…

Отже, прийшовши на Корчі, ми облаштовувались. З кущів поблизу дядько Антон діставав лопату і ще якийсь реманент – вочевидь він уже приходив туди, щоб не нести одразу все: адже мав, крім іншого, тягар у моїй особі…

Іноді ми ще встигали до сутінок посадити рядок сосонок. Дядько у відрі приносив воду, накопував маленькі лунки, ставив туди саджанці, а я мала в кожну виливати кружку води.

Присмерком починалася казка! Дядько Антон розпалював багаття, одночасно навчаючи й мене те робити. Над вогнем на рогачиках з’являвся погнутий «люміньовий» чайник. Ми втрьох вечеряли чим Бог послав (точніше – що нам наготувала тьотя Фрося). І все це – у звечорілому лісі, вслухаючись у крики нічного птаства та інші лісові звуки… Все коментував дядько Антон, оповідаючи одночасно про лісових мешканців – живих і міфічних… Засинала я між дядьком і Тузіком… Коли вранці я прокидалась, дядько вже встигав посадити не один рядок. Снідаючи зі мною, він відпочивав, і далі ми з невеликими перервами продовжували саджати сосонки. Досить часто викопував дядько жирних  борозняків − личинок хрущів. Їх він збирав у жерстяну коробку – для курчат. Траплялися нам і різні жуки, і всіляка гусінь – тоді повно було навкруги метеликів і всякої комашні. І все це я від нього навчилася розрізняти. Особливо страшна гусінь була зелена й рогата. А з неї потім виходили найкращі метелики – махаони![11]

Посеред дня ми відпочивали, ховаючись від сонця у лісі. А скінчивши висадку принесених саджанців, згортали наш табір і поволі простували додому… Так повторювалось разів 3-4. Було це, очевидно, влітку 1950 року. Бо літо 1951 було «коротким» − восени я пішла до школи…

З інших наших лісових мандрів цікавими були походи на «ратуду» − старовинний редут, залишки якого ще й досі можна побачити у лісі неподалік с. Плесецького. Дядько був певен, що це залишки війни 1812 р.  Але археологи датують його початком ХVІІІ ст., анотуючи як залишки прикордонних споруд між Польщею та Російською Імперією. На «ратуді» і ми займались «археологічними розкопками»: іноді викопували іржаву кулю, чи ще якесь подібне залізяччя. Дядько Антон все мріяв викопати мушкета чи шаблю… Він взагалі розшукував у лісі залишки військової техніки. Найбільша здобич його – башта від якоїсь німецької танкетки. Він приволік її додому і відтоді сільський туалет перетворився на цивілізований сортир, де можна було нормально присісти, ще й закрити після себе кришку! Пізніше, мабуть, те надбання пішло на металобрухт…

Ще пам’ятаю, як ходили ми по гриби, іноді з тьотею Фросею. Вона визнавала маслята, бабки, піддубники (польські), а сироїжки за гриби не вважала, як і лисички. Жахалася від того, що всі ми, слідом за дідом Михайлом, збирали сірі мухомори і смажили їхні шляпки як відбивні – у клярі (смакота, скажу я вам!). А по білі гриби ходили на Білки – аж за станцію Мотовилівка. Ознакою того лісу були височенні корабельні сосни – рівнесенькі, з високо розташованою неширокою кроною, на відміну від решти тамтешніх «широких» сосен.

Ще однією нашою з дядьком Антоном лісовою справою було знищення шершнів. То вже мені було років 9-10. Шершнів розплодилося було страх, і вони полювали на домашніх бджіл і жалили все, що траплялося. У цій справі стали у пригоді мамині знайомства на кіностудії ім. О. Довженка. Вона діставала там вибраковану кіноплівку. Спочатку ми йшли у розвідку – визначали дупла, окуповані шершнями. Далі дядько Антон готував «снаряди» − якусь запальну суміш загортав у папір, обмотував кіноплівкою і залишав чималий хвіст – запал. Далі на довгій жердині підносив запал до дупла і підпалював «хвіст». Вогонь добігав до гнізда і там вибухав. Якщо жердиною до гнізда було не дістати – дядько майстрував лука і досить влучно поціляв у дупло. Робилося це присмерком, коли шершні вже повертались у гнізда.

Тьотя Фрося вкладалася спати рано, бо вдосвіта треба було доїти корову, порати курей та кабанчика, або «збігати» на базар…  А ми з дядьком Антоном часом подовгу засиджувались на сходинках до центральної веранди, вдивляючись у небо, рясно всіяне зорями. Він розказував мені, між іншим, про мого діда Михайла, про їхні отакі нічні посиденьки, про те, як дідусь мій цікавився астрономією і переповідав Антонові всякі небесні легенди. Таким чином і я прилучалася до того. Пригадую, якось у серпні довелося пережити грандіозне видовище! Нічне небо було тоді низьким, оксамитовим, і зорі світили яскравіше і здавалися ближчими. І от раптом над горою, по той бік за Стугною, одна за одною забили потужні блискавки, а грому не було зовсім чути. На нашому подвір’ї стояла якась завмерла тиша, а там вдалині біснувалися спалахи – здавалось, хотіли спалити все на горі… Тривало це досить довго – може й з пів години. Ми дивились на те мовчки. Потім дядько Антон щось мені розповідав про той феномен, але враження само по собі було таке сильне, що розповідь просто не зафіксувалась у пам’яті…

Ще одне з таких наших нічних спостережень знову має передісторію. У жовтні 1957 р. було запущено перший супутник Землі. На уроці української мови ми всім класом склали текст телеграми у ЦУП[12], і «класна» наша, Віра Василівна, видала мені гроші й послала на нашу пошту на Прорізній – відправити ту телеграму. У мене досі зберігається газета «Вечірній Київ», де на першій сторінці надруковано текст цієї телеграми, від кого вона і хто її посилав. Запуск супутника був надзвичайною подією! Літав він досить низько. І в газетах навіть повідомляли, коли і в якій годині його можна побачити. І от ми влітку сиділи на сходинках до веранди і виглядали той супутник. Зрідка бачили вогні літаків – подвійні (зелений спереду, червоний трохи далі ззаду). Але й супутник іноді вдавалося побачити – і скільки розмов про небо та інші світи круг цього було проговорено… Як би там не було, але дядько Антон знав багато: газети, які потрапляли до його рук, він дочитував до останньої крапки: а може мав можливість взимку читати й якісь книжки. Хоч я більшою мірою пропадала у лісі, але щось влітку читала теж – ще дідусь навчив мене читати, а його не стало, коли мені не було й п’яти років. І от влітку я привозила з собою Жюля Верна, В. Біанки чи ще якісь книжки про природу – читала їх або переповідала дядькові Антону, а він коментував все відповідно до місцевих реалій.

Ще слід згадати, хіба,  про нашу риболовлю. Ловити рибу тоді можна було у лісовому озері та у Стугні. У великий Солтанівський потикатися не було сенсу, бо він був колгоспний, і могли оштрафувати… Найчастіше ми з дядьком ішли нижньою дорогою понад лугом, аж поки не потрапляли в густі високі очерети над Стугною, які доходили аж до ставу. Під ногами чавкала муляка, осока різала ноги, навсібіч відскакували жаби, а йти слід було тихо й обережно, щоб не розлякати рибу і не зачепити гнізда чапель та ще якихось водяних пташок, що там селилися. Якось я додумалась взяти з гнізда двох чапленят. Ох і вилаяв мене тоді дядько Антон! Я хотіла було віднести їх назад, але дядько сказав, що чапля їх не прийме. Звичайно ж, вони, бідні, швидко сконали… А дядько навіки заборонив мені брати щось живе з лісу.

Однак неодноразово приносив він восени нам у Київ у маленькій клітці синичок, які жили у нас аж до весни. Як ставало тепло, ми їх випускали. Запам’яталась одна – особливо смілива. Вона вільно літала по всій нашій великій квартирі, призвичаїлась брати їжу з рук, голосно і весело цвірінькала – тільки ночувала у досить великій клітці, яку накривали хусткою, щоб вранці не будила всіх цвіріньканням… Коли настав час її випускати, всі ми зібралися у маминій кімнаті і відкрили кватирку. І тут бабуня Люда говорить дідусеві: «Міша, піди візьми жилет, бо продме». Дідусь пішов у кабінет, а синичка сіла на кватирку, дочекалась, поки дідусь повернувся в жилеті, процвірінькала щось на прощання – і випурхнула на вулицю… І потім ще кілька раз поверталась, залітала у вікна, підгодовувалась…

Так от – про рибалку у комишах вздовж Стугни. Риба там таки водилася: приносили ми додому краснопірок, карасиків, линків, навіть в’юнів! І то з якими вудками – один сміх. Бралося горіхове гілля (бо гнучке),  прив’язувалась сувора нитка (капронова волосінь з’явилась ген пізніше), гачки дядько купував, а іноді й наші йому привозили; грузила він відливав сам. З того збирали вудку. А ще брали ми з собою сачка з крупним плетінням − топтуна… От, згадала: був у мене ще обов’язок – ходити по ряску для каченят. Спеціальний був сачок, і треба було ним назбирати на Стугні при березі ряски. Займатись цим у літню спеку − суцільне задоволення! Одне було не дуже легко – перетягти відро з ряскою через перелаз. І ще – пів дороги треба було йти стежкою окрай нижньої частини старої садиби, яку по війні відрізали у Перехрестів і наділили «кацапу» Івану – полковнику чи підполковнику − товстуватому грубому мужику, що намагався командувати всіма на кутку. Неприємною і крикливою була і його дружина, і двоє хлопців, які намагались усіх місцевих ганяти і робили вигляд, що не розуміють української мови… Тоді спеціально «нагороджували» «героїв війни» землею на Україні, перемішуючи населення, і тим знищуючи національний прошарок…

Щоправда, люди серед таких поселенців були різні. В Антонової сестри Олени половину наділу ще до війни віддали цікавій родині: оселився там румун Федір Будас з дружиною. Він ніби-то лишився пораненим у майбутньої своєї дружини Катерини ще у громадянську… На моїй пам’яті це був високий жилавий смаглявий дід, з довгими вусами і кучерявою чорною чуприною, з ледь помітною сивиною. Тримав  Будас кілька вуликів, і ми завжди купували у нього мед – всякого збору: і весняний акацієвий, і літний – квітковий, липовий, гречаний… Коли дід Федір гнав гречаний мед, мене завжди звано було до нього. На мене одягав він спеціальну шляпу з сіткою, яка спускалась мені аж до колін. Сам він сітку не спускав, бо його бджоли знали і не чіпали ніколи. Далі він знімав з вулика дашок, виймав стільник, відрізав мені шматочок вощини, повної меду… Почаклувавши над стільниками, він ставив їх у спеціальну «медогонку» і крутив ручку…І от з носика у гранчастий стакан тече темний запашний мед. І отой перший стакан ще зовсім рідкого теплого меду я маю випити прямо тут біля вуликів!

Ще на садибі Будасів була одна принада – старезна груша-дичка. Будасиха настилала під нею сіно. Нам дозволялося гратись там ціле літо, ще й Будасиха іноді виносила пухкі пиріжки з ягодами чи з маком. А десь у серпні починали обсипатись дозрілі грушки − невеличкі, з дитячий кулачок. Були вони терпкі, але полежавши день-другий у сіні – дозрівали, ставали солодкими «гниличками», які можна було їсти досхочу.

Ще мала я важливий обов’язок − по кілька раз щодня бігала до лугової криниці з бідончиком. Це була чарівна криниця – майже біля самої Стугни, але вода у ній була джерельна й цілюща. Джерело було просто посеред лугової трави – врівні з землею. Хтось колись зробив до нього дубовий зруб у три вінця – два занурені були у воду, одне товщиною хіба сантиметрів 20 – піднімалось над водою.  Якщо воду з тої криниці потримати в закритому бідоні хоч пів дня, вона починала сильно тхнути «тухлими яйцями» (сірководнем). Розказували, що колись біля криниці став табором кінний загін – і ту криницю не випили! Чи є ще вона?

Бо нема вже старих дубів понад дорогою, куди ходив писати музику дідусь Михайло… Росли вони неподалік – по дорозі до лісового озера. Лишалося їх там з десяток – старезних, у 2 обхвати, з грубою корою у тріщинах. На стовбурах тих дубів сиділи вдень великі пухнасті метелики-шовкопряди, які поночі ширяли навкруги, як примари. Сиділи на дубах велетенські жуки-рогачі – олені й носороги. Їхні поліровані чорні крила рипіли, коли вони видиралися з рук. Упіймані, вони довго жили у банках, тикаючись у скло і скрегочучи лапками по прозорих стінках. Дядько Антон сердився і велів їх випускати там-таки, серед дубів. Було там і два великі й досить високі пні, на яких і засиджувався по пів дня мій дідусь, пишучи музику. Тому я і зважилась колись прокоментувати фразу Миколи Лисенка про те, що він писав твори у 1905 році в Китаєві «на пні натхнення»: це був не так поетичний образ, як реальний дубовий окоренок…

Над залізницею, ближче до станції Мотовилівка, було чудове місце – Білий пісок. Тут від високого краю лісу до рейок спускався витік чистого білого піску. У ньому можна було купатись, з’їжджати по ньому майже під потяг… Ми з моїми сільськими друзями зустрічали там поїзди і махали пасажирам, які з вікон теж махали нам у відповідь.

Вище Білого піска в лісі (і ще у двох-трьох місцях росли унікальні реліктові квіти – лісова Периста гвоздика (Dianthus  plumarius L) – майже прозорі білі з рожевими краями дрібні квіточки з мереживними пелюстками зберігали свій ніжний аромат навіть засушеними у книжках. Так робив і дідусь, і я – доки їздила у Мотовилівку…

Кілька років тому нові друзі з Борової підзимком провезли мене по вулиці Шевченка, що так і лежить попід лісом, як і в моєму дитинстві. Та це й усе… Нема вже старої берези, стоять сучасні хати замість давніх мазанок − нічого не впізнати. До лісового озера не підступитись – там тепер чиясь власність, кажуть, так було і до 1917 року… І поїхати туди влітку бажання вже не було. Минулося… Але спогад про мого незабутнього дядька Антона раз по раз зринає у думці й у серці – і досі моє світосприйняття багато у чому спирається на його розуміння навколишнього світу, природи, людей. Його світогляд став організуючою складовою моєї свідомості, а, отже, – моєї долі.

Р.Скорульська

Березня від 10-го − 2 квітня 2020 р.

 

 

 

 

 

[1] Виявляється, готуючи у 1986-8 рр. книжку «Михайло Скорульський. Спогади. Листи. Матеріали», я таки дізналась про дати його життя:1900 – 1967.

       [2] Щоправда, Стугна тут завжди була невеликою, бо витоки її розташовані неподалік – у районі Великої Снітинки.

       [3] Див. Р. Скорульська. Дорога к Козловскому / Иван Козловский. Воспоминания. Статьи/ Состав.Тамара

Малахова //М.: НаталисРипол-классик, 2005 г. с. 317−323

[4] Дранишников Володимир Олександрович (1893−1939), однокурсник М. Скорульського по Петербурзькій   консерваторії. У 1936 – 1939 рр. головний диригент Київської опери. У 1937-му, серед іншого, поставив «Тараса Бульбу». Помер в антракті вистави «Пікова дама», коли йому повідомили про арешт В. Меєрхольда. М. Рильський присвятив пам’яті Дранишникова сонет «Смерть героя». Дружина – Марія Олександрівна Макарова, балерина, засл. арт.  РСФСР.

[5] Перехрест Єфросинія Артемівна народилась 1900 р.

[6] Десь поруч жив і другий син – Євмен, а в сусідній садибі − молодша їхня сестра Олена з чоловіком Петром (?). У неї влітку часто жила ще одна їхня сестра – київська капелюшниця-модистка Надія з чоловіком – якимсь дрібним чиновником чи клерком. У мене досі є дуже елегантний останній капелюшок моєї бабуні Людмили, який зробила та тьотя Надя. Пам’ятаю, ми з бабунею ходили до неї кудись у район Бесарабки. Працювала вона вдома і мала багато замовлень від театральної публіки та інших «дам». Уся кімната в неї була заставлена дерев’яними болванками, і на багатьох із них були натягнуті різного кольору фетрові заготовки.

 

[7] У мій час Самаркою звалося невелике заглиблення в лісі, залишок давньої річки, де іноді ще жебонів струмочок, який витікав із лісового озера. Від того по лісу були розкидані джерельця, які добре знав дядько Антон. І мені ще довелося з них пити воду!

[8]  Я знала двох сестер Фрузини  − Дору і Минку (Марію). Були вони меншого зросту, не такі претензійні, як Фрузина, хоча обидві вчилися і працювали у Києві. Минка – старша, одинока, горбатенька – працювала на хутряній фабриці. А часом жила у когось, як у нас, на дому перешиваючи на дітей, чи ремонтуючи довоєнні шуби. Дора Артемівна – молодша – була медсестрою. Знаю, що вчилася вона в Києві у гімназії, що була у Покровському монастирі, разом з одною із сестер Кирила Стеценка. І серед її вчителів були В. Дурдуківський та А. Ніковський. Чоловік її Петро Сергійович Олексенко запам’ятався мені дуже м’яким, веселим і сердечним. Був він якимсь начальником чи на млині, чи на елеваторі – принаймні,  був пов’язаний з борошном… Вбирався він у часи мого раннього дитинства, як і чоловік ще однієї їхньої родички – тьоті Наді – у білу сорочку на випуск під пояс, білий піджак і картуз. (Коли часом потрапляю на фільм з Раневською «Подкидыш», то саме у такий одяг вбраний її чоловік Муля). Був у них син Славко, старший за мене років на 10, який захоплювався фотографією. Він, а може мій вітчим Ігор Володимирович Мезенцев, сфотографували мене з Петром Сергійовчем і козою на нижній дорозі понад лужком біля Стугни… Дівочого прізвища Фрузини я не знала ніколи…

[9] Помер дядько Антон десь на початку 1967 р. Не пам’ятаю, щоб розповідала йому про свої студентські справи. І на весіллі моєму його не було… А от тьотя Фрося  раділа, що вийшла я за «сільського» хлопця.  У переддень весілля привезла вона розкішний коровай, весь обплетений калиновими гілочками, виліпленими з тіста, і цілу торбу «шишок» − тож було що Павловим родичам везти, як годиться, на Херсонщину. А ще − на щастя привезла милу трьохмастну кицьку Дануську. А от на самому весіллі я її не пригадую. Було це 31 грудня 1964 р., то може вона поїхала одразу додому, а може й була на «першому столі», коли зібралися старші друзі родини і наші з Павлом викладачі. Молодь гуляла у нас всю новорічну ніч…

      [10] Молодший брат моєї сільської подружки Валі Лєбєдєвої – Аркадій взяв був за себе дівчину з Плесецького.  І там не прижився – його врешті скинули під поїзд…

       [11] Найвідоміший метелик України завдяки своєму яскравому забарвленню та великим розмірам (розмах крил досягає 8 см). Доросла гусінь яскраво забарвлена: зелена, з чорними поперечними смужками і червоними крапками. При збудженні позаду голови висуваються назовні два довгі оранжево-червоні ріжки, що в стані спокою втягнені у тіло.

       [12] Центр управління польотами

 


Презентація опери з нагоди 125-річчя від дня народження Михайла Скорульського
Фото та відео про вечір пам’яті Скорульського М.А. займ онлайн

Comments are closed.