..про освіту, школи, вчителів, меценатів, роки відкриття і вклад в розвиток – велике історичне минуле краю!
..особливо матеріал добре сприймається на тлі сучасних рухів влади стосовно закладів освіти в селах.

ФАСТІВСЬКИЙ РАЙОН

В е л и к а М о т о в и л і в к а, М о т о в и л і в с ь к а С л о б і д к а

Першою школою в селі Великій Мотовилівці XIX ст. стала церковнопарафіяльна школа. Вона з’явилася в селі у 1860 р. — в епоху масового поширення церковнопарафіяльних шкіл. Засновником даного навчального закладу був настоятель місцевої церкви Різдва Пресвятої Богородиці священик о. Спиридон Михайлович Калитинський. Фундатор школи був досвідченим і авторитетним священиком. Він служив у храмі Великої Мотовилівки довгих 43 роки − з 1832 по 1875рр. Протягом цього часу він здобув неабиякий авторитет у місцевих мирян. Якщо в роки селянських бунтів до сусідніх сіл вводили війська і гинули люди, то у Великій Мотовилівці було достатньо того, що о. Спиридон виходив до обуреного натовпу і пояснював ситуацію повсталим селянам. Вміння переконувати і впливати не залишилося без уваги начальства. Засновник місцевої школи мав унікальну для сільського пастиря відзнаку:
“За принятие благоразумных мер к удержанию своих прихожан в должном повиновении своим владельцам при введении инвентарных правил и поселения в них духа спокойствия удостоен синодальной благодарности”. Це було у будь-якому випадку краще, ніж би до села вступили війська…
Чималим був у пастиря і досвід “домашньої педагогіки”— він був батьком чотирьох дітей. У заснованій ним школі навчалися десятки учнів — як хлопчиків, так і дівчаток. До даної школи ходили не лише діти з Великої Мотовилівки, але й з приселку великомотовилівської парафії — Мотовилівської Слобідки, населення якої відвідувало храм Різдва Богородиці. Священик і педагог за успішне виконання пастирських та вчительських обов’язків був у різний час нагороджений набедреником та скуфією від імені київських митрополитів.
У 1875 р. до Великої Мотовилівки прибув наступний настоятель місцевої парафії та наставник школи — священик о. Євстратій Несторович Григоренко. Він, на відміну від більшості пастирів свого часу, був вихідцем не з привілейованих духовних династій, а з селянського середовища. Крім того, цей священик мав досвід роботи в школі, оскільки до прийняття сану він кілька років працював вчителем церковнопарафіяльної школи на Черкащині. Отриманий досвід він ефективно впроваджував і в школі Великої Мотовилівки. За його наставництва відбулася стабілізація навчально-виховного процесу і остаточне становлення школи як закладу. Відповідно, прогрес в освіті місцевих дітей не пройшов непоміченим представниками церковної влади. Пастир і педагог неодноразово нагороджувався за старанне виконання покладених на нього обов’язків. Спочатку його було відзначено набедреником та скуфією від імені київських митрополитів. Згодом про о. Євстратія дізналися і в далекому Санкт-Петербурзі. Пастиреві Великої Мотовилівки було вручено письмове благословіння Священного Синоду Російської Православної Церкви. А в подальшому (вже після перетворення парафіяльної школи на державну, де о. Євстратій також викладав) на провінційного священика звернув увагу і російський імператор Ніколай II: “6 мая 1908 года согласно определению Святейшего Синода Государем императором Всемилостивейше удостоен он награждения золотым наперсным крестом”. Така не зовсім провінційна історія у великомотовилівської школи.
Але в добре поставлених церковнопарафіяльних шкіл тогочасної Київщини була одна особливість — місцеві чиновники від освіти саме такі школи найчастіше перетворювали на державні (міністерські). Це був вагомий привід відрапортувати до Санкт-Петербурга про здійснену роботу. Такий кінець чекав і приходський навчальний заклад у Великій Мотовилівці. Місцеві мешканці на початку 80-х років XIX ст. з ініціативи влади прийняли постанову про необхідність заснування в селі державної школи, яка утримувалася б не лише населенням, але й міністерством народної освіти. І в 1883 р. таку школу було відкрито. Спочатку вона була однокласною. В 1906 р. її перетворили на двокласну. Викладали в ній як світські педагоги, так і місцеве духовенство. Станом на 1909 р. у двокласній школі с. Великої Мотовилівки навчалося 80 хлопчиків та 32 дівчинки. У 1914 р., коли вже розпочалася І світова війна, дану школу було передано земству і вона стала земською. Таку ж земську школу було відкрито і в приселку В. Мотовилівки — Мотовилівській Слобідці. Станом на 1914 р. в школі В. Мотовилівки навчалося 148 хлопчиків та 78 дівчаток, а в Мотовилівській Слобідці їх налічувалося відповідно 132 та 50. Подальшому розвитку шкіл завадили трагічні події війн та революцій.

В е л и к а С н і т и н к а, Ф а с т і в е ц ь
У досліджуваний період єдиною школою села Великої Снітинки була церковнопарафіяльна школа. Вона з’явилася в селі у 1860 р. ще при першій Свято-Миколаївській церкві, спорудженій в козацьку епоху. (В 1862 р. стараннями Палати державних маєтностей тут постала нова церква св. Миколая, споруджена за типовим проектом). Засновником церковнопарафіяльного навчального закладу був настоятель місцевої парафії, котра складалася з кількох сіл — священик о. Василій Лукич Ільницький. Фундатор приходської освіти був досвідченим наставником — у великоснітинській церкві він служив з 1848 по 1872роки — тобто, майже чверть століття. Протягом свого довгочасного служіння пастир і педагог отримав чимало відзнак за сумлінне ставлення до своїх обов’язків. Заснована в 1860 р. школа спочатку розташовувалася у його власній оселі, проте незабаром місцеві прихожани надали для навчання своїх дітей одну з сільських хат. Станом на 1870 р. в цій школі навчалося 33 хлопчики та лише 1 дівчинка. З часом священик залишив за собою лише загальне керівництво школою та викладання в ній Закону Божого, а решту предметів стали викладати світські вчителі. Серед останніх відомий, наприклад, Фома Степанович Будзішевський.
В 1872 р. до села прибув новий наставник парафії та школи — священик о. Платон Ілліч Миронович. Він був заслуженим пастирем— серед його нагород були набедреник, скуфія, камілавка, золотий нагрудний хрест від імені Священного Синоду Російської Православної Церкви і навіть орден св. Анни III ступеня. Здавалось би, церковнопарафіяльна школа за такого наставника мала процвітати. Проте, Велику Снітинку не обійшла тенденція заміни кращих церковнопарафіяльних шкіл державними. І о. Платон завідував даною школою зовсім недовго — лише кілька років. Потім її було закрито і перетворено на міністерську, в якій священик викладав лише Закон Божий. Втім, пастиря не влаштовувало таке становище. І він в 1891 р. організовує місцевих прихожан для побудови у Великій Снітинці нової церковнопарафіяльної школи. Оскільки місцеві хлопчики відвідували державний навчальний заклад, то новоспоруджена приходська школа стала суто дівочою — станом на 1914 р. в ній навчалося 43 дівчинки, які крім традиційних для такої школи предметів (Закон Божий, читання, письмо, арифметика) опановували ще й рукоділля та церковний спів. Школа стала стрімко розвиватися і була прийнята на державне фінансування— на початку XXст. держбюджет Росії щороку виділяв на її утримання по 360 крб., а ще по 200 крб. збирали місцеві прихожани.
Але й на цьому пастир не зупинився. До великоснітинської парафії належали ще два приселки — Фастівець та Клехівка. У першому з них священиком Платаном Мироновичем в 1895 р. було відкрито змішану однокласну церковнопарафіяльну школу грамоти. (Незабаром тут під його керівництвом постав ще й храм і Фастівець мав усі підстави перетворитися на окрему парафію). Станом на 1914 р. в школі с. Фастівця налічувалося 65 першокласників та 41 першокласниця.
Згодом у Великій Снітинці поряд з однокласною міністерською школою було засновано і навчальний заклад вищого типу — двокласне земське училище. Воно з’явилося в селі напередодні І світової війни і проіснувало зовсім недовго.

В е л и к і Г у л я к и (історично — Г о л я к и)
Першою школою ХІХ ст. в селі Голяках була церковнопарафіяльна, котра виникла в 1861 р. і після короткочасного занепаду відроджена в 1870 р. Лише перед самою І світовою війною в селі з’явилася двокласна земська школа, котра проіснувала лише кілька років і не мала значного впливу на освітню історію села.
Засновником церковнопарафіяльної школи в даному селі був священик о. Ілля Феофанович Лопачевський. Він прибув сюди в 1861 р. і вже в перший рік свого настоятельства відкрив приходський навчальний заклад, оскільки в той час такі школи стали масово відкриватися по всій Київщині. Заснована ним школа певний час трималася виключно на ентузіазмі місцевого духовенства та приходського активу. Станом на 1864 р. в школі налічувалося лише 12 хлопчиків та 5 дівчаток.
Далі школою завідував о. Яків Петрович Завитовський. Відсутність вагомої та регулярної матеріальної підтримки мала наслідком те, що школа то занепадала і закривалася, то відкривалася знову. Остаточно, як безперервно діючий заклад, вона сформувалася у 1870 році. Наставник школи о. Яків Завитовський за плідну пастирську та педагогічну діяльність був нагороджений набедреником та скуфією. Під його керівництвом школа функціонувала кілька десятиліть. Один з його синів— Антоній Якович Зави¬товський — працював у даній школі вчителем.
Станом на 1887 р. в школі налічувалося 40 першокласників та 5 першокласниць.
З 1900 року парафією та школою с. Голяків завідував о. Феодосій Онисимович Левковцев, котрий до прийняття священного сану кілька років працював вчителем у різних церковнопарафіяльних школах на Черкащині — зокрема, в школі при цукрорафінадному заводі графів Бобринських у містечку Смілі. (Туди зазвичай відбирали кращих). Ставши священиком, пастир завідував різними приходським школами Черкащини, за що був нагороджений набедреником. Помітними були його успіхи і в даному селі. Станом на 1900 р. у школі с. Голяків налічувалося 67 першокласників та 8 першокласниць. У цей час миряни щороку збирали для потреб школи 120 карбованців “важкою” царською валютою.
Останнім дореволюційним наставником школи Голяків був священик о. Михаїл Прокопович Гримальський, котрий прибув до села в 1910 р. Цей керівник школи мав певний досвід роботи в навчальних закладах, оскільки ще у 80-х роках ХІХ століття він починав свій трудовий шлях звичайним сільським вчителем. Отриманий досвід роботи пастир і педагог активно реалізовував і в даному населеному пункті.
В цей час у межах парафії діяла ще й двокласна земська школа, до якої перейшла частина школярів з приходського навчального закладу. Втім, оскільки земська школа була двокласною, то церковнопарафі¬яльна стала підготовчою ланкою для вступу до першої тих місцевих дітей, котрі бажали отримати кращу освіту. Вагомою обставиною існування приходського навчального закладу стало те, що з початку XX ст. парафіяльну школу с. Голяків став фінансувати державний бюджет Російської імперії, котрий щороку виділяв на потреби школи по 390 крб. Відповідно, в школі налічувалося чимало учнів. Станом на 1916 р., не зважаючи на воєнні дії, в школі навчалося 26 першокласників та 34 першокласниці. Таке співвідношення є вельми екзотичним для Київщини, оскільки в абсолютній більшості тогочасних шкіл регіону переважали учні чоловічої статі. Можливо, така картина пов’язана з функціонуванням в селі земської школи, де навчалися в основному хлопчики. Останнім дореволюційним вчителем школи був Іван Олександрович Дубісський.

В е п р и к
Першою Веприківською школою досліджуваного періоду була церковнопарафіяльна. Вона з’явилася в зелі у 1860 р. і за кількістю школярів вважалася однією з найбільших на Фастівщині. Засновником школи був настоятель Параскевського храму села Веприка — о. Лев Йосипович Погорецький. Він належав до відомих духовних династій Київщини і був сином священика. За його настоятельства у Веприку було не лише засновано парафіяльну школу, але й споруджено нову церкву святої мучениці Параскеви.
Фундатор парафіяльної ревіти даного села у 1845 році закінчив навчання в Київській духовній семінарії і того ж року київським митрополитом Філаретом (Амфітеатровим) був рукопокладений у священики до Параскевської церкви с. Веприка. Саме цей священик служив тут найдовше у XIX столітті— з 1845 по 1891 роки. Мабуть, ніхто Веприку не знав так добре своїх односельчан, як о. Лев — адже довгих 46 років всі вони сповідалися лише йому.
Протягом свого довгочасного служіння пастир кілька десятиліть виконував обов’язки благочинного — керівника невеликої церковної округи з півтора десятка парафій. Зокрема, в його обов’язки входило і наглядати за станом церковнопарафіяльних шкіл Фастівщини. За майже півстолітнє служіння Богу і Церкві отець Лев заслужив чимало нагород як від церковної, так і від державної влади Російської імперії. В 1865 році він отримав у якості нагороди набедреник, в 1869 р.— скуфію, в 1873 р.— камілавку. У подальшому на провінційного, але заслуженого священнослужителя звернули увагу і в далекому Санкт-Петербурзі. В 1884 році о. Лев був нагороджений золотим нагрудним хрестом від імені Священного Синоду Російської Православної Церкви.
Проте, навіть на цьому увага високопоставлених осіб до веприківського священика не припинилася — на о. Лева в свій час звертав увагу навіть російський імператор Александр II. В послужному списку цього священика зафіксовано унікальний запис, який можна було прочитати лише в кількох священнослужителів неозорої Київської митрополії:
“По всеподданнейшему докладу господина Министра Государственных Имуществ Государь Император Александр Вторый в 9-й день ноября 1872 года Высочайше разрешить соизволил на представление в собственность в виде награды за службу земельный участок пространством 51 десятина 38 квадратных сажень Васильковского уезда при селе Веприке, на котором имеется собственный деревянный дом”.
Історичний документ зберіг для нас інформацію, що землю для о. Лева Погорецького було відведено в тому кутку села Веприка, який в XIX столітті іменувався “Могилами”.
Численні турботи по парафії не завадили о. Леву стати ще й щасливим батьком. В його сім’ї зростало п’ятеро нащадків. При цьому пастир рано став удівцем і виховував дітей самотужки, здобувши таким чином неабиякий досвід у вихованні та навчанні підростаючого покоління.
Мабуть, недарма саме йому випало стати фундатором церковнопарафіяльної освіти у Веприку. За його наставництв у школі навчалося до сотні першокласників.
З 1891 року у веприківської школи з’явився новий наставник— священик о.Тарас Феодотович Грушевський, котрий належав до тієї ж розгалуженої духовної династії, що й відомий український історик Михайло Сергійович Грушевський. До Веприка він прибув уже досвідченим пастирем — до переїзду на Фастівщину він два роки пропрацював вчителем в селі Тихий Хутір Таращанського повіту, а після цього викладав у Києво-Софіївському духовному училищі. Здобутий педагогічний досвід священика збагачувався ще й домашнім — він був батьком семи дітей.
За його наставництва церковнопарафіяльна школа перебувала в окремому приміщенні, спорудженому мирянами для навчання своїх дітей. Станом на 1897 р. під керівництвом о. Тараса Грушевського навчалося 75 першокласників та 25 першокласниць.
В 1898 році до веприківської парафії та школи призначили о. Якова Петровича Завитовського— випускника Полтавської духовної семінарії (1861 р). До призначення у Веприк отець Яків довгих тридцять сім років прослужив у парафії села Голяків Сквирського повіту, де заслужив чимало нагород за сумлінну службу— набедреник (1873р.), скуфію (1878р.), камілавку (1890р.) тощо. Крім того заслужений священик перебував у Голяках на кількох відповідальних посадах— зокрема, кілька десятиліть підряд він виконував обов’язки благочинного. Нагородою за службу Богу і Церкві стало призначення до багатої і щедрої веприківської парафії. Тут о. Яків, не зважаючи на більш, ніж поважний вік, зарекомендував себе з найкращої сторони. В благочинницькій характеристиці, зокрема, зазначено: “Слово Божие проповедует своим прихожанам с надлежащим усердием”. Одним зі стратегічних напрямків діяльності священика стало завідування церковнопарафіяльною школою. За його наставництва з метою якіснішого забезпечення навчально-виховного процесу стали все регулярніше використовувати послуги світських вчителів, котрі мали відповідну освіту. Серед них, зокрема, відомою є Ольга Терлецька. Станом на 1902 р. в школі с. Веприка під керівництвом о. Якова навчалося 84 хлопчики та 34 дівчинки.
Оскільки веприківська школа вважалася однією з кращих в регіоні, то освітянське начальство на початку XX ст. вирішило перетворити її на державний навчальний заклад. У1904 р. директор народних училищ Київської губернії порушив питання про необхідність відкриття у даному селі державної школи. Один з місцевих чиновників від імені місцевих селян склав громадську угоду, в якій говорилося, що в селі функціонує церковнопарафіяльна школа, котра дає лише початкові знання, а їх “с течением времени становится недостаточно”. В даній угоді, складеній з наказу волосного старшини Антона Никоненка, вказувалося, що миряни беруть на себе зобов’язання по побудові для школи нового приміщення та утримання школи в майбутньому. При цьому попечитель Київського навчального округу від імені селян уповноважувався клопотати про виділення для потреб майбутньої школи державної дотації. Але в селі було чимало прихильників церковнопарафіяльної школи, котрі не бажали її заміни міністерською. (Остання, крім того, громаді обходилася значно дорожче). Миряни звернулися до священика, а той, в свою чергу — до церковних ієрархів, котрі зуміли відстояти існування у Веприку церковнопарафіяльної школи, яка згідно постанови Київської єпархіальної училищної ради, ″в учебно-воспитательном отношении занимает место в ряду лучших церковноприходских школ уезда с окладом учительского жалования в 300 рублей в год — 156 руб. от обществ и 144 руб. от Совета”. (На той час це виглядало дійсно солідно — сотні вчителів Київщини не мали деколи й четвертої частини таких прибутків).
Останнім дореволюційним настоятелем Параскевської парафії та наставником місцевої школи був о. Мойсей Олексійович Пашковський. Він після завершення навчання у Київській духовній семінарії (1877 р.) певний час вчителював у с. Салисі Таращанського повіту. Там він здобув певний досвід роботи з учнями, який впроваджував в життя у Веприку. (До села він прибув у 1907 р.) Напередодні І світової війни в селі було відкрито земську школу, котра проіснувала лічені роки, проте встигла призвести до скорочення чисельності дітей у церковнопарафіяльному навчальному закладі. Зокрема, станом на 1914 р. в приходській школі с. Веприка навчалося лише 45 хлопчиків та 25 дівчаток.
В якості нагород за сумлінну службу в парафії та школі о. Мойсей мав набедреник (1893 р.), скуфію (1907 р.), камілавку (1910 р.).

Д і д і в щ и н а, Т о м а ш і в к а
Два вищеназвані села історично об’єднувалися в спільну Покровську парафію, осередок якої перебував у Дідівщині. Тому довгий час спільною для двох сіл була і єдина церковнопарафіяльна школа. З часом − на початку XX століття − аналогічний навчальний заклад відкрився і в Томашівці, яка вважалася приселком даної парафії.
Школа у Дідівщині постала в 1860 р. Її фундатором був настоятель місцевої Свято-Покровської церкви священик о. Димитрій Михайлович Колтоновський. Він був досвідченим пастирем і служив у Дідівщині майже півстоліття. Зрозуміло, що протягом такого довгого часу заслужений наставник парафії та школи мав чимало відзнак. Серед них були набедреник, скуфія, камілавка. Деякі з них пастиреві вручали саме за освітню діяльність. Наприклад, у 1867 році київський митрополит Арсеній (Москвін) нагородив о. Димитрія скуфією “за особое усердие к делу народного образования”. Педагогічні нахили священика передалися і його нащадкам — два його сини стали професійними педагогами в престижних навчальних закладах.
В перші десятиліття свого існування школа не могла похвалитися вагомим бюджетом. Наприклад, станом на 1887 р. річне утримання школи, котре надавали місцеві мешканці, становило лише 25 крб. При цьому школа була суто “хлоп’ячою” — тут навчалося 38 хлопчиків і жодної дівчинки.
З 1897 р. парафією та школою с. Дідівщини став завідувати священик о. Іустин Памфілович Німанський. Він до прийняття сану шість років працював звичайним шкільним вчителем у кількох різних школах Київщини − зокрема, в лаврській двокласній школі м. Києва, куди зазвичай призначали кращих. Досвід не минув дарма — очолювана ним школа с. Дідівщини була однією з кращих в регіоні. Станом на 1900 р. в ній навчалося 46 першокласників та 21 першокласниця.
Останнім дореволюційним наставником місцевих навчальних закладів був священик о. Нестор Михайлович Янковський. Він був випускником Київської духовної семінарії і до прийняття священного сану кілька років працював світським шкільним вчителем. Там він здобув певний досвід роботи з учнями і активно реалізовував його в Дідівщині, куди прибув вже під час І світової війни— у 1915 році. До цього він успішно завідував церковнопарафіяльною школою на Житомирщині, за що був нагороджений набедреником.
На початку XX ст. обидві церковнопарафіяльні школи Покровської парафії стали фінансуватися державним бюджетом. Зокрема, станом на початок І світової війни школа с. Дідівщини щороку отримувала з бюджету 720 крб., а такий же навчальний заклад с. Томашівки — вдвічі менше (360 крб.) Не зважаючи на події військових дій, кількість школярів у обох навчальних закладах Покровської парафії не зменшувалася. В 1916 р. в школі с. Дідівщини налічувалося 128 першокласників та 74 першокласниці, а в школі с. Томашівки — їх було відповідно 65 та 22. Школи по тогочасних мірках належали до великих.
Останніми дореволюційними вчителями школи с. Дідівщини були Емілія Іванівна Сопрунюк та Мокрина Михайлівна Труш, а в Томашівці в роки І світової війни вчителював Василій Сидорович Істомін.

Д о р о г и н к а, К о щ і ї в к а
У Дорогинці даного періоду існувала єдина церковнопарафіяльна школа. Вона була заснована відразу ж після розпорядження київського митрополита про необхідність відкриття таких шкіл при кожній парафії— у 1859 р. З тих пір вона функціонувала майже шість десятиліть − до проголошення радянської влади. Школа діяла при стародавньому храмі архістратига Михаїла, котрий зараз перебуває у музеї під відкритим небом у київському Пирогово як видатний зразок церковної архітектури Київщини.
Фундатором Дорогинської школи був представник однієї з відомих духовних династій Київщини — священик о. Олексій Григорович Гирич, котрий був випускником Київської духовної семінарії, яку завершив у 1853 році. А наступного року його було рукопокладено в священний сан і о. Олексій отримав призначення у Дорогинку − село, в якому він народився. Заснована ним школа в період його наставництва перебувала на етапі свого початкового становлення. Та й завідував нею о. Олексій недовго — вже через 5 років у школи був інший наставник.
У 1864 році до Михайлівського храму села Дорогинки було призначено нового священика — о. Феофана Яковича Богдановича, який прибув до даної парафії досвідченим пастирем — йому вже виповнився 61 рік. Він ще у 1823 році завершив навчання у Київській духовній семінарії і був рукопокладений у священний сан, ставши настоятелем у селі Малополовецькому. Там він прослужив майже три десятиліття і добре себе зарекомендував, отримавши у якості нагороди набедреник (1849 р.) та скуфію (1854 р.). За успішну пастирську та освітню діяльність в парафії с. Доргинки його в 1868 році було нагороджено камілавкою.
В 1879 р. на допомогу літньому наставнику приходу та школи було призначено молодого пастиря о. Митрофана Михайловича Слюзинського, який після смерті о. Феофана став настоятелем Михайлівської церкви в селі Дорогинці.
Новий наставник парафії та школи також був випускником Київської духовної семінарії. Очевидно, він був хорошим учнем і мав педагогічні здібності— після завершення курсу його залишили на викладацькій роботі. Далі молодий педагог став священиком і наставником Дорогинської школи, проте служив він тут лише три роки.
Наступником о. Митрофана став о. Сильвестр Мартинович Дорожинський. Це була людина з вельми яскравою, як для сільського священика, біографією. Сильвестр Дорожинський був сином паламаря і в 1850 р. закінчив останній курс Київської духовної семінарії. У майбутнього священика був рідкісної краси голос і київський митрополит Філарет (Амфітеатров) призначив його регентом свого архієрейського хору. На таку посаду вибирали одного з тисяч бажаючих. Одного разу до Києва завітав російський імператор Ніколай І, відомий своєю увагою до духовного життя своїх підданих. Він був присутнім на богослужінні, де співав архієрейський хор під управлінням Сильвестра Дорожинського. Імператору так сподобався спів хору, що він повелів покликати регента і нагородив обдарованого юнака дорогоцінним перснем. Про такий дарунок провінційному паламарському сину, мабуть, ніколи і не мріялося. А так у його послужному списку з’явився наступний запис:
“В 1852 году Высочайше награжден был кабинетным подарком − перстнем − за хорошее исполнение регентской должности”.
Але, очевидно, талановитому регенту не особливо подобалася суєта великосвітського Києва — він сам попросив владику про призначення його в одну з провінційних парафій. Для початку Сильвестра Мартиновича відправили до Чигиринського монастиря, де він, реалізовуючи педагогічні здібності, навчав співу учениць місцевого училища. А в 1882 році молодий педагог став священиком і отримав призначення до благодатного Михайлівського храму села Дорогинки. Набутий роками досвід вчительської праці не минув дарма — пастир з охотою вчителював у Дорогинській школі і виконував функції її директора. В школі навчалися десятки учнів з двох сіл Михайлівської парафії — Дорогинки та Кощіївки.
У 1887році до Дорогинки прибув новий наставник парафії та школи— о. Георгій Стефанович Мрочковський. Він був уродженцем села Піїв Канівського повіту— сином місцевого диякона. В 1883 р. він завершив навчання у Київській духовній семінарії, а в 1887 році став священиком і отримав призначення до села Дорогинки, де просвященствував рівно чверть століття — 25 років. Священик та вчитель мав чималий досвід “домашньої педагогіки” — він був батьком п’яти дітей.
Місцевий благочинний священик о. Мефодій Трезвинський, що мав своїм обов’язком ревізувати церковне життя, доповідав до Києва про наступні заслуги цього пастиря щодо церковного та шкільного життя Дорогинки:
“Считаю своей обязанностью заметить, что священник села Дорогинки Георгий Мрочковский отличается своею заботливостью не только о своем приходском храме, который в настоящее время приведен в самый благолепный вид, но и об устройстве своей церковноприходской школы и об успехах ее питомцев, а потому заслуживает награды за свои неусыпные труды, приносящие желанный плод”. Крім того, в благочинницькій характеристиці значиться:
“Все, относящееся к должности, знает, в исполнении своих обязанностей исправен”.
За пастирську та освітню діяльність о. Георгій був нагороджений набедреником (в 1896 році), скуфією з 1901 році), грошовою премією в розмірі 50 крб. за особливі успіхи в освітянській діяльності. За його наставництва в межах парафії діяло вже дві школи − дбайливий пастир і педагог заснував церковнопарафіяльну школу грамоти ще й в Кощіївці. Станом на 1909 р. в дорогинській школі навчалося 59 першокласників та 4 першокласниці, а в кощіївській їх було відповідно 43 та 14.
Наступним настоятелем Свято-Михайлівського храму села Дорогинки став о. Григорій Омелянович Романовський. Після закінчення київської духовної семінарії (1899 р.) він певний час був священиком на Житомирщині, а в 1912 році священик прибув до Дорогинки, де став останнім дореволюційним настоятелем Михайлівського храму. Відомо, що в Дорогинській парафії та окрузі він виконував функції духовного слідчого і за свою пастирську та освітню діяльність був нагороджений набедреником та скуфією. В сім’ї священика та шкільного наставника зростало двоє близнюків — Андрій та Феодосій. Дружина священика Анастасія Фоміковська мала аристократичне дворянське походження.
За наставництва о. Григорія також діяли обидві церковнопарафіяльні школи. Станом на 1914 р., не зважаючи на військовий час, у дорогинському навчальному закладі налічувалося 49 хлопчиків та 24 дівчинки. Миряни села цього року зібрали на потреби школи 100 крб. Про кощіївську школу відомості на цей трагічний для нашої історії рік відсутні.

К о ж а н к а
Першою школою с. Кожанки даного періоду була церковнопарафіяльна. Вона виникла тут в 1860 р. стараннями настоятеля місцевого Свято-Миколаївського храму священика о. Димитрія Омеляновського. Засновник школи служив при місцевій парафії з 1844 по 1891 роки — тобто, майже півстоліття, маючи за довгочасне завідування парафією кілька церковних відзнак. Зокрема, фундатор приходської освітив селі був нагороджений набедреником, скуфією та камілавкою від імені київських митрополитів різного часу. А згодом про заслуженого священика було донесено і до Санкт-Петербурга і о. Димитрію було вручено золотий нагрудний хрест дід імені Священного Синоду Російської Православної Церкви. Тобто, в школи, що була заснована при кожанському Свято-Миколаївському храмі, були непогані перспективи розвитку.
Але Кожанка— традиційно заможний маєток— був перлиною серед сільських володінь графів Браницьких. І магнати-католики вирішили замінити православну приходську школу державною міністерською, яку б відвідували діти різних віросповідань. Такий намір знайшов відгук у попечителя Київського навчального округу та інспектора шкіл Київської губернії, які вже почали процес перетворення частини парафіяльних шкіл на державні, не завжди добираючи методів. Зав’язалося листування між училищним начальством та господарськими управителями графів Браницьких. Спочатку було вирішено, що Браницькі відкриють на власний рахунок дві школи — в селах Шкарівці та Гребінках Васильківського повіту. Управляючий маєтком шляхтич Зеленський, 11 серпня 1862 р. повідомив попечителя Київського навчального округу про заходи, які економія Браницьких планує реалізувати щодо відкриття державних шкіл у двох даних селах. Заодно управитель просив попечителя про виконання певних умов, за яких графи Браницькі брали на себе матеріальні витрати на заснування та утримання школи. В листі управителя Зеленського йшлося про наступне:
“Милостивый государь Михаил Андреевич!
Честь имею довести до сведения Вашего, что в пользу двух народных школ, имеемых учредиться в управляемых мною имениях графа Владислава Владиславовича Браницкого − Шкаровском и Гребенко-Саливонковском – веритель мой не откажется отпустить два экономические дома с огородами; не откажется устроить в них скамьи и таблицы, а равно отпускать нужное отопление в течении шести зимних месяцев — по два воза соломы в неделю.
Сие будет исполнено в таком случае, если Ваше Высокородие к тем училищам назначите учителей, которые были бы религиозны, нравственны и трудолюбивы. В противном же случае, если бы таковые оказались несоответствующими тем качествам, то по представлению моему или экономии они были бы заменяемы соответствующими предназначенной цели”.
Цей проект було реалізовано в Шкарівці. Але в Гребінках місцеве населення відстояло свою церков¬нопарафіяльну школу і Браницькі вирішили взятися за відкриття державної школи в Кожанці. Це було здійснено в 1862 р. Школа села Кожанки розташовувалася в одному з будинків, що належав графам Браницьких у даному селі. Графи ж і утримували школу— причому робили це на високому рівні. На початку XX ст. однокласна школа с. Кожанки була перетворена на двокласну. Станом на 1914 р., не зважаючи на військові дії І світової війни, в двокласній школі села Кожанки навчалося 156 хлопчиків та 55 дівчаток. Графиня Марія Євстафіївна Браницька щороку надавала школі для задоволення її поточних потреб по 1625крб. Для того часу це була просто неймовірна сума — абсолютна більшість церковнопарафіяльних шкіл не мала й десятої частини такого утримання. Тому можна вважати, що кожанській школі пощастило. Проте, її розвиток було перервано кривавою епохою війн та революцій.

К о р о л і в к а, Б о р т н и к и
У Королівці XIX- початку XX ст. єдиною школою була церковнопарафіяльна. Вона діяла при Михайлівському храмі, котрий був у 1836 р. споруджений графинею О. В. Браницькою і тепер перебуває в межах села Пилипівки. Історичні документи зберегли для нас точну дату заснування школи при даному храмі— вона стала діяти 1 жовтня 1860 року в оселі місцевого селянина Івана Бондаренка. В перший клас перший раз пішли 24 учні — всі вони були хлопчиками. Мабуть, саме така кількість школярів поміщалася в тісній селянській оселі.
Фундатором парафіяльної освіти в даному селі був настоятель місцевого храму священик о. Миколай Євдокимович Селецький — представник стародавньої духовної династії Київщини. Він був досвідченим пастирем і служив у Михайлівському храмі с. Королівки з 1856 по 1898 рр.— тобто, довгих 42 роки. “И словом, и примером обучает прихожан правилам жизни христианской” — так характеризували священика і педагога місцеві благочинні в своїх характеристиках. Протягом довгочасного завідування парафією та школою с. Королівки пастир неодноразово нагороджувався представниками церковної влади. Зокрема, священик від імені київських митрополитів різного часу був нагороджений набедреником, скуфією та камілавкою. Мав він і архієрейські подяки — зокрема, за спорудження при Михайлівському храмі дзвіниці. Наприкінці служіння о. Миколая про нього дізналися і в далекому Санкт-Петербурзі — він був нагороджений золотим нагрудним хрестом від імені Священного Синоду Російської Православної Церкви.
З часом школа, заснована о. Миколаєм, перестала тіснитися в селянській хаті і миряни спорудили для навчання своїх дітей окреме шкільне приміщення. В школі навчалися десятки дітей — не лише з Королівки, але й з Пилипівки, Бортників, Єлизаветівки. (Ці чотири села і утворювали Михайлівську парафію с. Королівки). Станом на 1897 р. в школі навчалося 47 першокласників та 6 першокласниць.
У 1898 р. до церковнопарафіяльної школи с. Королівки прибув наступний наставник— священик о. Іоанн Михайлович Вишинський. Він також походив зі стародавньої духовної династії — його батько був протоієреєм. До прийняття сану майбутній священик цілих 10 років працював вчителем церковного співу у Києво-Софіївському духовному училищі. Здобутий досвід педагогічної роботи пастир ефективно використовував і в Королівці. Але наставник парафії та школи помер у 35 років і його справу продовжив наступник — священик о. Іоанн Петрович Зубачевський. Він прибув до села в 1903 р. і став останнім дореволюційним наставником місцевої парафії та школи.
Новий настоятель також мав певний педагогічний досвід, оскільки до прийняття сану він три роки працював вчителем на Черкащині. Ставши священиком, о. Іоанн зарекомендував себе блискучим місіонером та проповідником, приєднуючи до Православ’я багатьох іновірців. За його наставництва королівська школа стала тісною для мешканців чотирьох сіл і наставник відкрив ще одну парафіяльну школу в Бортниках, яка мала “розвантажити” королівський навчальний заклад і з честю справилася з цим завданням. Станом на 1909 р. в школі с. Королівки навчалися 47 хлопчиків та 8 дівчаток, а в навчальному закладі с. Бортників їх було відповідно 39 та 11.
Наставник обох шкіл мав кілька нагород за старанну парафіяльну та освітню діяльність. Зокрема, йому в якості відзнаки було вручено набедреник, скуфію та камілавку. Мав наставник королівської школи і грошові премії за безкоштовне викладання Закону Божого.
На зламі ХІХ-ХХ ст. в школі с. Королівки стали все активніше використовувати послуги світських педагогів, серед яких відомим є Павло Вишневський. При цьому королівська школа розташовувалася з окремому будинку, спорудженому прихожанами, а школа с. Бортників — у найманій оселі. Станом на 1914 р. миряни с. Королівки збирали для потреб своєї школи по 124 крб. на рік, а прихожани с. Бортників— 200 крб. на рік. Щоправда, з початком І світової війни число учнів у обох школах помітно поменшало.

М а л о п о л о в е ц ь к е
Єдиною школою даного села була церковнопарафіяльна школа, заснована в 1860 р. настоятелем місцевого храму Різдва Пресвятої Богородиці священиком о. Іоанном Петровичем Ганицьким — представником відомої на Київщині духовної династії. Фундатор церковнопарафіяльної освіти села служив у місцевій парафії з 1832 по 1877 рр. — тобто, 45 літ. З цих 45 років він близько 17-ти завідував шкільним життям села та викладав у відкритій ним школі Закон Божий. Протягом довгочасного настоятельства пастир і педагог неодноразово відзначався представниками церковної влади. Зокрема, від імені київських митрополитів різного часу пастиреві почергово вручалися набедреник, скуфія та камілавка. Згодом про провінційного сільського священика стало відомо і в Санкт-Петербурзі. Відповідно, о. Іоанн спочатку був відзначений золотим нагрудним хрестом від імені Священного Синоду Російської Православної Церкви, а згодом — ще й високою державною відзнакою— орденом св. Анни III ступеня. За наставництва о. Іоанна школа лише становилася як установа. На початку свого функціонування навчальний заклад був суто “хлоп’ячим” — наприклад, станом на 1864 р. в школі налічувалося 30 хлопчиків і жодної дівчинки. Миряни в цей час збирали для потреб школи по 50 крб. щороку.
Свого розквіту школа сягнула за наставництва наступного священика — о. Стефана Андрійовича Яроцького, котрий прибув до села в 1877 р. і служив тут до 1892 р. — тобто, півтора десятиліття. Він прибув сюди вже в немолодому віці— досвідченим і зрілим священнослужителем, маючи серед нагород набедреник та скуфію. До прибуття в Малополовецьке він довгий час відав школою в с. Лавриках Сквирського повіту. У місцевій парафії Різдва Богородиці священик та педагог розвинув вельми енергійну діяльність щодо розбудови шкільного життя. Школа вийшла на новий рівень матеріального забезпечення — миряни щороку збирали для задоволення її потреб по 200 крб. Станом на 1900 р. в школі Малополовецького навчалося 120 першокласників та 12 першокласниць.
З 1892 по 1909 роки завідувачем церковнопарафіяльної школи с. Малополовецького був наступний священик — о. Димитрій Якович Топачевський. Він мав певний досвід педагогічної роботи, оскільки до прийняття сану три роки працював вчителем на Вінниччині. Кілька років завідував він і школою Великого Карашина Київського повіту. Шкільний досвід збагачувався ще й особистим — пастир був батьком семи дітей.
Отримані навички священик енергійно впроваджував у школі Малополовецького. За старанну парафіяльну та шкільну діяльність священик отримав у якості нагороди набедреник та скуфію. За його наставництва станом на 1902р. в школі навчалося вже дещо менше дітей — 99хлопчиків та 11 дівчаток.
В 1909 р. до школи с. Малополовецького було призначено наступного наставника — о. Анастасія Макаровича Атаназевича, котрий став останнім дорадянським настоятелем парафії Різдва Богородиці. Він також мав досвід педагогічної діяльності, оскільки до прийняття сану кілька років працював вчителем на Черкащині. Чималим був і його особистий досвід у вихованні та навчанні підростаючого покоління — наставник парафії та школи був батьком дев’яти дітей. (До речі, більшість синів пастиря також стали священиками і завідувачами церковнопарафіяльних шкіл).
За наставництва о. Анастасія школа перебувала приблизно на тому ж рівні, що й раніше. Проте, з початком І світової війни школу було закрито. Епоха парафіяльного шкільництва в даному селі надовго перервалася.

О л е н і в к а
У Оленівці XIX ст. першою школою була церковнопарафіяльна. Проте, Оленівка довгий час не мала власної церкви і не утворювала самостійної парафії. Тому в часи масового поширення шкільництва на Київщині місцеві діти відвідували школи в сусідніх селах. Але в 1885 р. стараннями місцевих прихожан в Оленівці було споруджено новий храм святого благовірного князя Олександра Невського. Тоді ж в селі було засновано і власну церковнопарафіяльну школу.
Її фундатором став місцевий священик настоятель оленівського храму о. Олександр Іосифович Калішевський. В роки його наставництва школа лише становилася як установа. Проте, він недовго завідував школою— в 1891 р. до оленівської парафії прибув наступний священик о. Іоанн Андрійович Каковський. Очевидно, єпархіальна влада подбала про те, щоб у парафії з новою церквою та школою був пастир з досвідом роботи у школі — о. Іоанн до прийняття сану 5 років працював вчителем у сільській школі, де отримав певні навики роботи з учнями. Це була важлива якість для священика, якому належало починати роботу нової школи.
“Достаточно сведущ, преподает усердно, по школе очень деятелен, пастырские обязанности исполняет неукоснительно” — так характеризували його клірові відомості (своєрідні літописи, що велися при кожному храмі).
За його наставництва школа с. Оленівки була суто “хлоп’ячою” — наприклад, станом на 1892 р. в ній навчалося 48 хлопчиків.
З 1896р. парафією та школою завідував наступний наставник— священик о.Аполлінарій Єрмолайович Крижановський. Він старанно виконував свої пастирські та вчительські обов’язки. В цей час в школі стали навчатися вже й дівчатка. Наставник о. Аполлінарій за сумлінну пастирську та педагогічну діяльність був відзначений набедреником, скуфією та камілавкою від київських митрополитів різного часу. А в 1900 р. про провінційного пастиря було повідомлено до Священного Синоду Російської Православної Церкви і священика і педагога було нагороджено золотим нагрудним хрестом від імені вищеозначеного Синоду.
Останнім дореволюційним наставником оленівської церковнопарафіяльної школи став о. Федір Петрович Кудрицький. Цей пастир мав досвід педагогічної діяльності, оскільки до прийняття сану він кілька років працював сільським вчителем на Черкащині. З 1901 р. він стає настоятелем місцевого Олександро-Невського храму і вельми енергійно розбудовує шкільну справу. За його наставництва число школярів у селі зростало особливо великими темпами. Якщо в 1909 р. в школі налічувалося 28 першокласників та 13 першокласниць, то станом на 1914 р. їх було відповідно 99 та 48. Такий прогрес значною мірою завдячував тому, що в школи з’явилися меценати. Благодійницею школи виступила землевласниця і представниця стародавнього аристократичного роду Варвара Миколаївна Ханенко. Вона прийняла на себе обов’язки попечительки навчального закладу і напередодні І світової війни щороку надавала школі колосальну для тих часів суму в 2500 крб. (Це при тому, що сотні шкіл Київщини не мали і десятої частини таких щорічних прибутків). Проте, цим справа не обмежувалася. Заохочені прикладом меценатки, селяни Оленівки також щороку стали надавати школі по 165 крб., а держбюджет став асигнувати по 1170 крб. Наприкінці свого існування школа стала трьохкомплектною і в першому її класі учні навчалися чотири роки.
Наставник школи — о. Федір Кудрицький — неодноразово відзначався владою за помітні успіхи у пастирській та освітній діяльності. Від імені київських митрополитів різного часу йому вручили набедреник, скуфію та камілавку. А згодом про заслуженого пастиря дізналися і в Санкт-Петербурзі — священику і педагогу було вручено “Біблію” від імені Священного Синоду Російської Православної Церкви. Подальшому розвитку його діяльності завадила більшовицька революція.
Втім, в Оленівці здійснювалися спроби відкрити і державну школу— причому не просто загальноосвітню, а з ремісничим відділенням. У серпні 1905 р. попечителька церковнопарафіяльної школи В.М. Ханенко подала прохання попечителеві київського навчального округу прохання про надання дозволу на відкриття в Оленівці вищевказаної школи. Поміщиця вказувала, що даний заклад має бути приватним і сама вона, як випускниця Московського Олександрівського інституту, котрий завершила з медаллю, має право бути наставницею такого навчального закладу. При школі мало існувати ремісниче відділення, в якому місцевих дітей навчали б ткацьку, столярному ремеслам, плетінню кошиків, основам сільського господарства, рукоділлю тощо. Крім того, при школі мав існувати ще й клас для дорослих, де В. Ханенко планувала зайнятися ліквідацією неписьменності. Попечитель Київського навчального округу та інспектор народних училищ не заперечували проти існування в Оленівці даної школи, проте про діяльність даного закладу документи не подають суттєвих відомостей.

П а л я н и ч и н ц і
У Паляничинцях протягом досліджуваного періоду існувала єдина церковнопарафіяльна школа, котра функціонувала в селі протягом шести десятиліть. Вона була заснована в 1863 р. настоятелем місцевого храму Казанської ікони Божої Матері священиком о. Іоанном Васильовичем Антоновим — вихідцем з відомої на Київщині духовної родини. Його батько був відомим на Київщині священиком та вченим.
(Деякі джерела подають іншу дату заснування школи — 1861 р.).
Засновник церковнопарафіяльної школи був досвідченим наставником і служив у місцевій парафії з 1861 по 1892 роки — тобто, понад три десятиліття. Майже весь час свого служіння він виконував функції керівника школи с. Паляничинців та викладав у ній Закон Божий. Протягом довгочасного завідування школою пастир і педагог неодноразово відзначався представниками церковної влади. Вже в 1863 р. він отримав архієрейську подяку за старанне виконання своїх обов’язків. Далі йому було вручено в якості відзнаки набедреник та скуфію. Пастир навчав дітей не сам— йому допомагали причетники. Зокрема, відомо, що на початку існування школи більшість предметів викладав паламар місцевого храму Ієремія Лапинський. В ці часи школа перебувала на етапі становлення. Миряни під керівництвом духовенства скликали громадські збори, на яких було вирішено щороку надавати школі певні фінансові асигнування. Спочатку вони мали суто символічний характер, однак згодом стали зростати.
В школі навчалися переважно хлопчики— дівчаток у школі завжди було в кілька разів менше. Наприклад, станом на 1864 р. в навчальному закладі налічувалися 31 хлопчик та 9 дівчаток. Згодом загальна кількість школярів стала зростати, проте дівчаток в школі с. Паляничинців навчалося небагато. У 1909 р. в навчальному закладі налічувалося 46 першокласників та 11 першокласниць.
З 1892 по 1912 роки школою завідував наступний священик— о. Ферапонт Дмитрович Янковський. Він мав семінарську освіту і прибувши до села активно займався викладанням Закону Божого в місцевій церковнопарафіяльній школі. Наставник школи мав чималий досвід у виховані та навчанні підростаючого покоління — він був батьком шести дітей. Протягом довгочасного завідування школою священик неодноразово відзначався представниками церковної влади. Зокрема, йому в різний час вручали набедреник, скуфію та камілавку від імені київських митрополитів. Згодом про старанного пастиря і педагога було повідомлено до Санкт-Петербурга і він в якості нагороди отримав золотий нагрудний хрест та подарункове видання “Біблії” від імені Священного Синоду Російської Православної Церкви. За наставництва о. Ферапонта школа даного села сягнула вершини свого розквіту— в ній навчалися сотні дітей з Паляничинців та Кищинців — приселку місцевої парафії.
Останнім дорадянським наставником церковнопарафіяльної школи був священик о. Димитрій Іоаннович Ілліч — виходець зі стародавньої молдавської духовної династії. Він мав непогану для того часу освіту і прибувши в 1912 році до Паляничинців, чимало уваги приділяв заняттям у школі. За його наставництва школу утримували не тільки місцеві прихожани, але й державний бюджет, з котрого щороку виділялося на потреби школи понад 300 крб., а ще 200 крб. додавали миряни. В цей час Кищинці стали окремою парафією і мали самостійну школу. Тому в школі с. Паляничинці учнів дещо поменшало— станом на 1914р. їх стало лише 39— 31 хлопчик та 8 дівчаток. Наставник школи за старанне ставлення до своїх обов’язків був нагороджений набедреником.

П і в н і, В о л и ц я, Д м и т р і в к а
Три вищеназвані села здавна об’єднувалися спільною парафією св. Іоанна Златоуста, осередок якої перебував у Півнях. (Власне, окрасою сучасних Півнів ще й зараз є стародавній Іоанно-Златоустівський храм). Відповідно, довгий час спільною для цих сіл була і місцева церковнопарафіяльна школа.
Навчальний заклад в Півнях було відрито в 1860 р. настоятелем храму священиком о. Іосифом Іосифовичем Якубовським. Фундатор школи с. Півнів служив у даній парафії з 1840 по 1877 роки — тобто, понад третину століття. З цих десятиліть він 17 років був директором церковнопарафіяльної школи та викладав у ній Закон Божий. За його наставництва школа лише становилася як установа, проте навіть в такий непростий для неї період в ній навчалися десятки дітей з трьох сіл парафії. За старанну пастирську та освітню діяльність о. Іосиф був нагороджений набедреником від імені київського митрополита.
З 1877 по 1887 роки наставником парафії та церковнопарафіяльної школи був священик о. Митрофан Євстратійович Турчинович. Пастир мав чималий досвід у навчанні та вихованні підростаючого покоління — він був батьком п’яти дітей. За його наставництва школа стабілізувала свою діяльність і о. Митрофан за старанне ставлення до своїх обов’язків був нагороджений набедреником та скуфією.
У 1887 р. до місцевої школи прибув наступний наставник — священик о. Віктор Федорович Мізецький. Він був призначений у Півні вже у вельми зрілому віці і за служіння в інших парафіях мав чимало відзнак. Священик завідував школою понад 10 років. Станом на 1897 р. в навчальному закладі налічувалося 36 першокласників та 6 першокласниць. Наставник школи за плідну пастирську і педагогічну діяльність у Півнях був нагороджений камілавкою та золотим нагрудним хрестом від імені Священного Синоду Російської Православної Церкви. В часи його наставництва школа поступово вийшла на якісно новий рівень діяльності. Стабілізувалося її матеріальне утримання, яке здійснювали миряни. Школа перестала тіснитися в найманих приміщеннях — прихожани спорудили для неї окремий будинок. Наприкінці XIX ст. в ньому вже було тісно від бажаючих отримати освіту і незабаром в межах парафії було відкрито ще одну церковнопарафіяльну школу — у приселку Волиці.
Ініціатором її створення був уже наступний наставник парафії— священик о. Фома Каковський, котрий мав чималий досвід завідування школами в інших селах регіону. Він прибув до Півнів у 1898 р. і стратегічним напрямком його діяльності стало саме завідування двома церковнопарафіяльними школами, в яких кількість школярів зросла до небачених досі розмірів. Вже в 1900 р. в школі с. Півнів налічувалося 69 першокласників та 11 першокласниць, а в школі грамоти приселку Волиці їх було відповідно 32 та 10. На такому рівні ця кількість трималася кілька років. Наставник школи за успіхи в світній діяльності був нагороджений камілавкою.
Останнім дореволюційним наставником парафії та шкіл був о. Петро Миколайович Орловський, що прибув сюди в 1903 р. і служив у селі до радянських часів. Він мав досвід педагогічної діяльності, оскільки до прийняття сану працював вчителем на Поділлі. Здобутий досвід пастир реалізовував у школах Півнів та Волиці. За сумлінну освітню діяльність священик та педагог був нагороджений набедреником та скуфією. Проте, в часи І світової війни кількість школярів стала зменшуватися.

П р и ш и в а л ь н я, Я р о ш і в к а
Два вищеозначені села здавна об’єднувалися в спільну для обох сіл Свято-Георгіївську парафію, осередок якої перебував у Пришивальні. Тому певний час спільною була і церковнопарафіяльна школа. Вона з’явилася в даному селі у 1861 році стараннями настоятеля місцевого храму св. Георгія Побідоносця священика о. Фоми Федоровича Каковського. Фундатор шкільної справи служив у даній парафії з 1861 по 1882 роки— тобто, понад два десятиліття. Саме протягом цього часу він був керівником школи та викладав у ній Закон Божий. В наставника парафіяльної школи був чималий досвід навчання та виховання підростаючого покоління — він був батьком п’яти дітей.
Школа, відкрита о. Фомою, належала до досить значних навчальних закладів — тут навчалися десятки дітей з Пришивальні та Ярошівки. За старанну пастирську та педагогічну діяльність священик був нагороджений набедреником.
З 1882 по 1887 роки школою завідував наступний священик о. Захарій Іоаннович Левитський. Він мав певний педагогічний досвід, оскільки до прийняття сану він кілька років працював викладачем в Уманському духовному училищі. Його зразкові уроки привернули увагу архієрея і молодий педагог був рукопокладений у священики. По прибуттю до Пришивальні пастир активно реалізовував здобутий досвід у місцевій школі. На час його призначення школа дещо занепала (після переведення о. Фоми парафія деякий час не мала настоятеля, а школа — керівника) і о. Захарію Левитському довелося відкривати школу заново. Це трапилося в 1884 р.— в часи повторного розквіту церковнопарафіяльної освіти на Київщині. Деякі документи дану дату трактують як рік відкриття школи, хоча реально це була її своєрідна реанімація. В часи наставництва о. Захарія шкільне життя в селі стабілізувалося і школа стала досить стрімко зростати.
У 1887 р. до школи було призначено наступного наставника — священика о. Григорія Васильовича Раставецького. Цей пастир також починав викладачем Уманського духовного училища. Далі, ставши священиком у м. Корсуні, він відкрив там чотири школи, за що отримав архієрейську подяку. Там же він став і окружним бібліотекарем. Здобутий досвід просвітницької діяльності священик став реалізовувати і в Пришивальні, але незабаром в нього всерйоз захворіли очі і о. Григорій змушений був через три роки перевестися за штат.
З 1890 по 1901 роки школою с. Пришивальні став завідувати наступний священик— о. Єлисей Кирилович Клепатський. Він у свій час працював звичайним сільським вчителем, а тому отримав певний досвід роботи в школі. Останній збагачувався ще й навикам “домашньої педагогіки”, оскільки священик був батьком шести нащадків. Цей досвід не минув дарма. В школі швидко стало тісно від дітей, бажаючих навчитися грамоти і пастир та педагог відкрив у парафії ще одну школу— в приселку Ярошівці, мешканці якого належали до приходу св. Георгія. Станом на 1900 р. в школі с. Пришивальні навчалося 43 першокласники та 17 першокласниць, то в ярошівській школі їх було відповідно 25 та 1.
Утримувалися обидві школи зусиллями місцевих прихожан — на початку XX ст. лише мешканці с. Пришивальні щороку жертвували на потреби парафіяльного навчального закладу до 100 крб. “важкою” царською валютою. Згодом стало пособляти ще й казначейство, котре кожен рік надавало школі по 360 крб.
Розквіт школи с. Пришивальні відбувся за настоятельства нового священика — о. Леоніда Ерастовича Василевського. Цей пастир служив у Пришивальні з 1901 по 1904 роки і мав досить насичену біографію — він отримав ветеринарну освіту, далі працював шкільним вчителем у Тетіїві і нарешті став священиком. Його вчительська кар’єра була зовсім недовгою, але, очевидно, таки залишила певний слід у нахилах священика— прибувши до Пришивальні у якості священика, він став енергійно розбудовувати навчально-виховний процес і досяг помітних успіхів. У 1902 р. в школі с. Пришивальні налічувалося 63 першокласники та 18 першокласниць, а в ярошівській школі, котрою також відав о. Леонід, навчалося 29 хлопчиків та 2 дівчинки. Таких показників школа ще не мала.
Останнім дореволюційним наставником школи с. Пришивальні став священик о. Григорій Васильович Радецький, котрий прибув до Пришивальні у 1904 році і служив тут до проголошення радянської влади. За його наставництва школа продовжувала рухатися обраним напрямком, проте в складні часи революцій та І світової війни число школярів у школі зменшилося. Станом на 1914 р. в школі с. Пришивальні налічувалося 46 хлопчиків та 33 дівчинки, а в школі с. Ярошівки їх було 43 та 20.

С к р и г а л і в к а
У Скригалівці XIX – початку XX ст. існувала лише єдина церковнопарафіяльна школа. А оскільки дане село довгий час не становило окремої парафії, то в часи масового поширення парафіяльної освіти на Київщині в 60-х роках XIX ст. діти з села Скригалівки відвідували школу в с. Веприку, до парафії якого належала Скригалівка.
Школа, спільна для Веприка та Скригалівки, з’явилася в першому селі у 1860 р. і за кількістю школярів вважалася однією з найбільших на Фастівщині. Засновником школи був настоятель Параскевського храму села Веприка— о. Лев Йосипович Погорецький. Він належав до відомих духовних династій Київщини і був сином священика.
Фундатор парафіяльної освіти служив тут найдовше у XIX столітті — з 1845 по 1891 роки. Мабуть, ніхто у Веприку та Скригалівці не знав так добре своїх земляків, як о. Лев — адже довгих 46 років всі вони сповідалися лише йому.
Протягом свого довгочасного служіння пастир кілька десятиліть виконував обов’язки благочинного — керівника невеликої церковної округи з півтора десятка парафій. Зокрема, в його обов’язки входило і наглядати за станом церковнопарафіяльних шкіл Фастівщини. За майже півстолітнє служіння Богу, Церкві та освіті отець Лев заслужив чимало нагород як від церковної, так і від державної влади Російської імперії. В 1865 році він отримав у якості нагороди набедреник, в 1869 р.— скуфію, в 1873 р.— камілавку. У подальшому на провінційного, але заслуженого священнослужителя звернули увагу і в далекому Санкт-Петербурзі. В 1884 році о. Лев був нагороджений золотим нагрудним хрестом від імені Священного Синоду Російської Православної Церкви.
До школи, відкритої о. Левом, ходили десятки скригалівських дітей. Але Скригалівка була досить великим селом і місцеві мешканці прагнули мати і власну церкву, і окрему церковнопарафіяльну школу. Покровський храм в Скригалівці з’явився в 1893 р. і до нинішнього дня є окрасою села. А окрему церковнопарафіяльну школу місцеві мешканці відрили ще до побудови церкви — у 1888 році. Спочатку вона підлягала веприківському духовенству, оскільки скригаліська церква Покрови Божої Матері певний час не мала самостійного статусу і окремого причту.
Втім, в 1899 р. сюди прибув і священик— о. Юліан Якович Маковський, котрий став завідувати і парафією, і школою. Документи вельми неоднозначні в оцінці діяльності даного священика. Але як би там не було— станом на 1902р. в школі, очолюваній о. Юліаном, навчалося 32 першокласники та 4 першокласниці.
Останнім дореволюційним наставником даної школи був о. Яків Андрійович Хмілевський. За його наставництва школа стабілізувала своє становище. Зокрема, було вирішено питання матеріального забезпечення навчального закладу. Місцеві мешканці були зібрані на збори, де постановили щороку надавати школі певну суму асигнувань. Відповідно, парафіяльному навчальному закладу кожного року надавалося громадою по 150 крб., а державним бюджетом— 390 крб. Станом на 1914р. в школі навчалося 44 хлопчики та 16 дівчаток.

С н і г у р і в к а, В е л и к а О ф і р н а
У Снігурівці XIX — початку XX ст. існувала єдина в селі церковнопарафіяльна школа, заснована в 1861р. настоятелем місцевої Різдво-Богородицької церкви священиком о. Григорієм Мізецьким. Засновник снігурівської приходської школи мав неабиякий досвід у вихованні та навчанні підростаючого покоління — він був батьком семи дітей. При цьому заняття церковнопарафіяльної школи перший час внаслідок відсутності пристосованого приміщення відбувалися у його власній оселі. Вочевидь, навчально-виховний процес відбувався не без успіху — наставник школи регулярно отримував нагороди від представників церковної влади. Зокрема, фундатор парафіяльної освіти в Снігурівці за старанну пастирську та освітню діяльність був відзначений набедреником та скуфією. Засновник снігурівської приходської школи завідував нею два десятиліття.
З 1881 р. і до радянських часів — тобто, щонайменше 36 років — директором парафіяльної школи с. Снігурівки був представник тієї ж духовної династії Мізецьких — син о. Григорія о. Андрій Мізецький. Священик мав певний досвід педагогічної діяльності, оскільки після закінчення навчання в семінарії певний час працював шкільним вчителем. Здобуті навички наставник школи не без успіху реалізовував і в Снігурівці. Школа стала однією з найчисельніших на Фастівщині за кількістю учнів. Сам же наставник за активну пастирську та освітню діяльність регулярно отримував не лише церковні відзнаки, але й державні нагороди. Зокрема, він був нагороджений набедреником, скуфією та камілавкою від імені київських митрополитів. Далі про старанного священика с. Снігурівки повідомили до Санкт-Петербурга і в 1910 р. наставник снігурівської школи отримав у якості нагороди золотого нагрудного Христа від імені Священного Синоду Російської Православної Церкви — вищого церковного органу влади тогочасної Росії. А в 1913 р. заслуги священика та педагога було відзначено і на державному рівні — пастиреві було вручено орден св. Анни ІІІ ступеня. Отець Андрій був останнім наставником снігурівської школи дорадянського часу. Він був гідним педагогом і чужим, і своїм нащадкам — його власні діти, що також навчалися в батьківській школі, отримали хорошу освіту і стали займати досить високі як для провінційних поповичів посади. Зокрема, син о. Андрія Петро став викладачем Імператорського університету імені князя Володимира; інший син — Євгеній — став лікарем тощо.
Перший час свого існування снігурівська школа не мала власного приміщення і перебувала в оселі свого засновника — не зважаючи на те, що оселя і без цього була переповнена власними нащадками пастиря. Проте, снігурівська школа була однією з найбагатолюдніших на Фастівщині, адже відвідували її не лише мешканці самої Снігурівки, але й кількох приселків місцевої парафії — Малої Снітинки, Великої та Малої Офірні, а після закриття приходських шкіл у Фастові в снігурівській школі можна було бачити і вихідців з цього містечка. Відповідно, настоятель приходу і завідувач школи о. Андрій Мізецький за власний кошт будує в Снігурівці нове приміщення школи, оскільки учні давно вже не поміщалися в його оселі. Станом на 1900 р. в школі навчалося 86 хлопчиків та 12 дівчаток. І хоча на цей час школа вже мала окреме приміщення, її стіни все-одно не поміщали всіх бажаючих навчитися грамоти — розвиток економіки наполегливо вимагав все більшої кількості грамотних робітників. Тому на початку індустріального XX ст. мирянами було відкрито школу грамоти і в за приселку Великій Офірні. Тут було чимало неписьменних і приселкова школа грамоти за числом учнів швидко перегнала снігурівську. Документ свідчить, що станом на 1914 р. у снігурівській церковнопарафіяльній школі навчалися 56 хлопчиків та 37 дівчаток, а в школі грамоти у В. Офірні їх було відповідно 118 та 71. Якщо врахувати, що мова йде лише про перші класи, то цифри виглядають досить переконливо.

Т р и л і с и
Єдиним навчальним закладом даного села була церковнопарафіяльна школа. Вона з’явилася в Трилісах у 1863 р. стараннями настоятеля місцевого Свято-Успенського храму священика о. Андрія Гавриловича Осиневича. Він служив у даному храмі з 1843 по 1872 роки— тобто, майже три десятиліпя. З цих 30 років пастир майже 10 літ завідував навчально-виховним процесом села Триліс. Фундатор парафіяльної освіти в Трилісах мав чималий досвід педагогічної роботи — до прийняття сану він вісім років був викладачем Уманського духовного училища. Ці навики збагачувалися ще й засвоєними прийомами “домашньої педагогіки” — пастир і педагог був батьком семи дітей. Здобутий досвід пастиреві став у пригоді у відкритій ним згодом парафіяльній школі. І хоча в часи наставництва о. Андрія приходська школа с. Триліс перебувала на стадії становлення, в ній навчалося до сотні школярів — при чому всі вони були першокласниками.
У 1872 р. місце о. Андрія заступив його син — також священик о. Іоанн Андрійович Осиневич. Він був гідним продовжувачем справи свого батька. “Слово Божие проповедует. В храме и в школе поучает своих прихожан правилам веры и жизни христианской с усердием”— так характеризують його діяльність в Трилісах документи. Новий наставник виконував обов’язки благочинного та ревізора церковнопарафіяльних шкіл у своєму благочинному окрузі. За довгочасне завідування парафією та приходською школою (з 1872 по 1909 роки) о. Іоанн Осиневич неодноразово відзначався церковним начальством— причому як з Києва, так і з Санкт-Петербурга. Зокрема, від київських митрополитів різного часу пастиреві та педагогу було вручено набедреник, скуфію та камілавку. Згодом на заслуженого провінційного священика звернули увагу і в столиці Російської імперії. У 1895 р. “за благоустройство церковноприходских школ” пастир і керівник школи був нагороджений “Біблією” від імені Священного Синоду Російської Православної Церкви. Крім того, за безкоштовні труди на посаді ревізора церковнопарафіяльних шкіл округу священик о. Іоанн був відзначений грошовою премією в розмірі 60 крб. від імені обер-прокурора Священного Синоду РПЦ.
За наставництва о. Іоанна Осиневича єдину змішану школу було поділено на дві — чоловічу та жіночу. Станом на 1902 р. в даних школах навчалося 107 хлопчиків та 52 дівчинки. В цей час обидві школи мали власні і досить значні приміщення.
Школа продовжувала рухатися шляхом зростання і в подальшому. У 1909 р. до неї було призначено наступного наставника— священика о. Антонія Вікторовича Славицького. Він походив з відомої на Південній Київщині духовної династії і був вельми досвідченим пастирем та шкільним наставником. До прийняття духовного сану він певний час працював шкільним вчителем. Здобувши досвід роботи в школі, він став активно його впроваджувати в навчальному закладі с. Триліс. За його настоятельства місцева церковнопарафіяльна школа, як одна з найбільших у регіоні, стала фінансуватися державою у підвищеному варіанті. Якщо більшість шкіл Київщини початку XX ст. отримували з держбюджету стандартну суму в 390 крб., то школа с. Триліс напередодні І світової війни кожного року отримувала 1841 крб. — подібне утримання на тогочасній Київщині було рідкістю і говорило про особливий статус школи.
Станом на 1914 р., не дивлячись на початок військових дій, в приходській школі Триліс навчалося 136 першокласників та 43 першокласниці — це один з найбільших показників у регіоні.
Наставник школи за старанну пастирську та педагогічну діяльність неодноразово відзначався представниками церковної влади. Від імені київських митрополитів різного часу його нагороджували набедреником, скуфією та камілавкою. Далі про сільського пастиря і педагога було повідомлено до Санкт-Петербурга і, як наслідок, о. Антоній Славіцький був нагороджений золотим нагрудним хрестом та подарунковим виданням “Біблії” від імені Священного Синоду Російської Православної Церкви. А в 1909 р. священика відзначили ще й високою державною нагородою, котру вручали саме за успіхи в цер¬ковнопарафіяльній освіті— орденом св. Анни III ступеня. У 1913 р. триліський шкільний наставник став ще й протоієреєм.

Ч е р в о н а М о т о в и л і в к а
(історично — К а з е н н а М о т о в и л і в к а ),
Б о р о в а
Церковнопарафіяльні школи. Село Казенна Мотовилівка та хутір Борова історично становили єдину Покровську парафію, осередок якої перебував у Казенній Мотовилівці. При мотовилівській церкві церковнопарафіяльну школу було засновано у 1860 р. настоятелем місцевого храму священиком о. Петром Гордієвським. Фундатор школи походив зі спадкових дворян і служив у парафії с. Казенної Мотовилівки з 1847 по 1872 роки — тобто, чверть століття. З цих двох з половиною десятиліть пастир 12 років був завідуючим церковнопарафіяльною школою та викладав у ній Закон Божий. В ці часи школа перебувала на етапі свого організаційного оформлення і в ній навчалися десятки місцевих дітей.
З 1872 по 1914 р. школою, до якої ходили діти з Казенної Мотовилівки та з Борової, завідував священик о. Олександр Стефанович Гришковський. Він походив зі знаної на Київщині духовної династії і мав досвід роботи в школі, оскільки до прийняття сану він кілька років учителював на Черкащині. Документи відзначають проповідницькі якості пастиря— а красномовство є важливою рисою і для педагога. Протягом довгочасного керівництва школою о. Олександром навчальний заклад знав злети і падіння. Останні були пов’язані з тим, що школа не мала стабільних джерел надходжень і певний час існувала лише завдяки ентузіазму місцевого духовенства та приходського активу. Наприкінці 70-х років XIX ст. школа занепала. Але на початку 80-х, коли селяни вже мали змогу краще фінансувати навчальний заклад, школа отримала нове життя. Стараннями о. Олександра, котрі підкріплювалися пожертвами мирян в школі станом на 1909 р. налічувалося 53 першокласники та 7 першокласниць. Пастир і педагог за старанну діяльність в парафії та школі був нагороджений набедреником, скуфією та камілавкою від київських митрополитів різного часу. Втім, саме за настоятельства о. Олександра цер¬ковнопарафіяльну школу Казенної Мотовилівки було замінено державною.
Останнім дореволюційним наставником місцевої парафії був священик о. Олександр Левович Гродзинський. Він прибув до Казенної Мотовилівки у воєнному 1914 році. На цей час Казенній Мотовилівці церковнопарафіяльної школи вже не існувало. Зате у хуторі Боровій ще в 1913 р. було споруджено окремий храм святого рівноапостольного князя Володимира. (Він був перебудований з місцевої цвинтарної каплиці, котра довгий час існувала на тогочасному хуторі Боровій. Логічним продовженням цього процесу було відкриття церковнопарафіяльної школи, котра була заснована в селі ще до побудови церкви). Даною школою також завідували священики з Казенної Мотовилівки. А коли в Мотовилівці на початку XX ст. відкрили державну школу, то церковнопарафіяльна школа хутора Борової стала єдиним церковноприходським закладом на території парафії. Станом на 1914 р. в хуторі Боровій налічувалося 440 постійних мешканців. А в школі Борової цього ж року навчалося 52 першокласники та 10 першокласниць. На її утримання держбюджет щороку виділяв по 360 крб. Але чимало учнів з Борової відвідувало й державну школу в Мотовилівці.
Державне шкільництво. В Казенній Мотовилівці на початку XX століття було засновано чотирьохкласне училище. Проте, воно довгий час не мало власного приміщення і наймало для занять дачний будинок місцевої жительки Старикової. Це було вельми незручною обставиною, яка змушувала училище регулярно переїздити. На час літніх місяців у дачному приміщенні відпочивала сама власниця і вона просила училище звільняти її дачу на даний період. Більше того, щороку училищне начальство мало виділяти кошти на ремонт дачного будинку перед його звільненням на час дачного сезону. В Мотовилівці будувалося нове приміщення для чотирьохкласного училища, однак це будівництво просувалося вельми повільно і училищу досить довгий час доводилося переїздити з однієї оселі в іншу.
20 березня 1912 року директор народних училищ Т. Лубенець надіслав попечителеві для затвердження розклад перевідних іспитів і повідомив про майбутній ремонт споруди училища:
“Представляя при сем распределение переводных испытаний в Мотовиловском городском четырехклассном училище, имею честь покорнейше просить Ваше Превосходительство об утверждении указанного распределения переводных испытаний.
К сему имею честь добавить, что училищное помещение названного училища должно быть освобождено к концу апреля с таким расчетом, чтобы к 1 мая мог быть произведен ремонт всего дачного помещения, занимаемого училищем. В свободные от учебных занятий дни предположено перенести училищное имущество, кроме училищных скамеек из занимаемой квартиры-дачи в новое собственное здание, где ныне приготовляется уже небольшое помещение как для имущества, так и для производства экзаменов. Владелица дачи-квартиры госпожа Старикова настаивая на освобождении квартиры к сроку, ставит условием уплату училищем по 10 рублей за каждый просроченный день”.
Зрозуміло, що мотовилівські освітяни мріяли про окрему шкільну споруду і здійснювали певні кроки для досягнення цієї мети. Документи розповідають про це наступне:
“Первоначальное предположение о постройке при станции Мотовиловке училища всецело принадлежит инспектору народных училищ Н. Д. Кармазину, который по соглашению с директором народных училищ Т. Лубенцем в начале апреля 1908 года обратился к Н. А. Садчикову с просьбой выяснить возможности постройки при станции Мотовиловке четырехклассного училища с затратой из местных средств до 20000 рублей.
На частном совещании местных владельцев, состоявшемуся 17 апреля 1908 года под председательством Н. А. Садчикова, решено с Божьей помощью принять предложение Н. Д. Кармазина и Т. Лубенца и приложить все усилия к учреждению при поселке Мотовиловке 4-хклассного городского училища.
Первоначально хлопоты и ходатайства велись Н. А. Садчиковым, затем 12 марта 1909 года утвержден “Устав общества по постройке при станции Мотовиловке Юго-Западных железных дорог 4-хклассного городского училища Министерства народного просвещения. А 22 апреля 1910 года господином попечителем Киевского учебного округа учреждена под председательством г. Н. А. Садчикова особая строительная комиссия в составе: И. Мошкова, П. Антонова, П. Портнова, П. Андросенко”.
Далі почався збір коштів на спорудження школи. Коштами допомагали всі, хто міг це зробити — і Південно-Західна залізниця (лісоматеріали), і земство (3000 крб.), і Міністерство народної освіти (10000 крб.). Серед приватних меценатів лише згадуваний Садчиков пожертвував понад 1200 карбованців.
Всього на будівництво було використано 19968 крб. 39 коп. Основні будівельні роботи було завершено у 1913 році.
Мотовилівська чотирьохкласна державна школа мала типову для таких закладів програму навчання. У першому класі діти навчалися Закону Божому, російській мові, арифметиці та малюванню, у другому до вищеозначених предметів додавалися ще географія, історія та природознавство (“естествоведение”). В третьому класі продовжуючи вивчати всі перелічені предмети, учні вивчали ще й нові— геометрію, французьку та німецьку мови, а в четвертому новий предмет був лише один — фізика.
Виховний процес ґрунтувався на традиційних для населення православних релігійних цінностях. Вивчення Закону Божого було обов’язковим для всіх класів чотирьохкласного училища. У великі свята та неділі учні мали відвідувати богослужіння у православному храмі. Але сільський храм у цей час перебував на ремонті і місцеві діти не мали можливості його відвідувати.
Директор шкіл Київської губернії одного разу особисто звернув увагу на цей факт. Відповідно, з цього приводу педагогічною радою Мотовилівської чотирьохкласної школи було прийнято рішення про проведення вечірніх богослужінь в актовому залі училища, “так как в огромном поселке при станции Мотовиловке нет Храма Божия; село же Мотовиловка находится на расстоянии 5-6 верст, а ближайшая церковь есть в селе Солтановке на расстоянии двух верст, куда ведет крайне неудобная дорога”.
Втім, солтанівський храм не поміщав всіх бажаючих побувати на богослужінні і тому в квітні 1912 року на прохання директора народних училищ Т. Лубенця педагогічній раді Мотовилівського чотирьохкласного училища було дозволено “совершать накануне праздничных, воскресных и высокоторжественных дней вечерние богослужения в актовом зале училища и израсходовать из специальных средств сего училища на приобретение предметов, необходимых для богослужения, 88 рублей”.
В училищі навчалися не лише мешканці найближчих сіл, але й значних містечок — таких, наприклад, як Фастів. Стіни Мотовилівської школи протягом її недовгочасного існування встигли побачити чимало радощів і печалей. До перших можна віднести те, що кращих вчителів школи регулярно нагороджували грошовими преміями. Викладачам же Закону Божого вручалися, крім премій, ще й церковні відзнаки. Наприклад, у 1913 році священику о. Георгію Загродському, що викладав цей предмет, за клопотанням директора народних училищ Т. Лубенця було нагороджено головним убором — скуфією за “отлично-усердное исполнение законоучительских обязанностей”.
Траплялися в школі і нещасні випадки. Наприклад, у 1912 році учень з містечка Фастова Михайло Сугак з необережності застрелив себе з мисливської рушниці.
А далі Мотовилівка та Борова опинилися у вирі бурхливих подій війн та революцій. Проте, навіть у такі скрутні часи місцеві мешканці не забували про освіту.
Наприклад, 21 жовтня 1918 р. департамент середньої школи повідомив Комісаріату Київської шкільної округи про наступне:
“Департамент середньої освіти цим повідомляє для належного розпорядження, що Міністерство освіти згідно з проханням громади “Благоустройства посьолка Мотовилівки” дозволяє зазначеній громаді відкрити з початком 1918/1919 н. р. в п. Мотовилівка приватню 8 класову повноправну гімназію з викладовою українською мовою з тим, щоб у цьому році було відкрито підготовчий і три перші класи, а в майбутньому кожен рік відкривався слідуючий клас на точній підставі статуту хлоп’ячих гімназій з віднесенням утримання цієї гімназії на місцеві кошти”. Але військові події завжди відбуваються швидше, ніж засновуються школи. А тому цей проект так і залишився останнім дорадянським акордом освітньої історії села Казенної Мотовиловки та Борової.

Я х н и
У Яхнах досліджуваного періоду існувала єдина церковнопарафіяльна школа. Вона була заснована в 1860 р. настоятелем місцевої церкви св. апостола-євангеліста Іоанна Богослова священиком о. Миколаєм Іосифовичем Радзієвським. Фундатор школи мав неабиякий досвід пастирського служіння — він був настоятелем місцевої церкви з 1850 по 1892 роки. З них 32 роки — майже третину століття— він завідував місцевою церковнопарафіяльною школою. У роботі в школі пастиреві, очевидно, не в останню чергу допомагали навички “домашньої педагогіки” — священик був батьком дев’яти дітей. (Кілька з них, завершивши яхнівську церковнопарафіяльну школу, продовжили освіту і здобули вельми престижні професії).
Навчальний заклад с. Яхнів та його наставник вже з самого початку свого існування відмічався київськими ієрархами. У 1862 р. за старанне ставлення до обов’язків педагога та “ревностные занятия с крестьянскими детьми” о. Миколай був нагороджений набедреником від імені київського митрополита Арсенія (Москвіна). Протягом подальших десятиліть служіння священик і педагог був відзначений ще й скуфією та камілавкою. Наставнику школи допомагав у навчанні дітей заштатний священик о. Пантелеймон Левитський, який мешкав у Яхнах наприкінці свого життя.
Церковнопарафіяльна школа с. Яхнів на початку свого існування не мала власного будинку і перебувала в найманій селянській оселі. Остання була не особливо просторою, а тому кількість учнів перший час теж була невеликою. Станом на 1864 р. в школі навчалося 25 першокласників та 4 першокласниці — очевидно, максимум, який могла помістити тогочасна школа. Забезпечення школи також було мінімальним— миряни уклали угоду, згідно якої щороку надавали для потреб навчального закладу по 10 крб.— суму суто символічну. Але школа таки функціонувала завдяки ентузіазму місцевого духовенства та приходського активу.
Наприкінці XIX ст. школа вийшла на якісно вищий етап свого існування. Миряни, сплативши викупні платежі за свою особисту свободу, дістали можливість щороку надавати школі для задоволення її потреб по 100 крб. Крім того, оскільки Яхни в свій час належали графині-меценатці О. В. Браницькій, то згідно її заповіту, частина відсотків з її величезного капіталу щороку надавалася яхнівській школі. Крім того, школа перестала тіснитися у селянській хаті — для на неї на кошти місцевих селян та землевласниці було споруджено новий будинок, котрий виконував свої функції до початку І світової війни. Зрозуміло, що за таких умов число учнів у навчальному закладі стало стабільно зростати. Наприклад, станом на 1897 р. у школі налічувалося 53 хлопчики та 7 дівчаток.
В цей час школою завідував вже інший наставник — священик о. Фома Федорович Каковський, котрий служив у даному селі з 1892 по 1899 р. Документи відмічають ревність пастиря до виконання своїх обов’язків. До Яхнів він прибув уже досвідченим священиком, маючи ряд нагород від імені київських митрополитів — набедреник, скуфію, камілавку. А за успішну пастирську та освітню діяльність в Яхнах священик та педагог мав нагороди із Санкт-Петербурга. Зокрема, в 1896 р. о. Фомі було вручено письмове благословіння Священного Синоду Російської Православної Церкви.
Гідним продовжувачем освітньої справи виявився і його наступник — священик о. Іоанн Миколайович Шпаковський. Цікаво, що він починав свій трудовий шлях звичайним сільським вчителем у Яхнах, де вчителював з 1893 по 1896 роки. (В той час місцеві настоятелі все активніше використовували послуги світських педагогів, котрі мали відповідну освіту. За священиками ж залишалося загальне керівництво школою та викладання Закону Божого). Молодий вчитель, очевидно, добре справлявся зі своїми обов’язками— в усякому разі вже в 1895р. йому було оголошено архіпастирську подяку від імені київського митрополита. Для священиків це було не рідкістю, а от для світського педагога — нечастою відзнакою. Подяку було оголошено, зокрема, за протидію штундистам, котрі в цей час з’явилися в селі. Педагог сподобався мирянам і став тут священиком. Проте, і в сані він не полишав занять у школі. За старанну діяльність о. Іоанн був відзначений набедреником та скуфією.
З 1908 р. до школи прибув новий наставник— о. Олексій Іоаннович Бахалович, котрий продовжив діяльність своїх попередників. Він також мав досвід вчителювання — до прийняття сану майбутній священик кілька років працював вчителем у с. Зеленьках Канівського повіту. Професійний досвід збагачувався навиками “домашньої педагогіки”— пастир був батьком восьми дітей. За його наставництва школу припинили фінансувати відсотками з капіталу графині О. Браницької, проте заклад став утримувати державний бюджет, котрий щороку виділяв для потреб школи по 390 крб. Наслідки були очевидними — якщо в 1902 році в школі налічувалося 60 першокласників та 5 першокласниць, то в 1909 р. їх було вже відповідно 66 та 15. Священик і педагог за старанну пастирську та освітню діяльність був нагороджений набедреником.
Останнім наставником яхнівської школи був священик о. Михаїл Миколайович Цікаловський, котрий служив у даному селі з 1913 року і до початку радянських часів. Він також був главою багатодітного сімейства і мав досвід у навчання та вихованні підростаючого покоління. Станом на 1914 р. в школі с. Яхнів навчалося 90 хлопчиків та 14 дівчаток. Всі вони були першокласниками. Священик і наставник школи не встиг отримати жодної відзнаки за свою діяльність — цього ж року почалася І світова війна.

За виданням: Перерва В.С. Історія шкільництва в містах і селах Київщини ХІХ-початку ХХ століття. — Біла Церква: Вид. О.Пшонківський, 2008.

Перерва Володимир Степанович, кандидат історичних наук, краєзнавець

Народився 22 квітня 1979 р. у м. Біла Церква. Навчався у Білоцерківській середній школі № 1. У 1992 р. вступив на Історичний факультет Дрогобицького педагогічного університету ім. Івана Франка, який закінчив 1997 року із відзнакою. Із 1997 р. – аспірант історичного факультету Національного університету ім. Тараса Шевченка. У 2002 р. захистив кандидатську дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за темою дослідження «Статус єпархіальних органів влади та парафіяльного священства у Київській митрополії кінця ХVІІІ – ХІХ ст.». З 2002 р. і до теперішнього часу Володимир Степанович працює доцентом кафедри правознавства Білоцерківського інституту економіки і управління вищого навчального закладу «Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна».

Протягом останніх двох десятиліть в українській історичній науці відбуваються значні трансформації. Вони зумовлюються як політичною ситуацією у країні, так і процесом розвитку історичного знання, зміною методології досліджень, інтеграцією української історичної науки у світовий історико-історіографічний простір. Яскравим представником сучасних українських дослідників є Володимир Степанович — автор більше 100 наукових і навчально-методичних праць із церковної історії, історії освіти, мікроісторії краєзнавства, українсько-польських культурних зв’язків, розвитку польської історіографії. Слід відзначити його наукові монографії: «З історії виникнення і діяльності біржі в Україні / В.Ю. Король, В.С. Перерва» (К., 2003. – 72 с.), «Православне Надросся у ХІХ ст.» (Біла Церква , 2004. – 256 с.), «Історія шкільництва в містах і селах Київщини ХІХ – початку ХХ ст.» (Біла Церква, 2008. – 671 с.), «Село Буки: минуле, сучасне, майбутнє / В. Перерва, К. Плівачук» (Біла Церква, 2008. – 272 с.), «Графи Браницькі: підприємці та меценати» (Біла Церква , 2010. – 269 с.) та ін.
Наукові здобутки Володимира Степановича є важливим внеском у відродження і збагачення духовних основ національного розвитку, інтеграцію традицій і вироблених минулими поколіннями морально-етичних норм у життя сучасного суспільства. Його вміння вдало інтерпретувати давні історичні події, критично відстоювати свою думку і свій погляд на події минулого надають історичним дослідженням реальності і переконливості.
Наукові досягнення Володимира Степановича відмічені рядом нагород: у 2005 р. він став лауреатом премії голови Київської обласної державної адміністрації в номінації за наукові досягнення; у 2009 р. нагороджений орденом Української православної церкви 1020 річчя Хрещення Русі; 2010 року нагороджений медаллю Всеукраїнського товариства «Просвіта» «Будівничий України».
автор: Перерва Володимир Степанович, доцент кафедри правознавства Білоцерківського інституту економіки та управління деньги в долг