ІСТОРИЧНИЙ ПОХІД СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ 1917-1921рр.

..опис походів січовиків у буремні 1917-1921рр.

ПРО ІСТОРИЧНИЙ ПОХІД СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ

             НА КИЇВ ЧЕРЕЗ БІЛУ ЦЕРКВУ, ФАСТІВ І МОТОВИЛІВКУ

                                У ЛИСТОПАДІ-ГРУДНІ 1918 РОКУ

                                             Мондзелевський Е.А.,  директор ФМІМ «Музей на колесах»,

                    науковий працівник музею, член Національної Спілки краєзнавців України,

                                                                                                         м.Фастів

Антигетьманське повстання 15.11.1918 року і Мотовилівський бій 18.11.1918 року, як і назагал визвольні змагання українців 1917-1921рр., стали прикладом і свідченням небаченого героїзму українських вояків в умовах, коли слід було в кровопролитних боях відновлювати самостійність нашої держави. Головне питання, яке сьогодні часто обговорюється при аналізі тих історичних подій: «Через які саме дії необхідно було у листопаді-грудні 1918 року проливати кров і відновлювати самостійність нашої держави?».  І ось тут оцінки інколи діаметрально розходяться, хоча з погляду державотворення цю відповідь можна висловити однозначною тезою: «Через недолугі рішення її владних правителів того часу, які страждали проросійськими ментальними пережитками і автоматично переносили їх на процес управління Українською державою».  Ці правителі і політики, як свідчить подальша історія, не мали жодного теорітичного шансу на успіх своїх задумів серед українського народу, бо «колишня велика Росія» ніяк не вивітрювалася з їх голів. Вони виявилися тоді негідними свого війська – війська відважних героїв і справжніх патріотів України. І саме під таким аналітичним кутом слід розглядати історичний похід українських січових стрільців на Київ через Білу Церкву, Фастів і Мотовилівку у листопаді-грудні 1918 року.

Сьогодні дуже часто можна почути думку про те, що сварки українських політиків у той драматичний історичний час призвели до внутрішнього громадянського протистояння і допомогли зовнішнім недругам легко згубити нашу державу. Це дає  підстави деяким сучасним дослідникам представляти події тих часів виключно братовбивчим громадянським конфліктом і  внутрішньою боротьбою за владу, знівельовувати перемогу української стрілецької зброї у доленосному Мотовилівському бою. Хоча, чомусь всі вони забувають, що на кону тоді стояло найцінніше національне надбання і змістове поняття – державна незалежність України.  І хто б нині як не виправдовував дії гетьмана П.Скоропадського у той час, у них не знайдеться відповіді на одне просте питання: «Як може український очільник держави зріктися державної незалежності України?». Аксіома полягає у тому, що він цього зробити  не має морального права за будь-яких умов (!). І саме у цій площині слід шукати причини особистої трагедії керманича України гетьмана П.Скоропадського.

Восени 1918 року політика тодішнього керівника Української Держави гетьмана Павла Скоропадського – генерала царської армії з козацьким родоводом – наближалася до своєї критичної точки. Менталітет багатьох урядовців гетьманської держави важко сприймав справжні національні прагнення українців, тому і призвів невдовзі це державне утворення до краху. Опертя на старі монархічні кадри з проросійськими настроями у процесі «будівництва України» не зустріло підтримки проукраїнських політичних сил та призвело до наростання значних опозиційних настроїв до гетьмана. Ненавидячи в душі все українське, прихильники «нєдєлімой» Росії зайняли, як не дивно, більшість державних посад гетьманської держави і таким змістом її наповнювали. Якщо десь і відкривалися необхідні для держави інституції і заклади, то провідні позиції у них у багатьох випадках  займали посадовці з антиукраїнським менталітетом, для яких займані посади були лише місцем заробітку. До того ж, гетьманським урядом було дозволено осісти в Києві і інших містах України різноманітним білогвардійським втікачам і легально створювати свої чорносотенні добровольчі дружини. Ці дружини у побуті дуже часто влашто-вували відверті антиукраїнські виходки і напади, що викликало обурення в людей і української патріотичної громадськості. Тому остання намагалася  всіляко протидіяти гетьману та його уряду, до якого претензій у людей вистачало. Гетьманський переворот приніс з собою дуже великі зміни національно-політичного і соціального характеру. Тому гетьманську “Українську Державу” люди для себе чітко асоціювали з кількома словами: “гетьманські старости” і «німаки», “карні експедиції з різками” для селян від каральних загонів  «державної варти», “руська офіцерня” і «білогвардійські дружинники» тощо.

Найчисленішу опозицію до гетьмана складав  Український Національний Союз — координаційне об‘єднання  політичних партій (УПСФ, УСДРП, УПСР, УПСС) і громадських організацій (Селянська Спілка, Учительська Спілка, Правниче Товариство, Союз Залізничників, Поштово-Телеграфний Союз, Лікарська Спілка, Товариство «Просвіта», інші тощо), що постало на початку серпня 1918 року шляхом реорганізації з раніше утвореного у травні попереднього Українського Національного Державного Союзу. Ця опозиція постійно критикувала гетьмана за відхід від національної ідеї, за російськомовність, вимагала відновлення УНР і повернення рес-публіканських демократичних засад побудови держави. Нею заявлялося, що влада Скоропадського антиукраїнська по суті і що тримається вона лише на німецьких штиках і промосковських організаціях без підтримки свого народу.

Так, зважаючи на вищевикладене, у боротьбі з проукраїнською опозицією  доводилося тоді будувати свою Українську Державу гетьману Скоропадському. Сам він заявляв, що «будує Україну на зло українцям», які його не розуміють. Своїх опонентів він представляв новітніми більшовиками і демагогами, наявність колишніх монархістів на державних посадах виправдовував потребою залучення фахівців, церковні симпатії виправдовував потребою дотримання канонічної єдності Російської Православної Церкви, тривалу німецько-австрійську присутність та факти самоуправства їх вояків – необхідністю виконувати міжнародні договори і забезпечувати безпеку від більшовицької Росії, російськомовність своїх урядовців та повільне запровадження  державної мови у навчальних закладах – потребою витримки часу, контакти з діячами білого руху та наявність в Україні багатьох білогвардійських добровольчих дружин –  потребою допомогти Росії звільнитися від більшовизму. На закиди, що в «його Україні», крім назв посад немає нічого українського, заявляв про необхідність спочатку створити державу, а вже потім її розбудовувати. Але час проходив, а «розбудова» гетьманської держави тривала без змін і все більше переконувала українців у неминучості того, що станеться 14.11.1918 року.

Відомо, що успіх у Мотовилівському бою Директорії забезпечило білоцерківське січове стрілецтво. Це були, в основному, колишні полонені австро-угорські вояки-українці, яким у 1917-18рр. судилося стати основою війська УНР. Саме воякам Легіону Українських Січових Стрільців австро-угорської армії, що в 1914-1917рр. попали в російський полон у табори на Волзі, Сибіру, Туркестану, копалень донецько-криворізького басейну та інших місць колишньої широкої Російської імперії, призначено було стати творцями нової формації українського війська у містечку Біла Церква Васильківського повіту Київської губернії.

23.08.1918 р. на неодноразові прохання колишніх старшин січового стрілецтва і окремих проукраїнських діячів опозиції гетьман П.Скоропадський нарешті погодився видати наказ про створення з колишніх січовиків УСС окремого стрілецького військового загону з розташуванням у м.Білій Церкві (командир–  полк. Є.Коновалець, заступник– А.Мельник, дозволений набір до загону– не  більше 1000 багнетів). Місце дислокування підрозділу у Білій Церкві було вибрано навмисно, аби стрільці знаходились подалі від Києва і не мали можливості своїми багнетами впливати на владу, яка на початку травня 1918 року їх розформувала. Окремо слід зазначити, що командир ОЗСС полк. Є.Коновалець у розмовах з гетьманом запевнив останнього, що стрілецтво завжди буде вірне гетьманській владі за умови «якщо вона буде боронити»  самостійну і «від нікого незалежну українську державу», після чого йому були надані необхідні кошти та реквізит для початку організаційних робіт зі створення загону. Як згадують очевидці, закипіла тоді праця стрілецьких старшин, а до Білої Церкви зі всієї України почали прибувати колишні січові стрільці. У Києві командування білоцерківського ОЗСС залишило лише канцелярію, у якій могли зареєструватися бажаючі стрільці. Після реєстрації їх групами потягами висилали до казарм у Білій Церкві, якими стали колишні приміщення покинутого шпиталю поблизу містечка з прокладеними залізничними рейками.

Перші стрільці, що приїхали до Білої Церкви, 2 тижні займалися приведенням майбутніх помешкань до ладу та прибиранням бараків, заготівлею військових і продовольчих запасів. Коли наприкінці вересня 1918 року до білоцерківських казарм почали прибувати цілі відділи колишніх стрільців, то відразу була організована професійна бойова «муштра». Душею всієї цієї організаційної і вишкільної праці був сотник Федь Черник, який мав незаперечний авторитет серед білоцерківського стрілецтва. Завдяки йому для «муштри» було запрошено обізнаних у військовій справі стрілецьких старшин і підстаршин (Богдана Гнатевича, Володимира Чорнія, Володимира Стрільчука тощо), а до Стрілецької Ради включено старшин з достатнім бойовим досвідом (І.Чмолу, Р.Сушка, Р.Дашкевича, В.Кучабського тощо). Штабом керувати довірили полковнику Андрію Мельнику, який у більшості проводив навчання, так як командир загону полк. Є.Коновалець мусів часто виїжджати до Києва для вирішення необхідних питань функціонування підрозділу.

Але політичне становище тих днів примусило стрільців займатися не лише тренуваннями, а й уважно слідкувати за розвитком подій в Україні. Вони бачили, що між УНС і гетьманським урядом наростає протистояння. Особливо воно зросло, коли А. Ніковський уступив 18 вересня головування в УНС В.Винниченку, який мав особисту антипатію до гетьмана. Відтоді нещадна критика політики П.Скоропадського з боку УНС посилилася удвіччі. В.Вінниченко відразу взяв курс на повалення гетьманської влади будь-якими методами. Він мав багато прихильників, бо багато-хто з українців вважав його «захисником нації і мужицьких прав» ще з часів Генерального Секретаріату, який він очолював за Центральної Ради.  Вінниченко майже щодня бачився з німецьким послом ґен. Ґренером, часто відвідував  гетьмана й гаряче рекомендував йому спертися на національні проукраїнські кола. Гетьман пішов на окремі поступки і наприкінці жовтня 1918 року частині представників УНС було надано міністерські портфелі, а деяких реакційних гетьманських міністрів звільнено. Але більшість гетьман, зрозуміло, зберіг за собою, і через неї продовжував проводити свою політику. Вінниченко у відповідному дусі коментував всі ці дії на засіданнях УНС, пришвидшуючи перетікання на свій бік «хитаючихся». І хоча його соціалістичні гасла лякали не тільки гетьмана, а й німців, з ним мусіли рахуватись. Згодом у своїх спогадах про ті часи він сам напише, що його участь в УНС «була вже тільки засобом сховати дійсні цілі й наміри, які виникли в мене ще під час задушеного літнього повстання на Україні»3. Саме тоді гетьман заарештував іншого свого впливового опонента С.Петлюру, якого у листопаді довелося йому таки відпустити з під варти.

Але відкрито говорити про повстання тоді всі ще боялися, бо гетьманські служби І.Кістяковського мали розгалужену агентуру і арештовували всіх за найменшої підозри. Трохи згодом, як зазначає В.Вінниченко у своїх спогадах, «до підготовчої роботи було втягнено так звану Раду залізничників з А. Макаренком і ґенералом Осецьким на чолі. В руках сеї Ради була залізнича військова варта по всіх лініях залізниць і залізничний полк у самому Київі. Ґенерал Осецький крім того обіцяв, що незабаром він матиме таких 60 полків по Україні, що кадри сих полків уже ніби були, треба було тільки грошей, щоб скомплектувати їх. Але головною нашою силою, на яку я, принаймні, найбільше рахував, був полк Січових Стрільців, галичан, що стояв у Білій Церкві»3. Але «Січові Стрільці–  як зазначає далі В.Вінниченко –спочатку вагались. Будучи цілком солідарні в ідеї, вони, як військові фахівці, бачили реальну силу гетьманщини й німців, і не одважувались вступати з нею в борню». І хоча чутки про наміри П.Скоропадського зректися незалежності України на користь федеративного об’єднання з Росією восени 1918 року почали лунати все голосніше, гетьманські  урядовці всіляко від них до 14.11.1918 року відхрещувалися.

Особливо непокоїла  опозицію велика дружба гетьмана з білогвардійськими генералами Дону, Кубані і Тереку, які не знаходились під більшовиками. Їх переговори кожен трактував по-своєму і чутки про таємну підготовку об’єднання  у білогвардійській Російській федерації з Україною у складі  жваво обговорювались. Хтось їм вірив, хтось–ні, але хвилі антигетьманського обурення набирали нової сили. Відповідно, по Києву і  Україні почали кружляти чутки, що УНС готує повстання проти гетьмана. До УНС почали приставати інші люди, невдоволені політикою гетьмана, почали з’являтися делегації з губерній. Сили і вплив УНС почали збільшуватись, тому і білоцерківські стрілецькі командири і старшини підтримували з ним дружні зв`язки.

Найпереконливішим доказом сумнівних планів гетьмана щодо майбутнього його держави для білоцерківського стрілецтва стали факти зустрічі П.Скоропадського і  донского білогвардійського генерала П.Краснова на ст. Скороходово біля Полтави на початку листопада 1918 року та досягнутих там таємних домовленостей щодо майбутнього Росії. Гетьман народу пояснень не давав, а надруковані у харківській пресі висловлювання Краснова про цю зустріч явно свідчили, що Скоропадський не проти відродження «великої Росії». Не дивно, що коло опозиції розширилось, а останнім вибуховим чинником антигетьманського листопадового повстання і мотовилівського збройного протистояння стало оприлюднення 14.11.1918 року П.Скоропадським Грамоти до українського народу про згоду на федерацію у єдиній Всеросійській державі без більшовиків. Ця грамота для білоцерківського стрілецтва стала останнім штрихом для розірвання «союзу» з «зрадником-гетьманом» і саме Біла Церква стала початковим центром антигетьманського повстання.

Вже напередодні проголошення П.Скоропадським горезвісної грамоти від 14.11.1918р.  занепокоєне керівництво УНС скликало таємну нараду, де за участю викликаних з Білої Церкви стрілецьких старшин було обговорено шляхи протидії намірам гетьмана і вироблено план повстання. Як згадує В.Вінниченко: «13-го листопада 1918 року в помешканню Міністерства Шляхів (Бібіковський Бульвар) одбулося те історичне таємне засідання (з участю всіх партій, навіть есефів), яке закінчило добу Гетьманщини на Україні. Одбулося воно в напруженій, грізній атмосфері міста, по якому в усіх напрямах ганяли на автомобілях озброєні відділи руських офіцерів, що розшукували те засідання. (Охранці й Урядові, розуміється, було про його відомо). “Провалу” всього зібрання можна було чекати кожної хвилини, бо за більшістю членів  Н. Союзу  ходили  гетьманські шпики. Через цю обставину, а також через те, що просто небезпечно вже було ходити по улицях, деякі з членів, яким забракло мужности, зовсім не прийшли. Між іншим не явився й С. Петлюра, але, як потім виявилось, зовсім з інших причин. Засідання підтвердило й ухвалило розроблений раніше план повстання, намітило соціальні, політичні й національні гасла, під якими мала проходити революція, й приступило до виборів Директорії»3.

На нараді представниками УНС було прийнято рішення про створення Тимчасового повстанського уряду— Директорії, до складу якої ввійшли В. Винниченко (УСДРП)— голова,      С. Петлюра (УСДРП, заочно), Ф. Швець (селянська«Спілка), П. Андрієвський (УПСС), А. Макарен-ко (УПСР). Заочне обрання Петлюри було пов’язано з тим, що він 13 листопада  на другий день після свого звільнення виїхав у Білу Церкву до січових стрільців, аби бачити настрої стрілецтва після відвідин їх 12 листопада гетьманським посланцем та делегацією з Галичини на чолі з О.Назаруком, який прибув на Наддніпрянщину у пошуках допомоги українцям Львова у боях з поляками. Там  1 листопада 1918 року українцями було здійснено «листопадовий чин» з пе-ребрання влади у свої руки та проголошення Української Держави на українських землях Австро-Угорщини (ЗУНР). Якщо у Самборі, Дрогобичі, Тернополі, Станіславові та інших західноукраїнських містах українську владу було встановлено досить швидко, то у Львові поляки вчинили українцям запеклий опір. Тому галичани приїхали на Наддніпрянщину просити військової допомоги.

Посланцю Галичини П.Скоропадський «радо» пообіцяв допомогу у вигляді перекинення білоцерківського стрілецького загону, але щоб це було неофіційно і не викликало міжнародних ускладнень для гетьманської держави. Він бачив, що деморалізовані і дезорієнтовані у воєнному та політичному розумінні залоги союзних Центральних держав рахували дні та кілометри до повернення додому, а Антанта – переможець у Першій світовій війні – категорично (переважно, зусиллями Франції) стояла на позиціях “єдинонєдєлімства” Росії, всебічно підтримуючи російський “білий” рух.  У такому стані офіційно допомагати новопосталій в односторонньому порядку ЗУНР було небезпечно. Було погоджено план перекинення стрільців до кордону на р.Збручі для виконання внутрішніх завдань, а далі вони, ніби самовільно, підуть на Львів. Цим гетьман «вбивав два зайці»:  і братам-українцям з ЗУНР допоміг, і «неблагонадійних» для себе січових стрільців від Києва подалі позбувався. Але не так розпорядилася історична доля.

Більшості старшин стрілецтва важко було слухати д-ра О.Назарука, який 12.11.1918 року приїхав до них у Білу Церкву. Він після відбуття гетьманського посланця залишився далі у Білій Церкві, виступив 13.11.1918 року особисто на засіданні скликаної Стрілецької Ради і просив негайного вимаршу січовиків до Львова, який у боях палав. Він пристрасно розповідав про ідеї утворення ЗУНР, про роль галицького П’ємонту у формуванні української державності, про план майбутнього спільного походу проти Росії і навіть старався зворушити членів Стрілецької Ради гнівом та прокляттям батьків, якщо стрільці не допоможуть боронити Львів. З присутніх на цьому засіданні 8-ми членів Стрілецької Ради та 4-ох окремо запрошених старшин, усіх уродженців Галичини, після довгого детального та грунтовного обговорення стану справ тільки один Р.Сушко схилився до пропозиції О.Назарука. Всі інші члени і учасники засідання висловилися проти виїзду до Галичини та  за те, щоб стрілецький загін боровся з УНС за визволення Києва і відновлення там влади незалежної Української Народньої Республіки.Боротьба за дійсно українську державу на Великій Україні, за повалення та розтрощення зненавидженого російського чорносотенного кубла у Києві, стрілецтву у надзвичайних обставинах видалася  головнішою, ніж крайова боротьба у Львові.Найпалкішим речником цієї позиції був Ф.Черник, який зумів переконати земляків, що доля Соборної України «вирішиться над Дніпром, а не у Львові». Стрільцям важко було чути про бої у Львові, вони були солідарні з своїми земляками, але вони розуміли ціну залишення Київщини. Розуміли вони також, що у порівнянні з масою вишколеного російського білогвардійського офіцерства, якого у Києві тоді було до 15 тисяч, невеликими були вигляди і на перемогу у протистоянні з гетьманством. Навіть Симон Петлюра сказав стрільцям при обговоренні становища: “Хіба ж можна думати, що чотирма гарматами й кількома сотнями людей ми розіб’ємо гетьмансько-німецькі полки? Я знаю, що всі ідемо на смерть. Але ми мусимо пожертвувати собою. Це має бути крик розпуки народу, котрого насильно женуть в обійми ненависної Москви”8. Але 14 листопада примусило всіх вже не думати про це, а думати про порятунок України.

Різними були В.Вінниченко, С.Петлюра і стрілецькі старшини, але погодитись на добровільну здачу незалежності України вони не могли. Розпуск П.Скоропадським останнього урядового кабінету з кількома проукраїнськими міністрами, заміна їх  проросійськими прибічниками та повернення на посаду І.Кістяковського зробили повстання неминучим.

У дні повстання П.Скоропадський буде здивований своїми багатьма союзниками з проросійських кіл, які його скрізь зраджували. Це ж їм, як він згодом сам напише, «раньше Украина широко раскрывала дверь всем несчастным, давала денежные субсидии всем, кто хотел помочь в борьбе с большевизмом, когда Южная, Астраханская и Северная армии и Дон требовали миллионы и миллионы и Украина никому в них не отказывала, когда Украина была накануне выступления и уже формировала свои армии из великорусских элементов для той же борьбы. Все эти жалкие люди, погубишие большое дело, забыли, что они русские, они трепетали перед Entente-ой, большинство же из них за несколько месяцев до этого раболепствовали перед немцами»20.

Відозву новопосталої Директорії УНР 15 листопада було скрізь розклеєно по Києву, а з Білої Церкви цього ж числа у села і провінційні міста полинув за підписами Головного Отамана Військ УНР С.Петлюри та начальника штабу республіканських військ О.Осецького лист-Універсал до українського народу, в якому українців закликано у доленосний час підтримати повсталу об’єднану Директорію у боротьбі за самостійність і волю України проти «зрадника гетьмана». Окрім того, білоцерківські стрілецькі підрозділи розпочали свій історичний похід на Київ задля відновлення незалежності України. Станом на 15.11.1918 року їм вдалося сформувати курінь піхоти з чотирьох сотень (разом бойового стану з 20-ти старшин і 474 багнетів); одну кулеметну сотню (12 скорострілів,  командир-сотник Ф.Черник); одну легку артбатерію Р.Дашкевича (з 4-ма польовими гарматами); кінну розвідку під командою Ф.Бориса (30 шабель) та інші менші допоміжні відділи. Разом бойовий стан білоцерківського стрілецтва становив тоді  46 старшин і 816 стрільців, складався на дві третини з галичан і з третини молоденьких новобранців з Білоцер-ківщини та сусідніх теренів. До них пристав і прибулий посланець ЗУНР О.Назарук, який допоміг С.Петлюрі складати текст Універсалу до українського народу. Взагалі, С.Петлюра користувався у стрільців більшою довірою, ніж інші члени Директорії, тому вони його у всьому підтримували і за їх наполяганням В.Вінниченко змушений був включити його до складу Директорії. Антибільшовицькі позиції Петлюри імпонували стрільцям більше, ніж деякі соціальні гасла Вінниченка, які їх насторожували.

Почався антигетьманський виступ білоцерківського стрілецтва по обіді 16 листопада, коли силами однієї стрілецької сотні В.Кучабського було роззброєно у Білій Церкві відділ гетьманської «державної варти», а кадрові гетьманські 22-й Канівський піший і 1-й Бузький кінні полки 4-го Київського корпусу розбіглися і лише частково позбиралися у Сквирі. Гетьманський староста міста п.Кейхель не зміг організувати реального спротиву стрільцям, а німецьке командування міста було зненацька заскочене цими подіями і не знало, що робити. У самих німецьких підрозділах вже вирували революційні пристрасті, тому реальний вплив на їх вояцтво мали тоді т.зв. «зольденрати» (солдатські ради депутатів). Білоцерківський «зольденрат» повинен був узгодити позицію щодо внутрішньоукраїнських заворушень з київським і тому впродовж двох днів представники стрільців вели переговори з радами німецьких військ Білої Церкви і Києва, щоб забезпечити українській повстанчій військовій акції Директорії нейтральність збоку майже двістітисячної німецької окупаційної армії в Україні. Зрозуміло, що після заключення миру у війні, вже ніхто з німців не хотів помирати за чужі  протистояння, але вони дуже боялися безпорядків і турбувалися долею залізниць. Вони намагалися настояти на припиненні безпорядків, але зупинити повстання вже було неможливо.

Під вечір 16 листопада перший бойовий ешелон під командою сотника Романа Сушка виру-шив з Білої Церкви на Фастів. Попереду бійців знаходилася гармата під командою Пилькевича і кулемети. Сотнику Р.Сушку довелося у Фастові вести складні переговори з місцевим «зольденратом», але владу на станції січовим стрільцям вдалося перебрати майже відразу. Наступного дня до Фастова прибув і другий ешелон, а згодом і третій. 18 листопада підрозділи січових стрільців перемогли в історичному бою під Мотовилівкою, 19 листопада взяли Боярку і Глеваху, але 23 листопада наступ довелося призупинити і вести тривалі переговори з німцями. Коли вони завершилися успішно, то майже відразу 14 грудня 1918 року Київ був взятий військами Осадного корпусу під командою полковника Є.Коновальця. У ньому на цей час нараховувалося вже близько 50 тисяч бійців, тому доля гетьмана і доля міста були вже всім відомі наперед. Під орудою Осадного корпусу перебували І-ша дивізія Січових Стрільців, Дніпровська дивізія, Чорноморська дивізія, 8-ма піша дивізія, Дніпровський резервний полк, Запасний Кіш Січових Стрільців, Ходорківський курінь, 3 куреня військової залоги м.Фастова, Білоцерківська окрема бригада, Уманська резервна бригада, інші резервні і охоронні частини Директорії УНР.  А 19 грудня у Києві відбувся урочистий парад з нагоди переїзду Директорії до української столиці з Фастова. А до того, від ранку 17 листопада 1918 року станція Фастів до майже середини грудня 1918 року була осідком і штабним центром Директорії. Саме таким чином містечко попало у славні сторінки історії України, стало історичним місцем підписання доленосного Передвступного Акту про Злуку УНР і ЗУНР в Єдину Соборну Українську Державу. І особливе місце у цьому процесі належить героїзму українських січових стрільців.

  Використані джерела:

 1Андрієвський В. З минулого. Т.І-ІІ.-Берлін,1923  

 2В.К. Січові Стрільці. Львів, 1921

 3Винниченко В. Відродження нації. Видання в трьох томах.– Київ-Відень,1920

 4Вислоцький І. 16 місяців в рядах Київських Січових Стрільців. Л., Літоп. Чер. Кал.,1935

 5Грушевський М. На порозі Нової України.– Київ, 1918

 6Давний Р. Про Січових Стрільців. –Відень, 1921

 7Дашкевич Р. Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за Золоті Київські Ворота. Н.-Йорк,1965    

.8 Довбня В. Січові Стрільці київського формування у визвольних змаганнях 1917-1920 років: організація та правові засади діяльності. – Київ, 2002

 9Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр., Т.І-ІІ. –Ужгород,1930

10Доценко О. Невідома сторінка з легенди про Українських Січових Стрільців.– Л., Календар Черв. Калини, 1934

11Думін Осип. Уривки споминів з 1917-1920 рр. –Львів, Календар Черв. Калини, 1934

12Крезуб А. Бої за Львів і наддніпрянські Січові Стрільці. –Л., Кал.Черв. Калини, 1930

13Крезуб А. Група полк. Рогульського.-Л., Календар Черв. Калини, 1928 

14Крезуб А. Між Білою Церквою і Мотовилівкою.– Л., Літопис Червоної Калини, ч.І, 1930. 

15Кучабський В. Від первопочинів до проскурівського періоду.– Л., Зб.”Зол.Ворота”, 1937

16Кучабський Ю. Василь Кучабський. Україна в минулому. Зб.статей, вип.  2. – К.—Л., 1992. 

17 Мондзелевський Е.А. Мотовилівський бій 18.11.1918 року. – Фастів,   Фастівське  МО ВУТ „Просвіта”  ім.Т.Шевченка, 2009 р.- 48 с.( ілюстрована)

О.Назарук. Рік на Великій Україні.- Відень, 1920.

18Підкова І.З., Шуст Р.М. Довідник  з  історії України. Видання в 3-х томах.–К.,«Ген».,1993.

19Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. – Н.-Йорк: Червона калина, 1956

20Скоропадський П. Спомини.(перевид.)–К.,«Україна»,1992.

21Сушко Р. Брат на брата.– Л., Кал. Черв. Калини, 1928

22Сушко Р. Січові Стрільці за Центральної Ради. –Л.,Кал. Черв. Калини, 1928

23Усусус Державник. “Мотовилівка”. Вістник Пресової Кватири УСС, стор. 9-17.- Новий Ульм, січень 1954

24Фонди ЦДАВОВУ. ф. 1077, оп. 1, спр. 1, оп. 2, спр. 5-6, оп. 6, спр. 6, Ф. 2266, оп. 1, спр. 2, Ф. 2268, оп. 1, спр. 1-5, Ф. 2269, оп. 1, спр. 1-2

25Фонди ЦДІАУ у м.Києві, Ф.274, оп.1, спр. 1695, 1851

джерело

Comments are closed.