Інформація для роздумів.

Для тих хто вміє і хоче думати.

На сьогоднішній день православ’я в Україні розділене. Це розділення прохо-дить не у сфері віри чи обрядів, а у сфері поглядів на те, чи має бути Церква Украї-нська в підпорядкуванні Російській Церкві, чи повинна мати свій незалежний ста-тус (тобто автокефалію) як інші Помісні Церкви.
Українська Православна Церква Київського Патріархату (далі УПЦ КП), до якої належить громада Свято – Успінського храму смт Борова виступає за право мати в Україні незалежну Помісну Православну Церкву.

Така позиція нашої Церкви подобається не всім. Дехто з представників кліру Російської Правосланої Церкви (далі РПЦ) в Україні (т.зв. Української Православ-ної Церкви (МП) не маючи такої можливості як, наприклад, в Росії, заборонити ді-яльність своїх опонентів за допомогою державної влади, намагаються морально принизити своїх православних братів і сестер у Христі тим, що, приміром, відмов-ляють в молитві (молебні, сорокаусті, таїнстві) тим, хто є парафіянином (парафіян-кою) чи просто прихильником УПЦ КП. Мотив один – «ви – раскольнікі, за вас ма-літся нєльзя».
Не будемо вдаватися в подробиці, для багатьох українців ця ситуація відома з власного досвіду. Сумно стає від того, що говорять це ті люди, які передусім пови-нні пам’ятати слова Спасителя і виконувати Його веління: «любіть ворогів ва-ших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненави-дить вас і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас… Бо коли ви любите тих, хто любить вас, яка вам нагорода? Чи не те саме роблять і митарі? І коли ви вітаєте тільки братів ваших, що особливого робите? Чи не так само діють і язичники? Отже будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний» (Мф. 6: 44, 46 – 48). Господні слова ясніше ясного вказують на те, що молитись треба навіть за ворогів (а значить за всіх), і бути привітними не лише до братів своїх, ін-акше можна стати язичником по духу, хоч і християнином по віросповіданню. Тре-ба сказати, що віряни Київського Патріархату не вважають себе ворогами для Мос-ковського, отож якщо Спаситель велить молитися за своїх ворогів то за всіх інших тим паче треба молитись. Додамо лише слова ап. Павла: «Отже передусім прошу підносити молитви, моління, благання, подяку за всіх людей… бо це добре і угодне Спасителеві нашому Богу» (1 Тим. 2: 1,3). Як мовиться – ні додати, ні від-няти. Ці Господні та апостольські настанови – ЗАКОН для всіх християн, в тому числі і для «каноніческой церкві», адже церковні канони підпорядковані заповідям Нового Завіту. Тож такі вислови як «за вас нєльзя маліться патамушта ви – раско-льнікі» вступають в явне протиріччя з Євангелієм і є порушенням і заповідей Спа-сителя, і апостольських настанов. Хто ж порушить Заповіді – порушить і канони! Це – закономірно. Здається, все просто, зрозуміло і доступно до виконання. Та, на-жаль, це не виконується. Тому ми змушені надати наступну історичну довідку, щоб показати за кого і як молилися в РПЦ, не зважаючи на ті ж самі канони, за дотри-манням яких нібито дбають.
У документально засвідчених фактах, які будуть наведені нижче, автору цих рядків хотілося б винести на світло лише деякі свідчення того як РПЦ (=Московський Патріархат) проявляла «гнучкість» у застосуванні канонів. (Все як у католиків за єзуїтським принципом– «ціль виправдовує засоби»). Факти ці пов’язані з особистістю Й.Сталіна (Джугашвілі), а точніше зі ставленням до нього керівництва РПЦ.
Перша подія, про яку слід згадати – всесоюзне відзначення 70 – річчя Й. Ста-ліна, до святкування якого (зокрема молитовно) приєдналася і РПЦ. І, якщо молит-ва за «всіх хто начальствує» заповідається ап.Павлом (див. 1Тим. 2:2) вочевидь, незалежно від того, християни вони чи ні, то виникає запитання лише в тому, за кого саме і яким чином молилися в РПЦ?
Хто такий Сталін докладно пояснювати не потрібно. Він не лише кривавий тиран, він – один з найбільших гонителів християн 20 – го століття. І не тільки. Мі-льйони невинних жертв, серед яких священнослужителі, миряни, невинно убієнні і замучені вічно будуть на совісті цього кривавого ката, з наказу якого їх мучили і знищували. Хто як не керівники РПЦ, багато з яких відчули на собі всю «правду життя» в СРСР (арешти НКВС, табори, переслідування, приниження), знали хто такий Сталін! І все ж, коли відбувалося всесоюзне відзначення 70 – річчя «Вождя народів», до урочистостей долучилась і РПЦ, як сказав би учасник цих подій патрі-арх Московський Олексій (Сіманський)- «свойствєнним єй образам».
Передріздвяний піст 1949 року мав одну примітну особливість – 21 грудня постовий настрій поступився місцем «празднічнаму настраєнію» з приводу «зна-менательнава дня» – ювілею тирана Сталіна. Цього дня «благадарниє чувства вє-рующіх к Важдю» виразились в «таржествєннам малєбнє», який очолив московсь-кий патріарх Олексій. На молебні підносили моління «за здравіє і благадєнствіє» «дарагова Важдя». Цей молебінь,за словами патріарха, був вираженням вдячності вождю «за участліває атнашеніє к нашим церковним нуждам», і те, що «Святая Це-ркавь наша імєєт в ньом вернава защітніка» (?!). Патріарх також говорить: «Ми са-бралісь сєводня в вєлікам множествє в храмах наших, штоби, как ета свойствєнна нам, вєрующім і церковним людям, малітваю прінять участіє в празднаванії етава знамєнатєльнава для нєво і для всєх нас дня…» (Детальніше дивись нижче в дода-тку – Речь святейшего патриарха Алексия в патриаршем соборе перед молебном 21 декабря, в день празднования семидясятилетия И.В.Сталина (ЖМП 1950, №1, с.4); Служения святейшего патриарха Алексия (ЖМП 1950, №1, с.10); Молитвенное участие церкви в праздновании 70-летия И.В.Сталина (ЖМП 1950, №1, с.11).
Якщо і молилися християни усіх віків, згідно апостольської заповіді, за «всіх хто начальствує», очевидно і за владу яка переслідувала їх, то не чути було щоб гонителів хвалили і підносили! Приміром ми маємо свідчення про ставлення муче-ників до своїх мучителів і суддів.
Дехто може заперечити, що в ті часи не могло бути інакше, або що це одинич-ний факт. Чи могло бути інакше? Могло і було, але це окрема тема. Хочемо засвід-чити лише про те, що згаданий вище випадок не одиничний факт «духовного опі-ки» за «важдя».
Як і життя звичайних людей, так і життя «геніальнава», «велікава Важдя» прийшло до завершення. Його спостигла тяжка передсмертна хвороба. Реакція па-тріарха Олексія майже миттєва вже 4 березня 1953р. – розсилається звернення «Епархиальным преосвященным», тобто єпископату РПЦ по всьому СРСР, із за-кликом молитися за здоров’я «Важдя» (дивись додаток нижче – Епархиальным преосвященным. ЖМП 1953, №3, с. 8). Як в попередньому випадку, так і тепер ва-рта уваги особливість – патріарх закликає молитись за «дарагова для всєх нас ба-лящева» бо «церкавь наша нє может забить таво благажелатєльнава к нєй атнаше-нія … каторає виразілась в целам ряде мераприятій, кланящіхся ка благу і к славе Праваславнай Русскай Церкві». Видно зовсім «забув» патріарх про те, з чийого на-казу здійснювались криваві гоніння, про тисячі священослужителів і мирян, які в цей час мучились в тюрмах і таборах. Не забув тільки закликати не як –небудь, а «гарячей малітвай атазватся на пастігшає наш народ іспитаніе». Для більш яснішо-го усвідомлення суті згаданих фактів дозволимо собі зробити невелике відступлен-ня і зацитувати рядки з книги «Биография епископа Варнавы Беляева. В Небесный Иерусалим. История одного побега» Проценко П. Г., Ниж. Новг. 1999, с. 461: «Го-рше всего слышать о тех, кто в полной безвесности страдал за веру в заточении, в дальних северных краях и на каторжных работах, – о них не возносились молитвы в храмах, их словно навсегда вычеркнули из жизни, как из церковных диптихов. Дух мира сего, глухого к человеческим мучениям и равнодушного в своей самодоста-точности, торжествовал и там, где этому торжеству, казалось бы, нет места (тобто в Церкві. прим. автора). Зина (Петруневич, духовна дочка єп. Варнави. прим. авто-ра) попала на прием в Экзархате (центральний орган управління РПЦ в УРСР) и услышала рассказ приезжего иеромонаха.
«Приехал он с Северного Урала. Был осужден на десять лет. Теперь его отпус-тили, дали паспорт (конечно с отметкой) и взяли подписку, что если он разгласит то, что видел, – получит пять лет. А видел он много.
Приехал он из города Ивдень. Это к северу от Свердловска. В этом городе простых жителей нет, все ссыльные. Но бесконвойные. А вот к северу, сто верст лесом, там начинаются лагеря, множество. (Протоиерей Савва – на семидесятом квартале. Что это за термин, не знаю, но цифра внушительная)… Протоиерей Савва делает ложки деревянные и бельевые защепки. Он постеснялся сказать при его ма-тушке: стал <о. Савва> стар, трясется (на нервной почве), сидит уже двадцать два года, а теперь навечно.
В этих лагерях собрано так называемое «тихоновское» духовенство, которое, действительно, Алексея (Сіманського, патріарха Московського. прим. автора) не признает и других об этом поучает… Вот еще ужасающя подробность. Как-то вы-зывавют по одиночке их в НКВД. Предлагают сесть. Пододвигают тарелку: на ней колбаса, яблоки, печенье.
Начинается разговор. Оказывается, от лица Алексея предлагается бумажка – заявление, которое надо подать на его имя. В нем говорится, что такой-то, добро-вольно завербованный на лесные работы (это люди-то, сидевшие десятки лет в за-ключении, в тюрьмах и лагерях…) хочет теперь возвратиться на родину и просит ходатайства об этом Патриархии (чего же ходатайствовать, когда добровольно на-нялся?!) Ну, конечно, надо признать Алексея как законного патриарха.
Можно понять обиду, оскорбленное и поруганное чувство этих людей. И кто же предлагает? Ведь власти собственно – даже если бы и они были главными в этом деле – здесь ни при чем. Возмущают не они, а поведение патриарха. Вот про-тив кого возгорается негодование. И, понятно, никто не подписался». Цитований уривок ясно свідчить і про діяння «дарагова балящева» і про його «благажелатель-нає атнашеніе к Церкві», і про сталінські «мєрапріятія» за які дякував патріарх і за які в храмах РПЦ в СРСР підносилася молитва Всевишньому про дарування здо-ров’я Сталіну.
«Гарячая малітва» не допомогла. Присуд Божий звершився. 6 березня Сталін помер. Патріарх Олексій, не зволікаючи, того ж дня надсилає свої співчуття «В Со-вет министров СССР» з приводу смерті «нєзабвєннава… велікава страітєля народ-нава счастья», кончину якого «с ґлубокай скорбью переживаєт вся Русская Правас-лавная Церкавь» і «вазглашает ему вєчную память». Це співчуття було також на-друковане в газеті «Известия» від 10 березня 1953р. (Дивись нижче в додатку – В Совет министров СССР. ЖМП. 1953, № 3, с. 8)
Вершиною траурних заходів з боку РПЦ була панахида звершена в понеділок хрестопоклонного тижня Великого посту у Богоявленському патріаршому соборі, яку очолив сам патріарх. Перед її звершенням він «праізньос речь» (повністю ди-вись нижче в додатку – Речь патриарха Московскаго и всея Руси Алексия перед панихидой по И. В. Сталине, сказанная в патриаршем соборе в день его похорон 9 марта 1953 года. ЖМП. 1953, №4, с. 3), де говорить про Сталіна, як про «нравст-вєнную сілу» (!?), «паборніка міра» (!?), про його «нєабикнавенний ум» (!?) і т. д. – залишаємо це без коментарів. Що цікаво – патріарх говорить, що Церква не просто молитвою проводить його а «аплаківая єво уход ат нас, праважаєт єво в єво паслє-дній путь… гарячей малітвай». Закінчуючи свою промову він каже: «І нашему ваз-люблєннаму і нєзабвєннаму Іосіфу Віссаріонавічу ми малітвенна, с глубокай, гаря-чей любовью вазглашаем вєчную память». І якщо хтось скаже, що це лише крас-номовство, риторика, яка могла приховувати зовсім інше ставлення до тирана, що це змушені були говорити, то можемо сказати, що нехай і так, але від цього це кра-сномовство не стає більш виправданим. В такому разі, в зв’язку з наведеними вище трагічними подіями, зокрема, з життя Церкви, воно стає просто блюзнірством … Залишаючи в стороні моральний аспект згаданих вище фактів, можемо з впевнені-стю сказати, що незаперечним залишається одне – ЗА СТАЛІНА РПЦ МОЛИ-ЛАСЯ «ГАРЯЧЬО». І не один раз. То за «здравіє і благадєнствіє», то за упокій.
З огляду на час і обставини, в яких мали місце згадані факти, не хочеться ви-носити судження про конкретних людей (зокрема патр. Олексія), пам’ятаючи слова ап. Павла: «хто ти, що осуджуєш чужого раба? Перед своїм Господом стоїть він, або падає. І буде поставлений, бо Господь має силу поставити його» (Рим.14:14) Отже, акцентуємо увагу на факті «г а р я ч е й м а л і т в и» за С т а л i н а, який до-кументально засвiдчений. Виявляється, за такого Сталiна молитись можна було «гарячьо», а за братів православних з УПЦ КП «нєльзя» – «канони не пазва-ляют». Чому так?
Так може всi цi молитви i заходи, про якi ми згадували були канонiчними? Нi!
Сталiн, як бувший семiнарист, свiдомо вiдiйшов вiд вiри i став на шлях «воiнствующева атеiзма». Як наслiдок – грабунок церквного майна, знищення храмiв, показове глумлiння над святинями (мощами, iконами), розстрiл єпископiв, священикiв, вiрян, заборона церковної дiяльностi, насміхання над вiруючими, ма-совi репресiї, табори, тюрми i т.д. що, нагадаємо знову, вiдбувалось з наказу i вiдома того ж «гарячьо любімава» Сталiна. Все це пiдпадає пiд канонiчний суд Це-ркви. Святотатства, кощунство, вбивства i т.д. – це все те, за що Церква повинна була б винести свiй суд над бувшим своїм членом за канонами (тут можна було б навести цiлий ряд канонiв), адже благодать хрещення (а Сталiн без сумнiву був хрещений) не стирається навiть тодi, коли людина зрікається вiри; і сказати йому -«Анафема». Але нiякого суду не вiдбулось. Мало того, за здоров’я атеїста Сталiна служать молебні в усiх храмах i моляться за упокiй його душi на па-нахиді. Хіба це не є порушенням канонів за дотримання яких так дбають в РПЦ? От приміром 73 канонічне правило св. Василія Великого: «Хто відрікся від Христа, і став злочинцем проти таїнства спасіння, весь час життя свого повинен бути у чис-лі тих, що плачуть і зобов’язаний сповідатися, а при кінці життя удостоїтися при-частя святинь, за вірою у людинолюбство Боже». Тобто, той християнин, який зрі-кся Христа, навіть якщо розкаявся в цьому, сподоблявся молитв Церкви, міг при-йняти святі таїнства лише при кінці свого життя, і то, лише коли виявив діяльне покаяння, очевидне для всіх. Нерозкаяний грішник, що зрікся Христа, зрозуміла річ, позбавлявся молитв і таїнств Церкви та церковного поминання після смерті.
Можливо, хтось скаже – «Так може Сталiн покаявся при кiнцi i змiнив свою думку щодо Церкви, і тому всі ці дії з боку Церкви були законними». Сумнiвно. Невинно засуджених з тюрем i таборів почали вiдпускати тільки пiсля смертi тира-на, це загальновідомо. Та й промовистим є той факт, що на поздоровчi адреси, якi не раз надсилала МП «дарагому i нєзабвєннаму», вiдповiдей від останнього не бу-ло, а то б їх одразу ж би надрукували в Журналі Московської Патріархії як явне свiдчення прихильностi володаря до РПЦ. Діяльного покаяння у Сталіна не було. Стосунки з РПЦ були лише політичним маневром внутрішньої та зовнішньої полі-тики «геніальнава важдя». Вiн скорiше терпiв навіть таку лояльну до нього РПЦ аніж був прихильний до неї. Нарешті, офіційних змін в ідеології партіїї щодо релі-гії на той час ми не бачимо, місця Церкві в щасливому майбутньому радянського народу не було (про що держава вкотре офіційно заявить пізніше за Хрущова). I про це в РПЦ не могли не знати. А все ж дякували i молилися…
Дехто оправдує таку лояльність до Сталіна бажанням РПЦ зберегти Церкву. Мовляв, правдою чи неправдою, але ж зберегли Церкву! Як не згадати єзуїтський лозунг, наведений на початку… То, може, всує Дух Святий промовляв через апос-тола: «Не схиляйтесь під чуже ярмо з невірними, бо яке спілкування праведно-сті з беззаконням? Що спільного в світла з темрявою? Яка згода між Христом і Веліаром? Або яка співучасть вірного з невірним?» (2 Кор. 6:14, 15). Як остан-ній аргумент, наведемо слова священомученика Веніаміна, митрополита Петро-градського: «Тепер час свідчення про Христа в самому розпалі! Зате і безкінечне утішення від Бога нам приготоване. Я сповнений радості і спокою. Христос в уся-кий час – наше життя, Світло і Спокій, поряд з Ним завжди і всюди добре. А за благо Церкви я не хвилююсь. Потрібна віра, перш за все віра, і особливо нам, пас-тирям. Тепер треба забути про наші власні сили, дарування, розум і поступитися місцем Божій благодаті! Для мене страшні погляди деяких, мабуть, навіть кращих священиків – я маю на увазі Платонова, – про те, що потрібно старатися бути силь-ними, і тоді всі небезпеки скоро відступлять. А Христос коли? Навіщо Він нам тоді потрібен? Церкву спасають не Платонов, Чепурін чи Веніамін, її спасає Хрис-тос. І цей погляд, що проповідується Платоновим, просто згубний для Церкви (виділено Автором)».
Здається, була ще одна причина дякувати. Сталiн, давши дозвiл на легалiзацiю тiй частинi РПЦ, яка була пiд проводом попередника патр. Олексiя – патр. Сергiя (Страгородського), зробив все, щоб опозицiя до патр. Сергiя т. зв. «тихонiвське ду-ховенство» не набрало сили. Свiдчення цього ми знаходили наводячи цитату з кни-ги про єп. Варнаву (Беляєва). Отже, було за що дякувати.
Іншою причиною, мабуть, був страх перед тираном. Цей страх i породжував саме такi слова i саме такi дiї.
Так чи інакше, нi страх, нi вдячнiсть, нi вiрнопiдданство не можуть бути опра-вданням для порушення канонiв і ламання заповідей. А РПЦ робила і робить і те, й інше.
Чому ж безбожник Сталiн був рiднiшим для РПЦ? Чому тi православнi, котрi не пiдримують МП в Українi, ними вважаються такими, що не вартi молитви?

кредит онлайн

Comments are closed.