..голодомор 33 року. Фастівщина.

..національна КНИГА ПАМ’ТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 р. в Україні, Київська область
..уривки з книги про голодомор 33 року. Фастівщина…

Фастівський район

Сьогодні Фастівщина – це територія району, створеного в 1923 році з центром у м. Фастів. В історично-
му сенсі під Фастівщиною слід розуміти значно обширніший край, кордони якого не були сталими: напри-
кінці ХVІІ ст. – це майже вся Південна Київщина (Паліївщина).
З Фастівщиною пов’язані імена Богдана Хмельницького і козацького полковника Семена Палія (Гурка).
Історія Фастівського району береже пам’ять про великого українського поета Т.Г. Шевченка. В червні
1846 року у складі археологічної експедиції він вів розкопки кургану Переп’ят, що в с. Фастівець.
Національно-визвольна війна, Коліївщина, декабристське повстання, революційні події 1905-1907 ро-
ків, громадянська та Велика Вітчизняна війни – далеко не повний перелік трагічних сторінок нашого краю.
Але найстрашнішими і найдраматичнішими є роки Голодомору.
Обговорюючи доповідь про колективізацію та весняну посівну кампанію, ХІІ з’їзд рад Фас-
тівщини, що відбувся в лютому 1931 року, відзначав: «Реконструкція сільського господарства на
основі колективізації й ліквідації куркуля як класу відбувається в районі в умовах жорстокої класової
боротьби».
Станом на початок 1933 року на Фастівщині було організовано 48 колгоспів. Численні докумен-
ти свідчать, що селяни чинили опір цьому процесу. Так, 28 січня 1930 року в Трилісах під час зборів
сільського активу пострілом з обрізу було вбито комуніста Г.М. Сніцера, колишнього наймита, а
за радянської влади – директора спиртзаводу.
Розкуркулення селян проводили безпосередні виконавці партійної лінії, які на свій розсуд вносили
у списки на розкуркулювання всіх неугодних.
У квітні 1934 року у Фастівському районі було створене бюро скарг при комісії радянського
контролю при РНК СРСР по Київській області. Лише за 1934 рік в бюро надійшла 31 скарга. Чимало
з них пов’язані із розкуркуленням. Червоноармієць Мотковський, зокрема, скаржився у Фастівську
прокуратуру про погрози його сім’ї з боку керівництва Снігурівської сільради розкуркуленням і відмі-
ною пільг щодо сільгоспподатку.
Мотрона Лазаренко з села Великої Снітинки розповіла таке: « Думали, що ми господарі на своїй
землі. Де там! За жменю зерна з колгоспного поля, принесеного голодним дітям, сподіваючись
в такий спосіб врятувати конаючих дітей, селян ув’язнювали.
…Прислали нам нового голову, і він почав «закручувати гайки». Хлібозаготівлі в нашому селі по-
чалися ще з початку осені 1931 року і тривали всю зиму. У нас все забрали ще весною 1932 року, і
ми почали голодувати…»
За словами очевидця Голодомору Віри Бабенко з села Кожанки, кілька разів з Фастова в село
приїздили активісти, забрали майже все зерно. Шукаючи «куркулів» та «підкуркульників», вони за-
арештували колгоспного бухгалтера та бригадира. Але хліба в селі не було. І план хлібозаготівлі не
було виконано.
А ось історія виживання селянина Данила Журби із села Кищенці: «На господарство мого батька,
який не мав багато землі, але служив титарем у церкві, безугаву накладали плани здачі зерна. Було
так: виконав один, через день-два доводять інший: робочому класу Росії, кажуть, хліба не вистачає,
а коли не стало чим виконувати, то організовані компартією комнезами (комітети незаможних селян)
під керівництвом уповноважених від райкомів партії (у Кищенцях були такі, як Кушніренко та Ковальов),
стали застосовувати так звану «викачку» хліба, бо плани стали доводити не тільки до селянських
господарств, як раніше – куркульських, підкуркульських, середняцьких – а й до села взагалі. Комнеза-
ми забирали не тільки зерно, але й квасолю, буряки і часто-густо навіть варену їжу. Не дай боже
попасти в «чорний» список…»
«Чорна дошка» сіл була запроваджена згідно постанови, підписаної головою РНК УРСР В. Чуба-
рем 6 грудня 1932 року «Про занесення на «чорну дошку» сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі».
До таких сіл припиняли будь-яке постачання продово льства, завезення навіть мила, солі, гасу. Ма-
газини закривались.
В листі секретаря Київського обкому КП(б)У М.М. Демченка до ЦК КП (б) У про стан хлібозаго-
тівель в області від 27 листопада 1932 року серед районів, що відстають у виконанні річного плану,
названо Фастівський район, який виконав річний план лише на 67%, а місячний на 28%.
З повідомлення ДПУ УСРР ЦК КП(б)У від 16.02. 1933 р. про такі факти в Фастівському районі: «Про-
веркой райаппаратом ГПУ в с. Зубарях установлено: Колхозник Лещенко и его семья из трех человек опухли от недоедания. Колхозница Терещенко, имеющая 3 детей, также от голода опухла.
Единоличник-бедняк Левищенко, его семья питается картофельной шелухой и сильно истощена.»
Причиною голоду стало також викривлення в справі виплати колгоспникам натуравансу. Так, у до-
відці інформаційно-посівної групи ЦК КП(б)У про факти голодування та смертності населення (лютий
1933 року), наведено як приклад з села Кожанки Фастівського району:
Сещенко Петро за 252 трудодні отримав 48 кг. хліба;
Миколаєнко Микола 210 93
Зуєнко 243 33
Андрущенко 300 74
Куценко 329 74
Бабенко Антось 305 70
Статистична довідка за 1933 рік (ДАКО, ф. 235, оп. 1, спр. 21) свідчить про смерть 6130 безвинних лю-
дей. Зокрема, в селі Веприку Фастівського району загинуло від голоду 380 чоловік. В анонімному
листі т. Сталіну із Снігурівки ( Фастівський район) йшлося: «З самого початку ми стояли за Радянсь-
ку владу і зараз не хочемо, щоб вона втрачала авторитет, але ми вже не в силах терпіти і просимо
– зверніть увагу: у нас уже опухлі від голоду діти. Нас 284 чоловіки, щоб поодиночки нас не брали
у ГПУ, ми не підписуємо».
Ще один документ – анонімний лист з Фастова до ЦК ВКП(б): «Наши рабочие колхозники не име-
ют ни куска хлеба и даже есть такие, что не имея ничего, с голода пухнут. Лошади в колхозах дохнут,
а люди делят и едят, что и приводит к массовому заболеванию. Спрашивается, почему у Воронеже,
Анновке, Москве, Кубани, Тифлисе, Крыму – есть хлеб дешевый, сколько угодно и какой угодно, а на
Украине нет.
В настоящее время невозможно проводить на деревнях действительную политику Ленинской пар-
тии большевиков. Целый ряд районов засыпались с финансовой частью (мобилизация внутренних
ресурсов. Оплата взносов, займа, а также реализация, налоги и т. д.). Политическое настроение
крестьян – невозможное, а это угрожает крепости сплоченности тыла в случае войны».
«Я бачив, що в Росії пуд хліба 10 крб., а на Україні – 80 крб. – і немає, – згадується в анонімному
листі з Фастова, направленому до ЦК ВКП(б) – і всі їдуть в Росію. У нас, коли в колгоспника буде
10 фунтів, так забрали. Зараз колгоспники мають поганий погляд на колгоспне будівництво. Коли
я робив у колгоспі рік на тракторі і маю 250 трудоднів, я одержав 12 пудів хліба і більше нічого,
як можна прожити, я обірваний, голодний, мені навіть соромно про це Вам писати, бо я людина
молода, маю 19 років».
У Фастівському районі, довідуємося із «Записки по прямому проводу Київського обласного відділу
ДПУ голові ДПУ УСРР про кількість голодуючих районів та населених пунктів області і надання про-
довольчої допомоги населенню», на 1 березня 1933 року було охоплено голодом 21 населений
пункт, 950 голодних сімей, голодував 1391 чоловік дорослого населення, голодувало 2649 дітей, 103
хворих, 22 опухлих, 60 померлих, навіть зафіксований один випадок трупоїдства.
Костецька Любов Пилипівна (с. Веприк): «Забрали корову. Батько завів коня до колгоспу, другого
коня зарізав, щоб було чим годувати сім’ю, але нічого не вийшло… Прийшли із сільської ради і те м’ясо
забрали, а батька засудили на півтора року.»
Л.К. Гергніч (с. Червона Мотовилівка), свідчить: «Коли все те було, а я і сьогодні плачу за своїм
татом, братами, сестрами. Із 8 душ вижили чудом мама, старший брат і я, всього троє. І от кому
було на руку зробити цю голодовку? Я згадую – лежать дітки на тротуарі пухлі, простягають рученята,
благають – дайте що-небудь закропити душу…
Люди підкидали своїх діточок мешканцям міст з надією, що вони якось виживуть. Мама сказала
старшому брату: «Одвези їх у Київ, може, заберуть у приют, там виживуть, а ні – хай умирають, щоб
мені вже не бачить того своїми очима».
От старший брат відвіз нас у Київ, одяг у материну одежину, покинув, сказав: «Ви тут посидьте,
а я піду куплю хліба». Довго ми його ждали. Я на очі не дивилася, бо була вся пухла, як коло-
да. Як розтулю пальчиком – дивлюсь, сонце має зайти за обрій, а брата нема. Ми здогадались,
що він нас покинув, і давай плакать. Зібралися біля нас люди, от під’їхала полуторка, забрали нас у
приют».
Кищенці, Журба Данило : «Двічі добирався за хлібом до Білорусії. За другим разом добув там
два пуди гороху і віз додому. Але по дорозі його відібрали, мене побили, і я повернувся голодний,
почав пухнути.»
«Я розвозив хліб кіньми по Фастову, куди пошлють, – знаходимо в спогадах Ткаченка Федора Миро-
новича з села Пилипівки. – За таку працю мені давали одну хлібину і миску супу. Суп я з’їдав, а хліб,
заховавши далеко під полу, приносив додому і цим рятував від голоду маму і двох сестричок».

Comments are closed.