..вже до храму люди йдуть, щоб нічну службу відстояти, а ранком буде продовження свята..
5 травня (2013) – Великодня ніч
За народнім віруванням великодня ніч — це ніч чарівна, чудодійна… Як і в різдвяну ніч та купальську, у великодню ніч не можна спати. А якщо й спати, то дене-будь притулившись, бо розстелювати ліжка не годиться — «щоб нечиста сила не приснилась». Лихі сили шугають по селах, хатах, полях, лісах, луках та над водою. По-перше, лихі сили можуть заподіяти якесь зло (хоч за іншим віруванням лихі сили в цю ніч безсилі). По-друге, в цю ніч усі відьми, чародії, вовкулаки, мольфари різних мастей — збираються біля церкви, щоб під час першого співу Христос Воскрес, вхопитися за ризи священика, чи доторкнутися до них.
Вогнем у цю ніч очищають землю, село, луки, ліси, ріки, гори й доли, води й поля, — від злого очиститься усе, куди лише досягне сяйво від цих вогнів. Де горять і світять весняні-великодні вогні — не підступить туди лиха сила та дідьки.
В глибоку давнину на весні, був цільний ряд весняних свят, але найголовніше свято на думку істориків-етнографів — це „свято весняного сонця”, яке з приходом християнства „християнізувалось” і злилось з святом Великодня – Воскресення Христа. Інші свята та звичаї або забуті, або злилися з святами великоднього та жильного тижнів і виявляються у звичаях тих днів.
У давнину біля цих священних весняних вогнів на честь сонця та богині, весни й кохання Лади — провадились грища, співи, водили веснянок-гаївок, чаклували і словом, і рухами — сонце, весну та богиню Ладу:
“Ой, Лада, Лада, всім на світі рада…”
Довший час ці вогні вважали „поганськими”, як і купальські. Християнська церква оголосила їм рішучу боротьбу. .. Але те, що творилось і установлювалось віками та тисячоліттями — тяжко було віддразу заборонити. Тому православна церква дозволила „Весняні вогні” тільки біля церкви й лише у велику суботу, але без співів та ігрищ. Вогні прийняли назву „Великодні”, а замість очисні — надано їм інше значення: вогні на спогад тих, що сторожа клала при розп’ятому Христі на Голгофі.
У великодню суботу, коли лише починало смеркати, сходились з усіх сторін парубки на великодні вогні. Вогонь розпалювали десь на горбі за селом або на майдані під церквою, щоб вогнище було видно на все село, а ще краще — щоб його можна було бачити і в сусідніх селах. Для цього вогню вважалося добрим зрізати в лісі або в леваді сухий дуб чи суху вербу — «бо в сухому дереві нечиста сила ховається».
На Київщині звичай велів украсти в жида-шинкаря стару бочку, діжу або колесо від старого воза — «щоб було чим розпалити вогнище». На Поділлі парубки випрошували або теж крали якусь дерев’яну річ, але не в жида, а в попа — «бо то святий вогонь».
В давнину був звичай, який де-не-де затримався до початку XX ст., обгортати соломою колеса та, запаливши їх, пускати на весняний вогонь (також пізніше й на купальський). Коли колесо вцілить у середину вогнища — це добра ознака і для весни й для літа: ознака здоров’я, врожаю, приплоду худоби, — бо колесо це символізувало сонце — воно, сонце, вцілить у поля, луки, ліси та ріки.
В хатах перед Великоднем мусів усю ніч горіти вогонь — лямпадка, чи свічка; це, звичайно, пізніше, а в давнину — вогонь палав у челюстах печі, чи в кутку курної хати на „вогнищі-очагу”.
Ось таке значення та символіка весняних — великодніх вогнів. На жаль, цей звичай почав відмирати ще з кінця XIX ст.; в останні часи ці вогні запалювали лише в поодиноких селах, а раніше по всіх українських землях.
