Война 1941-1945 г.

ПОЧАТОК ВІЙНИ НА ФАСТІВЩИНІ

Війну 1941-1945 років Борова і Фастівщина почали відчувати ще задовго до її початку. Вже у 1939-1940 роках багатьох борівчан і фастівчан було призвано до війська для військових операцій Червоної Армії в Маньчжурії, на Західній Україні, Фінляндії і Бесарабії. Вже у тих роках чимало борів чан загинуло і отримали каліцтва. Про загиблих мобілізованих бійців з Фастівщини (як Галаджія Митрофана з с.Зубарів, Сидоренка Володимира з с.Дорогінки, інших фастівчан у західноукраїнському поході, Петра Анічкіна з с.Кищинці, Костянтин а Баклашенка з Борової, Олександра Красія з с.Кощіївка, Олександра Кучина з с.Веприк, Петра Стовбенка з Кожанки, Федіра Будового з с.Королівки, Сергія Бойка з с.Фастівця, Артема Вишняка з с.Мотовилівської Слобідки, Дмитра Корецького з с.Дорогинки, Родіона Коротича з Фастова і багато інших фастівчан у фінській війні тощо) намагалися багато не говорити і оголосили їх «пропавшими безвісти». Тому привид війни в тодішньому СРСР витав давно.
У червні 1941 року у 32 сільрадах Фастівщини діяло 64 колгоспи (34 з них обслуговувала Фастівська МТС, а 30‒Велико-офірнянська МТС у Боровій), проживало в районі 51105 осіб, у м.Фастові з казнівським, потіївським і завокзальським передмістями–24885 осіб. У червні 1941 року внаслідок чергового звичного для останніх передвоєнних років «трусу» місцевої влади з району були забрані 1-ий секретар РПК КП(б)У О.Плотніцький та редактор «ББ» Ю.Свічугов. Тимчасово виконувати їх обов’язки призначили відповідно О.Омельчука і П.Михайлова, які так у статусі «т.в.о.» і зустріли неза-баром війну з Німеччиною. Перед тим про неї серед людей широко мусувалися чутки, але 14 червня радіо передало заяву ТАРС про провока-ційний характер цих чуток та нормальну співпрацю між країнами на основі договору про дружбу і ненапад від 23.08.1939 року.



Фото 1. Фрагмент повідомлення ТАРС у фастівській «Більшовицькій Будові» за від 14.06.1941 року (у номері за за 16.06.1941 року), в якому засуджуються всі розповсюджувачі провокаційних чуток про війну.

Але вже невдовзі борівчани і фастівчани пережили шок від повідомлень про війну. Зранку у неділю 22.06.1941 року посол Німеччини у Москві Шуленбург і міністр закордонних справ Німеччини Ріббентроп радянському послу у Берліні вручили ноти-заяви про оголошення їх країною війни СРСР за «недотримання деяких положень договору 23.08.1939 року», через що розпочалася широкомасштабна війна між СРСР і Німеччиною. Відразу цього ж дня було завдано авіаударів по багатьом містам України, у тому числі по Києву і незначного обстрілу з літаків Фастівського вокзалу.
На Україну тоді миттєво рушила у наступі добре підготовлена група німецьких армій “Південь” під командуванням генерал-фельдмаршала Г. фон Рунштедта (3 німецькі армії, 1 танкова група, 2 румунські армії, 1 угорський корпус, що разом складали 57 військових дивізій загальною чисельністю біля 300 тис. чол.). Їй протистояли оперативно створені Південно-Західний (командувач генерал-полковник М. Кирпонос) та Південний (командувач генерал армії І. Тюленєв) фронти Червоної Армії СРСР зі значно більшими військовими силами і засобами. Але заскочені зненацька цього дня масованими авіабомбардуваннями вони у дезорганізованому порядку почали спішно відступати та зазнавати одна за одною нищівних поразок, про що відгуки дуже швидко донеслися до населення.
На Фастівщині номер райгазети «Більшовицька Будова» за 22.06.1941 року ще не мав повідомлень про війну, тому серед людей мусувалися лише чутки. Зранку порушилася чіткість залізничного сполучення, на ст.Фастів почали накопичуватися невідправлені вагони, а пасажироперевізні поїзди прибували з дуже значним запізненням. Люди намагалися дізнатися про причини запізнень, але точних відомостей ніхто не давав і тільки ближче до полудня стало відомо про війну. Навіть незрозумілий для багатьох фастівчан тимчасовий німецький авіаналіт не сильно перелякав людей, що завдяки тодішній пропаганді були твердо переконані, що «наша армія як мур» і війна для радянських людей може бути лише на чужій території. Після нього, навіть, люди на місцевому базарі продовжували у цей день торгувати. Партійним працівникам було дуже важко їх зібрати до радіоприймачів, аби вони добре відчули, що розпочалася війна. У місцях з радіоприймачами потихеньку сходилися організовані і стихійні маси людей, які о 12-й годині дня спільно слухали шоковий виступ наркома іноземних справ СРСР В.Молотова із заявою про напад Німеччини. Ці збори часто перетворювалися у стихійні мітинги, резолюції яких парткерівники швидко надсилали вищим інстанціям у Київ і Москву.
Відразу у Москві Указами Президії ВР СРСР по Київському особливому та багатьом іншим військовим округам з цього дня було оголошено військовий стан, а сам округ оперативно перетворювався на Південно-Західний фронт. Всі військові частини Київщини, у тому числі 135-а озад у Фастові, перейшли на бойове чергування, очікуючи подальших команд.
23.06.1941 року, коли до багатьох керівників довели розпорядження вищих інстанцій, на Фастівщині розпочалася робота з розгортання мобілізаційних пунктів райвійськомату і мобілізації чоловіків призовного віку та добровольців у лави Червоної Армії, розподіл їх по військовим формуванням. Місцеві парткерівники і військові отримали радіоповідомлення про утворення цього дня Ставки Головнокомандування Збройних Сил СРСР та постанови про завдання партійних і радянських органів всіх рівнів в умовах військового часу, а також про негайне введення в дію мобпланів роботи місцевих підприємств, спрямованої для потреб армії. Хаосу і нестикування дій у ті дні було багато, тим більше, що урядові постанови «Більшовицька Будова» надрукувала для людей тільки 24 червня 1941 року.


Фото 2-8. Фрагменти повідомлень «Більшовицької Будови» за 24.06.1941 року про Укази радянського керівництва від 22.06.1941р. і мітинг-слухання радіовиступу В.Молотова населенням Борової

26.06.1941 року до фастівських керівників доводяться прийняті цим днем рішення ЦК КП(б)У і Раднаркому УРСР про утворення спеціальної комісії для керівництва евакуацією на схід СРСР цінного майна підприємств та необхідного персоналу, порядок і режим роботи працівників і службовців за умов військового часу. Через те, що оголошена мобілізація населення до лав армії йшла погано (невиконані ліміти мобілізованих і добровольців, коли на 28.06.1941 р. зі всієї Київщини до облвійськомату поступило лише 1154 заяви з бажанням добровільно вступити у РЧЧА, процвітали численні ухили від призову, навмисні ушкодження здоров‘я і переховування, намагання отримати місце роботи в тилу тощо), цього дня Раднарком СРСР своєю постановою розширив права військоматів і наркомів всіх рівнів з наданням їм можливостей вживати карних заходів за умовами військового часу. На Фастівщині після цього неодноразово робилися облави ухильників від призову до армії, тривали арешти всіх «панікерів» і запідозрених у читанні розкиданої з літаків німецької агітаційної літератури.
30.06.1941 року, бачачи швидке просування німців вглиб України, ЦК КП(б)У згідно отриманих директив зі Ставки прийняло рішення щодо попередньої підготовки до розгортання партизанського руху опору в тилу захоплених німцями територій та відповідних баз з заготовленими продзапасами та зброєю у придатній для цього лісистій місцевості. У населених пунктах, які залишалися ворогу, було наказано знищити всі посіви та худобу, робоче обладнання та техніку, дороги і залізниці, порозстрілювати всіх в‘язнів, у тому числі у Фастівській в’язниці. Всі підпільні загони повинні були особисто очолити керівники відповідних організацій КП(б)У (внаслідок чого вони ставали підпільними обкомами і райкомами тощо) і керувати у подальшому їх діями протягом періоду окупації. У реальності такі підпільні комітети, враховуючи дуже швидкі початкові темпи наступу німців, буде створено значно пізніше, в багатьох місцевостях вони довго не змогли діяти, а у значній частині їх не встигли створити взагалі.
Цього ж дня 30.06.1941 року у покинутому радянськими військами Львові українські націоналісти ОУН Бандери несподівано для німців проголосили Акт відновлення Української Держави та створення її Українського Державного Правління на чолі з Ярославом Стецьком. Вони почали масово посилати свої похідні групи на схід України, аби встигнути і там швидко проголосити українську владу і поставити німців перед доконаним фактом існування відновленої самостійної України. Згодом вони опиняться у Фастові і Боровій, але у той час вони з 7-го липня почали добиратися до них за маршрутом Львів-Красне-Броди-Здолбунів-Дубно-Рівне(9УІІ)-Н.Волинський-Житомир-Калинівка-Фасова(12УІІ-17УІІ)-Пашківка(18УІІ-20УІІ)-Грузьке-Бишів-Мала Снітинка-Фастів(21УІІ-23УІІ). В деяких місцях її члени розділялися для роботи у різних населених пунктах, добираючись до них доступним шляхом (мотоцикл, авто, повозки, піший хід). Всюди ними робилися сходи населення з інформуванням про проголошення С.Бандерою Української Держави та звільнення українських міст і сіл від деспотичного сталінського режиму, невідворотність його повного швидкого падіння, організовувалася тимчасова адміністрація і місцева українська народна міліція самооборони.
Тим часом 11.07.-12.07.1941 року мешканці Фастівщини вже безпосередньо зустрілися з передовими частинами німців. Цього дня внаслідок відступу з Західної України у Фастові з’явилися бійці майже розбитого 77-го залізничного батальйону 5 залізничної бригади (командир якого Богачов був перед тим вбитий, а залишками загону командував політрук Галафеєв). Панічні настрої у Фастові почали вирувати ще більше, коли внаслідок відступу з Західної України наступними днями у місті почали сконцентровуватись і залишки інших загонів Червоної Армії, що відступали (79 залізничного батальйону ст.л-та Л.Кривця, 91-го і 94-го прикордонних загонів, 6 мотострілецький полк і рота зв’язку НКВС тощо). Риття оборонних окопів та спішні евакуаційні заходи наочно доводили фастівчанам, що невдовзі тут з’являться німці. 12.07.1941 року с.Дідівщина одним з перших сіл Фастівського району була зайнята передовими військовими частинами німців, що дуже швидко просувалися вглиб території України, але продовжувати наступ на Фастів відразу вони не стали. Вони почали підтягувати додаткові технічні резерви до Дідовщини і оточувати Фастів з інших боків, аби взяти його у «котел».
Наступними днями так воно і сталося. 21 липня 1941 року радянським військовим командуванням було наказано залишити Фастів через будь-яку безперспективність його оборони і наступного дня до нього увійшли німці і їх союзники. Але ще 19 червня керівники штабного пункту Червоної Армії при вигляді німецьких танків з боку Білої Церкви поспіхом покинули позиції і не попередили про це захисників Фастова. Тому при спробі останніх 20.07.21.07.1941 року відійти з оточеного «котла» вони масово попадали в полон або під німецькі кулі. 22.07. −23.07.1941 року у захопленому і майже незруйнованому Фастові сконцентрувалася чимала кількість німецьких та союзних для них військ (мадярів, словаків тощо), танків і мотоциклістів, які продовжували готувати планомірний наступ на Київ. Окрім Фастова у ці дні ними були зайняті села Мала і Велика Офірна, Мала Снітинка, Півні, Клехівка, після чого їх наступ було призупинено і на декілька днів розмежувальні фронтові позиції стабілізувалися на лінії перед селами Ставки‒Бортники‒Оленівка‒Велика Снітинка‒Сорочий Брід‒Мот.Слобідка.
Поспіхом залишене місцеве населення Фастова і інших захоплених сіл Фастівщини опинилося у стані повної розгубленості. Багато з фастівчан не чекали такого швидкого розвороту подій і не знали, що робити в умовах приходу німців, намагалися не висуватися з своїх підвалів і хат. Але несподівано вони почали чути рідну українську мову і бачити, що несподівано для їх і німців у Фастові з’явилися якісь інші борці за визволення України від більшовизму. Сталося це тому, що вже 21-22 липня до Малої Снітинки і Фастова з сусіднього Бишівського району почали прибувати незнайомі для фастівчан люди з жовто-блакитними пов’язками. Це були перші члени київської похідної групи бандерівського крила ОУН, які почали активно ходити по хатах переляканих людей, агітувати їх за самостійну Україну і скликати народ на збори. Німці, що були зайняті більше фронтовими справами, не могли відразу розібратись у суті діяльності цих людей, вважаючи їх місцевими антикомуністами. Тим більше, що прибулі німці намагалися всіляко загравати з людьми, роздавати дітям цукерки та нікого не зачіпати у ці дні, всіляко підкреслюючи і демонструючи їм свою «визвольну місію» для українців.
Також німці сприймали прибулих ОУНівців за місцевих людей, тому що вони прибули з Західної України сюди з підробленими документами на прізвища, характерні для Київщини (Черненко, Кравченко, Полішвайко, Федоров, Донський тощо). Єдиним місцевим чоловіком серед них був Микола Богданов‒Коваль з казнівського кутка міста, що перед війною виїзджав на роботу у Західну Україну. На його рукаві також була жовто-блакитна пов’язка і разом з іншими прибулими ОУНівцями він на Фастівщині організовував перші збори і мітинги населення з метою розвінчання колишніх злодіянь попередньої більшовицько-комуністичної влади, доведення відомостей про проголошення Степаном Бандерою і Ярославом Стецьком 30 червня 1941 року у Львові Самостійної Української держави, про створення у найближчому майбутньому «українського народного правительства у Києві» і українських управлінських структур на місцях. ОУНівцями розвішувалося і роздавалося багато агітаційних листівок і оголошень, розшукувалися місцеві люди, які перед війною постраждали від комуністичної влади. А останніх на Фастівщині було тоді чимало, тому саме з них створювалися списки майбутніх членів місцевих управ та загонів української народної міліції з дотримання порядку, бо мародерство у ті дні безвладдя набрало просто шалених обертів. Крали у ті дні безвладдя хто тільки що міг (паркани, шибки, колгоспний інвентар, скотину, продукти, залишену на полях зброю, веломашини, будматеріали тощо). Місцеві люди мусіли самі створювати групи для протидії мародерам, яких у той час з’явилося звідусіль чимало і зачасту їх ніхто не знав у обличчя. Ночі у ті дні були дуже важкими для людей на предмет пограбування, тому ОУНівські пропозиції знаходили у фастівчан позитивний відгук.
Вищезгадані ОУНівські агітатори діяли у ті липневі дні дуже заповзято і швидко, тому що вірили тоді, що після зайняття Києва проголошена Українська держава утвердиться остаточно. У їх розпорядженні у Фастові були вантажна автівка і мото-цикл, маса агітаційної літератури, яку щодня їх кур’єри доставляли їм з Львова, Рівного і Житомира. Їх прибуло до Фастова до 35-40 чоловік, тому своїми рухливими групами вони встигали обійти сотні хат, дуже активно працювали над створенням на Фастівщині всіх необхідних тимчасових органів майбутньої самостійної Української держави.
25.07.-26.07.1941 року німці прорвали встановлену у попередні дні фронтову лінію на південно-західному фастівському напрямку, захопив с.Ставки і с.Бортники, та продовжили наступ на Васильків. 29.07.1941 року вони прорвали фронтову лінію і на північному оленівському напрямку та рушили у напрямку Борової, яку було Червоною Армією поспіхом залишено. 30 липня 1941 року у Боровій були вже німці і Фастівщина повністю опинилася під німецькою окупацією. Відтоді до листопада 1943 року розпочався новий період у її житті.

БОРОВА НА ПОЧАТКУ НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ

Ще перед 29 липня з Борової евакуювалися директор місцевого лісопильного заводу Абрамов з парторгом Осіпенком, частина інших партійних працівників і євреїв, але далеко не всі. Також далеко не все з того, що вони наказали підготувати для майбутнього підпілля, поховати і попалити, аби «не дісталось ворогу» було борівчанами спалено і знищено. Під різними приводами багато борівчан не евакуювали власну скотину на лівобережжя Дніпра, уникнули мобілізації до Червоної Армії. При приході німців абсолютна більшість борівчан знову опинилася у селищі. Борівчанами-працівниками лісопильного заводу були показані всі місця і відриті всі зняті верстати деревообробних підприємств, інше майно і лісопильні заводи за 3-4 дні знову запрацювали. Ті, кого райпартком залишив ніби для підпільної роботи, відразу зізнались про це німцям і вказали, де закопано для них зброю, а також категорично заявили, що визнають нову владу і не збираються захищати «сталінський жидо-більшовицький режим».
Коли ж у Боровій було ще повне безвладдя, то у Фастові було вже встановлено «українську владу». ОУНівська агітаційна робота, їх листівки «За що бореться ОУН», відозви до селян і робітників разом будувати підвалини самостійної України, яку німці залишать після невідворотного розгрому Сталіна, знайшли чималий відгук, особливо серед молоді. Окрім Ми-коли Богданова, до роботи в ОУН прибулим західнякам у ті дні вдалося залучити і інших фастівчан (колишнього журналіста Петра Оніщенка з Заріччя-уродженця с.В.Снітинка, Миколу Кучеренка з фастівської Казнівки тощо). За їх допомогою підбиралися люди у місцеві органи влади, які ОУНівці дуже поспішали створити всюди, допоки цією роботою не зайнялися німці. ОУНівці намагалися випередити їх і поставити перед фактом, аби вони не створили згодом свої владні структури з звичайних прислужників, байдужих до ідеї самостійності України. Вони всіляко намагалися демонструвати німцям свій вплив на населення, збирати масові сходини і мітинги з синьо-жовтими прапорами. Вже 25.07.-26.07.1941 року ОУНівці скликали у приміщенні колишнього міському КП(Б)У по вул.Радянській у Фастові загальноміські збори населення для обрання нової місцевої української влади (міліціантів, нової міської і районної управ). Головою міської управи люди, які зібралися на зборах, обрали лікаря Ксенофонта Сілецького, активного антико-муніста, мешканця Фастова, який був уродженцем Західної України і у 1939 році арештовувався радянською владою. Головою районної управи люди обрали Івана Петрашенка, уродженця с.В.Снітинка, а начальником добровольчої місцевої української народної міліції‒ ще одного уродженця с.В.Снітинка Івана Ланового, якого у 1928 році радянською владою було засуджено на 3 роки за участь у підпільній націоналістичній організації «Полуботківська громада». Відразу ж на парканах дворів були вивішені оголошення про запис добровольців у місцеві дружини української народної міліції для припинення анархії, самооборони і охорони майна від мародерів, підтримки громадського спокою та порядку. Вже наступними днями у Фастові їх буде набрано до 40 чоловік, у селах району‒ по 6-12 чоловік. Німецькі військові, що увійшли до міста, не зачіпали на початках ці некомуністичні самостворені людьми органи місцевого самоврядування, так як їх більше цікавили фронтові питання і вони намагалися всіляко сподобатися людям за отриманими вказівками від своїх командирів.



Фото 9-13. На фото‒ члени прибулої до Фастова у липні 1941 року похідної групи ОУН Бандери Йосип Позичанюк (ліворуч),а за ним відповідно─ Д.Мирон, письменник О.Гай-Головко, а також перші призначені ОУН-івською похідною групою керівники проводу Фастівської ОУН Іван Лановий (ліворуч) і Микола Кучеренко з Казнівки.

02.08.-03.08.1941 року було створено «нову українську місцеву владу» і у Боровій. 02.08.1941 року у Борову з Фастова прибув один з членів ОУНівської похідної групи п.Бородько, як він представився. Він масово роздавав борів чанам листівки про ОУН та її провідника С.Бандеру, розповідав про злочини сталінської кліки і закликав не рятувавти її. Самостворені людьми групи для боротьби з мародерами його дуже привітно зустріли і охоче відгукнулися на заклик скликати у селищі загальні збори для обрання нової влади проголошеної С.Бандерою Української Держави без більшовиків. Місцевим людям він доводив, що самостійна Україна вже будується і арешти бандерівців у Львові є звичайним непорозумінням, а коли у Києві повторно буде проголошено самостійність України все встане на свої місця. Також місцевим людям він доводив, що слід чимнайшвидше з патріотичних людей обрати нову українську владу у селищі, аби поставити німців перед доконаним фактом, як це зроблено у Фастові і інших місцях. Його багато хто слухав, бо ще він говорив, що представляє нову фастівську районну владу і у майбутньому після звільнення Києва буде одним з визначених ОУН «членів українського народного правительства» (до речі, багато хто з борівчан його впізнав, бо до 1939 року бачив на посаді бухгалтера «Промдерева», але під зовсім іншим прізвищем). Агітатором «пан Бородько» був вправним, тому на його заклики відгукнулося чимало борівчан. Вже через кілька годин Борова почала покриватися синьо-жовтими прапорами і людьми у жовто-блакитних нарукавних пов’язках, які скликали народ на загальні збори.
02.08-03.08.1941 року у парку (або як до війни його перезвали «міжспілковому літньому клубі ім.Воровського при ст.Мотовилівка») протягом двох днів відбулися загальні селищні збори з виборів місцевої влади і на них було обрано «нову борівську українську владу» (старосту Шевченка Северина Павловича, склад селищної управи і коменданта добровільного загону української народної міліції Скрипку Захара Михайловича- колишнього учасника І-ї світової війни у царській армії, командира господарської запасної сотні у петлюрівській армії, у 1920-1922 роках- молодшого командира Червоної Армії). Старосту обрали одноголосно з 10 запропонованих кандидатур, бо Шевченко С.П. вже був колись старостою селища при українській владі у 1918 році і у 1928 році арештовувався НКВС за «незаконне наділення землі членам куркульських сімей». Щодо інших одноголосся часто не було, але більшістю голосів вони були обрані до складу нової селищної управи. Заступником старости став тільки перед війною відбувший сталінські концтабори Миронович Михайло, у минулому офіцер ще царської і української армій, секретарем для грамотного ведення справ від учителів висунули Козуту Олександра Антоновича, господарськими і заводськими справами доручили займатися інженеру Степанову, а земельними─ розкулаченому у 1930 році Дубровському Йосипу Пилиповичу.

Фото 14. Фото коменданта Борівського посту української народної міліції (згодом 4-го поста Української допоміжної поліції) З.Скрипки після арешту його 15 листопада 1943 року віділом контррозвідки СМЕРШ 7-го Танкового Корпусу..

Було підшукано і перекладача. Селищна управа відразу була прикрашена жовто-блакитним прапором і тризубом. Згодом на загальних зборах двом центральним вулицям Леніна і ІІІ-го Інтернаціоналу повернули старі назви Олександрівська і Шкільна. «Ніяких Ленінів і Сталінів за нової влади не буде і бути не може. Вже незабаром і вони, і комунізм зникнуть у минуле як поняття, і поняття негарні, недобрі і злочинні»─ лунали вигуки вітання прийнятого рішення.
Німецька військова частина розташувалася тоді фактично у центрі селища і її військові дуже привітно поводилися з місцевим населенням. Очікуваних арештів членів сімей червоноармійців і радянських активістів вони не стали проводити відразу. До того ж, у самого старости один з синів Сергій 1910 року був в Червоній Армії (ще один Олексій 1911 року загине від німців 13.06.1942 року в Кременчузі, Олександр 1908 року був борівським лікарем і мав зв’язки з ОУН, а дочка Пономаренко Зінаїда Северинівна 1913 року була акушеркою). Німці, на диво, не репресували старосту і за самовільно організований та здійснений збір урожаю на прилеглих суспільних полях, не розправились відразу і з залишками місцевих євреїв. Тому багато хто з борівчан був у захопленні від нової влади. Частині колишніх політичних місцевих в’язнів були повернуті дома, як наприклад колишньому розкулаченому кулаку Василю Кірсенку, або виділені інші місця для проживання. На розвішені оголошення З.Скрипки про набір добровольців до загону української народної міліції вже наступними днями зголосилося 22 добровольці з жовто-блакитними нарукавними пов’язками і набір було припинено через завелику кількість бажаючих.
Коли ж було дозволено відновити діяльність зруйнованої колись місцевої православної каплички, то німцям було, взагалі, влаштоване грандіозне для селища «урочисте свято вітання німецької армії-визволительки». Активну участь у ньому взяли мешканці сусідньої М.Салтанівки. Їх процесія у вишиванках з священиками на чолі коли підійшла до центру Борової, то не завжди могла знайти собі місця серед людей, які спостерігали за урочистим маршем німецьких військових частин. Потім після маршу німецькі військові розсіялися навколо освяченої криниці і посідали на землю. Взагалі, борівська демонстрації вітання «німецької армії-визволительки» була наймасовішою на теренах Фастівщини і зібрала багато мешканців сусідніх сіл. У ту серпневу неділю 1941 року на центральній площі Борової, як свідчать архівні матеріали, яблуку не було, де впасти. Біля криниці, де колись була каплиця, зібралося дуже багато народу, де спільно з прибулими делегаціями мешканців М.Солтанівки і Ч.Мотовилівки (якій повернули назву Казенна Мотовилівка) відбулося урочисте богослужіння. Німці дозволили для цієї каплиці використати залишки лісоматеріалу. З нагоди відновлення старої каплички і подяки німцям за «визволення від більшовицького гніту» після богослужіння відбулося велелюдне народне гуляння з танцями і плясками до глибокої ночі. Всі присутні з короваями, квітами, іконами і рушниками перейшли до розташування німецької військової частини на базарній площі, де було організовано урочисте вручення німецьким командуванням бойових нагород відзначившимся солдатам і офіцерам з квітами від людей. Німецькому командиру на рушниках найстаршим мешканцем Борової і представником сільуправи було піднесено хліб-сіль і народ голосними вигуками та аплодисментами вітав кожного нагородженого німецького військового. Розчулені німці тут же організували підвіз двох машин дров, бочку керосину і було розпалене величезне вогнише, навколо якого до глибоких сумерків під їх гармошки і пісні людей були організовані танці. Німцям дуже сподобалося це свято і вони охоче фотографувалися з борівчанками і дівчатами сусідніх сіл, танцювали з ними і намагалися підспівувати. У той день Борова ще ніколи не бачила до того такої кількості синьо-жовтих прапорів та національних костюмів. Але таке «українське піднесення» тривало недовго.

БОРОВА У ПЕРІОД УТВОРЕННЯ ФАСТІВСЬКОГО ГЕБІТСКОМІСАРІАТУ

20.08.1941 р. вийшов сумнозвісний декрет А.Гітлера про утворення на більшості окупованих українських земель нового адміністративного утворення Рейхскомісаріату «Україна» з центром у м.Рівному, який німці спробували пре піднести як нову форму української державності. Борівчани і всі мешканці Фастівщини відтепер ставали мешканцями німецького Рейхскомісаріату «Україна» на чолі з рейхскомісаром Е.Кохом, а за проведеним згодом адмінподілом практично всі фастівські терени увійшли до генералкомісаріату «Київ» цього рейхскомісаріату (у якому були ще інші генеральні комісаріати «Житомир», »Волинь», «Чернігів», «Миколаїв», »Дніпропетровськ» і «Таврія», поділених на низові окружні гебітскомісаріати (крайзи)). Це була справжня трагедія для багатьох людей, хто чекав самостійної України.
Вищезгаданий декрет Гітлера не відразу дійшов до людей, але вже через декілька днів німці почали вимагати від місцевих управ встановлення відповідних вивісок, зняття з щоглів сільських і міських управ синьо-жовтих прапорів і тризубів, портретів С.Петлюри і Є.Коновальця, почали присікати всілякі публічні згадки про «самостійну Україну під проводом С.Бандери». Всім мешканцям Борової і навколишньої округи стали зрозумілими реальний стан речей і реальні наміри німців щодо відновлення самостійної України. До того ж раніше, 1.08.1941р. від України було відірвано галицькі українські землі і приєднанні як 5-й дистрикт «Галичина» до німецького генерал-губернаторства на теренах захопленої у 1939 році Польші. 19.08.1941р. німці тихо споглядали, як Румунія −союзниця Німеччини у спільному нападі на СРСР− оголосила про утворення своєї «Трансністрії» з центром в Тирасполі та значною частиною захоплених південноукраїнських земель у її складі з безпосереднім приєднанням до Румунської держави. Тому після 20.08.1941 року зникли останні надії, що самостійну Україну буде проголошено хоча б в урізаному варіанті. Відтепер німецькі комендатури почали активно цікавитися внутрішнім життям місцевих українських управ, впливати на їх кадровий добір. Самооборонні українські міліційні загони, що виникли у перші часи безвладдя, мусіли відтепер узгоджувати всі свої дії з військовою комендатурою. Їм було запропоновано розпуститися або на новій платній основі увійти до складу створюваної української поліції, яку згодом почнуть називати як УДП (Українська допоміжна поліція). З.Скрипка і більшість борівських поліціантів (Юхим Гаркуша, Іван Світлий, Микола Шевченко, Козачище, Дубінський, Чепурда, Невгод, Лозниця, Чигирь, Василь Бакаєв, Скрипка Олександр, Швець Кузьма, інші) змогли довести німцям, що вони не були зв’язані з бандерівською ОУН і тому залишилися згодом в УДП, яка непогано для того часу забезпечувалася і оплачувалася (на початку 1942 року у Боровій розмістять ще польову жандармерію і зарплату відтоді борівська поліція, яку скоротять до 15 чоловік, буде отримувати вже не від селищної управи, а від посту жандармермерії).
Протягом кінця серпня –вересня 1941 року на теренах Фастівського і сусідніх районів утворився окремий Фастівський гебітскомісаріат, який проіснував до грудня 1941 року. Він був одним з 26 гебітскомісаріатів Київського генералкомісаріату (до якого входили ще Бориспільський, Уманський, Білоцерківський, Ковалівський, Канівський, Кагар-лицький, Полтавський, Черкаський і інші гебіти). До Фастівського гебітскомісаріату увійшли території Фастівського, Васильківського, Обухівського і Бишівського районів. Своїм помешканням Фастівський гебітскомісар обрав старовинний маєток у с.Оленівка. Але з посуванням фронту на схід адміністрація РК «Україна» неодноразово здійснювала пере-кроювання меж Київського генералкомісаріату (який займав велику територію сучасних Київської, Черкаської і Полтавської областей) і тому згодом у грудні 1941 року Фастівський гебітскомісаріат став Васильківським гебітскомісаріатом. Васильківський гебітскомісаріат був вже більшим за розмірами території за колишній Фастівський, бо до його складу долучили ще землі Кагарличчини, Гребінківського і Ржищівського районів. Але то було згодом, а наприкінці серпня 1941 року всі звикали до новопроголошеного 20 серпня адміністративного утворення.
ОУН спробувала після цього організувати декілька політичних масових акцій, аби спробувати вплинути на перегляд оголошеного німцями рішення. Але організовані багатолюдні мітинги 30.08.-31.08.1941 року у Фастові і Василькові закінчилися лише масовими арештами бандерівських активістів. Ні, німці не хапали всіх учасників багатотисячних мітингів з нагоди відзначення «22-ї річниці визволення Києва від більшовиків у 1919 році». Їхня розвідка тоді вже потужно працювала і по закінченню вищезгаданих мітингів делікатно випускала більшість людей, а за наявними фотографіями здійснила арешти розшукуваного бандерівського активу. Після цього погрому бандерівського підпілля на Фастівщині та Васильківщині воно довго не могло оговтатися і місцеві люди почали всіляко сторонитися будь-яких зв’язків з ним. Німці ж вкотре людям доводили, що їхні репресії не спрямовані проти України чи проти ОУН, а лише проти порушників суспільного спокою і екстремістів бандерівського напрямку в ОУН. Мельниківцям натомість у Боровій і Фастові була відкрита зелена вулиця, так як вони не висували ідей проголошення самостійності України у період тривання військових дій та визнавали німецьку військову владу. Вищезгадані заворушення стали для німців зручним приводом і для інших арештів.
Від часу створення РК «Україна» німці почали вимагати від місцевих управ і поліції списки на всіх колишніх радянських активістів (по Боровій склали список на 35 чоловік), списки сімей червоноармійців і євреїв. У один з вересневих днів того часу був арештований разом з єврейкою Цимберг Ревекою, євреєм Коршенковим-чоловіком Віри Коршенкової, також і колишній організатор колгоспу у Боровій Бочковський Євген, комуніст Новіков-чоловік Янковської Галини, що жила у Боровій по вул.Кущівській, і ще кілька колишніх радянських активістів. Місцевого мешканця Борової Корнієнка арештували, натомість, за те, що він за розпорядженням німців не носив нарукавну пов’язку з зіркою Давида і намагався видати себе за українця, а після встановлення належності до єврейства і відповідних попереджень─ спробував переховуваватися. Саме у вересні 42-х арештованих борівських євреїв конвоєм поведуть до Васильківського єврейського трудового гетто ніби для продовження там своєї праці. У дорозі двоє з них вчинили спробу бунту і втечі, але були застрелені охороною. Доля ж інших─невідома.
Затримувала борівська поліція і націоналістичних агітаторів. У вересні 1941 вона не дала можливості місцевим активістам відродити борівську «Просвіту», а у жовтні затримала в Боровій невідомого, що вів агітацію серед людей проти німців. Коли його передали до Фастівської поліції, то там він зізнався, що є українським націоналістом, після чого його забрало гестапо і розстріляло.
Борівський 4-й пост УДП забезпечував охорону порядку на теренах Борової, Великої і Казенної Мотовилівки, Оленівки та інших менших ближніх присілків, аби з 21.00 до 04.00 ніхто не ходив вулицями, здійснював арешти та розшуки підозрюваних у саботажі, підозрілих немісцевих осіб. За неналежну роботу вони могли попасти у коло зацікавленості жандармерії і тоді вже ніхто не міг передбачити свою долю. Тим більше, що у борівської поліції був свій інспектор з Фастівської жандармерії, мешканець с.Борової Пархоменко Яків Федорович, що часто приїзджав з Фастова додому і цікавився справами місцевої поліції.
18.09.1941 року паспортним столом фастівської української народної поліції новообраним сільським старостам району за зразком Фастова було запропоновано ретельно провести перепис залишеного у селах населення, але у значно коротші терміни до 01.10.1941 року. Коли на початку грудня 1941 року було завершено облік всього залишеного населення, то виявилося, що у Боровій його є більше, ніж за часів сталінського перепису 1939 року.

Фото 15. На фото‒ лист комендатури голові Фастівської райуправи від 18.09.1941 року з пропозицією всім старостам району забезпечити протягом двох тижнів перепис залишеного населення.

Кінець 1941 року ознаменувався закінченням періоду існування окремого Фастівського гебітскомісаріату і дуже суворою зимою(-35˚С−-40˚С). Вона, як свідчать архіви, неабияк дошкуляла німцям на фронті, через що серед борівчан і фастівчан місцевими управами було організовано добровільну здачу теплих речей для німецької армії. І хоча за нездачі речей тоді нікого не карали, але рукавиць, валянків і кожухів для німецької армії місцеві вчителі зібрали чимало. Це свідчило про призвичаєння більшості тодішніх фастівчан до нової влади, повну зневіру їх у можливість відродження СРСР та повернення старої комуністичної влади. Бо багато хто з них тоді були дуже незадоволені тим, як уходила і все знищувала стара радянська влада, тому підтримували всі німецькі заходи з відбудови господарства і налагодження життя. Такі настрої будуть панувати у Боровій до весни 1943 року і тільки потім у людей почне оживати надія на звільнення від німецької окупації.

Едуард Мондзелевський,
історик-краєзнавець, голова Фастівської «Просвіти»