Мотовилівські отамани 1919-1922 років

ФАСТІВСЬКІ І МОТОВИЛІВСЬКІ ОТАМАНИ У ВІЙСЬКОВИХ ЗМАГАННЯХ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ У 1919-1922 РОКАХ

Історію Фастівщини 1917-1922 років перекручено до неймовірного абсурду. Добре, що архівні матеріали дозволяють пролити деяке світло на реальні події, що відбувалися у нашому краї протягом вищевказаних років. І роль різноманітних козацьких повстанських отаманів, які воювали з радянською владою у той час, у вищезгаданих подіях є чи не найголовнішою. Без мотовилівських отаманів Бурлаки, Кирсенка, Корчевського, Залізняка, без дорогинського отамана Гайового, без гуляківського отамана Богатиренка історію того часу розглядати просто смішно, бо вони були його головними фігурантами. Коли 19.02.1919 року війська УНР залишили Фастів після потужного наступу Таращанського і Богунського полків більшовиків, то з ними було багато і місцевих отаманів, які вірили у справедливість радянської влади. Але коли вона почала встановлюватися, то ілюзії зникли у всіх. Продреквізиції, непосильна повальна продрозкладка, конфіскації майна у «соціалістичну власність» та пограбування церков, насильницькі мобілізації до Червоної Армії, створення місцевих ревкомів, комбідів (комітетів бідноти) та постійні спроби перевиборів складу рад робітничих, солдатських і селянських депутатів викликали масове невдоволення населення Фастівщини. У місцевих фастівських шкільних училищах згідно розпоряджень вищезгаданих ревкомів припинили викладання Закону Божого, а його викладачів звільнили від викладацьких обов’язків. До нечисленного осередку більшовиків у Фастові на той час входило лише 16 чоловік і їм ледве вдалося знайти людей для нових органів влади, а у багатьох селах і того не вдалося зробити. Головою ж Фастівського волосного ревкому став Полікарп Кирилюк, а його членами Григорій Герасименко, Лука Павленко та Захар Хуторний. Так як і всюди в тогочасній Україні, фастівський ревком створив свій червоноармійський батальйон для боротьби з буржуйськими «бандами» і «ворогами революції», командиром якого призначили П.Унрука, але його вояками були прибулі російські більшовики з їх регулярних військових частин. Всіх своїх противників вони називали виключно бандитами, але місцеве населення волості чомусь допомагало здебільшого саме «бандитам». Аналогічні, а подекуди і значно гірші, справи були і у Мотовилівській, Веприківській та Малополовецькій волостях. На багатьох теренах Фастівщини, незважаючи на формальне проголошення нової радянської влади УСРР, її фактично тоді не було. Часто новостворені волревкоми не мали контролю як над більшістю сіл цих волостей, так і над самими цими селами та тікали до Фастова за пошуком допомоги регулярних підрозділів Червоної Армії при першому ж бунті селян.
Щоденні продреквізіційні заходи, спроби створення незрозумілих селянам комун, викликало масове невдоволення населення Фастівщини і Київщини, яке почало відкрито повставати проти всіх «революційних» нововведень і постійних арештів нової більшовицької влади. Несподівано для неї, проти більшовиків виступили і прихильники відомого отамана Київщини Зеленого, який свої стосунки з ними розірвав через незгоду з різноманітними реквізиційними діями. Він йменував себе у ті часи «незалежним українським соціал-демократом» (УСДРП (незалежні)), або «незалежником», який є ніби був прихильником радянської форми правління, але у незалежній Україні. Тому часто називав себе також отаманом 1-ої Київської радянської дивізії, 1-го Київського радянського Коша, іншими подібними назвами. На свій розсуд «іменем радянської влади» він встановлював лад у багатьох підконтрольних селах, не дозволяв проводити у них продреквізиції та часто міг силою зброї «встановити справедливість». Більшовики не могли довго терпіти його анархічних витівок з роздачею землі та антиєврейських погромів, тому 25.03.1919 року оголосили його «поза законом» та заборонили, взагалі, вихід газети «незалежників» «Червоний прапор». і повели з ними відкриту боротьбу.

У буремних 1918-1919 рр. значну частину земель Фастівщини та Київщини часто контролювали загони трипільського отамана Зеленого (Терпило Данило Ількович) (фото ліворуч). На фото праворуч− отаман у центрі ра-зом зі своїми сотником та гарматником.

На Фастівщині Зеленого активно підтримав місцевий отаман Бурлака (Овсій Іванович Гончар) з с.В.Мотовилівки. Він був дуже освіченою людиною і активним діячем УНР, очолював раніше Васильківську земську управу і створив у своїй хаті просвітянську хату-читальню, тому користувався неабияким авторитетом у людей краю. Він належав до партії українських соціал-революціонерів і тому боляче сприйняв антиукраїнські дії нової більшовицької влади. Миритися з цим він не став і вже у березні 1919 року підняв грандіозне антибільшовицьке повстання на теренах Фастівщини і Васильківщини. До нього почали стікатися селяни з багатьох сіл регіону і ліквідовувати більшовицьку владу на підконтрольних теренах. Саме його воякам тоді приписували зруйновані залізниці і підірвані більшовицькі продовольчі потяги на Фастівщині в районі ст. Мотовилівка і ст.Сорочий Брід, а також у всій навколишній окрузі між Фастовом і Васильковом. У цей період під його контролем були як ст.Васильків-І і.ст.Мотовилівка, так і села Казенна та Велика Мотовилівки, Борова, Мотовилівська Слобідка, Оленівка, Митниця, Марьянівка, інші. Тому радянська влада і центр повіту перенесла з Василькова до більш зручної Білої Церкви, тому з 1919 року Васильківський повіт став Білоцерківським.
З Білої Церкви у Москви постійно просили допомоги для боротьби з Бурлакою. 31.03.1919 року Раднарком новопроголошеної більшовицької ніби незалежної УСРР оголосив «лівого соціаліста-революціонера Гончара (Батрака)» поза законом за «мятеж против робоче-крестьянской власти» і для його придушення надіслав на Фастівщину додаткові бойові підрозділи, зняті з фронту. Кількість озброєних повстанців Бурлаки у звіті ЦК КП(б)У за 31.03.1919 р. оцінювалася у 8000 чоловік, а настрої місцевого населення «на стороне банды, резко антисемитские». З великими потугами більшовикам вдалося наприкінці тієї весни придушити повстання мотовилівського отамана Бурлаки, але схопити його не вдалося. Інших заарештованих активних учасників цього повстання більшовики показово розстріляли, про що повідомили у своїй головній київській газеті «Більшовик».
Повстання мотовилівського отамана Бурлаки більшовики ліквідували, але у їх тилу у 1919 році продовжувало діяти багато повсталих інших отаманів, які здебільшого підтримували С.Петлюру. Об’єднався з С.Петлюрою знову і отаман Зелений, чим зовсім підірвав тил більшовиків. Тому не дивно, що у червні 1919 року республіканським військам УНР вдалося зупинити наступ супротивника та несподівано перейти у контрнаступ і під владу Директорії почала повертатись більшість захоплених раніше міст. 28 серпня 1919 року Фастів займається вірними С.Петлюрі військами УГА, одним з куренів якої був «жидівський пробоєвий курінь на чолі з пор. Ляйнбергом» (виник в УГА після вчиненого поляками єврейського погрому у Львові). Цього ж дня у Фастів з Бердичева переїхав і корпусний штаб Української Галицької Армії на чолі з Антоном Кравсом та відбулася реорганізація військових сил УНР перед наступом на Київ. 29 серпня 1919 року у Фастів почали прибувати нові українські військові формування Директорії. Прибув з ними до Фастова і С.Петлюра. Його зустріч на фастівському вокзалі була надзвичайно велелюдною і урочистою, про що свідчить фото того дня. Вчителі місцевих шкільних училищ організували урочисту зустріч С.Петлюри дітьми в українських одностроях, масове виконання гімну «Ще не вмерла Україна», інші торжества. Але для петлюрівських військ несподівано постала інша складна проблема. Білогвардійський промонархічний генерал Антон Денікін також вів наступ у цей час на більшовиків з південного сходу Києва, а при зустрічі з військами УНР в українській столиці примусив останніх внаслідок кількох збройних сутичок та переговорів залишити Київ і Фастів та відійти на початку вересня на позиції розмежувальної демаркаційної лінії Козятин–Бердичів–Житомир між їхніми арміями.
Коли ж наприкінці 1919 року більшовики витіснили Денікіна з значної частини Київщини, то у їх тилу знову лишилося чимало повстанських петлюрівських загонів (зокрема на Фастівщині у цей час почав діяти загін отамана Богатиренка з с.Великих Гуляків, який з ними то домовлявся, то знову воював). А вцілому на Київщині у 1920 році діяло більше сотні отаманів, які здебільшого підпорядковувались Петлюрі та вважали себе козаками-повстанцями Армії УНР (Струк, Орлик, Кречет, Тарновський, Святенко, Руденко, Верещака, Мордалєвич, Тютюнник, Яблуко, Хмара, Волох та багато-багато інших). Немало було іі анархічних самопроголошених отаманів. До них приєднувалося і багато перебіжчиків-червоноармійців, незгодних з терорною політикою їх командирів. Розлючені більшовики для боротьби з повстанцями і своїми дезертирами запровадили на селах жахливу антилюдську кругову поруку з заручниками. Відтоді у селах з’явилися заручники-п’ятихатники, десятихатники і двадцятихатники, які гуртом розстрілювалися у випадку виявлення серед них людей, зв’язаних з повстанцями або за недонесення про родини переховувачів таких. Політика «червоного терору», запроваджена Леніним на Україні, призводила до багатьох безвинних жертв серед українських селян, тому їй був і чималий спротив. Нові місцеві органи трудового народу комнезами (комітети незаможних селян), створені згідно Постанови ВУЦВК від 09.05.1920 року замість колишніх комбідів, не знаходили підтримки в українських селян. Селяни бачили, що влада належала не їм, а здійснювалася від імені неукраїнських комісарів новостворених рад робітничих і селянських депутатів під пильним оком волпарткомів і губкому КП(б)У. Це постійно використовували у своїй пропаганді різноманітні повсталі отамани, виставляючи серед людей більшовиків за неукраїнських зайд, які грабують багатства України.
Після досягнення згоди Петлюрою з поляками на недовгий час українська влада на Фастівщину повернулася, але у червні 1920 року знову мусіла відступити, а у листопаді 1920 року покинути українські терени. Але їх не покинули підпільні отамани, що продовжували антибільшовицьку боротьбу на Фастівщині. 17.11.1920 року у с.Томашівка на Фастівщині (на той час─ Сквирщині) відбувся великий запеклий бій військ Червоної Армії з загоном місцевого голяківського отамана Богатиренка. Після бою, в якому Богатиренко втратив за даними Червоної Армії 50 бійців вбитими і 40 його козаків були взяті у полон, радянська влада всюди переможно оголосила про повний розгром отамана. Але невдовзі Богатиренко знову з’явився у краї зі своїми козаками і неодноразово нападав по селах Веприківської, Плесецької, Мотовилівської і Лучинської волостей на радянський актив. 19.11.1920 року відбувся волосний з’їзд сілкомнезамів Мотовилівської волості на Фастівщині, де місцеві активісти радянської влади обговорили стан справ у волості і просили Білу Церкву і Харків надати підмогу для приборкання бунтів та дій отаманів. Брехнею їм часто вдавалося переманювати декотрих з них, але згодом жоден з таких отаманів не залишився живим. Так, у цей час у Кожанці вирішив припинити боротьбу і здався радянській владі повстанський загін отамана Харченка з понад 100 вояків, який тривалий час у 1920 році протистояв більшовикам у Кожансько-Романівському краї. Але про долю його можна і не писати, бо вона всім зрозуміла. Отаманів тільки використовували для здачі своїх сподвижників, для зайвої підмоги у боротьбі з рештою повсталих отаманів, а далі, якщо не загинули у боях, просто знищували.
28.12.1920 року, аби для людей виправдати присутність в Україні великої частини регулярних російських більшовицьких військових частин, керівник тодішнього більшовицького уряду ніби «незалежної» УСРР Х.Раковський підписав з В.Леніним формальний союзницький договір про військову і господарську співпрацю між РСФРР та УСРР. За цим договором їх військові, господарські, транспортні, фінансові та зовнішньоторгові наркомати об’єднувалися у одну систему для спільного ведення справ та спільної «міждержавної» оборони. Тому бунтівну Фастівщину того часу «усмиряли», в основному, регулярні червоноармійські російські військові підрозділи (зокрема 45-ї дивізії, яка розташувалася у Білій Церкві і Фастові). Повернення петлюрівських військ УНР з закордону московські більшовики боялися, тому в Україні знаходилося більше мільйона їх бійців у складах шести регулярних армій. На їх утримання забиралися з українських селян всі харчі і пожитки, довів їх до напівголоду. Взагалі, в цей час у Фастові через скруту, як і в інших містах України, різко скоротилася чисельність населення, якого за переписом 1920 року нараховувалось всього 7489 чоловік у порівнянні з майже 20-тисячним населенням кілька років перед тим.
Антибільшовицькі повстання на тогочасній Київщині (найгучнішим було повстання українських селян с.Медвина на Богуславщині у серпні-вересні 1920 року), спричинені насильницькою конфіскаційною політикою «воєнного комунізму», красномовно свідчили про економічну неспроможність нової влади і незадоволення нею людей. З «воєнним комунізмом» фастівчани і мешканці Київщини у ті часи боролися завзято. Саме на Київщині прийшлим більшовикам доводилося тоді вести найзапеклішу боротьбу з величезною кількістю повсталих отаманів. Антибільшовицьких отаманів на теренах тогочасної Київщини діяло понад сотню (повстанські загони отаманів Орлика (Федора Артеменка), Струка, Яблучка, Лиха, Соколовської, Заболотного, Лисиці, Трейка, Голубенка, Богатиренка, Гайового, Кученка, Кірсенка, Моїсеєнка, Кучеренка, Залізняка, Цвітковського, Худченка, Кравченка, Карбонюка, Солодкого, Перепелиці, Калини, Швидкого, Зайця, Омельченків, Мордалевича, Коновалова, Бредихіна, Чепілка, Гонти, інших, виділені з яких мали відношення до Фастівщини). Більшість з них становили організоване петлюрівське підпілля. На початку 1921 року вони здійснили спробу створити об’єднаний Всеукраїнський Центральний Повстанський Комітет на чолі з полковником Армії УНР І.Чепілком. Комітет розбив терени України на повстанські райони і повинен був підготувати населення до загального повстання і повернення Петлюри в Україну. Але так, як всіх отаманів об’єднати у ВЦПК не вдалося, а його активні діячі отамани Ю.Мордалевич і О.Грудницький наприкінці І-ї половини 1921 року перейшли на бік радянської влади, то ГубЧеКа вдалося ліквідувати цей комітет та його вплив на населення. Але далеко не всі козаки і старшини Мордалевича здалися тоді по амністії разом з отаманом, а продовжували і надалі діяти в районі залізниць Фастів – Козятин і Козятин – Бердичів.
На теренах Білоцерківського повіту у той час продовжувалася націоналізація (зокрема у Фастові було націоналізовано 2 млини, 1 млин у Василькові, 5 млинів у Б.Церкві, всі великі заводи і господарські об’єкти). Повітові відомства повіткомтруда (гол.─т.Фельдман) і начоблробітсили (т.Кендель) намагалися всіляко притягнути мешканців повіту до праці в новоутворених комуністичних господар-ствах, але через дії постанців, панування голоду та непосильної продрозкладки це часто їм не вдавалося зробити.
Але великим ударом по повстанському руху було рішення У Всеукраїнського з’їзду рад на початку березня 1921 року по земельному питанню. Більшовиками було проголошено, що вся відібрана у поміщиків земля і «надлишки» куркульської землі буде розділена між селянами і закріплена на 9 років, але вона не буде наділятися «членам банд і їх сімей». Останнім було надано можливість скористатися амністією за умов добровільного складення зброї до 15.04.1921року (згодом термін був продовжений ще на місяць). Тому лави повстанців наприкінці І-ї половини 1921 року почали значно зменшуватись. На амністію погодились і фастівські отамани Ф.Богатиренко і П.Голубенко, хоча в їх загонах не всі поділяли таку думку. Зокрема, бачачи настрої Богатиренка, з його загону у березні 1921 року у самостійний виділився загін отамана Івана Гайового (Грисюка, родом з с.Дорогинка), що ще дуже довгий час буде докучати радянській владі на Фастівщині. Дорогинського високорослого народного месника Гайового на Фастівщині боялися всі чекісти та представники радянської влади. Не один раз у безпосередніх фізичних двобоях з ним потерпало багато червоноармійців, але упіймати його їм не вдавалося. У нього була надзвичайно розвинута підпільна сітка на Фастівщині (в Дорогинці, Кощіївці, х.Страшуках, Вишняках, х.Тарасенках, Боровій, Казенній Мотовиловці, Мотовилівській Слобідці, Ставках, Веприку, Кожанці, інших селах), тому ним було організовано масу нападів на червоноармійські продзагони, підірвано десятки більшовицьких продпотягів, що намагалися вивезти з Фастівщині реквізовані продукти. Їх неодноразово він повертав селянам, тому в людських очах був героєм. Тим більше, що скрізь у 1921 році на Фастівщині запанував голод і людям неабияк були у нагоді «дарунки» Гайового. Звичайно, що Київське губЧеКа намагалося вистежити його і інших політичних отаманів, які боролися за відновлення УНР.
У липні-серпні 1921 року органам Київського губЧеКа у ході подальшого розслідування справи Всеукраїнського Центрального Повстанкому була викрита діяльність Мотовилівського повстанчого козачого петлюрівського комітету і Київського вузлового залізничного повстанчого комітету, внаслідок чого на Фастівщині і Васильківщині одночасно в 26 селах було проведено масову каральну операцію з арештами близько 150 законспірованих петлюрівських старшин та членів Мотовилівського повстанкому (його очолювали колишній старшина Армії УНР і командир бронепотягу «Помста» Петро Довгань з своїми помічниками-залізничниками Тимофієм Яценком і Миколою Діденком). Лише М.Діденку вдалося тоді уникнути арешту, який у час проведення каральної операції повинен був повертатися від С.Петлюри з Польщі, де отримував вказівки і допомогу для підпільної роботи на Фастівщині.
У помсту за викритий і розгромлений Всеукрцентрповстанком 07.09.1921 року між ст.Фастів і ст.Кожанка повстанським загоном Івана Гайового було розібрано колію і пущено під відкос великий продмаршрутний червоноармійський поїзд з 61 вагону, набитого конфіскованим хлібом. Це була одна з наймасштабніших аварій, бо 47 вагонів потяга розбилися вщент, а з під його уламків дістали 27 загиблих і 21 пораненого червоноармійського охоронця. Як стверджував згодом повсталий отаман у розповсюджених серед населення Фастівщини агітаційних матеріалах, ним це було зроблено у відплату за розгром і нещодавній розстріл більшовицьким губЧеКа більшої частини своїх отаманів-побратимів по ВсеукрЦентрПовстанКому. Коли ж 12.10.1921 року Постановою колегії КиївгубЧеКа були засуджені і цього ж дня розстріляні більшість схоплених активних учасників вищезгаданого Мотовилівського петлюрівського повстанкому, дорогинський отаман на Мотовилівщині здійснив цілу низку відплатних акцій. Добре знайома була Борова і Мотовилівський край з отаманськими загонами Кірсенка, Залізняка і Корчевського, тому радянській владі тут приходилося туго. Місцеве населення за підтримку повсталих отаманів вона намагалася суворо карати. До речі, лише двоє засуджених по справі викритого петлюрівського Мотовилівського повстанкому не отримали вищої міри покарання (Семен Луценко з с.Борової і Григорій Мельник з с.М.Офірна).
У жовтні-листопаді 1921 року майже тритисячна армія УНР, яку таємно готували у Польщі, перейшла кордон УСРР і за підтримки півторатисячного загону Юрка Тютюнника почала стрімкий рух на Київщину. Так почався відомий ІІ-й Зимовий похід армії УНР на Київ. Багато хто з українців сприйняв його як повернення петлюрівської влади, але прихід цих сил трішки запізнився, аби розраховувати на підняття всезагального повстання, яке готувалося. Більшовики перед тим якраз розгромили більшість низових підпільних ланок Всеукрповстанкому, тому доля останньої спроби відновити самостійність України була сумною. Підготовлені більшовики при підході армії УНР до Київщини кинули проти неї багаточисельну кавалерійську дивізію Котовського, яка оточила і майже знищила основні сили петлюрівців протягом боїв 12-17.11.1921 року. Близько 400 вояків УНР було порубано в бою, а решта мусіла тікати назад до Польщі (там і знайде у 1922 році свою смерть фастівський генерал-хорунжий Армії УНР О.Пількевич у місці розташування інтернованих поляками українських республіканських військ). З тих же 443-х полонених в УСРР бійців Армії УНР більшовики відібрали 359 і відправили під містечко Базар на Житомирщині, де їх показово розстріляли. Символічно, що серед розстріляних під Базаром був і уродженець м.Фастова Шмелівський.
На початку ж 1922 року на теренах Фастівщини ще більше відчувався гострий дефіцит продуктів через тривалу економічну кризу та виключно реквізиційну невмілу господарську політику нової більшовицької влади. Всюди лютував голод, спалахувати селянські бунти, зростали лави лісових петлюрівських повстанців і неполітичних т.зв. самостійних куркульських збройних формувань. Взагалі, в цей час влада у фастівському краї була нестійкою, бо часто по селах здійснювались розправи отаманських загонів над призначеними місцевими більшовицькими керівниками. Маси незадоволених реквізиціями селян залюбки поповнювали загони місцевого отамана Івана Гайового та інших, не дивлячись на всі загрозливі перестороги. Нерідко йому на допомогу приходив і відомий отаман Київщини Орлик. Після смерті отамана Зеленого саме Орлика найбільше боялися більшовики. Щоправда більшовикам вдалося після важкого поранення вислідити і арештувати 22.01.1922 року відомого отамана, а через місяць помпезно засудити до розстрілу.

На фото відомий фастівський повстанський отаман 1921-1922 років Іван Гайовий, який підтримував петлюрівського отамана Київщини Орлика (гостомельчанина Артеменка Федіра Петровича‒ колишнього кадрового офіцера армій царської Росії і УНР, що у 1919 р. певний час був начальником штабу фастівського гарнізону УНР-івської армії і зображений на фото праворуч).

У ІІ-ій пол.1922 року повстанські петлюрівські загони Фастівщини після зради отамана П.Голубенка і видачі ним у І-й половині року більшості явок повстанців у регіоні зазнали значних втрат та послаблення. Основний загін дорогинського отамана І.Гайового відтепер задля уникнення тотального знищення і забезпечення маневровості мав, в основному, тільки до 20-30 шабель і пару кулеметів у своєму загоні і часто відходив на північ Київщини. На початку 1923 року органам ОГПУ нарешті вдалося у Києві затримати фастівського отамана Івана Гайового разом з іншими діючими отаманами (Олійником, Куценком та іншими). Вони перед тим створили новий об’єднаний Київський повстанський комітет та хотіли після однієї з київських нарад таємно виїхати з Києва до Варшави на пораду до С.Петлюри (де діяв його Уряд УНР в екзилі). Але необачні отамани були висліжені і схоплені, після чого почалися і масові арешти їх сподвижників на місцях. 28.01.1923 року Київревтрибунал засудив І.Гайового і декілька чоловік з його загону до розстрілу, після чого згодом відбулося ще кілька судів над арештованими козаками повстанської «банди Гайового».
Таким чином на теренах Фастівщини для більшовиків у 1923 році настав час відносного спокою і на початку весни цього року вони завершили роздачу відібраних у великих землевласників земель. Утворені пролетарські комнезами (комітети незаможних), ліквідкомісії рад робітничих і селянських депутатів під опікою парткомів допомагали процесу утворення колгоспів (на початках їх було небагато і вони були дуже малочисельними), відбору хат і надлишків земель куркулів, створення і розміщення у відібраних колишніх помешканнях фастівських заможних землевласників нових «трудових навчальних закладів». 07.03.1923 року за постановою ВУЦВК щодо чергової адмінреформи у складі утвореної Київської округи радянською владою був створений окремий адміністративний Фастівський район з центром у містечку Фастові з територій колишніх Фастівської і Веприківської волостей (без багатьох сучасних фастівських населених пунктів у своєму складі). Колишня ж Кожанська волость стала окремим Кожанським районом Білоцерківської округи (з 18 сіл), а Малополовецьку неодноразово тасували між Сквирським і Великополовецьким районами. Не увійшли до новоутвореного Фастівського району тоді і більшість сіл мотовилівького краю, які також приєднували до різних новоутворених районів. Більшовицька влада у 1923-1924 роках після попередніх важких для неї років почала за допомогою постійних каральних акцій ОГПУ укріплюватись на Фастівщиніі, проводити неодноразові грошові реформи і націоналізацію багатьох відібраних куркульських хат і земель та земель сімей інших «ворогів радянської влади». Силою і обманом їй вдалося тоді приборкати активний масовий спротив місцевих отаманів і козаків-повстанців УНР та заявити про придушення «бандитизму у краї», а фактично― українства у краї.
Радянська пропаганда доклала чимало зусиль, щоб спаплюжити пам’ять про борців за свободу українського народу ― повстанських отаманів та козаків. Виховане сталінськими репресіями радянське покоління не може вже довгий час з необхідною належністю подякувати тим українським борцям, завдяки яким займає свої новоутворені посади і живе в незалежній Україні..
Едуард Мондзелевський, історик-краєзнавець, голова Фастівської «Просвіти»

ДОВІДКА:

ГОНЧАР (БУРЛАКА) Овсій Іванович
(1888, с. Панська Мотовилівка Васильківського повіту Київської губ. – 1921, Харківська губ.).
Відомий громадський і військовий діяч на Київщині у 1917-1921 роках‒ періоду Української національно-визвольної революції. Активно підтримав революційні події 1917 року на Україні. У 1917 році заснував у своїй хаті (с. Казенна Мотовилівка) “Просвіту” ім. Бориса Грінченка, яку більшовики 1919 року з лютої ненависті до нього розграбували і спалили. Був дуже освіченою людиною і тому того ж 1917 року Генеальним Секретаріатом Центральної Ради був призначений головою Васильківської повітової земельної управи. “Овсій Іванович, – писав у “Записках повстанця” Марко Шляховий, – дуже любив свій скривджений нарід і багацько віддавав для нього, не жаліючи ні здоров’я, ні життя свого”. “Як Овсій приходив на сходку, –розповідав односельчанин Федір Дубровський, – і розказував, як треба жити, щоб українці вільні були, то так розказував, що всі люди плакали”. Розумів Овсій Гончар і значення збройної сили українського народу, тому, не дивно, що одним із перших взявся творити відділи Вільного козацтва на Київ-щині. Саме вони стали потім основою війська УНР у Мотовилівському краї. Коли у лютому 1919 року у краї почала встановлюватися більшовицька влада, організував у березні-квітні 1919 року гучне масове повстання в повіті на те-ренах Фастівщини і Васильківщини, прийнявши назву отамана Бурлаки. Узгоджував свої дії з отаманом Зеленим і отримував від нього підтримку. Як організатор Васильківського повстання (навесні 1919 року), до якого приєдналися селяни Борової, Мотовилівки, Оленівки, Марьянівки, Руликова, Барахтів, Глевахи, Великої Вільшанки, Яцків, Митни-ці, Крушинки та інших сіл повіту, виявив себе вмілим військовим і пропагандистським керівником. Кількість вояків його загону нараховувала в окремі періоди до 8000 чоловік. Тільки зняті з фронту додаткові регулярні червоноар-мійські підрозділи змогли у 1919 році розсіяти його козаків і на недовгий час поновити відносний контроль над землями Фастівщини і Васильківщини.
У 1921 році був арештований і вивезений у Харків до в’язниці на Холодній Горі. З в’язниці втік, але незабаром загинув у перестрілці.


Дружина- Марія Гончар (Клименко)
,
дочка депутата Державної думи Росії двох скликань Івана Клименка.

Дочка- Галина Овсіївна Гончар
(10.10.1920 – 17.11.2007). Народилася в Лук’янівській в’язниці, де ЧеКістські кати збиткувалися над її вагітною матір’ю Марією. Овсій Гончар так і не побачив своєї дочки. Коли мусив розлучатися зі своєю вагітною дружиною Марією через постійні переслідування, сказав: “Як буде син, назвеш Степаном, якщо дочка – Галиною. За кумів візьмеш Євдокію Маношенко, а хрещеним батьком – Тимоша Коваленка”. Таким було його прощальне слово. І Марія виконала останню волю чоловіка – назвала дочку Галиною і закликала на хрестини визначених кумів. Отаманова дочка, хоч у неї і були постійні проблеми як у дочки “ворога народу”, все ж здобула вищу освіту (закінчила Київський учительський інститут) та працювала в с. Боровій вчителькою молодших класів. У старших класах викладала українську мову.
Не встигли добитися сучасні дослідники дозволу в Державному архіві СБУ, аби ознайомитися зі справою її батька та розповісти Галині Овсіївні про її рід-родину. Але Роман Коваль, який цим займався, написав невдовзі нарис “Мото-вилівський отаман Бурлака” та зробив про одного з героїв національно-визвольних змагань українців у 1917-1921 роках радіопередачу, основні відомості якої були взяті з архівних матеріалів.
Грунтовно у своїх спогадах висвітив діяльність Овсія Гончара і Шляховий-Кармелюк Марко Семенович.

Отаман Марко Семенович Шляховий-Кармелюк
– (1887, с. Глеваха Васильківського пов. Київської губ. – 14.08.1921, с. Глеваха). Військовий і громадський діяч; голова Українського армійського комітету 8-ї армії (Румунський фронт, кін. 1917 – поч. 1918), старшина Будаївської волості (нині м. Боярка), що на Київщині (1918), член партії соціалістів-федералістів. У буремні 1918-1920рр. на початку 1918 р. працював у “міністерстві торгу і промисловості УНР”, згодом отаман 2-ї Київської селянської повстанської дивізії, козак Дніпровської повстанської дивізії, штабний працівник 2-го партизанського загону Михайла Павловського, комендант Козятина та околиць (осінь 1919),автор спогадів “Записки повстанця” (1920, які вийшли друком у 1999році). Був головою Будаївської волосної церковної ради УАПЦ (1921). Похований у с. Глевасі.

На фото- відомий повстанський отаман Київщини Струк і його сестри борівчанки Ївга Дубровська та Ганна Станкевич (знимок 1900р., с.Борова)