розвідки з ономастики смт Борова

Творча робота надається без скорочень і купюр.

Міністерство освіти і науки України
Київське обласне територіальне
відділення Малої академії наук України

Секція «Українська мова»

Пам’ять живе в іменах
( розвідки з ономастики смт Борова )

Онищук Катерина Вікторівна
учениця 11- Б класу
Борівської ЗОШ І-ІІІ ст.
Фастівського району
Київської області

Науковий керівник:
Онищук Олена Віталіївна,
учитель вищої категорії
Борівської ЗОШ І-ІІІ ст.

Рецензент:
Безкровна І.В.,
старший науковий співробітник
Фастівського державного
краєзнавчого музею

2009

Зміст
Вступ 2

Розділ 1.

Селище міського типу Борова на Київщині 4

Розділ 2.
Топонімічні назви в нашому краї 6

2.1. Смисл назви “топоніміка” 6
2.2. Гідроніми 7
2.3. Мікротопоніми 10
2.4. Назви вулиць – візитна картка населеного пункту 13

Розділ 3
Антропонімія роду Онищуків – Чередниченків…………………………….18

3.1 Семантика твірних основ прізвищ…………………………………………18
3.2 Словотворча будова і граматичні особливості прізвищ………………….21

Висновок 23

Література 24

Додатки………………………………………………………………………………25

Вступ
Батьківщина починається з пізнання й вивчення рідного краю та свого роду, бо не можна вважати культурною і освіченою людину, яка жодного разу не заглянула до історії свого населеного пункту, не поцікавилась, чому так, а не інакше він зветься, звідки походить власне прізвище.
Географічні назви розповідають нам і про сиву давнину, і про наш не менш цікавий час.
Популяризувати, пояснювати ці назви, розповідати про тих людей, іменами яких названо міста, селища, села, вулиці – почесний обов’язок істориків, краєзнавців і лінгвістів.
Найдавніші згадки про конкретні пункти на території сучасного Фастівського району сягають давньоруських часів. Їх знаходимо в літописах, і стосуються вони гідронімів краю, зокрема ріки Стугни. Численні топоніми та гідроніми Фастівщини знайшли відображення і в літописах козацької доби: Григорія Граб’янки, Самовидця, Самійла Величка.
Важливим історичним джерелом, що вражає своєю детальністю та всебічно висвітлює різні аспекти соціально-економічного розвитку краю, географічне середовище, клімат, фауну та флору є група документів 70-80 років ХVІІІ ст., відома як «Опис Київського намісництва». Тут згадується Борова, Мотовилівка, наводиться чисельність жителів та кількість дворів, подаються інші відомості. Опис гідросистеми (Унава, Стугна) і рельєфу дають змогу здійснювати достовірні ландшафтні реконструкції.
Ряд свідоцтв далекого минулого можна почерпнути і з актового матеріалу. Варто згадати грамоту Андрія Боголюбського на право територіальної власності Києво-Печерської лаври (в ній згадуються Гуляники). Гуляники на Стугні фігурують також у грамотах Олелька Володимировича, Семена Олельковича, короля Олександра, київського воєводи К. Острозького. У цей період згадуються також Білки. У чолобитній київських міщан Олексію Михайловичу 1655 року називається Мотовилівка.
Відомий дослідник-краєзнавець Л.І. Похілевич у передмові до книги «Сказання про населені пункти Київської губернії» дивувався, що досі недостатньо ще звернено увагу на оповідання й перекази мешканців стосовно власних їхніх поселень. Він говорив, що в цих переказах часто оповідається про те, що не збереглося з сивої давнини іншим шляхом. На думку Л.Похілевича, цінність історичних переказів значно більша, ніж збирання приказок і пісень, бо останні завжди властиві живому народові, а перекази легко згладжуються в пам’яті, а тому можуть не дійти до нащадків, якщо не постаратися зберегти їх.
Останніми роками зріс інтерес до вивчення родоводів, походження прізвищ.
На початку ХХ століття до питань антропонімії зверталися В. Охримович та І. Франко. Вони підкреслювали, що особові назви є важливим матеріалом як для філолога, який досліджує структуру мови, так і для історика та етнографа.
Чимало уваги виникненню назв прізвищ присвятили М. Корнилович, В.Сімович, Л.Гумецька, І.Ковалик, Ю.Редько, М.Худаш, Л.Масенко.
Однак багато сторінок ономастики з різних об’єктивних і суб’єктивних причин не вивчено, тому у даному дослідженні ставиться мета з позиції комплексного підходу до оцінок історико-культурних процесів в Україні, з урахуванням сучасних досягнень у галузі історичної науки, ономастики, археології, міфології, фольклору, краєзнавства, етнографії, мовознавства дослідити походження назв у смт. Борова Фастівського району Київської області і розглянути шляхи виникнення українських прізвищ роду Онищуків – Чередниченків, їх словотворчу будову.

Завдання дослідження:
• прослідкувати походження гідронімів;
• дослідити виникнення мікротопонімів;
• історію назв вулиць.
• походження і словотворча будова прізвищ на прикладах роду Онищуків – Чередниченків.

У процесі розв’язання поставлених завдань використовувались такі методи наукового дослідження:
• теоретичні: вивчення та аналіз відповідної наукової літератури;
• практичні: опрацювання архівних матеріалів, інтерв’ювання жителів селища, анкетування.

Сьогодні, коли Україна розбудовує державу, коли на перше місце виходить питання збереження національного, особливо актуальними є положення лінгвістики про мову як генетичний код народу, як символічний знак, в якому фіксуються найважливіші факти з історії та культури народу. У цьому полягає новизна дослідження.
Наукова робота слугуватиме для впорядкування найменувань та перейменувань різних топонімічних об’єктів, а особливо населених пунктів, вулиць при створенні нового енциклопедичного видання « Історія міст і сіл України». З цього погляду матеріали роботи можна використовувати як на уроках, так і в позакласній роботі, захоплюючи історією рідного краю навіть тих, хто раніше не почував ніякого зв’язку між собою і своєю малою батьківщиною.

Розділ 1. Селище міського типу Борова на Київщині
Селище міського типу Борова розташоване у південно-західній частині Київської області, на кордоні Фастівського і Васильківського районів, на залізничній магістралі Київ – Фастів, у 46км від Києва і 18км від Фастова.
Населення селища налічує 8 тисяч жителів. Територія Борової в давнину належала селу Казенна Мотовилівка та іменувалась хутором, тому поселенці тримали зв’язок з громадою цього населеного пункту.
Перші згадки про Борову знаходили в «Описі Київського намісництва» (1781), де зазначається, що в той час село налічувало 10 хат, в яких проживало 82 казенні душі. З покоління в покоління передається думка, що першими поселенцями в такому глухому місці були втікачі з інших сіл. Вони займались виробництвом смоли, дьогтю, деревного вугілля.
У середині ХІХ століття царський уряд Росії розпочинає будівництво залізниць. Києво-Брестська залізниця ( так спочатку називалася сучасна Південно-Західна магістраль) проходила на Київщині через Фастів – Козятин – Бердичів – Брест. Найперше збудували залізничну лінію Фастів – Жмеринка. У 1868 році з’явилася станція Мотовилівка. Станція отримала назву від найближчого села Мотовилівка, а хутір стає дачним місцем. Комерсанти, підприємці в прекрасній природній місцевості почали будувати дачні будинки. Завдяки побудові залізниці біля ст. Мотовилівка було створено ставок на двох річках Стугні та її притоці Білці для забезпечення паропотягів водою.
Ось як відгукується Андрєєв в «Ілюстрованому путівнику по Південно-Західній залізниці» 1899 року про ст. Мотовилівка: «Мотовиловка, тоже служащая для киевлян дачним местом, будучи более удалена от г. Києва, представляет менее удобств, сравнительно с Бояркой, но зато жизнь в Мотовиловке гораздо спокойнее, а дачи дешевле; большой сосновый лес служит для прогулок, а замечательний пруд, образуемый рекой Стугной, – для купания» [1, с. 345]
У 1900 році в хуторі проживало 273 особи, і налічувалось 118 дачних будинків. Будується літній театр, встановлюється кінематограф, організовується парк, кумисний завод. відкриваються магазини. Всім цим опікується Товариство благоустрою хутора. З 1896 року починає діяти «вольно-пожарное общество».
У 1908 році в Боровій відкривають Мотовилівське 4-х класне міське училище Міністерства Народної Освіти без спеціального приміщення. І одночасно починають будівництво.
Через чотири роки, в 1912 році, училище отримало нове приміщення, яке існує і сьогодні.
У 1915 році в районі ст. Білки Васильківське земство збудувало Мотовилівсько – Борівську однокласну школу, , яка проіснувала до 30-х років минулого століття. З 1933 по 1966 рр. тут була дитяча колонія і дитячий будинок імені Кірова. З 1966 по сьогодні – Борівська ЗОШ І-ІІ ст.
З 1924 року хутір Борова набуває статусу села, а з 1932 – селища міського типу.
У 1916 році на території хутора в лісі збудували лісопильний завод, який з 1920р. взяла під опіку Південно-Західна залізниця, пізніше завод став деревообробним комбінатом. Перед Другою світовою війною в селищі організовують овочево-картопляну дослідну станцію.
Сьогодні Борова одне з найрозвиненіших селищ Фастівщини.
Провідне місце в економіці селища посідає Мотовилівська філія ТОВ «Меркс-Трейд». Колишній Мотовилівський ДОК став сучасним європейським виробником офісних меблів.
Київська овочево-картопляна дослідна станція набула статусу Науково-дослідного центру інституту овочівництва і баштанництва УААН.
У селищі дві загальноосвітні школи – І-ІІ та І-ІІІ ст. .Біля середньої старої школи збудували в 2004 році новий триповерховий корпус, спортивний і кіноконцертний зали. Дошкільнята відвідують два дитячі садки. Працює в селищі лікарня на 40 місць, поліклініка, медпункт « Швидкої допомоги». відділ внутрішніх справ. Борова має газове господарство, комбінат комунальної служби, будинок побуту, комбінат по виготовленню пам’ятників, лісництво, пункт ветеринарної служби. Нещодавно борівчани отримали в користування новий сучасний ринок. Активну роботу проводить будинок культури, стали традиційними свята Різдва, Проводи зими, День Перемоги, Івана Купала, дитячий фестиваль «Крапелька дитинства» .
Понад двадцять борівчан занесені до « Книги золотого фонду» Фастівського району.
Селище Борова одне з перших у Фастівському районі створило свою символіку: герб, прапор, пам’ятний знак. Автором символіки став місцевий художник, член Спілки художників України, Вуколов В.І.
Окрасою селища є пам’ятники історії та культури: приміщення двох шкіл, будинок Ратника К.К. , начальника Балтійського суднобудівного заводу (1907), пам’ятник, присвячений січовим стрільцям (1918), церква Успіння Пресвятої Богородиці (1942), обеліск на честь воїнів-визволителів Борової (1966), меморіал пам’яті партизанського руху опору (1988).

Розділ 2. Топонімічні назви в нашому краї
2.1. Смисл назви «топоніміка»
Скільки несподіванок, гідних подиву, сповнених цікавого змісту, захоплюючого матеріалу для роздумів, ховається на кожному нашому кроці. І серед усього створеного силами природи і генієм людини, часом найскладнішими, найпотаємнішими бувають звичайні слова – назви. Ми говоримо звичайні, коли це слово може підійти для власних географічних назв, або, як їх ще називають , топонімів.
Що не назва, то загадка, проблема, розв’язання якої має жагуче пізнавальне значення. Воно й дає ключ до розуміння краси рідного краю, його мови, історії і ключ для відкриття підземних скарбів, нових для сучасників природних ресурсів. На планеті Земля, скрізь, куди б не ступала людська нога, виникає безліч власних найменувань – знаків пізнавальної і перетворюючої діяльності людини – Homosapiens.
Топонімію називають мовою або архівом Землі. Система власних географічних найменувань є величезним джерелом різної інформації з минулого.
Топоніміка ( від гр. tоpos – місце, місцевість і onyma – ім’я ) Розділ ономастики, який вивчає географічні назви, історію виникнення, структуру, розвиток і функціонування.
Серед топонімів виділяють такі групи назв, як ойконіми – назви населених пунктів, гідроніми – назви водних об’єктів, мікротопоніми – назви невеликих географічних об’єктів.
Географічні найменування України – відбиток різних періодів багатої історії українського народу. Доісторичні ( дописемні ) відклади серед них засвідчують, що українська мова має багату і розвинену топонімічну систему цілого ряду епох. Залишаючись в своїй основі слов’янською , вона перебуває в тісному зв’язку з топонімічною системою Європи й Азії, складаючи дуже цікавий і своєрідний комплекс. Місцеві слов’янські назви часом є дуже давніми за походженням, про що свідчать їх стародавні мовні особливості. Наприклад, це стосується річкової топонімії або гідронімії, лісової і лісостепової смуг. Разом з тим тут багато запозичених назв. Система географічних назв України невпинно поповнюється і суто українськими утвореннями, основу яких становлять як загальні слова різного значення, так і різноманітні власні найменування.
Нещодавно вийшла в світ книга українського мовознавця К. Тищенка «Мовні контакти: свідки формування українців». Автор зазначає: « Справді, як і всюди по Україні, тут історична мозаїка назв приховує десятки часових різноетнічних напластувань. Наша історична доля не дала нам іншого вибору, як той, що наші предки зробили: мусили успадковувати частину степового «коридору» з Азії до Європи. Хто йшов – не минав. А тому й понатоптано в цьому коридорі найбільше, і візитівок позалишено – купу, і « листковий пиріг» топонімії в Україні вийшов найтовщим у Європі». [ 13, с. 155 ]

2.2. Гідроніми
Гідроніми розділ топоніміки, що вивчає назви річок, озер, морів, океанів, закономірності їх виникнення , розвиток та функціонування.
Здавна люди оселялися біля води. Тому назви водних об‘єктів – найдревніший пласт серед гідронімів і походження їх встановити дуже важко.
У селищі протікає річка Стугна. Початок вона бере за 8-9км від Борової, недалеко від села Мотовилівська Слобідка біля Сорочого Броду, з невеликих джерел, а тому, «худую струю имея», живиться побічними джерелами.
Довжина Стугни – 68км; площа басейну 783 км2 . Впадає вона в Дніпро, поблизу містечка Трипілля.
У народі ходять розмови, що р.Стугна була колись судохідною. Місцевий краєзнавець поміщик Е. Руліковський на річці Стугні в заплаві Куряче ( біля Отаманського) викопав човен із шкіряними мішками з борошном, який, як можна гадати, потонув за певних невідомих обставин. Це свідчить, що Стугну використовували як транспортний шлях.
Археологічні розкопки підтвердили, що Стугна була місцем кривавих побоїщ у давнину. На це вказує велика кількість поховань над нею.
Походження назви річки не доведено. Існує кілька версій. Окремі з них близькі до міфів.
В одній повідомляється , що назва річки походить від слова «стогнати». Коли переяславський князь Ростислав, б’ючись з половцями, втопився в Стугні, мати його ходила вздовж річки і в розпачі стогнала:
Чи не так тече річка Стугна
Худу струю маючи –
Юному князю Ростиславу
Заглибила дно при темнім березі.
Плаче мати Ростислава
По юному князю Ростиславу,
Засмутились квіти жалем,
Дерева з тугою до землі похилилися.
( « Слово про похід Ігорів», 1185р.)
Подібну легенду записав Пантелеймон Куліш у ХІХ столітті. В ній розповідається , що русичі впрягли змія в плуг, проорали великі борозни і насипали вали. Після великої роботи змій випив річку, і стогнучи, здох. Легенди залишаються легендами. Ростислав загинув у Стугні за «Словом про похід Ігорів» 1185 року, а згадки про цю річку знаходимо в значно раніших джерелах, у « Повісті минулих літ» 1093 року: « Військо ж наше побігло до річки Стугни, і подалися в брід Володимир з юним Ростиславом, і почав тонути Ростислав на очах Володимира. Хотів був Володимир підхопити брата, та мало не втонув сам. Не вдалося йому врятувати молодшого брата. Загинув юний Ростислав, син Всеволода, онук Ярослава».
( Повість минулих літ. Літопис. Переказ Віктора Близнеця)
Завдання тих, хто вивчає топонімію, полягає в тому, щоб одночасно бути і філологом, і істориком. Це допомагає зробити висновки про походження назви. В снові нашої річки є «стуг», що в давньоіранській мові означає «кров», отже Стугна – це «окровавлена». До основи додано суфікс – н – . Порівняймо назви інших річок: Рокит-на, Корит-на, Сит-на, Болот-на, Почай-на.
А напівкочові іранці – це скіфи ( 7 ст. до н. е. – поч.. 3 ст. н. е.) і, як бачимо, вплив їхньої мови на утворення назви річки Стугна.
М.Фасмер в « Этимологическом словаре русского языка» подає інше міркування: назва пов‘язана зі словом «стугнуть», « стынуть», «стыгнуть», тобто холонути, річка з холодною водою.
Мовознавець Мошинський пояснює «Стугна», «Востугна», «Въстугна», а також «Овстуглянка» з праслав’янської sЪtgga – « лента». [18, с. 786] На наш погляд, пояснення з давньоіранської мови «кров» найпереконливіше.
Стугна в районі Борової мала дві притоки: Самарку і Білку. Вони брали свій початок у лісі і, коли їхні русла перерізала залізниця, поступово припинили існування. .
Цікаво, що Дніпро має ліву притоку Самару. Ймовірно за аналогією до головної річки утворився гідронім Самарка , суфікс -к- вказує на зменшену форму. Що ж означає ця назва?
М. Фасмер вважає: « Самара – название притока Волги, левый приток Днепра, чув. samara, калм. samr, вероятно из тюрк. samara «мешок», кирг. samara, mas «кувшин» [ 18.с. 552]
Л.А. Івановський виводить назву від татарського самар – « волове ярмо». За переказами татари розпинали на волячому ярмі християн, які не хотіли прийняти мусульманську віру. [ 19, с.178]
Найвірогідніше, що гідронім походить від киргизького «чаша, кувшин». Все це підтверджують давні міжетнічні контакти.
Притока Білка згадується в «Описі Київського намісництва» за 1781р.: « РЬчка Белочка при сЬлЬ Боровой вершину имЬет въ бору. Ширина оной – один саженъ , глубина – один аршинъ»[ 9, с. 389]
Притока брала початок з озера Біле, яке знаходилось у лісі, неподалік від залізничної ст. Білки, наповнювалась з лісової місцевості й несла води долиною, де тепер пожежна частина.
Слово «белка» М. Фасмер у згаданому словнику пояснює від: «др. -рус. бЬла, бЬла вЬверица, « белая белка». Лаврент. и Ипат. летописи под 859г. благодаря этим свидетельствам этимология ясна и связь с бЬлЬ «белый» является доказаной» [ 18,с. 148]
В окремих місцевостях на Україні білок звуть «вивірками» . Фасмер відкидає порівняння з давньоверхньонімецьким «вивір», «соня» лат. «fêlis» «кошка» , «куница». Можливо, можна погодитися з ним.
На території селища знаходиться Київська овоче-картопляна дослідна станція, а на початку свого існування називалась агрокомбінат.
Ставок на р. Стугна, який розташований серед полів комбінату, назвали Комбінатський ставок. Гідронім утворився від іменника з додаванням суфікса -ськ- .
У Мотовилівському лісі на межі з Солтанівкою знаходиться Кайзерове озеро. Хто був цей Кайзер, точно невідомо, кажуть, ніби так звали лісника. Гідронім є присвійним прикметником з додаванням суфікса -ов- від власного імені Кайзер. А саме слово « кайзер» в німецькій мові означає «імператор» .
Гідроніми в цілому стійкіші за назви населених пунктів. Якщо назви поселень – об‘єкт в загальному локальний, то річка, як правило, – об’єкт, який володіє відомою довжиною, інколи досить великою на певній території. На її берегах жили різні народи, різні племена, тому назва річки могла дійти до наших часів із найвіддаленіших глибин минулого.

2.3. Мікротопоніми
Велику цінність становлять для дослідників так звані мікротопоніми, тобто назви невеликих географічних об‘єктів – урочищ, полів, лісів, боліт, кутків, горбів, долин, ярів. У багатьох місцях вони досить численні, словотворчо різнорідні, історично стійкі, бо теж беруть початок з давнини.
Мікротопонім Білки – це район селища, який знаходиться в західній частині. Походить від гідроніма назви притоки Стугни (пояснюється раніше). Цю місцину в давнину називали Обірки. Слово утворене префіксально-суфіксальним способом: о- , -к- . Префікс о- вказує на значення «навколо, по обидві сторони» , тобто територія, яка знаходиться біля бору (порівняймо слово «обік» – поряд, поруч , на далекій відстані) [14,с.506].
У 1914 році в районі Обірок почали вирубувати ліс, викорчовувати пні і розподіляти ділянки під забудову. Назва свідчить про особливості еволюції землеустрою та землевпорядкування, а також відображає основні принципи господарювання.
Коли хлопці збиралися грати у футбол у 50-х роках минулого століття, то тих, хто жив у районі Білок називали «Сахалін», а тих, хто у східній частині селища , – «Камчатка». У селищі такі мікротопоніми номінуються за принципом місцезнаходження.
Етимологія цих слів така: Сахалін – Соколиний під впливом слова «сокіл» назва острова пояснюється з маньчжурської мови [ 18, с. 566] . Камчатка – це слово запозичене з тат., казах., кирг., алт. мов kamka « тканина з шовку, схожа на атлас» [18 с. 175].
У 70-х роках у районі Білок постали новобудови. У цей же час у Києві забудовується новий район Оболонь. Значення слова знаходимо у словнику Б.Грінченка – «заплавні луки, низина». За схожістю місце розташування виникає мікротопонім Оболонь і в селищі біля станції Білки.
Станцію Мотовилівка побудовано в 1868 році. Назву вона отримала від села Казенна ( Червона) Мотовилівка, розташованого за 18км від Фастова.
Червона Мотовилівка ( старі назви села – Міна, Пусте Городище, Гуляники, Казенна Мотовилівка) – згадуються в історичних документах у ХІІ ст. як Гуляники. Цікаву легенду про це село подає Н.Яковенко: «За Михайла Івантича пустку заселили люди, і за ім’ям поселенців вона отримала назву Гуляники ( інакше Гуль, Гулько, Гулян ). До речі, саме від імені Гуль походить і прізвище відомої в історії України Гальшки Гулевичівни.
За іншою версією ойконім Гуляники пов’язують з тим, що селище в давнину славилось народними ігрищами.
У 1560 році київський воєвода князь К. Острозький подарував село Івану Мотовилівцю. Таким чином, був утворений присвійний прикметник від власного імені з додаванням суфікса -к- – Мотовилів-ка.
Мікротопонім Мотовилівський ліс відповідно походить від ойконіма Мотовилівка за допомогою суфікса -ськ- .
У 1908 році в районі Білок був збудований лісопильний завод – тартак Барабаша. Завод перевезли з Полісся. Від цієї назви стали називати дорогу на Казенну Мотовилівка – «тартак» .
А за залізницею, в лісі, працював ще один завод, на якому виробляли смолу. Мікротопонім «Смолокурка» виник від складання основ: смола + -о- + викурювати.
Саме ж слово смола – кельтського походження smelen «горіти довго і димно», smolder «дим» .
Ближче до ст. Мотовилівка був лісотарний завод, який пізніше став деревообробним комбінатом. Мікротопонім ДОК утворився від абревіатури.
Місце, де знаходиться пожежна частина і магазин, в народі називають «Поділ». Цей мікротопонім виник, як і Оболонь, за аналогією до району Києва і утворений префіксальним способом – По- діл.
Південна частина селища розташована в районі вулиці Фастівської і таким чином куток отримав назву «Фастівська». Назва похідна від ойконіма Фастів з додаванням суфікса -ськ- . Сучасна молодь називає цей район «Техас» через значну віддаленість від центра селища.
На межі Борової і Червоної Мотовилівки знаходиться куток «Тарбанка». У цьому місці проходив кордон між Росією і Польщею. Коли полки збирали на «опостроение», то тарабанили у дзвін, очевидно від дієслова за допомогою суфікса -к- утворився цей мікропотонім.
Коли будувалась Південно-Західна залізниця, то на станції, крім вокзалу, побудували будинки для обслуговуючого персоналу, назвали їх путійними казармами. Нині назва казарми вийшла з ужитку, і цей район називають «Будинки МПС» ( російська абревіатура – Министерство путей сообщения ).
Центр селища має назву «Борова». Мікротопонім від ойконіма Борова.
У купчій грамоті Андрія Боголюбського на землі Мотовилівській згадується «бори, ліси, дубрави » – це урочища земель, які входили до Мотовилівки. А урочище Бір – це і є місце майбутньої Борової, утвореної за допомогою суфікса -ов- . Походить від рослинної назви.
Коли з Білок чи Фастівської жителі ідуть на базар, до газконтори, ощадбанку, пошти, то кажуть: « Піду в Борову» ( тобто в центр).
Нові асоціації виникли у молодого покоління селища щодо центру. У зв’язку з освітленням та багатим нічним життям у центрі, вони звуть його «Лас-Вегас».
На невеликій відстані від станції Мотовилівка є переїзд, який з’єднує застанційну територію з основним селищем. Загальна назва утворила мікро- топонім «Переїзд».
А у 50-х роках минулого століття зліва попід залізницею знаходився базар. Пізніше на цьому місці виріс невеликий масив двоповерхових і чотириповерхового будинків. Коли пояснюють, як потрапити на цей масив, неодмінно скажуть, де був базар. Так з’явився мікротопонім «Базар» ( хоч базар знаходиться в іншому місці).
Справа від переїзду до ст. Корчі іде невелика лісосмуга. Попід лісом проходить вулиця Шевченка. Народна назва цього кутка хутір Скрипки (жило багато сімей, які мали прізвище Скрипка).
Східна частина селища межує з населеним пунктом Мала Солтанівка Васильківського району. На початку століття і Солтанівка, і Борова належали до Васильківського повіту. Ойконім «Солтанівка» дав назву мікротопоніму. М.Фасмер пояснює це слово з арабської мови «Sultan» – « володар». На честь володаря місцевості суфіксальним способом був утворений ойконім Солтан-ів-к-а. Лаврентій Похілевич у своїй праці « Сказание о населённых местностях Киевской губернии» притримується іншої думки про походження назви села: «Назване своё сёла эти получили от дворянской фамилии Солтан, из которой найболее известен православный митрополит Киевский Йосиф ІІ Солтан. Он был прежде принятия духовного сана земским подскарбием. Ещё прежде 1548 года в актах упоминается Кирик Солтан, владелец Солтановки» [ 11, с. 424].
У південній частині селища на пагорбах знаходиться територія центру овочівництва і баштанництва (див. розділ «Гідроніми»), пізніше Київська овочево-картопляна дослідна станція( російською мовою абревіатура КОКОС) . У народі цей куток зберіг назву російської абревіатури.
А от, цікаво знати, що на початку ХХ століття ця територія називалась «Детинець». Дав їй таку назву генерал-лейтенант Ратник К.К. Свого часу він був начальником Балтійського суднобудівного заводу. Однак після поразки російського флоту в Цусимській битві, Ратника відправили у відставку «за сімейними обставинами». Він збудував триповерховий будинок у вигляді корабля, балкони нагадували капітанський місток. Ратник займався сільським господарством, організував притулок для бездомних.
Детинцем називали в Стародавній Русі центральну укріплену частину міста. Їх зводили, як правило, на пагорбах, обкопували ровами.
Походження слова «детинець» мовознавці трактують по-різному. Фасмер М. пояснює від слова «дети», бо в «детинце» укрывались несовершеннолетние дети». Брюкнер доводить, що « us dĕtinьcь под влиянием dĕdъ по народной этимологии возникло польск. dziedziniec « двор» – так как отец семейства, когда подрастают внуки, становится главой всей семьи» [16, с.508]. Що мав на увазі Ратник К.К. , чи те, що виховував трьох прийомних дітей, чи хотів підкреслити місце розташування будинку – пагорб і внизу протікає річка Стугна, нам невідомо.
Вивчаючи походження мікротопонімів, ми прийшли до висновку, що народження назв тісно пов‘язане з рельєфом, флорою, фауною, з відповідними соціально-економічними умовами, а також часто з народними уявленнями.

2.4. Назви вулиць – візитна картка населеного пункту
Якби наші предки мали змогу піднятися над селищем на висоту пташиного польоту, вони б побачили, що численні стежки , потоптані ними в бору, перетворилися на дороги та вулиці, які нині з усіх боків, мов ріки та струмки, збігаються до центральної частини селища.
Досить оригінальну пораду дав російський письменник М.П.Погодін щодо вулиць: « Город есть книга, в какой всякая улица занимает страницу. Будем прибавлять новые страницы и не станем вырывать старые»[2, с. 180].
Населений пункт неможливий без вулиць. Вони виконують орієнтирно-розрізнювальну, адресну функцію у просторі, обжитому людьми.
У давнину, крім цієї функції, вулиця була місцем, де збиралась молодь для співу, ігор, танців. Зі словом «вулиця» в мові утворились сталі вирази: «буде й на нашій вулиці свято», «викидати на вулицю», «десятою вулицею обминати», «кричати на всю вулицю», «не валятися на вулиці».
Вулиці нашого селища, як і інших населених пунктів, широкі й вузенькі, сучасні й старовинні, затишні й вселюдні. Вони є німими свідками і сучасниками багатьох подій. Вони, як і люди, живуть і вмирають. У вулицях наша історія, вони – наша сучасність, яка через кілька поколінь також стане історією.
Розповідають, що коли відбудовували зруйнований Хрещатик, комусь прийшла в голову бездумна ідея перейменувати головну вулицю Києва на честь Сталіна. Коли ж генералісимусу про це повідомили, він мудро прорік: «Товариші, ну який же Київ без Хрещатика»[20,с.3].
Ця бувальщина зайвий раз свідчить, як важливо дуже виважено ставитись до надання вулицям назв. І головне – назви вулиць повинні бути захищені від впливу примхливої, як погода, політики.
Дослідник історії Києва Олександр Анісімов застерігав: «Ім’я вулиці – справа надзвичайно тонка, немислима без тремтливого ставлення до міста, традицій його жителів» [1, с.180]
Виникнення топонімів вулиць відбувається за двома параметрами: народна традиція і в адміністративному порядку.
У селищі Борова налічується близько 80 вулиць. Найстаріша – з них це провулок Михайлівський. Він отримав назву від одного з перших поселенців Швеця Михайла, який походив з козаків, чумакував, їздив у Крим по сіль, а потім облюбував собі житло на березі Стугни.
Інші перші топонімічні назви вулиць виникли від ойконімів – населених пунктів, у напрямку яких були розташовані. Це вулиця Фастівська, Васильківська, Солтанівська, Кощіївська.
Вулицю Фастівську за радянської доби перейменували на 50-річчя Жовтня, але цей топонім не прижився. Наші предки, як бачимо, не були байдужими щодо назв своїх поселень і вулиць.
У центрі селища знаходиться парк, і в ньому в 1906 році збудували літній театр. Тут відбувались вистави, концерти, на які збирались дачники, що відпочивали з року в рік у нашому селищі. Одну з вулиць, яка пролягає від парку , назвали Театральна.
У І половині ХІХ ст. в Боровій була станція Поштова на перекладних, яка розміщувалась на вулиці Васильківській у садибі Луценків. Ось що відомо з архівних матеріалів : «Боровская почтовая земская станция – лошадей -4, заключён контракт 4/І V – 1909 г. до 1910г.. Стоимость содержания 1 лошади – 175». [Ф.1240 од. сх.2. 303] Лінія поштового зв’язку йшла з м.Києва на Васильків, Мотовилівку, Устимівку, Білу Церкву.
За радянського часу мало хто враховував думки жителів селища щодо назв вулиць, а існувала тенденція спускати «згори» назви. Коли в 1924 році помер Ленін, то всі головні вулиці в населених пунктах стали носити його ім’я. Борова не виняток. А у 1936 році був виданий циркуляр « Про порядок присвоєння імен революційних, партійних, громадських діячів». Такі топоніми ставали своєрідною політичною агіткою. І почали називатись вони іменами вождів і вождиків або поняттями, які відзеркалювали панівну ідеологію. З’явились у Боровій вулиці Р.Люксембург, Свердлова, Володарського, Калініна, Ворошилова, Сталіна, Кагановича, Якіра, Петровського, Косіора, ІІІ Інтернаціоналу, Жовтнева, Жданова.
Рушаємо далі селищем і зустрічаємо вулиці Фрунзе, Пархоменка, Рязанова, Суворова, Щорса, Чапаєва, Матросова, Федорова, Котовського, Кожедуба, Червоноармійська, Буйка, Соколова, Круківської, Б.Хмельницького. Складається враження ніби це не карта сучасного селища, а список особового складу Українських фронтів, героїв громадянської війни і партизанських загонів.
Запитайте у жителів вулиці Рязанова чи Пархоменка, чому вони так названі, і вам ніхто нічого не пояснить.
Звернувшись до УРЕ, дізнаємося , що Рязанов Василь Георгійович народився в Горьківській області, військовий діяч, генерал-лейтенант авіації, двічі герой Радянського Союзу, похований у Києві.
Пархоменко Олександр Якович народився на Луганщині, учасник громадянської війни, похований у Луганську. Безперечно, ці люди в історії України залишили слід, але вони не мають ніякого відношення до селища Борова. 241 борівчанин не повернувся з війни. Невже жоден із них не заслуговує бути увічненим у рідному селищі?
Вулиці повинні носити імена місцевих героїв, чи тих, хто хоч якоюсь мірою причетний своєю діяльністю до цієї території.
Одна з вулиць селища носить ім’я Ватутіна. В 1943 році на вулиці Солтанівській у садибі Корнелія Кирсенка знаходився штаб Радянської армії. Командуючи визволенням селища від фашистських загарбників, Микола Федорович з ординарцем ночував одну ніч у Боровій.
Професор П.М. Буйко працював у Фастові головним лікарем Фастівської біржі праці. Його квартира по вулиці Леніна навпроти жандармерії стала штабом підпільної боротьби в місті. Одночасно професор був також і головою підпільної організації села Томашівка, підтримував зв‘язок з підпільниками інших сіл, з Васильківським партизанським загоном, який діяв у Мотовилівському лісі в кварталі №163. Однією з активісток цього загону була борівчанка Марія Круківська. І Ватутін, і Буйко, і Круківська поклали своє життя на вівтар перемоги. Їх імена продовжують жити в топонімах вулиць.
Випускник Борівської ЗОШ І-ІІІ ст. Соколов А.М., Герой Радянського Союзу, уславив себе в перші місяці війни, захищаючи небо Москви. Меморіальна дошка на школі і вулиця, названа в його честь, зберігають пам’ять про Анатолія Михайловича.
Не обминули жителів Борової і події афганської війни – Іванков Віктор і В’ячеслав Бойко повернулись до селища у цинкових трунах.
Є на річці Стугна місток. По ньому щоранку поспішають борівчани на роботу, а менші – до дитсадка чи школи. Колись цей місток збудували жителі провулка Лугового. Допомагав дорослим і Вітя Іванков, майбутній воїн-інтернаціоналіст, а тоді ще просто безвусий хлопчик. Для когось цей місток служить просто переходом через річку, а Марії Степанівні Іванковій він щоразу нагадує про її сина. У селищі є ще немало таких місць, пов’язаних з коротким життям хлопців: Іванкова і Бойка. Бігали вони до школи, як усі їхні ровесники, ганяли м’яча, саджали дерева, а настав час – пішли виконувати свій обов’язок. Вони не ховалися за чужими спинами і повернулись додому пам’яттю, викарбуваними іменами на обеліску в центрі селища і у назвах вулиць.
З часу незалежності України з карти селища зникли топоніми Ворошилова ( Г. Сковороди ), Леніна ( Миру ), Якіра ( Остапа Вишні ), Петровського
(Яблунева ), К.Маркса ( Червоних троянд ), Щорса ( В. Сосюри ), Косіора (Київська ) , ІІІ Інтернаціоналу ( О. Петрусенко ), Комсомольська (Українська), Кірова (1 Грудня ). Але , на жаль, залишилися такі топоніми, які вимагають перегляду: Р. Люксембург, Володарського, Жовтнева і подібні.
Частина вулиць свого часу отримала назви на честь свят або визначних подій: 1 Грудня, Ю. Гагаріна, Г.Титова, П.Поповича.
Вулиця Гагаріна раніше називалась Трубною. По ній проклали трубопровід від станції до ставка, по якому подавалась вода до паропотягів. Гужовому транспорту не дозволяли їздити по цій вулиці, щоб не вивести з ладу трубопровід. Пішли в минуле паропотяги, прийшли на зміну електровози. Вважаємо, що доречно цю вулицю назвали на честь першого космонавта світу – Юрія Гагаріна. Подібно вулиця Поповича уславлює першого українського космонавта, нашого земляка з Білоцерківщини.
Живуть у назвах вулиць Борової майстри художнього слова Т. Шевченко, І.Франко, Г.Сковорода, Л.Глібов, Остап Вишня, В.Сосюра, О.Пушкін, А.Чехов, М.Островський, українська оперна співачка Оксана Петрусенко, відомі селекціонери В.Мічурін і І.М. Краєвий.
Близько 50 років Іван Митрофанович Краєвий працював завідуючим відділом селекції овочевих культур на Київській овочево-картопляні дослідній станції. Під його керівництвом створено десятки сортів помідорів: Лідер 135, Зарево109, Український тепличний 385, Заказний 280, Переможець 220, Слава Унави. І.М.Краєвим опубліковано понад 50 наукових та методичних праць. За плодотворну роботу його було нагороджено орденом «Знак Пошани», медаллю «За трудову доблесть», Великою срібною медаллю ВДНГ.
Топонім Зелена, Вишнева, Яблунева, Абрикосова, Садова, Червоних троянд говорять самі за себе. Селище наше надзвичайно мальовниче. Величні дуби, липи, сосни – свідки далекого бору – є окрасою Борової. А доповнюють її вишневі, яблуневі, абрикосові сади, що дали назву топонімам.
Промовисті топоніми – вулиця Табірна, Піонерська ( більше 25 років тут знаходився табір Київського призалізничного поштампу, а пізніше табір райво «Дружба» ), Польова обрамлює поля КОКДС, Набережна, Лугова, Лісова, Південна, пр. Ставковий, Вокзальна, Привокзальна, Залізнична. Вони вказують на належність до місцезнаходження. Заслуговує поваги й топонім провулок Ковальський. Він зберіг згадку про майстрових людей ковалів, які працювали в кузні, що знаходилась біля ставка в кінці провулку.
Цікава історія топонімів району Білки (Обірки). У 1914 році землі попід залізницею почали ділити по 0,33га під забудову. Землемір Яхонтов проклав головну вулицю, назвав її Широкою (пізніше Пушкіна). Ще у 70-х роках минулого століття люди між собою говорили: « Зустрінемось на Широкій». Вулицю Пушкіна перпендикулярно перерізали шість вулиць, що звивалися лініями – перша, друга, третя, четверта, п‘ята, шоста, а потім ще поділили по 0,16га, і між ними утворились нові вулиці.
З 1930 року 1 лінія стала вулицею 1 Травня, 2 лінія – Сталіна (нині Котовського), 3 лінія – 8 Березня, 4 лінія – Кірова (нині 1 Грудня),5 лінія – Ворошилова (Сковороди), 6 лінія – Червона ( Круківської).
Старожили згадують, що у 70-х роках у селищі був проведений конкурс на кращу вулицю. Враховували, як вона впорядкована, озеленена, заквітчана. Перше місце отримала вулиця Котовського. Голові вуличного комітету селищний голова Міхневич І.В. вручив перехідний прапор. З нагоди перемоги жителі вулиці влаштували свято.
Це згуртовувало односельців, виховувало доброзичливе ставлення одне до одного, показувало приклад молоді, як треба дбати про престиж своєї вулиці. А на вулиці Пролетарській жителі кожного року ставлять ялинку під Новий рік і разом святкують. Вулиця 1 Травня славилась тим, що на ній дівчатка-школярки влаштовували конкурси краси. З кожного будинку мешканці виносили стільці, утворювали імпровізований глядацький зал і з задоволенням вболівали за учасниць конкурсу.
На межі Васильківського і Фастівського районів нещодавно з’явився новий житловий масив і відповідно нові топоніми – вул. Молодіжна, І.Крайового, Б.Хмельницького. Згадувана раніше вулиця Солтанівська пережила кілька назв – Косіора, секретаря ЦК, з’явився топонім Київська, а нещодавно жителі вулиці звернулися до селищної ради з проханням перейменувати їхню вулицю на Янківського. Тут жив передчасно померлий голова селища Ю.М.Янківський. Це була працьовита, беручка, самовіддана людина – щиросердна, принципова, справжня особистість нової градації. Безумовно, виконком селищної ради підтримує прохання мешканців.
Що відрізняє населені пункти один від одного? Рельєф, оригінальна архітектура, клімат, населення. Що робить їх схожими? Новобудови, асортимент товарів, послуг і … бездушний стандартний набір топонімів.
У ході дослідження ми провели анкетування 95 учнів Борівської ЗОШ І-ІІІст. віком від 13 до 16 років. Учні відповідали на два запитання: Які я знаю вулиці в селищі Борова? і Що мені відомо про людей, іменами яких названі вулиці? Опитані назвали в середньому 18-20 відомих їм вулиць серед 80, що існують у селищі. Обізнаність учнів коливається в межах 23-25%. Лише третина учнів могла пояснити звідки походять назви. Окремі відповіді просто вражали: Леніна називають письменником, Калініна – князем, Суворов і Петрусенко – теж письменники, Гагарін – перший побував на Місяці, Поповича – зовсім не знають. Анкети були анонімні. Але суть не в тому, хто з учнів давав ту чи іншу відповідь. Важливо, який результат. А він заставляє задуматись. Отже, розпочата справа по вивченню топоніміки свого селища є просто необхідною, бо ціле покоління української молоді за 15 років новітньої історії нашої країни втрачене в моральному та історико-патріотичному вихованні.
Вулиці – це візитна картка населеного пункту, втілення його духу, неповторності і краси.
Добре б було за прикладом м. Дрездена ( Німеччина) встановити на початку кожної вулиці таблички, які стисло пояснюють значення назви. Наприклад, «Друже, зупинись і прочитай! Цю вулицю названо на честь воїна-афганця Іванкова Віктора. Раніше вулиця звалася Лугова».
Такі пам’ятні таблички можна було б запровадити у будь-якому населеному пункті України. Допомогли б це виконати юні краєзнавці. А жителі кожної вулиці шанобливо ставилися б до топоніма.

Розділ 3. Про що розповідають прізвища роду
Онищуків – Чередниченків
3.1 Семантика твірних основ прізвищ

Прізвищем називається оформлена офіційними документами родова назва людини, яка приєднується до її імені і яку людина одержує після народження або в шлюбі та, як правило, передає своїм нащадкам.
Прізвища з’явилися за тих часів, коли люди почали селитися великими гуртами, займатися різними ремеслами, одержувати маєтки, титули, звання й чини, торгувати, мандрувати, коли вже треба було знати не тільки, хто це, син чи донька, а й якою працею займається людина, з якого вона роду, яке у неї майно, з якої вона місцевості тощо.
У Європі наймення типу сучасних прізвищ прийшли на зміну родовим іменням римлян приблизно у ХІІ столітті. Сучасні прізвища українців масово з’являються в період інтенсивного утворення нашої нації; напівофіційні наймення та прізвиська поступилися місцем новітнім особовим іменам десь між ХІV та ХVІІІ століттям.
Кожній небайдужій людині буде цікаво дізнатися, як же утворилися прізвища її роду. Це і покликало нас до пошуку.
«Географія» антропонімії роду Онищуків-Чередниченків сягає своїм корінням у Київську, Житомирську, Харківську і Кіровоградську області України, а також Ленінградську, Московську та Єкатеринбурзьку області Росії. Кількість вивчених прізвищ налічує 30 одиниць.
Первісно, коли утворювалась особова назва, кожне прізвище( прізвисько) було чимось обумовлене і щось означало. Завжди існувала якась підстава для того, щоб людину назвати, аби відрізнити її від інших. Ознакою, що впадала в вічі, могла бути і професія, і зовнішній вигляд, і національність, і місце проживання, і тисячі інших властивостей, які характеризували дану особу. Так виникли прізвиська, частина з яких згодом закріпилася за нащадками перших носіїв як родові прізвища. Тому, досліджуючи їх, необхідно говорити про семантику основ, від яких вони утворилися.
Мовознавець Ю.К.Редько виділяє чотири основні лексико-семантичні групи прізвищ, утворених
1) від імен;
2) за походженням аба місцем проживання;
3) за соціальною приналежністю або за постійним заняттям (професією);
4) від якоїсь індивідуальної ознаки ( найчастіше фізичної чи психічної властивості) їх першоносія [ 12, с.9 ]
Іноді могли бути й інші підстави для надання прізвиська, що перетворилося пізніше в прізвище. Це пов’язано з найрізноманітнішими обставинами життя, невідомими нам. У таких випадках про генезис прізвища нічого певного сказати не можна.
Коли виникла потреба у розрізненні людей, які мали однакові імена, а згодом у створенні постійних прізвищ, то першою базою для цього стали саме імена – переважно батька, матері або діда.
Відіменні прізвища на –енко утворилися від уживаних в Україні імен: Степан – Степаненко, Василь – Васильченко, Грицько – Грищенко, Карпо – Карпенко, Нестор – Нестеренко, Денис – Денисенко, Борис – Борушко. Деякі дослідники української антропонімії висловлюють думку, що прізвища, утворені від імен, були характерні для селян-господарів, які жили на власних дворищах і плекали певні родові традиції.[ 5 с.130 ]
Прізвище Онищук утворює назву не по батькові, а по дідові: Онисько, син його Онищенко, внук – Онищук. На це вказує суфікс –чук, (-щук).
Російські прізвища Фомін, Максимов, Зосимов, Алексєєв відповідно походять від імені – Фоми, Максима, Зосима, Олексія.
Друге основне джерело виникнення українських родових прізвищ – це походження або місце попереднього проживання основоположника роду. Серед іменникового типу прізвищ суфікси –ук, -чук, -ак, -чак могли вказувати на походження з певної місцевості. Прізвище Дубовчук , на нашу думку, саме пов’язане з назвою населеного пункту чи місцевістю, в якій проживали предки. ( Існують м.Дубно у Рівненській обл., смт Дубове в Закарпатській обл., с.Дубова Черкаської обл., смт Дубовський в Луганській обл.)
Наступна група прізвищ пов’язана з соціальною приналежністю або з постійним заняттям людини. Це були назви, які відрізняли особу від її оточення. Вони ставали родовими прізвищами, бо ж і сама професія часто переходила з покоління в покоління. Чередниченко – син Чередника, людини, яка займалась розведенням великої рогатої худоби або пасла череду, була пастухом. Бондар- майстер-ремісник, що виготовляв діжки, бодні, дерев’яні відра. Кузнєцов – російське прізвище, яке вказує, що предки присвятили себе ковальській справі. Комісаров – син комісара, посадової особи, наділеної урядом особливими повноваженнями за кордоном і в Росії ХVІІІ – поч.ХХ століття – це урядовець, що виконував поліційні функції, пристав. Значна кількість прізвищ указує на те, що їх перші носії були музикантами, а окремі походять від назви інструмента , наприклад, Скрипка .
Цікава історія прізвища Перехрест . Префікс пере- виступає тільки в прізвищах, утворених від дієслів. Пререхрест – перехрестити, тобто змінити. Таке прізвище або прізвисько найчастіше давали тим, хто втікав від пана, переховувався і у новому помешканні ставав Перехрестом. Це прізвище поширене у Великій і Червоній Мотовилівках і в смт Борова.
Особливості поведінки людини іноді ставали причиною виникнення прізвиськ, а пізніше і прізвищ. Прізвище Умеренков передає риси характеру людини, яка знала в усьому міру.
Вивчаючи історію походження прізвища Бакай , ми звернулися до Словника української мови Бориса Грінченка. Він пояснює, що «бакай – це глибока яма у річці, брудна, наповнена водою вибоїна.»[ 13, с.22 ] Можливо, далекий предок, потрапивши до такої ями, з якихось причин, отримав прізвисько Бакай, яке з часом стало родовим прізвищем.
В.Ястребов писав, що «найбільш цікавий розряд прізвищ складали ті, що давали характеристику людині за її зовнішнім виглядом, фізичними ознаками і властивостями. Ця сторінка найдоступніша для спостережень і мимоволі впадає в очі. Деколи вистачить одного влучного слова, щоб змалювати портрет відомої особи. Подібно до того, як художник-живописець, передаючи на полотні риси людини, вміє виразити її духовну природу, так і народ, художник слова, користується особливостями фізичної організації людини, щоб зобразити її повністю.»[ 22, с.77]
Прізвище Большаков вказувало на зріст, Брюховець – тіло людини, Рябченко – зовнішній вигляд, ознаки перенесеної віспи. Білоус – вказує на індивідуальну ознаку. Вуса, наприклад, носили всі, а от щоб виділити власника вусів, додавали уточнююче – Білоус. Син Білого ставав Біленком , Горбатюк – першоносій мав фізичну ваду – горб, його дітей називали Горбатюками.
Зустрічаються прізвища, які залишаються поза основними чотирма семантичними групами. Це прізвища, які виникли, подібно утвореним за особистими ознаками , з колишніх прізвиськ (вуличних кличок), але причини утворення цих кличок для нас невідомі. Різні обставини могли зумовити утворення прізвиська від назв тварин. Однією з причин могла бути зовнішня подібність або стиль поведінки якоїсь людини. Так, мабуть , виникло російське прізвище Бірюков . Фасмер в Етимологічному словнику російської мови слово бірюк пояснює як вовк-самітник. [ 18, с.48 ] Відповідно діти Бірюка ставали Бірюковими.
Такими шляхами йшло народження прізвищ роду Онищуків – Чередниченків. Вони є своєрідною енциклопедією народного побуту, звичаїв, уподобань, духовної культури. У них яскраво відбився національний характер українців, їх схильність до жарту, дотепу, веселого, влучного слова.

3.2 Словотворча будова і граматичні особливості прізвищ
Кожне прізвище як родова назва особи належить до розряду іменників. А проте за своїм походженням і будовою, а також за морфологічними ознаками і українські, і російські прізвища поділяються на дві групи: прізвища прикметникового та іменникового типу. Прізвища на –ов, -ев (-єв) –Алексєєв, Бірюков, Большаков, Зосимов, Комісаров, Кузнєцов , Максимов – це присвійні прикметники. В них збереглося етимологічне о, е (є) у формі називного відмінка. Цей тип прізвищ спільний як для українців, так і для росіян. Ю.К.Редько притримується думки, що прізвища типу Максимов, Комісаров «розмежовувати за походженням абсолютно неможливо. Треба вважати їх російськими , якщо їх носії росіяни, і українськими, якщо їх носії – українці.» [12, с.122]
Велика кількість прізвищ у нашій мові утворена за допомогою суфікса –ай. Залежно від характеру передсуфіксальної частини значення його не однакове. Ми схильні вважати, що прізвище Бакай так чи інакше, виражало ознаку, яка для оточення була іронічною.
Суфікс –от-а у прізвищі Джигота виступає як емоційно забарвлений почуттям зневаги. Основа слова походщить від джигун. СУМ дає таке пояснення : «Джигун, а, ч., розм. 1) те саме, що баламут, 2) те саме, що дженджик ( той, хто любить пишно одягатися, пустий, легковажний чоловік).» [16, с.261] Очевидно, дбали про свій зовнішній вигляд перші носії цього прізвища, або народ підкреслював риси вдачі окремих людей.
Вісім родових прізвищ утворено за допомогою суфікса – енк-о. Суфікс цей один з найпродуктивніших і найбільш характеристичний як формант українських прізвищ. Він належить до патронімічних, отже, прізвища на – енк-о майже завжди означають сина того, кого називає передсуфіксальна частина – Степан-енко, Василь-ченко.
Суфіксом –ець у прізвищі Брюховець підкреслюється зменшеність і відповідна ознака. Досить різноманітні прізвища на –к-о. Прізвище Бойко не можна розглядати однозначно. З одного боку це атрибутивна назва, утворена від прикметника – бойкий. З іншого – бойками називали жителів Бойківщини. Тоді це прізвище ймовірно походить від топонімічної назви. Це нам доводить Словник української мови Бориса Грінченка : слово бойко – « горецъ – малороссъ из Галиціи, житель погорья стрыйскаго самборскаго уьздовъ.» [13,с.82-83] -Ук у прізвищі Дубовчук утворює іменник від топонімічної назви за походженням. В окремих випадках суфікси –чук, -щук служили для утворення назви по дідові, наприклад Онищук . А суфікс –уш, -ушк-о українська мова запозичила з польської або чеської мов. Часто він одержував в українських прізвищах флексію –о. Більшісь цих прізвищ – зменшені форми власних імен: Борис – Борушко .
Характеристичним типом українських особових назв є прізвища, в процесі утворення яких з’єднувалися два корені чи основи. Прізвище Білоус утворене синтаксико-морфологічним способом : з’єднання прикметникової основи з іменником за допомогою сполучного голосного – білий – о – ус.
Наші прізвища – це живі слова, пам’ять роду. І якщо одне прізвище несе в собі історію роду, то всі разом вони становлять історію народу.
У майбутньому плануємо звернути увагу на вивчення прізвищ жителів смт Борова. «Географія» української антропонімії цікава, захоплююча і корисна.

Висновки
Наш край, як і вся територія України, багата власними географічними назвами. Всі вони свідчать про великі зміни у природних умовах, у житті народу. Вникаючи у зміст цих назв, ознайомлюючись з народними переказами про них, переконалися, що це – ціла книга історії смт. Борова.
У даній роботі прослідковано походження назв водних об’єктів. Можна стверджувати, що гідроніми в цілому стійкіші за назви населених пунктів. Річки з давніх часів служили людям поводарями і шляхами, напрямками масових переселень. Крім цього, поселення людей обов’язково виникали поблизу води – біля річки, озера або джерела. Тому й природно, що спочатку виникала назва річки, а потім уже назва поселення.
У процесі спостереження над мікротопонімами ми дійшли висновку, що народження назв тісно пов’язане з місцевим рельєфом, флорою, фауною, з відповідними соціально-економічними умовами, а також народними уявленнями і трактуваннями.
Слово – це не тільки засіб вираження думок. У слові виявляється наше ставлення до світу. Цікаві з цього погляду назви вулиць, окремі сягають сивої давнини, промовляють у минуле (провулок Михайлівський, Театральна).У назвах інших відбилися соціальні процеси, тому змінювались найменування кілька разів. І добре, що з рамен селища, мов потрухле лахміття, зникли імена, наспіх припасовані і чужі ( Косіора, Сталіна, Кагановича).
Узагальнення результатів анкетування учнів Борівської ЗОШ І-ІІІст. дало підстави зробити висновки про:
• необхідність ознайомити учнів з топонімічними назвами селища;
• використання місцевої топоніміки як дидактичного матеріалу.
Розглянувши походження прізвищ роду Онищуків – Чередниченків, ми зрозуміли, що наші прізвища – це живі слова, пам’ять роду. Вони відображають народний побут, звичаї. У них можна чітко побачити національний характер українців, їх дотепність.
Матеріали дослідження апробовані на засіданні шкільного учнівського наукового товариства «Ерудит» . Актуальність даної роботи – у важливості вивченого питання, адже розвідки з ономастики мають велике значення як специфічні пам’ятки мови, історії народу, його культури, зберігають архаїчні риси, втрачені мовою.
Отже, виконана робота має практичне значення, оскільки може використовуватися вчителями та учнями під час вивчення мови, історії, географії, рідного краю, в позакласних заходах, а також спонукатиме до пошукової роботи і тим самим сприятиме відродженню української мови і культури.

Література
1. Андреев Иллюстрированный путеводитель по Юго-Западной железной дороге .– 1899
2. Анисимов А. Скорбное бесчувствие.- К.-1992.- 180с.
3. Жолдак Ярослав Борг перед історією, газета «Українське слово». – 1997.- 9.10 – №10. – 16с.
4. Історія міст і сіл УРСР: Київська область –К.- 1971
5. Корнилович М. Народна родова ономастика на Волині наприкінці ХVІІІ і в першій пол. ХІХ ст., Етнографічний вісник ВУАН.- кн.9.- К.- 1930. – 127-131с.
6. КравченкоН. Про що говорять гідроніми Прес-музей науково-ілюстрований бюлетень №6.- Ф.- 1996. – 20с.
7. Кругляк Ю. Ім.’я вашого міста. – К. – 1978
8. Никонов В.А. Введение в топонимику.- М.- 1965. – 57с.
9. Опис Київського намісництва 70-80 роки 18 ст. –К.- 1989. -389с.
10. Опись повяту Васыльковскі его скреслил Руликовский Эдвард.- Варшава.- 1853
11. Похилевич Л. Сказание о населённых местностях Киевской губернии.- К.- 1864.- 447с.
12. Редько Ю.К. Сучасні українські прізвища.- К.- 1966.- 215с.
13. Словарь української мови під редакцією Б. Грінченка.- К.- 1907.
14. Список населённых мест Киевской губернии.- К.- 1900. – 536с.
15. Стрижак О.С. Назви розповідають.- К.- 1967. – 37с.
16. СУМ 11 томів.- К.-1970
17. Тищенко К. Мовні контакти: свідки формування українців.- К.- 2007. – 155с.
18. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка в 4 томах.- М.- 1964
19. Фастівщина : Сторінки історії (від давнини до 20-х років ХХ століття).- Ф.- 2004. – 255с.
20. Федоренко Д. Портрет нації у назвах , газета «Літературна Україна».- 2000. – 178с.
21. Янко М.Т. Топонімічний словник – довідник Української РСР.- К.- 1973. – 178с.
22. Ястребов В., Малорусские прозвища Херсонской губернии.- Одесса.- 1893

ДОДАТКИ
до науково-дослідницької
роботи «Пам’ять живе в іменах»
(розвідки з ономастики
смт Борова)

Додаток
Анкета
для учнів 7-10 класів

1. Які я знаю вулиці в селищі?
—————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————-
2. Що мені відомо про людей, іменами яких названо вулиці?
——————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————-

Спасибі за співпрацю.

Додаток
Покажчик прізвищ

Від власних імен
• Борушко – Алексєєв
• Васильченко – Зосимов
• Грищенко – Максимов
• Денисенко – Фомін
• Карпенко
• Нестеренко
• Онищук
• Степаненко

За характерними ознаками Професія, захоплення
• Бакай – Бондар
• Біленко – Комісаров
• Білоус – Кузнєцов
• Большаков – Скрипка
• Брюховець – Чередниченко
• Горбатюк
• Джигота
• Рябченко
• Умеренков

Від топонімічних назв
• Бойко
• Дубовчук

Інші шляхи виникнення прізвищ
• Бірюков
• Перехрест

РЕЦЕНЗІЯ
НА НАУКОВУ РОБОТУ «ПАМ’ЯТЬ ЖИВЕ В ІМЕНАХ»
Виконав: Онищук Катерина Вікторівна
учениця 11-Б класу
Борівської ЗОШ І – ІІІ ст.
Фастівського району
Київської області
Керівник: Онищук Олена Віталіївна
вчитель вищої категорії
Борівської ЗОШ І – ІІІ ст.
Фастівського району
Київської області
Робота Онищук Катерини «Пам’ять живе в іменах» є одним з досліджень історії Фастівщини, які щороку проводяться учнями ЗОШ міста та району на конкурс до Малої академії наук України. Оскільки виховання патріотичних почуттів та поваги до своєї країни починається з виховання цих почуттів до своєї малої батьківщини, учениця провела наукове дослідження про походження назв свого населеного пункту – гідронімів, мікротопонімів, а також вивчила виникнення прізвищ свого роду.
Під час написання роботи учениця вивчила та проаналізувала відповідну наукову літературу та архівні документи, провела опитування жителів селища.
В роботі Катерина розглядає походження назв, порівнюючи українську мову з іноземними, від яких, можливо, і пішли гідроніми та мікротопоніми даної території, висвітлює історичні події, які відбувалися в різні часи, і, можливо, могли стати в основі певних назв. В тексті подаються цитати з різних наукових та історичних джерел, словників.Оскільки кожен населений пункт має вулиці, то учениця дослідила походження їх назв та функції.
Автор роботи розглянула шляхи утворення українських та російських прізвищ, їх словотворчу будову.
Оформлена робота відповідно до методичних вимог – виділено зміст, вступ, основну частину, зроблено висновок щодо дослідженого матеріалу.Перелік використаної літератури оформлено згідно бібліографічних правил.
Науково-дослідницька робота Онищук Катерини « Пам’ять живе в іменах» відрізняється з-поміж інших, цікава з погляду загального інтелектуального розвитку, має наукове і практичне значення, відповідає вимогам часу, освітянській програмі та заслуговує на увагу. Може бути використана вчителями та учнями під час вивчення української мови, історії, Київщинознавства, в позакласній роботі. Даний матеріал доцільно використовувати під час проведення екскурсії з історії селища в шкільному музеї.

Старший науковий
співробітник Фастівського
державного краєзнавчого музею І.В.Безкровна

Тези наукової роботи «Борівськими стежками»
( про що розповідають топоніми селища)

Онищук Катерина
10-Б клас Борівської ЗОШ І-ІІІст.
Фастівського району
Київської області

На планеті Земля, скрізь, куди б не ступала людська нога, виникає безліч власних найменувань.
Розділ ономастики, який вивчає географічні назви, історію виникнення, структуру, розвиток і функціонування, називають топонімікою.
Географічні найменування України – відбиток різних періодів багатої історії українського народу. Залишаючись у своїй основі слов’янською, українська мова перебуває в тісному зв’язку з топонімічною системою Європи й Азії. Нещодавно вийшла в світ книга українського мовознавця К.Тищенка «Мовні контакти: свідки формування українців». Автор зазначає, що наша історична доля не дала нам іншого вибору, як той, що наші предки зробили: мусили успадкувати частину «степового» коридору з Азії до Європи. Хто йшов – не минав. А тому й понатоптувано в цьому коридорі найбільше, і візитівок залишено купу, і «листковий пиріг» топонімів в Україні вийшов найтовщим у Європі.
Походження назв нашого селища Борова практично не вивчено, тому ми звернулись до цієї теми.
Назва селища походить від слова «бір». І досі його прикрашають віковічні сосни, дуди, липи.
Дослідження ми розпочали з гідронімів – назв водних об’єктів. Здавна люди оселялися біля води. Тому гідроніми – найдревніший пласт, і походження їх встановити важко.
У селищі протікає річка Стугна. Вона мала дві притоки Білку і Самарку. Притоки брали початок у лісі, але коли їх перерізала залізниця, припинили своє існування.
Річка Стугна утворює два ставки. А в лісі в колишньому руслі Самарки знаходиться Кайзерове озеро.
Походження Стугни не доведено. Існує кілька версій. Припускають, що назва походить від слова «стогнати». Фасмер в «Етимологічному словнику російської мови»подає міркування від слова «стугнуть», «стынуть», тобто холонути, річка з холодною водою.А якщо заглянути глибше, то в давньоіранській мові, а це період скіфів (1 тис. до н.е. – поч. 1 тис. н.е.) в основі нашої річки є «стуг», що означає «кров» – отже Стугна – це «окровавлена». Археологічні розкопки підтвердили, що Стугна була місцем кривавих побоїщ у давнину. На це вказує велика кількість поховань над нею.
Гідроніми в цілому стійкіші за назви населених пунктів. Якщо назви поселень – об’єкт в загальному локальний, то річка, як правило, – об’єкт, який володіє довжиною, інколи досить великою на певній території. На її берегах жили різні народи, різні племена, тому назва річки могла дійти із найвіддаленіших глибин минулого.
Велику цінність становлять для дослідників так звані мікротопоніми, тобто назви невеликих географічних об’єктів – урочищ, полів, лісів, кутків.
Ми розглянули походження 26 мікротопонімів. Наприклад, у південній частині селища на пагорбах знаходиться територія центру овочівництва і баштанництва. Колись це була Київська овочево-картопляна дослідна станція ( російською мовою абревіатура КОКОС). У народі цей куток зберіг назву російської абревіатури.
А от на початку ХХ століття ця територія називалась «Детинець». Дав її таку назву генерал-лейтенант Ратник К.К. Свого часу він був начальником Балтійського суднобудівного заводу. Однак після поразки російського флоту в Цусимській битві, Ратника відправили у відставку «за сімейними обставинами» . Він збудував трьохповерховий будинок у вигляді корабля, балкони нагадували капітанський місток. Ратник займався сільським господарством, організував притулок для бездомних.
Детинцем називали в Стародавній Русі центральну укріплену частину міста. Їх зводили, як правило, на пагорбах, обкопували ровами.
Походження слова «детинець» мовознавці пояснюють по-різному.
М.Фастмер від слова «дети», бо в «детинці» переховували неповнолітніх дітей.
Брюкнер доводить, що від слова «дед» – «двор», так, як батько, коли підростають онуки, стає дідом, головою всієї сім’ї. Що мав на увазі
Ратник К.К., чи те, що виховував трьох прийомних дітей, чи хотів підкреслити місце розташування будинку – пагорб і внизу протікає річка Стугна, нам невідомо.
Вивчаючи походження мікротопонімів, ми прийшли до висновку, що народження назв тісно пов’язане з рельєфом, флорою, фауною, з відповідними соціально-економічними умовами, а також часто з народними уявленнями.
Предметом нашого дослідження стали назви вулиць, бо вулиці – це візитна картка населеного пункту.
Виникнення назв вулиць відбувається за двома параметрами: народна традиція і в адміністративному порядку.
У смт. Борова близько 80 вулиць і провулків. Найстаріший провулок Михайлівський. Він завдячує своїй назві першому поселенцю Швецю Михайлу.
Інші перші топонімічні назви вулиць виникли від ойконімів – назв населених пунктів, у напрямку яких були розташовані: Фастівська, Васильківська, Солтанівська, Кощіївська.
За радянського часу існувала тенденція спускати назви «згори».
З 1924 року в кожному населеному пункті з’явились вулиці і площі Леніна, і Борова не виняток.
А у 1936 році був виданий циркуляр «Про порядок присвоєння імен революційних, партійних, громадських діячів». Такі топоніми стали своєрідною політичною агіткою: Р.Люксембург, Свердлова, Володарського, Сталіна, Кагановича, Якіра, Косіора.
З часів незалежності України з карти селища зникло багато цих топонімів, але окремі ще вимагають перегляду.
У ході дослідження ми провели анкетування 95 учнів школи віком від 13 до 16 років. Їм було поставлено два запитання: Які я знаю вулиці в селищі? Що мені відомо про людей, іменами яких названі вулиці. Опитані називали лише 18-20 вулиць з 80. І лише третина могла пояснити звідки походить назва. Окремі відповіді вражали: Ленін, Суворов, Петрусенко – письменники, Юрій Гагарін – перший побував на Місяці, Поповича – взагалі не знають.
Отже, розпочата справа з вивчення топонімії селища є просто необхідною. бо ціле покоління української молоді за 15 років новітньої історії нашої країни втрачене в моральному та історико-патріотичному вихованні.
Добре було б за прикладом м. Дрездена (Німеччина) встановити на початку кожної вулиці таблички, які стисло пояснюють назву.
Наприклад, «Друже, зупинись і прочитай! Цю вулицю названо на честь воїна-афганця Іванкова Віктора. Раніше вулиця звалася Лугова». Тоді і жителі, і гості селища шанобливо ставились би до топоніма.
Виконана робота має практичне значення, оскільки може використовуватись вчителями та учнями під час вивчення мови, історії, географії, рідного краю, а також сприятиме відродженню української мови і культури.

текст надала Чередніченко Зоя Вікторівна