Просвещение


Просвіта
Педагогічні династії

Розвиток освіти і просвітництва у Боровій на початку ХХ століття тривав по двох напрямках. Одним з них займалося Товариство «Просвіта», що виникло у 1868 році, а на Київщині почало діяти з 1906 року. Воно розповсюджувало українські книжки, історичні матеріали, відновлювало народні традиції, організовувало вечори пам’яті Т.Шевченка, Л.Українки та інших українських видатних діячів, допомагало людям здобувати самоосвіту у відкритих хатах-читальнях. Наприкінці квітня 1917 року «Просвіта» ім.Бориса Грінченка виникла у с.Казенна Мотовилівка (Червона Мотовилівка), а у 1919 році вже діяла «Просвіта» і у Боровій. При ній були групи самоосвіти, хоровий і драматичні гуртки, якими опікувалась місцева мешканка, що працювала також актрисою в одному з київських театрів, Віра Михайлівна Войцехівська. Згодом головою Борівської «Просвіти» був Михайличенко Кирил Денисович, який ледве уник репресій за справою викритого «мотовилівського повстанкому». Велика кількість зібраних борів чанами підписів на його підтримку дозволила йому далі проводити просвітницьку роботу, але ненадовго. У 1921-1923 роках нова радянська влада ще терпіла «Просвіти», хоча примушувала вивішувати радянську агітацію, наповнювала їх більшовицькими книжками. Їх у краї було чимало (8 у Фастівській волості, 5 у Веприківській, 3 у Малополовецькій, 4 у Мотовилівській, а ще ж були у селах Сквирщини, що згодом перейдуть до Фастівського району). Але згодом влада почала пристосовувати «Просвіти» для своїх потреб. Колишні хати-читальні «Просвіти», у тому числі і борівська та мотовилівська, перетворювалися у більшовицькі клуби і курси лікнепу, де від українського просвітництва вже нічого не лишилося.
Другим просвітницьким напрямком у Боровій був освітній. Він пов’язаний з розвитком шкільництва та навчальних закладів у Боровій та Мотовилівському краї.

Просвіта
К оглавлению

В той час, коли вечорами в парку, в літньому кінотеатрі систематично організовувалися вечори, танці та вистави, в хуторі Борова не було початкової школи. Хот бажав навчати дітей, мусив посилати їх у Велику Мотовилівку або у Казенну Мотовилівку. Звичайно не кожен батько міг забезпечити одягом дитину, яка мала у зимовий час ходити відстань 4-5 км. більшість дітей до школи не ходила, залишаючись неписьменною, зате вони могли ходити до церкви. Стан освіти був такий: (про стан, освіти на той час)”Отчет о состоянии церковноприходской школы за 1895-1896 уч. Год сел ВМ Салтановки:

Населения мужского 523 человека, женского 623. Детей школьного возраста мальчиков 90, девочек 34. Не обучаются в школе З0 мальчиков, 34 девочки. В 1895 году построили школу, за деньги общества 500 рублей и 100 рублей отпустил Эпатриархальный Совет. Школа отвечает всем требованиям. Школа стоит на церковной земле. Занятия в школе начались 26/ХІ и кончились 26/ІV” Из 60ти учеников 15 учеников не посещали школу. Книг для внеклассного чтения 29 штук. Проведено 112 уроков священником. Учитель Корней Жилинский”.Надзвичайно реально відбиває стан освіти в Київській губернії газета “Сибирский вестник” від 5 серпня 1904 року № 185 відділ ” Русская жизнь”:”В Киевской губернии всех детей школьного возраста насчитывается 317598 человек, посещают школу только 147410 человек, 170183 человека остаются без школы. Для того, чтобы сделать начальное обучение общедоступным, над открыть еще 2835 школ (по 60 человек на каждую)”.У 1908 році в хуторі Борова було відкрито 4-х класну міську школу, в яку могли вступити лише діти, які закінчили три класи початкової школи, навчання в школі було платне. Приміщення школа не мала, вона в 1908 році ще будувалася, тому навчання проходило в найнятих кімнатах у Міхновського, Старкової. Першим Інспектором, який виконував обов’язки директора був Портнов Платон зять генерала Індутного.В 1909-1910 навчальному році міська 4-х класна школа почала навчання в новому приміщенні, яке побудувало земство. Приміщення це існує і тепер, але воно вже добудовано.Однак хутір Борова і Казенна Мотовилівка не могли залишатися без шкільного приміщення, життя вимагало і земство вирішило побудувати ще одну школу для навчання початкової писемності дітей Казенної Мотовилівки і хутора Борова. Винесли рішення будувати біля залізниці, де тепер станція Білки. У 1915 році початкова школа почала функціонувати на Білках. Першим директором і вчителем був Саєнко Сисой Григорович, який перед цим працював у Мар’янівській школі, він відігравав визначну роль у вихованні всесвітньо відомого співака Івана Козловського, а потім у Великій Мотовилівці. Певний, час головою Васильківського земства був поміщик з Мотовилівської Слобідки Машков. Для народної бібліотеки земство асигнувало 100 крб. Ось виписка з протоколу:Гласный Плахов предлагает ассигновать 100 рублей на народную библиотеку при Мотовиловском городском 4-х классном училище.

Предложение это принято земским собранием единогласно.

(Протокол земства 1911 г. Фонд 1240 ОП. 2 № 303)

Будинок Міхновського А.І.

(арендували приміщення під училище)

початкова школа №39

(колишній будинок Бріскмана)

Хутір Борова став набирати значення, в ньому відкрився базар, який розміщувався де тепер селищна Рада, а з боку де тепер Універмаг тягнулися рядами приватні магазини, палатки з продуктами та промисловими виробами. Від центру до приміщення пошти розміщався базар з тваринами: коні, корови, свині, кури, кулі соломи, сіно. Такий наплив людей, вимагав упорядкування хутору. Члени Васильківського земства Антонов, Плахов, Машков добилися у Васильківського земства побудувати дорогу від базару по вулиці Фастівській, до Червоної Мотовилівки. Було домовлено, що поміщиця Хаєнчиха з Оленівки, буде будувати у свою садибу, а Малашков у Мотовилівську Слобідку.

Учителем школа стоїть

Педагогічні династії
К оглавлению

Відділення «Історико-географічне»
Секція «Історичне краєзнавство»
Роботу виконав:Бессонов Антон Олегович
учень 10-А класу Борівської ЗОШ І-ІІІ ступенів
Фастівського району Київської області,
вихованець історико-краєзнавчого
гуртка «Мнемозіна» Фастівського РЕЕЦ.

Науковий керівник:
Чередниченко Зоя Вікторівна
учитель української мови та літератури,вчитель-методист Борівської ЗОШ І-ІІІ ступенів,
керівник історико-краєзнавчого гуртка «Мнемозіна» Фастівського РЕЕЦ.

Рецензент:
Безкровна І.В.
старший науковий співробітник Фастівського державного
краєзнавчого музею

2010

Зміст


Вступ
Борівська ЗОШ І-ІІІ ступенів
Педагогічні династії
Обрала собі діяльність за покликанням
Фізики і лірики
Палке серце Вчителя
Учила вальсувати
Усіх захопив фізкультурою
Лавром увінчані успіхи
Відкрила красу і цінність рідного слова
З математикою на все життя
Натхненна стежка матері, бабусі, прабабусі
Шкільна Берегиня
Постійно у пошуку
Генерал КРОКСу
Учительському роду нема переводу
Найвище у світі мистецтво
Висновок
Література і джерела

1. Вступ
К оглавлению

Дитина – дзеркало родини, як у краплі води відбивається сонце, так у дітях відбивається моральна чистота матері і батька.

Василь Сухомлинський

Тисячі професій народжуються і вмирають. Але найдавніші з них – хлібороб, будівельник, лікар, вчитель – живуть. Змінюються умови й засоби навчання й виховання, та незмінним залишається головне призначення вчителя – навчити людину бути людиною.

Борівська ЗОШ І-ІІІ ступенів Фастівського району Київської області бере свій початок в далекому 1908 році. За столітню історію в школі утвердились різні традиції. Одна з них – педагогічні династії.

Починаючи з 30-х років ХХ століття, їх налічується чотирнадцять.

Звернемось до тлумачного словника і дізнаємося значення слова «династія» – (від грецького слова – влада, панування) – 1) Кілька монархів з одного й того ж роду (сім’ї), які змінюють один одного на троні за правом успадкування (наприклад, Романови в Росії, Ягеллони в Польщі, Габсбурги в Австро-Угорщині); 2) Тепер поняття «династія» застосовують щодо кількох поколінь однієї родини – видатних майстрів певної справи (робітнича Д., хліборобська Д., тощо).[13,с.211]

Дана робота є продовженням розпочатого дослідження в 2009 – 2010 навчального року і доповнена нарисом про династію Косенків. Для вчителя найбільше щастя, коли він повторюється в своїх учнях, а особливо у рідних дітях, бачить, що не заростає стежина, прокладена ним.

Мета наукової роботи: вивчити і доповнити новими матеріалами родовід Борівської ЗОШ І-ІІІ ступенів.

Завдання дослідження:

– дослідити трудову діяльність учителів, які започаткували педагогічні династії;

– розповісти про здобутки нащадків династій і їх внесок у справу виховання підростаючого покоління;

– привернути увагу суспільства до діяльності вчителів, підняти їх статус.

У процесі розв’язання поставлених завдань використовувались такі методи наукових досліджень:

– теоретичні: вивчення та аналіз відповідної наукової літератури;

– практичні: опрацювання архівних матеріалів ЦІАУ, ДАКО, інтерв’ювання вчителів, випускників школи, членів родин педагогічних династій.

Готуючи наукове дослідження, ми познайомились з працями «Заклади освіти Київщини: минуле та сучасне» (за ред. І.Л.Лікарчука) – К.:2002; Перерва В.С. «Історія шкільництва», а також з науково-дослідницькою роботою учня 11 класу Дем’яненка Олексія «Історія закладів освіти смт.Борова», яка в 2006 році стала призером ІІ етапу захисту робіт МАН і матеріалами музею історії школи, створеного в 2007 році.

Новизна дослідження полягає в тому, що розкрито нові сторінки минулого рідної школи, створено розповіді про ті добрі справи, що були покладені на вівтар освіти в різні роки представниками династій і їх нащадками, які сьогодні ведуть за собою молоду зміну, завтрашню духовну міць і здорову снагу нашої незалежної держави.

Практичне значення дослідження визначається створенням посібника «Учителем школа стоїть», який доповнить фонди музею історії школи, а також музею освіти Київщини в Білій Церкві. Роботу можна використовувати у педагогічних колах.

2. Борівська ЗОШ І-ІІІ ступенів
К оглавлению

Історія кожної школи, як і історія кожної людини, – індивідуальна і неповторна.

Борівська ЗОШ І-ІІІ ступенів розпочала існування у 1908 році. Міністерство народної освіти відкрило Мотовилівське 4-класне міське училище без спеціального приміщення в х. Борова. Спочатку заняття проходили в дачних будинках А.Міхновського, Є Старикової, Сегет.[16,ф.707-оп.7. –спр. 169(1908)] Приміщення збудували в 1912 році. Після 1917 року училище набуло статусу Вищого початкового народного училища. У 20-х роках ХХ століття школа стає семирічною єдиною трудовою школою, а з 1934 року реорганізована в середню. Тридцять років навчальним закладом опікувалась Південно-Західна залізниця. У 1963-1964 роках до старого приміщення добудували п’ять класних кімнат і спортивну залу.

У 2001 році в будівлі сталася пожежа. Завдяки оперативній допомозі колишніх випускників школи братів Віктора та Сергія Медведчуків за три місяці було споруджено двоповерховий корпус на 250 місць і відремонтовано старе приміщення. А в 2004 році побудували триповерховий корпус з кіно-концертною та спортивною залами. Старий корпус і новозбудований утворили красивий ансамбль.

Нині школа є прекрасним палацом науки, знань і спорту.[Додаток 1-2]

Протягом тривалого часу Борівська ЗОШ І-ІІІ ступенів тримає першість серед шкіл Фастівського району.

Цьому сприяє її сучасна матеріально-технічна база: два комп’ютерних класи, бібліотека, читальна зала, методичний кабінет, музей історії школи, етнографічна кімната-світлиця, танцювальний клас – апартаменти гуртка бальних танців «Лілея», кабінет релаксації, де можна випити корисний трав’яний чай, а також подихати цілющими ароматами, їдальня на 90 місць, кафе «Вітамін», дві спортивні зали, тренажерна і тенісна кімнати.

Педагогічний колектив Борівської ЗОШ І-ІІІ ступенів має сильний творчий потенціал, прагне навчити учнів учитися, любити рідну землю, примножувати її славу.

Школа налічує 50 педагогів, справжніх майстрів своєї справи. З них – 2 мають звання «Вчитель-методист», 17 – «Старший учитель», 5 удостоєні знаку «Відмінник освіти України», 26 – учителі вищої категорії. У школі працюють педагог-організатор, соціальний педагог і психолог.

Починаючи з 1928 року і по сьогодні в школі працювали 50 випускників, нині – 23.[6,Фр. 144 – оп.1 – спр. (1938-1939)]

Учителі керуються відомою заповіддю: «Покажи мені своїх учнів, і я побачу тебе». Тому вони творчо працюють з учнівським колективом, що нараховує 850 учнів. І слід відзначити, що це співробітництво успішне. За підсумками ІІ етапу Всеукраїнських олімпіад з базових дисциплін у 2009-2010 н.р. школа посіла в районі І місце.

Переможцями ІІІ етапу Всеукраїнських олімпіад з історії стали Горкуценко Дарина (11-А клас, учитель Братко І.І.)

Переможці ІІ етапу – захисту робіт МАН Оберемок Анастасія (11-В клас, науковий керівник Оберемок І.М.), Стецюк Ірина (11-В клас, науковий керівник Моргунова Л.А.), Горкуценко Дарина (10-А клас, науковий керівник Онищук О.В.).

Велика увага в школі приділяється фізкультурі і спорту. Впевнено тримають призові місця учні школи з легкої атлетики, стрільби, шахів, шашок, з футзалу, футболу, волейболу, у військово-патріотичній грі «Заграва».

Борівська ЗОШ І-ІІІ ступенів одна з перших у районі створила власну символіку: герб, прапор, гімн. Основним змістом символіки школи є поєднання минулого з сучасністю.

Навчальний заклад має багату історію та традиції. До 100-річного ювілею висаджено трояндову алею зі 100 кущів. Пишається школа і молодим фруктовим садом, у якому залишає своє деревце кожен з випускників.

Борівська школа дала путівку в життя багатьом успішним людям, які працюють на високих державних посадах, очолюють підприємства та установи, займаються бізнесом, працюють у бюджетній сфері.

Школу можна порівняти з могутнім деревом, яке з року в рік розширює свою крону. А життєдайні сили вона черпає від того могутнього коріння, яке міцніло протягом століття. Ці корені – це славні традиції, історичні здобутки.

3. Учителем школа стоїть
Педагогічні династії
К оглавлению

3.1. Обрала собі діяльність за покликанням
К оглавлению

1918 рік. Товариство благоустрою в дачному селищі Мотовилівка (хутір Борова) звернулися з клопотанням до Департаменту середніх шкіл Міністерства Освіти про відкриття гімназії. Функціонувати заклад почав лише через рік – 27 січня 1919 року в приміщенні колишньої дачі підполковника Пожидаєва і отримав назву Мотовилівська суспільна змішана гімназія. [ 3ф.142 –Оп.2 –спр.6(1919)]

У серпні цього ж року до кабінету директора Антона Ріхтера ввійшла молода дівчина років 20-ти у вишуканій чорній сукні, яку прикрашав білий комірець. Волосся зібране позаду, очі розумні, погляд зворушливий. Це Варвара Калістратівна Радзієвська (у дівоцтві Кирсенко).[Додаток 5] Закінчила залізничне училище, Києво-Подільську жіночу гімназію, Вищі жіночі курси в Києві (історико-філологічне відділення). 28 вересня того ж 1919 року «Попечительный совет гимназии допустил к исполнению обязанностей учительницу русского языка». За перші два місяці роботи молода вчителька показала себе з найкращої сторони. Директор Ріхтер зазначав: «Из посещенных мною уроков г. Кирсенко я выносил всякий раз самое благоприятное впечатление. В.Кирсенко, при весьма основательном знании свого предмета, отличалась выдающимся трудолюбием, весьма вдумчивым, серьезным отношением к работе и тщательной подготовкой к урокам. Уроки родного языка велись живо и интересно. В отношении к учащимся В.К.Кирсенко проявляла искреннюю благожелательность и справедливость и внимательно относилась к нуждам своїх питомцев в том классе, где исполняла обязанности наставницы. Варвара Калистратовна избрала себе педагогическую деятельность по призванию и как человек, и как педагог стоит вполне на высоте своего положенния». [Додаток 6]

Через 10 років вчителька закінчила екстерном літературно-лінгвістичний відділ факультету соціальних наук Київського інституту професійної освіти. За сумісництвом її призначають райвикладачем української мови у Фастівському районі в 1933 році, викладала у педтехнікумі і на педкурсах у Фастові. З 1938 року читала курс російської літературної мови і методики викладання мови в КДУ імені Т.Г.Шевченка, в 1939 році, захистивши дисертацію, отримала ступінь кандидата філологічних наук.[ДАКО Ф. 142 – Оп. 2 спр. 162]

Гімназія в х. Борова проіснувала лише 2 роки через фінансові труднощі. Варвара Калістратівна переходить працювати до Вищого початкового училища.

Вона завжди була у вирі активного шкільного життя – сама творча людина і спонукала до творчості учнів. Свідченням цього є літературний альманах «Весняний промінь», який учителька випускала з учнями в 1929 році. Альманах містить учнівські поезії, оповідання, надзвичайно вдало створено ілюстрації до творів. (Оригінал «Весняного променя» 1929 року зберігається в музеї школи). Одна з поезій «Весна» написана учнем VI класу Костянтином Шульцевим (проживає у Москві, йому 97 років).

Весна

Алмазы снега отряхая, А по льдам лесным дремучим

Идет спешит весна, Ходит дед-мороз, старик седой,

Цветами путь свой осыпая, За ним спешат седые тучи,

Пробуждает все от сна. Сея бури за собой.

А за ними легионы

Крылатой конницы степей

Мелькают целые колонны

Гусей и журавлей

Через 55 років, у 1984 році, Варвара Калістратівна отримала від Костянтина Шульцева вірш-спогад «Весенний луч» («Весняний промінь»).

Образ чистый, мудрый, милый, Он родился, как подснежник,

Полудетский шепот грез В молодом лесу весной,

Сквозь полвека быстрокрылый И взращен рукою нежной

Мне «Весенний луч» принес. Вопреки стихии злой.

Мы находимся во власти Как сильны воспоминанья!

Временных фатальных сил. Как порой волнует сон!

«Луч весенний», вестник счастья, Чтоб уменшить боль страданья,

Эти силы приглушил. Пусть звучит «Вечерний звон».

Мне не страшно продолженье! Пусть мороз, шумят метели,

Не пугает мрак судьбы! Пусть стареет организм-

Есть материя –движенье, «Луч весенний» у постели

Были, есть и будем мы! Пробудит вторую жизнь!

Помню Ваши наставленья, Все от Вас, все Ваши всходы,

Вдохновенные глаза… Дорогой наш наставник!

Мозг наш был объят гореньем, Гимн труда, любви, свободы

Пролетали, как мгновенье, Вам пою я в этот миг!

Отведенных два часа…

Варвара Калістратівна вела методичну збиральницьку роботу з етнографії. Зберігся в домашньому архіві лист, надісланий з етнографічної комісії Української Академії наук. Комісія дякує Варварі Калістратівні за працю і вірш Тодося Остапченка з села Плисецького про вкраїнську церковну общину «Зажурилась церковна община» і запрошує надалі співпрацювати. [Додаток7]

Викликають велике захоплення листи і листівки від учнів Радзієвської.

Вони тримали з нею зв’язок до останньої хвилини.

«Когда я вспоминаю прошлое, кажется, что все так недавно было! В моей зрительной памяти прекрасно сохранился Ваш образ, лицо нашей любимейшей учительницы, в которую мы многие были тайно влюблены».

Костя Шульцев.

«Целую Ваши милые ручки, обе по нескольку раз. Кланяюсь Вам низко». Татьяна Сапфирова.

«О Вас вспоминаю всегда с сердечной благодарностью, а Ваш святой труд ставлю в пример как образец педагогического подхода к учащимся. Такого педагога я больше не встречала». Нина Пономаренко.

Син Варвари Калістратівни, Вадим Антонович, професіонал в галузі радіоелектроніки, для якого подорож в радіоефірі за відчуттям, мабуть, те саме, що для космонавта політ навколо Землі. Він змалку цікавився електронікою та радіо. Ще в другому класі зробив із сулії…електростатичну машину, а в 11 років провів до свого дому від сусідньої садиби електрику. Згодом зробив перший детекторний радіоприймач і на початок березня 1934 року прийняв з Києва передачу, присвячену Т.Шевченку. Для того, щоб зробити антену, переписував для свого однокласника конспект з географії – за сторінку той відміряв метр дроту для антени.

Радіоаматором залишився на все життя.

Навчався в Новосибірському інституті військових інженерів, проте не закінчив – розпочалась війна.

По війні продовжив навчання у Всесоюзному інституті інженерів зв’язку (заочно) та Київському політехнічному інституті. За фахом інженер. 11 років працював в Інституті механіки АН України, в 1974 році захистив докторську дисертацію.

Підготував 7 кандидатів наук, має 200 наукових публікацій та винаходів, нагороджений знаком «Винахідник СРСР», викладав в інституті легкої промисловості.

Перебуваючи на пенсії, Вадим Антонович впорядкував архів матері – педагога, пише спогади про свою діяльність.

Гордістю сім’ї Радзієвських є дочка Тетяна Вадимівна, онука Варвари Калістратівни. Філолог. Вона продовжує справу бабусі. Закінчила Київський національний університет ім.Т.Шевченка. В аспірантурі навчалась в Москві в Інституті мовознавства АН СРСР, захистила кандидатську та докторську дисертації. Нині працює науковим співробітником Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні Національної академії наук України та професором кафедри історії та граматики англійської мови Київського національного лінгвістичного університету МОН України, доктор філологічних наук, веде роботу з підготовки майбутніх кандидатів наук з філології, загального мовознавства та германських мов. Тетяна Вадимівна – провідний спеціаліст в Україні в галузі лінгвістики, концептуального аналізу, загального мовознавства. В своєму доробку має біля 100 публікацій, зокрема кілька монографій.

Справа Радзіевської В.К., розпочата в далекому 1919 році, гідно продовжується.

[За інформацією Радзієвського В.А. – 17, Шульцева К.П. – 21]

3.2. Фізики і ліриким
К оглавлению

У далекому 1933 році після закінчення Білоцерківського педагогічного технікуму до Борівської школи прийшла на роботу вчителька початкових класів Богаєвська Антоніна Максимівна (1904 р.н.).

Для кожного школа починається з учителя. З першого вчителя. Антоніна Максимівна трудилась сумлінно й натхненно, в оточенні щирої любові дітлахів, поваги їхніх батьків та колег. І вже з перших років учителювання було зрозуміло, що її педагогічний хист багатогранний, самобутньо-яскравий.

Багато поколінь учнів згадують і сьогодні свою першу вчительку. Родина Антоніни Максимівни дійсно вчительська. Чоловік Перетятько Опанас Дмитрович – філолог, викладав мову і літературу в сусідній Великій Мотовилівці. Був художником-аматором. Часто проводив вільний час за мольбертом. Копію картини Шишкіна «У сосновому бору» і досі зберігає його родина. [Додаток 9]

Дух учительської сім’ї сприяв вибору сина Перетятька Юрія Опанасовича. Закінчивши Борівську середню школу № 17 в 1954 році, вступив до Київського педагогічного інституту імені Горького. З 1963 року і по сьогодні працює в Калинівській ЗОШ І-ІІІ ступенів викладачем фізики. За цей час зарекомендував себе активним і творчим педагогом. Учитель має високу теоретичну підготовку і повністю забезпечує науковість викладу програмового матеріалу. Його учні постійні учасники і переможці районних та обласних олімпіад.

Юрій Опанасович своїми руками обладнав кабінет фізики, забезпечив його устаткуванням та виготовив дидактичний матеріал з усіх тем для 7-11 класів. Більше двадцяти років керував методичним об’єднанням вчителів фізики, де постійно виступав перед колегами, давав відкриті уроки, проводив позакласні заходи, ділився з колегами досвідом. Неодноразово виборював перші і призові місця в конкурсі «Учитель року», нагороджений знаком «Відмінник освіти України», йому присвоєно вищу кваліфікаційну категорію – звання «Вчитель-методист».

Перетятька Ю.О. люблять у школі як мудрого наставника. Він залюбки ділиться досвідом з молодими педагогами.

56 рік торує успішно Юрій Опанасович учительську стежку, наслідуючи долю своїх батьків, Перетятько Ю.О. одружується з Павловською Світланою Юхимівною. За фахом вона математик, закінчила Кременецький педагогічний інститут. Друге захоплення Світлани Юхимівни – музика. Музичну освіту отримала в училищі імені Глієра в Києві.

Світлана Юхимівна працює в школі мистецтв селища Борова викладачем по класу фортепіано .

[За інформацією Перетятька Ю.О. – 15]

3.3. Палке серце Вчителя
К оглавлению

Син любить батька за саме існування. Почуття учня до улюбленого вчителя глибші. Вчитель дає учневі те, що дорожче за існування – мету життя і вміння йти до неї. Вчитель передає країні діяча, громадянина, захисника. І переконуєшся в цьому, коли дивишся на фотографію, на якій Василь Михайлович Валюженич, убілений сивиною, сидить в оточенні своїх колишніх учнів – дорослих громадян. Вони вже мають за плечима чимало досвіду, але не забули шкільного вчителя, прийшли, вклонитися, подякувати.

І загоряються блиском очі Василя Михайловича… Зустріч 1 травня 1963 року була надзвичайною, теплою, зворушливою. Але ніхто не передбачав, що через двадцять днів зупиниться серце Вчителя. І поніс у вічність Василь Михайлович теплоту стосунків між наставником і учнями.

Перед Великою Вітчизняною війною Валюженич В.М. приїхав із Житомирщини на Київщину. Викладав фізику в селах Плисецькому, Червоній Мотовилівці, в Борівській залізничній школі №17. Окрім фізики Василь Михайлович любив художню самодіяльність, грав і на акордеоні, і баяні. У школі завжди з нетерпінням чекали вистав драмгуртка, яким керував Валюженич. Часто і сам виходив на сцену.[Додаток 10]

Коли надходили новорічні свята, то Василь Михайлович прикрашав ялинку лампочками. На радість дітям вона сяяла. І сьогодні про це згадують його учні.

Залишившись на окупованій території, брав участь у боротьбі з фашистами. Допомагав партизанам-підпільникам разом зі своїм учнем Головком Віктором.

1 червня 1930 року у Валюженича народилась дочка Рімма. У 1936 сім’я переїжджає на постійне місце проживання до Борової.

У 1948 році Рімма Василівна закінчує 10 класів Борівської школи №17 і вступає до Київського педагогічного інституту імені Горького на факультет біології і хімії.

Працювала на Волині, Львівщині, Івано-Франківщині. У 1973-1974 роках викладала в рідній школі. Активна учасниця громадського життя. Нагороджена знаком «Відмінник народної освіти» (1965 р.), медаллю «Ветеран праці». Чоловік Рімми Василівни – Бондаренко Федір Маркович – кандидат історичних наук. З 1974 року очолював Боярський сільськогосподарський технікум. Працював в Академії наук України завідуючим відділом археології. Серце Федора Марковича перестало битися 1 жовтня 2000 року – у День учителя.

Справу батьків і діда продовжують Бондаренко Наталія Федорівна і Бондаренко Олександр Федорович.

Випускниця Борівської ЗОШ І-ІІІ ступенів 1975 року Наталія отримала фах учителя іноземної мови в Київському педагогічному інституті імені Горького і повернулася до рідної школи.

Нині працює в математично–економічній школі та в Академії соціальних відносин.

Олександр Федорович здобув освіту в Київському державному університеті імені Т. Шевченка (факультет іноземних мов). Навчався в аспірантурі, захистив кандидатську і докторську дисертації. Доктор психологічних наук, професор. Працює в університеті. Відомий психолог, член – кореспондент Академії педагогічних наук України, член Російської професіональної психотерапевтичної ліги, автор декількох книжок і більше сотні наукових статей. Постійно друкується в журналах «Наталі», «Женский журнал», головний редактор часопису «Психолог».

Дочка Наталії Федорівни – Міхневич Ірина Олегівна стала колегою матері – учитель іноземної мови. Працює в школі № 286 м. Києва.

Розростається династія, яку започаткував Василь Михайлович Валюженич.

У 2006 році педагогічна сім’я Бондаренків отримала пам’ятні подарунки від спікера Верховної Ради України Литвина В.М., а мер м. Києва

Олександр Омельченко вручив Олександру Федоровичу Бондаренку іменний золотий годинник.

[За інформацією Бондаренко Н.Ф. – 4]

3.4. Учила вальсувати
К оглавлению

Ольга Василівна Михальська почала свою роботу в Борівській середній школі № 17 1944 року вчителем української мови та літератури.

Уроки її були дуже цікавими, предмет свій знала досконало, вміла доступно подати його учням. Згодом Ольга Василівна організувала гурток любителів літератури, де розповідала про свої студентські роки в інституті народної освіти, про товаришів – Андрія Малишка, Олександра Корнійчука. Ще було цікаво почути про те, як вона працювала в «лікбезі» (ліквідація безграмотності) з дорослими людьми, і за це професор інституту подарував їй відріз на шерстяний костюм. Це був перший у її житті пристойний костюм, у якому вона і почала свою викладацьку діяльність.

Дітям було цікаво, як Ольга Василівна розповідала про свою роботу коректором у газеті «Літературна Україна».

За її ініціативою стали випускати в школі до свят стінгазети, які вивішувались в залі. Там друкувались перші вірші старшокласників, вітання, відзнаки кращим учням, а часом карикатури, дружні шаржі. Біля цих стінгазет було стільки і радості, і сміху, а часом і переживань, як когось „протягнули” за якусь провину. Головне, що все це робили учні з цікавістю і завзяттям.

Пригадують випускники Ольги Василівна, як вона вчила старшокласників танцювати (особливо важко це давалося хлопцям), кружляла з ними на рахунок раз, два, три без акомпанемента, щоб таки навчити вальсувати.

Михальська була однією з організаторів хору на два голоси, мелодекламації, вечорів, які любили і учні, і батьки. Діти так захоплювались бесідами, неформальними зустрічами з Ольгою Василівною, що чекали її з педрад, а це було пізно, бо школа працювала в дві зміни, але дочекавшись, проводили її до хати. Вони розповідали їй про свої таємниці, радились, по дорозі співали, жартували – це було тепло і від душі.

Ольга Василівна започаткувала регулярні поїздки учнів та їхніх батьків до музеїв, до театру імені І.Я.Франка на вистави за творами, які потім з особливою цікавістю вивчали в класі на уроках літератури.

Особливо всім запам’ятався перший післявоєнний випуск 10 класу в 1953 році – це була подія на всю Борову. Перші медалісти – майбутні студенти ВНЗ були зараховані за співбесідою. Спеціально для випускного вечора діти вчились танцювати полонез, танго, краков’як. І от у залі випускники в святковому одязі, розбившись на пари, кружляють у вальсі – це зворушливо і запам’ятовується надовго. Коли учні вступали до інститутів, Ольга Василівна завжди допомагала в підготовці до екзаменів, а потім з цікавістю стежила за їхніми успіхами у житті.

Любов до школи, до своєї професії передалась онуці Михальської – Тетяні, що теж стала викладачем української мови та літератури, а згодом, і правнука Юлія – вчитель історії в м. Бердичеві. Розповіді і захоплення бабусі не пройшли даремно. Дочка Ольги Василівни, Наталія Карпусь, отримала вищу освіту в Київському університеті імені Т.Г.Шевченка (за фахом хімік). 45 років викладає в Київському міжнародному науково – технічному університеті. Наталія почуває себе молодшою, спілкуючись з юним поколінням – нашим майбутнім. [Додаток 12-13]

[За інформацією Карпусь Н.М. – 9]

3.5. Усіх захопив фізкультурою
К оглавлению

З 1945 року в Борівській школі викладав фізкультуру Артемович Вікентій Вікентійович (Віктор Вікторович – так звали його усі). Закінчив дворічний військовий факультет Ленінградського інституту імені Лесгафта.

Віктор Вікторович умів захопити фізкультурою усіх. На той час це був один з головних предметів. Працювали різні спортивні секції, а спеціального спортзалу не було. Єдиний у школі зал служив для вистав драматичного гуртка і для занять фізкультурою. Перед кожним уроком розсипали в залі мокру тирсу, учні підмітали її і тоді в тапочках, а дехто просто в шкарпетках шикувались на урок. У залі постійно стояли бруси, а турнік і козли виставляли на уроці.

Кожної зими проводили турніри з гімнастики покласно, а весною – змагання з легкої атлетики. Бігові доріжки розташовувались навколо саду. Перед змаганнями їх обов’язково прикрашали жовтим пісочком і різнокольоровими прапорцями. [Додаток 14]

У сніжні зими вся школа виходила на лижний крос. Участь брали учні від 5 по 10 клас.

Успадкував батькову професію син Віктора Вікторовича Артемович Леонід Вікентійович, випускник школи 1953 року. Закінчив Київський інститут фізичної культури і повернувся до рідної школи.

З 1959 року – старший тренер-викладач відділення легкої атлетики дитячо-юнацької спортивної школи Фастівського відділу освіти. Понад 40 років віддав улюбленій справі – роботі з дітьми. Виховав багато перспективних спортсменів, які неодноразово ставали чемпіонами області, України та СРСР. Серед них – майстер спорту міжнародного класу Н.Осколок – екс-рекордсменка зі стрибків у висоту з розбігу (191 см); А.І.Коробенко – переможець змагань зі стрибків у висоту з розбігу (231 см); Н.К.Анікієнко – з бігу на довгі дистанції; майстер спорту А.Гладишев – член збірної України, учасник чемпіонатів світу з легкоатлетичного кросу; Н.Поцілуйко – чемпіонка України з багатоборства ГПО; В.Калініченко – член збірної України зі стрибків із жердиною; Є.Карлаш – з бігу на середню дистанцію.

Л.В.Артемович – суддя національної категорії, постійно брав участь в організації і проведенні суддівства обласних і всеукраїнських змагань з легкої атлетики. Свої знання та досвід Леонід Вікентійович передає молодим тренерам.

Понад тридцять його вихованців закінчили вищі навчальні заклади і стали фахівцями в галузі фізичної культури та спорту, кваліфікованими тренерами.

У 1990 році за успіхи в тренерській діяльності та за підготовку спортсменів вищих розрядів Л.В.Артемовичу присвоєно звання «Відмінник освіти України».

Сьогодні Леонід Вікентійович – пенсіонер. [Додаток14]

[За інформацією Артемовича Л.В. – 2]

3.6. Лавром увінчані успіхи
К оглавлению

Валентина Олександрівна Продан (у дівоцтві Соловйова) закінчила Борівську транспортну школу №17 саме перед Другою світовою війною у 1940 році. Вступила до Київського державного університету імені Т.Шевченка на хімічний факультет. Закінчувати університет змогла лише після звільнення України від фашистських загарбників.

Трудову діяльність розпочала в залізничній школі №20 м. Фастова (1950 – 1951 рр.) У 1951 році повернулась до рідної Борівської середньої школи, де пропрацювала 32 роки. Після виходу на пенсію викладала хімію у Великомотовилівській ЗОШ І–ІІІ ст. (1981 – 1985 рр.). [Додаток 15]

Працюючи в Борівській школі, багато років керувала гуртком «Юні хіміки». Її вихованці неодноразово ставали переможцями районних і обласних олімпіад. Але найбільшу славу приніс учень Качур Олександр.

Він відвідував гурток з 6 класу і разом зі старшим братом взяв участь у ІХ Республіканській олімпіаді. Виконав теоретичне завдання VIII класу, за що був нагороджений Дипломом (1972 р.). У наступні чотири роки став переможцем як Республіканських, так і Всесоюзних олімпіад юних хіміків.

1973 – Диплом ІІ ступеня на Республіканській і ІІІ ступеня на Всесоюзній олімпіадах.

1974 – Диплом І ступеня на Республіканській та Всесоюзних олімпіадах.

1975 – Диплом ІІ ступеня на Республіканській та Всесоюзних олімпіадах.

1976 – Дипломи І ступеня на Республіканській і ІІ ступеня на Всесоюзній олімпіадах, а також лавровий вінок.

В.О.Продан надзвичайно цікаво проводила хімічні вечори. Керувала багато років методичним об’єднанням учителів хімії в районі. Держава гідно оцінила успіхи в роботі Продан В.О., нагородивши орденом «Знак пошани» (1966 р.), знаком «Відмінник народної освіти» (1974 р.), медаллю «За доблесний труд» (1970 р.), медаллю до 100-річчя з дня народження В.І.Леніна, медаллю «Ветеран праці» (1990 р.) Портрет Валентини Олександрівни було занесено на Дошку пошани Фастівського району (1966р.). Неодноразово обирали її односельці депутатом Борівської селищної ради кількох скликань.

В.О.Продан – засновник педагогічної династії. Дочка Зінченко Тетяна Леонідівна, випускниця Борівської ЗОШ І-ІІІ ступенів, закінчила Київську консерваторію по класу фортепіано в 1969 році.

Викладала в інституті культури 35 років. Після виходу на пенсію працює вчителем музики в школі мистецтв смт Борова. Гра її вихованців стає окрасою щорічного дитячого фестивалю «Крапелька дитинства». [Додаток15]

Спогади Качура Олександра, випускника 1976 року, ад’юнкт професора департаменту хімії і біохімії Університету Філадельфії, США.

З хімією проблем не було, принаймні в нашому класі. Викладала її Валентина Олександрівна Продан (Соловйова), тендітна жіночка з тонким голоском. Але я познайомився з нею ще до початку вивчення хімії на уроках.

Сталося так, що з дитинства мене тягло до науки. Спершу це була астрономія, потім – географія. А в 4 класі (мені було тоді лише 10 років) ми ганяли на перерві м’яча, і після вдалої підніжки я розсік лоба так, що довелося зашивати. Щоб я не сумував два тижні з перев’язаною головою вдома, батько приніс мені книжку з хімії, що і визначило мою подальшу долю. Мені стало цікаво спробувати зрозуміти, з чого зроблено все навколо, як речовини перетворюються одна в одну, і що треба змішати, щоб отримати вибух. Батьки завжди вчили, що будь-яку справу слід доводити до кінця, або взагалі не починати. Так сталося і з хімією. Займався я нею серйозно, і вона захопила мене настільки, що вже в шостому класі я почувався в цій науці досить впевнено. І тоді мій брат Сергій (на два роки старший) привів мене на гурток хімії до Валентини Олександрівни. Через деякий час учителька повезла мене на районну олімпіаду, після чого я потрапив на обласну, на якій зайняв перше місце за 8 клас. Ситуація була досить кумедна – те, що виграв учень шостого класу, в облвно помітили вже пізніше (на цифру на обкладинці зошита спочатку просто не звернули уваги) і тут же зателефонували до школи. Пам’ятаю, серед уроку фізики в клас заходить схвильована Валентина Олександрівна і веде мене до директора. Це була не найкраща ознака – директора Михайла Петровича Остапенка боялися найзапекліші хулігани, при ньому був у школі порядок. Пересвідчившись, що на олімпіаді був я (а не мій брат), директор відправив мене з Валентиною Олександрівною до Києва. В облвно на мене подивилися зі здивуванням і почали щось питати, але коли я написав пару рівнянь відразу з коефіцієнтами, всі заспокоїлись. Так почались мої поїздки на олімпіади – республіканські і союзні.

У випускному 10 класі після перемоги на республіканській олімпіаді в Сімферополі я отримав найоригінальніший приз – на мене одягли лавровий вінок.

Школу закінчив із золотою медаллю і вступив на хімічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Навчання продовжив в аспірантури, через рік став асистентом, а тридцятиріччя святкував уже доцентом. Наукова кар’єра складалася успішно, але з середини 80-х років почалися проблеми з самою наукою. Занепад країни позначився на фінансуванні науки, тож працювати було все важче. І коли мені запропонували попрацювати за кордоном, я без особливих роздумів погодився. У1992 році опинився у Пенсільванському Університеті в Філадельфії.

Зараз я займаюсь корисною справою – діагностикою раку методом позитронно-емісійної томографії (ПЕТ). На жаль, в нашій країні мої знання поки що не можуть бути використані, бо про створення центрів з ПЕТ в Україні лише починають говорити. Тому зараз я продовжую працювати в США в Пенсільванському університеті над новою і надійною методикою виявлення пухлин і роблю прогноз, наскільки вона небезпечна і як її треба лікувати, крім того викладаю хімію.

Щиро ваш Олександр Качур

[За інформацією Продан В.О. – 16, Качура О. – 10]

3.7. Відкрила красу і цінність рідного слова
К оглавлению

Після закінчення школи Лисенко Лілія Михайлівна обрала професію, що несе молодому поколінню розумне, добре, вічне. ЇЇ покликанням стала робота вчителем української мови та літератури.

Гордиться Лілія Михайлівна великим надбанням – сотні вихованців, яким вона відкрила красу і цінність рідного мови, без чого неможливе формування і розвиток особистості, освіченої і гармонійної людини, понесли у світ її настанови.

У Борівську залізничну школу вона прийшла в 1954 році. В її трудовій книжці єдиний запис, що засвідчує постійність і патріотизм.[Додаток 16]

Викладати літературу завжди важче, ніж інші предмети, бо світ кожного письменника неповторний, і урок про нього потребує такою ж мірою оригінальної методики. І це вдавалось їй. Іноді уроки перетворювались на вистави – до класу приходили Наталка з Петром, чарували своїм коханням Мавка і Лукаш. Лілія Михайлівна підтримувала бажання учнів стати вчителем. Тому дозволяла спробувати сили, провівши урок у своєму класі.

Уміла навчити вихованців писати твори. І не просто висловлювати думки про героїв, а написати продовження повісті чи роману письменника. Учні вдало творили, їм було дуже цікаво бути в ролі літератора.

22 роки Лілія Михайлівна Лисенко працювала заступником директора з навчально-виховної роботи. Ніколи не стояла осторонь громадських справ. Багато років очолювала товариський суд при селищній раді, була депутатом, членом виконкому.

Нині Лілія Михайлівна на заслуженому відпочинку. Вона вважає себе щасливою, бо досягла в житті того, до чого прагнула. Її не забувають колишні учні, а особливо ті, які продовжують справу вчительки. Сьогодні в школі працюють філологи Чередниченко З.В., Колесник Н.Л., Саковська Л.П.

Невипадково на вчительську стежку привела доля дочку Лілії Михайлівни Тимченко Оксану Вікторівну.

Закінчила Борівську школу із золотою медаллю. Вишу освіту отримала в Київському державному університеті ім. Т.Шевченка, за фахом хімік.

10 років працювала заступником директора в рідній школі і два роки – директором. Саме їй випала честь отримати символічний ключ від будівників, коли на території школи постали нові корпуси. Гостинність, щирість, виваженість, інтелігентність успадкувала від мами-вчительки Лілії Михайлівни. [Додаток 16]

У 2008-2009 н.р. учень 9-А класу Човгун Олександр, вихованець хімічного гуртка, яким керує Тимченко О.В., став призером обласної олімпіади з хімії.

Спогади випускника школи 1984 року,

Дем’яненка Олександра Петровича, юриста.

Вклоняємось минулим тим рокам,

Нашим прекрасним мудрим учителям,

Наука незабута їх ніким,

Вклоняємось уклоном їм земним.

Я часто згадую і далеке, і, разом з тим близьке минуле, – шкільну пору. В уяві проходять такі знайомі обличчя вчителів, життєдайна наука яких веде нас до сих пір у скрутному вирі життя. Сьогодні мені хочеться згадати одну з найвиразніших особистостей учительського корпусу – Лілію Михайлівну Лисенко.

Мудра, природний талант учителя, багатий духовний світ – все це сприяло прекрасній професії педагога. На протязі шкільних років ми захоплювались силою, розумом, волею, знаннями Лілії Михайлівни, вона була для нас взірцем відданого служіння людям, своїй улюбленій справі. Високий професіоналізм, доброзичливість, людяність, красномовство, інтелігентність прикрашали її робочі будні. Лілію Михайлівну любили і шанували всі: і учні, і колеги, і керівники. Опоненти – і ті поважали за відвертість душі, принципову позицію. Згадується, як для учнів вона завжди знаходила добре слово. Інколи критикувала, але не образливо, а в сатирично-порівняльному контексті.

Лілія Михайлівна з доречною порадою часто приходила на допомогу у скрутних учнівських буднях, інколи у безвихідних ситуаціях. І що важливо, для кожного вона знаходила лише йому потрібне слово. Іноді, я запитував себе, як ця кипуча енергія, всеохопленість могли вміститись в одній жінці. Лілія Михайлівна – вчитель-митець. Вона не просто вчила, а формувала в нас ціннісні якості. Принциповістю, критичним баченням ситуації, живим поглядом на життя, доброзичливістю – таким віддзеркалюються в нашому серці образ вольової, рішучої, мудрої жінки, жінки – наставниці, жінки, закоханої у свою справу. І цей приклад гідний наслідування.

Зерна, посіяні Лілією Михайлівною, зійшли рясними сходами в її учнях, і надалі будуть множитися в їхніх дітях. І цей процес нескінченний, бо в ньому б’ється потужне джерело.

Я радий, що у роботі про педагогічні династії Лілії Михайлівні присвячуються сторінки.

[За інформацією Лисенко Л.М. – 13, Тимченко О.В. – 19]

3.8. З математикою на все життя
К оглавлению

Дурицький Анатолій Митрофанович заслужений учитель України, відмінник народної освіти, через усе життя гідно несе звання Вчитель.

Родина Дурицьких родом із Чернігівщини. Батько, Митрофан Григорович – математик за фахом, працював у школі. Через деякий час сім’я переїжджає на Донбас. Де б не працював Митрофан Григорович, усі відзначали його як добру, чуйну, відповідальну людину. Маленький Толя у 5 років попросився до школи. Тато не став заперечувати, задовольнив бажання сина. Радів, коли Анатолія перевели з другого класу в четвертий.

У 1937 році сім’ю спіткало велике горе – заарештували батька і він зник назавжди. Розстріляли в лютому 1938 року, а мати ще два місяці возила передачі і теплий одяг, не знаючи, що чоловіка немає.

У 1941 п’ятнадцятирічний Анатолій закінчив середню школу. Дуже скрутно доводилось матері одній із сином переживати роки лихоліття. І вона вирішує повернутись на рідну Чернігівщину. Склала на маленький возик свої лаштунки: одяг, швейну машинку і вирушила в путь. Кілька місяців вони добирались до рідного села, ночували в скиртах, під відкритим небом, коли іноді не пускали люди переночувати. До армії Анатолій Митрофанович потрапив 1943 року. Закінчував службу в Кореї і Маньчжурії.

Одного разу, коли військова частина міняла пункт дислокації, колона з технікою рухалась гірськими ущелинами. Анатолій Митрофанович їхав за кермом автомобіля, у якому був прапор військової частини. Несподівано другий водій попросився за кермо. Анатолій не заперечував. Машину з прапором прикривали три танки. Раптом почався ворожий напад. Спалахнула техніка. У цій бойовій операції врятувалися лише двоє водіїв – всі інші з колони загинули. Як кажуть, народились хлопці в сорочці, але отримали серйозні поранення, бо їх вибуховою хвилею викинуло на каміння.

Потяглися довгі дні у госпіталях. П’ять років загоювались рани. І повернувся Анатолій Митрофанович додому інвалідом ІІ групи.

Рідний дядько працював в Івангородці в технікумі і забрав до себе Анатолія. Здібний племінник викладав математику, але мріяв про вищу освіту.

З дитинства захоплювався садівництвом, тому і подався до Уманського сільськогосподарського інституту. Але згодом зрозумів, що не здійсниться його мрія через стан здоров’я.

Батьківська математична «жилка» передалась у спадок, і він вирішує вступити до Вінницького учительського інституту. Успішно здав сім вступних іспитів і був зарахований.

По закінченні інституту адміністрація запрошує його на кафедру фізики, але Анатолій Митрофанович відмовляється і їде за направленням до м. Костополя Рівненської області.

З 1949 року пролягла його життєва стежка до школи, і 38 років він віддав улюбленій професії. Тут, у Костополі, молодий учитель здобув авторитет серед учнів, колег, батьків. З юнацьким завзяттям ставився до підготовки і проведення уроків, усю душу і серце віддавав дітям, улюбленій справі. І якось непомітно і лагідно в його серці посіла особливе місце молода вчителька Лідія Григорівна. Мабуть, зайве буде говорити, що вона теж була вчителькою математики. [Додаток 17]

У сімейному житті, в педагогічних справах вони з дружиною Лідією доповнювали один одного. В їхній долі і досі панує культ книги, квітів, любові. Подружжя Дурицьких жило спільними інтересами: разом розробляли нові методики проведення уроків, готували дидактичний матеріал.

Анатолій Митрофанович – учасник Всесоюзного з’їзду вчителів та працівників освітніх закладів у 1961 році. Виступав у багатьох містах України та Росії: Херсоні, Ялті, Хмельницькому, Києві, Полтаві, Сімферополі, Москві, ділився з колегами власним досвідом. А ділитись було чим: 13 методичних розробок, цікаві статті не тільки з математики, а й фізики, астрономії, креслення. Під час проживання в Костополі до родини Дурицьких підкралося лихо – мати та син Геннадій захворіли, і треба було

терміново змінити клімат. Ось тут і почали виникати труднощі, бо молодих талановитих учителів не хотіли відпускати. І лише завдяки тому, що Анатолій Митрофанович був позаштатним інспектором Міністерства освіти по Рівненській області, нарешті отримав дозвіл на виїзд. Родина переїхала до села Плисецького Васильківського району, а через рік, в 1963 році, вони оселяються в смт Борова.

Високий професіоналізм, ерудованість, порядність у всьому, а разом з тим вимогливість до себе, прагнення вдосконалюватись – ось що допомагало Дурицькому на освітянській ниві.

Бути вчителем нелегко – професія вимагає самовіддачі, а на це здатний не кожен. Ні Анатолій Митрофанович, ні Лідія Григорівна жодної хвилини не шкодували, що стали педагогами. І своїм двом синам передали любов до дітей і здатність прийти на допомогу.

Син Віталій живе у Фастові, працював пожежником. Рятуючи людей під час пожежі, отримав серйозні травми, і це завадило йому займатися улюбленою справою.

Другий син Геннадій викладає математику в Немішаївській ЗОШ І-ІІІ ступенів. Він уже виробив свою систему роботи з учнями, здібними до вивчення математики. 31 рік у школі. Геннадій Анатолійович має вищу кваліфікаційну категорію, звання «Старший учитель» (2005 р.), відзначений грамотою Міністерства освіти і науки (1987 р.) та нагрудним знаком «Відмінник освіти України» (1987 р.). У 1994 році йому присвоєно звання «Соросівський учитель». Геннадій Анатолійович автор «Програми математичного гуртка для учнів 5 класу «Олімпіадна математика», гри «Відгадай число», довідника з геометрії. З 1997 року за ініціативою Геннадія Анатолійовича при школі працює філія факультету довузівської підготовки Національного технічного університету України «КПІ», очолював збірну команду України з математики в Алма-Аті. В 2007 році 58 учнів взяли участь у Міжнародному математичному конкурсі «Кенгуру». Відмінний результат мали 2, добрий результат – 22 учні.[Додаток 18-19]

Супермен? Ні, наш класний керівник.

Чи під силу робота вчителя простим смертним? Хто вони – просто вчителі чи справжні надлюди? Знайомтеся: український супермен – мій класний керівник Геннадій Анатолійович Дурицький!

Він спить лише кілька годин на добу, а в решту часу встигає бути в кількох місцях одночасно. У нього є відповіді на запитання, на які немає відповідей у нас. Він має сталеві нерви і безмежну чашу терпіння, в яку вміщуються всі наші витівки. Він – учитель математики і наш класний керівник. І викладає цей чудо-педагог не в Оксфорді або Гарварді, а в звичайній Немішаївській школі.

Кажуть, що між учнем і вчителем має бути дистанція. Хай кажуть. У нашому випадку вона мінімальна – відстань довіри, підтримки, поваги. Мабуть, тому, що Геннадій Анатолійович для нас більше , ніж учитель, а ми для нього більше, ніж учні. Якось я була посвячена в таїнство «зеленої папки». В ній наш гуру зберігає свої нагороди, й, повірте мені, їх немало: від грамот місцевого та районного значень, присвоєння категорії «вчитель-методист» до звання «Соросівський вчитель» (це міжнародна програма підтримки освіти в галузі точних наук). Високо відзначають і навчальні плани Геннадія Анатолійовича. А про численні наукові роботи годі й казати.

Хоч мені відомо, що батьки нашого класного керівника були математиками, інформація про те, що їхній рід нараховує понад 30 педагогів і з них майже всі математики, мене по-справжньому вразила. Це, дійсно, родинне покликання! От тепер і міркуй, чия династія більша: китайських правителів Цинь, чи вчителів математики Дурицьких.

А підсумую я відомим висловом Гете: «Ті, в кого ми вчимося, звуться нашими вчителями, але не кожен, хто вчить нас, заслуговує на це ім’я».

Анастасія Бабій,

випускниця Немішаївської ЗОШ І-ІІІ ступенів.

Як і у батьків, у Геннадія Анатолійовича вчительська сім’я: дружина Олена Олександрівна викладає англійську та німецьку мови в Немішаївській ЗОШ І-ІІІ ступенів. Син Володимир – перекладач бюро «Іксленд» (англійська та німецька мови), дочка Світлана математик-інженер, викладає спецкурси в Національному авіаційному університеті.

Гідно продовжується вчительський рід Дурицьких, у якому понад 30 вчителів. Не забуває педагогічну родину колектив Борівської ЗОШ І-ІІІ ступенів, запрошують на свята, влаштовують вечори спогадів. А згадати, дійсно, було що…

У 1968 році Анатолій Митрофанович з дружиною облаштували математичний кабінет навчальними та наочними матеріалами, якими і досі користуються вчителі та учні. А завдяки експерименту з впровадження обчислювальної техніки до вчителя Дурицького їхали за досвідом звідусіль. Цей експеримент тривав 5 років. Важко було і вчителю, і учням, тим більше, що на уроки постійно приїжджали гості з райвно, математики району, викладачі Київського педагогічного інституту імені Горького.

По закінченні експерименту талановитого вчителя запрошували до Міністерства освіти і науки України розробляти екзаменаційні завдання для випускників шкіл. Це було виявом довіри, визнанням його високого професійного рівня.

Нині подружжя Дурицьких старших на заслуженому відпочинку, але без діла не сидить. Якщо влітку завітати до їхнього обійстя, то виникає таке відчуття, ніби потрапив до казкового саду. Чого тут тільки не побачиш: малинове дерево, фундук, боби, ромашка, лаванда, тархун, ехінацея, огірки, помідори, велетенський перець, виноград, дивні рослини з чудернацькими назвами. Одного разу побував у них гість з Америки – селекціонер Боб Скотт, щоб узяти насіння деяких рослин у свій ботанічний сад.

Часто під тінистими деревами збирається дружна учительська родина. Молоде покоління розповідає про свої здобутки та успіхи. А батьки, слухаючи, непомітно змахують сльозу щастя – життя недаремно прожито.

[За інформацією Дурицького А.М. – 18]

3.9. Натхненна стежка матері, бабусі, прабабусі
К оглавлению

З фотографії дивиться білява, з приємним обличчям, злегка помітними лініями старості жінка. Вираз обличчя підкреслює, що ця людина вміє керувати собою. Це Богдан Маріанна Людвігівна. Народилась в Одесі в сім’ї робітника–столяра. Дівчинка рано виявила здібності до навчання, тому батько доклав усіх сил, щоб дати дочці освіту. У 1916 році Марія (так називали її в сім’ї) закінчила гімназію. Історичні події – громадянська війна, революція – загнали молоду вчительку до Оратівського району Вінницької області, де вона працювала по селах району 21 рік. [Додаток 20]

Під час Великої Вітчизняної війни допомагала партизанам, розповсюджувала листівки, влаштовувала окремих на квартиру. А після виснажливих років війни знову повернулась до школи, приступала до відбудови і налагодження навчального процесу.

Постійно призначали її на керівні посади – директор, завуч, знову директор. Тому довелося багато переїжджати з Вінниччини на Тернопільщину. В цілому віддала школі 32 роки. Плекала громадян країни, давала їм радість пізнання життя.

А ще Маріанна Людвігівна дуже добре співала. Володіла чудовим жіночим сопрано. Батько працював лісником, і тому сім’я проживала в лісі. Виходила Маріанна в ліс, і летіла її пісня поміж дубів, сосен, чарувала ліс своїм співом.

У 1953 році за відмінну роботу на ниві освіти, за багаторічну громадську роботу на селі Богдан нагороджено орденом Леніна (на той час найвища нагорода).

Маріанна Людвігівна виховала двох прекрасних дочок – Тетяну і Софію, які, не задумуючись, продовжили справу матері. [Додаток21]

Богдан Тетяна Юхимівна фахівець англійської мови. Під час війни разом з матір’ю допомагала партизанам. За зв’язок із ними потрапила до гітлерівської в’язниці. Одного разу стало відомо, що ув’язнених будуть перевозити до іншої в’язниці і їхатимуть через рідне село. Мати перша

вийшла і чекала на шляху. Ось замаячіли перші підводи. Важко було спостерігати цю картину. Сльози, розпач… Маріанна Людвігівна кинулась до супроводжуючого і ледве упросила поспілкуватись з дочкою. Від Тетяни вона дізналась, що їх готують до відправки в Німеччину. Пізніше партизани допомогли Тетяні уникнути від’їзду.

Після війни Тетяна Юхимівна працювала вчителем у Переяславі-Хмельницькому, була методистом в інституті удосконалення в Києві, потім – викладач англійської мови в Борівській ЗОШ І-ІІІ ступенів, звідки пішла на заслужений відпочинок.

Менша дочка, Софія Юхимівна Стратій, закінчила після війни Чортківське педагогічне училище. Усе життя працювала вчителем початкових класів, понад сорок років віддала вихованню і навчанню маленьких школярів.

У Борівській школі працювала з 1958 року. Нагороджена орденом «Знак пошани». Справедлива, сувора і водночас лагідна, вона вміла запалити вогник добра, людяності в серці кожного учня. Вчила мудрості життя, повністю виправдавши значення свого імені Софія – мудрість.

Разом з чоловіком виховала двох дітей – Любу та Ігоря, а потім онуків – Лесю та Ярослава.

Династію вчителів продовжили син Ігор та онука Леся.

Ігор Романович Стратій закінчив філологічний факультет Київського педагогічного інституту імені Горького, а його дочка Леся – Інститут філології Київського державного університету імені Т.Шевченка. Ігор працював у школі № 61 м. Києва, але захопився журналістикою і пішов стежкою рідного дядька, відомого диктора радіо Бойка Петра Тодоровича, який віддав роботі на радіо 55 років свого життя, а нині викладає культуру мовлення в Києво-Могилянській академії.

Ігор Стратій пробував свої сили в редакції газети «Молода гвардія», а найкраще йому працюється на українському радіо. Він автор передач «Від суботи до суботи», «Торба сміху», «Дійство», «Передача пана Романа».[Додаток21]

Пише вірші, пісні. Кілька років тому відбувся творчий вечір Ігоря Стратія під назвою «Ангел мій», де була присутня творча династія.

Софія Юхимівна 25 років на пенсії. Заслужила право на відпочинок, проте і далі дослухається до шкільного дзвоника, бо живе поруч школи.

[За інформацією Стратій С.Ю. – 18]

3.10. Шкільна Берегиня
К оглавлению

Норвезький мандрівник і вчений Тур Хеєрдал казав: «За хмарами завжди сонце. Ніколи не варто забувати про це. І доки є хоча б маленька іскорка, не можна втрачати надію на велике полум’я»

Завжди врівноважена, спокійна, розсудлива Александрова Марія Яківна ніколи не втрачала надії. Це допомагало їй у педагогічній роботі досягати успіхів.

Народилась у 1939 році в с. Северинівна Зіньківського району Полтавської області. Закінчила Зіньківську семирічну школу (1954 р.) Вступила до Охтирського педучилища і продовжила навчання в Переяслав – Хмельницькому педагогічному училищі (1958 р.) З 1958 по 1961 рр. – піонервожата в Борівській середній школі.

У 1961 р. разом з чоловіком переїхала до села Виженки Вижницького району Чернівецької області, де працювала вчителем початкових класів до 1963 р. Вищу освіту отримала в Івано–Франківському педагогічному інституті (1968, заочно).

З 1966 по 1998 роки – учитель початкових класів Борівської ЗОШ І – ІІІ ст. Протягом двадцяти років була керівником районного методичного об’єднання вчителів початкових класів. Очолювала «Школу молодого вчителя», творчу групу передового педагогічного досвіду.

М.Я.Александрова працювала за принципом: «Кожен урок – відкритий». Створила тематичні методичні розробки «Профорієнтаційна робота з учнями в початкових класах».

За вагомий особистий внесок у педагогічну справу нагороджена:

1974 – знак «Переможець соціалістичного змагання»

1976 – Грамота Міністерства освіти.

1977 – знак «Відмінник народної освіти»

1981 – звання «Старший учитель»

1983 – звання «Заслужений учитель УРСР»

1996 – медаль «Ветеран праці»

Занесена до книги «Золотий фонд Фастівщини» (2003).

Александрова М.Я. на заслуженому відпочинку, але постійно допомагає вчителям початкової школи.

Зустрічаєш Марію Яківну в школі, і здається вона Берегинею учительською, котра зігріває домівку теплом свого серця, створює ауру доброти, затишку, а головне не дає змоги іншим знижувати планку гідності, порядності, відповідальності. Марія Яківна – засновник учительської династії. Дочка Коровайченко Ольга Михайлівна, випускниця Борівської ЗОШ І – ІІІ ст. 1979 року, закінчила Київський педінститут імені Горького. У 1984 році працювала вчителем в рідній школі. Нині – в гімназії № 178 м. Києва. [Додаток 22]

[За інформацією Александрової М.Я. – 1, Коровайченко О.М. – 11]

3.11. Постійно у пошуку
К оглавлению

Працю вчителя ні з чим не можна порівняти. Ткач уже за годину бачить плоди своєї роботи. Сталевар через кілька годин радіє вогненному потоку металу. Хлібороб через кілька місяців милується колосками й жменею зерна, вирощеного в полі.

А вчителеві треба працювати роками, щоб побачити предмет свого творіння. Буває минають десятиріччя, і ледве-ледве починає позначатися те, що він замислив.

Чередниченко Зоя Вікторівна задовго до закінчення школи вирішила перевірити свої сили – працювала влітку в піонерському таборі «Дружба» піонервожатою. І тільки після цього подала документи до Київського державного університету імені Тараса Шевченка на філологічний факультет (1965 р.).

На вибір життєвого шляху Зої Вікторівни вплинув її батько – Степаненко Віктор Феодосійович, випускник Борівської семирічної школи 1925 року, учасник Великої Вітчизняної війни. Він працював у призалізничному поштамті і одночасно викладав предмет «Поштовий зв’язок» у Київському політехнікумі зв’язку (1965-1975 р.р.).[Додаток23]

Книжкову полицю в домі Зої Вікторівни прикрашають Словник української мови в 11 томах, Етимологічний словник російської мови М.Фасмера, топонімічний словник, Словар української мови Б.Грінченка, Літературна енциклопедія, подаровані батьком. Він дбав, щоб у майбутнього філолога все було під рукою.

40 років Зоя Вікторівна на освітянській ниві. Спочатку працювала в школі № 196 м. Києва і 35 років – у рідних стінах.

Її пам’ять міцно тримає образи багатьох колишніх учнів, випускні вечори минулих літ.

Останніми роками вона легко впізнає в дитячих обличчях риси їхніх батьків. І дуже тішиться, що ці діти прийшли навчатися до рідної школи своїх мам і тат.

Будь-яка жінка щаслива у своїх дітях. Господь благословив таким щастям Зою Вікторівну.

Мамину долю повторює донька Онищук Олена Віталіївна. Вони обидві закохані у рідний край, Борову, вивчають його історію, культурні надбання і доносять до учнів. Зоя Вікторівна редагувала першу збірку віршів «Мамині квіти» (2001) місцевої поетеси С.М.Жук. Вона автор регіональної програми «Література рідного краю», лауреат обласного конкурсу програм гурткової роботи історико-краєзнавчого спрямування (2008р.). До творчості залучає своїх вихованців – написано роботи в МАН – «Історія закладів освіти смт.Борова» (2006 р.), «Історія Борової у постатях (кінець ХІХ – початок ХХІ століття) (2009 р.)». З 2004 року Чередниченко З.В. керує гуртком «Мнемозіна» при Фастівському РЕЕЦ. Створено «Нарис про Борову», «Екскурсію по селищу», «Горить свіча народної пам’яті» (про воїнів-афганців), «У поетичному саду борівських учителів», «Історія школи і топоніміка». Учні Зої Вікторівни – призери Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика, олімпіад з української мови та літератури, конкурсу «Об’єднаймось, брати мої». У 2007 році за ініціативою Чередниченко З.В. відкрито музей історії школи, а в 2009 вона подарувала школі етнографічну кімнату «Українська світлиця», яка налічує понад 260 експонатів – речей, одягу, предметів побуту.

Учителька активний учасник громадського життя селища, району, області. Обиралась депутатом Київської обласної ради (1998 – 2001). У 2003 році брала участь у науково-практичній педагогічній конференції, присвяченій 115 річниці з дня народження А.С.Макаренка і 100-річчя з дня народження С.О.Калабаліна в м. Єгор’євску Московської області. Занесена на дошку пошани Фастівського району (1983 р.). Має відзнаки Міністерства освіти і науки України, обласного управління освіти, районного відділу освіти.

З 2004 по 2009 – стипендіат Фастівської РДА. Лауреат районної премії «За заслуги в галузі освіти» (2008 р.).

Онищук О.В. отримала вищу освіту теж в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка. Гідно продовжує справу матері. Вона призер районних конкурсів «Класний керівник» (2004), «Учитель року» (2009). Під керівництвом Олени Віталіївни учениця Борівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Онищук Катерина стала двічі призером обласного туру захисту робіт МАН – здійснила розвідки з ономастики селища Борова «Пам’ять живе в іменах». Але найбільшою радістю для мами і бабусі стало те, що Катерина тепер студентка Інституту філології Національного університету імені Тараса Шевченка. Словники та енциклопедії стануть у пригоді правнучці Віктора Феодосійовича.

Педагогічне дерево Степаненка Віктора Феодосійовича дає нові пагони. Онука Степаненко Ольга Володимирівна викладає історію в спеціалізованій школі № 9 м. Бровари. Племінник Симороз Олександр Степанович обрав фах природничо-географічний. 18 років працював у школі вчителем і директором. Має відзнаку «Відмінник освіти України». Дружина Олександра Степановича Ірина Олександрівна навчалась на одному з ним факультеті, раніше закінчивши Переяслав-Хмельницьке педагогічне училище. [Додаток 24]

В Борівській школі викладає в початкових класах. Працює за програмою «Росток». Має звання заслужений працівник освіти.

[За інформацією Чередниченко З.В. – 20, Онищук О.В. – 14]

3.12. Генерал КРОКСу
К оглавлению

У юридичному ліцеї Національної академії ВСУ Косенко Валерій Михайлович отримав почесний титул «Генерал КРОКСу». Він є душею та ідейним керівником КРОКСу. Людина, яка змогла підняти, здавалось би, непід’ємний пласт роботи з учнівською молоддю по всій Україні.

КРОКС – це творче об’єднання, яке згуртовує кмітливих, розумних, організованих, культурних, спритних, яке комплексно готує дітей до самостійного творчого життя, сприяє всебічному розвитку розумових здібностей, моральних якостей, фізичного стану, практичних навичок, пізнавальних інтересів, суспільної активності.

Валерій Михайлович – учитель математики і фізики.

Любов до вчительської праці перейняв від батьків, які понад 30 років віддали школі на Київщині. Мати Надія Денисівна – вчитель початкових класів, батько Михайло Степанович – учитель математики, директор школи. Косенко В.М. закінчив школу № 2 м. Узина Білоцерківського району, продовжив навчання в Уманському педагогічному інституті. Далі була служба в групі радянських військ у Німеччині. Тут вперше Валерій Михайлович проводив серед солдат інтелектуальні конкурси на першість частини.

Повернувшись із військової служби, у 1973 – 1977 роках працював учителем Ірпінської середньої школи № 6. Саме тут він розпочав мрію свого життя – організацію змагань в об’єднанні КРОКС. Перший захід відбувся в листопаді 1976 року. А потім доля закинула Косенка до Фастівського району в Борівську ЗОШ І-ІІІ ст. За 20 років роботи в цій школі він викладав математику, логіку, інформатику, креслення. Багато років керував гуртками фотографії, кіно, шаховим, туристичним при районному еколого-етнографічному центрі. Учні Борівської ЗОШ І-ІІІ ст. стали головними учасниками випробування та втілення ідей конкретної практичної підготовки до життя, гармонійного розвитку за наробками КРОКСу. З 1978 року і до кінця роботи в школі проходили командні першості серед старшокласників у вигляді різних форм: загальні, тематичні, у роки Олімпійських ігор спортивні, бліц – КРОКСи; ігри з участю вчительських команд; участь шкільних команд у районних, обласних та всеукраїнських заходах.

З часом наробки Косенка В.М. підхопили інші заклади: на Фастівщині – Великомотовилівська школа, в Києво-Святошинському районі – Тарасівська, за межами Києва – Баштанська школа Миколаївської області і навіть школа № 1 м. Рибниці Придністровської Молдавської республіки.

З 1993 року почали проводити офіційні Всеукраїнські заходи – щорічний чемпіонат КРОКС, а з 1997 року цей захід проходив у двох лігах: першій та вищій.

5 листопада 1993 року відбувся з’їзд представників 14 областей України, на якому офіційно затвердили Всеукраїнське творче об’єднання КРОКС та його емблему (додаток № ) Досвід проведення змагань у КРОКСі Косенко В.М. висвітлив у серії книг «Гармонійний розвиток». Першу книгу назвав «КРОКС – для культурних, розумних, організованих, кмітливих, спритних», наступні – «Поки що – альбіноси», «Групові багатоденні пішохідні мандрівки», «1970 цікавинок», «КРОКС – у документах».

Уся діяльність об’єднання КРОКС спрямована на виховання поваги до закону, вчить відповідальності, умінню спілкуватись, вирішувати життєві проблеми, логічно мислити, розвивати фізичні якості, музичні знання, а найголовніше – це самоконтроль, самооцінка, самоутвердження.

За різні заслуги – результати у діяльності КРОКСу учасники отримують довічні звання (із врученням відповідних номерних посвідчень): дітям – КРОКСмейстер України (звання отримали близько 100 громадян України), ГросКРОКСмейстер України (15 осіб), Почесний КРОКСівець (80 осіб) та Почесний ГросКРОКСівець (15 осіб), дорослим – Почесний КРОКСмейстер України (60 осіб) та Почесний ГросКРОКСмейстер України (7 осіб)

За плідну багаторічну роботу та на честь 25–річчя КРОКСу 12 осіб нагороджено Почесними грамотами Міністерства освіти та науки України та 3 особи – Почесними грамотами Державного Комітету молодіжної політики, спорту і туризму України.

Дочка Косенка В.М. Валентина продовжує справу учительської династії Косенків: після закінчення педуніверситету імені Драгоманова викладає фізику, астрономію, інформатику в залізничному ПТУ м. Києва.

Письменник і педагог Борис Грінченко зазначав: «Тільки висока мета робить життя розумним і щасливим».

Саме такій високій меті присвятив свою діяльність Косенко Валерій Михайлович, цікава й неординарна людина. І разом з дочкою продовжує справу своїх рідних.

[За інформацією Косенка В.М. – 12]

3.13. Учительському роду нема переводу
К оглавлению

У 2003 році влаштувалась на роботу в Борівську ЗОШ І-ІІІ ступенів молода вчителька географії Зоренко Ольга Анатоліївна. Родом з сусідньої Житомирщини. У 1990 році закінчила Ружинську середню школу зі срібною медаллю. Вступила до Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка на географічний факультет.
Продовжувала навчання в аспірантурі і одночасно працювала в школі № 98 м. Києва. Бажання віддати свої знання школярам переважило. І Ольга Анатоліївна повертається назавжди до школи. Вибір був невипадковий. ЇЇ родове дерево нараховує дев’ятнадцять учителів. Прикладом для Ольги Анатолівни та її сестри Ірини Анатоліївни стали батьки-педагоги – Кащук Галина Василіївна та Анатолій Васильович.[Додаток 26]
Галина Василівна 1940 року народження, закінчила фізико-математичний факультет Житомирського педінституту в 1962 році. Спочатку працювала в Попільнянському районі, а з 1965 року і до виходу на пенсію (2000 р.) в Ружинській середній школі. Серед її учнів – академік Академії наук України, доктор біологічних наук Я.Б.Блюм, доктор історичних наук, професор Київського університету імені Т.Г.Шевченка В.І.Сергійчук, В.Семенюк-Самсоненко, екс-глава Фонду держмайна. Багато учнів продовжують справу Галини Василівни. Працюють у школах Ружинського району, України, Росії.
Кащук Анатолій Васильович, 1938 р.н., після закінчення в 1958 році Бердичівського педагогічного училища працював у Зарічанській школі до 1960 року. Пізніше викладав у Ружинській торгівельній та автошколах.
Старша дочка, Кащук Ірина Анатоліївна, 1965 р.н., закінчила Житомирський педінститут імені І.Я.Франка в 1988 році. Викладає математику в рідній Ружинській середній школі.
Рудяк Роза Василівна (сестра матері), 1938 р.н. У 1961 році закінчила Житомирський педінститут. Працювала вчителем математики в м. Бердичеві.
Дочка Рози Василівни, Новіцька Алла Василівна, в1995 році закінчила Коростенське педучилище (початкові класи), а 2000 року – Київський університет імені Т.Г.Шевченка (філософський факультет). З 1995 по 2007 роки вчитель початкових класів ЗОШ № 1 м. Бердичева. Захоплюється образотворчим мистецтвом.
Якименко Петро Гаврилович (материн дядько) 1925 р.н. Освіту отримав у Бердичівському учительському інституті та в Рівненському педінституті (українська філологія). Працював Полтавській, Рівненській областях. З 1995 року – директор школи в с. Немовичі.
Якименко Євгенія Авдіївна (материна двоюрідна тітка) 1927 р.н. У 1950 році закінчила Дубнінське педучилище. Перші учительські кроки робила в Рівненській області в с. Кльоцово. З 1984 року – вчитель початкових класів с. Гатне Київської області.
Бармак Галина Романівна (материна тітка) 1931 р.н. Освіту отримала в Бердичівському учительському інституті і Житомирському педінституті (фізико-математичний факультет). Працювала в с. Повчино Новоград-Волинського району директором школи. Разом з нею навчався і викладав історію в тій же школі чоловік Степан Григорович Бармак (1920 – 1996).
Багата на вчителів лінія батька Кащука Анатолія Васильовича. Двоюрідний брат Гладишко Валерій Степанович 1950 р.н., закінчив Київський політехнічний інститут. Викладав технічне креслення, нарисну геометрію в електротехнічному технікумі м. Києва.
Гладишко Федора Себістиянівна (прабабусина сестра) отримала освіту в Коростишівській учительській семінарії. З 1916 року до виходу на пенсію в 1958 році працювала вчителем початкових класів Баламутівської (Зарічанської) школи.
Мельничук Лисавета Себістиянівна (прабабусина сестра) теж закінчила у 1920 році Коростишівську вчительську семінарію. До 1941 року викладала в початкових класах шкіл Ружинського району. Чудово грала на гітарі. Її чоловік Мельничук Олександр Никанорович з 1935 року до Великої
Вітчизняної війни працював учителем початкових класів у Мар’янівській початковій школі, а після війни – в Баламутівській (Зарічанській) школі до 1973 року.
Мацюха Текля Себістиянівна (прабабусина сестра) отримала освіту в Коростишівській учительській семінарії. Викладала в початкових класах з 1922 року в Мовчанівській та Баламутівській (Зарічанській) школах. Текля Себістиянівна досконало знала лікарські трави, збирала їх, знала багато рецептів народної медицини.
ЇЇ син, Мацюха Юрій Павлович, повернувся з фронту інвалідом. Проте все життя присвятив учителюванню в Баламутівській школі. Працював у районному відділі освіти.

. Плєвак Ганна Петрівна ( батькова двоюрідна тітка) – вчитель початкових класів у школах Ружинського району. ЇЇ дочка, Плєвак Ліна Тимофіївна і племінниця Горох Ірина Дмитрівна,– теж віддані школі.

Дев’ятнадцять учительських доль складають династію. Дев’ятнадцять життів віддано вихованню підростаючого покоління.[Додаток 27]

Ольга Анатоліївна Зоренко гідно продовжує вчительську справу своїх славних родичів, прагне зрозуміти, допомогти, веде до успіху маленьких людей, бачить в них найкращі здібності й риси вдачі і запалює вогник творчості.

[За інформацією Зоренко О.А. – 8]

3.14. Найвище у світі мистецтво
К оглавлению

Я не знаю під сонцем

посади вищої, ніж учитель

Ян Амос Коменський

З прекрасним світом казок автора науково-дослідницької роботи вперше познайомила бабуся Лариса Максимівна Конончук – Бессонова. Найкраща в світі бабуся була справжньою артисткою. Читала вона казки так зворушливо, що він, затамувавши подих, хвилювався, чи подолає Котигорошко змія, чи врятується Івасик-Телесик. А ще бабуся розповідала про школу, про своїх учнів, яких вона дуже любила.

Лариса Максимівна – вчитель російської мови та літератури.

У далекому 1937 році закінчила школу № 5 міста Фастова. Продовжила навчання в Київському учительському інституті, а потім і педагогічному імені Горького. Працювала у Сквирському районі, м. Фастові.

Її рідна сестра Людмила Максимівна Конончук за прикладом старшої сестри присвятила все своє життя вчительській праці – до 1984 року викладала математику у Фастівській вечірній школі № 2. [Додаток 28]

Продовжує справу рідних, матері і тітки, Бессонов Олег Олександрович.

З 1978 року після закінчення педінституту працював учителем фізики та трудового навчання в с. Мала Снітинка Фастівського району. У 1989 році став директором районної станції юних техніків. З 1988 по 1994 роки – інспектор Фастівського райвно. І знову повертається до школи. Викладає математику, фізику, трудове навчання і фізкультуру в Мотовилівськослобідській ЗОШ І-ІІ ступенів. А вечорами працює в Борівській ЗОШ І-ІІІ ступенів (у вечірньому філіалі).

Невипадково дружиною Олег Олександрович обрав собі вчительку початкових класів Борівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Бессонову Тетяну Петрівну. Ще маленькою дівчинкою, прийшовши додому 1 вересня 1964 року зі школи в першому класі, сказала: «Я буду вчителькою». Так і сталось. Чотири роки навчання (1972 – 1976) в Корсунь-Шевченківському педагогічному училищі тільки закріпили бажання присвятити життя дітям. Відразу ж вступила до Київського педінституту , який успішно закінчила в 1979 році, і як молодий спеціаліст отримала направлення до Борівської середньої школи. 30 років працює Тетяна Петрівна з маленькими школярами. Природа наділила вчительку, крім педагогічного хисту, вмінням співати, танцювати, грати на гітарі, на фортепіано. Вона добре малює, дружить зі спортом.

Та найбільше любить свою роботу, школу, дітей. Весела, енергійна, так, певно, і залишилась у душі тією дівчинкою, бо десять років поспіль працювала кожне літо піонервожатою в дитячих таборах. У 1978 – «Артек», табір «Прибережний», а в 1979 – «Молода гвардія» в Одесі.[Додаток 29]

Окрім педагогічної творчості Тетяна Петрівна носить у душі ще одну божу іскру – талант літературний. Іноді за життєвими й шкільними клопотами ніколи розкрити свої здібності, та все ж натхнення охопить душу й розум, і тоді береться Тетяна Петрівна за перо… Виливаються на папір її туга й радощі, турботи й мрії. Нещодавно районний відділ освіти видав збірку поетичних творів учителів. Там можна познайомитись з творами Бессонової Т.П.

Тільки очі до нестями сині Бачиш досі голубі світанки,

Та бентежна усмішка в устах Чуєш плескіт хвиль і шепіт верб.

Білі руки – крила лебедині Я завжди любила тихі ранки,

До цих пір тебе тривожать в снах. Жайворонка спів і вільний степ.

Я була царівною казковою,

Недосяжним світлим майбуттям

Я твоєю першою Любов’ю

Залишилася на все життя.

На педагогічному дереві Тетяни Петрівни є ще гілочка – її рідна сестра Лук’янченко Ірина Петрівна. Також учитель початкових класів.

Після закінчення Київського педінституту в 1980 році працювала в Калиновському районі Вінницької області, а потім переїхала до сестри в Борову.

У Борівській школі трудилась 18 років. Потім доля закинула до Києва в школу-садок «Либідь», і працювала там до 2008 року. Нині на пенсії за вислугою років.

Що б не викладав учитель, – літературу, математику чи фізику, – важливо не лише подати основи наук, а насамперед домогтися того, щоб кожен учень був готовий до самостійного життя, зростав вірним сином суспільства.

Гідно справляються з цим завданням представники педагогічної династії, тому що для них школа – найкраще, найвище мистецтво.

[За інформацією Бессонової Т.П. – 3]

4. Висновок
К оглавлению

Видатний український педагог В.О.Сухомлинський говорив, що «Школа – колиска народу, і її покликання – виколисати з дітей народ, носіїв і продовжувачів його духовності».

Цю святу відповідальну місію покладено на плечі педагогів, які вчать, виховують і готують до життя, до вибору професії своїх учнів. Кожна школа гордиться вчителями, тримається на їх самовідданій праці. Помножується гордість школи тоді, коли з її стін виходять продовжувачі справ батьків, дідусів, бабусь, прабабусь.

Опрацювання архівних матеріалів ЦІАУ, ДАКО, інтерв’ювання вчителів, випускників школи, членів родин педагогічних династій дало змогу дослідити трудову діяльність педагогів, які започаткували цю прекрасну традицію, а також познайомитись з досягненнями їхніх спадкоємців. З честю продовжують справу бабусі кандидата філологічних наук В.К.Радзієвської син Радзієвський В.А. та онука Т.В.Радзієвська.

Понад п’ятдесят років відкриває закони фізики своїм вихованцям Ю.О.Перетятько.

Палке серце В.М.Валюженича, батька, діда, прадідуся покликало на шкільну стежку дочку Рімму Василівну, онуків Наталію, Олександра і правнуку Ірину.

Одним з найкращих тренерів дитячо-юнацької спортивної школи м.Фастова є Л.В.Артемович.

Приклад матері-педагога В.О.Продан покликав у світ музики дочку Тетяну Зінченко.

Успадкувавши від Л.М.Лисенко організаторські здібності, ерудованість, інтелігентність, дочка О.В.Тимченко віддає себе улюбленій справі в рідній школі.

Математичну естафету батька А.М.Дурицького, заслуженого вчителя України, підхопив старший син Геннадій, який отримав звання «Соросівський учитель».

Творча династія Т.Л.Богдан живе, діє, сіє розумне, добре, вічне в особі онуків і правнуків Стратіїв.

Частим гостем у школі буває заслужена вчителька України М.Я.Александрова – допомагає колегам порадою, радіє шкільним успіхам, гордиться дочкою-педагогом Коровайченко Ольгою Михайлівною.

Плідно працюють у рідній школі З.В.Чередниченко та дочка О.В.Онищук. Закохані в рідний край, Борову, вивчають історію, культурні надбання і доносять до учнів.

Високій меті – вихованню молоді присвятив свою педагогічну діяльність Косенко В.М., цікава і неординарна людина. Він створив творче об’єднання КРОКС, змаганнями якого захопив 14 областей України і близьке зарубіжжя.

Освітянський факел, запалений у 20-х роках минулого століття педагогами з Житомирщини, підхопили сестри Кащук Ірина та Зоренко Ольга.

Автор дослідження поки не вирішив, яку обере професію. Але дуже гордиться, що має честь зростати в учительській сім’ї, для якої найголовніше-

Дитячий сміх і річечка любові.

Досліджуючи діяльність представників педагогічних династій, ми прийшли до висновку, що кожне покоління клало свій коштовний внесок у скарбничку навчання і виховання. Молоді нащадки династій, виховані на майстерності старших, дбають про збагачення скарбнички новими коштовностями.

У ході написання роботи зібрано документи, фотографії, які допомогли вивчити й проілюструвати досвід представників педагогічних династій. Дана наукова робота доповнила історію Борівської ЗОШ І-ІІІ ступенів і вписала нові сторінки в конспект національної історії нашого народу. У цьому полягає актуальність дослідження.

Наукова робота має практичне значення, оскільки стане цікавим доповненням фондів музею історії Борівської ЗОШ І-ІІІ ступенів, а також музею освіти Київщини в м. Біла Церква, може використовуватись в педагогічних колах.

5. Література і джерела
К оглавлению

1. ДАКО Ф 142 – Оп.2 – Спр. 6 (1919)

2. ДАКО Ф 144 – Оп.1 – Спр.162

3. ДАКО Ф 144 – Оп. 1 – Спр.195 (1934)

4. ДАКО Фр 144 – Оп. 1 – Спр. 2880 (1938-1939)

5. ДАКО Фр 144 – Оп.1 – 2386

6. ДАКО Фр 144 – Оп.1 – Спр. 2392

7. Заклади освіти Київщини: минуле і сучасне – К., 2002, 527 с.

8. Перерва В.С. Історія шкільництва в містах і селах Київщини ХІХ –

початку ХХ ст., Біла Церква, Видавець О.Пшонківський, 2008, 670 с.

9. Сірополко Степан Історія освіти в Україні – К., 2001, 911 с.

10. Словник іншомовних слів – К., 1974, 211с.

11. Сухомлинський В.О. Вибрані твори в 5 томах «Радянська школа» Київ, 1976-1977, т. 4 – 541 с.

12. Фонди музею історії освіти смт Борова

13. ЦДІА України Ф.707 – Оп.7 – Спр. 169 (1908-1911)

14. ЦДІА України Ф. 707 – Оп. 80 – Спр. 235

Інформатори

1. Александрова Марія Яківна, 1939 р.н. вул. Фастівська 47/2 смт Борова

2. Артемович Леонід Вікентійович, 1935 р.н. вул. Соборна 69 м. Фастів

3. Бессонова Тетяна Петрівна, 1958 р.н. вул. Васильківська 11 кв. 15 смт Борова

4. Бондаренко Рімма Василівна, 1930 р.н. технікум буд. 24. кв.15м. Боярка

5. Григорук Наталія Василівна, 1958 р.н., вул. 1 Травня 50 смт Борова

6. Дурицький Анатолій Митрофанович, 1926 р.н., вул. Українська, 15,

смт Борова

7. Дем’яненко Олександр Петрович, 1967 р.н., провул. Михайлівський, 6,

смт Борова

8. Зоренко Ольга Анатоліївна, 1973 р.н., Михайлівський тупік 6, смт Борова

9. Карпусь Наталія Миколаївна, 1941 р.н., вул.. Островського, 13. с. Тарасівка Києво-Святошинського р-ну

10. Качур Олександр Вікторович, 1959 р.н. Філадельфія Пенсільванський університет, США

11. Коровайченко Ольга Михайлівна, 1961 р.н., вул.. Театральна 15 кв. 5 смт. Борова

12. Косенко Валерій Михайлович, 1950 р.н. вул. Фастівська 41 смт Борова

13. Лисенко Лілія Михайлівна, 1930 р.н., вул..Буйка 2, смт Борова

14. Онищук Олена Віталіївна, 1971 р.н., вул. 1 Травня 52, смт Борова

15. Перетятько Юрій Опанасович, 1937 р.н., вул. Шевченка, смт Борова

16. Продан Валентина Олександрівна, 1923 р.н., вул.. Миру 28, смт.Борова

17. Радзієвський Вадим Антонович, 1922 р.н., Чоколівський бульвар 19, кв.107, м. Київ

18. Стратій Софія Юхимівна, 1923 р.н., вул.. Петрусенко 20, смт Борова

19. Тимченко Оксана Вікторівна, 1956 р.н., вул. Миру 10 кв.9, смт Борова

20. Чередниченко Зоя Вікторівна, 1946 р.н., вул.. Миру 25 кв. 1, смт Борова

21. Шульцев Костянтин Петрович, 1913 вул. 15 Паркова 39 кв.68 м.Москва, Росія