Мотовилівка

Червона Мотовилівка
Склеп Руликівських.
село Мотовилівка
історичні карти
В.МОТОВИЛІВКА. ТРОХИ ІСТОРІЇ ТА СТАТЕЙ..
церква в Мотовилівці..
бруківка Ханенків
МОТОВИЛІВСЬКИЙ ПОВСТАНСЬКИЙ КОМІТЕТ
Мотовилівські отамани 1919-1922 років

Київське обласне територіальне відділення Малої акадсм.ї наук України Фастівське районне наукове товариство учнів

МАТЕРІАЛИ ДО ІСТОРІЇ РІДНОГО CEЛA
Виконавець: Перехрест Олександр учень 9 -го класу Великомотовилівської загальноосвітньої школи
Керівник: Рабінович Роман Олександрович методист еколого-етнографічного центру
Велика Мотовилівка – 2002

‘Село Васильківського повіту, віддалене на 14 верст на південний захід від повітового міста Василькова, розташоване на самому краю полів і лісів, мальовничо лежить між садами і пагорбами здовж берегів річки Стугни і впадаючої до неї малої річки Гулянки. Ріка Стугна перетинає Мотовилівку на дві частини”: перша, по праву сторону, має назву “Великої” або “Панської”, друга, колись “Чернча”, тепер “Казенна”.

Мешканців в Мотовилівш Великій: 1116 православних і 220 жидів, в Казенній – 1782 обидвох статей.

Станція київсько-брестської залізниці в Мотовилівш (З версти від села) між ст.Бояркою (22 версти) і Фастовом (17 верст) є на відстані, 43 версти від Києва. Мотовилівка належить до стародавніх поселень. В давні часи Мотовилівка мала назву Гуляники,або за народними переказами, набагато раніше, в невизначений період. Це місце називалося Міна, То було місце заселене греками. Якщо б можна було вважати правдивим привілей Андрія Юрієвича Кітая, яким Києво-Печерській Лаврі надано Васильків, де є згадка про Гуляники, був би це слід дуже давнього існування Гуляник, тобто ще за часів великокняжої Руси. Але не так далеко,однак, як здається, сягають часи заснування того місця. Першу письмову згадку про Гуляники знаходимо лише в привілеї Оиелька Володимировича, володаря київського (1443- 1455), яким Гуляники надано Михайлові Половцеві зі Сквіра.’ Однак, в результаті страшного і незабутнього нападу Мендлігірея в 1483 р. , місця ті цілком були спустошені, ТОЖ ТОДІ і Гуляники надовго перетворились у пустку. Половці, однак, власники цього місця, зовсім від нього відреклися, так що той маєток, як річ без пана (res nullius), знову повернулась до рук господаря.

Як бачимо, що король Олександр (між 1501 і 1506 pp. ) надав ті ж самі Гуляники якомусь Пилипові Івашковичу. Був то, здається, брат або близький родич відомого нам, між іншим, Макара Івашкови-ча, заслуженого “перекладача татарського”, який “часом в господарських і земських потребах їздив до Орди”. (Ant. Hram, str, 26). Ті Івашковичі були київськими вірменами. Після смерті того ж Пи,-липа Івашковича, король Зигмунд І в 1528 р. не тільки підтвердив право на власність тих же Гуляник вдові його і дітям, але приказав воєводі київському Нєміровичу, щоби він заопікувався нею і дітьми. Тими дітьми були: син Федір і дочка Анш. Вирісши, Федір Івашкович взяв Гуляники, але, коли помер бездітним, Гуляники дістались його сестрі Анн і, заміжній за францем Каспровичем Ра-димінським. Радимінські обоє мешкали в -Гуляниках, Але безпечність цих місць завжди висіла на волоску. Тож, коли одного разу Ра-димінсвкі, виїхавши до Литви, залишили з нянькою свого синочка, немовля в пелюшках, раптом заграва пожежі сповістила мешканців, що до Гуляник наближаються татари. Громади гуляницькі, самі втікаючи перед татарами в ліси, вхопили і залишене немовля, на руках винесли його в безпечне місце, а пізніше, після того, як минула небезпека, відіслали його батькам до Литви.

Жителі Гуляник всіляко піддавалися нападам татарів майже що-року, оскільки шлях нападників пролягав тудою, накінець, все було зруйновано і знишено до решти, так що і власники Радимінські до занадто знищеного маєтку ні потреби, ні охоти повертатись не мали. А тому ж маєток, як порожній і без господаря, другий раз стає знову власністю господарською, або королівською. Але Половці зі Сквіру (тепер називалися Рожиновськими), знані як такі, що отримали в дарунок Гуляники, ше жили, а тому один з них, Яцько Міха-лович, після багатьох років пред’явив свої права на Гуляники, “терміново потребуючи певної суми грошей; взяв і позичив у київського поміщика Пашковича ЗО кіп литовських грошей, • і за ці гривні відступив йому Гуляники”. Але видно, що і цей Пашкович, побачивши ті безлюдні місця і не маючи досить засобів, щоби підняти .їх з руїни, відрікся від них також. Як бачимо, що князь Костянтин Острозький, воєвода київський, в 1560 р. оту “пустелю”, як королівську власність, віддає якомусь Мотовилові під “осад-ництво”. Відомо, що при дворі того князя перебував під цим гучним прізвищем гучний просвітитель антитринітаризму на Волині, і чи не був, власне, він осадником Гуляник. Він же за наказом того ж князя Острозького написав, як відомо, спростування на книгу отця Скарги під назвою “Про єдність костелу” (Сказания Курбского II, 216-226). Якшо міг цей же Острозький дати Бронському за написання “ApoKnfi.su” (Апокрифа) в нагороду Вільськ, то чому ж за подібну працю не міг він осадниитвом Гуляник обдарувати Мотовила. Будь-що, а Мотовило мусив своє завдання “осадництва” виконати належно, бо і Гуляники осадив і назвав своїм прі- звищем, Мото-вилівкою. Ліч* довго цей просвітитель антитринітаризму перебував в заснованій ним же Мотовилівш не відомо, але люди, яких він тут заселив, недовго тут пожили, розбіглися, певне як і раніше, через набіги татарів, а на тих покинутих місцях знову запанувала “пустеля”. Тому наступникові Мотовила треба було заново заселити ці місця.

Цим наступником був Ян Акс.ак, підвоєвода київський, якому король Зигмунд III в 1595 р. надав власне у пожиттєву власність “пустелю Гуляники або інакше Мотовилівку”. Родовим гніздом Ак-саків був з давніх-давен Ножинськ і Путилівщина в О^уцькому.noS Дідом Яна Аксака був Федір Аксак, або Аксак, а батьком – Григорій Мартин, одружений з Аполонією Хрищиновою. Ян Аксак, або Аксак, був видатною особою свого часу. Був він довіреною особою князя Костянтина Острозького, воєводи київського, а доказом того, як довіряв йому князь, є те, що зробив його своїм заступником, тобто, підвоєводою в Києві, де сам рідко бував.

Чесний характер поєднав в Аксакові велику завзятість, і після смерті «Костянтина С^грозького (1604) з підвоеводи перейшов він в крісло земського київського судді. В молодості в ІнФлянтах і в Москві він мужньо командував своїм загоном, і пізніше його громадські заслуги в різних установах (в 1609-11,13-14) гарну пам’ять про нього залишили.

Становище Речі Посполитої в 1608-13 pp. з-поміж важливих доручень призначили Яна Аксака, щоби він визначив відповідні місця на Україні під будівництво Фортець для охорони кордонів. А був він особистістю здатною виконати це завдання, бо не тільки палко взявся за цю справу і місця ш визначив, але і сам в свіжо наданій “пустелі”, Гуляниках, “з великою відвагою для здоров’я та майна, поселившись, замок збудував і містечко заснував на зло недругам св. Хреста”. По суті, від цього часу вже рушилися набіги ординської навали. Тож одного разу, коли татарські грабіжники підійшли аж під Гуляники, тут дано їм належну відсіч. Бій відбувся в полі, татари були розбиті, але Михайло Аксак, двоюрідний брат Яна, в обороні Гуляник мужньо боровся і загинув смертю героя. Сьогодні ще збереглася ця могила.

Люстрашї так описують стан тогочасних Гуляник і замку: “Гуляники або Мотовилівка новозаснована на порожньому місці і на самому Чорному шляху на великі кошти і стараннями Яна Аксака з замком збудована. В цьому замку 4 вежі охоронні, кожна у дві стіни, з валами довкола глибокими і високими, також з будівлями довкола, а довкола міста також вали, і огорожа у дві стіни і 6 веж більших і 1*5 менших. Все, шо више було перелічено, створено не без великих коштів і, слушно, шо “їх королівська Величність і Річ’ Посполита” буде цінувати це. В тому місці є більше, ніж 300 заселених будинків, і було би більше, але самовільно розійшлися, а за ними їхні жінки і діти з міста вислано для охорони козаків. Не добули ті мішани слободи свого терміну, але до семи років могли жити і прав своїх дотримувались. А повинність їхня така: багатші кінно зі зброєю мають охороняти містечко від ворога зі своїм орендатором, або його намісником, а біднишим зі зброєю біля мурів; чинш по 1 золотому багатші повинні давати. Ремісники повинні займатися ремеслом, а бідніші давати по півзолотого. Гарматники тільки за послуги і ядра ще й кожухи давали. Оренди з млиг.шів і гуралень на ■гой час не було,; це належало до замку; а коли була оренда, то давала 400 золотих. У Фільварку не було жодної роботи, тільки кожен робив своїм плугом і своїм коштом. Ставків спускних жодних не було. Правильно би мати в кварті оренду на новому місці, як на той час мало бути, тобто, 400 золотих вклавши, видавши на мито урядника і потреби челяді, котрої На тому місці коштує 240 золотих, .а від 160 належить кварти з цього 32 золотих”. (Люстрація воєводства київського з 1616 р. ). А в 162 5 р. , як бачимо, Зигмунд III дозволяє Янові Аксакові окремим привілеєм, щоби своє право власності на Гуляники відступив своєму синові СтаФанові, “котрий (слова’привілею), як в молодому віці у Москві за короля Стефана, так і за щасливе панування наше на Україні проти ворогів св. Хреста також під Хотином поряд з королевичем Владиславом, сином Нашим, з певним числом людей, мужність свою показав”. Однак, в цьому ж привілеї не забуває застерегти, щоби той Стефан Аксак, “яко власник маєтку Гуляники до незвичайних робіт і податків не примушував, лісів не спустошував, одним словом, берег їх і охороняв. . . “. Однак, маєток той протягом багатьох років був обтяжений важким судовим процесом, Аж двоє на нього знайшлося претендентів. Першим був Михайло Радимінський, колишнє вці- ліле немовля, як вище говорилося, під час нападів татарів на Гуляники, він тепер заявив ■ про свої права на Гуляники; другим був Єжи Рожновський, який походив ніби з Половців зі Сквіра-Рожиновських, колись також, як нам відомо, власників Гуляник. Однак, Ян Аксак таку мав популярність в воєводстві, так умів з’єднати шляхту в своїх інтересах, що у 1618 р. київська шляхта своїм послом на сеймі радить клопотати, щоби “в справі з Радзишнським і Рожновським, яка декілька років на сеймах тягнеться, король милостиво розглянув, а своїм справедливим декретом прийняв рішення, також заслуги, працю і кошти судді Аксака пам’ятав”. (Arch. J. Z. R. І, 127). Тим часом, Ян Аксак не дочекався кінця тих справ і помер 1627 р. , бо вже під цим роком читаємо листа Станіслава Лубенського, єпископа Плоцько-го, до короля з проханням, шоби цей же король затвердив СтеФана Аксака після смерті його батька суддею київського земства (Голубев, Петро Могила, стр. 243. ). Ян Аксак, відчуваючи близьку смерть, в Сидилкові (на Волині) дня 7 липня написав останню волю, в якій просив,’ аби поховати його у домініканців у Києві, де вже спочивають останки його жінки Барбари з Кльонських і сина Марка; нз ц»?й костел і монастир в Києві він записав 2000 золотих, як теж на імші монастирі як: в Заславі, Львові, Константанові, Підкамені, Острозі, Ляховцях окремі суми заповів. Заповів також, щоби сини його СтеФан і Михайло дочці його і своїй сестрі Катерині, незаміжній, дали посаг, коли вийде заміж, 4000 золотих, а 1000 на придане, крім того, 4 сивих коней зі стада для “прекрасної карети, також мають дати їй 12 кляч з жеребцями і б без жеребців”. Тим часом, ше за життя Аксака, як Михайло Радзимінський, так і Єжи Рожновський відійшли у інший світ; на їх місці вели далі його справу Ян Радзимінський (син помс-рлого Михайла) і виступаючі в правах померлого теж Єжи Рожновського, з дочками його одружені: Михайло Хмара Міляновський, Марцінкевич і Нєкрашевич. Справа так довго тягнулась, нарешті в 1629 г. декретом сейму була вирішена на користь Яна Радзимінсько^о: віддати йому Гуляники вирішено. Що стосується справи спадкоємців Єжи Рожновського, то тим же декретом вимоги їхні були визнані несправедливими і назавжди були відхилені, оскільки виявилось, що той Єжи Рожновський був самозванцем. Шлях цього псевдокнязя’ Рожновського був наступний. Мав то бути боярин острозький зі села Рожнів і, як вірнопідданий, слуга старости острозького Ратомського, викравши у нього ж документи, в яких засвідчувалось, що Рожни і інші маєтки належали колись князям Рожновським, втік з ними і, видавши себе зз> потомка Рожновсь-ких, -виступив з претензіями на їх маєтки, як: Гуляники, Рожнів і інші. ‘ Ян Радзимінський недовго володів Гуляниками, тобто Мото-вилівкою, рік після виграшу справи продав їх Стефанові Аксакові, судді київського земства за певну готівку, 50000 золотих, рахуючи кожен«золотий по ЗО грошів. Але не тільки справу Гуляник вдалося Стефанові Аксакові полагодити мирно: батько залишив йому і другу справу із Захаріяшем Єловицьким за Світильнів і Рожни; вдова Єло-вицького віддала ті маєтки Аксакові, зупинивши виплату. За традицією, Стефан Аксак ніби в молоді роки перебував на Низі, і там, навіть, був кошовим. Перспектива, яка відкривалась для його військових зацікавлень, привела його туди.

В,1630 р. він зробив поділ з братом Михайлом: сам взяв Гуля-ники і Св і тильн і б з селом Рудньою над Трубчем; а Михайлові залишились: старе село Рожни з двором і слободою, з містечком Рожни над р. Десною, замок і місто Судилків, Білокриниця Березна, Лон-чична і Красноеілка. “Кожний, як йшлося в кінці того поділу, з потомками і нащадками своїми повинні користуватись тими маєтками, на слободі заселити людей, осаджуючи за бажанням і своєю волею”. Стефан Аксак спочатку оженився з Софією Ложчанкою і мав з нею синів Яна і Габрієля, але коли вона померла, то оженився з Катериною Чолганською. Шлюбний обряд відбувся у батьків Чолганських в Хульовпян на Волині. Шлюб давав о.Павло Міровський.

Відомий є панегірик того ж о. Міровського, видрукуваний під назвою “5рй**Ишц, сіішГ, Тущ, мшимо се&е на rapsmw ®*ш-

нку, як то колись тогочасні панегірики довільно поводились з родовими знаками-руськими печатками. Первісний печатний знак Ак-саків щодо Форми мало відрізнявся і був подібний до гербу Ощевсь-ких, (об. у Окольського);, тобто, зображав два трикутники один під другим, кінцями доторкуючись між собою, із стрілою, пробитою в середині. Герб той нагадував скандинавське руно Tip’. Тим часом, з власної ініціативи о, Міровський намалював в цьому гербі Аксаків, відомого вже добре від Кояловича (в його рукописі про герби литовські), не два триангули (трикутники), але два серця, одне під одним, пробиті стрілою, і звідти наступне за ним вже, як за пані матір’ю, Окольський і Несєцький той герб так змінений представили, тільки не два серця, але одне, пробите стрілою. Стефан Аксак. вдруге оженившись, будучи старостою острозьким і бобровьицьким на Задніпров’ї, мав там також свої маєтки, вибрав собі за постійне місце Гуляники або Мотовилівку.

Він збудував католицьку каплицю на замку, в якій капеланом був о. Беллім. В 1637 р. мотовилівські маєтки через докупівлю від двох братів Івана і Федора Кіриковичів Солтанів міст Солтащвки і Соловіївки (сьогодні м. Солтанівки) над р. Стугною, Данилівни над р.Бобрицею, Забожа і Княжич над Ірпінем отримали.незвичайний приріст. Всі ті закуплені маєтки коштували СтеФанові Аксакові 24000 золотих, Але в 1637 р. почались козацькі бунти. Безпорядки, які розпалювали Мурко і Носко, охопили і задніпровські маєтки Стефана Аксака і Адама Кісіля, з яких “ті панове, хоча дуже багаті, остерігаючись за своє життя, – каже Окольський, мусіли втікати не гостинцем власним, бо краще додає т?ой, – ликове здоров’я,-. ніж шовкова смерть”. (tirr Иб>)).

В МотОвилівці, однак, було тихо і звідти, під час бунту в Остраниці, СтеФан Аксак вислав проти збунтованих козаків 120 коней під керівництвом Висоцького, який, з’єднавшись з людьми єпископа Со-коловоького з Фастова, під командуванням ротмістра Побятинського під Диміром купу свавільних козаків Пожарського розгромили і знищили. (Kontynuacja іі5Фі),

В 1644 р. Стефан Аксак до батькових спадкових маєтків докуповує ще від брата Михайла на Задніпро’ї Рожни, Здимірку і Богдані вку за 30000, і в цьому ж році набожний борець за віру будує на власні кошти костел св. Миколая о.домініканів в Києві на Подолі, , сьогодні то церква при Петропавлівському монастирі (оЬ.
Chody&j
Просмотреть увеличенную карту