Етнографічні описи селян Київської губернії

Етнографічні описи селян Київської губернії, переважно тих, які належать до Державних маєтностей, з історичними відомостями про традиції, пам’ятки й старожитності краю, з їхніми малюнками.
Складені доктором медицини Де ля Флізом, медико-хирургом Імператорської Московської медико-хірургічної академії, членом Імператорського академічного медичного Віленського та Київського товариств, дійсним членом комісії при Імператорському університеті Св. Володимира та ін., старшим лікарем Київських державних маєтностей, надвірним радником.
1854

[Д. П. Де ля Фліз. Альбоми. — К., 1996. — Том. 1.]

I. МІСЦЕВІ ВІДМІННОСТІ РИС ОБЛИЧЧЯ, ОСОБЛИВОСТІ ФІЗИЧНОЇ БУДОВИ Й ОСНОВНІ СХИЛЬНОСТІ

Мешканці Київської губернії належать до білої арабсько-європейської раси, яку називають кавказькою. Лицевий кут у них становить 85-90°. Вони мають такі риси: обличчя овальне, білого кольору, у селян воно майже завжди засмагле під дією вітрів та сонячних променів. Рот не надто великий, не дуже виступаючий, губи рідко товсті, кістки вилиць мало випуклі, зуби звичайно добре поставлені симетрично й вертикально, звідки й здатність легко вимовляти літери Р і Ж, чого не мають деякі інші народи, зуби у яких мають косий нахил. Щоки рум’яні. Голова звичайно має нормальні пропорції і часто трапляються обличчя, красиві у своєму роді. Волосся як у чоловіків, так і жінок частіше русяве, аніж чорне або світле, очі переважно не чорні, а блакитні й сірі. У чоловіків брови й борода переважно густі, вони носять вуса, бороду — лише дехто з літніх чоловіків. Зріст високий, особливо в жителів південної частини губернії. Більшість чоловіків мають атлетичну будову, міцні кінцівки; коли їх забирають на військову службу, вони стають добрими солдатами, набираючи войовничого вигляду; найбільш придатні до кавалерії, оскільки з дитинства призвичаєні до коней, через те часто потрапляють у добірне військо. Але селяни, які проживають на північ від Києва, у Радомишльському повіті, загалом менші на зріст, не такі міцні, волосся в них здебільшого світле, а очі блакитні. Вони схильні до ковтуна, який шкодить їхньому здоров’ю і робить їх непридатними до військової служби. Ця хвороба волосся не зустрічається в інших повітах Київської губернії і невідома в Європі. Схоже, що вона ендемічна лише в Литві та на довколишніх теренах.

Селяни Київської губернії різняться між собою достатком, залежно від місця проживання. Загалом ті, що обробляють родючі землі, знаходяться в кращому становищі, аніж ті, які живуть на менш родючих землях; так само працьовиті заможніші порівняно з ледачими; однак сільські жителі цього краю взагалі менш схильні до праці, порівняно з жителями інших губерній, зокрема великоросійських, нерідко зустрічаються бідняки, навіть у сприятливих від природи місцях, причиною є ледарство та схильність до пияцтва. Оскільки потреби у них обмежені, то для їх задоволення можна працювати небагато, звідси й випливає, що досить часто у них є лише необхідне; вони зовсім не думають про майбутнє; отож, коли трапляється поганий рік, тобто неврожай, падіж худоби чи щось інше, це їх захоплює зненацька.

У губернії зовсім непомітно особливої схильності до того чи іншого заняття, чи до певного ремесла, хіба що дехто з найзаможніших, тобто тих, у кого найбільше волів та коней, займаються торговими перевезеннями або їдуть щороку в Крим чи на Дон по сіль і рибу, якими торгують після повернення додому. Слід зазначити, що ті, які завдяки своїй праці або якомусь заняттю зібрали певні кошти, не знають, що з ними робити і не створюють собі кращого достатку, отож ховають гроші, а іноді навіть закопують у землю, не кажучи про це й дітям, і таких прикладів багато.


3 (коментар Сергія Сегеди) За підсумками робіт Української антропологічної експедиції 1956-1963 pp., сільській людності сучасних Київської та Черкаської областей властива світла барва шкіри (№1-9 за шкалою Лушана). У них переважають змішані відтінки очей: голубі, сірі та сіро-голубі. Волосся, як правило, темно-русяве або чорне. Зріст вищий середнього чи високий, особливо в південних районах. Виступання вилиць та товщина губів середні (див.: Дяченко В.Д. Антропологічний склад українського народу. — К.,1965. — С.31-74). Отже, візуальні спостереження Де ля Фліза загалом узгоджуються з результатами сучасних антропологічних досліджень. Що стосується лицевого кута, то він, очевидно, визначений на підставі загальних спостережень. Сучасні антропологічні дослідження показали, що в північних районах Київщини справді спостерігається зменшення зросту чоловічого населення. За підсумками робіт Української антропологічної експедиції, тут також збільшується відсоток світло-русявих та дуже світлих відтінків волосся, сіро-блакитних та блакитних очей.

II. МОВА

Селяни Київської губернії розмовляють малоросійською; як і задніпровці, вони у вимові багатьох слів замінюють літери О на І та В, Л на В, Р на Л, Т на Д, У на В тощо, як наприклад: замість “он”, “она” кажуть “він”, “вона”; замість “поп”, “пошел” — “піп”, “пішов”; замість “взял”, “влез” — “узяв”, “уліз”; замість “полковник”, “волк” — “повковник”, “вовк”; “полтора” — “півтора”; замість “рапорт”, “рыцарь” — “липорт”, “лицар”; замість “да пошел”, “да взял” — “та пішов”, “та взяв”. Однак селяни Київського і Васильківського повітів вживають у цьому й іншому випадках “да” замість “та”.

У Радомишльському та Овруцькому повітах селяни вимовляють у багатьох словах О як французьке EU або просто як Y, наприклад: замість “поп”, “пошел”, “он” кажуть — “він” або “вун”, “піп”, “пішов” і т. д.

У селян цієї губернії, у Черкаському та Звенигородському, Уманському, Канівському, Васильківському та Київському повітах є загальне привітання: “Помогайбі”, тобто “Помогай Боже”, на що відповідають: “Здоров будь”; а в інших повітах, які межують з Подільською і Волинською губерніями, замість “Помогайбі” вітаються словами “Слава Богу Ісусу Христу”, відповідають: “Навіки — віків, амінь”. Щодо місцевих приказок, то я помітив у Сквирському та інших повітах такі заміни: при пожежі селяни кажуть “хтось мокне” замість “хтось горить”; “москаля підвіз” замість “збрехав”. Якщо хтось випадково приб’є або відрубає собі палець, то кажуть жартома “він найшов собі пальця”. Замість “був п’яний” кажуть “напідпитку” або “мав у губі”. Якщо у когось із них хрестини або похорон, то кажуть “він має оказію”. Замість “він бідний хазяїн”, у них говорять: “слемазарний господар”. Порушення зі сторони нареченого чи нареченої домовленості про весілля (тобто, якщо після сватання хтось з них роздумає і не захоче іншого) називають кепством і кажуть: “Треба, щоб він (або вона) заплатив (стільки-то карбованців) пені чи претензії”.

III. ДОМАШНІЙ ПОБУТ. ОПИС СЕЛЯНСЬКОГО ЖИТЛА

Селянські житла в Київській губернії скрізь збудовані з дерева, вони, як правило, теплі взимку. Їх зовнішнє й внутрішнє планування всюди майже однакове 4. У Київському повіті майже всі хати вкриті соломою, і якщо покрівля не стара, вона не протікає, краще захищає від холоду і спекотного сонця, ніж покрівлі з дощок, черепиці та металевих листів.

Ці хати оберігають від холоду і сухі, доки їх не руйнує час, тоді вони осідають у землю і набувають вигляду сирих погребів. Тоді в них дуже вогко, що призводить до захворювань. У деяких місцевостях, де бракує лісу 5, стіни будинку виплітають з лози або соломи, обмазують глиною і білять, але такі хати неміцні, взимку в них холодно й вогко, їх стіни не захищають від зовнішньої температури і пропускають холод, особливо, коли дмуть сильні вітри; я помітив, що в них хворіють частіше, ніж у дерев’яних будинках.

Загалом у селах будинки невеликі, в них рідко буває більше однієї кімнати 6, перед якою є сіни, з другого боку від сіней роблять комору 7 без вікон. У кімнаті завжди є піч, димар якої рідко роблять із цегли, звичайно його плетуть з лози й обмазують глиною зсередини і зовні. Цей димар виводить дим на дах, що мало би бути скрізь. Але в багатьох хатинах дим проходить під дахом 8 і через нього, і хоча пожеж трапляється небагато, не можна заперечувати, що небезпека їх існує, тим більше, що мешканці часто залишають необмазаними димоходи, якщо глина обвалилась; до того ж піч топиться весь час, бо вона служить не лише для випікання хліба, а й для щоденного приготування їжі, через що влітку в хатах буває нестерпно жарко. Мешканці, особливо старенькі та діти, мають звичку спати на печі, коли настають холоди; якщо хтось захворіє, то його теж вкладають на печі. Спека, яка там панує, шкідлива при багатьох захворюваннях, а коли кличуть лікаря для надання допомоги, то хворих важко оглянути, особливо, якщо вони настільки слабкі, що не можуть злізти з печі. Тіснота в будинках шкідлива для здоров’я і призводить до захворювань, особливо в тих випадках, коли кілька сімей живуть у тісному приміщенні, а тим більше взимку, коли тут знаходяться телята, кози, вівці та ще й свиней годують. А під час висиджування яєць у приміщенні багато птиці. Такі умови псують повітря та роблять завжди вологою долівку 9, яка служить підлогою.

У Радомишльському повіті, багатому лісами, у багатьох хатах дерев’яні підлоги, що значно зменшує в них вологість.

Хати заможніших селян часом просторіші, кімнати не такі тісні, у них більше порядку і чистоти, досить часто вони побілені всередині і зовні, зокрема там, де біла глина недалеко, як у деяких повітах; але там, де її немає, як-от у Радомишльському повіті, селяни ніколи не білять своїх хат, хіба що подекуди обводять вікна, що створює контраст білого кольору з почорнілими стінами будівель, так що села мають похмурий вигляд, у той час як в інших місцях і майже в усьому Васильківському повіті на Київщині та й далі вони дуже мальовничі, з яскравою білизною будинків 10. В селах Радомишльського і сусідніх повітів я помітив, що у кожній хаті є бовдур”, вкритий побіленою тканиною, який спускається із стелі посередині кімнати, внизу підвішена металева решітка, де запалюють скіпку, яка дає ясний потріскуючий вогонь для освітлення хатини увечері. Труба служить ще й вентилятором і, таким чином, сприяє доступу свіжого повітря, тим більше, що ніде ніколи не відкриваються маленькі віконечка, вони назавжди вмуровані в стіни.

Оскільки було розпорядження збудувати всюди комини, вже майже не зустрічається хат, в яких би не було комина і доводилось би тримати двері відчиненими увесь час, доки топиться піч, щоб виходив дим. Така незручність, окрім того, що в хатах неможливо було жити, створювала страхітливий бруд, мешканці ставали бридкими, у них з’являлися невиліковні хвороби очей, які ставали причиною багатьох випадків сліпоти, тепер же кількість сліпих помітно зменшилася.

Внутрішнє впорядкування кожної хати майже скрізь однакове. В усіх помешканнях завжди можна бачити в кутку кімнати напроти дверей грубо намальовані образи святих у більшій чи меншій кількості, прикрашені натуральними висушеними квітами та білими рушниками 12, вишитими червоними узорами. Селяни моляться перед ними, особливо після їди; перед іконами стоїть обідній стіл, роль якого подекуди виконує скриня, де зберігаються їхні речі 13, оточена лавами. Вона накрита грубою, але чистою скатертиною, на ній лежать ніж, хліб і сіль, які щиро пропонують кожному чужинцю, бо жителі цих місць дуже гостинні; коли їх застати за обідом, вони неодмінно запросять пригоститись більш чи менш простою їжею, якою охоче поділяться із своїми гостями.

У їхніх помешканнях зовсім немає меблів 14, хіба що іноді шафа і декілька простих стільців. Для їжі вони користуються простим мальованим глиняним посудом. Та в деяких селах, розташованих неподалік від міст, а особливо поблизу Києва, у багатьох селян я бачив гарні фаянсові тарілки, виставлені як окраса, напоказ у шафах, я також часто бачив склянки та карафки з білого скла. Ложки, якими вони користуються, виточені з дерева, відполіровані, вкриті лаком і також складені рядочком у шафі. Виделки їм майже невідомі.

Біля печі є звичайне ліжко 15, оточене жердками, на яких висять кожухи й інший одяг: і, нарешті, біля дверей завжди є діжечка із свіжою водою для домашнього вжитку.

Чистота в помешканнях спостерігається не скрізь; зокрема, в Радомишльському повіті, у бідних селян, де надто багато людей живуть в одній тісній кімнаті, часто мало порядку і багато бруду; і все ж його менше відтоді, коли були видані розпорядження щодо того, аби кожна сім’я утримувала своє житло якомога чистішим як всередині, так і на подвір’ї. Це сприятиме як поліпшенню їх побуту, так і запобігатиме хворобам.

У Київському, Васильківському та інших повітах селянські хати повсюди вкриті соломою, а в Радомишльському повіті вони вкриті переважно тоненькими дощечками, які називаються драницями. Якщо такий дах нестарий і непошкоджений, то дощ не проникає всередину. Коли хати добре доглянуті, їхні мешканці здорові, і хвороби там трапляються рідше.

План селянських будівель… [мал. на с. 34 (факсимільна частина)].


Зразки селянських жител… [мал. на с. 35 (факсимільна частина)].


Внутрішнє планування селянської хати… [мал. на с. 36 (факсимільна частина)].


ОДЯГ І ВЗУТТЯ

Селяни Київського і Васильківського повітів носять досить високі шапки круглої форми 16 з чорної або сірої овчини, у Черкаському ж повіті їх роблять із шкури кримського ягняти 17, вона здебільшого гарна і дорога; але в Радомишльському повіті у товариствах Шепеличі, Варовичі і Максимовичі 18 селяни носять шапки трикутної форми 19 з сірого або біло-блакитного сукна, прикрашені вишивкою з голубої або темно-червоної вовни. Волосся в них підстрижене досить коротко, майже всі мають вуса, дехто, особливо старі, носять бороду.

Всі вони одягають сурдути 20, які називають свитками 21, вони пошиті із грубого темно-коричневого, іноді сірого чи білого сукна 22, виготовленого ними самими з вовни своїх овець. Свитки досить добре захищають від дощу, вони широкі, звичайно, довгі, позаду в них каптур, у якому спереду є два прорізи для очей 23; його натягують на голову, щоб захиститись од дощу й вітру в негоду. Під час подорожі цей каптур часто відіграє роль торбини: у нього кладуть хліб. У Черкаському повіті заможніші селяни і особливо молодь носять свитки з синього, досить тонкого сукна (купленого у сусідніх мануфактурах), прикрашені золотими або томпаковими 24 нашивками.

Взимку вони одягають під цю свиту 25 кожух з овчини, необхідний у цьому кліматі; в ньому можна переходити люті холоди. Коли кожух новий, він сліпучо-білий; його комір, зроблений із чорної овчини; коли кожух трохи поносять, ця білизна невдовзі зникає, він забруднюється, вкривається плямами, шкура зморщується після того, як її змочили; старий, він стає темним, засмальцьованим, дуже непривабливим на вигляд, як це буває у бідняків; коли ж кожухи зношуються і рвуться, то погано захищають від холоду. Оскільки кожухи й свитки не мають ґудзиків, то їх стягують поясом із темно-червоної вовняної тканини, пофарбованої місцевою кошеніллю 26, пояси бувають сині, зелені, жовті та змішаних кольорів. Найбідніші підперезуються шматком грубого полотна.

У Радомишльському повіті селяни замість пояса користуються більш або менш широким шкіряним ременем з мідною пряжкою, до якого підвішено два шкіряних футляри: один для ножа, інший для кременю й трута, які потрібні їм для того, щоб розводити вогонь у лісах і в полях, та для запалювання люльки.

Селяни Київської губернії майже всі носять чоботи, рідко і лише у період польових робіт вони взувають сандалі, зроблені з лубу або шматочків шкіри, які називаються личаками 27 або постолами 28, за винятком Радомишльського повіту, де майже всі селяни, включаючи й жінок, носять таке взуття у будь-яку пору року. Взимку вони обгортають ноги сухою, м’якою і гладенькою травою, яка називається тирса 29 або “волася” 30, а зверху обмотують полотном 31. Ця рослина росте у лісах і її заготовляють на зиму. Личаки грубо плетуться з липової чи вербової кори, а постоли, які, зокрема, носять селяни Полісся, роблять просто із шматків старої шкіри, якими обгортають ногу. Обидва види таких сандалій закріплюються на нозі мотузками чи ремінцями.

Хоча у такому взутті легко ходити, і селяни цього краю ходять набагато швидше, аніж там, де носять великі й важкі чоботи, які утруднюють ходу, особливо по мокрій і глинистій розкислій землі, хоча ці сандалії дуже зручні літом і в суху погоду, проте вони дуже шкодять здоров’ю своїх власників, коли холодно і мокро, а особливо взимку. В цей час шматини, якими обмотані ноги, а також накладена у це взуття солома, сіно і трава тирса, про яку вже згадувалось, стають мокрими, через що їх ноги завжди мокрі, і часто мерзнуть взимку. Це призводить до повного переохолодження, а звідси нежиті, плеврити, запалення легенів, ревматизми. З іншого боку, шнурки й ремінці, якими обв’язані ноги, здавлюють судини, перешкоджають кровообігу, призводять до варикозів і до ран, які важко лікуються, найчастіше так буває у Радомишльському повіті, де селяни не мають чобіт. Якби можна було примусити їх носити чоботи, принаймні взимку, з’явилася б можливість уникнути багатьох захворювань.

Жіночий одяг. Головний убір жінок дуже різний. У святкові дні та коли йдуть до церкви, у багатьох місцевостях майже всі пов’язують голову довгим шматком простого мусліну 32, зав’язують його ззаду великими вузлами, кінці яких спадають аж до середини литки. В інших громадах вони зав’язують по-різному ситцеві хустки у великі квіти; так само роблять і дівчата, хоча й зав’язують трохи інакше, але майже скрізь вони ходять з непокритими головами 33, волосся заплітають у коси й укладають довкола голови з довгими шовковими стрічками різних яскравих кольорів, кінці яких спадають. Обов’язковою прикрасою для цих дівчат є квіти, особливо у святкові дні, а якщо, залежно від пори року, їх ніде взяти, то їх замінюють гілочками завжди зеленого барвінку та червоними ягодами калини, спеціально залишеними з осені, або штучними квітами, які вони самі роблять із пофарбованого пір’я та кольорового й золотистого паперу. Дівчата, як і жінки, носять на шиї багато разків намиста, найбагатші мають червоне коралове намисто, яке часом передається у спадок в родині; на його високу вартість часто зважають у посазі, який батьки дають, коли дочка виходить заміж. Всі вони носять мідні або томпакові кульчики та персні з простими камінцями; а от у Радомишльському повіті дівчата, звичайно, не вдягають вінка, волосся у них просто заплетене й зав’язане червоною вузькою стрічкою, та й одяг їх далекий від того, щоб бути гарним.

Жінки й дівчата звичайно носять довгі свитки з грубого сукна білого, блакитного, зрідка коричневого чи сірого кольору, яке виготовляють з вовни своїх овець. Залежно від села, по краю вони обшиті блакитною або чорною тасьмою. У Київському повіті та у товариствах Петро-Павлівському, Обухівському й Фастівському вони носять козакини 34 із світло-зеленого сукна, всіяного пучечками червоної вовни. Цей одяг сягає коліна в околицях Києва, його шиють з гарного ситцю різних яскравих кольорів. Спідниці та фартухи шиють з барвистого, у великі квіти полотна або з блакитної чи червоної матерії, яку селяни виготовляють і фарбують самі, або із тканини у симетричну клітку, витканої жовтими, білими і червоними нитками на синьому тлі, вона поширена повсюди, її можна б було назвати національною тканиною Малоросії, оскільки вона зустрічається в різних віддалених місцях. Жінки одягають кілька незшитих разом речей 35, оперізуючись поясом довкола тіла.

На околицях Києва жінки та дівчата носять сорочки з тонкого полотна або перкалю 36 з довгими й широкими рукавами, прикрашені майстерно вишитими червоними узорами; але у Радомишльському повіті сорочки шиють із сірого грубого полотна, подекуди також із вишивкою.

Взагалі, я помітив більше порядку в одязі і навіть елегантності у селянок, які мешкають поблизу міст, а особливо біля Києва, Василькова, Черкас і Звенигородки. Чоботи жінки і дівчата носять майже завжди, особливо у святкові дні. Заможні мають чоботи з червоної або жовтої шкіри, а у Хотівському, Обухівському, Петро-Павлівському і Кожухівському товариствах вони носять обшиті червоною шкірою черевички та сині панчохи.

У Радомишльському повіті усі жінки й дівчата взувають лише личаки або постоли, стопи замотують грубим полотном і обв’язують мотузками довкола ноги.

Із зробленого мною опису, часом, можливо, надто детальному, можна зробити висновок, що одяг і взуття жителів загалом відповідають клімату. Отже, звичайно брак одягу чи взуття не є причиною хвороб, хіба що у Радомишльському повіті.


Селяни Веприківського, Плесецького,… [мал. на с. 43 (факсимільна частина)].


Селяни Стайківського, Черняхівського,… [мал. на с. 44 (факсимільна частина)].


Селяни поселень Глеваха, Кожухівка,… [мал. на с. 45 (факсимільна частина)].


Селяни поселень Чорнобиль, Шепеличі,… [мал. на с. 46 (факсимільна частина)].

Про їжу та напої

Їжа селян майже однакова як влітку, так і взимку. Вони харчуються такими стравами: хліб житній, гречаний або ячмінний, зрідка пшеничний, за винятком свят та місцевостей, де пшениця родить. Борщ 38, готують із салом або зі свининою, капустою, буряками, щавлем влітку та з іншими овочами. Зрідка селяни їдять яловичину, частіше свинину, баранину або птицю, але лише на свято або у неділю. Взагалі вони споживають багато картоплі, яку вирощують всюди, особливо на піщаних грунтах, а також ячмінну, гречану, пшоняну кашу та галушки, які готують з житнього, пшеничного або іншого борошна, яєць, молока і сиру. Під час постів, яких селяни суворо дотримуються, вони заправляють їжу олією з коноплі, ріпи або льону. Заможніші мають солону або сушену рибу, за якою багато хто їздить на Дон, щоб купити для себе або на продаж.

Горіхи, бобові, кукурудза, часник, цибуля, свіжі або солоні огірки також входять до складу їхньої їжі. Хліба та іншої їжі загалом багато, і вони доброякісні у Київському, Васильківському, Черкаському, Звенигородському та інших повітах, за винятком сіл, де грунт піщаний і неродючий, або в неврожайні для зернових і картоплі роки. А в Радомишльському повіті, де грунт загалом піщаний, болотяний і малородючий, особливо, під час великої посухи або коли затяжні дощі затоплюють багато ланів, хліба та інших продуктів мало, вони не дуже або зовсім неякісні, тоді тут більше, ніж деінде, страждають від голоду. У товариствах Чорнобильському, Шепелицькому, частково в Максимовицькому та в Шершнівському їжі значно менше, й вона не така поживна, як в інших місцях. А коли трапиться неврожай на картоплю, яка становить основну частину їх харчування, мешканці дуже від того страждають.

Років десять тому, коли ці села ще не належали до державних маєтностей, голод був такий, що кажуть, деякі люди, харчувалися мохом і лишайниками, що їх збирали у лісах, на болотах та на стовбурах дерев, змішуючи з бруньками липи і вільхи, а також гречаними, житніми висівками та ріжками цього злаку і робили з цього щось на зразок хліба. Це викликало захворювання, які призводили до смерті або ставали невиліковними, а від ріжок багато хто ставав епілептиком.

Фруктові дерева зустрічаються лише у деяких товариствах Київського і Васильківського повітів, їх небагато, та й не помічено, щоб вживання фруктів мало якийсь вплив на здоров’я селян. Вони здебільшого збирають плоди диких груш і хоч ці плоди можуть викликать нестравність шлунку, особливо, коли вони ще недозрілі або їх з’їдено надто багато, та я не чув, щоб вони призвели до захворювань.

Всюди у лісах ростуть гриби, особливо у Радомишльському повіті, де селяни збирають їх у великій кількості, саме там найчастіше спостерігаються отруєння, бо люди, не знаючи, збирають і отруйні.

Їжа, якою харчуються селяни, дуже рідко буває зіпсованою, хіба що у вологу погоду під час жнив або у роки, коли жито вражають ріжки. Ці нарости, змішані з борошном, з якого печуть хліб, викликають тяжку хворобу — отруєння ріжками, яке у деяких випадках призводить до гангрени нижніх кінцівок. Ті, хто переживає цю хворобу, часто стають епілептиками, про що свідчить досить значна кількість хворих у цих краях.

Іноді трапляється, що непрополоте просо (Panikum miliaceum) росте разом з блекотою (Hyoscyamus niger), отруйне насіння цієї рослини не можна повністю відділити від проса, внаслідок чого каша з нього є справжньою отрутою, через що бувають випадки непритомності, конвульсій, нервових припадків, які мають серйозні наслідки.

У Київському, Васильківському, Черкаському та Звенигородському повітах вода майже скрізь чудова. Дніпровська вода здорова, колодязна рідко буває солона і не містить шкідливих для здоров’я домішок, якщо так трапляється, то селяни її не п’ють. Але у Радомишльському повіті у багатьох місцях вода болотяна, особливо під час посухи, так само і в колодязях. Тому тут подекуди бувають проноси, лихоманки. Така вода часто шкодить і тваринам. Однак місцями трапляються джерела з проточною і здоровою водою, іноді вона містить залізо.

За винятком води, тут немає інших напоїв, окрім горілки, пива і зрідка меду, який селяни не п’ють, бо він дорогий, та тому що два останні напої часто несмачні й кислі. Квасу ніде не вживають 39, і якби вдалося привчити селян готувать його, особливо там, де вода погана, то можна б уберегти жителів від багатьох хвороб.

Селяни п’ють багато горілки, особливо на свята і в неділю, на весіллях, хрестинах і похоронах. Нерідко можна зустріти п’яних людей, особливо у шинках, хоча відтоді, як були вжиті заходи щодо зменшення кількості осіб, які віддаються цьому злу, у багатьох селах п’яних значно поменшало. І все ж нерідко пияцтво стає причиною запальних хвороб і апоплексій.

РІЗНІ ЗВИЧАЇ. ЗВИЧАЇ, ПОВ’ЯЗАНІ З ПОЧАТКОМ І ЗАВЕРШЕННЯМ ПОЛЬОВИХ РОБІТ ТА ІНШІ

Селяни загалом не люблять починати жодних важливих робіт у понеділок 40: наприклад, будівництва хати, польових робіт, жнив та інших; не люблять також вирушати у далеку дорогу, вони називають цей день важким. Дехто вважає поганим днем і суботу.

У квітні на день св. Юрія 41 селяни цілими сім’ями виходять на свої лани, де посіяно жито й пшеницю, з собою беруть горілку та їжу і гуляють там до вечора, у них це одне з основних весняних свят.

Коли зернові дозрівають, а господар поля помітить жменю згорнутих і зв’язаних колосків 42, то він вважатиме, що це погані чари, які провіщають якесь нещастя, хоча іноді це роблять жартома. Господаря це дуже пригнічує, і він просить одразу сільського священика прийти з свяченою водою, щоб молитвами знищити ці чари і розв’язати закручені колоски, бо інакше селянин не наважиться до них доторкнутися і не почне жнива.

Після того як жито і пшениця зібрані, жінки сплітають два вінки з одного й другого злаку, одягають на голови двох дівчат і гуртом йдуть до того, кому належить поле, вони вітають його із завершенням жнив 43 і віддають вінки, за які він повинен віддячити.

Перед тим як почати будівництво житла, селяни мають звичай напередодні під вечір насипати на південному боці у призначеному під забудову місці невелику купку жита 44; якщо наступного дня купка виявляється цілою, то вони починають робити підмурівки; а якщо зерно порушено, то на цьому місці не будують, а шукають інше таким же чином; саме це і є причиною того, що селянські хати зведено не за планом і безладно.

Різні звичаї існують і при проведенні інших робіт, наприклад, підпалюванню березової кори та соснових дров при виробництві дьогтю або смоли передують такі церемонії: після того як кора і шматки дерева зібрані й складені докупи у вигляді піраміди, робітники стають з чотирьох боків із запаленими смолоскипами. Один із них, призначений отаманом, з головою обмотаною рушником, із хлібом та сіллю в руках, тричі обходить піраміду, кланяючись на чотирьох кутках, що нагадує хрест. Потім він вибігає на вершину і стає там, повернувшись обличчям на схід, тримаючи хліб-сіль у руках. Робітники з палаючими смолоскипами одразу кидаються до піраміди, намагаючись запалити її з усіх боків; отаман залишається на місці поки вогонь і полум’я піднімуться і закриють його від поглядів, тоді він квапливо збігає крізь вогонь на землю, у цей же момент вогонь поширюється, і вогнище палахкотить з усіх боків. Після цього робітники п’ють горілку, цю учту вони називають “могоричем”.

ПОЖЕЖІ

Тільки-но вогонь з’являється у селі, що належить до державних маєтностей, де на відміну від поміщицьких сіл, є протипожежні інструменти 45, селяни одразу діють так само, як у містах, де є протипожежні команди. Та загалом селяни вірять, що пожежу можливо зупинити магічними словами 46. Поміж них є люди, яких називають знахарями, і які підтримують у них віру в свої здібності, промовляючи нерозбірливі слова. Інші вірять, що вогонь можливо загасити, нічого не роблячи, лише обходячи довкола палаючого будинку з іконами й промовляючи молитви. Якщо ж пожежу викликала блискавка, то вони звичайно не наважуються гасити її, боячись діяти проти Божої волі, і залишають хату напризволяще.

НЕВРОЖАЇ

У період тривалої спеки у багатьох селах мешканці просять священиків освятити криниці, а також роблять різні чаклування: закопують, наприклад, у полях живого рака, твердячи, що він житиме у землі протягом тридцяти днів, водночас просять Бога послати дощ.

У деяких селах, де поховано утопленика, вірять, що, коли селяни обох статей віком від 15 до 16 років виливатимуть щодня відро води на його могилу, то обов’язково піде дощ. Якщо трапляється, що дощ іде кілька разів в одному місці, а в іншому його немає, то селяни впевнені — причиною цього є наявність у селі відьми.

ПАДІЖ ХУДОБИ

У період падежу худоби селяни зовсім не звертаються до ветеринарів, вони лише пускають тваринам кров, вважаючи, що це достатній засіб від усіх захворювань тварин, а після такої операції, яка практикується лише на початку падежу, вони полишають все на природу, вважаючи це карою Божою. Дехто сипле на хвости тварин зернята маку, інші обкурюють їх травами, щось при цьому промовляючи. Взагалі, почувши про появу зарази у деяких сусідніх селах, вони ставлять з того боку невеликі осикові хрести при в’їзді у село, те саме роблять під час холери.

НАРОДНА МЕДЕЦИНА

Селяни вважають епідемічні захворювання справою злого духа 49, який, у вигляді страховиська проходить по селах. В хаті, у вікно якої він зазирне, обов’язково помре один або кілька чоловік.

Причини інших хвороб,які виникають несподівано, вони вбачають у дії поганого погляду, який називають “пристрітом” 50. Якщо лікар запитує про причини захворювання, завжди відповідають, що хворого наврочили. Вони вірять, що до сухот призводить отрута, яку називають “данням” 51.

Майже у кожному селі серед літніх чоловіків і жінок трапляються шарлатани, які називають себе знахарями 52 і запевняють, що хвороби можна вилікувати замовлянням — коли говорять нерозбірливі слова і дмухають декілька разів, на хворих. Якщо хвороба припиняється сама по собі або під впливом часу, вони мають тверде переконання, що допоміг саме цей засіб. Зрештою, важко описати усі засоби, до яких вдаються ці шарлатани, бо вони часто діють таємно і не відкриваються перед більш освіченими особами, які перебувають на вищому щаблі, а особливо перед лікарями, бо бояться переслідування, і хоча вони часто відправляють людину на той світ, родичі не скаржаться, а якщо ж природа хвороби така, що вона сама проходить, то знахарі приписують одужання собі. Незважаючи на те, що є багато прикладів їх невдалого лікування, селяни неохоче слухають поради лікарів і приховують від них свої болячки.

Ці шарлатани використовують як ліки відвари з трав, зібраних без розбору восени, обов’язково напередодні свята Преображення Господнього 53, коли рослини висохли й здерев’яніли. Серед тих трав я впізнав верхівки Hypericum perforatum, Centaurea cyanus, Scabiosa arvensis та інші, які не мають жодних лікувальних властивостей 54.

ВЕСІЛЬНІ ОБРЯДИ

У весільних обрядах Київської губернії іноді стільки смішних і дивних звичаїв, що вони не варті того, щоб їх описувати, тут ідеться про основні з них.

Сватання

Селяни Київської губернії рідко одружуються з любові як з одного, так і з другого боку, здебільшого ж за звичкою або згідно з уявленням, що неодружений чоловік не може вступити до розряду господарів. І хоча часто трапляється так, що хлопець і дівчина, кохаючи один одного, часто зустрічаються на вечорницях 56 або перед корчмою у святкові дні, їх одруження повністю залежить од волі батьків.

Взагалі сватання 57 відбувається таким чином: коли хлопцеві виповнюється 19-20 або 22 роки, батьки зобов’язують його одружитись і знаходять йому дівчину, на що він майже завжди погоджується без супротиву; тоді з-поміж сусідів вибирають сватів, посилаючи з хлібом-сіллю у хату, де живе обрана дівчина. Там викликають дівчину, яка з’являється і повертається спиною до сватів, дивлячись на стіну; її запитують, чи згодна вона одружитись з цим хлопцем (буквально: йти позаду нього), вона відповідає, не обертаючись од стіни: “Як батько й мати хочуть, то й я згодна”. Якщо батьки згодні, дівчина подає сватам хустку або рушник чи смугу тканини, тоді сватів починають пригощати і припрошувати. Коли батьки не дають згоди на одруження, то відмовляють таким висловом: “Нехай вам Бог дає щастя деінде, а нам деінде.”

У деяких селах замість відмови подають гарбуза 58, це вже свого роду конфуз, це робиться тоді, коли хлопець претендує на дівчину, яка займає вище, аніж він, становище. У такому разі молодь, яка звичайно слухає й заглядає через вікна у хату, побачивши, що піднесли гарбуза, співає: “Гарбуз зелений, не сватай дівки, парубок мерзенний”. Отож, одержавши відмову в одному місці, батьки посилають на другий, а іноді й на третій день сватів в іншу хату, доки не знайдуть нареченої для свого сина.

Весілля

Напередодні весілля, яке завжди відбувається у них в неділю, наречений і наречена у супроводі своїх близьких, а саме : молодий з боярином, молода з дівчиною, яку обрала собі за подругу (дружку) обходять геть усе село, йдучи від хати до хати, і скрізь, навіть на вулиці, зустрічаючи селян і навіть чужих людей, підходять до них, кланяються до землі, цілують руку найстаршим, а інших обнімають і запрошують усіх до себе на весілля 39 такими словами: “Просили батько й мати, і я прошу на хліб-сіль, на весілля.”

У хатах родичів і старших кладуть з цієї нагоди калач на стіл, дівчата, які супроводжують наречену, співають:

Усі двори обходили,

слізоньки не зронили,

як на батьків двір дійшла,

то стала — заплакала.

Ой, дворе ж мій, двореньку,

яка ж я тобі важка.

Не так тому дворенькові,

як своєму батенькові,

що він мене заміж оддає,

а діла не научає.

Навчать, доню, добрі люди,

батенькові жаль буде.

Увечері цього ж дня наречений разом із своїми батьками, родичами та знайомими, йдуть, співаючи, до хати молодої:

Ідемо до дівки,

як місяць до зірки,

несемо чоботи

шевської роботи.

Ой, вийди, Ганнусю, вийди,

не буде тобі кривди,

стань собі на помості,

частуй свої гості.

На дворі грязько, а в сінечках сухо,

вийди, Ганнусю, щебетухо.

Вийшла щебетати,

а тепер проси до хати.

У хаті нареченої дівчата співають, чекаючи їх:

В городі зеленая рута, жовтий цвіт,

чого тебе, Йване , досі нєт,

писала б листи, не вмію,

посилала б посли, не смію.

Пішла б я сама, та боюся,

далекая доріженька, подоб’юся.

Коли приходять у хату до молодої, дівчата співають:

Гуслі гудуть та в хату йдуть,

наряжайся, дівко Ганнусю,

бо візьмуть тебе.

Єсть у мене мій батенько,

не дасть мене.

Після цього батьки нареченої запрошують їх до столу й обдаровують родичів нареченого; жінкам дають очіпки, чоловікам — хустки, дівчатам — стрічки, а матері — чоботи; іншим знайомим замість подарунків дають по маленькій хлібині. Після цього відпочивають, молодь, чоловіки й жінки співають і танцюють 60. Увечері жінки печуть весільний хліб (коровай) 61, який ставлять посеред столу, при цьому жінки й дівчата співають різних пісень, серед інших ось таку:

Славний город, дівич-вечір,

Ой рано, рано, на три стіни кам’яні,

На четвертій золотій, маківочка,

А на тій маківочці ластівочка

Звила гніздечко з чорного шовку,

Перше дитятко Іванко,

А друге дитятко Ганнуся.

Наступного дня, тобто у неділю, їх ведуть до церкви до вінця, співаючи:


Давай, мати, шубу,

Підемо до шлюбу,

Із скрипками та з цимбалами

Та з молодими боярами.

Після обідні їх вінчають, а від вінця всі йдуть до хати нареченої, де на них чекає учта, і співають:


Вийди, мати, з калачем,

Вже ж твоє дитятко з паничем,

А не з паничем, тільки з мужиком,

Зв’язані рученьки рушником.

Мати нареченої зустрічає їх з хлібом-сіллю 63. Після обіду наречений з родиною повертається додому. У хатах молодих на столі ставлять гілку, прикрашаючи квітами чи калиною, яку вони називають “гільцем” 64, й співаючи в цей же час таких пісень:

По калину ходили,

Калину ламати,

Гільця добувати.

В того батенька калиночка,

Калину ламайте,

Розу щипайте, мені

Гільце звивайте.

А я дружечка менша всіх,

Звила гілечко краще всіх.

Наречений і наречена знову обходять село просити на весілля, з ними, співаючи, йдуть дівчата:

Матінко моя,

Тепер я не твоя,

Тепер я Грицькова (Петрова чи Іванова)

Шлюб брала, шлюб брала,

Тричі разом перед образом присягала.

Увечері молодий разом з рідними і близькими знову йде з музикою до хати нареченої, щоб забрати її до себе 65. При виході з хати йому співають:


Випроводжай мене, ненько, хорошенько,

До тей тещеньки гордой,

До тей Марусі хорошой,

А там мед-пиво п’ють,

А там мене молодого давно ждуть.

Перед молодим несуть гілку дерева, яку називають “гільцем.” Мати молодої, одягнена у вивернутий вовною назовні кожух 66, зустрічає молодих перед порогом з хлібом-сіллю, тримаючи його в руках, вкритих кожухом, а весільний хор співає:

Що то вийшло кострубатого?

Що то вийшло волохатого?

Який кожух волохатий,

Такий буде зять багатий.

Тоді дружки молодої стають перед молодим, захоплюють двері і не пропускають його до дружини, він удає що хоче силоміць проникнути до хати 67, за ним ідуть його друзі (бояри) з гілкою дерева, вони кидаються до столу, щоб зламати гільце молодої і поставити своє. Жінки і дівчата з боку молодої захищають своє гільце, яке все-таки ламається; тоді сідають за стіл і п’ють. Пізніше на голову молодої одягають очіпок, який вона кілька разів знімає і відкидає геть від себе, потім ділять весільний коровай між рідними і близькими таким чином: хтось із старостів бере шматочок цього пирога і, ставши на лаві, голосно каже: “У нашого князя і княгині є приятель (називає його ім’я), відгукнись, а як ні, то віддам коровай “запорожцям”. (Після церемонії вінчання у церкві і під час весілля молодих називають князем і княгинею). Після цього перед хатою ставлять перевернуту діжку, на ній кладуть хліб і сіль, біля неї ставлять молодих, мати, знову одягнена у кожух з вивернутою назовні вовною, кілька разів обходить їх довкола, кидаючи на землю горіхи або горішки і зерно. Потім молоду садять на сани, а молодий тричі обходить довкола і легенько б’є її нагайкою, примовляючи: “Покидай батькові норови, бери чоловікові” 68; потім молоду везуть у хату її чоловіка, де весілля триває далі 69.

Наступного дня у хаті молодого 70 печуть пиріг з нетовченим маком, обв’язують його червоними стрічками і йдуть із цим пирогом до батьків молодої з похвалами та подякою за гарне виховання доньки. Іноді на пирозі з товченим маком немає стрічок, у такому випадку це ознака негарної поведінки дівчини до одруження. Молода в цей час залишається у хаті чоловіка. Після цього батько, мати й родичі молодої ідуть до молодого, їх запрошують до столу. Та молода дружина тим часом десь сховалась, і коли мати питає, де її дочка, замість неї приводять переодягненого у жінку хлопчика, це роблять кілька разів; нарешті після наполегливих благань матері їй приводять доньку, яку та, начебто, й не впізнає.

Після цього батьки молодої роблять подарунки, подібні до одержаних у себе вдома; потім весілля з музикою йде до поміщика, священика й до старшини, повертаючись звідти, співають:


Ой, були ми у пана,

Там була нам повага,

Пили мед, горілку

За хорошую дівку.

Зрештою, весільні розваги тривають і на третій день 71.

УКРАИНСКЫЯ ПЂСНИ

ПЂсня

Пишовъ разъ на улицю

И теперъ вже каюсь,

Улюбывся у дивчину

Що во сни жахаюсь

Уся челядъ догадалась

Чого я вздыхаю,

И тепера уси знаютъ

Котору кохаю.

Молодыци и дивчата

Сталы говорыти,

Чего почав на улыцю.

Я часто ходыти.

Невтаица те коханнія

Такъ якъ въ мишку шило,

Заразъ збоку вси побачутъ

Що для кого могло.

Що хороша, то хороша

Красна якъ малына

Та ны знаю чыя буде

Тоже лыха годына

Якъ маргне и засміеця

Душа замирае.

Правду сказать що и въ Мошнахъ

Кращой нымае

Колыбъ мыни Богъ давъ

З нею шлюбомъ обручыця

Оправивъ бы пидъ шкло въ рамци,

Той сивъ бы дывывся.

Що хороша, то хороша

Хто ны гляне ахне

Пишовъ бы я еи сватать

Та гарбузомъ пахне.

ПЂсня Тытяна.

Съ того часу якъ жинывся

Я николы ны журывся;

Ой чукъ Тытяна

Чернобрыва кохана!

За Тытяну сто [тисяч?] давъ,

Бо Тытяну сподобавъ;

Ой чукъ Тытяна

Чернобрыва кохана!

За Марусю пьятака

Бо Маруся ны така;

Ой чукъ Тытяна

Чернобрыва кохана!

Якъ Тытяна засміеца

Въ души радить отдасца,

Ой чукъ Тытяна

Чернобрыва кохана!

ПЂсня служивывый

Ой служывый! Ой служывый!

Ны тоби пытаты,

И я жинка ны такая

Шобъ все росказаты.

Гей, сама, я не знаю чомъ тоби спускаю

Одчыпысь, ны вяжся лукавый москалю.

Я хазяика, ты пройдысвитъ, що-жъ ты розохрабрівся

Оглядайся, щобъ у чорта самъ неопынывся!

Гей, сама я не знаю чомъ тоби спускаю

Ты пидкрався я злодій до чужой хаты,

Ты одинъ тутъ… ни до шмыги зъ нами бушуваты

Гей, сама я не знаю чомъ тоби спускаю.

ПЂсня

Ой Зіймко, Зіймко то два мЂсяци ясны,

Ой мандровали два козаченьки красны,

И мандруючи съ тиха говорили.

Соби молоду дивчину пидмовили.

Поповичъ каже моя двичина буде,

Вдовинъ сынъ каже: хиба мене не буде.

Ой ходиможъ мы та въ чистее поле,

Котрый котрого та на стрЂлочку сколе.

Поповичъ ставъ на високій могилЂ,

А вдовинъ сынъ у глыбокій долинЂ.

Поповичъ стреливъ тай могилу перестреливъ.

Вдовинъ сынъ стреливъ тай у серденко вцеливъ.

По поповичу всЂ дзвоны задзвонили,

По вдовиченку всЂ луги зашумЂли

Поповичу отецъ, маты плаче,

По вдовиченку черная воронъ кроче,

Надъ поповичемъ воскова свЂча горить

Надъ вдовиченкомъ была береза шумить

Ой розвиваися сухая [лищ]нонько

Мейдруй за мною молода дивчинонько

Боюсь козаче съ тобою мандровати,

Щоб мини отъ тебе та дравы не мати

Ой мы дивчино ты дуная небого

Козакъ молодый ще не здрадывъ никого

Старинная народная пЂсня украинцовъ о МазепЂ

Ой съ пидъ низу та, и съ пидъ лиману

Та витеръ повЂвае,

Тамъ Мазепа ПалЂя Семенъ

На охоту-й вызывае.

Ой прійды, прійды Палію Семене

На охоту-й до мене

Та не буде Палію Семене

ТобЂ крывды-й одъ мене.

Ой, скоро Семенъ Паліенко

На подвиря въЂзджае

Ой, такъ заразъ проклятый Мазепа

Медомъ, виномъ поповае.

Ой, скоро, Семенъ Паліенко

Меду и вина напився,

Ой такъ заразъ вороному коню

Та гриву склонився,

Ой, якъ крикнувъ проклятый Мазепа

Та на свой уланы.

Ой, возмить, возмить ПалЂя Семена

Та забыите въ кайданы

Ой, заковали Семена ПалЂя

Та вкинулы- и у темницую

Ой, пиши листы, проклятый Мазепа

Та до царя у столицю.


Українські пісні [мал. на с. 63-65 (факсимільна частина)].


Танці та розваги селян… [мал. на с. 66 (факсимільна частина)].


Весільні звичаї… [мал. на с. 67 (факсимільна частина)].


ХРЕСТИНИ

Хрещення новонароджених у жителів сіл Київської губернії не має нічого особливого. У день народження дитини батько запрошує родичів і сусідів, і вони випивають за здоров’я новонародженого (родини) 72. Бабка-повитуха йде до священика, повідомляє його про народження і слухає його молитву з цього приводу 73. У цей самий день дитину разом з кумом і кумою несуть у дім священика, де він виконує у своїй кімнаті обряд святого хрещення 74. Після цього родичі і знайомі знову збираються у хаті батьків новонародженого і п’ють увесь день за хрещення (хрестини) 75. На другий день кожен з них приносить з собою горілку й різні наїдки 76; так вони розважаються увесь день і роблять подарунки дитині, залежно від своїх можливостей.

ПОХОРОН

Поховальні звичаї майже скрізь однакові: небіжчика обмивають, одягають у його одяг і кладуть на дерев’яній лаві 77. Родичі й знайомі приходять віддати останнє прощання 78 небіжчику і цілують його в обличчя. У цій кімнаті не відчиняють ні вікон, ні дверей, а до того ж і влітку, і взимку топиться ще й піч, така спека призводить до швидкого розкладу тіла й примушує прискорити похорон. Нарешті, найчастіше наступного дня, тіло кладуть на віз або на сани, запряжені парою волів, і везуть на цвинтар у супроводі священика із належними обрядами 79. У деяких селах Радомишльського повіту саньми користуються 80 навіть тоді, коли нема снігу, для того, щоб, як кажуть, не трясти тіло небіжчика. На віко домовини завжди кладуть хліб-сіль, іноді на ньому садять маленьких дітей. Ті, що йдуть за домовиною, особливо жінки з родини небіжчика, плачуть, голосять наспівно про добрі якості покійного 81, оплакуючи його смерть. Після похорону всі родичі й знайомі повертаються у хату небіжчика і сідають за столи 82, звичайно у кімнаті, де він лежав; на цій трапезі горілки буває багато, і дехто упивається.

При цій нагоді у них є багато різних забобонів, наприклад: коли небіжчик ще лежить у хаті, у діжечку з водою кидають ніж 83, щоб померлий не напився з неї уночі. Після похорону три ночі поспіль у хаті небіжчика запалюють свічку, ставлять склянку води, шматок хліба і два яблука (якщо є), згідно із уявленням, що протягом трьох ночей “душа” приходить пити й їсти 84.

У них також поширене вірування, що той, хто вмирає несподівано, ходить вночі 85 по селу й приходить до своєї хати, отож, щоб йому перешкодити, довкола могили сіють мак, те саме роблять біля хати, в якій він мешкав.

Заможні селяни замовляють панахиди 86, щонайменше один раз на рік, та влаштовують поминальний обід, на якому звичайно напиваються до сп’яніння.

Окрім такого поминання, щороку після Великодня 87 усі жінки й декілька чоловіків йдуть на цвинтар з горілкою й різними наїдками, там вони розпалюють вогонь, готують їжу і до самого вечора п’ють і їдять на могилах своїх померлих родичів, потім виливають склянку горілки: після такого жертовного узливання закопують у землю дві великодні крашанки.


Селянський похорон… [мал. на с. 71 (факсимільна частина)].

ПРИБЛИЗНІ РОЗРАХУНКИ РЕЧЕЙ, НЕОБХІДНИХ ДЛЯ ІСНУВАННЯ СЕЛЯНСЬКОЇ РОДИНИ

Селянська родина, у якої немає ні волів, ні коней (піша) 88 має, звичайно, для себе три зміни орної землі 89, що становить приблизно чотири з половиною десятини 90. Щороку вони засівають півтори десятини 91 озиминою і стільки ж яровиною, з них у звичайний рік збирають від 20 до 24 кіп 92, з яких, як правило, намолочують 12-15 четвертин (не беручи до уваги неврожайні роки) 93. Такої кількості хліба достатньо, щоб годувати родину протягом року. Солома ярових служить пашею для худоби (якщо така є у господарстві), а солома озимих іде на паливо.

Окрім цього, кожна родина має на своїй землі сад-город 94, де вирощують різні овочі й садять достатню кількість картоплі 95, яку вживають щоденно. Сіють також коноплі, з яких майже кожна родина тче полотно для своїх потреб 96.

Майже кожна сім’я тримає декілька свиней, з яких мають м’ясо й сало для домашніх потреб; дехто тримає кілька корів і овець 97, які дають молоко, масло, вовну та ін.

Щоб задовольнити інші життєві потреби, кожна родина шукає якесь заняття; наприклад, у жнива глава сімейства, зібравши врожай у себе, посилає дітей на допомогу сусіду, щоб заробити зерно, яке вони одержують за домовленістю за кожний сніп 98 і яке потім продають; пізніше, у вільний від польових робіт час, частина сімей йде на найближчі заводи й працює там за встановлену платню, доки заробить достатньо грошей, щоб задовольнити свої потреби.

РІЧНІ ОБОВ’ЯЗКОВІ ВИТРАТИ ДЛЯ РОДИНИ, ЯКА СКЛАДАЄТЬСЯ З СЕМИ ЧОЛОВІК:

сіль — до 2 крб. сріб.

рибу для постів перед Різдвом, Великоднем й Богоявленням 101 — 1 [крб. сріб.]

горілка на свята й різні непередбачені випадки, як-от: хрестини, похорон тощо — 4 [крб. сріб. ]

кухонне начиння й домашній посуд тощо — 50 коп.

На господарський інвентар:

сокира — 50 [коп.]

коса — 50 [коп.]

ніж — 10 [коп.]

заступ та мотика — 25 [коп.]

за обробку землі кожна родина сплачує податок — 3 [крб. сріб.]

дьоготь і смола — 50 [коп.]

державні податки та інші сплати й побори на кожну пішу родину — 6 [крб. сріб.]

священику за сповідь з розрахунку 3,5 коп. з душі. 7 душ, окрім інших випадків — 24,5 [коп.]

Всього: — 16 крб. 59,5 коп.

Приблизні витрати на одяг:

Робочий одяг для чоловіків звичайно коштує від 5 до 6 крб. на рік — 6 [крб. сріб.]

Окрім цього, святковий одяг, а саме:

кожух, який коштує — 5 крб.сріб.,

свитка, яка коштує 4 крб. і служить 2-3 роки, отже в рік виходить — 3 [крб. сріб.]

Одяг для жінок коштуватиме також до — 9 [крб. сріб.]

Всього: — 18 крб. сріб.


ОСНОВНІ ЗАНЯТТЯ СЕЛЯН. ХЛІБОРОБСТВО, ГОРОДНИЦТВО ТА РІЗНІ ПРОМИСЛИ

Найзаможніші селяни, які мають тяглову силу, — коней або биків, домовляються з владою чи купцями про перевезення різних вантажів або тягарів, або з власними продуктами вирушають до Одеси, Херсона, Миколаєва 102 та інших міст. Дехто щороку мандрує у Крим або на Дон по сіль та рибу, що їх, повернувшись у рідні краї, продають у сусідніх містах та містечках. Інші ж продають городину: картоплю, капусту, буряки тощо 103.

Ті, що живуть на берегах Дніпра та Прип’яті, сплавляють по воді будівельний ліс, дрова 104, вугілля, зерно до Києва, Кременчука та до інших міст. Багато хто з них, як чоловіки, так і жінки, особливо з Радомишльського та Овруцького повітів 105, щороку вирушають під час жнив у різні куточки Київської губернії, багатої на зерно; вони заробляють собі хліб, допомагаючи у зборі врожаю й одержують за це четвертий або п’ятий сніп. Повернувшись додому восени, вони йдуть працювати на паперові, скляні або інші фабрики, чи рушають у пошуках роботи до найближчих міст.

У селах є теслі, пильщики, колісники, ковалі, столярі, бондарі, мельники, кравці, ткачі, чоботарі, гончарі та рибалки 106.

У Радомишльському повіті частина селян з державних та поміщицьких маєтків виробляє смолу, дьоготь і вугілля, виготовляє клепки для діжок, випилює дошки для дахів (дранка і гонта та ін). Частина плавить залізо і скло. Багато хто займається бджолами 107, тримаючи вулики біля хат або встановлюючи їх на верхівках сосен у лісах.

У деяких місцях Київської губернії є багато шовковиць (Morus nigra) 108. Селяни, які мешкають у державних маєтностях, та інші, котрі мають шовковиці у своїх садах, розводять шовкопрядів; жінки виготовляють з них тканини, з яких роблять очіпки 109 на голову. Палата державних маєтностей збудувала у Київському повіті, поблизу села Черняхів 110 та містечка Трипілля 111 завод для розведення шовкопрядів, ним нині управляє надвірний радник Чижов 112. Багато шовковиць є також в Жуківцях, Вишгороді та в Бугаївці.


НАРОДНІ РОЗВАГИ. СЕЛЯНСЬКІ СВЯТА, ІГРИ ДЛЯ ДОРОСЛИХ І ДІТЕЙ, ТАНЦІ Й МУЗИКА

Селяни цієї губернії загалом не люблять ігор та розваг, характерних для інших місць 113. Найбільше задоволення вони мають від бездіяльності або пияцтва 114.

У святкові дні по обіді вони йдуть у сільську корчму, де й проводять решту дня. Там майже завжди є музики, оркестр складається з двох скрипок, цимбалів і бубна 115. Взимку вони грають у корчмі, влітку надворі. Музики одержують трохи грошей від хлопців і дівчат, які танцюють кожен по черзі, але окремо. Старіші селяни заповнюють корчму, де палять і п’ють або співають. Ті чоловіки та жінки, які туди не йдуть, особливо весною, влітку, інколи і взимку, сидять на землі перед своїми хатами, проводячи так цілі години, часто не кажучи ні слова. У цей час хлопчики й дівчатка граються у різні ігри, які називаються “король і циган”, “ворона й гуси” тощо 116.

Взимку, коли є сніг, хлопчики й дівчатка, здебільшого напіводягнені і майже босі, збираються на гірці й спускаються вниз на санчатах.


IV. ОСОБЛИВОСТІ ГРОМАДСЬКОГО ПОБУТУ СЕЛЯН

Управління містечками й селами здійснюють старшини або виборні 117, вони судять сварки, які виникають та приймають рішення щодо них.

Два рази на рік у кожному товаристві збираються гроші на сплату державних податків та інших казенних зборів. Хоча державні податки, згідно з розпорядженням уряду, повинні збиратися з кожної ревізької душі, та з багатьох причин це було б дуже обтяжливим для селян, тому відповідно до рішення місцевого управління податки кожної родини або кожного товариства вимагаються від глав родини з огляду на їх становище. Так, родина без худоби (піша) сплачує половину податку, а безземельний селянин — лише третю частину того, що платить селянин, який не має худоби, але має землю.

Селяни здебільшого носять прізвища 118 своїх предків, хоча трапляються й такі, що одержують нові прізвища або в насмішку, або через деякі особливі вчинки, фізичні особливості, вади чи чесноти, внаслідок чого родинні прізвища міняються.

За звичаєм батьки мають право дотримуватись власної волі при розподілі свого маєтку між синами і при виділенні посагу 119 для дочок, хоча здебільшого вони віддають перевагу синам.

Селяни, які мають достатню кількість тяглової сили, окрім хліборобства, займаються ще й іншими промислами; одні, як уже зазначалось, мандрують у Крим або на Дон по сіль та рибу; ті, у кого немає тяглової сили, йдуть на паперові, цукрові та інші фабрики по сусідству, дехто займається теслярством. В Овруцькому та Радомишльському повітах, де земля піщана і неродюча, селяни, які живуть неподалік лісу, виробляють смолу, дьоготь, вугілля та інші лісові матеріали. У період жнив вони вирушають у південні повіти Київської губернії, де майже завжди добрий врожай, допомагають збирати з поля зерно, працюючи за 4-й або 5-й сніп; в такий спосіб вони заробляють досить хліба для прожитку.

Ті, що живуть на берегах Прип’яті й Дніпра, наймаються на байдаки, які йдуть до Києва, Кременчука, Катеринослава та інших міст й перевозять по воді різні лісові матеріали та інші вантажі.

V. РОЗУМОВІ ТА МОРАЛЬНІ ЯКОСТІ Й ОСВІЧЕНІСТЬ СЕЛЯН

Селяни Київської губернії загалом мирні за вдачею, відзначаються добротою, серед них дуже рідко трапляються зловмисники; дороги скрізь безпечні, зовсім не чути, щоб говорили про вбивства чи крадіжки, багатьом селянам властиві поміркованість і логіка. Єдиною вадою багатьох з них є нахил до неробства і пияцтва. Вони, зрештою, набожні, не люблять неладу, гостинні; у них завжди знайдеться хліб-сіль, які щиро пропонуються кожному гостеві. Вони зовсім не насмішкуваті і не мають образливих приказок і прізвиськ для своїх сусідів 120. Повсякденна праця при обробці полів та інші сільські роботи впливають на їх моральність як у всіх людей праці, котрі виконують важкі роботи. Так, вони загалом думають мало, а душевні страждання, такі гострі у людей вищого стану, їм зовсім чужі, бо бажання їх геть обмежені. Вони взагалі малочутливі, їхній смуток нетривалий. Втрата тих, хто був їм дорогий, гнітить їх недовго, вони так само мало співчувають стражданням інших; незважаючи на свою постійну працю, злидні та всілякі нестатки, вони доживають до глибокої старості.

Серед селян Київської губернії мало таких, що вміють читати й писати, шкіл майже ніде немає, хіба що у маєтках, які належать державі 121. У кожному товаристві є школа для селянських дітей обох статей, в них налічується від 30 до 50 учнів; їх навчають російської граматики, арифметики й катехізису 122. У селах Київської губернії зовсім немає розкольників 123.

Доречно буде згадати про сільських священиків, зважаючи на їх вплив на моральність селян та на те, що вони можуть багато зробити для їх просвіти й поліпшення життя.

Ніхто не зв’язаний тісніше з селянами, ніж священик. Він знає всіх, бо сан змушує його щоденно відвідувати кожну родину, без нього не можна ні народитись, ні одружитись, ні вмерти, він очолює найурочистіші події життя, він поруч з людиною від народження аж до смерті.

Священик подає перший знак християнства щойно народженій дитині, він освячує подружжя, а для того, аби вони зрозуміли, що у своєму союзі повинні йти шляхом Божим, він веде їх із з’єднаними руками в урочистій процесії, довкола аналоя. Зрештою, священик приходить і до вмираючого із словами останньої втіхи у смертний час, він супроводжує домовину до місця спочинку, звертаючись до неба із звичними молитвами, а для того, щоб полегшити горе рідних і друзів, які супроводжують покійного до місця його вічного спочинку, в кожному місці, де зупиняється похоронна процесія, він промовляє слова втіхи, взяті із Святого Письма.

Повернувшись у свій скромний дім, священик завжди має бути готовий піти туди, де потрібна його допомога; двері його будинку повинні залишатися відчинені у будь-який час, палиця повинна завжди бути під рукою, а лампа готова, щоб її запалити. Для священика не існує ні відстані, ні пори року, ні дощу, ні снігу; він не гаючись має йти туди, де потрібен, отож він заслуговує на ім’я отця, як і називають його парафіяни. Тим більше тоді, коли він як добрий пастир утішає свою паству, співчуває її нещастям, вчить її долати людські страждання за допомогою Христового вчення, яке він проповідує. Йому не треба бути красномовним, достатньо розгорнути й читати. Кожна строфа Євангелія, яке просвітило світ, є філантропічною настановою для вдосконалення людського єства; а для тих, чий розум малорозвинений і кому важко збагнути його слова, буде достатнім приклад християнських чеснот, про які він розповість.

Однак обов’язки священика не обмежуються порогом церкви. Після виконання духовних обов’язків він має інше завдання — слідкувати за моральністю мешканців, оскільки серед них він єдиний, хто має освіту, лише він може дати їм настанови; він повинен розмовляти зрозумілою їм мовою, щоб довести до розуміння цих простих людей свої напутні слова, бо саме на нього покладено примирення ворогів, налагодження миру в родині; своїми порадами він може зменшити непорозуміння і ненависть, які іноді призводять до злочинів, що, на щастя, рідко трапляються у цих краях.

Сільські школи там, де вони є, завжди знаходяться під опікою священиків 124, дехто з них присвятив себе навчанню дітей, і я з задоволенням бачив, що більшість досягли значних успіхів. Успіхи їх учнів і учениць, незважаючи на їхній юний вік, досить часто дивують, це я й зміг спостерігати, буваючи присутнім на іспитах.

Звісно, було б бажано, щоб до стількох обов’язків, священик долучив ще й вміння надавати інколи медичну допомогу важкохворим, до яких його кличуть; це особливо важливо у селах, віддаленних від міст і містечок, де бракує лікарів. Відповідно, добре б було, щоб вони мали деякі знання з гігієни й медицини, оскільки щодня їх викликають до пацієнтів, захворювання яких здебільшого полишено напризволяще, тоді як благотворні поради й деякі звичайні медикаменти змогли б вилікувати або, принаймні, полегшити страждання хворого. Його поради з гігієни допомогли б запобігти епідеміям, зменшити зараженість та кількість хворих; наприклад, скільки б дітей залишилися живими, якби він міг переконати матерів не годувати немовлят більше, аніж потрібно; скільки б лиха було відвернено, якби він міг пояснити мешканцям, що не слід вірити різним шарлатанам, яким селяни часто-густо сліпо довіряють, а ті замість того, щоб вилікувати, лише ускладнюють перебіг хвороби; особливо треба показати цим простим людям, що абсурдно вірити у магічні слова (шептання), якими майже у всіх селах старі жінки начебто лікують хвороби. Таке саме становище з так званим чаклуванням, на рахунок якого селяни відносять свої хвороби.

Найбільше проти пияцтва, через яке людина деградує і тупіє і яке призводить до злиднів його й родину, нищить його здоров’я, а часто зводить у могилу, саме — підкреслю — проти цієї вади, якій влада може зарадити лише частково, священики повинні спрямувати усі засоби переконання, щоб зарадити незгодам і нещастям, до яких воно призводить або, принаймні, скористатися своєю владою, щоб завадити молодим людям набути цієї згубної звички. Оскільки селяни напиваються саме з нагоди релігійних свят, на хрестинах, весіллях і похоронах, священики повинні пояснити їм, що вони всупереч релігії оскверняють ці свята пияцтвом. Іноді, на жаль, трапляється так, що священики самі схильні до цієї вади. За яким же правом проповідують вони стриманість? Адже вони втрачають шану, яку викликає їхня священна місія, стають негідні свого сану. Та найгірше те, що їх приклад починають наслідувати; у тих селах, де священики випивають, налічується більше п’яниць серед парафіян; за виконання своїх обов’язків ці священики здебільшого вимагають непомірної плати навіть від найбідніших селян.

Селяни дуже прив’язані до рідних місць, з розмови з ними можно зробити висновок, що вони не хотіли б залишати своїх сіл, де побачили світ, ні за будь-які вигоди, що могли б мати деінде. Багато з тих, кого покликали на захист вітчизни, майже завжди повертаються після 25 років служби 125 на відпочинок під рідний дах; навіть ті, які, заслуживши своєю хоробрістю й мужністю підвищення в чині та винагороду, могли б жити в достатку там, де побажали б, навіть вони квапляться повернутись, щоб провести решту своїх днів під рідним дахом або, принаймні, серед родичів і давніх приятелів. Для прикладу розповім історію одного ветерана, якого знав особисто.

РОЗПОВІДЬ КОЛИШНЬОГО ВОЯКА, ЯКА ХАРАКТЕРИЗУЄ ЙОГО ПРИХИЛЬНІСТЬ ДО РІДНОЇ ЗЕМЛІ ТА РОДИНИ

Щоб показати, наскільки мешканці цього краю прихильні до місця, де вони побачили світ, вважаю, що не можна не розповісти про такий цікавий випадок.

У 1846 р. я їздив по всій Київській губернії, з метою скласти її топографію, у селі Соснівка, що належить до Веприківського товариства Васильківського повіту, я зустрівся після приїзду з відставним офіцером, який поквапився виявити свою гостинність. Це був чоловік років п’ятдесяти, високий, худий, блідий, з чорним волоссям і вусами, одягнений у чистий військовий сюртук, застібнутий на всі ґудзики. Його манера і мова свідчили, що він звичний до світського життя. Він повів мене до дерев’яної побіленої хати з цегляними димарями через невеликий сад з симетрично посадженими фруктовими деревами, огороджений майстерно плетеним тином. Охайність, чистота і порядок, які я побачив довкола такого скромного житла, підказали мені, що це помешкання військової людини; у мене склалось добре враження про людину, якій воно належало, бо, зізнаюсь, я ненавиджу бруд і безладдя — цих дітей лінощів.

Я входжу в гарно вибілену кімнату з кількома вікнами, окрім простого вмеблювання у ній немає нічого прикметного, хіба що розвішані по стінах образи, дві дорогі турецькі рушниці, шабля, гарний кинджал та червона шапочка, прикрашена довгими чорними вовняними нитками, які носять черкеси. Це, напевно, було його вбрання за часи військової служби. Гарна зброя свідчила, що він служив на Кавказі, вона ж стала темою розмови, яку він урвав, наказавши приготувати чай. “Ви воювали на Кавказі?” — запитав я його. — “Так, — відповів він, — я там ледве не загинув. Я прожив декілька років у Тифлісі, та хоч я й не міг скаржитися на долю, туга за батьківщиною, спогад про дружину та родину покликали мене у рідне село, бо я тут народився.” — “Чи давно ви повернулись?” — запитав я. “Уже чотири роки,” — почув у відповідь. — “А скільки ж років ви прослужили?” — “О, пане, — сказав він, — моя історія довга і цікава. Якщо хочете, я розповім її вам. Звуть мене Бочаленко, я народився підданим колезького радника Харленського, колишнього власника цього села; у 16 років я одружився з донькою сусіда-селянина, на кілька років старшою за мене. Ми жили настільки щасливо, наскільки дозволяло наше бідне становище, але у нас не було дітей. Це, очевидно, й вирішило мою долю, бо у 1815 р. через 18 місяців після одруження управляючий визначив мене у рекрути 126 і мене прийняли. Я залишив сім’ю і мою бідолашну дружину і став солдатом. Доля захотіла, щоб за свою добру поведінку мені пощастило здобути прихильність майора полку, який навчив мене читати й писати; отож я вже міг працювати в полковій канцелярії. Я захопився читанням книг, які потрапляли мені під руку, з них я набирався певних знань, яких дуже прагнув; зрештою, мені вдалося розширити свої знання з військової справи. Розповідь про мої походи була б довгою; отож, після кривавих битв, де за моєю поведінкою спостерігали, мені присвоїли звання унтер-офіцера 127, потім підпрапорщика 128, пізніше — прапорщика 129. Далі нас послали на Кавказ і під час штурму редута 130, ворог звалив на нас уламок скелі, який розбив мені груди, я упав бездиханним, знайшли мене лише наступного дня, віднесли у лазарет, де невсипущий догляд та талант військового медика повернули мене до життя, на що вже не було надії. Мені довелося довго бути у жалюгідному стані, та й досьогодні я відчуваю себе нездоровим. Мені довелось подати у відставку, яку й одержав разом з пенсією 800 крб. асигнаціями у званні прапорщика. Я перейшов на цивільну службу, отримавши посаду у Тифлісі, де я й влаштувався, купив землю, збудував кам’яний будинок, посадив сад, за кілька років назбирав трохи грошей. Я жив спокійно, у непоганому достатку, якби крім страждань, яких мені завдавала жорстока рана, мені не докучав інший біль — туга за батьківщиною. Ці краї були мені зовсім чужими; спогади про рідний край та родину і особливо дружину обсіли мене, я знав, що вона, бідолашна, змушена заробляти на прожиття. З іншого боку, оскільки після того, як мене призначили офіцером, я не отримував відповіді на відправлені у різні краї листи, я зробив висновок, що моєї дружини і моїх батьків уже немає і що мої переживання були даремними. Аж от одного разу завдяки випадку я зустрів солдата, уродженця сусіднього з нашим хутором села, який знав моїх батьків. Від нього я довідався, що їх уже немає, але дружина ще жива. Ця обставина поновила мої приховані страждання й прикрості і примусила мене повернутись на батьківщину. Я відмовився від місця, продав свій дім і сад, купив коней, подорожній екіпаж і назавжди залишив ті місця. Я їхав помалу і після кількох тижнів подорожі, бо моє слабке здоров’я не дозволяло мені їхати швидко, дістався до цього хутора.

Та ба! Всі мої родичі й знайомі пішли вже з цього світу, мене ледве впізнав дехто з старих людей. Село вже не належало тому поміщику внаслідок відомих вам подій 131.

З великими труднощами я розшукав стареньку селянку, вона розповіла, що моя дружина служить у Києві у місцевого купця і дала його адресу. Тоді я не гаючись купив хату й поле, підремонтував її, як самі бачите, і невдовзі вирушив до Києва у пошуках дружини. Я дістався до Подолу, до названого мені купця, відвів його убік і запитав, чи не служить у нього селянка на ім’я Гапка, він відповів ствердно, але здивувався: “Що ж за справа у Вашої милості до цієї бідної і старої служниці?” — “Пане, — відповів я, — скажу вам таке, що вас, напевно, здивує. Ця селянка — моя дружина.” Це його дуже вразило. І все ж він одразу сказав, щоб покликали Гапку, йому відповіли, що вона пішла по воду до Дніпра. Тим часом купець запропонував мені присісти і наказав подати сніданок. Я вважав за свій обов’язок розповісти йому, як так вийшло, що я чоловік жінки, що в нього служить. Це його дуже зацікавило, і йому стало соромно за вигляд, в якому вона з’явиться, коли ж вона несподівано ввійшла у вітальню, одягнена, як київські служниці. — “Що бажаєте, пане?” — запитала вона купця. Я ледве впізнав її, бо залишив молодою, а переді мною стояла стара зморшкувата жінка, і все ж я підійшов і звернувся до неї: “Чи впізнаєш мене, Галко?” — “Ні, Ваша милість, — відповіла вона, — я вас ніколи не бачила.” — “І все ж, я твій чоловік.” — “О, Ваша милість, не насміхайтеся з бідної старої жінки.” — “Запевняю тебе, що я кажу правду.” — “Але мого чоловіка немає вже 20 років, а якби він був живий, то як могло статися, щоб бідний селянин та став паном, це неможливо.” — “Послухай же, я тебе не обманюю, це правда. Ти — Гапка, а я — Іван. Я знайшов тебе, щоб жити разом на хуторі, де обоє народилися. Ходи, обійми мене, дружино моя, після стількох років злиденного життя, тепер ти трохи відпочинеш.” Думаючи про її злигодні, я не міг стримати сліз. Переконавшись нарешті, що я кажу правду, вона обернулась до святих образів, перехрестилася, після багатьох поклонів і молитв підвелася, хвалячи Бога, і, плачучи, кинулася в мої обійми. Очевидець цієї сцени, купець, був дуже зворушений і не промовив ні слова. Тим часом з’явилася господиня дому, яка здивувалася не менш, дізнавшись, що її бідна стара служниця стала панею, але, ставлячись до неї завжди добре, вона похвалила її за старанність і працьовитість.

Вони затримали мене в себе, виявляючи багато знаків уваги, бо були чесними купцями, і справи у них йшли добре. Я попросив господиню допомогти купити відповідні тканини і шубу для моєї дружини, бо не хотів виходити з нею, доки вона не буде одягнена належним чином. Через декілька днів ми покинули цих чесних людей, подякувавши їм, приїхали сюди з дружиною і оселилися тут”.

Тут зайшла його дружина, несучи тацю з чашками та склянками для чаю. Вона виглядала так, як і описав цей офіцер: це була старенька, невисока жінка, зморшкувата й посивіла. Я бачив, з якою повагою він ставився до неї і наскільки вона йому віддана. Вона подала чудову вечерю, приготуванням якої займалася сама, бо навчилась куховарити у Києві. Нарешті, я щиро подякував офіцеру за гостинність й поїхав, попрощавшись з ними і побажавши їм всіляких гараздів.

Я розповів цю історію, щоб показати любов жителів України до рідного краю, а також для того, аби відзначити чесноти, що заслуговують на те, аби їх гідно оцінили всі, хто про це дізнається, бо той факт, що людина, котра після стількох років і зміни становища не вважала принизливим визнати дружиною жінку низького стану й назватись її чоловіком, можна віднести до рідкісних чеснот.


VI. НАРОДНІ ПЕРЕКАЗИ

Оскільки Київська губернія була колись театром тривалих і кривавих битв, то жителі цього краю й понині зберігають спогади про них. І досі розказують про татарські і турецькі набіги; їх імена вживаються як лайки, наприклад, вони називають “бусурманами” (мусульманами) тих, хто не дотримується посту. Коли вони зустрічаються на великі свята і питають: “Чи ж був ти у церкві?”, то чують у відповідь: “Ну, як би це я не пішов туди, чи ж я татарин?”. Є й приказка: “Невчасний гість (коли дають лад у хаті) гірший від татарина”. Я часто чув, як замість лайки використовували ім’я Мазепи 132.

У Київській губернії є довжелезний вал 133 довжиною понад 200 верст, який перетинає частину її, — в околицях містечка Умань, поблизу Василькова, далі повз Фастів; я не знаю, як далеко він сягає, дехто каже, що аж до Варшави. Цей насип настільки незбагненний, наскільки величезний, схоже, що він належить до найдавніших часів, бо про нього немає жодної згадки в історії. Характерно, що цей вал тягнеться не прямою, а звивистою лінією. Цілком природньо, що він дивує селян, які складають про нього казки. Вони пов’язують його виникнення із страшним велетенським змієм 134, який утворив його, проповзаючи по цій землі. Змій цей, як кажуть, щоденно поїдав жителів краю, отож вони погодились віддавати йому в жертву своїх дітей; але один коваль, Грицько-сміливець, схопив кліщами розпечений шмат заліза із своєї кузні, пішов, жертвуючи собою, прямо на чудовисько і подав йому це залізо. Змій, думаючи, що це дитина, жадібно ковтнув його й одразу ж здох.

Серед народу поширена також розповідь про розбійника на ім’я Мамай, зображення якого зустрічається у багатьох хатах 135. Він сидить під дубом, грає на бандурі (вид гітари), віддалік на дереві висить чоловік, а внизу написані такі слова:

Хоч на мене дивишся, та не угадаєш,

Як зовуть і відкіль родом,

І як прозивають, нічичирк не знаєш,

Коли трапилось кому у степах бувати,

То той може моє прізвище вгадати.

Жид з біди за рідного батька почитає,

А ляхва дурна милостивим добродієм називає,

А ти, як хочеш, то так мене називай,

Аби лиш не крамарем.

У Чигиринському повіті поблизу села Черкас мене водили до величезного, вже давно всохлого дуба. Його називають дубом розбійника Мамая. Колись у затінку цього дуба він влаштував своє пристановище, а на гіллі цього дерева вішав поляків і жидів, які потрапляли йому до рук, та й його самого на ньому пізніше повісили.


Розбійник Мамай [мал. на с. 94 (факсимільна частина)].

Мамаїв дуб


РІЗНІ ХРОНІКИ, ЗНАЙДЕНІ У ЦЕРКВАХ ІСТОРІЯ СЕЛА БІЛОГОРОДКИ

Білгород, нині Білогородка, казенне село Київської губернії і повіту 136 знаходиться на відстані 23 верст на захід від Києва на пагорбі, внизу якого тече річка Ірпінь, на її лівому березі лежить поміщицьке село Ігнатівка 137. У 990 р. Білогородка була укріпленим містечком 138. Великий князь Володимир Святославич оточив його подвійним валом й перевіз туди жителів інших містечок, прибуло їх дуже багато, бо, як пише у своєму літописі історик преподобний Нестор 139, князь дуже любив це місто. До того часу, тобто до прийняття християнства Володимиром, це був замок, у якому він тримав своїх дружин.

У 995 р. великий князь Володимир Святославич здійснив поїздку у Новгород, щоб зібрати там військо проти печенігів, які спустошували околиці Києва 140. Довідавшись, що князь відсутній, ті оточили і взяли в облогу Білгород, нікого не впускаючи й не випускаючи з замку, що призвело до великого голоду. Не маючи надії на допомогу Володимира, жителі, дійшовши краю, вирішили здатися ворогу; лише один старий чоловік запротестував й запропонував старійшинам почекати ще три дні. Потім він порадив зібрати від кожного жителя жменю вівса, пшениці або висівок, жінкам наказав приготувати з цього цижу 141, з якої варять кисіль і звелів викопати два колодязі: в один налили діжку киселю, в інший мед 142, знайдений у князівському погребі. Наступного дня звелів послати до печенігів і запропонувати їм взяти заложниками місцевих жителів, приславши у Білгород десяток їхніх чоловік для переговорів. Печеніги, думаючи, що жителі вирішили здатися, прийняли заложників і послали найкращих своїх людей. Жителі міста звернулися до них з такими словами: “Чого даремно виснажуєте себе, адже хоч би й десять років ви тут стояли, ви нам нічого не зробите, адже ми одержуємо наші наїдки від землі, а якщо не вірите, можете переконатись на власні очі”. Привівши їх до колодязя, вони витягли з нього відро киселю, потім зачерпнули з іншого колодязя, поїли самі і дали печенігам, які також поїли й були дуже здивовані. Вони сказали жителям, що їхній князь у це не повірить, доки сам не переконається. Тоді вони набрали в одну посудину 143 киселю, в іншу — меду й понесли князю, який покуштувавши, звільнив заложників і зняв облогу міста. Преподобний Нестор розповідає про цю подію у своєму літописі.

Збудувавши містечко, великий князь Володимир Святославич у 992 р. визначив його як місцеперебування єпископа, їх були по черзі десять до татаро-монгольської навали 144.

Кафедральна церква була присвячена Святим апостолам 145, тепер на тому місці дерев’яна церква Воскресіння Христового 146.

Після зруйнування Києва татаро-монголами уся країна потрапляє у 1320 р. під владу литовців 147, а у 1560 р. — під владу польських королів 148. Польські історики описують це містечко, оточене лісами, які простяглись від Дніпра до річки Прип’яті, вони називали цей край київським Поліссям. Згідно з третім пунктом угоди, укладеної між Росією й Польщею 1 травня 1686 р. 149, землі від гирла річки Стугни до містечка Василькова й вище аж до берегів річки Ірпінь, а також землі, розміщені між цими двома річками, відходили до Росії, таким чином Білогородка опинилась на кордоні. І лише після другого поділу Польщі у 1793 р. вона опинилась в межах Російської імперії 150. Від стародавнього містечка залишились високі подвійні вали, всередині яких знаходився замок Володимира, а тепер церква, другий вал оперізував усе містечко.

У 1846 р. нижче села Білогородки у річечці Бочалці, що впадає в Ірпінь, знайдено бронзовий дзвін вагою близько шести пудів 151; я звелів витягти його з води і віддав київському цивільному губернатору Фундуклею 152. Його, очевидно, вкинули у воду, щоб уберегти від пограбування татарами, під час набігів на ці місця у період зруйнування Києва 1320 р. 153, на ньому видно напис латинською мовою 154.

На дзвіниці сільської церкви мені показали дзвін, трохи менший за перший, зроблений з того самого металу, він схожий на сучасний; створюється враження, що як за формою, так і за характером напису слов’янськими літерами вони виготовлені тим самим майстром, однак дату прочитати неможливо.

Дзвін з давнім слов’янським написом… [мал. на с. 100 (факсимільна частина)].

Історичні документи, знайдені у рукопису від 1667 року в Скитівській церкві Васильківського повіту: “Року 1710 потуранням Божиїм у Києві та багатьох інших містах з обох боків Дніпра, була нищівна епідемія чуми, багато мешканців міста Київа померло, а також і у всіх Київських чоловічих та жіночих монастирях. Єдиний Київський Михайлівський Золотоверхий монастир залишився цілим та непошкодженим, як і жодний ченець у ньому не помер, так само і у приписному Пустинському Свято-Онуфрійському Анницькому монастирі. Того ж року скрізь дуже багато було сарани, за винятком Михайлівського монастиря, тоді як у верхнім Києві її було багато тривалий час. Все це сталося благодаттю Божою, молитвами та іконою Пресвятою Богородиці Діви Новодворської, яка там знаходиться й робить чудодійство, захистом святого Архистратига Христова Михайла та усіх святих ангелів, захистом святої Великомучениці Варвари нетлінно тілом там попиваючої, да буде їм честь та слава!”

Рукописна примітка на старовинному Євангелії церкви Успіння Пресвятої Богородиці в містечку Стайки, яке знаходиться на березі Дніпра: “Ця книга, Євангелієм названа, подарована козаками Війська Запорозького Михайлом Жилилом і Семеном Шумаком, з дружинами та нащадками на вічні часи. Нехай вона не виноситься з храму Успіння Пресвятої Богородиці, а той, хто зважиться заволодіти нею, буде проклятий навіки. Хіба що він поверне цю книгу в храм на те місце, звідки її взято. Семен Шумак, козак Війська Запорозького.”

Оповідь про Вишгород

Вишгород був колись містечком, знаменитим своїми святими Борисом і Глібом 155. Сьогодні це село, розміщене на 17 верст вище Києва 156 на високій горі, підніжжя якої омивається Дніпром. Воно засноване у V ст. Хоривом, наймолодшим братом Кия, засновника Києва у цей же період, від імені якого й пішла назва міста. Спершу містечко називалось Хоривиця 157.

У 949 р. велика княгиня Ольга стала дружиною київського князя Ігоря 158, який, одержавши це місце в посаг за Ольгою 159, збудував для неї замок, названий Ольжиним городом 160 або замком*, пізніше у зв’язку з його розташуванням вище Києва на березі Дніпра назвали Вишгородом.

Спершу Вишгород належав великим князям київським, де була їх резиденція, у 1072 р. 162, до нашестя татаро-монголів це було укріплене княже місто поблизу Києва.

У 1240 p., в тяжкий для всієї Русі період 163, його було пограбовано, зруйновано і, нарешті, спустошено татарами, тепер на місці знаменитого й квітучого містечка Виш горо да знаходиться невелике й бідне село під такою самою назвою 164.

У 989 р. великий київський князь, святий Володимир, перший святий під цим ім’ям, збудував у Вишгороді першу християнську церкву 165, де було покладено тіла його синів, святих мучеників Бориса і Гліба, вбитих їх братом-варваром, першого вбили на річці Альті 166, а другого на Смядині**. 167

Після того як церква згоріла 168 у 1030 p., великий князь Ярослав Володимирович, збудував дерев’яну церкву 169, куди було перенесено і покладено в одну домовину мощі Бориса і Гліба, які не постраждали від пожежі. Після зруйнування і цієї церкви 170 великий князь Ізяслав Ярославич збудував третю у 1070 р. 171, залишки святих мучеників було перенесено туди, і з цієї нагоди спостерігався ряд чудесних зцілень серед віруючих 172.

У 1075 р. великий князь Святослав Ярославич заклав фундамент кам’яної церкви 173, і після його смерті її будівництво завершив його син Олег, князь чернігівський 174. У 1112 або 1115 р. Володимир Мономах освятив її в перший день травня 175 (минуло ціле століття відтоді, як вона почала будуватись) і вдруге 176 реліквії святих Бориса і Гліба було перенесено з дерев’яної церкви до кам’яної. У 1240 р. у часи нищівної навали монголо-татарських варварів церква ця була пограбована й геть зруйнована, як і жіночий монастир, що знаходився у Вишгороді*** 177, звідки Андрій Боголюбський 178 вивіз у Володимир образ Божої Матері, привезеної до Києва із Константинополя купцем Пірожеско 179. Тепер вона знаходиться у Москві, й називається Володимирська Богоматір 180.

* Кроків за 150 від церкви є висока рівнина, яку нині називають Замковищем. Ймовірно, що саме там знаходилась резиденція княгині Ольги 161.

** Альта знаходиться у Переяславському повіті Полтавської губернії, а Смядин — у Смоленській губернії.

*** Місцезнаходження та назва цього монастиря невідомі. Поблизу церкви у місці, що називається Ніковщина, а тепер знаходиться цвинтар, під час копання ям для поховання знайдено багато великих каменів, які вказують, що монастир знаходився тут.

Монастир Спаса , що знаходився на північ неподалік Вишгорода 181 було також повністю зруйновано. І донині виділяється місце, де він знаходився, воно називається Спашина 182. Пізніше монастир відновлено неподалік між горами, як і сьогодні, він називається Межигірським 183, там знаходиться фаянсова фабрика 184. У часи литовського, а потім польського правління 185 у Вишгороді збудовано дерев’яну церкву на місці кам’яної 186, але у 1662 р. поляки й татари, воюючи, зруйнували церкву під час переправи через Дніпро нижче Вишгорода 187, використавши ліс і дошки, а також іконостас для будівництва мосту. При цьому образ Богоматері із цієї церкви, після того як послужив для переправи, татари викинули у річку. Хвилі віднесли його до Києва на Поділ, там його виловили і передали у Братський монастир 188, де він зберігається і донині, де йому поклоняються віруючі. У цій церкві у Вишгороді був ще образ Христа-Спасителя, татарин дуже поглумився над ним та вчинив кощунство, пробивши списом дірку у бороді. Ще й тепер можна бачити цей слід, що має вигляд рани на живому тілі із запеченою кров’ю. Цей образ 189 зберігається у цій же церкві, його дуже шанують віруючі.

Близько 1769 р. 190. київський полковник Костянтин Дмитрович Мокієвський 191 на місці церкви, сплюндрованої поляками і татарами, спорудив нову дерев’яну 192 церкву, присвячену Борису і Глібу. Пізніше, коли церква почала руйнуватись, вишгородський священик Василь Лук’янович збудував нову трибанну церкву, у 1744 р. на місці кам’яної 193, зруйнованої Батиєм, присвячену тим же святим, її фундамент цілий і донині, та центральна баня церкви похилилась на північ, незважаючи на внутрішні підпірки, як через те, що будівля зведена на підвищенні, так і через те, що грунт не щільний.

Біля церкви в п’яти аршинах од вівтаря слід згадати колодязь, який існує з незапам’ятних часів. Колись тут був тайник або церковний погріб, він має 12 аршинів глибиною, його вода чиста, здорова, холодна, легка. У першу неділю кожного місяця відбувається хресний хід, бо вода ця робить чудеса, її використовують лише для пиття і приготування їжі. Багато хто з віруючих окроплюється нею і бере з собою на згадку про своє поклоніння.

З Батиєвих часів нічого не відомо про місцезнаходження мощів Бориса і Гліба. їх, очевидно, заховали десь під церквою або біля неї, де вони знаходяться і тепер. Навіть зараз ці мощі свідчать про свою присутність у цих місцях силою благодаті, яка сходить на тих, хто приходить у храм з ревною вірою. Щороку 24 липня у Вишгород звідусіль сходяться натовпи прочан, щоб вшанувати цих святих. Одному Богу відомо, коли і як будуть віднайдені ці безцінні, дорогі для віруючих реліквії.

У цій церкві є рукописне Євангеліє 194, написане дяком Жуком у 1699 p., подароване київським полковником Мокієвським. Воно переписане чітко й вірно на гарному віленському папері; можна подумати, що воно надруковане. Варто відзначити вірші, написані золотими літерами на одній з перших сторінок, з його гербом: “Нікому не дозволено мати їх, ні привласнити те, що подаровано церкві, повинно зберігатися. Бог дасть спокій і мир усім боголюбним, і пану Костянтину Мокієвському за цей дар, як і його друзям, здоров’я на багато років. Нехай ті, що цього варті, довго живуть на цій землі та стануть щасливими на небі зі святими. 1699р.” На перших аркушах внизу кожної сторінки вміщено дві строфи віршів: “В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь. Благородний у слові мужній пан Костянтин, в серці благочесний, превозлюблений син його Царської Величності, знатний благочестивий у своєму серці, улюблений син його Імператорської Величності, дуже знатний ватажок знаменитих запорозьких вояків, київський полковник, могутній Мокієвський, щедрий благодійник, з любов’ю над усе шануючий святих мучеників, люблячи всім серцем Бога, наказав переписати цю книгу своїм коштом для святої церкви, спорудженої у Вишгороді на честь святих Бориса і Гліба, щоб слово Боже все більш примножувалось у цьому храмі”.

Герб Київського полковника Костянтина Мокієвського… [мал. на с.109 (факсимільна частина)].

Переклад віршів під гербом Костянтина Мокієвського: “Нехай мужність Костянтина буде записана золотими літерами, а дні його життя вкриті славою і спокійні. Збережи, Свята Діво, здоров’я пана Мокієвського, охорони все, чим він володіє, твоїм святим ключем, знищи ворогів його мечем, він завжди молитиметься до Тебе зі сльозами перед Хрестом, як і його улюблені учні. Нехай Хрест всюди береже його в битвах і нехай мужній Костянтин завжди перемагає святим хрестом своїх ворогів […].”

Два стародавніх написи під образами у церкві в селі Лютіж Київського повіту.

Напис на іконі Спасителя: “Раб Божий Себастьян, в чину інока наречений ім’ям Сільвестра Андрієвича, київський бургомістр, преставився 1621 року і похований у святій церкві Межигірського монастиря, присвяченій Святому Спасителю, нашому Господу Богу Ісусу-Христу. Ця ікона з зображенням розп’яття Христа дана, щоб на тіло покійного бути покладеною. Вона виконана коштом і благочестям його зятя Кирила Пінчука і його дружини Васси, щоб завдяки їх молитвам і старанням Господь відпустив йому гріхи і він увійшов у Царство Небесне.”

Напис на іконі Богоматері: “Цей образ Спасителя, виконаний на дереві, надав благочестивий міщанин богом хранимого міста Києва до храму Преображення Господа Бога Спаса нашего Ісуса-Христа у Межигірському монастирі за держави ігумена отця Воментарія до ухвали Господу Богу та на прикрашення храму і на довічну пам’ять та відпущення гріхів.”

Напис, зроблений у книзі “Акафісти”: “Слава, честь, глибока пошана та вдячність Богу єдиному у неподільній і незбагненній Трійці, Отцю й Святому Духу, прославимо давшего цю книгу, яка називається “Акафісти”, з іншими захисними молитвами, почавши робити й здійснювати за добродійного царювання найсвятішого й самодержавнішого Великого Государя Царя й Великого князя Петра Олексійовича Великої, й Малої, й Білої Росії самодержця, вперше літо від поразки короля шведського при доброчинному царевічеві й Великому князі Олексії Петровичі. За щасливого регментарства дружини його милості вельможного пана Іоана Скоропадського, його царської найсвітлішої величності гетьмана обох боків Дніпра, в перше літо архімандрії пана отця Іларіона архімандрита Печерського у святій великій чудодійній Києво-Печерській лаврі у 1704 році.”


ІКОНА І ДАВНІ БРОНЗОВІ ХРЕСТИ, ВИКОПАНІ В КИЇВСЬКІЙ ГУБЕРНІЇ

Стародавні триптих і бронзовий хрест… [мал. на с.115 (факсимільна частина)].

Стародавній срібний хрест… [мал. на с.116 (факсимільна частина)].

СТАРОДАВНІ КОШТОВНОСТІ

Стародавні прикраси з золота, срібла, скла, бурштину і міді, знайдені в землі у Київській губернії. 1) П’ять золотих стародавніх амулетів, на яких рельєфно зображені два сфінкси та ідол. Знайдено в землі у 1845 р. біля містечка Романівка Сквирського повіту. 2-5) Стародавній браслет і три срібні сережки, знайдені в землі у тому самому місці у 1850 р. 7) Дві стародавні сережки з чистого золота, вагою 14 дукатів, які збереглися настільки добре, ніби вони тільки-но вийшли з рук ювеліра. Знайдено у 1847 р. в могилах, відкритих на правому березі Дніпра у піску, там, де колись було місто Бужин — за дві версти від села Шабельник Чигиринського повіту. 8) Срібні сережки такої ж форми, як і попередні. Знайдено на тому самому місці. 9) Дві золоті сережки з маленькими перлинами, також у доброму стані. Знайдено на тому самому місці. 10) Стародавня сережка з жовтого бурштину. Знайдена на тому самому місці. 11-14) Скляні, оправлені срібром, прикраси, знайдені на тому самому місці. 15-16) Два срібні персні, один червоного кольору, знайдені на тому самому місці. 17-18) Два мідні персні, один з незрозумілими літерами. Знайдені в землі у 1856 р. у селі Самородок Сквирського повіту.

Стародавні прикраси… [мал. на с.120 (факсимільна частина)].

ДАВНЯ ЗБРОЯ, ЗНАЙДЕНА В КИЇВСЬКІЙ ГУБЕРНІЇ

Гармата запорожців… [мал. на с.123 (факсимільна частина)].

Двадцять дві бронзові стріли… [мал. на с.124 (факсимільна частина)].

Стародавні щити й шабля з арсеналу князя Воронцова… [мал. на с.125(факсимільна частина)].

Стародавні щити, що зберігаються у барона Шодуара… [мал. на с.126 (факсимільна частина)].


Стародавній малоросійський прапор… [мал. на с.127 (факсимільна частина)].

Стародавня сталева шпора… [мал. на с.128 (факсимільна частина)].

ПОРТРЕТИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ТА МАЗЕПИ


Портрети Хмельницького та Мазепи [мал. на с.131 (факсимільна частина)].


ПРАВОСЛАВНІ ЦЕРКВИ ТА МОНАСТИРІ. ВЕЖА СВЯТОСЛАВА


Церква, споруджена в селі Суботові… [мал. на с.135 (факсимільна частина)].


Хори церкви в селі Суботові… Фундамент будинку Богдана Хмельницького… [мал. на с.136 (факсимільна частина)].

Кам’яний хрест… Камінь, висотою в десять футів… [мал. на с.137 (факсимільна частина)].

Православна церква… в Мошнах… [мал. на с.138 (факсимільна частина)].

Мошногірський Свято-Вознесенський монастир… [мал. на с.139 (факсимільна частина)].

Медведівський Миколаївський монастир… [мал. на с.І40 (факсимільна частина)].

Вежа Святослава [мал. на с.141 (факсимільна частина)].


СТАРОДАВНІ ПОПІЛЬНІ УРНИ, СКЛЯНІ ВИРОБИ Й ПОХОВАЛЬНА ЛАМПАДА, ЗНАЙДЕНІ В КИЇВСЬКІЙ ГУБЕРНІЇ

Три стародавні поховальні урни… [мал. на с.145 (факсимільна частина)].

ЗОБРАЖЕННЯ СМЕРТІ КНЯЗЯ ПОТЬОМКІНА

Смерть князя Потьомкіна [мал. на с.149 (факсимільна частина)].

Перелік всіх відомих альбомів Де ля Фліза (D. P. De la Flise).

Перший альбом — “Медико-топографічний опис державних маєтностей Київської округи…”. — Київ, 1854. — 1245 стор. Належав історику О.М. Лазаревському. Зберігається в ЦНБ (Київ).

Другий альбом — текстовий без ілюстрацій, ідентичний першому. — Київ, 1857 р. Зберігається в ЦНБ (Київ).

Третій альбом — “Етнографічний опис селян Київської губернії…” — Київ, 1854. — 154 стор. Належав Церковно-археологічному музею при Київській духовній академії, згодом архимандріту Евгену Волховітінову, а в 1920-х pp. — Д.Ф. Красицькому. Зараз зберігається в ЦНБ (Київ).

Четвертий альбом — ескизів поселень (без року і назви; на думку В. Горленка, він був підготовлений у 1851р., оскільки на одному малюнку стоїть ця дата). Зберігається в ЦНБ (Київ), має 86 стор.

Пятий альбом — “Костюми селян… округів Київського, Сквирського і Черкаського намальовані для складання медико-топографічного опису…” — 1851 р. — 10 стор. Знаходиться в ЦНБ (Київ), в фонді О. Попельницького.

Шостий альбом — “Коротка етнографія Київської губернії…” — Сквира, 1854. 187 стор. Належав М. Юзефовичу, потім зберігався в його фонді (Історія Києва, Ч.1, ЦНБ), зараз — в архіві АН Росії (СПб).

Сьомий альбом — “Медико-топографічний опис…Київської округи.” — 1848 р. 1195 стор. Належав В. Тарновському. Зараз зберігається в Чернігівському обласному історичному музеї.

Восьмий альбом — “Медико-топографічний опис… Сквирського повіту.” — Мала Чернявка, Сквирського повіту, 1849 р. — 321 стор. Належав В. Тарновському. Зараз зберігається у Чернігівському обласному історичному музеї.

Дев’ятий альбом малюнків (археологія, портрети), б/р., 16 стор. Зберігається в Чернігівському обласному історичному музеї.

Альбоми Де ля Фліза були створені за програмами Комісії для опису губерній Київського навчального округу і Російського географічного товариства протягом 1848-1857 pp. Згодом доля розкидала їх за різними збірками і дотепер вони знаходяться в архівах Києва, Чернігова і Санкт-Петербурга. Деякі з них чудом збереглися, хоча відомо, що далеко не все з творчої спадщини Де ля Фліза дійшло до нашого часу.

Костюми селян… округів Київського, Сквирського і Черкаського намальовані для складання медико-топографічного опису… (1851)

Медико-топографічний опис… Сквирського повіту (1849)

Медико-топографічний опис…Київської округи. (1848)


..більшість матеріалу підібрана в інтернеті, але є й книга, де всі дані збігаються..