1 грудня 1918 р. злука ЗУНР і УНР

1 грудня 1918 р. у Фастові укладено передвступний договір про злуку ЗУНР і УНР
1 грудня 1918 року, у м.Фастові укладено двосторонній «Передвступний» договір між Директорією Української Народної Республіки і Державним секретаріатом Західноукраїнської Народної Республіки про намір об’єднати обидві держави “у найкоротшім часі” в одну велику державу.

Під тиском широких народних мас, що прагнули об’єднання з “Великою Україною”, в умовах розв’язаної поляками інтервенції Українська національна рада ЗУНР, її найвища законодавча влада, доручила своєму урядові – Державному секретаріату ЗУНР – вжити необхідних заходів для возз’єднання всіх українських земель в єдиній державі, що й відбулося у перший день зими 1918 року.

Передвступний договір, 
          заключений дня 1 грудня 1918 року в м. Фастові 
            між  Українською  Народньою  Республікою й 
            Західно-Українською Народньою  Республікою 
            про маючу наступити злуку обох українських 
                  держав в одну державну одиницю 
 

     1. Західно-Українська    Народня   Республіка   заявляє   цим 
непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику  державу 
з  Українською  Народньою Республікою - значить заявляє свій намір 
перестати істнувати як окрема держава,  а натомісць увійти з усією 
територією й населенням,  як складова частина державної цілости, в 
Українську Народню Республіку.
     2. Українська  Народня  Республіка  заявляє  цим  рівнож свій 
непохітний намір злитись у  найкоротшім  часі  в  одну  державу  з 
Західно-Українського  Народньою Республікою - значить заявляє свій 
намір  прийняти  всю  територію  й  населення  Західно-Української 
Народньої  Республіки,  як  складову частину державної цілости,  в 
Українську Народню Республіку.
     3. Правительства  обох Республік уважають зв'язаними повищими 
заявами,  то  значить:  уважають  себе  посполу  зобов'язаними  цю 
державну  злуку  можливо  в найкоротшім часі перевести в діло так, 
щоби в можливо найкоротшім часі обі держави утворили справді  одну 
неподільну державну одиницю.
     4. Західно-Українська  Народня   Республіка   з   огляду   на 
витворені історичними обставинами,  окремими правними інституціями 
та культурними й соціальними ріжницями окремішності життя на своїй 
території   й   її   населення,  як  будучій  частині  неподільної 
Української Народньої Республіки,  дістає територіяльну автономію, 
которої  межі  означить  у хвилі реалізації злуки обох Республік в 
одну державну цілість окрема спільна  комісія  за  ратифікацію  її 
рішень     компетентними    законодатними    й  правительственними 
державними органами обох Республік,  Тоді також установлені будуть 
детальні условини злуки обох держав.
     5. Договір цей,  списаний у двох примірниках, як двох окремих 
оригіналах,  призначених  по одному для правительств кожної з обох 
держав,  може бути опублікований за згодою обох правительств, т.є. 
Директорії  Української  Народньої  Республіки  й  Ради  Державних 
Секретарів Західно-Української Народньої Республіки. 
 Директорія Української Народньої Республіки:        В. Винниченко 
                                                   П. Андрієвський 
                                                          Ф. Швець 
 Отаман Укр[аїнських] Респ[убліканських] військ         С. Петлюра 
 Повновласники Ради Державних Секретарів 
 Західно-Української Народньої Республіки: 
                                           д-р Льонгін Цегельський 
                                              д-р Дмитро Левицький 
__________________ 
     Винниченко В. Відродження нації. - Київ; Відень, 1920. - Т.3. 
- С. 254 - 256. 
 Конституційні акти України. 1917 - 1920. 
 Невідомі конституції України. 
 Київ: Філософська і соціологічна думка, 1992.


Акт Злуки УНР і ЗУНР: втілення і крах ідеалу Соборної України

Опубліковано: Гай-Нижник П. Акт Злуки УНР і ЗУНР: втілення і крах ідеалу Соборної України // Регіональні проблеми української історії: Збірник наукових праць. – Вип.1. – Умань, 2008. – С.44-58.

Опубліковано: Гай-Нижник П. Акт Злуки УНР і ЗУНР: втілення і крах ідеалу Соборної України // Історичний календар 2010. – Вип.13. – К., 2009. – С.17-27.

Ідея Соборності генетично закладена в українцях з давніх давен. Від часів феодального дроблення Київської Русі вона стала однією з запорук збереження нашої державності та національного самоусвідомлення. У найважчі часи національної історії кращі сини України-Русі озброювалися нею для боротьби з ворогами. Сама ж ідея соборності немислима без ідеї державності, без національного поступу. Кращі провідники України – Володимир Великий і Ярослав Мудрий, Володимир Мономах і Ярослав Осмомисл, Роман Мстиславич і Данило Галицький, Богдан Хмельницький і Іван Виговський, Петро Дорошенко і Іван Мазепа в різні часи й за різних історичних обставин намагались втілювати її в життя. Після втрат державної самостійності та ознак державної організації Україною, в нашому народі ніколи не затухала ватра надії на відновлення державотворчого життя і відчуття належності до великої соборницької та єдинокровної нації.

Навіть будучи поділеними між кількома чужинними державами українці завжди вірили і сподівалися на національне об’єднання. Кращі з нас боролися й жертвували життям за здійснення цих мрій та сподівань. Після більш як століття по ліквідації Гетьманщини український народ був поділений між двома імперіями – Австро-Угорською та Російською.

Революційний 1917 рік в Росії змів царат і українці, поряд з іншими народами, отримали історичний шанс відновити власну державність. На теренах Наддніпрянщини постала Українська Народна Республіка, яка вже наступного (1918-го) року IV Універсалом Центральної Ради і на мирових переговорах в Бересті з країнами Почвірного блоку твердо заявила про соборницьку перспективу своєї державної політики. Українська Держава, що наприкінці квітня 1918 р. змінила УНР, у формі Гетьманату оголосила соборність історично-етнографічних земель офіційним курсом державотворчого поступу. Соборницька концепція Гетьмана П.Скоропадського ставила за мету і була спрямова на об’єднання в єдиній Українській Державі Бессарабії, Придністров’я, Берестейщини, Гомельщини, Стародубщини, Курщини, Білгородщини, Рильщини, Донщини, Кубані, Криму, Холмщини, Карпатської України, Буковини,. Підляшшя, Східної Галичини.

Національно-визвольний рух набирав потуги і на західноукраїнських землях. Революція 1918 р. в Австро-Угорщині посилила надії українців Наддністров’я на здобуття права власного самовизначення, а факт існування державності на Великій Україні надавав їм впевненості у неминучості об’єднання нації в єдиній Українській Соборній Самостійній Державі.

6 жовтня 1918 р. на урочистому відкритті Державного Українського університету в Києві велике враження на присутніх справила коротка промова представника західноукраїнських земель, члена австрійського парламенту д-ра Л.Цегельського, який зокрема виголосив: “Переповнене моє серце почуттям радости і тріумфу! Сьогодні положено найкращий камінець під будучину українського народу. Українська нація прилучилася до європейської культури, і це прилучення є найкращою запорукою, що Україна не загине. Я вірю, я певен в тому, що ви, браття, пригорнете й нас, галичан, до себе…”. Злука двох частин одного народу закономірно мусила настати, її передчуття вже віяло у повітрі.

Тим часом, 18 жовтня 1918 р. у Львові сформувалася Українська Національна Рада (УНРада) на чолі з Євгеном Петрушевичем , яка взяла у свої руки провід національно-визвольним рухом у західноукраїнських землях. Наступного дня (19 жовтня) вона проголосила, що Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття, які “творять цілісну українську територію, уконституйовуються… як Українська держава”.

1 листопада 1918 року у Львові перемогло збройне повстання, внаслідок якого заступник урядового намісника Галичини та делегація УНРади підписали акт про передачу останній всієї повноти влади. 3 листопада 1918 р. на 10-тисячній українській маніфестації в Чернівцях УНРаді було передано всю повноту влади на Буковині . Листопадовий чин, цей державотворчий переворот на наших західних землях, змобілізував і об’єднав та згармонізував галицьких українців, тобто всі їхні партії, в одну українську державницьку громаду, чого не можна було ніяк довершити на Великій Україні. Українці Галичини одразу ж заявили про намір творити національну державність і інкорпоруватися у єдину соборну структуру з Гетьманатом, який існував тоді на Великій Україні. Перші листівки учасників листопадового чину заявляли про проголошення на західних землях “Української Держави”, адже саме таку офіційну назву мала гетьманська держава по обидва береги Дніпра зі столицею в Києві. Проте перебіг зовнішніх військово-політичних обставин і внутрішньої соціально-політичної ситуації кардинально змінили шлях об’єднавчих тенденцій і намірів усіх суб’єктів тогочасного українського політикуму.

Тим часом на Надніпрянщині радикальна соціалістична опозиція готувалася до повалення Гетьманату П.Скоропадського. 5 листопада УНРада вислала у Київ двох представників (Й.Назарука і М.Шухевича) щоб встановити контакт з гетьманським урядом і визначитися щодо якнайшвидшого об’єднання західноукраїнських земель з Надніпрянською Україною.

6 листопада 1918 р. Й.Назарук та М.Шухевич були прийняті Гетьманом П.Скоропадським. Делегати просили в голови Української Держави допомоги у протистоянні полякам. Уряд Гетьмана, згідно бюджетного зведення, виділив з державної скарбниці графою надзвичайних видатків в допомогу Західній Українській Республіці 6 млн. крб., кілька вагонів одягу, взуття, зброї, цукру, 10 млн. австрійських крон. Крім того, нелегально в розпорядження Української Галицької армії (УГА) було надано летунську сотню, а також перейти кордон на допомогу ЗУНР було запропоновано й корпусу Січових Стрільців. Проте останні відмовилися стати в обороні своїх земляків, поза як вже були втягнуті у підготовку протигетьманського заколоту. Втім, на той час, зважаючи на зміну зовнішньополітичної ситуації навколо України взагалі і Гетьманату зокрема, а також загострення соціально-політичної боротьби всередині країни, офіційний Київ за тих умов не міг дозволити собі легально прийняти Західну Україну в лоно єдиної державності.

В один і той самий день – 13 листопада 1918 р. – постали і Директорія, і нова держава – Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). В цей час становище ЗУНР почало погіршуватися. Під тиском поляків УНРада (законодавчий орган) і Державний Секретаріат (уряд) ЗУНР переїхали зі Львова до Тернополя, а потім – до Станіслава. Незважаючи на складне становище обох нових національних державних утворень, їхнє керівництво продовжувало справу об’єднання України. Провідна роля у цій історичній справі належала діячам Наддністрянської України. Розуміючи, що воз’єднання могло реалізовуватися тільки на ґрунтовних правових засадах, Державний Секретаріат ЗУНР виробив проект попереднього договору і направив до Директорії, яка перебувала в той час у Фастові, делегацію (Д.Левицького і Л.Цегельського). Після докладного обговорення цього проекту Директорія і делегація ЗУНР 1 грудня 1918 р. підписали Передвступний договір, в якому говорилося: “Західноукраїнська Народня Республіка заявляє цим непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народньою Республікою, значить, заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усею своєю територією і населенням як складова частина державної цілісності в Українську Народню Республіку… Правительства обох Республік уважають себе зобов’язаними сю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло, щоб обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю…” Від імені Директорії цей договір підписали В.Винниченко, О.Андрієвський, Ф.Швець, С.Петлюра, а від імені уряду ЗУНР – Л.Цегельський і Д.Левицький. При цьому належить зауважити, що ЗУНР зберігала за собою права “територіальної автономії, котрої межи означить в хвилі реалізації злуки обох республік в одну державну цілість окрема спільна комісія за ратифікацією її рішень компетентними правительственними державними органами обох Республік. Тоді, – як акцентував В.Винниченко, – також установлені будуть условини злуки обох Держав”.

П Е Р Е Д В С Т У П Н И Й Д О Г О В І Р,
заключений дня 1 грудня 1918 року в м.Фастові
між Українською Народньою Республікою й
Західно-Українською Народньою Республікою
про маючу наступити злуку обох українських держав
в одну державну одиницю

1. Західно-Українська Народня Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народньою Республікою – значить заявляє свій намір перестати істнувати як окрема держава, а натомісць увійти з усією територією й населенням, як складова частина державної цілости, в Українську Народню Республіку.2. Українська Народня Республіка заявляє цим рівнож свій непохітний намір злитись у найкоротшім часі в одну державу з Західно-Українською Народньою Республікою – значить заявляє свій намір прийняти всю територію й населення Західно-Української Народньої Республіки, як складову частину державної цілости, в Українську Народню Республіку.

3. Правительства обох Республік уважають зв’язаними повищими заявами, то значить: уважають себе посполу зобов’язаними цю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло так, щоби в можливо найкоротшім часі обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю.

4. Західно-Українська Народня Республіка з огляду на витворені історичними обставинами, окремими правними інституціями та культурними й соціальними ріжницями окремішності життя на своїй території й її населення, як будучій частині неподільної Української Народньої Республіки, дістає територіяльну автономію, которої межі означить у хвилі реалізації злуки обох Республік в одну державну цілість окрема спільна комісія за ратифікацію її рішень компетентними законодатними й правительствснними державними органами обох Республік. Тоді також установлені будуть детальні условини злуки обох держав.

5. Договір цей, списаний у двох примірниках, як двох окремих оригіналах, призначених по одному для правительств кожної з обох держав, може бути опублікований за згодою обох правительств, т.є. Директорії Української Народньої Республіки й Ради Державних Секретарів Західно-Української Народньої Республіки.

Директорія Української Народньої Республіки:
В. В и н н и ч е н к о
П. А н д р і є в с ь к и й
Ф. Ш в е ц ь
С. П е т л ю р а,
Отаман Укр[аїнських] Республіканських] військ
Повновласники Ради Державних Секретарів
Західно-Української Народньої Республіки:
д-р Л ь о н г і н Ц е г е л ь с ь к и й
д-р Д м и т р о Л е в и ц ь к и й

14 грудня 1918 р. гетьман П.Скоропадський зрікся влади, а вже 19 грудня 1918 р. до Києва урочисто в’їхала Директорія. На історичній арені знов була відновлена Українська Народна Республіка. По той же бік Збруча, 3 січня 1919 р. на сесії УНРади у Станіславі було прийнято Ухвалу “Про злуку Західноукраїнської Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою” в “одну, одноцільну, суверенну Народню Республіку”, тобто ратифіковано Фастівську угоду від 1 грудня 1918 р. Про цей факт державний секретар ЗУНР Д.Вітовський негайно повідомив керівництво УНР: “До Головного Отамана Українського Республіканського війська С.Петлюри. Київ. Із Станіславова. 3/1. Українська Національна Рада Західно-Української Народньої Республіки на засіданні дня 3-го січня одноголосно ухвалила й торжественно проголосила прилучення своєї території до Української Народньої Республіки в одну одноцільну Українську Народню Республіку. Хай злука, спаяна спільною пролитою кров’ю обох бувших Республік, довершить мрію і щастя робочого українського народу”. На тому ж таки засіданні УНРади було також обрано делегацію у кількості 65 чоловік на чолі з Л.Бачинським. Делегація, складена з представників Галичини, Буковини і Закарпаття, прибула до Києва 16 січня і взяла участь у спільних засіданнях Директорії і Ради Народніх Міністрів УНР.

11 січня 1919 р. газети опублікували офіційне звернення голів усіх гілок влади ЗУНР до Директорії УНР з увідомленням про ратифікацію Західною Україною фастівських домовленостей:

ДО СВІТЛОЇ ДИРЕКТОРІЇ
УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНЬОЇ РЕСПУБЛІКИ У КИЄВІ

Президія Національної Ради і Рада Державних Секретарів Західно-Української Народньої Республіки мають честь подати отсим до відома Світлої Директорії і Правительства Української Народньої Республіки, що Українська Національна Рада, яко найвищий законодатний орган Західно-Української Народної Республіки, на торжественнім засіданню в Станиславові, дня 3 січня 1919 року, одноголосно рішила, що слідує:

Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення Українського Народу, проголошує торжественно з’єднання з нинішним днєм Західно-Української Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою в одну одноцільну, суверенну Народню Республіку.

Зміряючи до найскоршого переведення цеї злуки, Українська Національна Рада затверджує передвступний договір між Західно-Українською Народньою Республікою і Українською Народньою Республікою дня 1 грудня 1918 року у Хвастові та поручає Державному Секретаріятові негайно розпочати переговори з Київським правительством для офіназлізовання договора про злуку.

До часу, коли зберуться Установчі Збори об’єднаної Республіки, законодатну владу на території бувшої Західно-Української Народньої Республіки виконує Українська Національна Рада.

До того самого часу цивільну і військову адміністрацію на згаданій території веде Державний Секретаріят, установлений Українською Національною Радою як її виконавчий орган. Підписані Президія Української Національної Ради та Рада Державних Секретарів подають се до відома Верховної Української Народньої Республіки через окрему торжественну депутацію, зложену з представників усіх державних чинників і усіх кругів населення Західно-Української Народньої Республіки, а заразом висилають окрему комісію, що має з правительством Української Народньої Республіки увійти в близчі переговори що до способу зреалізовання вище наведеної ухвали.

Станіслав, дня 16 січня 1919 року.

За президію Української Національної Ради:

Доктор Л е в Б а ч и н с ь к и й,

Доктор С т е ф а н Л е в и ц ь к и й

За Раду Державних Секретарів:

Доктор І з и д о р Г о л у б о в и ч, Президент

Доктор Л ь о н г і н Ц е г е л ь с ь к и й,

Державний Секретар і управитель закордонних справВ цьому контексті слід вказати й ще на один немаловажний момент, про який, зазвичай, забувають наші сучасники. Ідея соборності український земель охопила у ті часи не лише Велику Україну і терени власне ЗУНР (Галичину, Лемківщину, Підляшшя, Буковину, Прикарпаття, Західне Поділля тощо), але й Закарпаття. 21 січня 1919 р. у Хусті 420 делегатів Всенародних Зборів українців Закарпаття (т.зв. Угорської Руси) ухвалили “з’єдиненнє… з Соборною Україною” і просили, “щоби українське військо обсадило комітати, заселені Українцями”. Проте, таке легітимне і правове рішення не було втілено в життя, позаяк невдовзі іноземні (чеські та румунські) війська окупували територію Закарпаття. Принагідно нагадаємо, що румунські війська ще до кінця листопада 1918 р. здійснили окупацію українських Буковини та Бессарабії. Приводом до інтервенції послужили окремі статті Версальської та Сен-Жерменської мирних угод між Антантою і Центральними державами, відповідно до яких західноукраїнські землі передавалися на автономних засадах тим національним державами, які утворилися на терені колишньої Австро-Угорської імперії.

УХВАЛА
ВСЕНАРОДНИХ ЗБОРІВ
УГОРСЬКИХ УКРАЇНЦІВ
21 січня 1919 року

1. Всенародні Збори угорських українців з дня 21 січня 1919 ухвалюють з’єдиненнє комітатів: Мараморош, Угоча, Берег, Унг, Земплин, Шаріш, Спіж і Абауйторпа з Соборною Україною, просячи, щоби нова держава при виконанию сеї злуки узгляднила окреміше положеннє угорських Українців. Всенародні Збори заявляють, що український нарід Угорщини не признає «десятого закона» про «Руську Країну», даного в Будапешті в 1918 р., бо ухвалено його без воді народа і без його заступництва.

2. Відповідно до сього рішення Збори постановляють, що український нарід не вишле своїх послів до угорського парламенту.

3. Всенародні Збори просять, щоби українське військо обсадило комітати, заселені Українцями, і щоби заосмотрило населеннє, яке живе в важких обставинах поживою.

4. Всенародні Збори витають всі визволені народи Австро-Угорщини: Чехо-Словаків, Юго-Славян, Румунів, Поляків і Німців.

5. Збори витають мадярське народне правительство, яке, стоячи на демократичних основах, признало право самовизначення народів і не уживало ніяких насильств проти політичного організувания українського народу і проти висловлення його правдивої волі.

6. Збори висловляють подяку всім державам антанти і їх союзникам, що боронили демократичний дух і вибороли пригнобленим народам свободу, та просять, щоби вони помогли здійснити постанову Всенародних Зборів.

7. Всенародні Збори вибирають для ведения справ українського народу Центральну Народну Раду зі 100 членів і дають їй повновласть заступати угорських Українців усе і всюди, де сього буде потрібно перед усіма народами, і зробити все, що кожного часу в. інтересі українського народу уважає за потрібне.

22-24 січня 1919 р. за сценарієм І.Огієнка у Києві відбулися всенародні свята з нагоди річниці IV Універсалу УНР і народження Соборної України. З цього приводу Директорія видала Універсал, у якому говорилося: “Від нині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Надніпрянська Велика Україна…” Представниками від ЗУНР на святі були: Л.Бачинський, Л.Цегельський та С.Вітвицький. Втім, під тиском невідрадних подій на фронтах свято пройшло відносно сухо, тихо і якоюсь мірою навіть непомітно.

Ідея соборності українських земель стала дійсністю.

22 січня 1919 р. о 12 годині у Києві на Софіївському майдані у святковій обстановці (день був оголошений неробочим) відбулася урочиста церемонія Злуки. У присутності багатьох тисяч людей Л.Цегельський зачитав Ухвалу УНРади від 3 січня, а священик П.Корсунський оголосив Універсал Директорії:

У Н І В Е Р С А Л
ДИРЕКТОРІЇ
УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНЬОЇ РЕСПУБЛІКИ

Іменем Української Народньої Республіки Директорія оповіщає народ Український про велику подію в історії землі нашої української.

3-го січня 1919 року в м.Станиславові Українська Національна Рада Західної Української Народньої Республіки, як виразник волі всіх українців бувшої Австро-Угорської імперії і як найвищий їх законодавчий чинник, торжественно проголосила злуку Західної Української Народньої Республіки з Наддніпрянською Народньою Республікою – в одноцільну, суверенну Народню Республіку. Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народньої Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійснити на умовах, які зазначені в постанові Західної Української Народньої Республіки від 3-го січня 1919 року. Од нині во-єдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина; Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна.

Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.

Од нині є єдина незалежна Українська Народня Республіка. Од нині народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду.

22 січня 1919 року, у м.Київі.
Голова Директорії:
В о л о д и м и р В и н н и ч е н к о
Члени:
С и м о н П е т л ю р а
П а н а с А н д р і є в с ь к и й
А н д р і й М а к а р е н к о
Ф е д і р Ш в е ц ь

23 січня у столиці почав роботу Конгрес трудового народу України, який відкрився з оголошення тих самих документів. Конгрес одноголосно ратифікував Універсал Директорії. 28 січня 1918 р. в Універсалі Трудового Конгресу України до українського народу з цього приводу, зокрема, зазначалося: “Вся вища влада на Україні, на час перерви засідань Трудового Конгресу, має належати Директорії, котра доповнюється представником од Наддністрянської України (Галичини, Буковини і Угорської України), акт з’єднання з якою затверджено на першім засіданні Конгресу 24 сього січня”.

До складу Директорії було введено голову УНРади Євгена Петрушевича. Після об’єднання ЗУНР ставала Західною областю УНР (ЗО УНР), а золотий лев на блакитному тлі як герб ЗУНР поступився тризубові. Було вирішено, що Декларацію про злуку мали затвердити Установчі збори, які передбачалося скликати найближчим часом з території всієї України. До того часу ЗО УНР залишалася при власних законодавчих і адміністративно-виконавчих органах влади – УНРаді й Державному Секретаріаті. Було погоджено військове командування на фронтах, введено спільну валюту, створене окреме міністерство для справ ЗО УНР, а також обрано спільну делегацію на Паризьку мирну конференцію.

Навесні, 30 березня 1919 р. відбулася нотифікація об’єднання офіційною делегацією Соборною УНР послам усіх держав, що були акредитовані у Відні. Однак об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу через ряд обставин не було тоді доведено до логічного завершення. Юридичний і правосильний акт злуки по факту доконано не означав проте реального злиття двох суб’єктів угоди в єдину державну структуру. Не стала Соборна УНР після злуки ані унітарним державним утворенням, ані федеративним. ЗУНР зберегла за собою власні органи законодавчої та виконавчої влади з чітко окресленими обсягом і напрямів їхніх повноважень. Влада Директорії й надалі обмежувалася територією на схід від річки Збруч. Кожне з державних утворень продовжувало розпоряджатися власними військами, дії яких, щоправда певним чином співкоординувалися обома командуваннями і урядами. Крім того, де-юре остаточне рішення про зазначене державне злиття мали прийняти загальноукраїнські Установчі Збори. Отже, ці дві національні українські формації складали, швидше, конфедеративне державне об’єднання, що було обумовлено як об’єктивними, так і суб’єктивними тогочасними причинами. Головна з них – скрутне становище, в якому незабаром опинилися Директорія УНР та її уряд, які змушені були під натиском більшовицьких військ залишити майже всю територію України.

Не менш трагічною виявилися і доля ЗУНР. 19 березня 1919 р. польське військо, підсилене завдяки Антанті армією Галлера, розпочало наступ на Львів, а 24 травня новий наступ поляків з теренів Буковини підтримали війська Румунії. УГА змушена була відступити до Кам’янця-Подільського, куди відкочувалися й війська Директорії. Уряд ЗО УНР в цих важких обставинах надав Президентові Є.Петрушевичу надзвичайні повноваження, проголосивши його Диктатором. З свого боку С.Петлюра нікому не бажав поступатися своєю владою. За цих умов поглибилися незгоди між урядами УНР і ЗО УНР: для першого головною небезпекою були дєнікінці та більшовики, для другого – поляки і румуни.

Некомпетентність головного отамана і його прагнення одноосібного керівництва призвели до вибуху кількох антипетлюрівських заколотів в Армії УНР і гнівного обурення західноукраїнських урядовців. 29 квітня 1919 р. відбулася спроба державного перевороту в УНР на чолі з отаманом В.Оскілко, якого підтримав член Директорії П.Андрієвський. Заколотники вимагали призначити Є.Петрушевича тимчасовим Президентом України до скликання Установчих Зборів, а військову владу передати командувачу Української Галицької армії М.Омеляновичу-Павленку. При цьому у вимозі було й скасування головного штабу українського республіканського (директоріального) війська, що означало позбавлення С.Петлюри військової влади. Крім того повстанці вимагали усунення від керівництва військовими справами С.Петлюри та А.Макаренка, а також створення коаліційного уряду у складі представників Галичини і Наддніпрянщини. Заколот, однак, не мав успіху і був придушений. Майже через місяць в УНР знов здійнявся протипетлюрівський заколот П.Болбочана, який також прагнув проголосити диктатуру Є.Петрушевича і командувача УГА генерала О.Грекова. Під таким тиском і початком більшовицького наступу, С.Петлюра змушений був поступитися і піти на співробітництво з Є.Петрушевичем, а також запросити його представників до складу Ради Народніх Міністрів УНР. Проте між керівництвом обох братських республік вже встигла вирости прірва непорозуміння і накопичитися вибухова сила протиріч. Іскрою ж для вибуху послужили відомі події 30-31 серпня 1919 р. у Києві, коли місто було одночасно зайняте дєнікінськими (генерал Брєдов) і петлюрівськими військами. Супротивники одразу розпочали бої в столиці, після чого підрозділи УНР залишили місто.

Надалі ж українські війська знову було відкинуто до Кам’янця-Подільського. Намагаючись урятувати ситуацію і дістати підтримку Польщі в обороні від більшовицького наступу, УНР погодилася на її територіальні домагання. 24 травня 1919 р. повноважний емісар Директорії (С.Петлюри) і прем’єр Польщі підписали таємну угоду про надання УНР “допомоги та підтримки”. За нею Україна зрікалася Східної Галичини і визнавала Західну Волинь невід’ємною частиною Польщі, а себе – підлеглою у зовнішньополітичних справах і, до того ж, гарантувала всі права польському населенню тощо. Це означало для західних українців зраду спільних інтересів України. Уряд ЗО УНР розпочав переговори з командуванням генерала А.Дєнікіна і вже 5 листопада підписав угоду про капітуляцію УГА. 16 листопада 1919 р. С.Петлюра здав полякам тогочасну столицю УНР Кам’янець-Подільський. Наступного дня соціал-демократ С.Петлюра підписав перемир’я з Добровольчою Армією.

В ці ж дні уряд ЗО УНР оголосив про відмову надалі дотримуватися акту про злуку та постанов Трудового Конгресу, а Є.Петрушевич з членами уряду емігрував до Відня. 2 грудня 1919 р. представники УНР і Варшави підписали проект Декларації, згідно з яким Польщі віддавалися Холмщина, Полісся, Підляшшя, Західна Волинь і Східна Галичина. ЗО УНР подала два протести, але діячі УНР їх не брали до уваги. Тоді 20 грудня 1919 р. Є.Петрушевич скликав у Відні засідання уряду ЗУНР, на якому було прийнято рішення про одностороннє скасування Акту Злуки.

Українська державна єдність розвалилася. Соборність УНР було зруйновано, власне, українськими ж руками, а за цим відбувалася й втрата національної державності. В цьому є гіркий урок та повчальна сторінка історії для сьогоднішніх і майбутніх українців. Урок цей вчить, що у часи негод і боротьби слід відкинути власні амбіції і політичні, чи будь-які інші, гешевти перед першочерговим і святим обов’язком зберегти національну єдність народу та Українську Соборну Самостійну Державу. І в цьому священному завданні немає дрібних та другорядних питань, немає важливих і менш важливих територій, українських і менш українських регіонів! Кожен клаптик української землі є всією Україною і усі, від малих та відчужених, але наших споконвічних, земель повинні бути об’єднані в лоні Великої Соборної Української Держави: від Марморомщини і Придністров’я до Берестейщини, Рильщини і Стародубщини, від Посяння, Холмщини і Підляшшя до Донщини і Кубані.

Хоча на початку ХХ ст. Соборна Україна припинила своє існування, Акт Злуки залишився тією знаменною подією, що мала велике історичне значення. Він дав змогу заманіфестувати перед усім світом про неподільність українських земель, єдність і солідарність українського народу, став прологом, дороговказом для сучасної соборної суверенної України. 22 січня 1990 р. між Києвом і Львовом було створено живий ланцюг єднання – “Українська хвиля” – з нагоди 71-ої річниці проголошення Акту Злуки УНР та ЗУНР. Відтоді 22 січня відзначається як День Соборності України. Сьогодні, в епоху глобалізації та формування нового світового порядку ідея Соборності повинна набути нового змісту, вона мусить поглибитися і розширитися у нашому розумінні далеко поза межі вузького панцира державно-територіальної єдності сполученої Великої України до усвідомлення кожним українцем планетарної Соборності Українського Духу, загальної Соборності Української Нації як абсолюту.

Comments are closed.